Реферат: Політичний портрет гетьмана Павла Скоропадського

<img src="/cache/referats/10771/image002.jpg" v:shapes="_x0000_i1025">

Політичнийпортрет гетьмана Павла Скоропадського

1. Вступtc «1. Вступ»

Після здобуття Україноюсправжньої незалежності і державного суверенітету ми нарешті маємо змогу поновому подивитися на постать Павла Петровича Скоропадського — останньогоукраїнського гетьмана. Він належить до тих дійових осіб історії, навколо якихзавжди точилися нескінченні дискусії, створювалися міфи і легенди.

Основоположником родуСкоропадських був брат гетьмана Івана Скоропадського. Протягом XVIII ст. рідСкоропадських дав кількох видатних діячів. Головно вславився МихайлоСкоропадський — один із найосвіченіших діячів України XVIII ст. Його син, Іван— депутат до комісії 1767 року — був настільки популярний серед козацтва, щойого вважали за кандидата на гетьмана. У XIX ст. тітка майбутнього гетьманаСкоропадського, Єлисавета, по чоловікові Милорадович, була видатною українськоюдіячкою. Вона допомагала українським школам на Полтавщині і подарувала 8.000Гульденів на Львівське Товариство імени Шевченка.

За своїх майже 72 роківжиття Скоропадський гетьманував лише 7 з половиною місяців. І якщо перші 45років вважати передмовою до гетьманства, то останні 27 були тяжкою розплатою зату недовгу мить влади над блукаючою у пошуках виходу з соціальних експериментівУкраїною. А заплатив він сповна — смертю маленького сина, ще за часівгетьманування, поневіряннями на чужині, перебуванням під опікою німців у періодфашистської диктатури.

2. Короткі афтобіографічні відоиостіtc«2. Короткі афтобіографічні відоиості»

Початок життя ПавлаСкоропадського не віщував жодної з цих подій. То був типовий життєвий шляхросійського аристократа — адже половина петербурзького вищого світу малаукраїнське коріння або українську маєтність. Народився син Петра Івановича Скоропадськогота Марії Андріївни Миклашевської у травні 1873-го у Вісбадені, на німецькихмінеральних водах. Дитячі роки провів у родинному маєтку Тростянці, що наПолтавщині.

Десятирічного майбутньогогенерала батьки привозять до Москви, де він проходить домашній курс навчання, апісля передчасної смерті батька вступає до Пажеського корпусу. Цей закритийучбовий заклад, доступний лише для дітей вищих кіл аристократії, давав курсзнань не тільки за середню школу, а й вищу освіту. Навчання військовій справіта наукам поєднувалось із придворною службою. Маленький Павло у мундирі зпоперечними галунами, білих брюках та касці з білим султаном часто бувприсутній при дворі царя Олександра III.

Закінчення навчання уПажеському корпусі не змінило найближчого оточення Павла Скоропадського. Вінвходить корнетом до Кінної гвардії — Кавалергардського полку, найбільшпривілейованої частини російської армії, у якому колись служив і його батько.Молодий блискучий гвардійський офіцер має більше вільного часу, ніж учень Пажеськогокорпусу, — Скоропадський подорожує Європою і Туреччиною, довго живе уФранції, відвідує Сорбонну, історичні пам’ятки Італії та Греції. Шлюб він взяву своєму колі, одружившися із стрункою красунею Олександром, дочкоюгенерал-ад’ютанта Петра Павловича Дурново і Марії Василівни, уродженої Кочубей, племінницею сумно відомого міністра внутрішніх справ Росії.

Військова кар’єраскладалася вдало — молодий гвардієць отримує чергові звання. Але настає 1904рік, а з ним — і російсько-японська війна на Далекому Сході. Велика відстаньвідділяє Петербург від Маньчжурії, тому жодна з частин гарнізону столиці небрала участі у війні. Молодий честолюбний офіцер Павло Скоропадський не можеутриматися так далеко від театру бойових дій і переводиться до Забайкальськогокозачого війська. Як командир 5-ої сотні Читинського козачого полку він береучасть у боях з японцями і отримує за хоробрість золоту зброю. Після поверненнядо столиці Скоропадського призначають флігель-ад’ютантом царя, однак на цьомупосту, який вимагав не хоробрості, а зовсім інших якостей, протримався недовго.Згодом він одержує чин полковника і стає командиром 20-го Фінляндськогодрагунського полку. Офіцери потім згадували його як пряму і чесну людину, щокористувалася загальною любов’ю своїх товаришів.

У 1911 році ПавлоСкоропадський бере під команду Лейб-гвардії кінний полк, а наступного року стаєгенералом свити імператора. Він пробує себе і на адміністративній ниві, готуючипроект виводу всіх кінних частин з Санкт-Петербурга з метою створення їм належнихумов для занять. Але, на жаль, з незалежних від Скоропадського причин проектбув провалений, і він знову повертається до своєї безпосередньої роботи уполку.

Для справжньогобатька-командира, яким він був для своїх товаришів по службі, тут вистачалороботи. Поповнювались лейб-гвардійці за рахунок найаристократичнішихпредставників “золотої молоді”, що зовсім не виявляла тяжіння до щоденноївійськової підготовки. Але завдяки праці свого командира Лейб-гвардії кіннийполк став одним із найдисциплінованіших в армії, що довели вже серпневі бої уСхідній Пруссії на початку першої світової війни. Будучи в авангарді армії,полк під командуванням Скоропадського прославив себе блискучою атакою підКраупішкіним, коли розпещені юнаки билися, як леви, й помирали, як герої. Вінже прикривав і скорботний відступ генерала Ренненкампфа з Східної Пруссії.

За хоробоість, вмілі воєннідії молодий генерал-лейтенант дістає високі нагороди та підвищення по службі —послідовно командує 1-ою бригадою 1-ої гвардійської кавалерійської дивізії,5-ою кавалерійською бригадою, всією 1-ою гвардійською кавалерійською дивізією.Остання під його проводом успішно захищала підступи до Прибалтики і в 1915 роцізупинила наступ фельдмаршала Гінденбурга біля Двіни.

Слід зазначити, що жодних точокзіткнення з українським рухом у цей 44-річний період життя Скоропадського покищо виявити не вдалося. Зрозуміло, що він не був і не міг бути “свідомимукраїнцем” у тогочасному розумінні цього слова, однак констатувати, щоСкоропадський виділявся серед інтернаціоналізованої петербурзької аристократіїглибоким уявленням про свої українські коріння, безсумнівно, можна. Це взагаліслід вважати родинною рисою Скоропадських. Дід Павла, І.М.Скоропадський, якийпісля передчасної смерті свого сика мав на Павла надзвичайний вплив, бувпередовою людиною свого часу, брав активну участь у громадській діяльності, врозробці селянської реформи. Родинний будинок в Тростянці мав велику колекціюукраїнської старовини, портретів гетьманів і видатних діячів України, серед якихбув і портрет останнього виборного лівобережного гетьмана Івана Скоропадського.Рідна тітка Павла Єлисавета Іванівна, за шлюбом графиня Милорадович, своїмзначним грошовим внеском заснувала Наукове товариство імені Т.Шевченка уЛьвові. З малих літ Павло Петрович знаходився в оточенні відомих українськихдіячів — В.В.Тарновського, П.Я.Дорошенка, В.П.Горленка, П.В.Новицького, збагатьма близько приятелював...

3. Скоропадський при владі на Україніtc«3. Скоропадський при владі на Україні»

29 квітня 1918 рокуП.П.Скоропадський, гідний представник гетьманського роду, сміливий генерал,взяв владу на Україні, владу, що фактично упала з рук Центральної Ради та їїРади Міністрів, де провідну роль відігравали українські есери. Більшість партійта верств населення відмовили їм у підтримці, тому переворот пройшов майже безпострілів та крові.

Він проголосив маніфест —“Грамоту до всього Українського Народу” та “Закони про тимчасовий устрійУкраїни”, підписані Гетьманом та отаманом (головою) ради міністрів МиколоюУстимовичем.

У грамоті Гетьман заявляв,що він “відкликнувся на поклик трудових мас Українського Народу і взяв на себетимчасово всю повноту влади”. Цією грамотою оголошує він себе гетьманом усієїУкраїни. Центральна Рада і всі земельні комітети розпускаються, міністри татовариші їх звільняються, але всі урядовці Центральної Ради повинніпродовжувати працю. Незабаром буде виданий закон про вибори до Українськогосойму. Поновлюється право приватної власности; буде вжито заходів до вилученнявеликих землеволодінь за плату й наділення землею малоземельних хліборобів.Будуть забезпечені права робітників.

У “Законах про тимчасовийдержавний устрій України” підкреслювалося, що закони ці діють до скликаннясойму. У “Законах” накреслено головні напрямні нового уряду в галузігетьманської влади, прав населення, законів, організації управління. Нагенеральний суд покладалась охорона законности в Україні. Замість назви“Українська Народна Республіка” буде вживатися назва “Українська Держава”. Сімз половиною місяців Української держави переважна більшість спостерігачівоцінює як період соціального і громадського спокою. Зовнішньою запорукою цьогобула, безперечно, окупаційна австро-німецька армія, що припинила стангромадянської війни і вторгнення на Україну російських військ. Але це можнапояснити також і внутрішньою політикою гетьмана.

У кабінеті, зформованому М.Василенком, не було соціалістів, але були солідні українські діячі з цілоїУкраїни. Дванадцять міністрів були українці по походженню; були й іншіавторитетні, діячі, що брали участь в українському житті, як земські діячі,професори, правники, громадські працівники. У кабінеті міністрів було тількичетверо неукраїнців: А. Ржепецький — з польського роду, міністер фінансів, завійни — голова татьянівського комітету допомоги втікачам; С. Гутник —міністер торгівлі — єврей, фінансовий діяч Одеси — та два росіянини: Ю. Вагнер— міністер праці, професор Київського політехнічного інституту, та Г. Афанасьєв— державний контролер, колишній приват-доцент Одеського університету,звільнений за “неблагонадійність”.

Сучасники, а за ними йпреса та пізніші деякі історики оголосили всіх міністрів неукраїнцями; відцього не вільна й “Енциклопедія Українознавства”. Зроблено це тому, що ніхто зтих міністрів не належав до соціалістичних партій, а в Україні, не зважаючи навсі нещастя, що їх принесли соціалісти, ще твердо трималися гасла: “непотрібнанесоціалістична Україна!” Під таким кутом зору, дійсно, міністри гетьманськогоуряду, як і сам Гетьман, не були українцями.

Всім відомі карніекспедиції “гетьманської варти” на села, які, до речі, сам Скоропадський ненаказував зорганізувати. Він віддав земельні суперечки на розгляд ліквідаційнихкомісій. Але майже ніким не згадується, що “найреакційніший” гетьманський урядФ. А. Лизогуба не тільки не скасував робочого законодавстваРосійського тимчасового уряду та Української Центральної Ради, а, навпаки,підтвердив його.

В силу своїх уявлень іміркувань Павло Скоропадський намагався дати Україні спокій, з’єднатисоціально-творчі елементи, вивести її на міжнародну арену. Але в умовахжорстокої класової битви, що охопила не тільки територію колишньої Російськоїімперії, а й більшість європейських країн, острівець ладу і безтурботності,навіть якщо б його і створили, був приречений. Листопадові революції 1918 рокув Австро-Угорщині та Німеччині ліквідували зовнішню запоруку стабільностігетьманської влади. Цим скористалися російські більшовики, які через свою мирнуделегацію у Києві слідкували за ситуацією в Україні, та національно-соціалістичніпартії, що підняли повстання проти П. Скоропадського. З іншого боку,представники Англії, Франції, США та Італії обіцяли допомогу тільки за умовипроголошення курсу на федерацію з білою Росією, який врешті-решт, так як іновий російський кабінет С. М. Гербеля, виявився самовбивчим длягетьмана. За допомогою політичних демаршів та воєнних дій майже всі національнісили, що сконсолідувалися, примусили його зректися гетьманства.

За свідченнями очевидців,обставини цього були дуже трагічними. Коли делегація українських діячіввисловила свої вимоги до гетьмана, він тільки й вимовив: “Це ж виходитьотреченіє! Але що ж скаже історія?” Член делегації М. Славинський у запалівідповів: “Павле Петровичу! Історія вже сказала про вас усе, і більше вона вжепро вас нічого не скаже!..”

4. Після гетьмануванняtc «4. Післягетьманування»

Однак всупереч подібнимзаявам і сподіванням історична місія гетьмана, тепер вже колишнього, 14 грудня1918 року не скінчилася, — наявність екс-гетьмана та сильних хліборобсько-державницькихтенденцій викликала до життя в 1920 році в еміграції український монархічнийрух.

Майже весь 1919 рік ПавлоПетрович перебував у політичних сутінках, працюючи над своїми спогадами уШвейцарії. Але вже у 1920 році його ім’я знову починає згадуватися упресі — прибічники Директорії УНР та Головного отаманаС. В. Петлюри  звинувачуютьСкоропадського у зносинах з російськими монархістами. Це свідчить, що певнісили побоювались появи колишнього гетьмана на політичній арені еміграції. Ідійсно, незабаром Павло Скоропадський з’являється, цього разу як прапор рухугетьманців-державників. Його засновником стала Українськахліборобсько-демократична партія на чолі з В.Лиііинським та С.Шеметом, яказгодом оформилась як Український союз хліборобів-державників з центром у Відні.

Хліборобська партіяіснувала з кінця 1917 року, але її стосунки з П.Скоропадським у 1918-му булидосить складними. Слід зазначити хоча б, що з’їзд, який 29 квітня проголосивСкоропадського гетьманом, був не хліборобським, а з’їздом “Союзу земельнихвласників”. “Хлібороби” відокремились від них ще напередодні, 28 квітня, алевітали гетьмана, поставивши йому декілька умов: створення дійсно вільної,незалежної, народної Української держави; скликання Української народної ради;щоб уряд складався з людей, які довели вірність українськійнаціонально-державній ідеї та ін. Скоропадський прийняв це звернення, але майжевсі вимоги виконані не були, а подальші з’їзди “хліборобів” — заборонені.

Тільки на вигнанні зійшлисяшляхи Скоропадського та Союзу хліборобів. Для останніх Павло Петрович ставпрапором національно-державного будівництва; він же знайшов у них сильнупідпору під свої мрії про монархічну Україну.

Ідеологом українськогомонархічного руху в еміграції був В. Липинський, відомий дипломат, історикта політик, який формулював цю теорію протягом 1920 — 1926 років у своїх листахдо “братів-хліборобів”. Це була зовсім нова ідеологія, бо, власне кажучи,Українська держава 1918 року не була монархією, а перебувала в процесістановлення і могла перетворитися на будь-яку із політичних форм — диктатуру,монархію, навіть республіку. Про останнє красномовно свідчить той факт, що вжепісля перевороту, 2 травня 1918 року, делегація лідерів українськихсоціалістичних партій — В.К.Винниченко, А. Ф. Андрієвський,С. О. Єфремов, О. Салтан і К. Лоський — подала німецькомупредставникові у Києві проект конституції, де вказувалось: “Виконавча влада вреспубліці належить теперішньому президентові республіки, який носить ім’ягетьмана, і Раді Міністрів”. Були також пропозиції і щодо складу уряду.

Однак 1920 рокугетьманський рух — “беззастережно монархічний”. Теорія В.Липинськогопроповідувала Українську трудову дідидьку монархію. За висловами сучасників,певні риси наближали її до італійського корпоративного фашизму Б.Муссоліні, алена відміну від останнього ідеї Липинського не випробувались втіленням в життя.

У редагованому лідером УСХДвіденському журналі “Хліборобська Україна” були вміщені і уривки із “Споминів”гетьмана Скоропадського. Перекладав з російської та редагував їх самЛипинський, — адже вони мали стати частиною ідеології українського монархізму.Зрозуміло, що тим самим спогади трохи відійшли від свого первісного вигляду,але це не повинно застерігати читача. Виклад подій, своєї точки зору в нихзалишився незмінним, тобто таким, яким вийшов з-під пера колишнього гетьмана.

Слід зазначити, щогетьмансько-державницький рух користувався певним авторитетом не тільки вАвстрії, Німеччині, куди переїхав після ШвейцаріїП. П. Скоропадський, але і в США, Канаді. Серед його прибічниківцього періоду крім В. Липинського можна назвати С. Шемета,О. Скоропис-Йолтуховського, давнього українського діяча і засновника“Спілки визволення України”, історика Д. Дорошенка, В.Левицького,О. Назарука. Останній гідний окремих зауважень хоча б тому, що, будучигаліційським радикалом, у грудні 1918 року виступав проти гетьмана і був членомпершого уряду Директорії — міністром преси і пропаганди. Але життя веміграції, роздуми над долею української державності привели його до гетьманськогоруху, і в 20-х роках він в Америці вже вдало агітує місцеві українськіорганізації за приєднання до нього.

Відносини гетьмана з“товаришами по боротьбі” складалися не завжди рівно. У 30-х роках вінрозійшовся із В. Липинським, який претендував на особливу роль угетьманському русі, і, навпаки, ще тісніше, ніж під час перебування на постуміністра закордонних справ Української держави, з ним порозумівся ізаприятелював Д. Дорошенко. Певна перебудова спіткала і гетьманський рух —прибічники Скоропадського об’єдналися в “Союз гетьманців-державників”,  найбіль­ші відділення якого існували вНімеччині та Америці. Слід підкреслити, що в еміграції колишній гетьман не йшовна компроміси із російським білим рухом, до чого, наприклад, схилявсяВ. Липинський. Гетьманці залишались окремим струмочком загальногоУкраїнського руху на вигнанні, і Скоропадський був їх прапором. Досить привестихарактеристику, дану йому одним із визначних гетьманців, М. Тимофієвим:“Гетьман не є і не був політичним ідеологом. Він був і є активним політичнимдіячем, що має здібність відчути час і що має здібність сконцентрувати його,зреалізувати стихійні, часом неусвідомлені, але реальні, органічні вимоги мас”.

5. tc «5. „

Найбільш драматичний періодв житті Павла Петровича в еміграції настав після 1933 року, коли в Німеччині довлади прийшов Гітлер. Йому неодноразово доводилось публічно висловлюватись найого користь хоча б задля продовження існування “Союзу гетьманців-державників”та української громади у Німеччині, але ця організація і особисто Скоропадськийніколи не перебували на службі у гітлерівського фашизму. Навпаки, саменаприкінці 30-х років він послав свого сина і спадкоємця — гетьманича ДанилаПавловича до Канади, де той налагоджував контакти з українською еміграцією іофіційними колами. Деякою мірою це можна розглядати як спробу перенести центргетьманського руху на Американський континент і вивільнити його з-піднімецького впливу, — спробу, яка з-за певних об’єктивних обставин не вдалася.

Початок Другої світовоївійни вніс різкі зміни у життя колишнього гетьмана, — він був поставлений переднеобхідністю зробити вибір між двома коаліціями держав, що воювали. Змушенийзупинитися на німецькій орієнтації, гетьман вважав це одним із кроків достворення незалежної монархічної України — мрії, що супроводжувала його останні27 років життя і котрій так і не судилося здійснитися.

Помер Павло Скоропадський уквітні 1945 року у Баварії. Немає ніяких сумнівів, що якби він залишився ужитті хоча б декілька місяців, його б чекали суд і страта за присудомбільшовицького воєнного трибуналу. Але доля подарувала колишньому гетьмановісмерть хоча і від поранення, але у родинному оточенні.

Список використаної літератури:tc“Список використаної літератури:»

1.        Наталья Полоньська-Василенко “Історія України”, видання 1991року.

2.        “Гетьман Павло Скоропадський “Спомини”, використан вступГ. В. Папакіна.