Реферат: Центральна Рада і пролетаріат України

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

здисципліни"Історія України"

ЦентральнаРада і пролетаріатУкраїни.

поспеціальності: Менеджменту виробничійсфері

по розділуучбового плану: Історія України

викладач, консультант: Савченко Г.П.

План

1. Робітничійклас Українив кінці ХІХ — на початку ХХстоліття.

2. Русіфікаціяпролетаріатунапередодніреволюції1905-1907 рр.

3. Українськасоціал-демократичнаробітничапартія.

4. Українськийнаціональнийрух і чорносотенці.

5. У роки Першоїсвітової війни.

6. 1917 рік. УкраїнськаЦентральнаРада.

7. ЦентральняРада і пролетаріат

8. Українськісоціал-демократи

9. Українськаавтономія зточки зорубільшовиків

10. Деякі висновки

КінецьXIX — початок XX ст.знаменувавпочаток якіснонового періодув історіїукраїнськогонароду, а отже, й його робатничогокласу. Канадськийисторик українськогопоходженняІ.Лисяк-Рудницький, маючи на увазіпояву новихфакторів, щозумовлювалидальший розвитокпроцесу формуванняукраїнськоїнації, справедливоохарактеризувавйого як модерністичнудобу. Останнямала ряд притаманнихїй особливостей, зокрема, зменшеннявпливу на згаданийпроцес економічнихі соціальнихаспектів. Справав тому, що швидкийіндустріальнийрозвиток регіонуздійснювавсяпід контролеміноземногота ро- сійськогокапіталу і неспричинившвидкого становленнянаціональногопролетаріату.Робітничийклас тут бувпереважноросійськимабо зрусифікованим.

Згідно з переписом1897 р. на кінецьXIX ст. 93 % росіян, які працювалина підприємствахУкраїни, становилиробітники трьохважливих промисловихрайонів: СтеповоїУкраїни (Катеринославська, Таврійська, Херсонськагубернії), Харківщинита Київщини.На ПравобережнійУкраїні; впореформенийперіод на промисловихпідприємствахросіяни становилилише 6 % від прибулихз інших регіонівімперії. Значнобільшу часткутут мали поляки, білоруси, литовці, німці та ін.

Дані перепису,інші документисвадчать пропереважанняросіян середробітників, зайнятих навеликих заводахі фабрикахУкраїни. Значначастина російськогопролетаріатупрацювала вСтеповій Україні, де були розвинутігірнича ігірничо-заводськапромисловість, капіталістичнесільськегосподарство.Росіяни прибувалитакож у Харківськута Київськугубернії, однактут їм не належалопереважаючихпозицій у сферікваліфікованоїпраці. Середприбулих росіянизаймали однез останніхмісць на Волині, Поділлі, Чернігівщиніта Полтавщині.

Як вважав відомийдореволюційнийдослідникробітничогокласу УкраїниМ. Порш, кількістьробітниківз інших регіонівімперії “топіднімається, то падає в залежностівід становищанародногогосподарствав поодинокихкраях України.Краї і губерніїбільш промисловіі торгові, а дотого ще й зрозвиненимкапіталістичнимсільськимгосподарством, натурально, потребуютьбільш зайшлогоробітництва, ваблячи йогодо себе ліпшоюзаробітноюплатою і взагаліліпшими умовамипраці. Навпаки, краі і губернії, вадсталі зпромисловогоі торговогопогляду, здрібноселянськимсільськимгосподарствомвимагаютьтакого зайшлогоробітництва, порівнюючи, дуже мало”.

Бурхливе зростанняпромисловостів 70-90-х роках XIX ст.позначилосяне тільки накількостіросіян, якістали працюватина за­водахі фабрикахУкраїни, а й намісці та способіїх проживанняу регіонахкраю. В багатьохрайонах калькістьросійськихробітниківзростала навітьшвидше, ніжмісцевогонаселення.Зокрема, натериторіїДонбасу протягом1861-1897 рр. їх чисельністьзбільшиласявтричі. В “Историирабочих Донбасса»зазначається, що в другійпо­ловині XIX ст.у складі донецькогопролетаріатучисельно переважалиросійськіробітники. Напочатку XX ст.на 9 найбільшихзаводах півдняУкраїни, кожнийз яких дававза рік понад10 млн. пудів чавуну, тільки одинз десяти робітниківбув українцем.Відомий металургМ.А.Павлов писав, зокрема, що“сулинськіробітники булиголовним чиномвихідцями зОрловськоїта Воронезькоїгуберній, алевони вже обжилисяв Сулині”.

На заводах іфабриках Донецькогобасейну працювалитакож російськісільські ремісники, в основномубудівельнихпрофесій. Причомуіснувала певнаїх порайоннаспеціалізація, що склаласяісторично: теслі і мулярибули, як правило, з Курської, Калузької, Орловськоїта інших губерній; Тульська губерніяпоставляласлюсарів; Задонськийповіт Воронезькоїгубернії — штукатурів, малярів.

Російськенаселення вУкраїні булонеодноріднимі за своімсоціально-класовимскладом. Крімробітників, у містах і селищахжили ремісники, кустарі,

дрібні торговці.В місцях компактногопроживанняросійськихпролетарівіснували певнінаціональні, трудові традиції, навички, спосібжиття та праці.Наприклад, у80-90-х роках укам'яно-вугільнійпромисловостіДонбасу особливогопоширеннянабула артільнаформа організаціїпраці.

У 1897 р. росіянистановили 10 %міського населенняУкраїни, зосереджуючисьпереважно вробітничихселищах таневеликихмістах. На зламістоліть великіросійськіколонії виникалиу провіднихіндустріальнихцентрах України(Харків, Катеринослав, Луганськ, Одеса, Миколаїв таін.). До них прибувалонайбільшеросіян. Водночасзасновуютьсяросійськіробітничіселища. Однаку цей час зросталай частка українцівсеред робітників.Це пояснювалосяпролетаризаціеюукраїнськогосела й посиленимвідходом місцевихселян на підприємствагірничої тагірничо-заводськоїпромисловості.Однак кількістьробітників-українцівна початку XXст. була щенезначною. Томукорінні українськіробітникипоступовоасимілювалисяросіянами.

Напередодніреволюції1905-1907 рр. русифікаторськітенденції середпролетаріату, про які йшлосявище, посилювалисяще одним фактором- впливом наукраїнськийробітничийклас російськихсоціал-демократів.В цей час вонирозгорнулисвою діяльністьв Україні. Томумолодій українськійсоціал-демократії, яка претендувалана роль національногополітичногоцентру й ставиласвоїм головнимзавданням“органазаціюпролетаріату, що розмовляєпо-українському”, необхідно булоактивізуватинасампередпропагандистськуроботу середробітничогокласу України, щоб протистоятиросійськомувпливу.

Як відомо, Українськасоціал-демократичнаробітничапартія (УСДРП), що сформуваласяв 1905 р., складаласяз молодихреволюціонерів, політичніпогляди якихявляли собоюсуміш антегральногонаціоналазму, есерівщиниі марксизму.Тоді в ії керавництвіналічувалосяприблизнодесять осіб.Організаторамипартії булиукраїнціО.Скоропис-Йолтуховський, М.Галаган, М.Меленевськийта інші. Членицієї органазаціїне визнавалиіснуваннясамостійноїУкраїни, авідстоювалиії автономніправа в складіфедераціївільних народівРосії. Замістьведення регулярноїполітичноїроботи, виконаннянакресленоїпрограми ідотриманняпри цьому певнихтактичнихнастанов вони, з одного боку, займалисявиданням брошурна зразок “ДядькоДмитро”, “Чиє тепер панщина?”тощо, змістяких був далекийвід ідейсоціал-демократизму, а з другого, — проводилиагітаційнудіяльністьлише середселян. Ця робота, за допомогоюякої українськісоціал-демократинамагалисявплинути наполітичнусвідомастьтрудя­щих, недавала бажанихрезультатів, бо це відбувалосяв той час, колиросійськісоціал-демокративже керувалиробітничимистрайками вХаркові, Киеві, Катеринославі, Кременчукута інших містахУкраїни.

Таким чином, тривалийрусифікаційнийвплив негативнопозначивсяна суспільнійактивностіукраїнськогоробітничогокласу, як і нанаціональнійсвідомостіусього народу.Тому й не дивно, шо організаціяукраїнськогопролетариатупочалася значнопізніше, ніжросійського.В соціал-демократичномурусі протягомкількох десятилітьформувалосязверхнє ставленнядо “молодшогобрата”. Наслідкитакого явноненормальногостану посилювалирусифікаторськітенденції вУкраїні.

Революція1905-1907 рр., столипінськааграрна реформасуттєво вплинулияк на політичне, так і на економічнежиття Росіїта України. Уроки першоїросійськоїреволюціїробітничийрух став наймогутнішимфактором політичноїборотьби трудящих.Столипінськареформа прискорилапроцес розшаруванняселянства.Характерно, що саме в Українінайвищим бувпроцент йогонайбіднішихи найзаможнішихверств. Томупоряд з процесомпролетаризаціївідбувалосяпереміщеннясільськогонаселення вміста та замежі України.

Особливістьукраїнськогосела під часпроведеннястолипінськоїреформи полягалав тому, що навітьті його мешканці, що жили неподаліквід фабрик тазаводів, намагалисяв пошуках кращоїдолі виїжджатиза тисячі верст, а не працюватина них. Так, 70-80 %пересе­ленцівза Урал становиливихідці зукраїнськогосела, а такожз деяких чорноземнихрайонів Росії.Це були переважнобідняки, якісподівалисяв Сибіру вирватисяіз злиднів.Наприклад, уХарківськійгубернії процентбезземельнихі малоземельнихстановив 72,8 відзагальноїкількостівід’їжджаючихзвідти селян.

Прискоренітемпи розвиткутоварних відносин, промисловоговиробництвата пов'язаніз цим економічні, соціальні инаціональніпро­цеси вУкраїні зачасів столипінськоїреформи викликалигостру по­требув робітничихкадрах. У зв'язкуз цим уряд заохочувавросіян переїжджатина заводи півдня, в степову зонуі на Лівобережжя.В ре­зультатіневеликі населеніпункти Донбасу, де мешкалабільшістьросіян, якіперебувалив Україні, сталипереважноросійськими.У 1907 р. в такихробітничихселищах, якЛуганськ, Юзівка, Дружківка, Алчевськ, Єнакієве, Микитівка, Лідіївка, Ясинуватамешкало лише5-10 %українців.Їх частка уряді великихміст була такожнизькою. Зокрема, росіяни становилимайже половинунаселенняКиєва, Катеринослава, Харкова, Одеси, Миколаева, Херсона. Іншінаціональніменшості, щопроживали увеликих містахУкраїни, розмовляли, як правило, російськоюмовою, що посилювалоросійськийхарактер українськихміст.

Присутністьросіян у містахУкраїни почалаособливо відчуватисяз моменту виникненнятам чорносотеннихорганазаційна зразок “Рус­скогособрания” і“Союза русскогонарода”. Намагаючисьпоширити свійвплив на різнісоціальніверстви населення, відділи “Союзарусского народа”створювалиспеціальніфіліі для робітників.Так, у жовтні1906 р. в Києві булозасновано “Союзрусских рабочих”, в статуті якогозазначалося, що мета органазації- економічний, соціальнийта національнийзахист пролетарів.В Україні відділиСРН існувалиу Волинській, Катеринославській, Київській, Подільській, Таврійській, Херсонськійта Чернігівськійгуберніях. Вониоб'єднувалипонад 190 тис. чол.- майже половинузагальноїкалькостічленів “Союзарусского на­рода”.Чорносотенцізалучали досвоїх організаційвідсталі верствиробітниківі особливолюмпенізованіелементи міст.Вони відкритосуперничализ українськимнаціональнимрухом. Це булоодним з “болючих”питань длячорносотенцівУкраїни.

Якщо появаукраїнськихполітичнихоб'єднань уРосії спочаткуне викликалаособливогозанепокоєннямонархістів,і вони не виділялиці організаціїз числа іншихантиурядовихсил, то згодомусвідомили, що українськийнаціонально-визвольнийрух становитьвелику небезпекудля імперії.В українськомунаціональномурусі, проводнуроль в якомувідігравалиліворадикальніпартії, монархістивбачали загрозуяк існуваннюединої держави, так і тогочасномусуспільномуустрою.

На думку друкованогооргану монархістів- газети “Киевлянин”, однією з небезпекдля Російськоїдержави, крім“инородческо-еврейскойреволюции”,є “нелепыеманьяки “самостійного”украинства”.Чорносотенцівважали, щоіснує єдинийросійськийнарод, а українськийє лише йогогілкою. Томуукраїнськийрух — “явищетакою ж міроюшкідливе, які безпідставне”,- зазначалосяу статуті клубуросійськихнаціоналістіву Києві.

Завдяки фінансовійпідтримціцарського урядуукраїнськічорносотенцімали змогупроводитимасові маніфестації, створюватиробітничіартілі, здійснюватиєврейськіпогроми. Їхекстремізмнезабаром ставознакою життябагатьох містУкраїни.

РобітникиУкраїни, котріпотрапили підвплив чорносотенців, не виявлялиінтересу дореволюційноїборотьби, яканабула значногопоширення вРосійськійімперії, нерозумілибезперспективністьіснуванняорганізаціймонархічноготипу, нерідковойовничонастроєнихщодо українців.Проте переважнабільшістьробітниківуникала співробітництваз ними, остерігаласьі навіть бояласьїх. Лише однаспроба протистоятичорносотенцяммала місце підчас революції1905-1907 рр., коли передовіробітникиДонбасу розпочаликампанію протипогромів. Озброеніробітничізагони з Луганська, Бахмута таінших містдопомогливідвернутитам різню.

Тим часом Російськаімперія невпиннойшла до свогологичногокінця. Віковічніпідвалиниколишньоївеликої державируйнувалисянапрочуд легко.Перша світовавійна, національнірухи довершувалицю справу. Змобілізацієюна військовуслужбу майжеполовини працездатнихробітниківнабагато зменшиласякількістьукраїнців наза­водах іфабриках України.Імперіалістичнавійна завдалазначних збитківнародномугосподарству.Мальйони робітниківі селян, переодягнутиху шинелі, буливідірвані відзаводів, фабрикта землі, погіршилосязабезпеченняміст продовольчимитоварами, а сіл- інвентаремі тяглом.

У 1916 р. царськийуряд запровадивв Україні хлібнумонополію ідуже низькізакупівельніціни на зерно.Незабаром сталозрозуміло, щопромисловістьне може працюватиза відсутностікваліфікованихробітників.Урядзмушений бувзапровадитинадзвичайнийстан на залізничномутранспорті, вугільнихпідприємствахДонбасу, металургійнихзаводах півдняРосії. Влітку1916 р. близько 50тис. російськихробітниківбули направленіна шахти таоборонні підприємстваУкраїни. Хочобсяг видобуткувугілля в Донбасізбільшився, все ж гостровідчуваласянестача кваліфікованихробітників.

У цій ситуаціїРаді з'їздівгірничо-промисловцівпівдня Росії(постійнийвиконавчийорган об'єднаннявласниківпідприємствметалургійної, кам'яновугільноі, залізорудноїпромисловостіДонецькогоі Криворізькогобасейнів) разоміз підприємцямиз інших організаційвдалося мобілізуватина оборонніпідприємстваУкраїни щекілька тисячробітниківз центральнихгуберній Росії, а також використатина виробництвіяк некваліковануробочу силу100-тисячний загінвійськовополонених, значно дисципланованішихпорівняно звиснаженимипролетарямиУкраїни. В цейчас зростаннякількостіпромисловихробітниківвідбувалосятакож за рахунокевакуації вУкраїну рядупідприємствз окупованихнімецькимивійськамиПольші і Прибалтики.

Тому цілкомзрозуміло, щовнаслідокпершоі світовоівійни ще більшезмінився національнийсклад пролетаріатуУкраїни. Напочат­ку 1917 р.60 % промисловогопролетаріатуДонбасу становилиросіяни, близько30 % — білоруси, поляки, вихідціз Прибалтикита представникиінших національностей.Таким чином, перевага росіяну складі робітниківУкраїни не булапорушена. Зберігалосятакож традиційнепануванняросіян у великихпромисловихцентрах. Вонопосилювалосябільшовицькимвпливом наробітничийклас Україниі значною роллюросійськихдрібнобуржуазнихпартій, що спиралисяна середніверстви українськихміст та ix пролетаріат.Зокрема, у Донбасічисельністьбільшовиківзростала протягом1917 р. таким чином: на початкуберезня їх булопонад 500 чол., уквітні — 5,5 тис., серпні — 16 тис., жовтні — близько28 тис. Чисельністьросійськихесерів у Донбасіза чей же часзросла з 18 — 20 тис.до 38 — 40 тис.

В лютому1917 р. перемогладемократичнареволюція. Булопова­леноненависнесамодержавство, тобто здійсниласяспоконвічнамрія багатомільйонногонаселенняРосійськоіімперії. Народиколишньоїімперії завоювалиполітичнісвободи. Добурхливогосуспільно-політичногожиття включилисяробітники, солдатськімаси, багатомільйоннеселянство. Умістах і селахпроходиличисленні мітинги, збори, демонстрації.Поновили діяльністьраніше переслідуваніцаризмом різніполітичніпартії таорганізації.З'явилися новіперіодичнівидання. 3 березня1917 р., одразу післяповаленняцарськогосамодержавства, яке понад 250 роківуярмлювалоукраїнськийнарод, у Києвібуло утво­реноперший національнийпарламент — ЦентральнуРаду.

УкраїнськаЦентральнаРада поставилаза мету відновитидержавністьУкраїни. І якщоу її І універсалізазначалося, що Україна невідокремлюєтьсявід Росії, товже 25 січня 1918 р.вона видалаісторичнийIV універсал, яким Українапроголошуваласясамостійноюдержавою.

В короткийпроміжок часу, коли відбувавсяпроцес становленняукраїнськоідержавності, ЦентральнаРада займаласярозв'язаннямвійськовихпроблем, питаньсправедливогорозподілу земліміж селя­нами, опікуваласярозвиткомкультури, освітита багатьмаіншими соціальнимиі духовнимипроблемамиукраїнськогонароду.

3 приходом довлади ЦентральноїРади розпочавсяпроцес масовоїукраїнізації.Щодо цьогостановитьинтерес висновокВ. Винниченка, який він зробиву праці “Відродженнянації”: “В кожнійсфері булиукраїнці й укожній сферівони хотіли, вони мусіливиявляти себе, як українці, затверджуватисвоє “я”, поширюватийого, закріплятипевними нормами.Фабричні робітники, учителі, кооператори, студенти, приказчики.урядовці, всігуртувалисянаціонально, всі домагалисьсвою галузьукраїнізувати, себто принатуритидо объектусвого існування- українськогонароду — й узаконити, унеобхіднити, уприроднитисвою “пробудженуніжність”.

Місія нестинаціональнуідею в середовищеробітниківі селян й будититам національнугордість сталаметою ЦентральноїРади. Соціалісти, молоді революціонеристали авангардноюсилою національногопробудження.Альфою і омегоювсіх їх починівбув українськийнарод, народ, який ще пам'ятавпро козацьківольностіУкраїни, прозапорожціві став запорукоюпостійностіукраїнськогоісторичногопроцесу.

Однак у першімісяці діяльностіЦентральноїРади робітники-українціще значноюмірою дотримувалисяпроросійськоіоріентації.То­му будь-якікроки в напряміукраїнізаціїв містах викликалиобуреннязрусифікованихробітничихмас. “Росіянистрашеннообурювалисьукраїнізацією,… особливо вКиєвї, — згадувалачлен ЦентральноїРа­ди С. Русова,- і міська управаставала в постійнісуперечки зукраїнськимиорганазаціямита з ЦентральноюРадою… Росіянипосилали телеграмидо Тимчасовогоуряду в Петербурзі, благаючи рятувати“руських” віднасильноїукраїнізації, а це було цілкомнеправдиво, бо, здається, ніде на світіні один нарідне шанував такнаціональнихправ своїхменшостей, якце робили українці”.Зі свого боку, російськілідери більшовицькоіпартії звинувачуваликерівництвоукраїнськогонаціональногоруху в порушенні“єдності робітничогокласу”. ТомудіяльністьЦентральноїРади та їївиконавчогооргану — ГенеральногоСекретаріату- могла бутиефективноюлише за умовипідтримки їхдіяльностіз боку міськогопролетариату- цієї організованоїменшості українськогонароду.

Як же складалисястосунки ЦентральноїРади із зрусифікованимробітничимкласом міст?

Доцільно простежитиїх на прикладахКатеринослава, Харкова, Одеси,інших містУкраїни, де буввеликий процентросійськогонаселення.Д.Дорошенко, якого важкозапідозритив необ'єктивності, згадував, щов Катеринославі, де було багатосвідомих українцівсеред службовців, робітниківі селян навколишніхсіл, українськийнаціональнийрух помітнопроявлявсяв роки першоїсвітової війни.Але ко­ли почаласяреволюція, писав він, “активнихполітичнихдіячів середукраїнцівзнайшлося дуженебагато, дотого ж почаласяворожнеча міжпредставникамиукраїнськоїбуржуазії йсоціалістичнихпартій, і провідв місті захопилиросійськіреволіоційніорганізації…На виборах доміської думиукр. есери виставилисвій окремийсписок, есдеки- теж свій, а есефивиставили такожокремий список.Українськіголоси розбилися,і українціпровели до думипо всіх трьохсписках 10 гласних(на 60 усіх)”.

Через деякийчас, продовжувавД. Дорошенко, коли почавсяукраїнськийрух у військах, у місті зрослозначениянаціональногоелементу. “Правда, реальноі користівід цієї українізаціїбуло небагато: солдати розбігалися, не доїхавшидо фронту, а усебе в казармахнічого не робили, тільки мітингували, а в потребі нехотіли навітьпальцем поворухнути, щоб помогтиУкраїні, алена ширші масигромадянстванавіть зовнішніознаки “українізації”війська робиливраження йпідіймалиавторитетукраїнськогоруху”.

Аналогичнаобстановкабула й в іншихрусифікованихукраїнськихмістах у періодправлінняЦентральноїРади. У Харковістановище булоще складнішим, ніж у Катеринославі:“В зросійщеномуХаркові українцямтяжко булозайняти вновозаснованихреволюційнихорганізаціяхстановище, якевідповідалоб їхньому значеннюпредставниківукраїнськоїстихії, що заливалавесь край, середкотрого Харківздавався якимсьчужоріднимостровом...”.

Невдоволенняукраїнськимнаціональнимрухом активнопроявлялосяі в південнихмістах України.“В космополітичнійщодо свогонаселення Одесіукраїнці немогли зайнятискільки-небудьтвердих позиційв нових революційнихустановах.Російська ижидівськадемократая, що, як і скрізь, вела перед потих установах, ставилась доукраїнськогоруху і до українськихдомагань дуженеприхильно”.

Оскільки позиціїзаможногоросійськогонаселення вЧернігові, Полтаві, Кременчукубули міцними, в цих містахне відчувалосяпереваги українськогонаціональногоруху. “Середусіх губерніальнихміст на УкраїніПолтава найбільшезберегла своєнаціональнеобличчя, українськастихія тутнайсильнішевиявлялася, особливо внизах міста.Але більшістьміської буржуазіїй інтелігенціїбула зросійщена,і українцямне так то легкобуло здобуватипозиції в самомумісті, тим більше, що серед самихукраїнців зразуж постав розколміж несоціалістамий соціалістами”.Д.Дорошенкоробить висновок, що “по всіхмайже більшихмістах Українипровід захопиларосійська тазросійщенадемократія, яка дуже противиласяпереведеннюв життя українськихдомагань, особливож вороже ставиласьвона до автономіїУкраїни”.

За таких обставину взаєминахз ЦентральноюРадою робітникимали визначитисвою позицію- підтриматиїї чи залишитисянейтральними.Як і всі іншіверстви населенняУкраїни, патріотичнонастроєніпредставникиробітничогокласу вирішилипідтриматиЦентральнуРа­ду. Однакдля зрусифікованогоукраїнськогопролетариатунезрозумілимибули масштабинаціональнихдомагань ЦентральноїРади. Що кращедля робітників: велика й неподільнаРосія, яка принесластільки стражданьукраїнськомународу, чи автономнаУкраїна у складіРосійськоїреспубліки, що проголошуваласяна першомуетапі діяльностіЦентральноїРади (проте, можливо, лишетимчасово)? І, зрештою, з оглядуна поширеністьобох позиційна Українібагато зруси-фікованихробітниківзалишилисянейтральними, політичнопасивними, більше дбаючине про підтримкуЦентральноїРади, а про те, щоб якось вижити.Тому на першомуетапі співпрацяробітниківіз ЦентральноюРадою буланезначноюпоравняно зіншими верствамиукраїнськогонаселення. Так, близький соратникМ.С.ГрушевськогоПавло Христюквизнавав, що“популярністьЦентральноїРади зросталанадзвичайношвидко, особливов селянськихі солдатськихмасах”.

Однак ставленняфабрично-заводськихробітниківдо ЦентральноїРади формувалосяпоступово, набуваючидедалі більшенаціонально-політичнихознак. За данимиЛ. Решодька, напершому засіданніЦентральноїРади (14 березня1917 р.) були лишеодин чи дварабітники“Арсеналу”, які не представлялизаводчан, априйшли, відгукнувшисьна закликстудентськоїмолоді. Потрапившина засіданняновоствореноїорганазаціїукраїнців, апотім на грандіозніманіфестації16 і 19 березня, надалі пролетаріпрагнули, щобїх представникибра­ли участьу роботі ЦентральноїРади. Морально-психологачнаатмо­сферапісля лютого1917 р. сприялазміцненнювідносин ЦентральноїРади з робітникамирізних містУкраїни. Але, на жаль, заважалацьому позиціязрусифікованогоукраїнськогоробітничогокласу — переважаючоїчастини населенняміст.

Навіть такий, фнколи схильнийдо мажорноговикладанняісторії революціїна Україніавтор, як П.Христюк, констатував:“… Міста на Україніз самого початкуреволюції вбільшостізайняли ворожудо українськоговідродженняпозицію або, в ліпших випадках, позицію повноїнегації, ігнорування”.

В цій непростійситуації даячіЦентральноїРади не завждизаймали виваженупозицію. “Мине вірили,- писавВ. Винниченко,-що наш зрусифікованийпролетаріатстане активнов оборону нашоїдержавності, наших національнихздобутків, воборону того, що він не почувавсвоїм, ріднимі необхіднимсобі. Це недовір'ябуло величезноюпомилкою, яквиявилось далі.Це було великоюшкодою й длячисто національноїсправи, бо ценедовір'я йдальша нашаполітика одвернуливід національноїсправи зрусифікованийукраїнськийміський пролетаріат, який також мавпробудженуніжність, якиймав би її безпорівняннябільшою, колиб українствоне одпихнулойого саме своїмсоціальнимконсерватизмом”.

Подібні настроїбули характернимидля всієї керівноїверхівки українськоїсоціал-демократичноїробітничоїпартії, хочав 1917 р. її позиціясуттєво зміниласяпорівняно з1905 р. Саме вона, враховуючисоціально-політичнестановище наУкраїні в зв'язкуіз виникненнямЦентральноїРади, визначилановий курс внапрямкупереосмисленнясвоєї національно-політичноїпрограми. Цепитания обговорювалосяна конференціїУСДРП, що проходилау Києві 4-5 квітня1917 р. “Виходячиз того, що потребаможливо повногорозвитку творчихсил Українивимагає їїнайширшогоекономічно-політичногосамоозначення,- підкреслювалосяв прийнятійнею резолюціїпро автономіюУкраїни, — приймаючипід увагу, щофедеративнийустрій російськоїдержави, яксоюзу автономнихнаціонально-територіальнихабо простотериторіальниходиниць, нетільки не можешкодити розвитковіпролетаріатувсієї Росії,- а тим більшеукраїнського,- але і кориснийдля нього; приймаючипід увагу, щофедераціяавтономнихнаціональнихабо краєвиходиниць — ценайкраща гарантіядемократичнихі національно-політичнихправ кожноїнації або країни,- конференціяукраїнськоїсоц.-дем. робітничоїпартії з цілоюнепохитноюрішучістювидвигає давнєдомаганняпартії — автономіюУкраїни, якопершу, невідложну, пекучу задачусучасної хвиліукраїнськогопролетаріатута всієї України”.

При цьому діалогміж представникамиукраїнськоїавтономії іросійськогоуряду був можливийлише за умовиздійсненнянаціональнихпрагнень численнихколишніх неросійськихнародів. “Церозумінняукраїнськоюсоц.-демократієютворення автономноголаду, — підкреслювавЛ. Христюк, — малодля українськоїреволюціївелике зна­чення: відповідаючиукраїнськійдійсності, вонобуло в той жечас дійснореволюційним.І як таке, йдучиврозріз з загальноютенденцієюмосковськоїдемократії- одкинутинаціональнепитания надруге місце, одклавши вирішенняйого цілкомдо УстановчихЗборів, вонобуло причиноютого, що українськасоціал-демократіяз самого початкуреволюції наУкраїні пішласвоїм окремимшляхом, часамигостро виступаючипроти своїхстарших товаришів- російськоїсоц.-дем. робітн.партії на Україні”.

Показовимищодо цього булирізні робітничіз'їзди, що відбувалисяу Києві и іншихмістах України.Зокрема, 12-14 липня1917 р. у Харковіпроходиввсеукрїнськийз'їзд залізничників.В його роботівзяли участьмайже 300 делегатів, що представляли200-тис. загінзалізничниківкраю. 24-26 липняу Киеві відбувсявсеукраїнськийробітничийз'їзд, близько300 делегатовякого представлялибільш як 2-мільйоннийробітничийклас Україниі мали обратийого представниківдо ЦентральноїРади. Виступина цих з'іздахсвідчили проскладну обстановкув Україні, атакож у пролетарськихлавах. Однак, зважаючи напродовженнявоєнних дій, з'їзди післятривалих дискусійвирішили, що“всі українськіробітники маютьвсіма силами,із усією енергієюпіддержуватиЦентральнуРаду і ГенеральнийСекретаріат”.

Після цих з'іздівстосунки міжробітникамиі ЦентральноюРадою певноюмірою поліпшилися.І хоч середшироких маспромисловихміст Українизберігаєтьсясильний більшовицькийвплив, національніідеї вже почалипроникати назаводи і фабрики, пропагуватисяна сторінкахробітничоїпреси та в технічнихучилищах. Однакза часів ЦентральноїРади робітників-українцівнерідко докорялив націоналізмі, зраді інтересівєдиної та неділимоєРосійськоєдержави, бо вУкраїні тривалийчас навколоних було майжесуцільне російськесередовище, вони, так бимовити, “змоскалилися”, а імперськіпорядки — навітьякщо ix засуджувалиі вважали нелюдськими- зберігалисьі всілякозаохочувалисяофіційнимизрусифікованимиструктурамита представницькимиінституціями.

Хоч царськийуряд був повалений, але професійний, кваліфікованийапарат управлінняорганами працізалишився. Втой час якЦентральнійРаді бракувалоефективногокерівництва, цей апаратзберіг сильніпозиції у провіднихгалузях промисловості, висококваліфікованіінженерні, економічніта фінансовікадри, численніформи економічногоспівробітництва, а також можливістьпозаекономічногопримусу.

Чи могли ці“винятки зправила” — національносвідомі українськіробітники — переважити“велику артилерію”більшостазрусифікованогоукраїнськогоробітничогокласу, яка, якщой визнавалапра­во на автономіюУкраїни, тообов'язковоу складі “єдиної”,“великої” та“неподальної”? Загалом ситуаціяу сфері виробництваі праці булакатастрофічна: за часів ЦентральноїРади діяльнастьновостворенихукраїнськихорганів праціу містах наштовхнуласяна відвертупротидіюфабрично-заводськоїадміністрації.Робітники, щомали сміливістьзаявити просвої симпатіїдо ЦентральноїРади, ризикувализалишитисябез роботи.

Щоб проаналізуватидії ЦентральноїРади та настроїїї керівництвав перші тримісяці існуванняукраїнськоїдемократіїщодо русифікаторськихтенденцій вУкраїні, необхідноознайомитисяз “ДекларацієюУкраїнськоїЦентральноїРади”, підготовленоюв серединітравня 1917 р. длявручення Тимчасовомууряду та ПетроградськійРаді робітничихта солдатськихдепутатів.Наведемо кількауривків з цьогодокумента:

“Зріст українськогоруху, що такінтенсивнопроявився вднях революції, вимагає новихметодів дляйого оцінки, нових підхіднихшляхів, не говорячивже про самефактичнепознайомленняз його висловом.Між тим у ційсфері лишилосявсе по-старому,і російськігромадянськікруги в більшостістоять на давнійнеозначенійпозиції.

Це вже и теперсумно відбиваєтьсяна взаємнихвідносинахдвох братніхнародностей, а на будучегрозить це дужеи дуже небажанимиускладненнями,і щоб їх усунутита злагідніти, обидві сторониповинні поробитизаходи державногота громадянськогозначіння.

Для людей, щомало познайомленіз історією ихарактеромукраїнськогоруху, зовсімнезрозумілийтой розмах, котрий проявиввін зараз, уперших дняхреволюції. Те, що уважалосясправою невеличкогогуртка інтелігенції, нагло прибраломасовий характер: національнігасла і домаганнястали дужепопулярнимив народнихмасах. Це пояснюєтьсятим, що українськийрух, у свой істотіглибоко демократичний, весь час стоявна грунті народнихпотреб, широкоохоплюючи їхі говорив доступноюі зрозумілоюнародові мовоюпро його власніінтереси. Осьчого від самогопочатку вільногожиття став цейрух організуючоюсилою, ось черезщо до ньогоприлучалисящораз більшісили народу, справедливобачачи саметут гарантіюздійсненнясвоїх загальнолюдськихі національнихпотреб та домагань.Відродженаукраїнськапреса щоденноприноситьзвістки проте, як середукраїнськихмас все більшей більше проявляєтьсягромадянськата національнасвідомість: українськесело організуєтьсяпід гаслами, виставленимиукраїнськимрухом. Про теговорять дужечисленні імноголюдніз'ізди, що одбуваютьсяна Україні востаннім часі: кооперативні, селянськоїспілки, військові, національнів широкомусмислі слова, педагогічні, партійні йінщі. Ці з'іздипредставлялив цілості міліоновумасу (один військовийз'їзд у Києвіпредставлявсобою 993 400 зорганізованихсолдатів) і в розв'язаннінаціональнихзавдань виявилисебе одноюспільною всімдушею…

А як відноситьсядо того справдіказковогопробудження35-міліоновогонароду російськегромадянствотам, на Україні? Треба заразспочатку сказати: відношеннянеглибоке, незв'язане з интересамиреволюційноїРосії, навпаки, таке, що грозитьбагатьмаускладненнямидля усієї справисвободи…

...І домаганнянаціональноїшколи, армії, українізаціївсього життяна Укріїні маєу корінні головноце відроджене, визволенепочуття гідностілюдини. І вірав це така великав масах, що вонив перший часнавіть не змоглизрозуміти, зякої причинице їх бажання, це вільне гарнепочуваннязустрічає зле, недобре, ворожедо себе відношенняу тих, хто стоїтьна чолі демократичногоруху. В їх простій, незастроєнійспокусою психіціне укладаєтьсятака сильнапатріотичність.Вони думають, що кождий, хтоб не був, обов'язанийразом з нимирадуватисяі веселитисяїх визволенням,їх переродженнямз рабів у людей.Не тільки радуватися, але й усімасилами пособлятитакому чудовомупереродженню.

Зовсім зрозуміло, що впертий опірдоводить дорозчарування, далі — до ворожнечі, а в кінці — дострашногообурення. Теперна всіх з'їздах, зборах — скрізьтільки і чуєшскарги, докори, погрози. І чимвпертіше стоїтьодна сторона, тим сильнішета глибше в'ідаєтьсянедо­вір'я доРосії, тим ширшерозливаєтьсяхвиля стихийногопротесту”.

Як бачимо, апогейукраїнськогонаціональногоруху не ставперио­дом ілюзійта невиправданоїейфорії. В Українівоскресіннянаціональноїсамосвідомостінароду відбувалосяповально. Ікожен членделегаціїУкраїнськоїЦентральноїРади, який підписавзгадану декларацію, констатувавстрашні у своїйпростоті факти:1) в українськихмістах підтримканаціональногоруху з бокуросіян відсутня;2) молода українськадемократіятакож виявляєнедовір'я доросійськогонаселенняукраїнськихміст, а томумайже скрізьвідсутнєвзаєморозуміння.

Налагодженнявзаємовідносинукраїнськогота російськогонаселення містускладнювалосяще й внаслідоктого, що ЦентральнаРа­да не здійсниланалежної підготовкимас в цьомунапрямі. Українськийнаціональнийрух розвивавсяспонтанно, центральній місцеві органине завжди працювалив тісному контактіміж собою. Останніздебільшогодіяли самостійно, за власноюініціативою, переважно вмежах певногоміста або району.

Найбільш активноросійськіробітники зукраїнськихміст діяли приорганазаціїзагонів вільногокозацтва. Проце розповідаву своїй праціІ.Мазепа. Зайого свадченням, у Катеринославіствореннямзагонів вільногокозацтва займалисядіячі місцевоїорганізацаїукраїнськихсоціал-демократівГаврило таМикола Воробйови- сини робітника-залізничника, росіянина.Молодший — Миколазакінчивартилерійськустаршинськушколу. Старший- Гаврила бувстудентомКиївськогополітехнічногоінституту і, хоч з військовоюсправою не бувознайомлений, проте ставорганізаторомкатеринославськихвідділів вільногокозацтва, якіскладалисяпереважно зробітниківі селян Катеринославськогорайону і відіграливизначну рольу боротьбіпроти російськихвайськ.

“Це був час, — писав далі І.Мазепа, — колиуряд ЦентральноїРа­ди в зв'язкуз постановою1-го Всеукраїнськоговійськовогоз'ізду, що відбувсяна початкутравня 1917 р., уділявособливу увагусправі т.зв.українізаціїчастин російськоїармії черезвидалення таорганізаціювояків в своїукраїнськічастини. Такимшляхом малосяна увазі створитиукраїнськуармію”.

В загонах вільнихкозаків проходиливійськовуслужбу и рабітникикиївськогозаводу “Арсенал”, залізничникиКонотопа й Сум, телеграфістиЧернігова.Вільне козацтвовизнавало владутільки ЦентральноїРади та ГенеральногоСекретаріату, про що свідчатьспогади учасниківтих подій СтепанаШухевича, ВсеволодаПетрова, ДмитраДорошенка, гетьмана ПавлаСкоропадського.

Таким чином, у процесі загальногопожвавленнянаціональногоруху в Українівиявилися новінастрої, щозароджувалисясеред російськомовногоробітничогонаселення їїміст. Але якщонаціональносвідома меншістьбула сповненарішучостітвердо йтишляхом створенняукраїнськихнаціональнихвійськовихформувань, тобільшість невиявляла внаціональнихі військовихпитаннях великоїзаінтересованості.Тому соціальногопартнерствата співпраціміж робітникамиблизьких національнихта соціальнихгруп у той часще не існувало.Ускладнюваласяситуація й тим, що українськийробітничийклас за тривалийперіод русифікаторськоїполітики царськогоуряду опинивсяв складномуекономічномустановищі.

З оглядуна це цілкомприродно, щонаслідки русифікаціїукраїнськогопролетаріатуболюче сприймалисятогочаснимсуспільством.Зокрема, заслуговуєна увагу оцінкастановищаукраїнськогопролетаріатуі всеукраїнськимробітничимз'їздом, якийпроходив 11-14(24-27) липня1917 р. “Виходячнз того, що урядпроводив завждирусифікаторськуполітику і тимставив робітництвона Україні вгірші умовиіснування, — повідомляли“Вісті з УкраїнськоїЦентральноїРади”, — воночерез те насправдівідрізняєтьсясвоєю неорганізованістю, економічноюнезабезпеченістю...”.Ще відвертішевисловлювалася“Робітничагазета”. 18 липня1917 р. вона, наприклад, писала: “Завдякинеосвіченостіукраїнськийпролетаріатішов в хвостіпролетаріатуінших націй.Він займавпосади нижчі, які гіршеоплачувались,і через те опинивсяв гіршому становищі”.

На жаль, ці оцінкивідповідалидійсності. Томуне дивно, щоз'ізд дійшоввисновку пронезадовільнестановищеукраїнськогоробітничогокласу. Умовипраці в промисловостіУкраїни були, за оцінкоюделегатівз'їзду, “простожахливими”.Після развалудержавногорегулюванняпостачаннямпродуктівхарчування“продовольчакриза досягланайвищогоступеня”, івона “… всієюсилою, всімтягарем… лягаєна широкі трудящімаси в містахі, особливо, наробітництво”.

У липневі дні1917 р. становищезначно погіршилося, бо деморалізованаросійська арміяв Галичинірозпалася, ісотні тисячозброєнихозлобленихсолдатав заполонилиУкраїну. В своючергу, придушенняспроби військовогозаколоту, очолюваноговерховнимголовнокомандуючимгенераломКорніловим, сприяло дальшійреволюціонізаціїнайширшихверств населення.Це ще більшепосилило політичнийвплив більшовиківсеред робітничихмас. Вони висунулиідею переростаннябуржуазно-демократичноїреволюції всоціалістичну, але спочаткухотіли добитисяцього мирнимшляхом, а післялипневих подій- шля­хом збройноїборотьби івстановленнядиктатурипролетаріату.

Водночас відбувалисясуттєві змінив настрояхросійськомовногонаселенняУкраїни, насампередйого найбільшреакційнихверств. Дрімуче-тупе, зденаціоналізованеміщанство, озлобленабюрократия, найагресивнішіправі силинамагалисяспровокуватинайширші верствинаселенна навідкритенезадоволенняреволюцією.Зрусифікованіробітники містмріяли провідновленняросійськоїдержавностіта прагнуликеруватисяновими засадамисоціалізму, які не сприймалисядеякими діячамиЦентральноїРади.

У великих містахрозпочавсявідкритийчорносотеннийпохід протиукраїнськогонаціональногоруху. Протягомлипня-вересня1917 р. газета “Киевлянин”опублікувалабагато агітаційнихантиукраїнськихстатей, написанихлідерамичорносотенців.Безумовно, здивував українськугромадськістьрізкий перехідна бік реакції“Союзу малоросівім. Гоголя”, щоактивно виступавпроти “примусовоїукраїнізації”.Зрусифікованапрофесорськаеліта Київськогоуніверситетузробила ставкуна придушенняукраїнськоговідродження.Тимчасовийуряд у серединілипня направивдо Києва дляпереговорівделегацію.Керенський, виступаючиперед діячамиЦентральноїРади, заявиву Маріїнськомупалаці: “Росіямусить бутивелика, сильнаи неподільна, а ко­ли хтосьпосміє порушитиїї цілість іпростягне дотого руки, мискажемо — рукигеть”.

Таким чином,ідея наданняУкраїні автономіївідходила надругий план, реакційніорганізаціїйшли у політичномуфарватеріненависногоцентральногоуряду. “Все це- від Києва почавшиі Петроградомскінчивши — сплутувалосьв один важкий, кошмарний, гнітючий клу­бок, який хотілосьрозірвати, знищити, пуститипо вітру, щобне перешкоджаввільно дихати, щоб не труївсвоїм сморіднимчадом повітря”,- так оцінивстановище вУкраїні накінець серпня1917 р. відомийполітичнийдіяч ЦентральноїРади ПавлоХристюк.

В цей час щеодна суттєваобставинавпливала назагостреннявідносин міжросійськимиробітникамиУкраїни тапролетарями-українцями.Маються наувазі взаємовідносиниукраїнськоїсоціал-демократіїта загальноросійськихпартій та організаційв Україні. Останнівели боротьбуголовним чиному пролетарськихцентрах. Соціальнубазу українськихсоціал-демократівстановили містамалорозвинутогоПравобережжя.Так, українськісоціал-демократичніорганізаціїв Миколаеві, Одесі, КривомуРозі, Бахмутіта інших пролетарськихцент­рах виниклилише у 1917 р. Черезвідсутністьукраїнськихсоціал-демократичнихорганізаційзагальноросійськіпартії в Україніоб'єднувалинавколо себезначну частинуробітниківрізних галузейпромисловості.Як підкреслювавМ.Попов, “більшовикина Україні булипар­тиєю росіянрусифікованогопролетаріату”.

Хоча більшовицькіта меншовицькікерівні органивсеросійськоїсоціал-демократіїз дореволюційнихчасів функціонувалиокремо, більшістьмісцевих організаційРСДРП спочаткубула об'єднаною.Посиленнярозходженьз принциповихпитань тактикиі стратегіїреволюційногопроцесу міжменшовикамиі більшовикамипризводилодо виникненнясамостійнихпартійнихорганізацій.І українськісоціал-демократи,і російськіменшовики вУкраїні дотримувалисяантибільшовицькоїтактики. Алеукраїнськасоціал-демократіяоб'єднувалапорівняно зросійськимименшовикамименш організовануі свідому частинуукраїнськогопролетаріату.Закономірно, що ця обставинанаближала їїдо більшовицькоіпартії, щонеодноразовобуло причиноюнебезпечногохитання українськоїсоціал-демократіїміж більщовизмомі меншовизмом.

Завойованітрудящимимасами післяповаленнясамодержавстваполітичнісвободи сприялиослабленнюнаціональногогніту, пробудженнюнаціональноїсамосвідомостіпоневоленихнародов Росіїта посиленнюнаціонально-визвольногоруху, який мавпрогресивний, демократичнийхарактер, бобув спрямованийна лаквідаціюнаціональноїнерівноправності.Проте в 1917 р.протистоянняміж українськимиі російськимисоціал-демократамине припинялося.Адже революційніпо­дії 1917 р. надзвичайношвидко загострилинаціональнівадносини вУкраїні. Українськіробітники, які весь українськийнарод, побачилив російськихбільшовиках, насамперед, національно-ворожихпротив­ників.

Однак українськасоціал-демократіяв ході державотворенняУкраїни виступилане тільки протибільшовиків, а і російськихменшовиків.З розвиткомреволюційнихподій і національно-визвольноїборотьби вУкраїні у 1917 р.це протистоянняставало дедалівиразнішимі гострішим.

Якщо до революціїукраїнськісоціал-демократипрагнули об'єднатисяз російськоюсоціал-демократичноюпартією, то в1917 р. вони в усіхважливих політичнихкампаніяхвиступалисамостійно.Це при­велодо ще бальшоїізольованостій розмежуваньміж ними.

Слід враховувати, що відносиниміж українськимисоціал-демократамиі “Бундом”, атакож іншимиеврейськимисоціаластичнимипарті­ями вУкраїні булитіснішими, ніжз російськимисоціал-демократами.В результатіпротягом 1917 р.в Україні утвориласясвоєріднасті­на відчуженняміж українськимі російськимсоціал-демократичнимрухом: якщо дореволюції 1917р. російськісоціал-демократиз певнимизастереженнямиставилися донаціональнихдомагань Українськоїсоціал-демократії, то тепер останняз неменшимнедовір'ямставилася донаціональноїполітики російськихсоціал-демократів.З розвиткомреволюції іпоглибленнямнаціональноїсамосвідомостіукраїнськогонароду ці розбіжностіставали всебільшими.

Однак практичнадіяльністьукраїнськихсоціал-демократівбула малоефективною.Тому мрії діячівукраїнськоїсоціал-демократіїВ.Винниченка, С.Петлюри, М.Поршата інших прокерівництво“українськоюреволюцією”не були втіленів життя. Рівеньнацаональноїсамосвідомостізалишавсявсе-таки низьким, внаслідок чогоагітація заавтономію, утвердженняУкраїнськоїдержави незнаходиладостатньоїпідтримки вфабрично-заводськихколективах, оскільки переважнабільшістьробітниівоцінювала подіїкрізь призмусоціальнихпроблем. Поглибленняекономічноїта політичноїкризи сприялопідвищеннюпопулярностібільшовицькихгасел і зростаннючисельностіцієї партіїз другої половини1917 р. Основначастина пролетаріату, зокрема йукраїнського, як і Ради робітничихі солдатськихдепутатівнайбільшихпролетарськихцентрів України, підтримувалирадикальнігасла російськихсоціал-демократів.

Тим часом рабітничийклас вимагаввід урядувстановленнякон­тролю надвиробництвомі підвищеннязаробітноїплати. Мріїтрудя­щих прополіпшенняжиттєвого рівнядедалі більшевідрізнялисявід гасел, щоїх пропонувалиполітики, особливов соціально-економічнійсфері. Томуслушні вимогивирішенняукраїнськогопитания длязначної частиниробітниківУкраїни булине дуже актуальнимина тлі проб­лем, зумовленихпершою світовоювійною танародногосподарськоюрозрухою.

Так, 23 вересня1917 р. учасникизагальнихзборів київськоїорганізаціїУкраїнськоїсоціал-демократичноїробітничоїпартії черговийраз підтвердилипрограмну тезупартії пронадання Україніавтономії іводночас підтрималипринцип федеративноговлаштуванняРосії: “… Зборивважають невідложноюорганазаціютрудових масУкраїни підпрапором українськогопролетаріатудля переведенняв життя че­резГенеральнийСекретаріаттаких точоку цих формах, що вимагаєфедеративнийлад Росії: 1)узаконеннявосьмигодинногоробочого дня;2) заведениярабочої контролінад виробництвомі розділом; 3)націоналізаціявсіх важнішихгалузів промисловості: кам'яновугальної, металевої, нафтової іт.п.; 4) безмилосерднеоподаткуваннявеликих капіталіві маєтків; 5)конфіскаціявоєнних доходівдля рятункукраю від господарськоїруїни; 6) негайнепредложеннявсім воюючимнаро­дамзагальнодемократичногомиру; 7) негайнеприпиненнявсіх утисківпроти робочоїкласи та їїорганазацій;8) очищення арміївід контрреволюційногоскладу; 9) націоналізаціяземлі й усуненняїї з товарно­гообміну; 10) конфіскаціяпоміщицькихземель і передачаїх у завідуванняземельнимкомітетом дорозв'язки земельноїсправи УстановчимиЗборами. В разідальшого існуваннякоаліційностіВременногоПравительстваперед соціаластичнимГенеральнимСекретаріатомпостає завданняпорвати зносиниз тим Правительством”.

Лідери українськоїсоціал-демократіїдавали зразумітиТимчасовомууряду, що готовіспівробітничатиз ним в разіполіпшенняжиття робітників.Водночас вонизасудили тіснийсоюз центральногоуряду з основнимпанівним класомРосійськоїімперії — буржуазією.Українськийсоціал-демократТкаченко, роз'яснюючив ті дні позиціюсвоєї партії, заявив: “… Російськабуржуазіяпоказала цілковитунездатністьорганазуватижиття. Тому їїтреба усунути, влада муситьперейти до рукселянства тапролетаріату.Буржуазіямусить спинитиреволюцію, щобне віддатисправу мирув руки демократів.Тут шукайтепричину корніловськогоповстання тапіддержки йогоз боку російськоїі міжнародноїімперіалістичноїбуржуазії.Отже, цей критичниймомент тре­бавжити на органазаціюсоціаластичногоміністерства, щоб справуми­ру взятив свої руки.Для одної справимиру вартоздобути соціалістичнеміністерство.АвтономіюУкраїни требаздійснитифактично вповнім об'ємі.Тільки тодінаші маси піддержатьуряд”. ТкаченкапідтримавМ.Порш, якийзаявив, що всправі самовизначеннянацій коаліційнийуряд нічогоне зробив: “Ми- українці — особливовадчули тутна собі принципкоаліції. Потрібенновий уряд, відякого ми будемовимагати дляУкраїни розширеннявласті ГенеральногоСекретаріатувшир і вглиб”.

Назріваннязагальнонацаональноїкризи і загостреннясоціальноїконфронтаціївосени 1917 р. сприялирізкій поляризаціїполітичнихсил, радикалазаціїробітничихмас. У жавтні1917 р. великодержавнаросійськабуржуазіяпосилила наступна українськийнаціонально-визвольнийрух. Тимчасовийуряд став нашлях репресійпроти ЦентральноїРади, мотивуючиїх тим, що останняобговорювалапитання проскликанняукраїнськихУстановчихзборів. Зокрема, міністр внутрішніхсправ Малянтович18 жовтня 1917 р.запропонувавпрокуро­ровіКиївськоїсудової палатинегайно провестирательнерозслідуваннядіяльностіЦентральніїРади і ГенеральногоСекретаріату.В цей час В.І.Леніну статті “Кризаназріла” зауважував:“На Україніконфліктиукраїнців… зурядом всечастішають”.

На жовтень1917 р. нестабільністьстановища вРосії досягаєапо­гею, відбувалиєтьсяпроцес развалудрібнобуржуазноготабору, трансфор­маціятрьох партійно-політичнихтаборів у двастани — революційно-демократичний, пролетарськийі контрреволюційний, буржуазний.Перевага сил- не лише матеріальна, а й морально-політична- була на боціреволюційноготабору. Такимчином, співвідношеннякласових силзмінилося накористь більшовицькоїпартії. Воназнову висунулалозунг “Всявлада Радам!”, що означавпідготовкуповстання протиТимчасовогоуряду, в результатіякого більшовикамвдалося встановитидиктатурупролетаріату.

На Україні жподії розвивалисяза іншим, більшцивілізованим, мирним і демократичнимсценаріем. 20листопада 1917р. було опуб­лікованоIII універсалЦентральноїРади. Водночаспроводиласяпідготовчаробота дозагальнонароднихвиборів в українськіУстановчізбори. Робітники, весь трудовийлюд України, окриленийнадією на кращежиття, готувавсядо визначеннясвого майбутнього“шляхом голосування”.“Восени 1917 рокуУкраїна являласобою “оазис”серед збаламученоговсеросійськогоморя, середйого хаосу ісмути, — це булодалеко не одноюлиш красивоюфразою”.

Однак такийперебіг подійне всіх влаштовувавяк у Києві, такі в революційномуПетрограді.Вже 17 грудня1917 р. В.Ленін іЛ.ТроцькийоголосилиультиматумУкраїнськійНародній Республіці, погрожуючирозпочати війнупроти неї. Втой же час уКиєві з ініціативимісцевих більшовиківбуло скликаноз'їзд Рад селянських, робітничихі солдатськихдепутатів. Алевін не принісбільшовикамочікуванихними результатів: з 2500 делегатівза їхню платформупроголосувалолише 150. Однакзамість того, щоб підкоритисяволі більшості, група делегатівпереїхала доХаркова, деобрала Виконавчийкомітет, якийодразу проголосивсебе керівним“органом всієїУкраїни”.М.С.Грушевськийцю неординарнуподію оцінивтак: “Все моглоб скінчитисяопереткою, якби, на нещастя, не прорвалисядо Харковабільшовицьківійська...”.

Всупереч твердженнямукраїнськихрадянськихісториків проте, що нібитоукраїнськийнарод требабуло визволятивід “буржуазної”ЦентральноїРади, а робітникита селяни Українивсіляко підтримувалибільшовиків, факти свідчатьпро протилежне.ЦентральнаРада наприкінцігрудня 1917 р., тобточерез кількатижнів післяописаних вищеподій, одержалана виборах доУстановчихзборів значнобільше голосів, ніж більшовики.Із 7,6 млн. голосівза представниківукраїнськихпартій булоподано 3,9 млн., а за більшовиків- лише 754 тис. Врезультатіз 172 депутатськихмісць більшовикамдісталосятільки 34 (19,8 %). Якщов цілому в Росіїза більшовиківваддали своїго­лоси 24 % виборців, то 10% голосів, одержаних нимив Украині, наочнопоказують“популярність”тут цієї партії.Таким чином, вибір на­родубув на користьукраїнськихсоціаластичнихпартій.

Однак такийрезультат невлаштовувавВ.І.Леніна, народнихкомісарівРосійськоїФедерації уПетроградіта їх “помічників”на українськійземлі. Тому вцентрі готувавсязаколот, падтриманийбільшовицькимурядом. Дляйого здійсненняукраїнськібільшовикиотримали значнуфінансовудопомогу — 18 млн.крб. і ця допомоганадаваласятоді, коли стоялисотні заводіві фабрик, голоді холод панувалив робітничихоселях Росії! Проте тим, хтобагато говоривпро самовизначеннянародів тадемократію,імітував постійнутурботу протрудящих, ближчевсе-таки булоімперськесвітобачення, не давала спокоюнезалежністьУкраїнськоїдержави.

Зрозуміло, щозначна матеріальнапідтримка тадемагогічнізая­ви і популістськілозунги більшовиківробили своючорну справу.На початкусічня 1918 р. булооголошенострайк на найбільшомузаводі Києва- “Арсеналі”.Однак не всіробітникипідприємствапідтримувалибільшовицькихлідерів. “Ізприблизно 3500арсенальціву заколо­тібрало участьне більше 50 чол.”.Але до страйкарів-арсенальцівприєдналисязрусифікованіробітники іншихпідприємствміста і сол-дати деякихпідрозділівКиївськогогарнізону. Заданими К.Лукеренка- автора цитованоївище статті,“Ленін виділиварсенальцям3 млн. 2 тис. крб.Їх привезлиу спеціальномувагоні київськічервоногвардійці(37 чоловік)”. Протеі це не допомогло.Повстання булопридушено. Від700 до 1500 його учасниківзагинуло. Пролиласякров невиннихросіян-робітників, зрусифікованихукраїнців. Усісуспільні сили, класи та соціальнігрупи буливтягнуті вжорстоке національнепротистояння.А полум'я громадянськоївійни дедалісильніше розгоралося.

Таким чином, протягом кількохстоліть російськийуряд проводиврусифікаторськуполітику наУкраїні. Всенаціональнепід будь-якимиприводаминищилося йвикорчовувалося, натомість всеросійськенасаджувалосяй нав'язувалося.Цьому сприялонеодноразовенаправленняв ХІХ — на початкуXX ст. робітниківз Росії на Україну.Завдяки таким“ін'єкціям вмістах Україниз'явилися непоганіспеціалістиі російськенаселення сталопереважаючим.Але це були воснов­номувихідці з російськоїглибинки, нездатні збагатитидуховне життяукраїнськихміст. Проте, зважаючи начисельну перевагуросійськіробітникисуттєво впливалина світоглядта політичнінастрої місцевихпролетарів.Тому зрусифікованіробітникиУкраїни дотримувалисяпасивних абонейтральнихпозицій у ходіборотьби занаціональнунезалежність.Іх неріщучістьпояснюєтьсянасампереднерозвиненістюна Україніпроцесу національногобудівництва- насладкомбагатовіковогогніту Російськоїімперії й становищемукраїнськогоробітничогокласу.

При цьому, однак, не слід ототожнюватинегативнітенденції вполітиці царизмущодо Україниз ставленнямдо неї російськогонароду. Сьогодніж можна констатуватифакт зневажаннянаціональнихпочуттів ігадності росіяннавіть у серйознихвиданнях, щопобачили світв Україні. “Сталомайже бонтоном,- писав у зв'язкуз цим Б.Олійник,- обов'язково“вкусити”росіянина, аособливо ревностараютьсяті, хто ще вчорабуквальнозахлинався, славлячи “старшогобрата”. До­звольте, це він — російськийнарод — самнав'язався встарші брати? Чи це він — російськийнарод — видававвалуєвськіі ємські указита циркуляри, які заборонялиукраїнськумову? Чи це він- російськийнарод — потопаєв розкоші?.. Чице він — російськийнарод — разомз нами ниніледь зводитькінці з кінцями? Хто ж це так інавіщо — лу­кавоі підступно- змішує поняття, замисли і діянняправителів, аплікуючи набагатостраждальнийнарод? Чи не затим, аби провокуючикриваві міжусобиці, розділити- ідалі володарювати? Але правителіприходять івідходять, анароди залишаються.Навіки!”. В даномуконтекстіповною міроюприєднуємосядо думки відомогоукраїнськогопоета і політичногодіяча.

Тому в питанніукраїнсько-російськихвзаємин особливезначення маєвимір психологічний.Як це не важко, не слід паддаватисяозлобленості, відділятиреальні віковістосунки відствореноїнавколо них“міфології”, що покладенав основу стійких, здебільшого, на жаль, негативнихстереотипів, здатних генеруватиконфронтацію.До того ж цівзаємовідносинифактично ніколине розвивалисясамостійно, так би мовити, на рівних, уних завждивтручавсясторонній — інонаціональний, державницький(великоросійський)чинник — політика“по­діляй івладарюй”, щоавтоматичнов 1917 р. була продовженабільшовицькоюпартією.

Література:

1. Орест Субтельний“Україна: Історія”-Київ, Либідь1993 р.

2. М.С.Грушевський“Хто такі українціі чого вонихочуть” — Київ,1991 р.

3. М.С.Грушевський“Ілюстрованаісторія України”- Киїі, Науковадумка, 1992 р.

4. // “ВечірнійКиїв”, 1991 р.