Реферат: Другий Зимовий похід УПА

--PAGE_BREAK--Близько 11-ї години ранку при вході до села Малі Миньки заграли скоростріли. То сотник Іван Дарагань, командир застави. відбивав насіли большевицької кінноти. Гарматники сотн. Рогозного прибули йому на допомогу. А тим часом через рівнину поля було видко, як під лісом розгорталися лави кінноти Котовського. Куди лише сягало око — скрізь були вершники, які нашвидку формувалися в бойовий порядок до наступу.
Частина повстанців зайняла фронт біля села Малі Миньки й відкрила сильний скорострільний і крісовий вогонь, а москалі далі розгорталися, як на параді. Віддаль зменшувалася, й вогонь повстанців набирав сили. Прямо стосами валитися червоноармійці і їхні коні, але ті, що впали, заступали нові резерви. Раптом вони з диким криком «ура!» кинулися до рукопашного бою.
Повстанці сіяли страшне спустошення серед большевиків ручними гранатами й відбивалися багнетами. Місцями вони перемагали і змушували червоних кидатися в болотисту воду. Рангом пронісся крик: «Ворожа кіннота ззаду, в селі». Так повстанці були оточені, й надій на вихід із цієї ситуації не було. Йшлося тільки про гідну смерть, щоб не опинитися отарою в руках ворога, який буде рубати її на капусту.
«Брати! Козаки! Не піддавайся! Бийся до останнього. Вперед! Вперед! За Україну! Слава!» — лукав заклик. Повстанці збилися в криваву юрбу з большевиками. їх топтали московські коні, а вони все ще збивали вершників пострілами, багнетами, ато й кулаками. Це вже не був протинаступ, а радше передсмертна конвульсія людей, що зібрали рештки сил й шукали рятунку. Але це був останній удар. що тривав доволі коротко, бо сили були нерівні. Тут загинув хоробрий сотн. Дарагань, прошитий ворожими кулями. А ворожі лави перли з новою силою. Одну частину повстанців вони загнали в болото й вистріляли[5,130].
Тим часом на полях біля села Малі Миньки розігрався передостанній акт трагедії Повстанчої Армії. Хто під час цього бою дістав коня чи мав щастя на санях проскочити в щілину на захід від села Звіздаль, той врятувався. Це була різня, і нікому не було пощади [6,121]. Скінчивши різню і грабування повстанців на полі бою, большевицька кіннота оточила їх з усіх боків і почала зганяти в село. Перемучені на смерть повстанці, не маючи вже чим воювати, безпорадно дивились збожеволілими очима на большевиків-переможців. Купами йшли на селянські подвір'я, і кожен шукав собі кутка, щоб заховатися й марево смерті відсунути якнайдалі. Але в хатах заховатися було неможливо, бо налякані боєм селяни позамикалися [7,429-430].
До пізньої ночі кінні відділи їздили по околицях і виловлювали решту повстанців. Після того зайняли села Малі й Великі Миньки, захоплених у полон повстанців вишикували четвірками в колони, повели до сільської церкви й там їх, здорових і поранених, замкнули на ніч. Так закінчилася героїчна битва над річкою Звіздаль біля села Малі Миньки.
Десь близько півночі до церкви вскочило ще кілька червоноармійців і пограбували в повстанців усе, чого не встигли забрати в полі. Внаслідок цих відвідин підполк. Іван Ремболович залишився тільки в штанах і в спідній сорочці.
«Удосвіта в одному з кутків церкви почувся тихий спів: «За що ж, Боже милосердний, нам послав ці муки...» То почав співати Ступа Перебийте. За кілька хвилин усі невольники підхопили цю пісню. Ворожа варта, що охороняла нас, — згадує підполк. Ремболович, — не могла витримати, і дехто з неї заплакав.
Наче у відповідь на цю пісню, виступив з промовою до полонених один із старшин. Промову цю він розпочав словами: «Товариші, нас обдурювали, нас різними неправдами запровадили до найгірших наших ворогів — поляків. Ми повинні покаятися і звернутися до наших братів-большевиків із проханням, щоби нам пробачили та прийняли нас під свою владу».
Мовчанка всіх полонених була відповіддю на промову старшини-провокатора. Тут же виявилося, що цей старшина був командиром сотні 4-ї Київської дивізії. Прізвища цього юди, на жаль, не пам'ятаю. — писав підполк. Ремболович. — До складу Київської дивізії він потрапив у 1920 році, коли прибуло поповнення для армії Української Народної Республіки з Ланцуту. Був він із полонених большевиків і до польського полону був командиром московсько-большевинького полку Червоної Армії».
18 листопада ранком усіх полонених повстанців вивели з церкви й, оточивши вартою у 30 кіннотників, погнали до містечка Базару й там знову замкнули в церкві. На другий день. 19 листопада, в пополудневі години, до церкви зайшов старшина-червоноармієць, який усіх поранених перевів з церкви до помешкання місцевого священика. На вулиці стояло багато селян, що тримали в руках хліб та різні інші харчові продукти, які вони хотіли передати полоненим повстанцям, але червоноармійці того не дозволили. В будинку священика було краще, бо гам топилося, й кількох поранених, за дозволом вартового червоноармійця, священик причастив.
20 листопада десь близько 6-ї год. вечора до помешкання священика прийшло кілька по-цивільному одягнених осіб, а з ними кілька старшин Червоної Армії. Це була Надзвичайна комісія, яка мала судити повстанців. Голова комісії (Ілля Гаркавий) чистою українською мовою лаяв усіх повстанців, називаючи їх бандитами, головорізами тощо. Скінчивши лайку, він випитував, чи між повстанцями немає когось із командного складу. Діставши негативну відповідь, він знову почав страшенно лаятися і запитав:
— А хто ж з вас Ремболович, ваш полковник? Чи, по-вашому. він не належить до командного складу? А на Коростень хто нападав?
Хтось голосно заявив, що «Ремболович загинув», але голова комісії в те не повірив і знову запитав: «Хто з вас Ремболович?»
Поки голова комісії продовжував свою мову, підполк. Ремболович встав і, вдаючи, що може ступати тільки однією ногою, бо друга була дійсно поранена, тримаючись стіни, підійшов до дверей. Вартовий червоноармієць стояв посередині по мешкання, але за Ремболовичем не пішов. Йому, мабуть, і на думку не могло спасти, що боса людина, в одній тільки спідній сорочці, а до того ще й з перебитою ногою і при 18 ступенях морозу, може втекти. Вийшовши на подвір'я. Ремболович упав у сніг і поповз до саду, а звідти — до недалекого лісу. В лісі він піднявся на ноги і пішов куди очі бачать.
2 Базар
Большевики в дійсності не знали, що з полоненими робити. Перед полуднем вони всіх полонених вивели з церкви і повели в напрямку на Коростень, щоб звідти перевезти їх на суд до Києва. На подвір'я священика також заїхало кілька селянських фір, які мали везти поранених до Києва.
Дещо пізніше колону полонених завернули назад до церкви, бо совєтське командування вирішило, щоб суд над повстанцями влаштувати таки в самому містечку Базарі. Це, мабуть, з уваги на безпеку, бо перевезення полонених потягом до Києва могло викликати напад повстанців з наміром визволити їх. Тому «Чрєзвичайная пятьорка» вирішила приїхати до Базару.
Коли відділили поранених, до церкви по якомусь часі зайшли большевицькі комісари на чолі з командиром 9-ї кавалерійської дивізії Григорієм Котовським. Він звернувся з промовою до полонених вояків і став намовляти їх, щоб воші вступили до Червоної Армії, і совєтська влада подарує їм їхні провини і помилує їх. Котовський «обіцяв взяти всіх охочих, як хоробрих і завзятих бійців, до своєї кінноти».
Хоча це була аж надто спокуслива пропозиції, але полонені мовчали. Раптом з гурту полонених виступив наперед рядовий вояк Степан Щербак, який заявив:
«Я козак 6-ї Січової Стрілецької дивізії Щербак!.. Від себе і козаків, яких я знаю, кажу вам: ми знаємо, що нас чекає, і ми не боїмося смерти, але до вас служити не підемо. Коли ж ви повбиваєте нас, то знайте, що за нас вам помстить весь український народ! А коли до українських вояків дійде чутка про вашу ганебну роботу, то за кров нашу вони будуть нищити все, що тільки має хоч малий зв'язок з вами, каторжани...». По тій рішучій вояцькій відповіді допитів більше не було, і Котовський разом з комісарами вийшов з церкви. Большевицька «Чрєзвичайная пятьорка» пішла розглядати справу полонених вояків Повстанчої Армії й вирішувати їхню долю. Про це рішення найкраще розказує офіційний звіт-протокол
у «Збірнику наказів військам Київського військового округу», 4.2578, від <date year=«19» day=«26» month=«11» ls=«trans» w:st=«on»>26 листопада 1921 року. м. Київ (який подаємо в українському перекладі) (Додаток 1).
Як уже було згадано, протокол «суверенної» совєтської Української республіки написаний не українською, але російською мовою. І це стає зрозумілим, коли взяти до уваги, що вся Надзвичайна комісія, яка складалася з дев'ята членів, судячи з прізвищ, мала, мабуть, лише двох українців: голову комісії Іллю Гаркавого й Володимира Затонського. Інші семеро — чужинці: Андрій В. Іванов, секретар Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету, тобто уряду України, — росіянин: Лівшіц, визначний діяч Комуністичної партії, — жид; Котовський, командир большевицької кінної дивізії, — молдованин: Фріновський і Літвінов — чужинці, мабуть, жиди: Паука — чужинець і командувач військами округи Йона Якір — також жид.
Але самого розстрілу 359 українських воїнів окупаційній владі не було досить. Як то зазначено в протоколі, «щоб… показати всьому капіталістичному світові та його наймитам, що совєтська влада нещадно карає», большевики зробили із того публічне видовище. Напередодні розстрілу большевики наказали селянам навколишніх січ і хуторів за день і ніч викопати у балці під Базаром велику і глибоку яму, 70 кроків у довжину та 4 — в ширину, яка стала братською могилою розстріляних воїнів-повстанців. Перед розстрілом зігнали селян, щоб вони на власні очі побачили, як «робітничо-селянська» влада вміє карати тих, хто посмів зі зброєю в руках стати до оборони рідного краю, до оборони рідного народу від насильства і грабунків окупанта. Місце кривавої розправи густо було оточено кордоном червоноармійців, а всі базарські околиці теж були обсаджені частинами Червоної Армії, які пильнували, щоб не вибухнуло заворушення.
22-го листопада 1921 р., об 11 год. ранку, з м. Базару припровадили засуджених, змучених і скривавлених, майже голих українських вояків і наказали їм стати над виконаною ямою. В останній момент вийшов якийсь большевицький комісар і проголосив: «Якщо хтось із засуджених заявить каяття та присягне вступити до лав червоних для боротьби з українськими «бандами», того буде помилувано».У відповідь на цей заклик виступив підполк. Митрофан Кузьменко і голосно промовив, звертаючись до народу, який москалі зігнали на видовище:
«Народе український! Слухай голосу вірних синів! Ти колись віддячиш за нас. Хай живе...» — і ворожа куля звалила його в могилу.
«Ще не вмерла Україна!..» — затягнуло кілька голосів, а за ними підхопили й інші засуджені, але їх заглушили большевицькі скоростріли. Один по одному валилися смертники у братську могилу. Поранених не добивали, але живцем скидали до ями разом з мертвими. Для засипання могили большевики мобілізували з місцевого населення тих, кого підозрювали у співчутті до української справи й «контрреволюції», як свого роду грізне попередження для них… і вони засипали «скривавлену масу людей грудами замерзлої землі, що ще довго ворушилась». Одному із розстріляних базарських мучеників, пораненому кількома скорострільними кулями в груди, пощастило вилізти вночі зі спільної могили, яку в поспіху як слід не було присипано. Цей живий мрець доповз до найближчої селянської хати, де йому дали притулок. Господар переховував його в стодолі близько місяця, а потім допоміг дістатися до польського кордону.[7,142]
Для постраху населення присуд був опублікований разом з реєстром прізвищ 359 розстріляних. Большевики розвішували ці списки в різних публічних місцях, на пошті, залізничних станціях тощо. Були щасливці, яким удалося вислизнути з большевицьких рук з-над річки Звіздаль, як підполк. Равич-Каменський, як висмикнутися з колони по дорозі, коли полонених вели із церкви у Малих Миньках на суд до Базару, як, наприклад, підполк. Григоряк, чи підполк. Іван Ремболович. який вирвався вже з самого Базару. Це вони принесли звістку про суд і розстріли під Базаром, як також списки розстріляних, які хтось із них зірвав зі стіни якогось залізничного двірця на Волині і приніс до таборів інтернованих у Шипйорно й Каліші і які пізніше було опубліковано в спеціальній збірці п.н. «На руїнах», присвяченій жертвам Листопадового рейду 1921р.
359 КРИВАВИХ ЖЕРТВ ЗА УКРАЇНУ*
142.  АГОЛЮК Василь
238.  АКОЛОВСЬКИЙ Вадим, підст.
313.  АМДЛУСЬКО Филимон
172.  АНАНІВ Микола
138.  АНАРНЕВСЬКИЙ Кость
276.  АШНАБУЛЬ Захар
247.  БАБИЧ Іван
254.  ВАБУН Сава
201.  БАЛТНЯН Петро
161.  БАРАНІВ Георгій
333.  БАРБАРИКА Олександр
18.    БЕРЕЖНИЙ Сидір, курінний
119.  БИЧКО Степан
289.  БЩИН Павло
330.  БІЛЕВИЧ Броніслав
170.  БІЛЕЦЬКИЙ Іван
354.  БІЛИК Матвій
108.  БІЛОКРИС Мусій
345.  БОГАЙСЬКИЙ Олександр
24.    БОЙКО Андрій, військ.уряд.
230.  БОНДАР Петро
120.  БОНДАРЕВКЧ Станіслав
166.  БОНДАРЕНКО Оверко
308.  БОНДАРЕНКО Теодосій
49.    БОРИСЕНКО Денис, військ.уряд.
267.  БОРТНИЦЬКИЙ Володимир
159.  БОЖКО Спиридон
116.  БОРЩЕВСЬКИЙ Тиміш
283.  БРАСЛАВСЬКИЙ Антін
341.  БУГАК Юхим
* Цифри попереду прізвищ означають порядкові номери, під якими ці прізвища були вміщені в списках, розвішаних у громадських місцях в Україні відразу після розстрілу.
Гідним уваги залишаються ще питання: скільки повстанців загинуло в бою під Малими Миньками? Згідно із вищенаведеним протоколом Надзвичайної комісії, в битві лід Малими Миньками мало б загинути 400 повстанців. Так само твердить совєтський історик О. Касименко, що «під час бою було там зарубано понад 400 бандитів і понад 500 чоловік взято в полон».[12,172] Але вже сама так заокруглена цифра викликає застереження. Зрештою самі большевицькі автори не всі згодні з цією цифрою, і, як воно не дивно, кожний подає іншу. О.О. Кучер у своїй праці «Розгром збройної внутрішньої контрреволюції на Україні у 1921 — 1923рр.» (Харків, 1971), посилаючись на архівні матеріали, твердить, що «керована Г.І. Котовським 9-та кавдивізія 17 листопада оточила банду у с. Звіздаль (за 60 кілометрів на північний схід від Овруча). Внаслідок блискавичних атак понад 250 петлюрівців було знищено. 517 склали зброю». Натомість автори праці «Червоне козацтво» (Київ. 1965), не подаючи жадного джерела, твердять, що «на Тетереві до Тютюнника приєдналися місцеві банди, збільшивши кількість загону до 1250 чоловік» (що не відповідає дійсності. — В.В.), та що «в районі Малих Миньків — Звіздаля 200 бандитів загинули в бою, решта здалася».[8,156] Іншими словами, в полон мало б потрапити більше тисячі.
Полк. Сушко, на базі зізнань окремих учасників, писав, що на полі бою полягло більше 150 повстанців. Згідно з обчисленнями Дмитра Герчанівського, який був ад'ютантом начальника штабу Повстанчої Армії полк. Отмарштайна. на полі бою померли від ран і побиті ворогом 94 особи (тут, очевидно, йде мова про поранених, яких большевики добивали на возах. — В. В.), а в бою могло впасти не більше як 144 особи. Разом всі втрати на полі бою становили б 238 осіб.
Але було трохи й таких, які врятувалися, заховавшись по селах, і пізніше повернулися до Польщі. До таких належати підполк. Ремболович, і підполк. Григоряк, сотн. Рогозини із трьома вояками, про яких він сам згадує, і Герчанівський взяв їх до уваги. Для всіх інших, які, можливо, залишилися в Україні як поранені чи просто заховалися. — Герчанівський дає мінімальну цифру — 5 осіб. Знову ж таки. Герчанівський не брав до уваги тих, що вчинили самогубство, як, наприклад, повстанець Сичук. Не врахував він і вісім повстанців, взятих у полон большевиками в селі Лукашівка, про котрих згадує Ілля Котович, як і тих, що впали з перемучення під час нічних перемаршів й стали жертвою московських шабель або таки замерзли в лісі ще перед боєм під Миньками, не маючи сили йти далі, про що згадує учасник походу Віктор Яновський.[8,175]
На кілька днів пізніше повернулися пор. Ілля Котович, пор. Рутковський та адм.хор. Ковальський, яких не враховано в первісний реєстр поворотців, бо вони йшли окремою групою і прибули до Польщі лише 23 листопада. Повернувся також ще й підполк. Равич-Каменський, про якого згадує М. Битинський у своїй розідці «Навколо Базару». Андрій Дідківський у своєму спомині твердив, що через кілька днів після бою під Миньками до села Дідковичі прийшов повстанець Панас Петрик, який також врятувався з поля бою.
Беручи до уваги ту всю інформацію, цифра 5 для поранених або й здорових, що залишилися в Україні і врятувалися тоді від смерті або взагалі ховалися серед населення, є, мабуть, замала. Зі звіту «пятьоркі» знаємо, що до полону потрапило 537 повстанців та що 359 розстріляно, 83 вивезено на дальші допити до Києва, а решта — тобто 95 — померли, тільки не сказано — чи від ран, чи від пізніших побоїв. Так само немає даних, що сталося з тими повстанцями, яких вивезено до Києва на допит.
    продолжение
--PAGE_BREAK--