Реферат: Філософські проблеми у творчості Шекспіра

--PAGE_BREAK--Природа, визріваючи, плекає
Не тільки мязів лиць,- у храмі тіла
Бринить відправа розуму й душі. [ 169]
Аналіз лексики відомого монолога Гамлета “Який довершений витвір-людина” також дозволяє виділити аналогічний лексичний ряд, а саме: людина-думка, здібності, вчинки янгола, взірець. Останні три слова служать для позначення тих головних ознак, за допомогою яких Шекспір виражає своє захоплення людським тілом, його красою, формами, рухами та жестами.
В “Гамлеті” є цілий ряд слів, близьких за смислом до слова “тіло”, які трактуються у дуже широкому філософському плані. В першу чергу до них належить машина в значенні “людське тіло”, яким Гамлет позначає себе в листі до Офелії. Незважаючи на дещо евфуїстичне забарвлення цього слова, воно вказує, що Гамлет — студент-філософ та дуже образно передає ідею людського тіла як єдиного, цілого гармонійно, злагодженого механізму. В такому матеріалістично-атомістичному значенні дане слово вживається в англійській художній і філософській літературі вперше. В основі становлення нового значення цього слова лежать наукові дані фізіології та анатомії людини, успіхи механіки та сама семантика цього слова.
Не менш важливим за слово “machine” є “temple”, яке Шекспір вживає в “Гамлеті” також в значенні “людське тіло”. Дане слово як своєрідний стилістичний варіант не тільки означає те саме, що й тіло, але одночасно виражає авторську оцінку і той глибокий гуманістичний зміст, який Шекспір вкладав у поняття людського тіла. В такому значенні великий драматург вживав слово дуже рідко і лише в серйозних за філософським змістом контекстах.
Лексичні засоби для вираження філософського змісту поняття людина в «Гамлеті» є новими для того часу і відрізняються від засобів середньовічної філософії, які й основному зводились до співвідношення людина-душа-тіло.
Синонімом слова “людина” в розглядуваному плані виступає в “Гамлеті” також слово “особа”, яке розділяє з ним функцію найбільш загального вираження поняття “людини”. Дане слово в значенні “людина”, “особа”, “хтось”, “індивідум – особа” було повністю закріплене саме в творах Шекспіра. До нього в епоху середніх віків особа мало значення “маска” та “видатна особа”.
Професор Дж.Дойчбайн вказує на одну особливість у зміні засобів вираження поняття “людина” в той час: якщо раніше людина, носій душі, позначалась займенниками я, ти, то тепер, зокрема в “Гамлеті”, людина як носій розуму, думки позначається займенником себе, собою, сам.[ ]
Отже, слова “особа” і займенник “сам” (особисто) є свого роду еквівалентами “людини”, виражаючи поняття людини, її індивідуальності як сукупності відмінних, неповторних розумових та тілесних ознак і якостей. Різниця між ними та, що займенник виражає внутрішнє “я” людини, її розум на противагу до тіла, тоді як “особа” з цим останнім пов'язане нерозривно.
Варто відмітити, що такі середньовічні позначення людини космічного характеру, як маленьке королівство чи мікрокосмос, в “Гамлеті” відсутні. Не зустрічаємо також у творах Шекспіра слова “індивід”.
Найповніше нове філософське значення слова “людина” виражено у монолозі Гамлета з другої дії, в якому міститься філософія гуманізму і рівного якому за мовною красою немає у всій англійській літературі.
Проф. Лосєв О.Ф. в “Естетиці Відродження” пише про те, що “Гамлет — це передусім віра у вільну й розумну людину… Це цілком людина Відродження. В її венах пульсує титанічна кров благородної естетики Ренесансу, яка звикла звеличувати окрему особистість, славити її розум, хоробрість, мужність, як і героїчну жертовність в ім'я суспільства й народу”. Ці високі ідеали наштовхнулися на бездуховну й антидуховну “нову” дійсність, тому “вся естетика трагедії Гамлета в нічим іншим, як трагедією загибелі індивідуалізму Відродження”. На думку проф. Лосєва О.Ф., за естетикою загибелі титанізму Відродження стоїть те, що “кожний титан хоче володіти всім існуванням, але в цьому прагненні він наштовхується на інших титанів, кожний з яких також хоче володіти всім; а поза як усі титани, власне кажучи, рівносильні, то й виходить, що кожний з них може тільки вбити іншого”. [ ]Через те, мовляв, кожна трагедія Шекспіра закінчується горою трупів – “жахливим символом повної безвиході й загибелі титанічної естетики Відродження”. Цей висновок авторитетного дослідника цілком правильний щодо названої естетики в її стосунках з трагедійною творчістю Шекспіра.

1.2. Тлумачення образу Гамлета
Образ Гамлета — один з найскладніших і найбільш суперечливих загадковим є вагання Гамлета, загадковою є і його смерть. Існує певна неузгодженість повільного, чутливого характеру принца Датського з “тою швидкістю, з якою він убиває Полонія, або з тою байдужістю, з якою посилає на смерть Гільденштерна і Розенкранца”, – автор, мовляв, узяв ті факти з інших джерел і не узгодив з характером свого героя. Це пояснення живе й донині. О.Анікст, наприклад, пишучи про “розлад між думкою і волею, бажанням і дією”, пояснює “необдумані вчинки” Гамлета імпульсивністю, непрямолінійним розвитком його характеру.[ ] Ю. Шведов заперечив американському дослідникові Е. К. Чеймберсу, який бачив суперечність у тому, що Гамлет – “цe людина думки, якa й діє тільки під впливом імпульсу”. Сам Ю. Шведов не належав до тих, хто схильний перебільшувати нерішучість головного героя. Він слушно зауважив: “Як людина, Гамлет здійснив дуже багато. Серед усіх героїв шекспірівських трагедій не можна знайти іншого, який би зумів особисто знищити так багато носіїв зла”.[ ]
Щоправда, Е.К. Чеймбер свого часу поставив усе з ніг на голову, звинувативши Гамлета: cмерть Офелії він зарахував в один ряд зі смертю Полонія, Лаерта, Гертруди, Розенкранца, Гільденстерна і заявив: “Незважаючи на всі притаманні їм вади, всі вони віддані в жертву на вівтар нерішучості Гамлета”, а вбивство короля-злочинця “не може перекрити збитку, спричиненого слабкою волею” принца. Гамлет, виходить, також злочинець, як і Клавдій. Чи, може, тільки він злочинцем і є? Якби не він зі своїм “бути чи не бути”, то все було б, як і мало бути: Клавдій правив би, всі жили б. Жили б? О, звичайно! Клавдій їх не вбивав би. Нікого, навіть чисту Офелію. Усі вони потрібні Клавдію. Не людині, а королю. Потрібні не як люди — як піддані, як клапани на флейті.[ ]
Отож, Гамлет бореться не проти Клавдія як людини, а проти зла, яке той уособлює, проти аморалізму, “освяченого” і “виправданого” інтересами держави. Старому королю було легше — у поєдинку зі старим Норвежцем проти нього діяла людина, а проти принца Датського — безособовий державний механізм, слушно зауважує в монографії “Шекспір” дослідник Л. Пінський: у “Гамлеті” “атмосфера всезагальної несвободи. Нема особистості, є функціонер. Як ланка великого механізму державної машини, він особисто ні за що не відповідає, а відтак здатний на все. Інтереси великого механізму збігаються для функціонера з порядком, з інтересами цілого, а отже, і з “благом народу”. Не має значення, хто в центрі механізму — законний король чи узурпатор-убивця. Важливо, що це головне колесо, інстанція, від якої залежить «дихання й корм» тьми. Шекспір, таким чином, зафіксував початок страшного процесу одержавлення особи в абсолютистському суспільстві, тобто розлад особистості, заміну всього особистісного державно-функціональним.[ ]
У дослідженні “Реалізм епохи Відродження” Л. Пінський відзначав: “Прозаїчний формалізм і лицемір'я “твердого” порядку в політиці — і тваринно — егоїстичні інстинкти, егоїзм в сімейних і суспільних стосунках, у побуті, а головне, нівелювання людської гідності як у верхах, так і в низах суспільства,— така картина наступаючої абсолютистської та буржуазної культури в трагедіях Шекспіра”. У монографії “Шекспір” (присвячена пам'яті Миколи Костьовича Зерова) дослідник уточнив: “У світі короля Клавдія переродилися, органічно розпалися зв'язки патріархальних часів, “природні” зв'язки, засновані на особистому служінні конкретній особі, їх поглинуло служіння безособовому механізмові. Розпадаються будь-які приватні форми спілкування людини з людиною”.[ ] І цей відпрацьований, функціонально системний механізм є по-своєму ідеальним.
Так, зокрема, бачимо, що влада Клавдія спирається на широку мережу тих, хто підглядає, підслуховує і випитує. Це вміло підкреслили постановники “Гамлета” у Єреванському драматичному театрі. Тут у всіх щілинах, за всіма дверима, брамами, люками, вікна чи віконцями люди Клавдія. Крім повного штату конфідентів, до послуг Клавдія відданий короні репресивний апарат, зокрема й високопоставлені “позаштатники” Розенкранц і Гільденстерн, для яких злочин задля державних інтересів не злочин. Такі потрібні королям, можливо, навіть більше, аніж той безідейний кат, який робить свою справу задля харчу й пійла. Здобути корону Клавдій зміг убивством, здійсненим власноручно, але для того, щоб втримати її, йому потрібен штат легальних і замаскованих тюремників. І він його має. Одне слово, тюрма Клавдія не повинна була впасти — така вона міцна й надійна. І – тюрма Клавдія впасти мусила, бо проти неї повстала сила могутніша і незнищенна: сила духу, сила моралі і правди, яка всьому дає його справжню назву. В якому світі живе Датський принц? Тут вірять у духів, примар, чаклунство, у те, що планети впливають на долі людей. Світ, зображений у трагедії, не цілком схожий на нинішні представлення про життя і людей, що живуть у ньому, мислять інакше, ніж ми – поетичними образами і поняттями.
Річ не в тім, що трагедія Шекспіра написана віршами, але в особливому погляді на світ, для якого чудесне було природним.
Шекспірівський персонаж наділений всіма рисами ренесансної людини. Він не стільки розміркомує, скільки діє. Прийнявши рішення, герой негайно приступає до його втілення в життя. У центрі шекспірівської п’єси – розкриття вчинків людини або здатності людини до активного вчинку. Просування до мети вимагає від героя виняткової концентрації волі, рішучості, мужності, пристрасті.
Існує думка В.Белінського про Гамлета: “Від природи Гамлет людина сильна”, а “болісна боротьба з самим собою у принца спричинена невідповідністю дійсності його ідеалові життя”.[ ] Багато в чому схоже тлумачення, пропоноване сучасним англійським професором А.Кеттлом: “Гамлета не можна характеризувати як людину нерішучу.Правильніше було б сказати, що він потрапляє в ситуацію, яку майже неможливо успішно розв’язати в дії”.[ ]
Здавалося б, так само дивиться на особистість, яка нас цікавить, і Л.Пінський: вона для нього — “тип цілісності героїчної свідомості”. Але обгрунтовується “цілісність” ця за допомогою несподіваного повороту думки, який переорієнтовує всю драму на зовсім іншу концепцію: “… Дія в цій трагедії не на колізії “мститися чи не мститися”, а на “бути чи не бути”. [ ]
Не менш парадоксальне й трактування гамлетівського конфлікту, що вийшло з-під пера західнонімецького есеїста А.Мюллера, автора книги “Шекспір без секретів” (1980). Він вважає, що вбитий Клавдієм король-батько був анархічним феодальним сеньйором. А сам Клавдій – провідник нової державної політики, яка так чи інакше узгоджується із сподіваннями ренесансного гуманізму: “Вбити Клавдія – означає і вбити власні ідеали”. І коли Гамлет обирає шлях помсти, він ламається, стає ренегатом...“Тепер він ладен усе потягнути у вир власної варварської загибелі ”. Вісім трупів не йдуть нікому й нічому на користь, а Данія підпадає під владу чужинця Фортінбраса.[ ]
На перший погляд аналіз, зроблений Мюллером, може здатися таким, що вкладається в русло, яке ще в першій половині нашого сторіччя проклав Вільсон Найт – прибічник прийомів “нової критики” в шекспірознавстві: за Найтом світ, що оточує Гамлета, здоровий а хворий лише він сам. Насправді все виглядає зовсім не так просто. Запроваджуючи свій метод розгляду драми, Найт, як і вся “нова критика”, виходив з уявлення про “автономію” художнього твору, який нібито ні в чому не співвідноситься з дійсністю. Підхід Мюллера, який певною мірою спирався на угорського академіка Д.Лукача, навпаки, соціальний і по-своєму історичний. У чомусь він базується на домислах, але в чомусь і на фактах.
Взагалі жодне з наведених тут тлумачень “Гамлета” – звичайно, за вийнятком Найтонового – не можна відкидати цілком. Причому, незважаючи на те, що деякі з них мало не діаметрально протилежні одне одному. І.Тургенєв відзначав: “Скільки коментарів уже написано на Гамлета, і скільки їх іще бачиться попереду!”[ ]
Безперечно, “Гамлет” – приклад найбільш одіозний, але водночас і типовий. Адже ареною знань для інтерпретаторів зробили його не якісь очивидні текстуальні алогізми, а незбагнена складність і глибина концепції:
Гораціо, на світі більше тайн,
Ніж вашій вченості хоч би приснилось. [ ]
Так каже Гамлет. І ще каже він Розенкранцу, який не згоджується з тим, що Данія – тюрма: “Ну, то вам вона не тюрма. Бо нічого ні доброго, ні злого нема, а наше мислення утворює те чи те. Мені вона тюрма”. [ ] Обидві ці сентенції у чомусь ключові. І нетільки для цієї драми, але і для Шекспіра – мислителя, Шекспіра – драматурга в цілому. Недаремно цю драму багато хто вважає най- більш “автобіографічною,” але не в розумінні життєвих, емпіричних фактів, але в тому, що автор ніби підняв на мить маску і висловився від самого себе.
Разом із своїм принцом він знає: у буття стільки сторін, що всіх їх цілком не осягнеш, і людина неминуче судить про них по-своєму, зі своєї позиції, лише наближаючись до неї, але ніколи її не досягаючи. Самого такого знання (навіть не залежить від ставлення до отруєного короля, Клавдія, матері, Офелії, Лаерта, Фортінбраса) Гамлетові достатньо, щоб не стати скорим на руку, не підганяти подій, тобто, щоб вагатись.
1.3. Провідні риси гуманізму втіленні у трагедїї “Гамлет”
Але попри все те загальнолюдське вкладене у трагедії, що актуально для всіх часів, “Гамлет”, звичайно, твір саме тієї епохи, коли він вперше з’явився на сцені. На трагедії лежить незгладима печатка Ренесансу, коли яскраво розцвіла індивідуальність і ще жива була героїка одноособового подвигу. Люди, зображені в трагедії, не скуті традиційною мораллю. Звичайно, існувала держава з усім її апаратом примусу. Такою була монархія королеви Єлизавети, і такою є держава, очолювана Клавдієм. Але це був ще не той абсолютизм, що придушує окрему особистість і до дріб’язків регламентує життя і побут усіх станів. Для частини суспільства зберігалася та індивідуальна воля, що була притаманна дворянській вільності. Разом з тим культура Відродження породила самосвідомість особистості, якої не могло бути в середні віки. Хоча привілеї ще зберігалися, гуманізм установив нові критерії оцінки людини, що грунтувались на особистих достоїнствах, незалежно від походження індивіда.
Перехідний характер часу позначається і на образі героя трагедії. У Гамлета є лицарство, успадковане від старого часу, і прихильність принципам гуманізму, що виникли в нову епоху. Поза цим сполученням образ Гамлета не може бути вірно зрозумілим.
Вражаюча риса “Гамлета” – взаємозв’язок усіх частин, єдність усієї драматичної дії. Усе, що відбувається на сцені, в кінцевому рахунку “працює ” на головний конфлікт.
Різноманітність зовнішніх обставин в “Гамлеті” вражає: “тут багато усього – від наївних релігійних представлень про потойбічний світ до незначних побутових подробиць. Пишність і урочистість обстановки палацу, де вирішуються долі держави і приватних осіб, змінюються картиною сімейного життя; ми бачимо то одну з галерей палацу, то кам’яну площадку, де стоять нічні стражі; глядачам показане придворне представлення акторів і похмуре видовище цвинтаря”.
Різноманітна не тільки зовнішня обстановка дії, але і її атмосфера; Шекспір любить такі контрасти: придворне свято пофарбоване в похмурі тони, а сцена на цвинтарі починається жартами. Ми разом з героєм опиняємося на таємничій стежці буття, за якою починається потобічний світ, і глядача охоплює містичне почуття; іноді, він одразу ж стає свідком сцен цілком реальних.
В цілому, однак, дух трагедії визначається тим, що в її зачині – убивство із метою захоплення влади, а протягом усієї дії звичайна палацева обстановка: підслуховування, стеження, підозри, хитрості, підступні пастки, змова.
“Гамлет” – трагедія не тільки в тому розумінні, що доля героя виявляється нещасливою. У трагедії зображується зло у найрізноманітніших проявах – зрада, підступництво, убивства. Шекспір і раніше, навіть в оптимістичний період творчості, показував різні види зла, носії його з’являлись у деяких його комедіях, але в кінцевому рахунку добро завжди тріумфувало. У творах перших двох періодів зло зображувалося як сила неправомірна. У “Гамлеті” зло виступає як пануюча сила життя. “… Бути чесному при тому, який цей світ, — говорить Гамлет Полонію, — це значить бути людиною, обраним із десяти тисяч ”.[ ] Коли Розенкранц, прикриваючи своє і Гильденстерна лицемірство, намагається запевнити Гамлета, що “світ став правдивим” [ ], принц рішуче заперечує: “Так, значить, близький судний день; але ваша новина невірна”. [ ]
    продолжение
--PAGE_BREAK--Чесність – найважливіша якість у відносинах між людьми. Вона полягає в прямоті, правдивості, сумлінному відношенні один до одного і відсутності будь-якого лукавства. Відповідь Гамлета має два значення – загальне, тому що він на прикладі матері і Клавдія вже зробив свій висновок про те, який цей світ, і – приватне, що відноситься безпосередньо до його колишніх товаришів по університету. Гамлет відразу запідозрив, що вони з’явилися до нього не просто так. У порівнянні з Клавдієм їхня безчесність незначна, але вона наводить Гамлета на похмурий висновок: безчестя охопило увесь світ.
Трагедія Шекспіра являє собою не тільки зображення суспільства, ураженого злом: вже ранні п’єси-хроніки: “Генріх VI”, “Річард ІІІ”, давали таку картину. “Гамлет” – трагедія, найглибший зміст якої полягає в усвідомленні зла, у прагненні осягнути його корені, зрозуміти різні форми його прояву і знайти засоби боротьби проти нього. Художник створив образ героя, враженого до глибини душі відкриттям зла. Цей твір виражає свідомість художника, глибоко схвильованого видовищем жахів життя, що відкрилися йому в їхній страшній силі. Пафос трагедії складає обурення проти всесилля зла. Саме з таким почуттям створював Шекспір свій трагічний шедевр.
Ніякі елементи форми не можуть розглядатися самі по собі, окремо від художнього цілого. Кожний формальний елемент є змістовним, його неможливо відірвати від ідейного змісту твору. З іншого боку, духовне багатство великого витвору обумовлено достатком художніх засобів, застосованих Шекспіром при створенні “Гамлета”.
Й.В.Гете в романі “Роки навчання Вільгельма Майстера” (1795-1796) охарактеризував Гамлета як людину, духу якого суперечить покладене на нього завдання помсти. Відтак виникло уявлення про шекспірівського героя, що надовго закарбувалося у свідомості людей. Численні трактування трагедії зосередилися на особистості героя. Виникла легенда про Гамлета, що не збігалася з тим, який він у п’єсі. Письменники і мислителі вишукували в герої Шекспіра риси, близькі їм, користувалися Гамлетом для того, щоб виразити свій світогляд і умонастрій, властивий їхньому часу, але не епосі Відродження.
Історія гамлетівської критики відображає розвиток духовного життя нового часу. У творах, присвячених “Гамлетові”, ясно відображаються різні філософські, суспільні, естетичні вчення ХІХ-ХХ століть. Попри все те, що пропоновані трактування були часом дуже суб’єктивними, а іноді навіть довільними, їх поєднувало усвідомлення величезних глибин думки, схованих у трагедії. “Гамлет” живив духовне життя багатьох поколінь, що гостро відчували розлад між дійсністю й ідеалами, що шукали виходу з протиріч, що впадали у відчай, коли суспільна ситуація виявлялися безвихідною. Образ героя став втіленням високої людяності, прагнення до істини, ненависті до усього, що спотворює життя. Оскільки своє споріднення з Гамлетом відчували в періоди кризи багато людей, тому в його характері підкреслювали перевагу думки над дією, слабкість волі, надмірну схильність до міркування. Гамлет став символом людини хиткої, безвладної і пасивної.
“Гамлет” – типовий приклад тієї складності, яка зв’язана зі сприйняттям великих творінь мистецтва. Ці твори не були б великими, якби нам був незрозумілий устрій думок і почуттів героїв, якби людська суть образів була недоступною людям інших епох. Але зрозуміти твір Шекспіра повною мірою можна, лише знаючи історію, культуру, релігію, філософію, побут і театр його часу.
Любов до істини, почуття справедливості, ненависть до зла – такі споконвічні риси Гамлета. Саме це в поєднанні з усвідомленням обов’язку приводить його до трагічних переживань. Не вроджена меланхолія, але зіткнення з жахами життя ставить Гамлета перед фатальними питаннями: чи варто жити, боротися, чи не краще піти з життя, а якщо боротися, то – як?
Цінність людського життя руйнується на очах Гамлета. Прекрасна людина, його батько гине, а мерзотник тріумфує. Жінка виявляє свою слабість і виявляється зрадницею. Обставини складаються так, що він, прихильник людяності, стає причиною смерті декількох людей.
Глибина страждань Гамлета велика. Він втратив батька, матір, вважає себе зобов’язаним розлучитися з коханою. Тільки в дружбі знаходить він деяку розраду.
Протиріччя ідеалу доповнюється боротьбою суперечливих почуттів в душі Гамлета. Добро і зло, істина і неправда, людяність і жорстокість виявляються в його власній поведінці.
Трагічно, що Гамлет зрештою гине, але сутність трагедії не в тому, що героя спіткає смерть, а в тому, яке життя, і особливе – у безсиллі найкращих намірів виправити світ. Так звана слабкість, схильність Гамлета до міркувань складає чи не головне достоїнство Гамлета. Він мислитель. Кожне значне явище життя він прагне зрозуміти, але особливо важливою рисою Гамлета є прагнення зрозуміти самого себе. Такого героя до Шекспіра у світовому мистецтві не було, і рідко кому після Шекспіра вдалося з такою художньою силою і проникливістю створити образ мислителя.
“Гамлет” – філософська трагедія. Не в тому значенні, що п’єса містить виражену в драматичній формі систему поглядів на світ. Шекспір створив не трактат, що дає теоретичний виклад його світогляду, але художній твір. Він недарма з іронією зображує Полонія, що повчає сина, як треба поводитися. Недарма й Офелія глузує з брата, що читає їй морать, а сам далекий від того, щоб дотримуватися її. Навряд чи ми помиримося, припустивши, що Шекспір усвідомлював даремність моралізування. Мета мистецтва не повчати, а як говорить Гамлет: “тримати ніби дзеркало перед природою”. [ ] Зображувати людей такими якими вони є, — так розумів Шекспір завдання мистецтва. Художнє зображення повинно бути таким, щоб читач і глядач був здатний сам дати моральну оцінку кожному персонажу. Саме так створені ті, кого ми бачимо у трагедії.
Арнольд Кеттл у праці “Від “Гамлета” до “Ліра” поставив своєю ціллю простежити ідейні і художні порухи, що відбувалися в творчості Шекспіра за невеликий проміжок часу.
А. Кеттл переконливо аргументує тезу про те, що перемога, яку отримує Гамлет, має лише частковий характер, що Гамлет – гуманіст. Вимушений в останньому акті капітулювати перед Гамлетом – принцем. Цю капітуляцію А. Кеттл пояснює строго історично, вловлюючи в ній типову долю гуманіста ХVІ століття, що розкриває “невідповідність між теорією і практикою”. Порівнюючи фінали “Гамлета” і “Ліра”, А.Кеттл підкреслює те очевидне, але яке дуже часто опускається із виду, що “в обох п’єсах головний герой виявляється переможенним не ворогами, не особистою слабкістю, а історією. [ ] При цьому А.Кеттл проговорюється, що така поразка Гамлета зовсім не суперечить твердженню про героїзм Принца Датського.

Розділ ІІ. Герой і світ у трагедії “Король Лір”
2.1. Еволюція світосприйняття Шекспіра у трагедії “Король Лір”
Розвиток Шекспіра від “Гамлета” до “Ліра” визначається тим, що у “Королі Лірі” вже не один герой, а ціла група персонажів відчувають, що “століття розхиталося”, зруйнував всі колись усталені форми зв’язку між людьми. Завдяки тому постановка соціальних запитань в “Лірі” “посідає більш отчетливий характер, ніж в “Гамлеті”.[ ]
В основі інтерпретації А.Кеттлом “Короля Ліра” лежить теза про те, що у трагедії відбувається зіткнення представників двох соціальних та історичних груп-персонажів, що керуються принципами старого феодального суспільства, і тих, хто є носіями нової буржуазної ідеології. Змальовуючи розвиток боротьби між цими таборами, Шекспір не стає на сторону жодного із них. Як пише А.Кеттл, “у перших трьох актах “Ліра” перед нами постає світ, у якому старий порядок руйнується, “нові люди” проявляють безпринциповість, і обидва табори, як це видно із їх звертання Корделії, являються нелюдськими.” [ ]Тому досить закономірно, що одною по- справжньому героїчною особистістю в цому світі виявляється Корделія, носій гуманістичного начала, захисниця принципа правди і природності у відносинах між людьми. А зміна співвідношення сил в п’єсі і еволюція персонажів пояснюється тим, що “нові люди”, пронизані духом буржуазного ідеалізму, тоді як “партія Ліра”, в першу чергу, сам король – виявляється в подальшому здатні розділити переконання Корделії.
Але для того, щоб Лір міг сприйняти гуманістичні ідеали, йому потрібно пройти через страшне чистилище, яке звільнило б його від переконань минулого і відкрило б його душу для глибоколюдських почуттів і думок. До речі, це чистилище, на думку А.Кеттла, не суб’єктивне і не містичне; одним із важливих його елементів являється зіткнення Ліра із невідомими йому доти аспектами соціальної дійсності.
А. Кеттл ставить також важливе запитання про розв’язку трагедії. Едгар, який приходить на зміну померлим героям, звеличується над Фортінбрасом, перш за все, тому, що на його долю випало пройти через досвід, багато чому аналогічно досвіду Ліра. Остання сцена “Короля Ліра” показує, що і в цій трагедії Шекспір не міг дати відповідь на всі хвилюючі його питання. Тим не менше фінал “Ліра” витриманий в більш оптимістичних тонах, ніж гамлетівський. Шекспір сподівався на те, що, висловлюючись словами А. Кеттла, Едгар “не зовсім забув Бідного Тома”.
2.2. Суперечність образу Ліра
З поміж чотирьох великих героїв Шекспіра найбільше враження справляє Лір. Він – найдинамічніший з образів Шекспіра і найбільш споріднений із зовнішніми обставинами. Як би анархічно не звучало, покладена на нього думка: “Буття визначає свідомість ”, – вона підтверджується всією його долею, наче, створюючи п’єсу, Шекспір узяв собі за мету проілюструвати цю думку.
Старий король виходить на сцену розпещеним безпутом, що вимагає казенної любові, бо не знає різниці між нею і поривами серця. Залишає сцену – просвітленим страдником, що нічого не бажає брати, все ладен віддавати. І чого тільки не було між цим виходом і відходом: нерозуміння, гнів, ганебне приниження, безмірне падіння, жалість, божевілля, радість, смерть. І всі Лірові іпостасі не змінюють одна одну послідовно, статично, немовби в якомусь церемоніалі, але співіснують, сплітаються в химерний клубок учинків і почуттів. У жахливу, буряну ніч, бездомний, промоклий, замерзлий, він поспівчував блазневі:
Що, холодно тобі, малий?
Мені самому холодно…
Мій дурнику, мій блазню!
Я почуваю, що в моєму серці
Є закуток, якому жаль тебе. [ ]
Але він усе ще король, усе ще деспот, що більше думає про помсту лихим дочкам, ніж про образу, якої сам завдав добрій дочці:
Я – та людина, що зазанала більше
Від інших лиха, ніж сама вчинила.[ ]
Лише з настанням божевілля (справжнього, не удаваного, як у Гамлета), куди Лір, одначе, рятується від ще гірших душевних мук, йому відкривається вся глибина пануючої у світі несправедливості – не справедливості, яку і він сам колись створив:
Лихвар повісив шахрая!
Лахміття Нам відкриває злочини, а тишина
Підбита хутром дорогим одежа
Приховує. Позолоти порок –
І суд зламає спис об позолоту.[ ]
До того ж король Лір не тільки завинив перед людьми – він іще й порушив закони часу (і невідомо, за що реально покараний – за перше чи за друге). Він віддав королівство, сподіваючись лишитися королем. Тобто відділив зміст від форми, вірячи, що форма є значущою сама собою. Посеред того ідеально-непорушного старого порядку, на який у “Троїлі і Клессіді” уповає Улісс, такий вчинок, можливо, й не спричинив би у Шекспіра трагічних наслідків. У новому світі струсів і розломів вони неминучі. Звідси випливає, що, по-перше, “Король Лір” (при всій легендарності зображуваної епохи) – драма для Шекспіра сучасна і, по-друге, що він уже не вірить в одвічний порядок. У цьому розумінні “Король Лір” – істинно кінець цілого світу. Але він і певною мірою початок, бо у героя не було іншого засобу відродити в собі людину.
У трагедії “Король Лір” (1605) розуміння людини досягається не умоглядно, але в запеклій боротьбі, у стражданнях. Із цієї причини й міркування, й судження Ліра про людей мало схожі на радісні роздуми Гамлета. Вони болісні. Лір бачить поділ у людському суспільстві, одних він засуджує, іншим співчуває.
До цих зрілих висновків, до народностей суджень Лір приходить тільки після найжорстокіших випробувань, тільки після розриву зі старим феодалним світом, на вершину якого він піднямався, тільки в результаті рішучого неприйняття нових відносин людей. На відміну від Гамлета Лір не знає коливань і сумнівів; він жодного разу не замислюється над тим, який шлях обрати: боротися або скоритися. Тим важче йому відмовитися від поглядів і звичок, отриманих за вісімдесят років його життя. Але те, що побачив і пережив Лір, змусило його по-іншому судити про людей, по-іншому глянути на світ. Усвідомлення того, що старі істини виявилися неспроможними, приголомшило старого короля, вибило його з колії. Лір назвав свій новий стан “божевіллям”. Певною мірою він був правий. Слідом за вищою зрілістю думки виявився й розлад розуму.
2.3. Поняття “людини” у трагедії “Король Лір”
У трагедії Шекспіра „Король Лір” виведено образ людини, осліпленої феодальними традиціями і звичками. Лір – людина, здібна на сильні і благородні почуття, водночас самовладний король розбещений преклонінням перед його саном. Н.А.Добролюбов в статті „Темне царство” характеризує Ліра, як жертву виродливого розвитку, яке вселяє йому горду свідомість, “що він сам по собі великий, а не по владі, яку тримає в своїх руках”. Звичний до раболіпства, Лір вірить облесливим мовам своїх двох старших дочок і розділяє між ними своє царство, єдину ж істинно люб'ячу його дочку виганяє і лишає наслідства тільки за не бажання лестити.
 Трагічні герої Шекспіра багато думають. Вони не задовольняються старими поняттями, сталими оцінками, догмами. Для них не існує вічних істин. Тільки те, що перевірене розумом і життям, тільки те, що вистраждано ними самими, стає для них критерієм світосприймання. Вони прагнуть пояснити життя по-своєму, без цього вони не можуть жити. Без духовних шукань, без прагнення усвідомити значення подій, що відбуваються, і свою долю важко собі представити Гамлета, короля Ліра, Отелло. Це одне з великих художніх відкриттів: робота, боротьба думки, зіткнення ідей стають в трагедіях Шекспіра частиною драматичного сюжету.
У трагедії “Король Лір” розуміння людини досягається не умоглядно, а в запеклій боротьбі, в стражданнях. З цієї причини і роздуми і думки Ліра про людей мало схожі на радісний роздум Гамлета. Вони болісні. Лір бачить розділення в людському суспільстві. Одних він засуджує, іншим співчуває. Тільки випробувавши на собі жорстокість, Лір зрозумів, що був сліпий. Йому відкрилася істина його зарозумілості і безсердечності. У боротьбі з несправедливістю і з самим собою деспот став людиною. Прозрівши, Лір починає думати не тільки про свої особисті знегоди. Його кругозір розширяється, і король обрушується на своїх супротивників, адже вони отруюють життя не йому, але всьому роду людському. Він не тільки випробовує на собі дію зла, але і осмислює його проникнення у всі пори життя.
У конфлікті Ліра з оточуючим його суспільством різко виділяються дві стадії; відповідно цьому головному розділенню життя героя змальований і його перехід з одних ідейних позицій на інші. Спочатку він жорстокий, нетерпимий до елементарного прояву незалежності, але відрізняється від інших представників свого класу байдужістю до багатства, щедрістю. Це людина сильної волі. Положення, яке він посідає в суспільстві, зумовило односторонній розвиток його особи і до абсурду роздуту зарозумілість. Немов самодур, він накидається на невинного Кента. У не меншій мірі він відштовхує читача, коли виганяє Корделію. Влада Ліра також необмежена, як і творена їм несправедливість. Таким малюється нам король Лір в сцені розділу держави. І найважливіше те, що його психологія не терпить істотних змін до тих пір, поки він не викинутий дочками, поки він не перетворився на бездомного бродягу. Але чому Лір добровільно зійшов з трона? Чому він віддав все, чим володів, негідним дочкам? Якщо Лір такий розчарований і байдужий до всього матеріального, якщо він з олімпійським спокоєм влаштовує такі ризиковані експерименти, то чим же пояснити гарячу ненависть Ліра до Корделії, а потім ще більш пристрасне розкаяння? Чим пояснити його гнів, його прокляття, коли він натрапляє на невдячність дочок?
Лір все приймає дуже близько до серця, і філософом він виступає не з першої сцени, а тільки знайшовши великий досвід життя. Досвід декількох тижнів, що виявився набагато значнішим, аніж спостереження і знання всіх попередніх вісімдесяти років.
На перших порах Лір, стикаючись з своїми дочками, в дещо схожий на них. Він вимагає шани. Свита із ста чоловік повинна його всюди супроводжувати. Він зовсім не збирався потурати злу, нагородивши його, і карати добро. Розділивши владу і багатство між дочками, Лір добивався того, щоб світ залишився таким, яким був: “уклінним перед колишнім володарем. І тепер, в новій обстановці, Лір виявився рабом своїх старих уявлень: принаймні, спочатку так було. Лір вважав, що Гонерілья і Регана визнають за щастя для себе надати гостинність батькові і його челяді.
    продолжение
--PAGE_BREAK--