Реферат: Історія застосування фізичних вправ та масажу як передумов виникнення механотерапії

--PAGE_BREAK--Розділ 1. Зародження та розвиток механотерапії1.1. Лікувальна фізкультура та її роль у розвитку механотерапії


Інтенсивний розвиток науки і техніки в XX столітті привів до вузької спеціалізації різних дисциплін. Це відноситься до медичних наук. Наприклад, з терапії виділились у самостійні області знання кардіологія, пульмонологія, нефрологія, гастроентерологія й ін. Цей процес торкнувся і фізичної терапії. Самостійними дисциплінами стали фізіотерапія, курортологія і лікувальна фізична культура, Подібна самостійність, безсумнівно, корисна як для рішення приватних проблем, властивих кожної з тих дисциплін, так і для реалізації великого числа Практичних питань.

Лікувальна фізична культура являє собою один з найбільше біологічно обґрунтованих методів лікування, займаючи в цьому відношенні місце поруч з дієтотерапією і кліматолікуванням.

Позитивними особливостями методу лікувальної фізичної культури є: а) його глибока біологічність і адекватність; б) універсальність (тобто широкий спектр дії — немає жодного органа, що не реагував би на рух). Широкий діапазон лікувальної фізичної культури забезпечується багатогранністю її механізмів дії, що включають усі рівні центральної і вегетативної нервової системи, ендокринні і гуморальні фактори; в) відсутність негативної побічної дії (при правильному дозуванні і раціональному методичному оформленні занять фізичними вправами); г) можливість тривалого застосування, що переходить з лікувального в профілактичне і загальнооздоровче.

В даний час лікувальна фізична культура по праву займає усе більше місце не тільки при захворюваннях і травмах, зв'язаних з порушенням моторної функції, але й у терапії захворювань серцево-судинної, дихальних, нервової і багатьох інших систем організму.

Цілеспрямовані і дозовані структурно оформлені рухи є досить ефективним засобом реабілітації і реадаптації при багатьох захворюваннях.

Вплив регулярних, раціональних занять фізичними вправами на кістякову мускулатуру при різних рухових розладах виражається в зміцненні м'язів і поступовому придбанні ними тимчасово утрачених функцій. Дуже важливо при цьому, що відновлення працездатності рухового апарата тісно зв'язано зі збільшенням можливості розвитку м'язами тривалого статичного зусилля, а також напруги та розслабленням. Ці фізіологічні передумови дозволили сформулювати положення про ведуче значення силового тренування в системі лікувальної фізичної культури при захворюваннях і травмах, зв'язаних з порушенням опорно-рухової функції.


1.2 Механізми дії фізичних вправ (за Добровольським)


При оцінці впливу лікувальної фізичної культури на локомоторний апарат при різних його патологічних станах варто враховувати основні механізми дії фізичних вправ, сформульовані В. К. Добровольским (1970 — 1974):

1. Механізми тонізуючої дії. Зниження загального тонусу організму хворого супроводжує велику частину проявів хірургічної патології, що особливо яскраво виражається в післяопераційному періоді. Факторами, що знижують загальний тонус, є гіпокінезія, іммобілізація, хірургічні втручання, а також локальні прояви патологічного процесу. Тонізуюча дія фізичних вправ у будь-якій їхній формі полягає насамперед в активізації моторно-вісцеральних рефлексів; істотними є механізми впливу на процеси, що протікають за участю надсегментарних утворень центральної нервової системи. Важливо, що тонізуючий вплив фізичних вправ зростає при їхній поєднаній дії через першу і другу сигнальні системи. У лікувальній фізичній культурі це положення реалізується за допомогою сполучення словесного пояснення виконуваної вправи з його демонстрацією (показ).

2. Механізми трофічної дії. Порушення різних анатомічних структур в організмі людини є наслідком запальних, деструктивних і дегенеративних процесів, порушень обміну речовин. Раціонально застосовані фізичні вправи обумовлюють заміщення або компенсацію дефекту, що утворився, шляхом щирої (замісної) регенерації, регенераційної і компенсаторної гіпертрофії, метаплазії, зворотного сприятливого розвитку атрофічних і дегенеративно-дистрофічних процесів. Підкреслюється, що фізичні вправи не тільки стимулюють трофічні процеси в організмі, але і, направляючи їхній хід по функціональному руслу, обумовлюють формування найбільш повноцінної морфофункціональної структури.

3. Механізми формування функціональних компенсацій. Під впливом фізичних вправ компенсації здійснюються насамперед за рахунок перебудови функцій ушкодженої системи (гомосистемна компенсація). Найбільш складні компенсації, забезпечувані за рахунок одночасної мобілізації декількох систем (гетеросистемна компенсація).

Для розуміння природи компенсацій велике значення має принцип «функціональної системи» по П. К. Анохіну, під якою розуміють коло визначених фізіологічних проявів, зв'язаних з виконанням якоїсь визначеної функції (акти подиху, ковтання, локомоторний і т.п. ). Кожна така функціональна, до деякої міри замкнута, система знаходиться в постійному зв'язку з периферичними органами. Така система має визначений комплекс аферентних сигналізацій, що спрямовано коригує виконання функції.

Варто думати, що кожна функціональна система, крім звичайних механізмів, має ще ряд сенсорних і рухових можливостей, що широко використовувалися на ранніх етапах формування цієї системи, а потім значною мірою утратили своє значення. Ці резервні можливості функціональної системи включаються й у нормі при значних фізичних навантаженнях або при стомленні, але особливе значення вони здобувають у випадку хвороби або травми, створюючи специфічний тип гомосистемних динамічних компенсацій Леонтьев А. Н., Запорожець А. В., 1964. У міру того як працюючі м'язи стомлюються, починає позначатися іррадіація порушення на сусідні, що не беруть участь у роботі м'яза, а рух фактично стає усе менш ощадливим Ухтомський А. А., 1927. Але далі, за словами А. А. Ухтомського, перехід у процесі роботи з одного синергіста на іншій може мати корисне значення; професійні працівники і роблять його інстинктивно, роблячи цими переходами з одних м'язів на інші свою роботу більш тривалої; немає сумніву, що нервова система здатна враховувати настання стомлення в організмі і бороти з ним у порядку інстинкту набагато раніше, ніж наукова думка виробить для цього свідомі й обґрунтовані методи.

4. Механізми нормалізації функцій і цілісної діяльності організму. Фізичні вправи є засобом свідомого і діючого втручання людини в процес відновлення порушених функцій локомоторного апарата. Це підтверджується великим числом досліджень, присвячених застосуванню засобів лікувальної фізичної культури в травматології й ортопедії. На підставі цих даних базуються принципи комплексного відбудовного лікування, що включає лікувальну гімнастику, трудо- і механотерапію, масаж, що забезпечують хворій людині можливість повноцінно жити і трудитися.

Серед різних засобів лікувальної фізичної культури, застосовуваних при комплексному лікуванні травм і захворювань опорно-рухового апарата і периферичної нервової системи, немаловажна роль належить механотерапії.

Травми і захворювання опорно-рухового апарата і периферичної нервової системи нерідко супроводжуються функціональними розладами, що приводять до інвалідності. За даними Центрального інституту травматології й ортопедії, Центрального інституту експертизи праці інвалідів, інвалідність 19,1% хворих і важка (І-ІІ група) інвалідність 50% хворих спостерігається при травмах опорно-рухового апарата Дворкін А. М. і ін., 1966; Каптелін А. Ф., 1968, і ін. При ушкодженні кисті і пальців цілком утрачають працездатність від 2,5 до 5,1% хворих, а при переломах стегнової кісти одержують інвалідність 19,5%. Обстеження Н. К. Кочуровой (1966) 7000 хворих з наслідками різних захворювань опорно-рухового апарата показали, що особливо важка інвалідність спостерігається в хворих з руховими порушеннями і деформаціями паралітичного походження.

Основними задачами комплексного лікування таких хворих є відновлення функціональної здатності рухового апарата і працездатності хворих, вироблення рухових навичок, необхідних у побуті і на виробництві. Відновлення нормального м'язового тонусу, амплітуди рухів у суглобах, сили м'язів і опорно-локомоторних функцій у хворих після різних травм і захворювань опорно-рухового апарата може бути отримане при широкому застосуванні різних засобів лікувальної фізичної культури і, зокрема, механотерапії. Слід зазначити, що ряд авторів Мошков В. Н., 1968; Селям Л. М. і ін., 1974; Голубо-ва Л. А., 1976; Загребіна Л. В., 1977, і ін. не вважають механотерапію основною формою лікувальної фізичної культури. Однак це положення не підтверджується практикою.

Вивчення динаміки функцій різних систем організму в нормі і при патології під впливом механотерапії в осіб різного віку, статі, стану здоров'я і рівня тренованості має велике значення для визнання механотерапії, відмовлення від застарілих рекомендацій.

В даний час у різних наукових колективах накопичені дані по фізіології м'язової діяльності (лабораторії, керовані Аршавским И. А., Губманом Л. Б., Зимкиным Н. В., Могендовичем М. Р., Сермеевим Б. В., Темкіним И. Б., Фарфелем В. З, Муравовим И. В. і ін.). Це створило передумови для рішення питань фізіологічної і морфологічної характеристики локальної, дозованої м'язової діяльності людини, що залишаються ще недостатньо вивченими при комплексному лікуванні і, зокрема, під впливом процедур механотерапії різної інтенсивності різних форм патології опорно-рухового апарата.

Дослідження безпосереднього і курсового впливу процедур механотерапії різної інтенсивності важливо не тільки для розробки методики механотерапії, але і для спрямованого удосконалювання ряду функцій організму.

Вивчення змін м'язового тонусу, рухливості в суглобах, частоти серцевих скорочень, термометрії шкіри і капіляроскопії, м'язової сили в залежності від інтенсивності процедур механотерапії, тривалості курсової дози, віку хворих і клінічних особливостей захворювання, рівня фізичного розвитку організму дає можливість цілеспрямовано впливати апаратами механотерапії на локомоторику, домагаючись оптимальних показників її у відбудовному лікуванні після різних травм і захворювань опорно-рухового апарата і периферичної нервової системи.

У той же час дослідження в області фізіології спорту, праці свідчать про велику перспективність застосування апаратів механотерапії — тренажерів, за допомогою яких домагаються бажаної рухової тактики й обмежують можливість розсіювання напрямків дії сили [Ратов И. П., 1974; Неминущий Г. П., 1974], що дозволяє сконцентрувати зусилля в потрібному напрямку і збільшити ефективність впливу тренажерів.


    продолжение
--PAGE_BREAK--1.3.Розвиток механотерапії

1.3.1 Цандер та його послідовники
Історія розвитку механотерапії як одного з видів лікувальної фізичної культури почалася в XІ столітті, коли Густав Цандер, професор анатомії Упсальского університету, створив нову систему гімнастики, що назвав машинної. М. Цандер був відмінно знаком з гімнастикою протидії П. Лінга і довгий час займався лікуванням хворих. М. Цандер вважав, що ця гімнастика цілком залежить від методиста і тому важко очікувати від нього точного дозування опору. Він розробив спеціальні апарати, що давали можливість більш точно дозувати вправи без допомоги рук методиста.

Окремі механічні пристосування застосовувалися для гімнастичних цілей і до Г. Цандера. Пізніше створенням ряду апаратів різної механічної конструкції для терапевтичних цілей займалися й інші винахідники — Крукенберг, Герц, Тило. Серед вітчизняних учених велике значення цьому додавали М. Я. Брейтман, И. В. Заблудовский, К. Г. Соловйов, В. И. Цуккерман і ін.

Перший механотерапевтический інститут доктора Г. Цандера був відкритий у 1857 р. Інститут мав всього 27 апаратів. Цілком інститут був обладнаний у 1865 р. З тих пір цандеровські апарати поширилися далеко за межі Швеції. Апарати системи Цандера можна розділити на 3 групи; а) для активних вправ, б) для пасивних рухів, в) для механічних операцій.

Крім Г. Цандера, який багато працювали в області механотерапії й описав її дія при хворобах кровообігу, установці показань і протипоказань для механотерапії також сприяли його учні і послідовники.
<img width=«291» height=«235» src=«ref-1_920383860-11813.coolpic» v:shapes="_x0000_i1025">

Рис. 1. Апарат Герца для ротації ноги
Передові закордонні і вітчизняні вчені Рейбмайер А., 1894; Янченко А. И., 1909; Крамаренко В. К. і ін., 1948; Гандельсман А. Б., 1952; Мошков В. Н., 1954, і ін. указували на необхідність розбірливого і продуманого відношення до апаратів механотерапії. Вони застерігали від необдуманого використання апаратів тільки для розмаїтості занять. На думку цих авторів, апаратами треба користуватися тоді, коли в них виникає необхідність. Призначення механотерапії — поглиблення й уточнення дій вправ, а також можливо краще локалізування наміченого впливу на організм. Особливо підкреслюється важливість свідомого відношення, зацікавленості хворого при використанні механотерапевтичних апаратів, щоб уникнути механічного виконання заданого руху.

Багато механотерапевтичних апаратів був винайдено М. Герцом (німецький лікар, що багато зробив для розвитку механотерапії) (мал. 1 і 2). До них відносяться апарати: 1) опору; 2) для гімнастики із самоперешкоджанням; 3) для сприятливих рухів; 4) для пасивних рухів; 5) трясучі апарати.
<img width=«299» height=«335» src=«ref-1_920395673-12670.coolpic» v:shapes="_x0000_i1026">

Рис. 2. Апарат Герца для згинання і розгинання руки в променево зап'ясному суглобі
М. Крукенберг (німецький лікар, що працював у другій половині XІ століття) ввів апарати для сприятливих рухів з маятниками, причому маятники були різної довжини й обтяжувалися вантажем.

М. Крукенберг, що застосовував переносні апарати для пальцевих, променево-зап`ястного і ліктьового суглобів, розробив для всіх маятникових апаратів нерухомі штативи; у більшості його апаратів улаштовані підшипники. Крукенбергівські апарати застосовувалися для впливу на найрізноманітніші суглоби.

У Польщі, у Кракові, хірург Людвіг Бирковський організував у 1837 р. гімнастико-ортопедичну установу, а через 4 роки подібний заклад відкрив у Познані Теофіл Матецький. У 1866 р. у Польщі вийшов працю И. Вагнера «Гімнастика домашня». Ця праця була так популярна, що витримала підряд 3 видання. У 1901 р. А. М. Габричевський, доцент хірургії ортопедії, відкрив у Львові ортопедичну установу, де проводили лікування рухом, у тому числі і за допомогою механотерапевтичних апаратів. У більшості госпіталів і клінік Польщі, починаючи з 1930 р., була введена лікувальна гімнастика як один з найважливіших терапевтичних засобів. Піонером і творцем реабілітації за допомогою кінезотерапії (лікування рухом) у Польщі вважається професор В. Дега. З 1960 р. у Познані, потім у Варшаві утворені кафедри медичної реабілітації; обидві кафедри належать до Медичної академії і здійснюють наукову, педагогічну і лікувальну роботу в області реабілітації, у тому числі за допомогою кінезотерапії.


1.3.2 Розвиток механотерапії в Росії
У Росії, починаючи із середини минулого сторіччя, також мало місце захоплення механотерапією, викликаної до життя бурхливим розвитком механіки. Спочатку були відкриті цандеровські механолікувальні інститути в Петербурзі, потім у Москві, Києві, Одесі, Ризі, Миколаєві, а з 1897 р. на Есентукському курорті й ін. Вже в той час передові російські лікарі [Брейтман М. Я., 1903; Ефрусі І. І., 1907; Янченко А. І., 1909, і ін.] звертали увагу медиків і громадськості на необхідність продуманого, раціонального використання механотерапевтичних апаратів (снарядів), указували, що апаратами треба користуватися тільки в тих випадках, коли в них виникає необхідність. Призначення снарядів, на думку цих лікарів, поглиблює дія гімнастичних вправ, а також диференційовано (локалізовано) впливає на організм.

Згадані вище автори розробили методику застосування механотерапії, показання і протипоказання до неї, звертаючи увагу на необхідність застосування елементів медичного контролю при використанні механотерапевтичних апаратів (контроль за станом пульсу і подиху до і після занять). На їхню думку, механотерапію необхідно застосовувати при всіх пороках клапанів серця для поліпшення компенсації, при хронічному міокардиті; у дитят-підлітків; з метою профілактики рухової недостатності в осіб, що ведуть сидячий або одноманітний спосіб життя (чиновники, учителі); цандеровська гімнастика служила для попередження тих хворобливих проявів, що нерозривно зв'язані зі старістю. Російські лікарі рекомендували перед тим, як застосувати той або інший механотерапевтичний апарат, спочатку прийняти протягом 0,5-1 год. місцеву або загальну ванну в 28-30° Реомюра (35-37,5° Цельсия), а потім підлягаюча лікуванню кінцівка масажується в продовження 10-15 хв. Апарати застосовували, по-перше, для заміни пасивних рухів, коли, наприклад, було потрібно зробити сильне розтягання анкілотичних рубцевих перемичок і зрощень, а по-друге, для зміцнення мускулатури.
<img width=«363» height=«211» src=«ref-1_920408343-10768.coolpic» v:shapes="_x0000_i1027">

Рис. 3. Пристосування до рухів з опором для колінного суглоба
Передові російські лікарі, що застосовували апарати механотерапії ще на початку XX століття, прийшли до наступних важливих висновків [Заблудовський І. В. і ін., 1903]:

1. Початкове положення хворого повинне бути правильним. Апарат повинний бути улаштований таким чином, щоб початкове положення хворого було зручно і відповідало виконуваному рухові. Там, де важливо початкове положення хворого при рухах з опором при безпосередніх м'язових скороченнях (рухах), особливо доцільно повинні бути улаштовані опорне і фіксаційне пристосування, що спрямовані по можливості обмежити м'язові скорочення (мал. 3). Необхідно підкреслити цей важливий пункт, тому що він у недостатній мері приймається до уваги при виготовленні нових апаратів, видаваних за поліпшену конструкцію колишніх апаратів механотерапії.

2. Рух повинний бути правильним не тільки в анатомічному і фізіологічному, але й у лікувально-гімнастичному відношенні. Отже, апарати повинні бути побудовані так, щоб відповідні рухи були по можливості простіше: так, наприклад, апарат опору повинний бути улаштований тільки для роботи визначеної м'язової групи, що, звичайно, не заважає застосуванню того самого апарата для різних рухів, одного слідом за іншим.

3. Вплив повинний бути дозований і контрольований, а саме: опір при рухах з опором, амплітуда при сприятливих і пасивних рухах, сила впливу при маніпуляціях масажу.

4. Опір в апаратах з опором повинний видозмінюватися під час руху відповідно до законів механіки і фізіології. Для цього необхідно було досліджувати експериментально найбільшу силу, що розвивається в різних фазах при різних, що зустрічаються в лікувальній гімнастиці формах руху. Подібні дослідження проводилися також Крукенбергом і Герцом, але за таких умов досвіду, при яких результати не можна вважати достовірними.

З часом цандерівська механотерапія і її розвиток зайшли в тупик, оскільки механічні конструкції для розробки суглобів не могли задовольнити запитів клініки, що протестувала проти зведення складної біологічної потреби людини в рухах (кінезофілія) до простих механічних законів.

У методичних посібниках того часу по застосуванню механотерапії в основному описані і зображені лише апарати механотерапії, приведені вказівки до їх використання для відновлення функції суглобів при контрактурах. Усе-таки слід зазначити, що в літературі кінця XІ і початку XX століття приділялася велика увага механотерапії як методові, що має важливе значення при захворюваннях опорно-рухового апарата. Надалі її сталі застосовувати також при захворюваннях нервової системи. У цей період були початі спроби дозувати вправи на механотерапевтичних апаратах [Заблудовський І. В. і ін., 1903], однак спеціальних робіт, що обґрунтовують ці методичні вказівки, ще не було. Не було також чіткості і визначеності в механотерапевтичної термінології. Наприклад, у «Посібнику з механотерапії» К. Г. Соловйова (1916) дві частини присвячені масажеві і лікарській гімнастиці і немає опису механотерапії.


    продолжение
--PAGE_BREAK--1.3.3.Етапність застосування механотерапії
На першому етапі (1917-1930 р.) розвитку лікувальної фізичної культури в СРСР сталі застосовувати механотерапію при захворюваннях нервової системи, тоді ж уперше була відзначена її значна роль і підвищенні працездатності і відновленні працездатності в хворих людей. На початку другого етапу (1931-1941 р.) розвитку лікувальної фізичної культури в нашій країні з'явилися апарати конструкції Степанова, що застосовувалися для відновлення функцій уражених суглобів, але в цілому увага практичних лікарів і вчених до механотерапії зменшилося.

У третій період розвитку лікувальної фізичної культури (роки Великої Вітчизняної війни) механотерапія знову одержала широке поширення але всі евакогоспіталі. Вже в грудні 1942 р. на першій науковій конференції працівників евакогоспіталів Вірменської РСР (у м. Єревані) була організована виставка оригінальної апаратури по лікувальній фізичній культурі (портативний блоковий апарат, апарат полегшеної ходьби, універсальний ртутно-пневматичний динамометр і ін.). В ці роки з'явилася велика кількість наукових праць Давидов В. Г., 1942; Франфельд Я. А., 1942; Шехтман С. Г., 1945, і ін., що відбили ефективність застосування механотерапії в комплексному лікуванні поранених бійців Радянської Армії. При цьому автори особливо підкреслювали важливість систематичного, регулярного застосування процедур механотерапії. Немаловажним було і те, що вони вказували на необхідність комплексного застосування механотерапії з фізіобальнеотерапією Шехтман С. Г., 1945. З застосуванням механотерапії число хворих, що одержувала процедури лікувальної фізичної культури при найменшій втраті сил медичного персоналу, різко зросло.

С. Ф. Федоров (1946) вважав механотерапію обов'язковим компонентом комплексного лікування хворих з контрактурами суглобів. М. С. Певзнер (1955) з досить позитивними результатами застосовував механотерапію при поразці променевого нерва. Під її впливом відзначене поліпшення функції руки, зменшення згинальної контрактури, підвищення динамічної сили кисті.

В післявоєнні роки (четвертий етап розвитку лікувальної фізичної культури) механотерапії перестали приділяти увагу і, незважаючи на триваючий випуск апаратів механотерапії нашою промисловістю, їхнє використання в клініках різко скоротилося. Цей важливий метод лікування травматологічних і ортопедичних хворих незаслужено забули, що безумовно знижує цінність лікувальної фізичної культури Гандельсман А. Б., 1952; Минасян Г. А., 1966, 1969; Витенко П. П., 1971; Ніколаєнко Н. К.., 1972; Родіонова Н. З, 1972, і ін.


1.3.4 Особливості розвитку механотерапії в 70-х роках 20 ст
Однак у 70-х роках, особливо в зв'язку з досвідом радянської медицини в період Великої Вітчизняної війни, виник і зміцнився раціональний напрямок у використанні механотерапії в системі лікувальної фізичної культури, що цілком відповідає інтересам сучасної клініки. Цей напрямок полягає в тім, що при проведенні занять по лікувальній фізичній культурі апарати повинні бути завжди допоміжними і не повинні викликати насильницьких рухів, тобто бути добре керованими лікуючим лікарем і педагогом, що враховують індивідуальну реакцію організму хворого на запропоновану йому дозоване навантаження. Крім того, механотерапія повинна допомагати рішенню конкретних задач комплексного відбудовного лікування хворих з різними травмами і захворюваннями опорно-рухового апарата і нервової системи.

В області розробки і застосування апаратів лікувальної фізичної культури показовий досвід лікарів Вірменської РСР і насамперед заслуженого лікаря республіки професори Г. А. Минасяна, що ще до початку Великої Вітчизняної війни почав створювати й удосконалювати такі апарати. Багато хто з по пропозицій успішно застосовувалися у військових госпіталях і інших медичних установах наший грани. У результаті цього полегшилося відновлення диигательных функцій опорно-рухового апарата, стала можливої ефективна корекція дефектів постави. Крім універсального блокового апарата, Г. Л. Минасян створив пристеночную блокову установку, корреляторы, комбіновану похилу площину, що коригують валики, медичні табуретки, контурограф, качалки, прилад для розведення пальців рук, велосипед з установкою дозованого опору, шезлонг-велосипед, коляску-каталку, апарат полегшеної ходьби й інші апарати лікувальної фізичної культури.

Апарати конструкції Минасяна одержали позитивну оцінку провідних спеціалістів з рекомендаціями з реалізації в практиці лікувально-профілактичних установ, лікарсько-фізкультурних диспансерів, загальноосвітніх шкіл, кабінетів лікувальної фізичної культури, клінік і установ травматології, ортопедії, нейрохірургії і неврології. Їх можна широко й ефективно використовувати при ушкодженнях головного і спинного мозку, травмах і захворюваннях периферичної нервової системи, опорно-рухового апарата в залежності від загального стану хворого.

По своїй ефективності апарати механотерапії можуть бути підрозділені на наступні групи:

1) що допомагають враховувати і точно оцінювати успіх рухового відновлення — «діагностичні» апарати;

2) що допомагають виділяти окремі фази довільних рухів — підтримуючі, фіксуючі апарати;

3) що допомагають дозувати механічне навантаження при рухах — тренувальні апарати;

4) комбіновані апарати (з перших трьох груп).

Добре відомі в практиці лікувальної фізичної культури апарати першої діагностичної групи. Це різні кутоміри, динамометри, драбинки з точним виміром висоти сходинок і ін.
<img width=«260» height=«178» src=«ref-1_920419111-5588.coolpic» v:shapes="_x0000_i1028"><img width=«219» height=«159» src=«ref-1_920424699-4484.coolpic» v:shapes="_x0000_i1029">

Рис. 4. Блокові пристосування (а, б) для виділення рухів в окремих суглобах кисті руки
Прикладом апаратів другої групи, що допомагають виділяти окремі фази довільних рухів, можуть служити фіксатори типу валика Лоренца, що застосовується при асиметричних вправах для тулуба з метою локалізувати рух на розтягування в області вершини сколіотичного скривлення хребта. Для фіксації різних частин кінцівок при виділенні рухів в окремих суглобах можуть служити різні фіксатори, пристосування Лижин А. В., 1975; Bens D. E. et. al., 1974, і ін., зображені на мал. 4.

Апаратами третьої групи є установки, що підтримують хворого з порушеною локомоцією при ходьбі: наприклад, рівнобіжні бруси для ходьби, апарат конструкції Минасяна для тренування в ходьбі з дозованим навантаженням на ноги; апарати іграшки для розробки рухів і підвісна дорога для навчання ходьбі конструкції Штеренгерца, гімнастичний тренажер Пустовойтенко, опорний апарат Лі-Джонстона й ін.
<img width=«377» height=«269» src=«ref-1_920429183-13597.coolpic» v:shapes="_x0000_i1030">

Рис. 5. Маятникові апарати для суглобів пальців і кисті
Прикладами комбінованих апаратів механотерапії є апарат Ляндреса, шарнірно-дистракційний апарат Волкова — Оганесяна, апарат Юрченко, блоковий апарат для активної механотерапії Красова.

Відновлення рухової функції в хворих з осередковими захворюваннями нервової системи і, зокрема, із травматичними поразками спинного мозку залишається актуальною і найбільш важкою задачею сучасної травматології. Існуючі і широко застосовувані пристосування і пристрої, що полегшують заняття лікувальною гімнастикою і тренування в ходьбі, такі, як рівнобіжні бруси, різні манежі, вертикальна і горизонтальна сход, підвісна рейкова дорога, а також басейн не можуть забезпечити весь комплекс фізичних вправ, необхідних для більш повного відновлення органів руху.

Сила м'язів може бути збільшена тільки за допомогою рухів, виконуваних шляхом активного скорочення, тобто коли хворий переміщає частина тіла без допомоги методиста, але вправи при цьому повинні бути доступні для що займається і представлені у відповідній послідовності. Тренування в полегшених умовах, з постійним підвищенням навантаження особливо сприятливі для відновлення уражених м'язів, тому що при цьому не виникає значного стомлення. Л. И. Красовим (1972) запропонований блоковий апарат для механотерапії, за допомогою якого можна значно розширити комплекс активних рухів. При цьому хворий сам стає активним учасником лікувального процесу і його можливості по відновленню і компенсації утрачених функцій значно зростають.
-<img width=«94» height=«300» src=«ref-1_920442780-3273.coolpic» v:shapes="_x0000_i1031">

Рис. 6. Маятниковий апарат для згинання і розгинання руки в ліктьовому суглобі
Лікувальна гімнастика за допомогою апаратів показана і хворим з порізами кінцівок або окремих м'язових груп.

З 1971 р. В. Т. Пустовойтенко застосовував розроблену ним методику лікувальної гімнастики для хворих з ураженнями спинного мозку і його корінців, використовуючи гімнастичний тренажер для ніг. Методика включає систему фізичних вправ на тренажері в сполученні зі спеціальними і загальзміцнювальними вправами.

Методика вправ розроблена по періодах у залежності від виду захворювання, травми спинного мозку і його корінців, наявності симптомів випадання, загального стану хворого.

В СРСР у практиці відновного лікування широко використовувалися дві групи апаратів механотерапії (заводу ЕМА): 1) апарати, засновані на принципі блоку (функціональний механотерапевтичний стіл, блокова установка стаціонарного типу, портативна блокова установка; (мал. 3, 4), призначені для дозованого зміцнення різних м'язових груп верхньої і нижньої кінцівок; 2) апарати, засновані на принципі маятника, для відновлення рухливості і збільшення обсягу рухів у різних суглобах верхньої і нижньої кінцівок (мал. 5-7).
<img width=«103» height=«376» src=«ref-1_920446053-6305.coolpic» v:shapes="_x0000_i1032">

Рис. 7 Маятниковий апарат для пронації, супінації і ротації передпліччя
Комплект маятникових апаратів механотерапії складається з 10 маятникових апаратів і 2 стійок для їхнього кріплення. Медична промисловість робить наступні апарати:

1) для суглобів пальців — Т-76;

2) для згинання — розгинання і відведення — приведення в лучезапястном суставе-т-61, Т-71;

3) для кругових рухів у лучезапястном суглобі — Т-62;

4) для згинання і розгинання в ліктьовому суглобі- Т-64;

5) для пронації, супінації і ротації передпліччя — Т-63;6) для відведення і приведення в плечовому суглобі — Т-77;

7) для кругових рухів (циркумдукція) у плечовому суглобі — Т-67;

8) для згинання — розгинання і відведення — приведення в гомілковостопному суглобі — Т-68;

9) для згинання — розгинання колінного суглоба — Т-70;

10) для обертання тазостегнового суглоба (ротація) — Т-69.

Конструкція маятникових апаратів надійна в експлуатації, дозволяє кріпити них до стіни або на спеціальній стійці Т-72. Стійки допускають зміна висоти кріплення апарата. На стійці, що складається з підстави, жорстко зв'язаного чотирма направляючими колонками з верхньою кришкою, можна одночасно зміцнити два апарати механотерапії (мал. 8). На колонках розташовуються дві плити, на які встановлюють апарати. Завдяки наявності контргруза апарат легко кріпиться за допомогою стопорного пристрою на потрібній висоті.

Маятникові апарати мають наступні основні деталі: кронштейн із віссю руху маятника, що пересуваються власники (столики), службовці для кріплення кінцівки, штанги (маятники) для кріплення вантажів, власники для підтримки сегмента кінцівки, що вправляється, зчеплені з віссю апарата за допомогою зубцюватої напівмуфти. Зубцювата напівмуфта дає можливість установлювати вантажний маятник під кутом, що змінюється. На штангу кріпляться за допомогою затисків на різній висоті від 1 до 3 вантажів масою 1-5 кг. Кінцівка фіксується до апарата за допомогою м'яких ременів і застібок. При користуванні апаратом хворий робить активні рухи в суглобі, що підсилюються завдяки інерційним силам, що виникають при русі маятника. Дозування навантаження на суглоб і м'язові групи досягаються шляхом зміни величини вантажу і положення його на штанзі (тобто зміною довжини маятника), а також кута, під яким установлений вантажний маятник, частоти змушених коливань його і тривалості процедури.

Оцінюючи усю своєрідність здійснення рухів на апаратах механотерапії, слід зазначити, що вони мають велике значення для розвитку рухів у різних суглобах верхніх і нижніх кінцівок. Апарати можна з успіхом застосовувати в хворих з різними травмами і захворюваннями опорно-рухового апарата і нервової системи. Однак сама по собі механотерапія без сполучення з лікувальною гімнастикою й іншими формами лікувальної фізичної культури не в змозі забезпечити відбудовний ефект [Мошков В. Н., 1954, 1966]. Механотерапевтичні апарати в лікувальній фізичній культурі використовують у тих випадках, коли потрібно завзяте і тривале застосування спеціальних «локальних» вправ для розвитку рухів у суглобах.
<img width=«242» height=«344» src=«ref-1_920452358-10064.coolpic» v:shapes="_x0000_i1033">

Рис. 8. Маятникові апарати для згинання — розгинання і відведення — приведення в гомілковостопному суглобі і згинання — розгинання колінного суглоба ноги, змонтовані на спеціальній стійці
М. В. Волков і О. В. Оганесян (1972-1975) запропонували для відновлення рухів суглобів кінцівок 5 моделей спеціальних шарнірно-дистракційних апаратів і розробили деякі допоміжні пристосування і методики їх застосування на підставі клінічного вивчення пацієнтів в клініках 126 хворих з 138 ушкодженнями суглобів кінцівок.

Апарати Волкова-Оганесяна дають можливість усунути контрактуру суглоба від повного згинання до повного розгинання в більш короткий час, чим за допомогою лікувальної гімнастики (на 2 мес раніш при формуванні нових суглобних кінців анкілозованих суглобів значної давнини).



    продолжение
--PAGE_BREAK--Висновок


Механотерапію варто застосовувати при наявності залишкових порушень функції: поганої рухливості, контрактурах, фіброзному анкілозі.

Відновлення втрачених або порушених функцій опорно-рухового апарата при різних захворюваннях і травмах є важливою задачею сучасної медицини. Для подальшого розвитку й удосконалювання методів відбудовної терапії потрібно високе матеріально-технічне оснащення кабінетів лікувальної фізичної культури, ефективне використання наявної механотерапевтичної апаратури, а також клініко-фізіологічне обґрунтування застосування механотерапії в залежності від особливостей клінічних форм поразки опорно-рухового апарата, уточнення закономірностей безпосереднього і курсового впливу механотерапевтичних процедур, їхнього сполучення з іншими компонентами в комплексному лікуванні хворих з різними травмами і захворюваннями органів опори і рухи.



Розділ 2. Методи дослідження2.1 Опрацювання літературних джерел


Історія застосування фізичних вправ та масажу як передумов виникнення механотерапії

Фізичні вправи та масаж з лікувальною метою застосовувалися ще у стародавні часи. У рукописах, написаних у Китаї та Індії за 3000-2000 років до нашої ери, викладено питання застосування дихальних вправ, пасивних рухів, масажу при захворюваннях внутрішніх органів та опорно-рухового апарату. Індуси визнавали єдність фізичних і психічних функцій організму, взаємозв'язок свідомості та волі з роботою м'язів, серця, легень, шлунку та інших органів, що увійшло у релігійно-філософське вчення йогів.

Лікувальна гімнастика досягла особливо високого розвитку у Стародавній Греції, де вона розглядалася як обов'язковий компонент профілактичної і лікувальної медицини. Творцем медичної гімнастики вважають Геродікуса (484-425 рр. до н.е.), який лікував хворих дозованими пішими прогулянками, бігом, гімнастикою, масажем. Видатний лікар Гіппократ (459-377 рр. до н.е.), якого називають батьком медицини, докладно описав дію фізичних вправ, методику їх застосування при захворюваннях легень, серця, ендокринних, у хірургії і розпочав використовувати масаж як лікувальний засіб. У системі фізичного виховання греків зароджується спортивний масаж.

Римська медицина зробила вагомий внесок у вдосконалення методики лікувальної гімнастики та масажу і поширення їх застосування. Лікар Целій призначав фізичні вправи і масаж при паралічах, використовуючи апарати з метою пасивного згинання і розгинання кінцівок, які стали прообразом блокових апаратів у механотерапії. Відомий лікар школи гладіаторів Гален (бл. 130 — бл. 200 рр.) виклав методику лікувальної гімнастики у поєднанні з масажем при захворюваннях і травмах м'язової системи, заклав основи динамічної анатомії, вперше ввів працетерапію. Римляни широко використовували водолікування, для чого будували комфортабельні лазні (терми) з басейнами та ваннами.

У VI ст. у Китаї вперше у світі був створений державний медичний інститут, де студентам, як обов'язкова дисципліна, викладався лікувальний масаж. В усіх провінціях держави існували лікарсько-гімнастичні школи, де готували лікарів — «таосе», які використовували масаж та лікарську гімнастику.

В наступних сторіччях, у зв'язку із загальним занепадом природознавчих наук, відомостей про застосування фізичних вправ у лікарській практиці немає. І тільки у XI ст. найвизначніший лікар і філософ Сходу Абу-Алі Ібн Сіна (Авіценна, 980-1037 рр.) знову почав вивчати вплив фізичних вправ на здоров'я людини. Він класифікував їх з медичної точки зору, наполягав на застосуванні для людей різного віку і довів, що особа, яка займається фізичними вправами, дотримується гігієнічних вимог щодо харчування та сну і загартована, не потребує ніякого лікування.

Епоха Відродження характерна розвитком біологічних наук. Серед численних робіт того часу відзначається трактат італійського вченого Меркуріалюса «Мистецтво гімнастики» (1556), у якому він розглядав фізичні вправи як частину медицини і поділяв гімнастику на три види: істинну (лікувальну), військову і неправдиву (атлетичну). Він поглибив уявлення про лікувальну дію масажу, описав нові прийоми.

У XVIII ст. почали більше уваги приділяти лікуванню рухами, виникла лікарська гімнастика. Було видано значні роботи Фуллера «Медична гімнастика» (1750), Ф. Гофмана «Трактат з ортопедії» (1771) і Ж. Тіссо «Медична та хірургічна гімнастика» (1780). Останньому належить відомий вислів: «Рух, як такий, здатний своєю дією замінити будь-який засіб, але усі лікувальні засоби світу не здатні замінити дію руху».

У ці часи в Росії з'являються роботи, що розкривали значення фізичних вправ у боротьбі за здоров'я підростаючого покоління (М.В. Ломоносов, П.М. Максимович-Амбодік, 1.1. Бецькой, А.П. Протасов). Праці С.Г. Зибеліна (1777), Петра Богдановича (1792) обґрунтовували застосування фізичних вправ не тільки з клінічних, а також з гігієнічних і фізіологічних позицій.

XIX ст. відзначилось становленням шведської системи лікарської гімнастики П. Лінга (1776-1839), який заснував у 1813 р. у Стокгольмі перший у Європі інститут гімнастики і масажу, де готували педагогів фізичного виховання та медиків керівників з лікарської гімнастики. Змістом системи було лікування захворювань, переважно опорно-рухового апарату, за допомогою суворо обмежених, дозованих рухів. Однак за механолокальний, вузькобіологічний, одноманітний характер рухів, за невикористання природних вправ спорту та ігор, особливо при лікуванні дітей, її критикував П.Ф. Лесгафт (1837-1909), який є засновником наукової системи фізичного виховання та динамічної анатомії. Він у 1905 р. у Петербурзі організував курси керівників фізичного виховання. Це був перший російський навчальний заклад, у якому готували кадри викладачів фізичної культури. Після 1917 р. на основі курсів був створений інститут фізичної культури, що носить його ім'я.

Незважаючи на недоліки гімнастика П. Лінга сприяла поширенню цього методу лікування і масажу не тільки у Європі, але і на інших континентах, та виникненню нових систем лікарської гімнастики — Брантинга, Картеліуса, Мурея та інших. Співвітчизник П. Лінга лікар Г. Цандер у 1857 р. запропонував механотерапію: лікування фізичними вправами за допомогою спеціальних пристроїв. Він вважав, що вони дають змогу більш точно локалізувати і дозувати рухи. Розробкою механотерапії займались Крукенберг, Тіло, Каро та інші, які запропонували багато пристроїв для фізичних вправ, в тому числі і для вібраційного масажу.

Перший кабінет лікувальної гімнастики у Росії було відкрито у 1830 р. у Москві, а у 1838 р. розпочалась підготовка фахівців з лікувальної гімнастики у заснованому Ортопедичному інституті. Значний внесок у розробку і обґрунтування лікарської гімнастики, масажу, працетерапії та водолікування зробили засновники терапевтичної та хірургічної шкіл М.Я. Мудров, М.І. Пирогов та їх послідовники: С.П. Боткін, В.А. Манассеїн, П.І. Д'яконов та ін.

У 60-80-ті рр. минулого сторіччя наукова думка та практичні дії вітчизняних вчених випереджали зарубіжних в області лікувальної гімнастики. Підтвердженням цього є фундаментальна доповідь учня М.І. Пирогова професора Х.Я. Гюббенета на святковому зібранні Київського університету у 1854 р. «Про значення гімнастики у житті людини і народів»; видання у 1865 р. газети, присвяченої питанням лікувальної гімнастики; заснування у 1870 р. першого у Європі лікарсько-гімнастичного товариства у Петербурзі та першої на континенті поліклініки для лікування поранених солдат лікувальною гімнастикою у 1878 р.

У 1887 р. у Петербурзькому інституті підвищення кваліфікації лікарів відкрився курс, а згодом кафедра фізичних методів лікування та нелікарської терапії, яку очолив проф. В.А. Штанге — всесвітньо відомий вчений, автор відомої функціональної проби з затримкою дихання. В останні десятиліття минулого сторіччя було закладено фундамент наукового обґрунтування впливу масажу на організм, зведено у систему його прийоми, розроблено показання і протипоказання до застосування, у тому числі й у спорті. Найбільший внесок зроблено приват-доцентом Військово-медичної академії у Петербурзі І.В. Заблудовським, велика серія робіт якого та дисертація «Материалы к вопросу действия массажа на здорових людей» (1882) надає право назвати його засновником сучасного лікувального та спортивного масажу. В ці часи М.К. Барсовим у Москві створено масажно-гімнастичний інститут і започатковано курси з масажу, а в Одесі Ф. Гребнером — інститут механотерапії і лікувальної гімнастики. Цим закладам належить значна роль у поширенні масажу і гімнастики в країні. Практичним підтвердженням цього було впровадження названих засобів у лікувальний процес курортів одеських лиманів та Сак.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. з'являються системи гімнастики, що застосовувалися для лікування різних захворювань. Швед Бранд у 1864 р. запропонував систему лікувальної гімнастики та масажу для лікування гінекологічних захворювань. Німецький професор Ертель (1881) розробив метод лікування хвороб серцево-судинної системи шляхом сходження у гірській місцевості (теренкур), а швейцарець Френкель у 1889 р. — компенсаційну гімнастику для лікування захворювань нервової системи. Видатний російський хірург П.І. Д'яконов уперше у світі запровадив у 1896 р. методику ранніх рухів та раннього піднімання після операцій. У 1903 р. О.Ю. Щербак розробив методику сегментарно-рефлекторного масажу. Зінгер і Гофбауер (1910) застосували лікувальну гімнастику при захворюваннях дихальної системи, а Клапп (1927) розробив методику коригуючих вправ при викривленнях хребта.

З початком сучасного сторіччя формується як медична наука фізіотерапія, і в 1905 р. у Франції в Льєже відбувся медичний конгрес фізіотерапевтів. Наукові доповіді свідчили про високу ефективність природних чинників у лікуванні різних хворих та необхідність їх застосування для ліквідації наслідків захворювання.

Велике значення в обґрунтуванні загальних уявлень про використання засобів та методів фізичної культури у відновному лікуванні мають роботи В.С. Піруського і лікарів Харківського медико-механічного інституту. Перший розробив вчення про «мототерапію», що було до того часу відсутнє в усіх системах лікувальної гімнастики, і використовував її разом з природними чинниками і працею. Цей комплекс лікування фізичними засобами стає основою майбутньої системи відновного лікування.

Лікарі Харківського медико-механічного інституту А.Н. Гейманович, В.Д. Чаклін, Ф.В. Лукашевич та інші під керівництвом М.І. Ситенко, зважаючи на досвід лікування фізичними вправами разом з фізіотерапією та працетерапією 3892 хворих з промисловими та військовими травмами у 1910-1916 рр. започаткували методику сучасного лікування травм фізичними методами. У 1921р. М.І. Ситенко очолив цей інститут у Харкові і відкрив перший у країні дитячий ортопедичний профілакторій, де широко застосовувалися фізичні методи лікування.

Суттєвий внесок у теорію і практику відновних методів лікування зробили український професор В.К. Крамаренко, який видав «Посібник з масажу і лікарської гімнастики» у 1911 р., та співпрацівники інституту фізичних методів лікування у Севастополі. Інститут був заснований земством у 1914 р. і головним завданням його було лікування інвалідів першої світової війни.

В той час і в Англії теж вирішувалося питання відновлення здоров'я та працездатності інвалідів першої світової війни. Для цього створили спеціальні ортопедичні шпиталі, в яких провідним методом лікування була працетерапія. Подібні лікувальні заклади виникають у Франції та США. Заслуговує на увагу досвід американця Макензі, котрий засобами спорту і лікувальної гімнастики повертав для продовження військової служби до 50 % інвалідів, які підлягали звільненню з армії. Методи лікування у названих медичних закладах та Харківському медико-механічному інституті заклали основу сучасної системи відновного лікування.

Історія застосування фізичних вправ з метою лікування у радянські часи була тісно пов'язана з розвитком профілактичного напряму у медицині, комплексного функціонального лікування і оздоровчого спрямування фізичного виховання. Поширення засобів фізичної культури для лікування і профілактики захворювань, теоретичне та клінічне обґрунтування їх застосування, використання педагогічних і методичних принципів фізичної культури та історичного досвіду застосування фізичних вправ сприяло формуванню нової медичної дисципліни — лікувальна фізична культура. Цей термін був запропонований у 1929 р. Б.Я. Шимшелевичем і увійшов у наукову літературу і практику, замінивши терміни «лікарська гімнастика», «кінезитерапія», «ерготерапія», «мототерапія», «міокінезитерапія» та інші, що визначали переважно вузькобіологічну суть дисципліни. У подальшому термін «лікувальна фізична культура» набув статусу державного. У медичних інститутах та інститутах фізичної культури почали готувати фахівців за спеціальністю відповідно: лікар лікувальної фізичної культури, інструктор лікувальної фізичної культури.

У 1920 р. у Москві відкрився державний інститут фізичних методів лікування і до 1930 р. кількість таких закладів невпинно зростала. За десятиріччя було створено понад двадцять інститутів фізіотерапії, у тому числі три в Україні: Український, Чернігівський, Феодосійський. Інтенсивно розвивалися наукові дослідження і підготовка кадрів з фізіотерапії. У 1923 р. почали видавати науково-практичний журнал «Курортное дело», який згодом змінив свою назву на «Вопросьі курортологии, физиотерапии и лечебной физкультурьі». У 1928 р. видано двотомний посібник з фізичних методів лікування.

У 1921 р. вийшла державна постанова про організацію будинків відпочинку, в якій вказувалося на необхідність широкого використання фізкультури з метою оздоровлення трудящих. Це дало поштовх для впровадження у лікувальну практику курортно-санаторних закладів лікувальної фізичної культури. В.В. Гориневський, І.М. Саркізов-Серазіні, І.А. Богашев видають у 1923 р. тау 1926 р. посібники з лікувального застосування фізичної культури. В.В. Гориневський був організатором і керівником першої у Радянському Союзі кафедри фізичного виховання у Самарському університеті, а І.М. Саркізов-Серазіні — першої кафедри лікувальної фізичної культури у Московському інституті фізичної культури .

Передова думка, традиції і досвід роботи Харківського медико механічного інституту стали передумовою організації у Харкові в 1921 р. першого науково-дослідного інституту фізичної культури, що значно випередило створення аналогічного наукового закладу у Москві (1932). Плідно працюють фахівці у Слов'янську — Т.Р. Нікітін, в Одесі — Я.Й. Камінський. Останній у 1924 р. видав книжку з лікувальної гімнастики і через три роки організував науково-дослідну лабораторію, що пізніше була перетворена на філію Українського інституту фізкультури. У 1932 р. Я.Й. Камінський почав вести курс лікувальної фізичної культури у медичному інституті, який у 1934 р. реорганізувався у першу в Україні кафедру з цієї дисципліни. Продовжувачем його справи став академік О.Ю. Штеренгерц, автор понад тисячі наукових праць, який створив школу лікарів та методистів з лікувальної фізичної культури.

У 20-30-ті рр. відкриттям кафедр лікарського контролю, лікувальної фізкультури і масажу в інститутах фізкультури (Москва, Ленінград, Харків) і медичних інститутах, відділів у спеціалізованих науково-дослідних закладах розгортається цілеспрямована підготовка кадрів методистів та лікарів. У 1935 р. І.М. Саркізовим-Серазіні було підготовлено перший навчальний посібник для студентів з лікувальної фізичної культури. Впроваджується викладання лікувального масажу у медичних технікумах, а спортивного — у технікумах та інститутах фізичної культури.

Глибокі та всебічні наукові дослідження і клінічні спостереження сприяли розкриттю механізмів лікувальної дії фізичних вправ та масажу і розробці науково-обгрунтованих окремих методик їх застосування у комплексному лікуванні. Це велика заслуга І.М. Саркізова-Серазіні, В.М. Мошкова, Е.Ф. Древінг, В.В. Горіневського, Б.О. Івановського, В.К. Добровольського, О.Ф. Каптеліна та ін. Свій вагомий доробок зробили і українські вчені О.А. Шейнберг, О.Ю. Штеренгерц, О.В. Кочаровська, Л.І. Фінк, а також працівники науково-дослідного інституту фізкультури у Харкові. Науковці і практики напрацювали курс з вивчення і використання комплексного, найбільш ефективного методу лікування із застосуванням лікувальної фізичної культури, лікувального масажу, фізіотерапії і клімато-терапевтичних процедур.

Набутий у мирний період досвід став підставою для наказу про обов'язкове використання у військових шпиталях лікувальної фізичної культури під час Великої Вітчизняної війни. Вона разом з іншими лікувальними методами забезпечувала не тільки скорочення термінів лікування, а і більш швидше відновлення боєздатності та зменшення інвалідності поранених.

У повоєнні роки розширилося застосування лікувальної фізичної культури при таких захворюваннях як інфаркт міокарду, оперативних втручаннях на серці, легенях, судинах, мозку, опіковій хворобі. У 1950 р. почали створювати лікарсько-фізкультурні диспансери. Теорія збагатилася працями професорів В.М. Мошкова, С.М. Іванова, В.Є. Васильєвої, С.М. Попова, С.В. Хрущова (Москва), Д.А. Винокурова, О.Г. Дембо, В.К. Добровольського, В.П. Правосудова (Ленінград), О.Ю. Штеренгерца (Одеса), В.М. Максимової (Харків), Т.О. Третилової (Львів), О.В. Кочаровської, В.Т. Стовбуна, Г.Й. Красносельського (Київ). Останній заснував аспірантуру з лікувальної фізичної культури і лікарського контролю у Київському медінституті, очолив створене у 1959 р. в Україні науково-методичне товариство з лікарського контролю та лікувальної фізичної культури. Професор Г.Й. Красносельський підготував багато науковців з цього фаху. Найяскравішими серед яких є організатор Київського науково-дослідного інституту медичних проблем фізичної культури професор І.В. Муравов та заслужений працівник вищої школи України професор Г.В. Полеся. Під її керівництвом було підготовлено близько 30 кандидатів наук з лікувальної фізичної культури у Київському інституті фізичної культури.

«Травматична епідемія», що за образним висловом М.І. Пирогова є війна, породила після другої світової війни небувалу в історії людства кількість інвалідів, яких треба було не лише лікувати, а й відновлювати до праці чи самообслуговування і тим самим не викреслювати їх з життя суспільства, за яке вони віддали здоров'я. Це сприяло створенню нового напряму у відновлюючому процесі — реабілітації, що крім медичних методів увібрала суспільні та соціально-економічні заходи.

Термін «реабілітація» у перекладі з латинської означає відновлення. Вперше визначення реабілітації зробив Франц Иозеф Ріттер фон Бус у 1903 р. у книзі «Система загального догляду за бідними». Як програма дій щодо осіб з фізичними каліцтвами вона була прийнята в 1918 р. при заснуванні у Нью-Йорку інституту Червоного Хреста для інвалідів. Створене у США в 1922 р. Міжнародне товариство по догляду за дітьми-каліками вперше у світі взяло на себе розробку найбільш важливих питань реабілітації.

Таким чином, реабілітація започаткувалася як допомога інвалідам з набутими і вродженими дефектами, суть якої зводилася до створення належних умов та пристосування до життя цих людей.

У подальшому реабілітація як процес відновлення здоров'я, професійного навчання, повернення інвалідів до праці і до суспільного життя, завойовує прихильників серед учених та громадських діячів у багатьох країнах світу. У 1950 р. питання реабілітації розглядалися в Організації Об'єднаних Націй (ООН), яка закликає держави до міжнародного співробітництва у розробці програм та координації дій з реабілітації інвалідів. У 1958 р. відбулося перше засідання Комітету експертів Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ) з медичної реабілітації, на якому було наголошено про необхідність застосування реабілітації для зменшення негативних фізичних, психічних і соціальних наслідків захворювань і зверталася увага на розвиток реабілітаційних служб.

У США, Англії, Франції, Канаді, Німеччині та Польщі створюються реабілітаційні центри, де з лікарями і спеціалістами з лікувальної фізичної культури та фізіотерапевтами працюють психологи, інструктори з професійної підготовки, педагоги, соціологи, юристи. Реабілітація відчутно скоротила терміни лікування, сприяла поверненню хворих до активного життя, зменшила кількість і розміри допомог по інвалідності, у зв'язку з відновленням працездатності частини хворих. За рахунок скорочення соціальних і пенсійних витрат у реабілітаційному центрі Гейдельберга була отримана економія коштів, що у 10 разів перевищувала витрати на реабілітацію. На аналогічний економічний ефект реабілітації вказують результати роботи московського інституту кардіології. Американський досвід свідчить, що кожна 1000 доларів, що витрачена на професійну реабілітацію інвалідів повертається 35000 доларів у вигляді заробітку інваліда протягом свого активного життя, частину цієї суми він повертає державі в вигляді податків. Праця 100 тис. інвалідів у США збільшує обсяг валового національного продукту приблизно на 500 млн. доларів щорічно.

Реабілітація набула всесвітнього визнання і у 1960 р. утворилася міжнародна організація з реабілітації інвалідів, яка охопила близько 60 країн з усіх континентів. Вона співпрацює з ООН, ВООЗ, Всесвітньою організацією праці (ВОП).

На І Всесвітньому конгресі з реабілітації у Нью-Йорку у 1960 р. та конгресах колишніх соцкраїн у Лейпцігу та Дрездені у 1958 та 1962 рр. обговорювалося питання про необхідність реабілітації не тільки інвалідів, а й осіб після різних захворювань і травм. IX конференція міністрів охорони здоров'я соціалістичних країн (Прага, 1967) розглядала реабілітацію не тільки як суто медичну проблему, але й як справу державної ваги.

Реабілітацію почали викладати у вищих медичних закладах. Варшавська медична академія однією з перших у світі відкрила у 1961 р. кафедру і клінікуреабілітації. Спеціалістів-реабілітологів середньої ланки стали готувати в Англії, Данії та інших країнах.

Міжнародна організація з реабілітації інвалідів швидко зростає й інтенсивно працює. Якщо у 1961 р. нараховувалося 1422 регіональних та національних бюро, асоціацій, груп, то у 1971 р. — 2538. Однією з організацій був Комітет експертів соціалістичних країн з реабілітації. Міжнародна організація здійснила особливо важливий і великий захід: 1970-1980 рр. були оголошені «Десятиріччям реабілітації»", впродовж яких багато було зроблено у подальшому поширенні реабілітації. її почали включати у законодавчі акти у деяких країнах. Близько 50 міжнародних медико-біологічних неурядових організацій почали розробляти питання реабілітації як самостійну проблему.

У 1981 р. у Сінгапурі відбувся Всесвітній конгрес товариства інвалідів, результати якого стали основою Всесвітньої десятилітньої (1983-1992) програми дій, що була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН (резолюція від грудня 1982 р.) Провідною метою програми стало сприяння ефективним заходам щодо попередження інвалідності, відновлення працездатності та забезпечення повноцінної участі інвалідів у соціальному житті. За висновками ООН (1994) реалізація цієї програми допоможе змінити життя інвалідів і розширити рамки їхньої незалежності.

У республіках колишнього СРСР, у тому числі і в Україні, було чимало зроблено щодо відновного лікування, організації роботи та допомоги інвалідам і немічним. Робота велась на державному рівні під безпосереднім керівництвом Міністерства охорони здоров'я та Міністерства соціального забезпечення. Профільні науково-дослідні інститути розробляли питання експертизи працездатності і організації праці інвалідів, протезування та протезобудування. У Києві було відкрито унікальний академічний інститут геронтології, найавторитетніший заклад у світі з вивчення проблем старіння та лікування осіб похилого та старечого віку. Для інвалідів війни і праці було створено шпиталі, школи для дітей-калік, будинки-інтернати, спеціалізовані санаторії, протезні заводи, готувалися кадри для роботи у цих закладах. Держава навчала і надавала посильну роботу сліпим, глухонімим та іншим особам з уродженими чи набутими дефектами.

У 1966 р. прийнято рішення про організацію великих відновних центрів для лікування хворих з травматолого-ортопедичними, нейрохірургічними та неврологічними захворюваннями. Під Києвом у 1970 р. відкрито спеціалізований санаторій для реабілітації хворих, оперованих на серце, де через 15-30 днів після операції проводився 30-50-денний курс відновного лікування. На 1 січня 1989 р. реабілітацію в цьому закладі пройшло 19 827 хворих і позитивний результат був досягнутий у 93,7 % випадках. У 1970 р. у Москві створено науково-медичне товариство реабілітації хворих та інвалідів. Г. Юмашев і К. Ренке у 1973 р. видали монографію «Основи реабілітації». Центральний інститут курортології, фізіотерапії і лікувальної фізкультури у 1988 р. реорганізовано у центр медичної реабілітації і фізичної терапії. В Україні у 1971 р. відбувся пленум товариства терапевтів республіки, присвячений питанням реабілітації пацієнтів із серцево-судинними захворюваннями, а у 1973 р. на IX Республіканському з'їзді терапевтів учені доповідали, що реабілітаційні заходи повернули 45-75 % таких хворих до активної праці. Академік М.М. Амосов та професор Я.А. Бендет (1969) після операцій на серці, професор В.Н. Дзяк (1970) при серцево-судинній патології, професор Г.В. Карепов (1985) при травмах спинного мозку розробили методи реабілітації цих хворих. Напрацьовуються санаторні засоби реабілітації у санаторіях України, вивчаються механізми впливу кліматичних чинників, а також фізичних вправ і масажу з метою фізичної реабілітації у Ялтинському науково-дослідному інституті фізичних методів лікування і медичної кліматології ім. І.М. Сєчєнова. Теоретичні проблеми курортної справи та фізіотерапії розробляють ще три спеціалізовані наукові заклади та 18 кафедр фізіотерапії медичних інститутів та інститутів удосконалення лікарів України.

У Києві у 1969 р. відкрився науково-дослідний інститут медичних проблем фізичної культури, що проіснував до 1986 р., а в 1993 р. відновлений та реорганізований у Державний науково-дослідний інститут проблем фізичної культури і спорту. У Київському інституті удосконалення лікарів відкривається кафедра фізичної реабілітації і мануальної терапії, а в областях реабілітаційні лікарні, центри та відділення. Важливим заходом для подальшого розвитку лікувальної фізичної культури, реабілітації в Україні, підготовки висококваліфікованих фахівців було створення у 1994 р. спеціалізованої Ради із захисту докторських дисертацій у Дніпропетровській державній медичній академії і заснування журналу «Медична реабілітація, курортологія, фізіотерапія». У 1992 р. створено Національний комітет спорту інвалідів України, а через рік в усіх областях нашої країни було організовано центри спорту для інвалідів, де 9,1 тис. спортсменів удосконалюються у 27 видах спорту. У 1996 р. команда спортсменів-інвалідів України вперше взяла участь у X Паралімпійських іграх в Атланті і здобула одну золоту, чотири срібних та три бронзові медалі. Це свідчить про високу ефективність роботи спеціалістів, що здійснювали реабілітацію, талант тренерів і мужність спортсменів, які подолали вкорінені стереотипи про нездатність інвалідів займатися спортом.

У 1994 р. в Українському державному університеті фізичного виховання і спорту та фізкультурних інститутах України кафедри лікувальної фізичної культури і лікарського контролю реорганізуються у кафедри фізичної реабілітації, де здійснюється навчання студентів з цієї дисципліни. Це зроблено для удосконалення системи освіти з фізичного виховання і спорту, приведення її у відповідність до міжнародних стандартів освіти та класифікатора спеціальностей, сучасних потреб суспільства у спеціалістах з фізичної реабілітації та спорту інвалідів.


    продолжение
--PAGE_BREAK--