Реферат: Механізм формування і реалізації стратегії управлінських інновацій

--PAGE_BREAK--
1.2. Функції інновації Інновація — це економічна категорія. Як категорія (грець. kategorіa — висловлення, судження) інновація відбиває найбільш загальні й істотні властивості, ознаки, зв'язки і відносини виробництва і реалізації нововведень.
Сутність категорії виявляється в її функціях. Функція (лат. functіo — виконання, здійснення) економічної категорії виражає зовнішній прояв її властивостей у даній системі відносин. Функції інновації відбивають її призначення в економічній системі держави і її роль у господарському процесі.
Інновація є реалізований на ринку результат, отриманий від вкладення капіталу в новий продукт чи операцію (технологію, процес). При реалізації інновації, запропонованої до продажу, відбувається обмін «гроші-інновація». Кошти, отримані підприємцем (продуцентом, інвестором-продавцем) у результаті такого обміну, по-перше, покривають видатки по створенню і продажу інновацій, по-друге, приносять прибуток від реалізації інновацій, по-третє, виступають стимулом до створення нових інновацій, по-четверте, є джерелом фінансування нового інноваційного процесу.
Виходячи з цього можна сказати, що інновація виконує наступні три функції:
·        відтворювальну;
·        інвестиційну;
·        стимулюючу.
Відтворювальна функція означає, що інновація являє собою важливе джерело фінансування розширеного відтворення [14, c.85].
Грошовий виторг, отриманий від продажу інновації на ринку, створює підприємницький прибуток, що виступає джерелом фінансових ресурсів і одночасно мірою ефективності інноваційного процесу.
Підприємницький прибуток може направлятися на розширення обсягів виробничо-торгової, інвестиційної, інноваційної і фінансової діяльності. Ці напрямки використання прибутку відбиваються в «Плані грошових потоків  господарюючого суб'єкта».
Таким чином, одержання прибутку від інновації і використання його як  джерела фінансових ресурсів складає зміст відтворювальної функції інновації.
Прибуток, отриманий за рахунок реалізації інновації, може використовуватися по різних напрямках, у тому числі і як капітал. Капітал являє собою гроші, призначені для отримання прибутку. Цей капітал може направлятися на фінансування як всіх інвестицій, так і конкретно нових видів інновацій. Таким чином, використання прибутку від інновації для інвестування складає зміст інвестиційної функції інновації.
Одержання підприємцем прибутку за рахунок реалізації інновації прямо відповідає цільовій функції будь-якого комерційного господарюючого  суб'єкта. Цей збіг служить стимулом підприємця до нових інновацій; спонукає його постійно вивчати попит, удосконалювати організацію маркетингової діяльності, застосовувати більш сучасні прийоми управління фінансами (реінжінірінг, бранд-стратегія, бенчмаркінг і ін.). Усе перераховане вище складає зміст стимулюючої функції інновації [14, 15].

1.3 Роль інновації в вирішенні управлінських задач на підприємстві  
Підставою для управлінських нововведень є зміна задач, розв'язуваних підприємством, що, у свою чергу, викликано об'єктивними змінами, які відбуваються в зовнішнім середовищі його діяльності. Це вірно як для країн з розвинутою ринковою економікою, так і для вітчизняного бізнесу, що розвивається. Причому важливо те, що число нових задач, обумовлених змінами обстановки, неухильно зростає. Багато які з них принципово нові і не підлягають вирішенню, виходячи з досвіду, отриманого нашими керівниками в колишніх умовах. Труднощі складаються й у тому, що специфіка перетворення української економіки не дає можливості поступового визрівання ринкових відносин, плавного переходу від однієї стадії до іншої, як це було на Заході, і, відповідно, поступового ускладнення систем управління ринковим поводженням підприємств. Швидке входження України у світову ринкову систему створює визначений розрив між об'єктивними умовами діяльності підприємницьких організацій і рівнем технології управління, що у стані реалізувати менеджери цих організацій. Причому, темп зміни зовнішніх умов істотно перевершує темп перебудови свідомості і рівня професійної компетентності більшості українських керівників. Ліквідація цього розриву можлива за рахунок постійного відновлення систем управління на підприємствах, впровадження управлінських новацій, що дозволяють врахувати історичний досвід розвитку управління як області професійної діяльності і з технологічної точки зору наблизитися до сучасного рівня країн з розвинутою ринковою економікою [17].
Розвиток теорії і практики управління пройшов кілька істотних етапів. Період до 30-х років ХХ століття в промислово розвитих країнах характерний тим, що стрижнем був розвиток виробничої структури, створеної в період промислового перевороту. Це була так називана епоха масового виробництва. Головна задача підприємця складалася в удосконалюванні механізму виробництва для того, щоб знизити витрати і запропонувати продукцію по найнижчій  ціні. Вся увага керуючих була зосереджена на ефективній роботі виробничого механізму, оскільки зовнішнє середовище було досить визначеним і сприятливим — галузі були чітко розмежовані і мали гарні перспективи росту. Сприятливими були в цих країнах (насамперед  у США) загальні законодавчі і політичні умови — держава рідка втручалося в справи вільного підприємництва, політичний і соціальний контроль були мінімальними, умови вільної конкуренції захищалися, при необхідності приймалися міри економічного протекціонізму.
Коли в 30-і роки попит на основні споживчі товари став близький до насичення, ринкова орієнтація стала запорукою успіху, на відміну від колишньої виробничої орієнтації. Головні задачі управління змістилися убік  просування товарів на ринок, реклами, організації більш ефективного збуту, пошуку заходів впливу на вибір споживачів. Перехід до ринкової орієнтації зажадав зміни самого підходу до рішення управлінських задач — їх потрібно було розглядати не зсередини фірми, а ззовні, з її оточення. Це, у свою чергу, зажадало змін в організації управління й у тім інструментарії, яким воно здійснювалося.
Із середини 50-х років, у так називану «постіндустріальну» епоху, почалася прискорена зміна загальних умов діяльності фірм у багатьох промислово розвитих країнах: інфляція, зростаюче втручання з боку держави, вторгнення іноземних конкурентів, технологічні прориви в багатьох галузях, зміни в структурі економіки і ринку. Таким чином, управлінські задачі стали ще більш складними, оскільки загальна орієнтація на ринкові умови ускладнилася зростаючою мінливістю цих умов [16].
В міру появи нових проблем в управлінні підприємствами з'являлися нові задачі, а, отже, і механізми управлінської діяльності. Насамперед, планування діяльності підприємств, так називане внутріфірмове планування, перетерпіло значну еволюцію, у ході якої помінялися не тільки конкретні методи планування, але й основні принципи цієї діяльності.
Так, вже в 70-і роки в США з'явилося стратегічне управління — найбільш сучасна модифікація внутріфірмового планування, що знаменувала відхід від довгострокового планування і, що сполучила в собі як розробку стратегії діяльності, так і перетворення цієї стратегії в поточні виробничо-господарські плани фірми.
Дійсна управлінська революція почалася в американській економіці на рубежі 80-х років. Так називані нафтові шоки, зміна обстановки в близькосхідному регіоні, вторгнення японських конкурентів на ринки електроніки й автомобілів, фінансові потрясіння, найбільші технологічні прориви в електроніці, біотехнології і т.д. — усе це зажадало різкої переорієнтації діяльності багатьох фірм, а значить поставило і нові управлінські задачі. Це був перехід до нової управлінської парадигми, суть якої складалася у визначеному відмовленні від управлінського раціоналізму, від споконвічного переконання, що успіх фірми визначається, насамперед, раціональною організацією виробництва продукції, зниженням витрат за рахунок виявлення внутрівиробничих резервів, підвищення продуктивності праці і використання усіх видів ресурсів. При такому підході підприємство розглядалося як «закрита» система, цілі і задачі якої залишаються досить стабільними протягом  тривалого періоду часу, як і загальні умови діяльності. Довгий час цей управлінський підхід був виправданий, він забезпечував фірмам розвиток і успішну конкуренцію, дозволив відточити форми і методи внутріфірмового управління, пов'язаного з ефективним використанням внутрішнього потенціалу [17].
Нова парадигма менеджменту в розвитих країнах заснована на системному і ситуаційному підході до управління. Фірма розглядається як «відкрита» система, її успіх пов'язується, насамперед, з тим, наскільки удало вона пристосовується до свого зовнішнього оточення: економічного, соціального, науково-технічного і т.д.  Чи зуміє підприємство вчасно розпізнати погрози для своєї діяльності,  чи не упустить воно можливості, що з'являються в зовнішнім середовищі, чи зможе отримати максимум вигоди з цих можливостей — от головні критерії ефективності всієї системи управління, стосовно яких внутрішня раціональність організації виробництва і управління є вторинними. 
Ситуаційний підхід до управління говорить, що побудова внутріфірмової системи управління є не що інше, як відповідь на різні по своїй природі впливи з боку зовнішнього середовища, а також врахування технології виробництва і якості людських ресурсів.
Специфіка української соціально-економічної дійсності полягає в тім, що для наших підприємств об'єктивно ця управлінська парадигма є зараз найбільш актуальною. Однак, варто визнати, що українські керівники ще не встигли толком освоїти попередній підхід і по-справжньому навчитися не тільки максимально використовувати потенціал організації, але й адекватно його оцінювати [17].
Загальні умови, у яких діють наші підприємці, характеризуються досить високим рівнем мінливості, високим рівнем утручання держави при наявності політичної нестабільності і недостатності економічного протекціонізму, несформованістю ринкових механізмів, тобто  всім тим, що вимагає орієнтації управління, насамперед, на зовнішнє середовище. Найбільш значима якість управління в нинішніх умовах — це гнучкість, здатність переорієнтуватися на рішення нових задач, використовувати нові, адекватні умовам, форми і методи управління.

ВИСНОВКИ ПО ПЕРШОМУ РОЗДІЛУ          Дослідивши у першому розділі теоретичні основи такого поняття як „інновації” та „інноваційна діяльність” ми можемо зробити наступні висновки та узагальнення.
Інновація являє собою матеріалізований результат, отриманий від вкладення капіталу в нову  техніку чи технологію, у нові форми організації виробництва, праці, обслуговування і управління, включаючи нові форми контролю, обліку, методи планування, прийоми аналізу і т.п…
Термін "інновація" як нова економічна категорія ввів у науковий оборот австрійський (пізніше американський) учений Йозеф Алоіз Шумпетер (J. A. Schumpeter, 1883-1950) у першому десятилітті ХХ ст. У своїй роботі «Теорія економічного розвитку» (1911) Й. Шумпетер уперше розглянув питання нових комбінацій змін у розвитку (тобто питання інновації) і дав повний опис інноваційного процесу.
Українськими офіційними термінами по інновації є терміни, використовувані в Концепції інноваційної політики України. Такими термінами є: "Інновація (нововведення)", "Інноваційна діяльність", «Державна інноваційна політика», "Інноваційний потенціал (держави, галузі, організації)",  "Інноваційна сфера", "Інноваційна інфраструктура", "Інноваційна програма".
Інновація — це економічна категорія. Як категорія (грець. kategorіa — висловлення, судження) інновація відбиває найбільш загальні й істотні властивості, ознаки, зв'язки і відносини виробництва і реалізації нововведень.
Сутність категорії виявляється в її функціях. Функція (лат. functіo — виконання, здійснення) економічної категорії виражає зовнішній прояв її властивостей у даній системі відносин. Функції інновації відбивають її призначення в економічній системі держави і її роль у господарському процесі.
Підставою для управлінських нововведень є зміна задач, розв'язуваних підприємством, що, у свою чергу, викликано об'єктивними змінами, які відбуваються в зовнішнім середовищі його діяльності. Це вірно як для країн з розвинутою ринковою економікою, так і для вітчизняного бізнесу, що розвивається.
Нова парадигма менеджменту в розвитих країнах заснована на системному і ситуаційному підході до управління. Фірма розглядається як «відкрита» система, її успіх пов'язується, насамперед, з тим, наскільки удало вона пристосовується до свого зовнішнього оточення: економічного, соціального, науково-технічного і т.д.  Чи зуміє підприємство вчасно розпізнати погрози для своєї діяльності,  чи не упустить воно можливості, що з'являються в зовнішнім середовищі, чи зможе отримати максимум вигоди з цих можливостей — от головні критерії ефективності всієї системи управління, стосовно яких внутрішня раціональність організації виробництва і управління є вторинними. 
Ситуаційний підхід до управління говорить, що побудова внутріфірмової системи управління є не що інше, як відповідь на різні по своїй природі впливи з боку зовнішнього середовища, а також врахування технології виробництва і якості людських ресурсів.
Специфіка української соціально-економічної дійсності полягає в тім, що для наших підприємств об'єктивно ця управлінська парадигма є зараз найбільш актуальною. Однак, варто визнати, що українські керівники ще не встигли толком освоїти попередній підхід і по-справжньому навчитися не тільки максимально використовувати потенціал організації, але й адекватно його оцінювати.

РОЗДІЛ 2. ПРАКТИЧНА ЧАСТИНА 2.1 Дослідження спонукальних мотивів впровадження управлінських інновацій господарюючими суб’єктами України          В якості практичної частини даної курсової роботи ми вирішили провести дослідженні готовності і бажання вітчизняних господарюючих суб’єктів до впровадження управлінських інновацій. Дане питання є практично не дослідженим в Україні, і тому, на нашу думку, воно є більш цікавим для вивчення ніж стандартний аналіз механізму впровадження управлінської інновації на підприємстві.
         Нами, на основі матеріалів соціологічного опитування проведеного  консалтинговою агенцією „Консалтинг Груп Юкрейн” керівників ряду малих підприємств з усіх областей України (опитування проводилося у травні 2005р.), здійснено аналіз готовності їх до впровадження управлінських інновацій на власних підприємствах.
Дійсне дослідження показало, що в міру формування в підприємств ринково орієнтованого поводження в них міняється відношення до задач управління. Відбувається усвідомлення незадовільності наявного арсеналу засобів управлінської діяльності, розуміння необхідності змін.
Так, з 282 керівників МП, що брали участь в анкетуванні, 76% відзначили, що мають труднощі в вирішенні управлінських задач, указавши при цьому в середньому на дві задачі із запропонованого їм списку. При цьому всі управлінські задачі розділилися по ступені труднощів для підприємців на чотири групи (Таблиця 2.1).
На першому місці виявилося стратегічне планування діяльності підприємства. При цьому серед керівників підприємств, основна мета яких на найближчий рік — виживання, число тих, хто має подібні труднощі склало більше (46%), ніж серед керівників підприємств, орієнтованих на стабілізацію (37%) і розвиток (39%).
Таблиця 2.1
Розподіл управлінських задач по ступені їхніх труднощів для керівників МП (у % до числа усіх відповідей)
Задачі управління
Розподіл
відповідей
Стратегічне планування діяльності підприємства
40
Аналіз і виявлення прихованих проблем у діяльності
27
Аналіз і оцінка зовнішнього середовища підприємства
23
Планування поточної діяльності підприємства
21
Створення ефективної системи контролю за виконанням поставлених задач
16
Створення системи впровадження нововведень
14
Стимулювання продуктивної роботи підлеглих
14
Організація ефективного обліку на підприємстві
12
Формування функціональної структури управління
7
Аналіз результатів діяльності підприємства
6
    продолжение
--PAGE_BREAK--Лідерство стратегічного планування не викликає подиву і порозумівається тим, що сама по собі задача вироблення стратегії і побудови планів підприємства на основі такої стратегії є відносно новою для української економічної практики. У дореформений період при відносно стабільних соціально-економічних умовах, повільній зміні техніки і технології, керованої фінансової ситуації, досить слабкої міжнародної конкуренції підприємствам удавалося будувати свою діяльність без спеціального пророблення й обґрунтування, ясного формулювання своїх стратегій. Більш того, стратегічних планів на рівні окремих підприємств просто не існувало. Становлення ринкової системи зробило цю задачу актуальною. В умовах зростаючої мінливості середовища виникає об'єктивна необхідність пророблення підприємствами своєї стратегії. Це може допомогти їм уникнути фінансових утрат, упущених  можливостей чи узагалі погрози самому існуванню бізнесу. Стратегічне планування істотно  відрізняється від довгострокового. Останнє орієнтовано на тривалий період часу і здійснюється, як правило, шляхом екстраполяції виявлених тенденцій на майбутнє. Стратегічне планування побудоване на аналізі перспектив підприємства, виявленні тих впливів, що здатні сформовані тенденції порушити. Воно припускає, крім того, аналіз позицій підприємства в конкурентній боротьбі і вибір стратегії дій, тобто  встановлення пріоритетів у діяльності. Стратегічне планування не означає прив'язки до тривалих часових інтервалів. Воно лише визначає спосіб планування — рух від стратегії. Більш того, чим більш невизначеним є середовище, тим коротше повинна бути довжина планів для того, щоб забезпечити гнучкість і можливість коректування дій.
З відповідей респондентів випливає, що вони відчувають найбільш гостру потребу знань і умінь, необхідних для вирішення цієї принципово нової управлінської задачі, адже в досвіді українських керівників не існує нічого, що могло б їм допомогти, а керівники малих і середніх підприємств до того ж, як правило, не мають спеціальної підготовки в сфері менеджменту. Навіть ті з них, хто починав свою управлінську кар'єру в дореформений період, не має в цьому змісті переваг перед більш молодими керівниками, оскільки їхній колишній досвід не пов'язаний з вирішенням подібних задач.
На другому місці по ступені труднощів вирішення виявилися відразу три управлінські задачі, що також є досить новими для практики українських керівників і не можуть ефективно зважуватися на основі колишнього досвіду:
·        аналіз і виявлення прихованих проблем у діяльності підприємства;
·        аналіз і оцінка зовнішнього середовища підприємства;
·        планування поточної діяльності підприємства. При цьому серед керівників, орієнтованих на виживання своїх фірм, мають труднощі з даною задачею 29%; серед орієнтованих на стабільне функціонування — 20%; а серед тих, хто орієнтований на розвиток — тільки 5%.
Те, що до складу цієї групи потрапило традиційне взагалі ж планування поточної діяльності підприємства, підтверджує тезу про відсутність чітких орієнтирів, на яких побудоване поточне планування. Зараз в умовах високої нестабільності і наслідків фінансово-економічної кризи, таких як зміна структури купівельного попиту, загальне зниження платоспроможного попиту, недолік оборотних коштів і т.д. планування обсягів, асортименту й інших показників може представляти для керівників малого бізнесу значні труднощі.
Третє місце по труднощах, що виникають, зайняла група досить традиційних управлінських задач, у рішенні яких українські керівники почувають себе відносно впевнено. Це:
·        створення ефективної системи контролю за виконанням поставлених задач (наявність труднощів при вирішенні цієї задачі відзначили 16%  керівників, що має цю проблему);
·        створення системи впровадження нововведень (наявність труднощів при вирішенні цієї задачі відзначили 14%  керівників, що має цю проблему);
·        стимулювання продуктивної роботи підлеглих (наявність труднощів при рішенні цієї задачі відзначили 14%  керівників, що має цю проблему);
·        організація ефективного обліку на підприємстві (наявність труднощів при вирішенні цієї задачі відзначили 12%  керівників, що має цю проблему).
Те, що створення системи впровадження нововведень для керівників не представляє значних труднощів, може бути пов'язано не зі ступенем її складності, а з тим, що така задача багатьма з них навіть не ставиться.
На четвертому місці виявилися управлінські задачі, при вирішенні яких в опитаних керівників практично не виникає труднощів. Це:
·        формування функціональної структури управління (7%);
·        аналіз результатів діяльності підприємства (6%).
Імовірно, ці задачі сприймаються переважною більшістю опитаних керівників як стандартні, не потребуючі переосмислення, а тому і найбільш доступні для рішення.
Були виявлені деякі розходження у визначенні управлінських задач, що викликають найбільші утруднення при рішенні, у залежності від основного виду діяльності фірми.
Так, крім стратегічного планування, для керівників підприємств суспільного харчування і будівництва найбільші труднощі пов'язані з плануванням поточної діяльності підприємства (38% і 29% відповідей відповідно), а для житлово-комунального господарства — з аналізом і виявленням прихованих проблем (46%).
Навпаки, відсутні труднощі:
·        у представників сфери будівництва — при створенні ефективної системи контролю за виконанням поставлених задач (0%) і стимулюванні продуктивної роботи підлеглих (0%);
·        у представників сфери інформаційно-обчислювального обслуговування при створенні системи впровадження нововведень (0%).
Виявилася пряма залежність між часткою керівників, що вказали на труднощі при рішенні управлінських задач, і прибутковістю підприємств: чим вище рівень прибутковості, тим вище частка  труднощів, що буди відзначені.
Для збиткових підприємств, 71% керівників яких мають проблеми при рішенні управлінських задач, поряд зі стратегічним плануванням (44% випадків) найбільш важкою є така управлінська задача, як планування поточної діяльності (41%). Це свідчить, швидше за все, про те, що сама збитковість є об'єктивним результатом як неефективної поточної діяльності, так і невміння вибудувати стратегію бізнесу, що, власне і підтверджують суб'єктивними оцінками керівники цих підприємств, відзначаючи важкість для себе рішення даних управлінських задач.
Для більшості підприємств із невеликою і середньою прибутковістю (відповідно 77% і 81% керівників яких указують на утруднення при рішенні управлінських задач) основні труднощі, по оцінках респондентів, зв'язані зі створенням системи контролю (30% і 37% відповідно).
Частка керівників, що випробують утруднення при рішенні управлінських задач, змінюється також у залежності від динаміки інвестицій: для підприємств, що значно зменшила інвестиції, вона складає 94% і знижується до 79% для підприємств, що збільшили обсяг інвестицій. Це служить прямим підтвердженням зв'язку між успішністю діяльності підприємства, його здатністю до розвитку, що виражається в росту обсягу інвестицій, і якістю управління. Відносно більш високий рівень кваліфікації керівників виявляється в більш низькій частці випробовуваних ними утруднень у діяльності й у більш успішних результатах цієї діяльності.
Структура утруднень в основному збігається з приведеним вище розподілом по усій вибірці в цілому. Відмінності були виявлені для підприємств, що збільшили інвестиції в порівнянні з попереднім роком. Їхні представники в однаковій мірі не вважають для себе важкими такі управлінські задачі як:
·        стратегічне планування (9%);
·        аналіз зовнішнього середовища підприємства (9%);
·        аналіз результатів діяльності підприємства (9%);
·        планування поточної діяльності (9%);
·        формування функціональної структури (9%).
2.2 Необхідність у нових методах рішення управлінських задач  
Тільки 71% опитаних керівників МП вважають, що для рішення управлінських задач необхідні нові методи, причому кожний з них у середньому виділив по дві таких задачі. Це трохи менше числа тих, хто зіштовхується з утрудненнями в рішенні управлінських задач (нагадаємо, 76% зізналися, що випробують подібні утруднення, відзначивши при цьому в середньому по дві задачі).Можна припустити, що визначена частина керівників, які брали участь в опитуванні, не бачить прямого зв'язку між труднощами у своїй управлінській діяльності і тих методах, що вони використовують у процесі цієї діяльності. У той же час розрив між фіксацією утруднень у діяльності і фіксацією необхідності в нових способах діяльності, що проявився у визначеної частини респондентів, свідчить і про недостатню зацікавленість в усуненні цих утруднень, в удосконалюванні управління. Непрямим образом це демонструє суб'єктивну низьку значимість проблем управління для опитаних керівників.
У залежності від основної мети підприємства на найближчий рік є деякі розходження: керівники підприємств, орієнтованих на виживання і стабілізацію, відзначили в середньому по 1,9 задач, у рішенні яких потрібні нові методи, а ті, хто як  основну мету поставили розвиток, — 3,3. Це служить непрямим підтвердженням того факту, що орієнтація на розвиток, виражений частиною опитаних керівників, не є для них декларацією, а має під собою визначені установки й обґрунтування. Це прямим образом підтверджує установку частини респондентів на розвиток, оскільки вони демонструють розуміння необхідності удосконалювання методів управління, розуміння зв'язку між ефективністю діяльності підприємства, його розвитком і якістю управління.
За результатами анкетування всі задачі розділилися на чотири групи (Таблиця 2.2).

Таблиця 2.2
Розподіл управлінських задач у залежності від оцінки необхідності використання нових методів для їхнього рішення (у % до числа усіх відповідей)
Задачі управління
Розподіл
відповідей
Стратегічне планування діяльності підприємства
37
Аналіз і виявлення прихованих проблем у діяльності
30
Аналіз і оцінка зовнішнього середовища підприємства
30
Планування поточної діяльності підприємства
24
Створення ефективної системи контролю за виконанням поставлених задач
20
Організація ефективного обліку на підприємстві
20
Стимулювання продуктивної роботи підлеглих
19
Аналіз результатів діяльності підприємства
17
Створення системи впровадження нововведень
16
Формування функціональної структури управління
9
Перше місце займає стратегічне планування діяльності підприємства, що було відзначено 37% керівниками, орієнтованими на нові методи управління, що складає 26% від загальної кількості респондентів. При цьому тільки 44% керівників, що мають труднощі при стратегічному плануванні, вважають, що тут необхідно нові методи. Інші 56%, очевидно, пов'язують свої утруднення не з відсутністю ефективних методів діяльності, а зовсім з іншими причинами. 
Необхідність у зміні методів стратегічного планування найбільш гостро відчувають керівники підприємств, яким необхідно вижити (46%) і розвиватися (42%), менш — орієнтовані на стабільне функціонування (28%). Швидше за все, це пов'язано з тим, що керівники підприємств, налаштованих на виживання і на розвиток (перші навіть у більшому ступені), розуміють необхідність змін у своїй діяльності, уміння правильно оцінювати зовнішні і внутрішні можливості, аналізувати умови діяльності, правильно вибирати стратегію дій. У той же час ті, хто орієнтується на стабільне функціонування, побічно виражають визначену задоволеність існуючим положенням свого підприємства, націлені на його відтворення і не пов'язують бажану стабільність положення з умінням будувати стратегію дій.
Той факт, що при оцінці необхідності нових методів управління, так само як і при оцінці утруднень, стійко лідирує задача стратегічного планування, свідчить про те, що для керівників малих підприємств в Україні звертання до стратегії поступово стає актуальним. Підприємці переконуються, що в ситуаціях соціально-економічної нестабільності традиційні принципи і досвід управління не допомагають виживати і розвиватися, шукати і використовувати нові можливості для бізнесу.
Друге місце серед управлінських задач, для рішення яких вимагаються нові методи, зайняли дві задачі, що набрали однакову кількість прихильників (23% від загального числа опитаних і 30% від орієнтованих на нові методи рішення управлінських задач):
·        аналіз і виявлення прихованих проблем у діяльності підприємства;
·        аналіз і оцінка зовнішнього середовища підприємства.
Приблизно половина керівників, що мають труднощі при рішенні кожної з цих задач, орієнтована на нові методи роботи: 48% і 47% відповідно.
Потреба в нових способах рішення вищезгаданих задач усвідомлена майже половиною керівників, орієнтованих на розвиток своїх фірм (47% і 42%), на відміну від тих, чия основна мета -  виживання чи стабільне функціонування, де необхідність у нових методах фіксується приблизно чвертю опитаних.
Виділення саме цих управлінських задач демонструє, що суб'єктивні установки керівників малих підприємств зближаються з об'єктивними тенденціями зміни як світової, так і української практики менеджменту. Підприємства починають піклуватися про гнучкість і адаптивність своїх систем управління, націлюватися на виявлення нових проблем і вироблення нових рішень з урахуванням зовнішніх умов діяльності більше, ніж на планування поточної діяльності і контроль за вже прийнятими рішеннями. А це вже можна трактувати, як визначений відхід від управлінського раціоналізму.
Те, що лише половина респондентів, що зіштовхуються з утрудненнями в аналізі проблем підприємства і його зовнішнього середовища, вважає за необхідне змінити методи цієї роботи, свідчить про наступне. Навіть перший крок на шляху до управлінських новацій — визнання самої необхідності зміни методів управління, на жаль, готові зробити далеко не всі підприємці. У цьому теж виявляється висловлене раніше припущення про недостатню зацікавленість керівників малих підприємств в усуненні утруднень, в удосконалюванні управління; про суб'єктивно низьку значимість для них існуючих (і вже усвідомлених) проблем управління.
Цілком логічно, що більшу готовність на цій стадії демонструють ті, хто орієнтований на розвиток, а меншу — ті, хто ставить своєю метою  виживання чи стабільне функціонування. Це відбувається тому, що орієнтація на розвиток припускає наявність внутрішньої психологічної готовності робити реальні кроки в цьому напрямку.
На третьому місці — шість управлінських задач, що вимагають для ефективного рішення нових методів:
планування поточної діяльності підприємства (на необхідність нових методів рішення цієї задачі вказали 24% респондентів, які вважають, що нові методи взагалі необхідні, чи 17% від усіх респондентів. При цьому тільки 23% керівників, що мають труднощі при рішенні цієї задачі порахували, що тут необхідно нові методи);
створення ефективної системи контролю за виконанням поставлених задач (на необхідність нових методів створення системи контролю вказали 20% респондентів, які вважають,  що нові методи взагалі необхідні, чи 14% від усіх респондентів. При цьому 41% керівників, що мають труднощі при рішенні цієї задачі, порахували, що тут необхідно нові методи);
організація ефективного обліку на підприємстві (на необхідність нових методів рішення цієї задачі вказали 20% респондентів, які вважають, що нові методи взагалі необхідні, чи 14% від усіх респондентів. При цьому 44% керівників, що мають труднощі при рішенні даної задачі порахували, що тут необхідно нові методи);
стимулювання продуктивної роботи підлеглих (на необхідність нових методів стимулювання вказали 19% респондентів, які вважають, що нові методи взагалі необхідні, чи 13% від усіх респондентів. При цьому 58% керівників, що мають труднощі при рішенні цієї задачі порахували, що тут необхідно нові методи. Найвищий  відсоток серед усіх задач);
    продолжение
--PAGE_BREAK--