Реферат: Державне регулювання паливно енергетичного комплексу України

--PAGE_BREAK--Сьогодні концепцію та програму урядової енергетичної політики зорієнтовано переважно на вугільне паливо, оскільки його розвідані запаси ще досить вагомі. Вони можуть забезпечувати Україну паливом і в наступному сторіччі.
Проте не можна враховувати того очевидного фактору, що наша вугільна промисловість опинилася в кризовому стані, втративши регулюючий вплив на самовідтворювальну циклічність. І це ускладнює досягнення в найближчі роки потрібного обсягу, стабільності та планомірного зростання вуглевидобутку, а також зниження вартості та підвищення якості вугілля.
За останні 15 років приріст генеруючих потужностей майже повністю здійснювався за рахунок атомної енергетики, частку якої доведено до третини загального виробництва електроенергії, її виробництво на ТЕС з органічним паливом почало скорочуватися.
У зв'язку з втратою на 5-8 років номінальної виробничої потужності вугільних шахт, єдиною альтернативною в енергозабезпеченні на найближчі роки може бути тільки швидше введення трьох енергоблоків на Запорізькій, Рівненській і Хмельницькій АЕС. Якщо цього не зробити, то треба буде додатково витрачати 57 млн. т вугілля (із збільшенням до 66 млн. т у 2005 р. і до 69-70 млн. т у 2010 p.), тобто спрямовувати на вказані цілі практично весь приріст видобутку вугілля.
В Україні високого розвитку набула електроенергетика. На її території розміщені великі атомні, теплові, гідроелектростанції, потужність яких з кожним роком зростає.
За останні 15 років основний приріст електрогенеруючої потужності в Україні забезпечувався за рахунок розвитку атомної енергетики. Частка атомних електростанцій у встановленій потужності всіх електростанцій країни досягла близько 24% (12,8 млн. кВт). Основну частину в структурі електрогенеруючих потужностей займають теплові електростанції на органічному паливі. Швидкий і безальтернативний розвиток атомної енергетики призвів до згортання розвитку і технічного переозброєння теплоенергетики на базі використання органічного палива.
Оскільки для економіки України проблеми подолання дефіциту енергоносіїв, а також необхідного і своєчасного енергозабезпечення набули особливої гостроти, то розв'язувати їх треба комплексно — як на міжнародному і державному, так і на господарському і навіть побутовому рівнях. Без цього економічна та енергетична стабілізація і розвиток неможливі.[1]
4. Енергетична політика як центральна складова постсоціалістичних економічних реформ в Україні
Україна — за економічними критеріями — є країною, бідною на сировину. Через чотири роки після закінчення епохи соціалізму виявилося, що Україна за умов капіталістично-ринкової економіки є країною, бідною на сировину, необхідну для виробництва енергії. Виробничо-економічний аналіз показує, що в Україні лише приблизно 15 % споживання енергії без збитків покриваються за рахунок вітчизняних ресурсів. Щоб задовольнити решту потреби в енергії, тобто 85 %, необхідно або ж зі збитками видобувати вітчизняні енергоносії (насамперед вугілля), або ж імпортувати енергоносії за валюту чи на умовах бартеру.
Нинішня ситуація в енергетичному секторі криє велику загрозу, яка може мати безпосередній вплив на розвиток процесу реформ в Україні. З одного боку, все ще ніяк не розпочнеться послідовна реструктуризація вітчизняної вугільної промисловості. З іншого — імпорт енергії є основним винуватцем великого дефіциту поточних статей платіжного балансу. Зменшення обсягів імпорту енергоносіїв лише на 20 % дозволило б — за умови, що обсяги експорту залишалися б без змін, — досягти позитивного сальдо у балансі поточних операцій. Понад 50 % українського імпорту складають поставки енергоносіїв з Російської Федерації (Росія і Татарстан: газ, нафта, ядерне паливо), Туркменії (газ) та Польщі (вугілля). Якщо припустити, що споживання енергії, а отже, і імпорт енергоносіїв буде поступово зростати, а власне виробництво енергії буде спадати, то рахунки на оплату російських та туркменських енергоносіїв ще довго будуть збільшуватися і після 2000 р. Це може призвести до ще більшої економічної та політичної залежності від Росії.
За останні роки уряд України докладав значних зусиль для реформування енергетичного сектора та зниження споживання енергії. Однак ці зусилля виявились марними, бо майже на жодному рівні енергетичного комплексу не було структур ефективного контролю і виконання рішень. До того ж поряд з структурними реформами та реформою власності необхідні зміни у свідомості населення: в постсоціалістичний період енергія вже не є соціальним правом, а ринковим товаром з великими альтернативними витратами. [5]
При соціалізмі багато країн РЕВ і насамперед Радянський Союз вважалися багатими на сировинні ресурси, їх виробництво, виражене у фізичних величинах (кг, м3, літрах, тоннах тощо), було величезним; у багатьох видах сировини Радянський Союз належав до найбільших виробників у світі: залізна руда, титан, нікель, алюміній, деревина, газ, нафта, вугілля. Українська Радянська Соціалістична Республіка також вважалася країною, багатою на енергоресурси, насамперед вугілля, також і на нафту та газ.
Чому ж тоді від того часу так різко змінилися оцінки запасів корисних копалин і чому Україна вважається сьогодні бідною на енергію? Пояснити це можна системним розривом між соціалістичною та постсоціалістичною епохами, пережитий спочатку Радянським Союзом, а потім також Україною від початку 1992 р. При соціалізмі гроші та капітал не відігравали ніякої ролі при плануванні та здійсненні виробничої діяльності. Здебільшого планування виробництва, транспорту та розподілу здійснювалося на підставі так званої «соціальної цінності» відповідних продуктів. Виробництво та споживання енергії при соціалізмі мало статус особливо великої «соціальної цінності». Тому розвиток енергетичного комплексу мав винятково фізичні, а не економічні межі. При соціалізмі концепція багатства на сировинні ресурси ототожнюється з фізичною наявністю цих ресурсів.
На противагу цьому в постсоціалістичний період — або іншими словами: в період появи капіталізму— підприємства, які діють за економічними принципами, намагаються організувати свою діяльність таким чином, щоб отримані прибутки відповідали вимогам власників капіталу. Лише впровадження універсального вартісного еквіваленту, тобто грошей, робить можливим вартісне порівняння між виробничими чинниками (праця, капітал, енергія тощо) та попитом на товари. Притаманна для соціалізму «соціальна цінність» замінюється в постсоціалістичну епоху грошовою вартістю. В постсоціалістичний період концепція багатства на сировинні ресурси залежить від здатності підприємств видобувати, переробляти, транспортувати сировину та пропонувати її на ринку з таким рівнем витрат, при якому ціна продажу була б вищою за суму витрат.
Отже, економічне багатство тієї чи іншої країни на сировинні ресурси не є чимось закладеним від природи; тут більшою мірою має місце проблема вартості. Тому посилання на сировинне багатство України за часів Радянського Союзу, царя чи Австро-Угорщини не повинно приховувати той факт, що видобування переважної частини сировинних ресурсів України в нинішній ситуації не економічне і тому — теж з економічного погляду— ці ресурси не існують. Україна сьогодні вже не є країною, багатою на сировинні ресурси і не може нею стати навіть у разі внесення значних державних інвестицій у цю сферу. [5]
Немає підстав для виключення енергетичного комплексу з процесу «підприємизації», тобто для того, щоб не поділяти його на підприємства, орієнтовані на ринок та прибутки. Навпаки, саме в енергетиці завдяки формуванню ринкових торговельних відносин між підприємствами по виробництву, переробці, транспортуванню та розподілу можна досягти значного приросту ефективності. В кінцевому підсумку цей приріст ефективності буде на користь споживачів, бо призведе до зниження цін на енергію.
Підприємизація є можливою у всіх галузях енергетичного комплексу. До 1980-х років як у соціалістичних, так і в капіталістичних країнах вважалося, що в капіталоємних енергетичних галузях, пов'язаних з лініями електропередач, досягається зростаючий ефект масштабу виробництва та зменшення питомих витрат. Це було виправданням для організації у таких галузях єдиного, великого, вертикально інтегрованого підприємства як «природного монополіста». Однак цей погляд з 80-х років піддається сумніву та спростовується.
З початку 90-х років цей новий теоретичний підхід набув поширення в енергетичній політиці країн Західної Європи та Америки. З одного боку, це призводить до посилення демонополізації та конкуренції, а також до інтернаціоналізації енергетичного господарства. З іншого боку, лібералізація енергетичного сектора висуває особливі вимоги до здатності держави швидко реагувати на появу перебоїв на ринку. [5]
У Радянському Союзі Україна була одним з найбільших експортерів електроенергії; у 80-х роках тут також споруджувалися атомні електростанції, що мали тоді пріоритетне значення, за російською технологією та з використанням російської сировини100. Після закінчення доби соціалізму «електрогігант» Україна перетворився на надзвичайно залежного та вразливого виробника струму. Табл. 8.6 показує розвиток електроенергетики після 1990р.: обсяги виробництва електроенергії знизилися з 296 млрд. кВт/г (1990 р.) до 183 млрд. кВт/г (1996 p.), тобто на 38 %. Заслуговує на увагу зміна структури: в той час, як теплові електростанції (тобто ті, де спалюється вугілля, газ і нафта) змушені були у зв'язку з недостачею пального скоротити своє виробництво більше ніж на 50 %, виробництво атомної енергії залишалося після 1990 р. практично постійним.
Суттєві можливості підвищення ефективності електроенергетики пов'язані саме із споживанням електроенергії: оцінки резервів енергозбереження сягають від 20—25 % (за даними Енергетичного центру Європейського Союзу) до 40 % (за даними Інституту проблем енергозбереження Національної академії наук України). Разом з тим з 1993 р. спостерігається зростання специфічного споживання електроенергії в промисловості.
Отже, проблеми української електроенергетики мають свої причини не в частині пропозиції, а насамперед в частині попиту. Внаслідок сильного спаду виробництва з 296 млрд. кВт/г (1990 р.) до 183 млрд. кВт/г (1996 р.) з'явились великі надмірні потужності. Спорудження нових електростанцій, напевно, недоцільне ані з технічного погляду, ані з погляду фінансування. Навіть закриття двох ще працюючих блоків Чорнобильської АЕС, які дають щорічно 10 млрд. кВт г електроенергії, не мало б негативних наслідків для надійності забезпечення України електричним струмом. [5]

5. Розвиток паливно-енергетичного комплексу України – основа економічної безпеки держави
Економічна безпека будь-якої держави базується на максимальній автономії її діяльності із забезпечення стабільного функціонування національного господарства. Основоположною умовою цього стає забезпечення економіки різними видами ресурсів у достатньому обсягу. Одними з найважливіших і найнеобхідніших для надійної роботи підприємств є енергетичні ресурси. Усі показники, пов'язані з їх використанням, тією чи іншою мірою впливають на собівартість продукції, рентабельність виробництва і цілком залежать від стану енергетичного комплексу. Таким чином, паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) — це базовий сектор економіки, де виробляється важливий ресурс, який забезпечує включення до процесу виробництва всієї решти ресурсів держави: виробничого апарату, сировини, матеріалів, кадрового потенціалу, високих технологій тощо.
Основу ПЕК утворюють галузі, які здійснюють видобування і попередню підготовку первинного енерговмісного ресурсу і перетворюють його на вторинний, а також підрозділи, що являють собою складну багатоцільову сукупність виробничих структур, покликаних забезпечувати як поточну роботу комплексу, так і його техніко-економічну перспективу.
Важливість забезпечення стабільної та ефективної роботи ПЕК України є очевидною. В національній економіці виробничі структури комплексу займають особливе місце:
по-перше, вони покликані гарантовано забезпечувати виробництво у необхідній кількості енергоресурсами з відповідними якісними характеристиками і параметрами, а також раціональною структурою за видами енергії;
по-друге, формувати довгочасну науково обгрунтовану технічну політику ефективного використання наявних паливно-енергетичних ресурсів з урахуванням реальних фінансово-економічних можливостей галузі та держави;
по-третє, 1/3 основних фондів промисловості зосереджено саме у галузях ПЕК.
Обсяги наявних ресурсів палива в Україні у вигляді розвіданих і підготовлених до розробки запасів і тих, які можуть бути реально видобуті та використані в національній економіці, є істотно меншими, ніж існуючі потреби в енергетичних ресурсах підприємств, організацій і населення. Статистика свідчить, що нині задоволення цих потреб в Україні за рахунок власних ресурсів забезпечується тільки на 35%.
Глибока криза, в якій перебуває економіка України, вимагає вжиття екстрених і радикальних заходів, спрямованих, насамперед, на підтримку галузей промисловості, які визначають перспективу і реальність піднесення економіки в цілому. В першу чергу така підтримка потрібна енергокомплексу як одній з головних ланок національної економіки, яка з ряду причин тривалий час не діставала належного розвитку.
Однією з важливих складових частин ПЕК України є вугільна промисловість. Жодна галузь даного комплексу не має таких потенціальних можливостей, як ця. Розвідані власні запаси нафти і газу обмежені. Вугільна промисловість має вірогідні запаси, яких вистачить при видобуванні 140-150 млн. т на рік (орієнтовна максимальна потреба національного господарства) на 300 років. У зв'язку з хронічною відсутністю достатніх коштів на розвиток вугільної промисловості в галузі аж до 1997 р. встановилася тенденція до зниження обсягів видобування вугілля. Причому така тенденція намітилася ще в 70-х роках. Це було визначено активним включенням до системи енергетичних ресурсів (у рамках СРСР) газових і нафтових родовищ, що супроводжувалося пріоритетним інвестуванням цих галузей і обмеженням капіталовкладень у вугільну промисловість. При цьому «глибина падіння» обсягів видобування вугілля за умов загальної економічної кризи в Україні за період з 1990 по 2000 р. становила майже 50%. Така динаміка має прямий зв'язок з розмірами і структурою капітальних вкладень у розвиток вугільної промисловості.
Падіння обсягів видобування вугілля у 90-х роках посилилося кризою перехідного періоду. Починаючи з 1997 р. спостерігається певне підвищення видобування вугілля. У 1999 р. видобуто 81,5 млн. т, що є на 6,9% вищим за рівень 1998 р.; і у 2000 р. випуск вугільної продукції був вищим, ніж у 1997 р. Це свідчить про певний прогрес, але для розв'язання проблем національної економіки досягнутого явно недостатньо. Дослідження, виконані НАН України, визначають прогнозні потреби у вугіллі в розмірі 120,4 млн. т на рік за умови домінуючого становища на внутрішньому ринку енергоресурсів. Слід враховувати, що 40% виробництва енергії в Європі та 44% у світі базуються на використанні вугілля. Тому відродження енергетики України можливе, насамперед, за рахунок стабілізації роботи і розвитку вугільної галузі.
Вихід вугільної промисловості з кризи бачиться у реалізації єдиної, цілеспрямованої, скоординованої політики, що грунтується на глибокому вивченні та використанні власних можливостей, а також досвіду країн, які вирішували на різних етапах свого розвитку аналогічні проблеми. За різними оцінками, тільки на стабілізацію роботи галузі необхідно щороку направляти від 2,6 млрд. до 3,6 млрд. грн. Це дозволить до 2005 р. підтримувати річний обсяг видобування вугілля на рівні 80-81 млн. т і створити умови для розвитку потужностей з метою поступового нарощування обсягів виробництва вугільної продукції. При цьому умовою гарантованого піднесення видобування є інтенсифікація капітального будівництва, спрямованого на введення додаткових виробничих потужностей за рахунок будівництва нових і реконструкції діючих шахт. На реалізацію такого підходу, з урахуванням нового будівництва, на першому етапі додатково необхідно від 700 млн. до 800 млн. грн. на рік.
Система «поставщик — споживач» (шахта — теплова електростанція), що склалася за останні роки, зазнала глибоких деформацій, які негативно впливали і продовжують впливати на результуючі показники як вуглевидобувників, так і енергетиків. Ці суперечності зумовлені, насамперед, розбіжністю економічних інтересів сторін, яка на практиці призводить до того, що вугільники дозволяють собі відвантажувати на електростанції продукцію сумнівної якості, а енергетики, не без втрат для себе, переробляти все, що їм поставляють. У кінцевому підсумку це відіб'ється на споживачеві через постійно зростаючі тарифи на електроенергію, не говорячи вже про безліч технічних і організаційних проблем.
    продолжение
--PAGE_BREAK--