Реферат: Циклічні коливання економічного розвитку

--PAGE_BREAK--2.3 Довгі хвилі в економіці
Довгострокові циклічні коливання в економіці були виявлені вченими – економістами ще у другій половині XIX ст.

Довгі хвилі (великі цикли) пов'язані зі зміною базових технологій, джерел енергії та об'єктів інфраструктури.

У структурі довготривалих циклів виділяють два етапи розвитку – низхідну і висхідну хвилі, або фази.

Низхідна фаза великого циклу– період зміни базисних технологій і технологічних структур виробничої системи суспільства – триває 20–25 років. Упродовж цієї фази відбуваються економічні кризи малих і середніх циклів, що створюють підґрунтя для найвагоміших вкладень у технічне переоснащення. На цей час також припадає найбільше навантаження у вимірі перебудови економічної структури суспільства адекватно технологічному оновленню виробництва.

Висхідна фаза великого циклу– період тривалого піднесення економічного та науково-технічного розвитку суспільства. Він триває від 25 до 30 років. Це період масового розповсюдження нових технологій, зародження і розвитку нових провідних або навіть базових галузей економіки. В цій фазі відкриваються додаткові можливості для отримання прибутку, розширення інвестиційного процесу, залучення у виробництво додаткової робочої сили, зростання заробітної плати.




3. Циклічність суспільного відтворення
Суспільне відтворення, як з’ясовано у попередньому питанні, об’єктивно включає формування таких структурних пропорцій (у виробництві, розподілі, обміні і споживанні), які забезпечують економічну рівновагу і пропорційність суспільного виробництва. Проте об’єктивна необхідність у економічній рівновазі не означає, що остання, виникнувши. Залишається не змінною і не порушується. Закономірністю є рух від однієї економічної рівноваги до іншої через порушення першої і формування нової. Тобто, економічна рівновага дискретна, а економічний розвиток є циклічним. Нова рівновага – це рівновага більш складного порядку. Отже, циклічний характер суспільного відтворення виражає його динаміку.

Циклічність суспільного відтворення – складна теоретична проблема. Її складовим є дослідження видів циклів, їх структури, механізму проходження, функціонального значення окремих фаз тощо.

Слід наголосити також на тому, що цикл є об’єктом економічної політики держави. Тому теорія циклів має на меті запропонувати необхідні варіанти рецептів для макроекономічного регулювання, а також для діяльності окремих фірм.

Циклічність суспільного відтворення виглядає як періодичне коливання ділової активності, піднесення і спаду виробництва, коливання зайнятості і цін. В період порушення економічної рівноваги значно загострюється економічні та соціальні протиріччя.

Порушення економічної рівноваги і досягнення нової може відбуватися еволюційно і стрибкоподібно. Перший випадок характеризується відсутністю глибокого кризового падіння виробництва, другий – відзначається наявністю гострих економічних криз, руйнівними диспропорціями економіки.

Важливо подолати спрощене розуміння циклічності як лише риси капіталістичного відтворення. Циклічність – це закономірністьекономічного розвитку. Існують об’єктивні основи загальності принципу циклічності. Вони кореняться в розвиткові матеріальних умов виробництва, у взаємодії еволюційних і революційних форм пргресу продуктивних сил. Інші річ, що загальні принципи циклічності регулюються конкретно-історичними умовами. Тому, в залежності від цих умов. Циклічність суспільного виробництва приймає різноманітні прояви(види) і періодичність.

Окремі економічні цикли відрізняються один від одного тривалістю і інтенсивністю, відмінностями матеріальної основи їх розвитку, соціально-економічними наслідками. З іншого боку, різноманітні цикли накладаються один на одного, взаємодією між собою, в зв’язку з чим їх функції переплітаються.

Економічні цикли мають профазну структуру. Кількість фаз залежить від циклу. Проте будь-який цикл має свій пік, коли ділова активність найвища, виробництво працює на повну потужність, і найнижчу точку падіння, коли ділова активність виробництва знижується до найнижчого рівня. В період між цими полюсами цикл проходить певні фази, ознаками яких є стан ділової активності, зниження чи зростання виробництва, повнота і ефективність використання ресурсів, інтенсивність науково-технічного прогресу. В обов’язковому ж порядку циклічність відтворення, як бачимо, передбачає низхідну і висхідну фази як фази руху до протилежних точок циклу.



4. Циклічні коливання в умовах перехідної економіки
Ситуація, в якій опинилась Україна після отримання нею незалежності в 1991 році, інакше як системною кризою не охарактеризуєш. Економічну кризу в Україні протягом 90-х років XX – початку XXI ст. не можна трактувати як кризу. перевиробництва. За своєю сутністю вона є системною трансформаційною кризою, тобто кризою, породженою трансформацією адміністративно-командної економіки в ринкову економіку. Ця затяжна криза супроводжувалася хронічним дефіцитом предметів виробничого призначення, значним порушенням, загальної ринкової рівноваги, величезною інфляцією.

Основні ознаки економічної кризи в Україні наприкінці XX – початку XXI cт.:

1. Різке зниження національного доходу, виробництва промислової продукції та продовольства. Так, за 1991–1993 pp. національний доход в Україні знизився на 42%, виробництво промислової продукції – на 42%, виробництво продовольства – на 47%. За 1997 р. ВВП скоротився на 3,2%; промислове виробництво – на 18%;

2. Стрімкі темпи інфляції. Індекс інфляції у 1993 р. перевищив 10000%, у 1998 р. досяг 120%; у 2000 р. становив 28%.

3. Різке зниження життєвого рівня населення. За різними оцінками, цей показник знизився приблизно у 6 разів.

4. Швидке зростання армії безробітних. Тільки офіційно зареєстрованих безробітних наприкінці 90-х років XX ст. було 0,5 млн., а приховане безробіття становило 40% від кількості працюючих.

5. Дефіцит державного бюджету. У відсотках ВВП він становить: 1992 р. – 3,8%; 1993 р. – 5,1; 1994 р. – 8,9; 1995 р. – 6,6; 1996 р. – 4,4; 1997 р. – 7,0; 1998 р. – 1,9%; за 1999 р. дефіцит державного бюджету досяг 1,4% ВВП.

6. Різка поляризація суспільства: швидке формування класу мафіозно-номенклатурної еліти, катастрофічне зниження життєвого рівня більшості населення.

Про глибину структурних деформацій в Україні свідчать тривалість та глибина економічної кризи. За 10 років загалом спад виробництва досяг майже 60% від рівня 1990 p., a коефіцієнт використання виробничих потужностей не перевищував 30–40%. За своїми масштабами вона не має аналогів у світі. Так у США в 1929–1933 pp. спад виробництва не перевищував 25%, в СРСР під час Другої світової війни спад промислового виробництва становив 30%.

Причини соціально-економічної кризи умовно можна поділити на три групи:

1. Причини, успадковані від колишнього СРСР:

-          диспропорції між виробництвом та споживанням, нагромадженням та споживанням;

-          загальний дефіцит матеріальних засобів виробництва та невиробничого призначення;

-          дисбаланс між грошовими заощадженнями населення та їх товарним покриттям;

-          розвал споживчого ринку та грошового обігу.

2. Причини, породжені непродуманими реформаторськими діями з часу проголошення незалежності України:

-          значний розрив господарських зв«язків з пострадянськими країнами, що призвів до втрати багатьох традиційних ринків збуту продукції і значною мірою комплектуючих виробів;

-          зниження інтересу до української продукції через високу собівартість.

3. Причини, зумовлені необхідністю трансформації існуючої економічної системи. Досвід інших країн свідчить, що таку трансформацію супроводжують кризові потрясіння.

Окрім звичайних процесів, які характерні для економічної кризи (зростання безробіття, спад виробництва, хвиля банкрутств), економіка країни опинилась під впливом специфічних кризових факторів, які ускладнювали проведення антикризової політики. Саме ці специфічні кризові фактори здебільшого обумовлюють перебіг економічної системної кризи в економіці України. З усіх специфічних факторів ми б виділили наступні:

1. Невідповідність співвідношення виробництва інвестиційних та споживчих благ. Під впливом економічної політики колишнього радянського уряду в економіці сформувалися деформована структура виробництва, процентне співвідношення питомої ваги груп «А» і «Б» було 70 і 30 відповідно, хоча для більшості країн з розвинутою ринковою економікою характерний обернений зв’язок.

2. Відсутність закінченого циклу виробництва більшості підприємств. Тільки 20% підприємств мали закінчений цикл виробництва, а інші були пов'язані з підприємствами колишнього Радянського Союзу, більшість цих зв'язків зберегти не вдалося. Розрив економічних зв’язків був обумовлений тим, що досі вони базувалися не на торговельно-економічній основі зацікавлених партнерів, а на суто технологічній основі.

3. Різке зростання тіньового сектору економіки. Якщо за розрахунками використання електроенергії в 1991 році обсяг тіньової економіки складав 33% до офіційного валового внутрішнього продукту, то через чотири роки цей показник піднявся до 106%, тобто показники офіційного ВВП і кількості продукції, яка виготовлена в тіньовій економіці, зрівнялася. Після цього ситуація не змінилася і зараз оцінюють частку тіньової економіки приблизно на тому ж самому рівні.

4. Використання здебільшого застарілих технологій та значне зношення основних фондів. При будівництві підприємств не завжди враховувалася економічна доцільність, використовувалися здебільшого енергомісткі технології.

5. Відсутність ринкового економічного мислення більшості людей та майже тотальна недовіра уряду. Реформи, які проходили на законодавчому рівні, не завжди знаходили підтримку у населення країни, що в свою чергу уповільнювало їх проходження і не давало очікуваного результату.

На жаль визначити всі специфічні фактори та причини виникнення кризи не вдалося визначити ще на самому її початку. Моделі переходу від командно-адміністративної системи господарювання до соціально-орієнтованої, які були вдалими для інших країн, виявилися непридатними для України. Тиск з боку міжнародних організацій і нав'язування стратегії реформ очікуваних результатів не дало. Формування вітчизняної наукової бази трансформації та визначення пріоритетів та напрямків проведення реформ крокувало разом, а іноді і не встигало за реформами. Хоча очевидно, що оптимальним є варіант здобуття максимально повної інформації – аналіз ситуації та прогнозування – проведення реформ.

Хоча криза і розпочалася 11 років тому, аналіз причин і наслідків є актуальним і необхідним сьогодні. Процес подальшого проведення реформ вимагає деталізації факторів, причин та умов виникнення кризи. Тобто необхідно визначити, що в фундаменті побудови ринкової економіки є міцним і надійним, а що є тільки тимчасовим явищем і потребує або укріплений і ремонту або взагалі повної заміни. Недосконалість знання того, звідки ми йдемо, може орієнтувати проведення економічної політики на усунення наслідків, а не викорінення причин.



5.
Державна політика та методи впливу на циклічні коливання національної економіки
5.1
Державна політика в умовах короткових циклічних коливань
Економічний цикл теорія визначає як часовий лаг від початку однієї економічної кризи до наступної.

У структурі економіки особливо рельєфно виражені середні цикли, що мають найбільш відчутний вплив на розвиток економічних процесів. У зв'язку з цим середні цикли не без підстави називають базисними.

Історія середніх економічних циклів бере початок з кризи перевиробництва, яка розгорнулася в 1825 p. y Великій Британії.

Цей цикл тривав 12 років і завершився кризою 1836 р. Через 11 років циклічна криза 1836 р. вразила економіку Великої Британії, США, Франції та Німеччини. Кризу 1857 р. вважають першою світовою циклічною кризою. Вона охопила абсолютну більшість капіталістичних країн. У наступний період майже всі кризи мали світовий характер. Це кризи 1866, 1873, 1882, 1900, 1907, 1913–1914, 1920–1921,1929–1933,1937–1938 років.

Після другої світової війни з різним ступенем інтенсивності розвивалися кризи в 1948–1949, 1953–1954, 1957–1958, 1960–1961, 1969–1970, 1974–1975, 1980–1982, 1991–1992 (в окремих країнах) роках.

Кожна з цих криз і відповідно економічний цикл індивідуальні та історично неповторні за своїми характеристиками. У зв'язку з цим їх не можна пояснити за допомогою якої-небудь однієї групи економічних чинників. Однак індивідуальність не виключає можливості виділення ряду спільних закономірностей, смисл яких зводиться ось до чого.

Економічні цикли середньої тривалості, як правило, містять чотири фази, що йдуть у своєму розвитку одна за одного. Це фази кризи, депресії, пожвавлення і піднесення. Визначальними у цих фазах є криза і піднесення. Тому дехто з учених розглядає структуру економічного циклу як таку, що поєднується лише цими двома фазами, що V принциповому плані не суперечить попередньому визначенню. Дуже важливо враховувати і те, що перехід від однієї фази економічного циклу до іншої здійснюється автоматично – на основі ринкових саморегуляторів.

За своїм змістом середні цикли – це економічні цикли процесу відтворення. Вони відбивають циклічність розвитку не лише виробництва, а й обміну, розподілу та споживання в їхній органічній єдності. Цим зумовлюється багатомірність циклічних коливань. її розвиток характеризують такі показники динаміки:

-          валового внутрішнього продукту;

-          промислового виробництва;

-          зайнятості;

-          завантаженості виробничих потужностей;

-          реальних доходів населення.

Важливими показниками циклічності є динаміка норми прибутку (рентабельності), а також інших показників, то характеризують економічну ефективність відтворювального циклу.

Матеріальною основою циклічності відтворювального процесу (середніх циклів) є фізичне оновлення основних засобів виробництва, насамперед їхньої найактивнішої частин її – знарядь праці. У зв'язку з цим галузі, що виробляють засоби виробництва, виконують у механізмі циклічності системоутворюючу (базисну) функцію. В процесі циклічних коливань вони зазнають найбільшого навантаження.

Циклічність, зумовлена оновленням основних виробничих фондів, не обов'язково призводить до кризового спаду виробництва. Самі по собі старіння та фізична заміна зношених засобів виробництва не є безпосередніми причинами кризи. Негативні наслідки цих процесів можуть бути усунені засобами економічного регулювання. Йдеться про те, що у принциповому плані економіка утримує в собі можливості запобігання циклічним спадам. У зв'язку з цим слід розмежовувати матеріальну основу середньострокових циклічних коливань і безпосередні причини криз, що виникають. Вони можуть бути різними за своїм змістом і тому потребують у кожному випадку спеціального визначення.

Найбільш складною і суперечливою фазою економічного циклу є криза. З одного боку, вона несе в собі величезну руйнівну силу – скорочення виробництва, масові банкрутства, безробіття, зниження життєвого рівня, наступ на соціальні завоювання трудящих і демократію, неминучу політичну напруженість. Це, однак, не дає підстав стверджувати, начебто кожна криза – новий ступінь, що наближує економічну систему до неминучого краху. В цьому визначенні повністю ігнорується другий бік – конструктивна функція кризи, положення про те, що циклічні коливання ділової активності є однією з умов економічного зростання, а – сама криза – дуже активною інтегральною частиною творчого процесу. Прискорюючи відмирання застарілих економічних систем, вона є водночас найважливішою ланкою, яка розчищає шлях для нового витка розвитку – прискорення технічного і технологічного оновлення виробництва, структурної перебудови економіки, підвищення ділової активності.

Ґрунтуючись на цьому, слід ураховувати наявність певних меж антициклічного регулювання економіки, брати до уваги, що таке регулювання має оптимальні межі. Виходячи з цього, деякі вчені-економісти вважають, що штучне переривання кризи є не завжди виправданим.

Умови сучасного розвитку характеризуються глибокими змінами структури економічного циклу і змісту його окремих фаз. Ці зміни пов'язані передусім з впливом на відтворювальні процеси досягнень науково-технічного прогресу, активним впровадженням у виробництво ресурсозберігаючих технологій, зростанням частки галузей, які виробляють товари широкого вжитку, а також сфери послуг, що менше піддаються циклічним коливанням.

На зміст циклічності дуже відчутний вплив має інтернаціоналізація відтворювальної структури, так само як і масштабне застосування в системі управління економікою новітніх засобів інформатики. Це, природно, розширює можливості здійснення як на макрорівні, так і на рівнях окремих корпорацій ефективної антициклічної політики.

Як наслідок цього в повоєнному розвитку економіки відбулися загальне скорочення тривалості фаз економічного циклу, деяке вирівнювання його трендової кривої та більш швидке досягнення стану структурної рівноваги.

На відміну від циклів середньої тривалості, що відбивають у своєму розвитку спосіб функціонування основного капіталу, матеріальною основою коротких циклів є процеси, що відбуваються безпосередньо у сфері грошових відносин. Граничними пунктами малих циклів є грошові кризи, що повторюються також з досить вираженою синхронною закономірністю. Відрізняючись особливою гостротою та інтенсивністю, в одних випадках вони накладаються на середньострокові кризи, в інших – відбуваються за їхньої відсутності.
5.2 Роль держави в регулюванні довгострокових циклів
Розробка теорії «довгих хвиль» була розпочата ще в XIX ст. Англійський економіст У.С. Джевонс висловив ідею про існування довгих економічних хвиль, обґрунтувавши її статистичне. Дослідження у цьому напрямі продовжили голландські дослідники Вольф та Гедерен. Вивченням довгих хвиль займалися також Афтальйон, М.І. Туган-Барановський, В. Парето та інші вчені. Однак найбільший внесок у розробку теорії довгих хвиль в економіці зробили Микола Кондратьев та Йозеф Шумпетер.

В основу теорії довгих хвиль покладено ідею про економічну рівновагу, її порушення і відновлення, що мають хвилеподібний характер. М. Кондратьев вважав, що для розвитку економіки характерними є хвилеподібні коливання різної тривалості і пов’язував їх з існуванням трьох видів економічної рівноваги.

Рівновазі першого порядку, за Кондратьєвим, відповідає «коротка хвиля» тривалістю 2–3 роки, рівновазі другого порядку – «середня хвиля» тривалістю 8–11 років, а рівновазі третього порядку – «довга хвиля» тривалістю в середньому 57 років.

М. Кондратьев узагальнив показники ринкової кон'юнктури (середнього рівня цін, процентної ставки, заробітної плати, виробництва чавуну, свинцю тощо), здійснивши багатофакторний аналіз економічного зростання. Він виділив три великі цикли з «хвилями піднесення», що характеризувалися поліпшенням ринкової кон'юнктури, та з «хвилями зниження», для яких притаманне погіршення ринкової кон'юнктури.

Оскільки, на думку М. Кондратьева, неможливо точно визначити роки перелому в розвитку великих циклів, він означив такі їхні межі:

I цикл:

1. Хвиля підвищення (з кінця 80-х – початку 90-х років XVIII ст. до 1810–1817 рр.).

2. Хвиля зниження (1810–1817 рр. до 1844–1855 pp.).

II цикл:

1. Хвиля підвищення (з 1844–1855 pp. до 1870–1875 pp.).

2. Хвиля зниження (з 1870–1875 pp. до 1890–1896 рр.).

III цикл:

1. Хвиля підвищення (з 1891–1896 pp. до 1914–1920 рр.).

2. Імовірна хвиля зниження третього циклу з періоду 1914–1920 рр.

На думку вченого, для «великих циклів» характерні такі закономірності:

– на початку «хвилі підвищення» відбуваються значні якісні зміни в економічному житті суспільства, здійснюються технічні відкриття та винаходи, які активізують науково-технічний прогрес, зумовлюють впровадження нових технологій, спричиняють бурхливий розвиток грошового обігу;

– велика кількість соціальних катаклізмів (війни, революції, масові страйки) припадає «на хвилі зниження»; їм властиві структурні кризи і депресія в сільському господарстві;

– «хвилі підвищення» сприяють скороченню тривалості криз та зменшенню їх глибини, стимулюють пожвавлення, економічне зростання, а «хвилі зниження», навпаки, збільшують тривалість і глибину криз та депресій, зменшують перспективи економічного зростання.

У теорії М. Кондратьева довготривалі цикли зумовлені внутрішніми чинниками економічного зростання. Матеріальною основою довгих хвиль є структурне оновлення технологічного способу виробництва. Вчений зазначав, що інтенсивність науково-технічних відкриттів є функцією запитів економічної діяльності. Сам розвиток науки, як наголошував дослідник, є закономірним процесом економічної динаміки.

У структурі довгострокових циклів М. Кондратьев виділяв дві фази – висхідну та низхідну.

Водночас із просуванням економіки до верхньої точки великого циклу в народному господарстві виникають і посилюються протидіючі тенденції. З часом їхня дія стає такою помітною, що розпочинається глибока криза, яка започатковує низхідну фазу великого циклу.

Період «великого піднесення» пов'язаний з масовим поширенням нових технологій і відповідно до цього зародженням та розвитком нових провідних галузей економіки. Це відкриває додаткові можливості для одержання прибутку, сприяє розширенню інвестиційного процесу.

Виробництво потребує залучення додаткової робочої сили, зростає заробітна плата. Водночас у міру просування економіки до верхньої точки великого циклу в господарстві починають нагромаджуватися протидіючі тенденції зростання витрат, пов'язаних з інноваційним процесом, посилюється тенденція норми прибутку до зниження. Зростає напруження на ринку позичкового капіталу, підвищуються відсоткові ставки. Наростають й інші суперечності, які вже не можна вирішити завдяки технологічному оновленню виробництва. Вони прориваються назовні у формі глибокої кризи, яка знаменує початок нової фази великого циклу.

Важливою ознакою великих циклів є те, що в процесі свого розвитку вони інтернаціоналізуються. Започаткувавшись у найбільш передових у технологічному відношенні та найбільш сприйнятливих до інноваційних перетворень економічних системах того чи іншого суспільства, вони поступово поширюються на інші господарські структури. З утворенням цілісної системи світового господарства часовий лаг процесу інтернаціоналізації великих циклів звужується.

Визначення цієї риси великих циклів дає ключ до розуміння специфічних особливостей економічного розвитку останнього десятиріччя країн постсоціалістичної системи. Особлива глибина кризових потрясінь економіки цих країн, що нині відбувається, зумовлена не лише глибокою трансформацією адміністративно-бюрократичної системи господарювання в ринкову. Глибокі економічні потрясіння пов'язані з необхідністю докорінного технологічного переоснащення виробництва, зумовленого новим етапом НТР.

Отже, йдеться про дію циклічних чинників, тобто тих самих чинників, які в середині 70-х – на початку 80-х років XX ст. призвели до структурних криз перебудови господарського механізму економічно розвинених країн Заходу. Відставання країн, що входили до складу колишнього СРСР, в галузі технології позначилося лише на тому, що часові межі цих процесів було відсунуто приблизно на півтора десятиріччя. Це, в свою чергу, виявляє також об'єктивну зумовленість спільності (природно, з урахуванням специфічних характеристик) окремих перетворень механізму господарювання (демонтаж державно-монополістичних структур, пріоритетний розвиток малих та середніх виробничих ланок, інформатизація виробництва). Ці процеси спостерігаються сьогодні як у країнах Заходу, так і колишніх соціалістичних державах.

Одночасно з формуванням наукових засад довгострокового прогнозування економічної кон'юнктури теорія «довгих хвиль» дозволяє виявити й фундаментальні закономірності розвитку економічної системи. Так, першому технічному циклу («довгій хвилі») відповідає домонополістичне господарство, засноване на вільному ринково-конкурентному механізмі. Другій хвилі відповідає монополістичне підприємництво з монополістичне регульованим механізмом, а третій хвилі – період державно-монополістичного господарювання.

Сучасна інтерпретація теорії «довгих хвиль» М. Кондратьева належить австрійському економісту Й. Шумпетеру. У 30-х роках XX ст. останній обґрунтував теорію, відповідно до якої основною причиною таких хвиль є хвилеподібна динаміка змін у технічних нововведеннях, що дістали назву інновацій.

Оскільки наукові відкриття забезпечують значний прорив у технологіях багатьох галузей, це сприяє прискореному нагромадженню капіталу, зростанню прибутків та економічному піднесенню загалом. Однак у міру насичення ринку попит різко скорочується, прибутки знижуються й значна частина капіталу стає надлишковою. Саме так, на думку Й. Шумпетера, виникає «хвиля підвищення», а пізніше – «хвиля зниження» великого циклу.

Окремі сучасні автори вважають причиною «довгих хвиль» структурні кризи, що виникають у зв'язку із значною активізацією технічного прогресу, оскільки технічні революції відбуваються циклічно з періодичністю 50–60 років. Наукові розробки М. Кондратьева та Й. Шумпетера стали підґрунтям для виникнення нового напряму досліджень в економічній теорії – обґрунтування сутності, причин та наслідків «довгих» циклічних коливань.

Врахування об'єктивної взаємозумовленості «довгих хвиль» і відповідного оновлення економічної структури суспільства дає можливість науково обґрунтувати сучасний стан розвитку світового господарства. Основою розвитку продуктивних сил є широка інтернаціоналізація структури відтворення, розвиток біотехнологій, впровадження ЕОМ в усі галузі суспільного виробництва тощо. За прогнозами вчених, цикл триватиме до 20-х років XXI ст. Прийнято вважати, що нинішній цикл завершить індустріальний період розвитку людства. На зміну йому прийде постіндустріальна цивілізація.



    продолжение
--PAGE_BREAK--