Реферат: Прояв агресії в кризові періоди

--PAGE_BREAK--Стан фрустрації — це психічний стан, що характеризується наявністю стимульованої потреби, що не знайшла свого задоволення. Цей стан супроводжується різними негативними переживаннями: роздратуванням, розпачем.
Таким чином, агресію можна розглядати як біологічно доцільну форму поведінки, що сприяє виживанню й адаптації. З іншого боку, агресія розцінюється як зло, як поведінка, що суперечить позитивній сутності людей.
Румянцева Т.Р. вважає, що сьогодні на перший план висувається нормативний підхід. Відповідно до цієї точки зору, в визначенні поведінки як агресивного, вирішальне місце повинне належати поняттю норми. Норми формують своєрідний механізм контролю за позначенням тих або інших дій. Поняття норми формується в процесі соціалізації дитини. Звідси, поведінку будемо назвати агресивною при наявності двох обов'язкових умов:
1. Коли мають місце згубні для жертви наслідку;
2. Коли порушені норми поведінки [11; 23].
Важливу роль у становленні агресивної поведінки відіграють навчання і виховання. Психологи визнають, що над агресивними проявами можливий контроль, пов'язаний із процесом соціалізації. Соціалізацією агресії можна назвати процес навчання контролеві власних агресивних спрямувань і вираження їх у формах, прийнятних у рамках даної цивілізації. В результаті соціалізації багато хто вчаться регулювати свої агресивні імпульси, адаптуючись до вимог суспільства.
Інші ж залишаються досить агресивними, але вчаться виявляти агресію більш тонко: через словесні образи, сховані примуси, завуальовані вимоги та інше.
Треті нічому не навчаються і виявляють свої агресивні імпульси у фізичному насильстві.
І тут важливу роль відіграє ранній досвід виховання дитини в конкретному культурному середовищі, сімейні традиції й емоційне тло відносин батьків до дитини.
На думку психологів піддатливість до агресивних дій формується в міру нагромадження недоліків у процесі соціалізації. Виділяють два ступені соціалізації:
·        засвоєння соціального досвіду, цінностей, норм культурної поведінки;
·        засвоєння субкультурного досвіду меншого обсягу, але утримуючи норми поведінки, що допускають агресивність.
Таким чином, піддатливість до агресивних дій формується при недостатньо збалансованій соціалізації.

2. ПРОЯВ АГРЕСІЇ В КРИзові ПЕРІОДИ 2.1 Дитяча агресивність. Вікові особливості прояву дитячої агресивності Агресивні дії в дитини можна спостерігати вже із самого раннього дитинства. В перші роки життя агресія виявляється майже винятково в імпульсивних приступах упертості, що часто не піддаються керуванню дорослими. Виражається це, найчастіше, спалахами злості або гніву, що супроводжуються лементом, бриканням, кусанням, забіякувастю.
Згідно Б.Споку, в однорічному віці нормальними явищами можуть вважатися: замахування дитини на матір за те, що вона зробила щось неприємне йому [12; 46].
Як відзначає Є. Гаспарова, на другому році життя зростає активність дитини. З розширенням можливостей самостійних дій зростає незалежність у поводженні дитини. Часом це прагнення до незалежності — знамените “Я сам!” — виливається в перші спроби маленької людини настояти на своєму, всупереч бажанню батьків [13;59].
До трьох років скарги на упертість сина або дочки звучать наполегливіше. У цей період діти 2х — 3х років попадають у дитячі сади, де починає формуватися досвід взаємодії з однолітками як процес більш-менш тривалої підтримки і розгортання дій, спрямованих на інших.
У цей період агресія носить інструментальний характер. Конфлікти між дітьми найчастіше виникають у ситуації мати річ, звичайно іграшку. Прояв агресивності в цьому віці, головним чином, залежить від реакції і відношення батьків до тих або інших форм поведінки. Якщо батьки і вихователі відносяться нетерпимо до будь-яких проявів відкритої агресії, то в результаті можуть формуватися символічні форми агресивності, такі як ниття, фиркання, упертість, неслухняність і інші види опору, а також прояву непрямої агресії.
В цьому віці підсилюється “дослідницький інстинкт”, і в цей же час маля зіштовхується з цілою системою нових, для його досвіду, заборон, обмежень і соціальних обов'язків. Потрапляючи в конфліктну ситуацію між спонтанним інтересом і батьківським “не можна”, дитина мимоволі випробує найсильнішу депривацію — обмеження можливості задоволення своїх потреб. Іншими словами, приводить до стану фрустрації. Дитина сприймає цю ситуацію як акт відкидання з боку батьків. Неможливість вирішення цього конфлікту приводить до того, що в ньому просипається злість, розпач, агресивні тенденції.
Однак, якщо раніше батьки на агресивність дитини реагували ласкою, то тепер вони частіше прибігають до погроз, позбавленням задоволень, ізоляції.
А. Фромм, вказує на існування феномена “перенесення”, що у три-чотири роки є однієї із самих звичайних прикмет агресивності. Суть його в тім, що дитина не насмілюється в цьому віці відкрито виливати свою злість на матір і переносить гнів і агресивність на інший, більш необразливий об'єкт. Дитина не може узяти верх над матір'ю з батьком насамперед тому, що вони дорослі і мають реальний авторитет. До того ж дитині вже прищеплене почуття поваги і слухняності, нехай навіть із застосуванням погроз і покарань [6; 160].
Дитина до актів насильства може відносити досить широкий спектр дій, у який включаються навіть такі, як позбавлення ласощів, іграшки, вербальні переконання, вимовлені підвищеним тоном.
До шести-семи років до інструментальної агресії починає домішуватися агресія, адресована на інших людей особисто. Відбувається зміна форм агресії: частота просто фізичного нападу зменшується за рахунок росту більш “соціалізованих” форм (образа, боротьба).

2.2 Причини виникнення та шляхи усунення агресії в період кризи трьох років Обговорюючи проблему агресивності в молодшому дошкільному віці не можна не відзначити, що цей вік збігається з кризою трьох років.
В.В.Лебединський відзначає, що періоди вираженої агресивності дитини. Його гармонічні відносини, що порушують, з навколишнього і нормального афективного розвитку, що спостерігаються в процесі, в основному збігаються з переживаннями вікових афективних і особистісних криз [13;204].
Е. Клер у роботі “Про особистості трирічної дитини” виділила кілька важливих симптомів цієї кризи: негативізм, упертість, норовистість, свавілля, знецінювання дорослих, протест-бунт, прагнення до деспотизму [13;102].
Розшифруємо ці поняття.
Негативізм – це такі прояви в поведінці дитини, коли вона хоче зробити що-небудь тільки тому, що це запропонував хтось з дорослих, тобто це реакція не на зміст дії, а на саму пропозицію дорослих.
Упертість — така реакція дитини, коли вона наполягає на чому-небудь не тому, що йому це сильно захотілося, а тому що вона це зажадала, тобто реакція на своє власне рішення.
Норовистість носить, на відміну від негативізму, безособовий характер. Вона спрямована проти норм виховання, встановлених для дитини.
Свавілля укладається в прагненні дитини до самостійності. Спостерігається самостійність у намірі, у зачатку.
Знецінювання дорослих.
Протест-бунт, що виявляється в частих сварках з батьками. “Вся поведінка дитини набуває рис протесту, начебто дитина знаходиться в стані війни з навколишніми, у постійному конфлікті з ними,” — писав Л.С.Виготський [14;304].
У родині з єдиною дитиною зустрічається прагнення до деспотизму. Дитина виявляє деспотичну владу стосовно усього навколишнього і вишукує для цього безліч способів.
Як вважав Д.Б.Ельконін, криза трьох років — це криза соціальних відносин, а всяка криза відносин є криза свого “Я” [15;49 ]. Л.С.Виготський вказував, що в даних симптомах дитина виступає як важковиховувана. Дитина, що не доставляла турбот і труднощів, тепер виступає як істота, що стає важким для дорослих. Завдяки цьому, створюється враження, що дитина різко змінилася протягом якогось часу. З “бебі”, якого носили на руках, він перетворився в перекірливе, уперте, негативне, заперечливе, що ревнує або деспотичне, так що відразу весь його вигляд у родині міняється [14;38].
У кризі трьох років відбувається те, що називають роздвоєнням: тут можуть бути конфлікти, дитина може лаяти матір, іграшки, запропоновані в невідповідний момент, вона може їх розламати зі злістю, відбувається зміна афективно-вольової сфери, що вказує на зрослу самостійність і активність дитини. Тенденція до самостійної діяльності знаменує собою те, що дорослі не закриті для дитини предметом і способом звертання до неї, а як би вперше розкриваються перед нею, виступають як носії зразків дій і відносин у навколишньому світі.
Феномен “Я сам” означає не тільки виникнення зовні помітної самостійності, але й одночасне відділення дитини від дорослої людини. У результаті такого відділення дорослий як би вперше виникають у світі дитячого життя. Дитячий світ зі світу обмеженого предметами перетворюється у світ дорослих людей.
Дитина приходить у наш світ дорослою з “проблемною” поведінкою, з погляду дорослих, що обумовлюється нерозвиненістю афективно емоційно-вольової сфери, звідси невміння керувати своїми емоціями.
З одного боку, самостійність дитини у всьому, а з іншого боку — слабка саморегуляція. І нам дорослим, особливо батькам, потрібно бути ще більш уважними і співчуваючими дитині в цей період часу, тобто поставитися до неї з розумінням.
Але, як відзначає Б.Спок, саме в цей період дитинства батьки “консолідуються” і усі разом починають придушувати “самоствердження дитини”. І, звичайно, батьки для цього використовують будь-які засоби [12;76].
Як відзначає К. Бютнер, від дітей вимагають відповідності батьківським представленням про поведінку. А ці представлення мають на увазі повну “покірність”. Але, незважаючи на те, що переважають негативні відносини з дорослими, діти, все-таки, постійно намагаються до встановлення і збереження позитивних взаємин з ними. І, якщо ці взаємини не задовольняють дитини, у нього виникають глибокі афективні переживання, що ведуть або до значного зниження активності в спілкуванні з однолітками, або до агресивності стосовно них. В цьому випадку ми говоримо про нерозуміння батьками своєї дитини, її важкого періоду. І це нерозуміння виражається застосуванням фізичної сили і брутальності стосовно “свого милого бебі”.
Батьки стають нестерпними, сварячись з дитиною й один з одним через його виховання. А в цьому випадку, при вихованні дітей в атмосфері постійних скандалів, бійок, непорозумінь у родині в дитини культивується і підсилюється невміння стримувати безпосередні емоційні реакції, збудливість, конфліктність. Заражаючи дратівливістю дорослих, діти переносять її на своє найближче оточення — однолітків. І, хочеться повторитися, що саме в молодшому дошкільному віці перед дітьми дорослі виступають як носії зразків дій і відносин у навколишньому світі. І, звичайно ж, у цьому віці в першу чергу такими зразками є батьки.
Питання сімейного виховання і впливу взаємин у родині на дитину стали розроблятися в рамках психолого-педагогічного підходу (К.Д.Ушинський, А.С.Макаренко, В.А.Сухомлинський, Е.А.Аркін, А.Н.Леонтьев, А.В.Запорожець, Н.И.Лисина, В.К.Копирло й ін.).
Автори, що займаються цією проблемою призначають важливу роль ранньому досвідові виховання дитини в конкретному культурному середовищі, сімейним традиціям і емоційному фоні відносин батьків до дитини.
М. Мід вивчаючи примітивні співтовариства, зробила дуже цікаві спостереження. У тих співтовариствах, де дитина має негативний досвід, як правило, формуються негативні риси особистості. Зокрема, стиль взаємодії з дорослими зводиться до наступного: мати рано відлучає дитину від грудей, надовго іде працювати, спілкування з матір'ю відбувається рідко.
Подальше виховання залишається досить суворим: в основному, використовуються часті покарання, ворожість дітей по відношенню один до одного не викликає в дорослих осудів. В результаті, формуються такі якості як тривожність, підозрілість, сильна агресивність, егоїзм і жорстокість.
А.А. Бодалев вважає, що оцінка дитиною іншої людини і його дій є простим повторенням оцінки авторитетним для дитини дорослим. Звідси батьки є еталоном, по якому діти звіряють і будують свою поведінку [15;301].
Передаючи соціально корисний досвід, батьки, часом передають і негативні його сторони, що є дуже емоційно зарядженим “керівництвом до дії”. Не маючи свого особистого досвіду, дитина не в змозі співвіднести правильність моделей поводження, що нав'язуються, з об'єктивною реальністю.
Самі ж батьки завжди задоволені, хоча можуть і не показувати виду, коли діти їх наслідують, нехай навіть у самому дурному відношенні.
Таким чином, спираючи на отримані дані, можна зробити такий висновок, що на соціалізацію агресії впливають два основних фактори:
·        зразок відносин і поведінки батьків;
·        характер підкріплення агресивної поведінки з боку навколишніх.
Зокрема, був установлений зв'язок між батьківським покаранням і агресією у дітей. Батьки часто по-різному реагують на агресивну поведінку дітей в залежності від того, чи спрямоване воно на них або однолітків.
Р.Берон, Д.Річардсон указують на залежність між практикою сімейного керівництва й агресивною поведінки у дітей, що зосередилася на характері і строгості покарань, а також на контролі батьками поведінки дітей. Виявлено, що жорстокі покарання пов'язані з відносно високим рівнем агресивності в дітей, а недостатній контроль і догляд за дітьми корелює з високим рівнем асоціальності, що найчастіше супроводжується агресивною поведінкою [5;10].
Р.С.Сирс, Е.Е.Маккобі, К.Левін у своєму дослідженні також виявили два головних фактори, що визначають можливий розвиток агресивності в поведінці дитини:
1.     Поблажливість, тобто ступінь готовності батьків прощати вчинки, розуміти і приймати дитину;
2.     Строгість покарання батьками агресивних проявів дитини.
Найменш агресивні ті діти, батьки яких не були схильні ні до поблажливості, ні до покарання. Їхня позиція – в осуді агресії і доведенні цього до зведення дитини, але без строгих покарань у випадку провини. Батьки більш агресивних дітей поводилися так, начебто будь-яке поводження дітей пристойне, не роблячи своє відношення до агресії більш ясним. Однак, коли дитина робила провину, вона була суворо покарана. Строгість батьків, якщо вона послідовна та досить чуттєва для дитини, може привести до придушення агресивних імпульсів в присутності батьків, але поза будинком дитина буде поводитися ще більш агресивно.
Крім того, схильний до тілесного покарання батько, хоча і ненавмисно, подає дитині приклад агресивної поведінки.
Дитина, у цьому випадку, робить висновок, що агресія стосовно навколишніх припустима, але жертву завжди потрібно вибирати меншу і слабкішу себе. Вона дізнається, що фізична агресія – засіб впливу на людей і контролю над ними, і буде прибігати до нього при спілкуванні з іншими дітьми.
Якщо покарання занадто збуджує і засмучує дітей, вони можуть забути причину, що породила подібні дії батьків.
Фактично стратегія соціалізації в цьому випадку заважає засвоєнню правил прийнятної поведінки, тобто після суворого покарання дитина розсерджена або розстроєна. Вона через біль може забути, за що її покарали.
Діти, що змінили свою поведінку в результаті настільки сильного впливу, швидше за все не зроблять норми, що їй намагаються прищепити, своїми внутрішніми цінностями. Тобто вони коряться тільки доти, поки за їхньою поведінкою спостерігають.
Отже, формування агресивних тенденцій у дітей відбувається декількома шляхами:
1.     Батьки заохочують агресивність у своїх дітей безпосередньо, або показують приклад (модель) відповідного поводження стосовно інших і навколишнього середовища.
2.     Батьки карають дітей за прояв агресивності. З досліджень видно, що:
·        Батьки, що дуже рідко придушують агресивність у своїх дітей, виховують у дитині надмірну агресивність.
·        Батьки, що не карають своїх дітей за прояв агресивності, імовірніше всього, виховують у них надмірну агресивність.
·        Батькам, розумно гнітячи агресивність у своїх дітей, як правило, вдається виховати уміння володіти собою в ситуаціях, що провокують агресивне поводження.
Щоб подолати агресію в цьому віці батьки повинні прислухатися до дитини, давати можливість їй щось зробити самій, але постійно бути поруч, якщо дитині знадобиться допомога, не слід будувати життя дитини з одних заборон.
    продолжение
--PAGE_BREAK--