Реферат: Реферат на тему: «Звернення стягнення І реалізація заставленого майна»

Реферат на тему:

«Звернення стягнення і реалізація заставленого майна»


Київ – 2008р.

ЗМІСТ


§ 1. Вступ

§ 2. Особливості правового статусу заставленого майна

§ 3. Порядок звернення стягнення на заставлене майно

§4. Порядок реалізації заставленого майна

§5. Проблеми, пов'язані з реалізацією заставленого майна при виконанні виконавчих документів

§ 6. Висновки


Список літератури та нормативних актів, використаних при написанні роботи:

Нормативні акти України.

Монографії та статті.


§ 1. Вступ


Застава і звернення стягнення, реалізація заставленого майна на сьогоднішній час, є однією із найактуальніших тем в цивільно-правовому регулюванні. Саме зараз, з формуванням і становленням нової правової системи, розвитком цивільного законодавства в цілому, і інституту приватної власності, зокрема, ми маємо можливість спостерігати за підвищенням правової свідомості громадян України, вдосконаленням правовідносин між особами, які ґрунтуються на принципах рівноправ’я та законності.

Одним із способів реалізації принципів законності і рівності відносин є зобов’язальне право і, зокрема, інститут застави як способу забезпечення виконання зобов’язань. Належне виконання зобов’язань передбачає, що сторони, які беруть участь у зобов’язальних правовідносинах, виконують покладені на них обов’язки у точній відповідності із законом, договором, а за відсутності таких вказівок – з тими вимогами, які звичайно пред’являються до виконання, а відтак – і з діловими звичаями, що склалися в комерційній практиці.

Поруч із заставою у законодавстві виділяються ще й такі способи забезпечення зобов’язань як неустойка, завдаток, та порука. Застава безперечно має істотні переваги перед неустойкою, завдатком чи порукою, оскільки по-перше, договір застави майна забезпечує наявність і збереження майна на той момент, коли боржник буде розраховуватись з кредитором, при чому вартість заставленого майна буде зростати пропорційно до рівня інфляції. По-друге, застава майна боржника забезпечує кредитору - заставодержателю переважну можливість задовольнити свої потреби за рахунок предмету застави перед іншими кредиторами. По-третє, реальна небезпека втратити майно в натурі є гарним стимулом для боржника виконати свої зобов’язання належним чином і у визначений строк. Отже, можна говорити про винятковість звернення стягнення, реалізація заставленого майна як способу забезпечення виконання зобов’язань.


§ 2. Особливості правового статусу заставленого майна


Визначальним у правовому статусі заставленої речі є питання про те, в кого воно буде знаходитись. Ним може володіти заставодавець, заставодержатель чи третя особа (нотаріальні органи, банк).

Слід розділити питання про користування та розпорядження майном по критерію того, хто може бути суб’єктом відповідного права.

Розпоряджатися предметом застави може лише заставодавець, оскільки він є власником заставленого майна. Заставодержатель, набуваючи заставне право на майно, не набуває тим самим права розпоряджатися цим майном. Специфіка його права полягає в тому, що він може обмежити власника в волі розпоряджатися цим майном. Проявляється це в тому, що заставодавець, за загальним правилом, може розпоряджатися предметом застави тільки за умови отримання згоди на це від заставодержателя. Право заставодавця розпоряджатися застави без згоди заставодержателя може виникнути лише з договору між ними.

По відношенню до користування заставленим майном можливі два варіанти. Користувачем заставленого майна може бути або заставодавець, або заставодержатель, в залежності від того в кого знаходиться заставлене майно. В тому випадку, коли заставлене майно залишається у заставодавця, він має право користуватися предметом застави у відповідності з його призначенням, в тому числі отримуючи з нього плоди та доходи. Це право заставодавця може бути обмежено в двох випадках: якщо відповідне обмеження передбачено в договорі або воно випливає зі змісту застави. Якщо заставлене майно передається заставодержателю його право користуватися ним є не загальним правилом а виключенням.

Незалежно від того у кого знаходиться і як вирішувалося у договорі питання про зобов’язання утримувати заставлене майно, ризик випадкової загибелі предмету застави лежить на заставодавці (або на власникові), якщо інше прямо не було передбачене договором. У випадку передачі заставленого майна заставодержателю останній відповідає за повну чи часткову втрату чи пошкодження переданого йому майна. Така відповідальність є імперативною, сторони договору про заставу не можуть звільнити скажімо заставодержателя від цієї відповідальності. Єдиною підставою звільнення його від відповідальності за втрату чи пошкодження переданої йому в заклад речі може бути відсутність вини. Однак якщо мова йде про ломбард то такий заставодержатель має відповідати за втрату чи пошкодження майна навіть у випадку відсутності вини.

Ціна застави, як правило, не відповідає дійсній вартості заставленого майна. Частіше всього вона складає 50%-60% такої вартості, або й менше. Таким чином одне й те саме майно може забезпечити кілька зобов’язань. За загальним правилом боржник може заставити якусь річ декільком кредиторам, якщо на таку перезаставу є згода першого (основного) кредитора. Крім того заставодавець в такому випадку зобов’язаний попереджати всіх наступних заставодержців про попередні застави, а також про характер та розмір забезпечених таким чином зобов’язань. У випадку недотримання заставодавцем цього обов’язку він повинен відшкодувати відповідному заставодержателю всі заподіяні йому збитки.

При перезаставі закон передбачає певний порядок задоволення вимог заставодержців. В першу чергу задовольняються вимоги найбільш раннього заставодержателя. Вимоги наступних заставодержців задовольняються з того майна (чи з тої частки вартості заставленого майна), що залишилось після повного задоволення вимог попереднього кредитора.

Якщо причина загибелі чи пошкодження майна, переданого у відповідності з договором про заставу заставодержателю, не можуть бути кваліфіковані як випадково виниклі обставини, відповідальність за повну чи часткову втрату предмета застави покладається на заставодержателя. При цьому розмір відповідальності заставодержателя при втраті заставленого майна визначається виходячи з дійсної вартості предмета застави, а в випадку пошкодження - виходячи з розміру, на який ця вартість знизилась, незалежно від суми, на яку був оцінений предмет застави при передачі його заставодержателю. Виключення складають ситуації, коли предмет застави був пошкоджений настільки, що вже не може використовуватись за прямим призначенням. За таких обставин заставодавець отримує можливість відмовитись від заставленого майна і вимагати відшкодування дійсної вартості предмета застави, а також відшкодування всіх збитків, заподіяних йому такими діями заставодержателя. До того ж заставодавець, який виступає одночасно боржником за основним зобов’язанням, очевидно вправі зарахувати свою вимогу до заставодержателя про відшкодування шкоди, заподіяної втратою, недостачею чи пошкодженням заставленого майна, в рахунок покриття його зобов’язання, забезпеченого заставою.

В певних випадках заставодавцю надається право відновити чи замінити втрачене чи пошкоджене заставлене майно іншим рівноцінним майном. В коментарі до нового Цивільного кодексу Російської Федерації Вітрянський вказує, що така заміна не можлива, якщо предмет застави загинув чи пошкоджений, або право власності (повного господарського відання) на нього припинено за обставинами, встановленими законом (наприклад у випадку реквізиції чи примусового викупу), а також договором про заставу не передбачено інше. У всіх інших випадках заставодавець повинен отримати згоду заставодержателя на заміну предмету застави. Залишається додати, що всі наведені обставини хоча й не регулюються українським законодавством прямо, але висновки Вітряннікова можна застосувати й до застави на Україні.

Речове право заставодержателя на заставлену річ закінчується в момент виконання боржником основного зобов’язання в повному обсязі. Часткове виконання боржником своїх зобов’язань не є підставою для припинення цього права. Якщо кредитор відмовляється прийняти належно виконане зобов’язання, боржник має право внесенням відповідної суми на депозит державної нотаріальної контори звільнити заставлене майно від застави.

Боржник може в будь який момент до настання терміну за основним зобов’язанням виконати його і тим самим припинити правовідносини по заставі. Так само заставодержатель мусить припинити процес звернення стягнення на предмет застави у випадку, якщо боржник виконав основне зобов’язання хоч і з запізненням, але до моменту реалізації заставленого майна.

Заставодавець може у будь-який момент вимагати припинення застави при грубому порушенні заставодержатель обов’язків по страхуванню заставленого майна від ризиків його втрати та пошкодження, забезпечення його збереження та його захисту від посягань третіх осіб. Такі підстави для припинення договору застави можуть виникнути у заставодавця тільки в тому випадку, коли у відповідності з цим договором заставлене майно знаходиться у заставодержателя.

Кредитор в деяких випадках теж може достроково накласти стягнення на предмет застави. Так, частина 2 статті 20 Закону України “Про заставу” передбачає, що при припиненні (реорганізації, ліквідації) юридичної особи, яка виступала в договорі застави заставодавцем, заставодержатель набуває право звернення стягнення на заставлене майно незалежно від настання терміну виконання зобов’язання, забезпеченого заставою.

Закон встановлює, що право застави припиняється також у разі загибелі заставленого майна. Однак це правило не є однозначним. Як вже говорилося вище, у випадку, коли загибель заставленого майна сталася з вини заставодавця, можлива його заміна на інше рівноцінне майно.

Право застави також припиняється, якщо заставодержатель стає власником предмета застави. Азімов вказує, що така ситуація можлива лише в тому випадку, якщо заставодержатель наслідує предмет застави. Перелік таких ситуацій можна розширити ще й переходом на кредитора корпоративних прав стосовно боржника-юридичної особи. Однак, як правильно вказує Азімов така трансформація заставного права на право власності не завжди вигідна заставодежателю, так як саме до нього будуть звертатися всі наступні заставодержателі (звичайно якщо вони є) для задоволення своїх вимог.

Якщо предметом застави є майнові права, право застави не може продовжуватися довше ніж дія самих цих прав. Так дія права застави на винахідницький патент не може перевищувати 20 років - терміну дії такого патенту.

Питання про користування та розпорядження заставленим майном має дуже важливе значення не тільки з точки зору на відповідне майно як на предмет застави, але і як на майно яке має певну споживчу значимість. Тут можливі два підходи: або майно є тільки предметом застави і в такому випадку неможливе його інакше застосування (тобто майно знаходиться ніби під арештом); або воно не виключається з цивільного обороту і продовжує використовуватися у відповідності з його споживчими властивостями.

Зрозуміло, що з точки зору інтересів всього цивільного обороту остання ситуація більш прийнятна. Саме тому, щодо економічно значимого майна, законодавством встановлюється такий порядок застави, при якому воно б могло в повному обсязі, відповідно до свого призначення, використовуватись для створення матеріальних та духовних благ.


§ 3. Порядок звернення стягнення на заставлене майно.


За українським законодавством незалежно від виду та характеру заставленого майна стягнення на предмет застави накладаються за рішенням суду чи арбітражного суду. У випадках, як сказано в Законі України “Про заставу”, передбачених законодавством, допускається звернення стягнення на заставлене майно і в безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса. Однак Закон України “Про нотаріат” встановлює, що випадки безспірного стягнення за виконавчими написами нотаріусів визначаються Кабінетом Міністрів України. Логічно було передбачити в цьому законі і інші випадки запровадження безспірного, на підставі виконавчих написів нотаріусів, стягнення.

Таке регулювання порядку звернення стягнення на заставлене майно, на нашу думку, має досить серйозні недоліки. Відразу привертає на себе увагу його поверховість, в законі не врахована вся різноманітність ситуацій, які виникають в заставних правовідносинах. Найбільш спірними є норми, що регулюють звернення стягнення на предмет застави за виконавчим написом нотаріуса. Зрозуміло, що застосування такого способу задоволення вимог заставодержателя є ризикованим, оскільки при вчиненні виконавчого напису нотаріуса ніякої перевірки обґрунтованості вимог кредитора (заставодержателя), а також законності їх підстав, наявності можливостей погашення боргу без звернення стягнення на заставлене майно на належному рівні не проводиться. Саме тому, як відзначає Л. Грось, в новий Цивільний кодекс Російської Федерації передбачає лише один випадок нотаріального звернення стягнення на предмет застави - у випадку задоволення вимог ломбарду на закладене до нього майно.

Якщо предметом застави є дві або більше речей (два або більше прав), стягнення може бути звернено на всі ці речі (права) чи на будь-яку з них на розсуд заставодержателя. Якщо навіть заставодержатель звернув стягнення на одну річ (право), він зберігає можливість звернення стягнення на інші речі (права), що складають предмет застави. Азімов вказує, що така можливість кредитора базується на принципі юридичної неподільності предмета застави.

За рахунок заставленого майна заставодержатеь має право задовольнити всі свої вимоги в повному об’ємі, визначеному на момент фактичного задоволення, з урахуванням відсотків, відшкодування збитків, заподіяних затримкою виконання, необхідних витрат по утриманню заставленого майна (зберігання, страхування), а також судових інших витрат на здійснення забезпеченої заставою вимоги (державне мито, сплачене при подачі позовної заяви про звернення стягнення на заставлене майно, плата за послуги нотаріуса).

Реалізація заставленого майна провадиться судовим виконавцем на підставі виконавчого листа суду, наказу арбітражного суду чи виконавчого напису нотаріуса. Якщо стягнення звертається на майно державного підприємства (відкритого акціонерного товариства, створеного у процесі корпоратизації, всі акції якого перебувають у державній власності) реалізація заставленого майна провадиться на вищевказаних підставах відповідним органом приватизації (Фондом державного майна України, управліннями Фонду державного майна України в областях, містах Києві та Севастополі).

Продаж заставленого майна здійснюється на аукціонах (відкритих торгах), якщо інше не передбачено в договорі застави1. Нормативний акт, яким би регулювався порядок продажу з аукціону заставленого майна на жаль в українському законодавстві відсутній. Тому для ознайомлення з порядком проведення публічних торгів звернемося до праці Азімова. Він так описує порядок проведення аукціону: “За загальним правилом аукціон проводиться ведучим (ліцитатором). Він описує об’єкт та умови його продажу. Початком торгів вважається оголошення початкової ціни продажу об’єкту. Якщо на протязі трьох хвилин після такої об’яви не буде запропонована більш висока ціна, ліцитатор одночасно з ударом молотка оголошує, що об’єкт придбано особою, яка запропонувала найвищу ціну.”

Якщо аукціон (публічні торги) оголошено таким, що не відбувся, заставодержатель, за згодою заставодавця має право залишити заставлене майно за собою за початковою ціною аукціону. Випадки оголошення акціону таким, що не відбувся перелічені в Цивільно-процесуальному кодексі України:

- якщо на оголошені публічні торги ніхто не з’явився, чи з’явилася лише одна особа;

- якщо ніхто з учасників аукціону не зробив надбавки до початкової ціни;

- якщо покупець протягом п’яти днів не вніс повністю суму, за яку він придбав об’єкт.

Вартість майна, яке за таких умов переходить до заставодержателя, визначається початковою його ціною, запропонованою на аукціоні. Азімов зазначає, що така угода за своєю природою є фідуціарною так як право власності заставодержателя на заставлене майно за нею наступає при наявності двох умов: оголошення судовим виконавцем торгів такими, що не відбулися, згоди заставодавця продати майно за початкову ціну. Але можна помітити, що наш випадок значно відрізняється від того поняття фідуціарної угоди, яке знало класичне римське право. Тоді річ переходила у власність заставодавця відразу з укладенням угоди про заставу. Належним виконанням зобов’язання боржник викуповував заставлену річ, якщо вона ще знаходилась у кредитора, адже будучи повноцінним її власником він міг розпоряджатися предметом застави на свій розсуд. Звідси й назва - fiducia cum creditore - угода заснована на довірі кредитору. Тому з такими висновками не можна погодитись. Логічніше було б класифікувати таку ситуацію як форму звернення стягнення на заставлене майно способом його привласнення кредитором.

Якщо ж заставодавець не дає згоди на привласнення кредитором предмету застави, судовий виконавець, якщо інше не передбачено договором, не раніше десяти днів після оголошення аукціону таким, що не відбувся, призначає другі торги, на яких початкова ціна майна визначається на основі його інвентарної ціни, страхової оцінки чи першої запропонованої на торгах суми. У випадку оголошення такими, що не відбулися і повторних торгів, арешт з заставленого майна знімається і виконавчий лист повертається кредитору. Залишається зазначити, що такий порядок звернення стягнення на заставлене майно стосується лише нерухомого майна, головним чином - будівель.

Аналізуючи текст Примірного договору застави, який наводиться в Інструкції Національного банку України ”Про методичні рекомендації по застосуванню банками Закону України “Про заставу”, а також пункту 8.3. Роз’яснень вищого Арбітражного суду України можна зробити висновок, що банкам надано право самостійно реалізовувати заставлене майно для задоволення своїх вимог, дотримуючись при цьому положень закону. Таким чином це може означати, що ми на Україні маємо ще один орган судового виконання - банки, при тому, що вони не є навіть державними установами.

Особливим чином має проводитись продаж заставлених валютним цінностей, перелік яких наводиться в статті 129 Цивільного кодексу України. Вони мають реалізовуватись Національному банку України (іноземна валюта, в т. ч. банкноти, монети, скарбничі білети, фондові цінності, як то акції, облігації і т. і. виражені в іноземній валюті, а також всі інші цінності) чи спеціалізованим державним підприємствам, які займаються переробкою відповідних цінностей (дорогоцінні метали: золото, срібло, платина, метали платинової групи2 - в будь якому вигляді і стані; природне дорогоцінне каміння: діаманти, рубіни, сапфіри, перлини - в природні та оброблені).

Заставлені майнові права передаються заставодержателю шляхом уступки заставодавцем вимоги, що випливає з заставленого права.

Якщо сума, виручена від реалізації предмета застави перевищує суму забезпечених ним зобов’язань заставодавця, різниця йому повертається. У випадку коли предметом застави був цілісний майновий комплекс державного підприємства (відкритого акціонерного товариства, створеного у процесі корпоратизації, всі акції якого перебувають у державній власності), різниця зараховується до відповідного бюджету, а у разі коли покупцем є фізична особа або юридична особа, у майні якої частка державної власності не перевищує 25%, - до відповідного позабюджетного фонду приватизації.

Якщо ж сума, виручена від продажу застави, недостатня для задоволення вимог заставодержателя, він має право отримати повне задоволення і з іншого майна боржника, але вже в загальному порядку.

Нарешті стаття 21 Закону України “Про банкрутство” встановлює, що кошти, виручені від продажу майна банкрута, передусім, поряд з покриттям судових витрат по справі про банкрутство, направляються для задоволення вимог, забезпечених заставою.

Загалом можна сказати, що недосконалий порядок звернення стягнення на заставлене майно за законодавством України, є причиною “втечі” кредитних установ від укладання договорів застави майна. В ситуації, коли банки видають в основному “короткі” кредити, судовий порядок звернення стягнення, особливо у випадках коли банк заздалегідь (до терміну сплати боргу) отримує інформацію про недобросовісність боржника, серйозно шкодить їх економічним інтересам.


§4. Порядок реалізації заставленого майна


Відповідно до ст. 20 Закону “ Про заставу” реалізації предмету застави повинно передувати звернення стягнення на заставлене майно. Звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням арбітражного суду, якщо інше не передбачене Законом , а також у безспірному порядку на основі виконавчого напису нотаріусів ( у тому випадку , коли договір застави було нотаріально посвідчено).

З метою прискорення звернення стягнення та наступної реалізації заставленого майна використовується наступний порядок :

заставодержатель звертається до позичальника з письмовою претензією , у якій вказується на факт непогашення заборгованості по кредиту та/ або відсоткам ( з зазначенням суми заборгованості ) а також пропонується дати дозвіл банку на реалізацію предмета застави.

позичальник надає позитивну відповідь на претензію банку у відповідь надається дозвіл банку на реалізацію предмету застави у відповідності до умов договору застави та діючого законодавства ( у зв’язку з неможливістю самостійно розрахуватися за наданий кредит та/ або відсотки за користування ним). Такий або аналогічний порядок звернення стягнення на заставлене майно повинен бути передбачений у договорі застави. Якщо від позичальника не отримано позитивної відповіді на претензію у встановлений Арбітражним процесуальним кодексом ( 30 днів з моменту отримання претензії позичальником з врахуванням часу поштового обігу ) , необхідно направити позовну заяву в арбітражний суд. Звернення стягнення на предмет застави здійснюється на підставі рішення арбітражного суду.

При заставі майнових прав реалізація предмету застави провадиться шляхом уступки заставодавцем заставодержателю вимоги , що випливає із заставного права. Договір застави майнових прав необхідно реалізувати шляхом укладання між позичальником та банком договору уступки вимоги (при цьому банк у відповідності до ст.199 Цивільного Кодексу повинен повідомити колишнього боржника про уступку вимоги).

Якщо у заставу по кредиту виданому у національній валюті України було взято майнові права по контракту між резидентом України (позичальник) та нерезидентом (контрагент позичальника) реалізація майнових прав провадиться у наступному порядку.

Якщо договір застави є нотаріально посвідченим, то заставодержатель при отриманні дозволу заставодавця на реалізацію заставленого майна , звертається до нотаріальної контори або до приватного нотаріуса за отриманням виконавчого напису на договорі застави для отримання права на реалізацію предмету застави. Щодо цієї процедури заставодержателем подаються такі документи:

нотаріально посвідчений договір застави;

довідка про розмір непогашеної заборгованості;

довіреність особи , яка здійснює оформлення виконавчого напису, від імені керівника філії банку;

копію платіжного документу про сплату держмита у розмірі 2% від суми предмету застави;

копію повідомлення заставодавцю про те, що заставодержатель починає реалізацію заставного права у відповідності до умов договору застави.

При звернені за отриманням виконавчого напису необхідно враховувати, що нотаріус здійснює виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості заставодавця перед заставодержателем, та якщо зі дня виникнення права вимоги по кредитній угоді пройшло не більше трьох років.

Виконавчий напис , що здійснюється нотаріусом , повинен містити :

посаду прізвище та ініціали нотаріуса що здійснив виконавчий напис;

найменування та адреса заставодержателя;

найменування та адреса заставодавця;

вказання на предмет застави, що підлягає реалізації;

вказання розміру плати за здійснення виконавчого напису та суми державного мита;

посилання на статтю Закону “ Про нотаріат”, на підставі якої вчинено виконавчий напис;

дату вчинення нотаріального напису;

номер, під яким виконавчий напис зареєстровано в реєстрі;

підпис нотаріуса , що вчинив виконавчий напис , печатка.

Відмова нотаріуса вчинити виконавчий напис може бути оскаржена заставодержателем в судових органах.

Після отримання рішення арбітражного суду або виконавчого напису нотаріуса заставодержатель може приступити до реалізації заставленого майна, відносно якого вчинено вказані дії. Реалізація даного майна проводиться судовим виконавцем. Заставодержатель у цьому випадку повинен надати допомогу судовому виконавцю у підшуковувані покупців на заставлене майно та ін.

При реалізації майна існують певні відмінності в залежності від форми власності заставодавця. Якщо здійснюється реалізація державного майна, то вона проводиться виключно через аукціони. При реалізації даного майна банк у будь-якому випадку не має права самостійно його реалізувати, а повинен звернутися до органу приватизації (регіональне відділення Фонду державного майна ) із заявою про продаж державного майна та виконувати вимоги органу приватизації.

Реалізація заставленого майна, що не є державною власністю провадиться також через аукціони, якщо інше не передбачено договором застави. Тому, враховуючи складність процедури проведення аукціонів, є доцільним передбачати в договорах застави можливість реалізувати предмет застави шляхом продажу поза аукціоном. Доцільно зазначати, що в будь-якому випадку право вибору способу реалізації предмету застави повинно завжди належати заставодержателеві.

Перед тим як розпочати процес реалізації заставленого майна заставодержатель повинен прийняти предмет застави від заставодавця. При цьому обов’язково потрібно укладати договір купівлі-продажу майна заставодавцем (продавець) та заставодержателем (покупець) та акту-прийому передачі майна. Складання договору купівлі-продажу необхідне для того, щоб юридично закріпити за заставодержателем право власності на передане майно.

Для реалізації предмету застави через посередника необхідно укласти договір-доручення між заставодержателем та посередником на реалізацію предмета застави. У договорі слід обумовити способи і строки реалізації заставленого майна, встановити розмір оплати послуг посереднику, обов’язок посередника сплатити податки до бюджету, право заставодержателя перевіряти діяльність посередника за несвоєчасну реалізацію майна. Також укладається договір купівля продажу заставленого майна між заставодавцем та заставодержателем. Договір повинен містити усі основні умови передбачені главою 20 Цивільного Кодексу України.

На підставі опису заставленого майна (Додаток до Договору застави) затверджується акт прийому передачі майна між заставодавцем та заставодержателем, який буде додатком до договору купівлі-продажу.

Посередник здійснивши реалізацію предмета застави :

сплачує до бюджету прибуток на додану вартість, залишає собі кошти що йому належні (у сумі що встановлена у договорі доручення);

перераховує зі свого розрахункового рахунку на рахунок заставодержателя кошти від реалізації предмету застави;

передає заставодержателю довідку про ціну по якій здійснена фактична реалізація предмету застави, про розмір сплаченого податку та про розмір коштів, що він залишив собі за виконання договору доручення.

Після цього заставодержатель направляє повідомлення заставодавцю про ціну, по якій була проведена фактична реалізація предмету застави. У випадку якщо в наслідок реалізації предмету застави отримана сума, яка перевищує розмір забезпечених цією заставою вимог по кредитному договору, заставодержателем повертається різниця на розрахунковий рахунок заставодавця.

Якщо предмет застави не буде реалізований і на підставі договору застави купівлі продажу майна та акту прийому передачі перейде у власність заставодержателя, це майно заставодержатель повинен прийняти на баланс.


§5. Проблеми, пов'язані з реалізацією заставленого майна при виконанні виконавчих документів


Реалізація арештованого майна проводиться відповідно до вимог статті 61 Закону України «Про виконавче провадження», за винятком майна, вилученого за законом з обігу та зазначеного в частині восьмій статті 55 цього Закону, здійснюється спеціалізованими організаціями, які залучаються на тендерній (конкурсній) основі, на підставі договорів між Державною виконавчою службою та спеціалізованими організаціями шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах.

Якщо передане торговельним організаціям майно не буде продано протягом двох місяців, воно підлягає переоцінці. Державний виконавець переоцінює майно в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. У разі коли в місячний строк після переоцінки майно не буде продано, державний виконавець повідомляє про це стягувача і пропонує йому вирішити питання щодо залишення за собою непроданого майна.

Боржник має право визначити, в якій послідовності необхідно продавати майно. У разі коли від продажу частини майна буде виручено суму, достатню для задоволення вимог стягувача, сплати виконавчого збору, витрат на здійснення виконавчих дій, штрафу, подальший продаж арештованого майна припиняється. Вимоги боржника , щодо черговості продажу майна не приймаються державним виконавцем, якщо внаслідок їх задоволення виникнуть перешкоди чи додаткові труднощі для виконання або подовжиться його строк.

Статтею 57 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що оцінка майна боржника провадиться державним виконавцем, якщо вартість майна не перевищує сто неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, за ринковими цінами, які діють на день проведення оцінки, крім випадків, коли оцінка провадиться за регульованими цінами, а також у разі оцінки нерухомого майна Для проведення оцінки нерухомого майна, транспортних засобів, вартість якого перевищує сто неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, державний виконавець залучає експерта (спеціаліста) для визначення вартості майна, що здійснює свою діяльність відповідно до Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні». Державний виконавець про оцінку арештованого майна повідомляє сторони, які мають право оскаржити оцінку майна до суду в 10-денний строк з дня отримання повідомлення.

Відповідно до статті 66 Закону України «Про виконавче провадження» спеціалізована організація проводить прилюдні торги за заявкою державного виконавця, в якій зазначається початкова вартість майна, що виставляється за експертною оцінкою.

Відповідно до статті 62-2 Закону України «Про виконавче провадження» після повного розрахунку покупця за придбану нерухомість на підставі протоколу про реалізацію предмета іпотеки та документів, що підтверджують розрахунок за придбану нерухомість, державний виконавець складає акт про реалізацію предмета іпотеки.

Затверджений начальником державної виконавчої служби акт державний виконавець видає покупцеві, а копії акта надсилає стягувачеві і боржникові, На підставі копії цього акта нотаріус видає покупцеві свідоцтво про придбання нерухомого майна.

Свідоцтво про придбання нерухомого майна є підставою для реалізації у встановленому законом порядку права власності покупця на придбану нерухомість. У разі реалізації предмета іпотеки, який включає майнові права щодо нерухомості, таке свідоцтво є підставою для переведення на нового власника прав і зобов'язань іпотекодавця, за договором, який визначає умови надання і здійснення таких прав.

Згідно статті 61 Закону України «Про виконавче провадження» у разі коли в місячний строк після переоцінки майно не буде продано, державний виконавець повідомляє про це стягувача і пропонує йому вирішити питання щодо залишення за собою непроданого майна. Якщо стягувач у 15-денний строк письмово не заявить про своє бажання залишити за собою непродане майно, арешт з майна знімається, воно повертається боржникові, а виконавчий документ у разі відсутності у боржника іншого майна, на яке може бути звернено стягнення, повертається стягувачеві без виконання . Я кщо стягувач виявив бажання залишити за собою непродане майно, то він зобов'язаний у 15-денний строк з дня повідомлення державного виконавця про виявлення бажання залишити за собою непродане майно, внести на депозитний рахунок органу державної виконавчої служби різницю між вартістю непроданого майна та сумою коштів, які підлягають стягненню на його користь, якщо вартість непроданого майна перевищує суму боргу, яка підлягає стягненню за виконавчим документом. З перерахованих стягувачем коштів оплачуються витрати, пов'язані з проведенням виконавчих дій, стягується виконавчий збір, а залишок коштів повертається боржнику.  Майно передається стягувачу за оцінкою, за якою воно було передано на реалізацію. Про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу державний виконавець виносить постанову, яка затверджується начальником відповідного органу державної виконавчої служби, якому він безпосередньо підпорядкований. За фактом такої передачі державним виконавцем складається акт. Постанова і акт є підставою для подальшого оформлення стягувачем права власності на це майно.


§ 6. ВИСНОВКИ


В умовах реформування економіки, розвитку ринкових відносин все гостріше відчувалася необхідність широкого застосування заставних зобов’язань в цивільному обороті. З розширенням бази застосування застави явно відчувалася недостатність її правового регулювання в діючому Цивільному кодексі.

Прийняття 2 жовтня 1992 року Верховною Радою України Закону “Про заставу” започаткувало новий етап розвитку українського заставного права. В постанові Верховної Ради України “Про введення в дію Закону України “Про заставу” зазначалося, що до приведення законодавства України у відповідність з вказаним законом застосовується діюче законодавство в частині, яка не протирічить йому. Прийняття цього закону хоча й стало значним кроком вперед однак не зняло багатьох проблем, пов’язаних з законодавчим регулюванням застави. Так його положення, що регулюють заставу товарів в обороті та переробці, заставу майнових прав, а також заставу цінних паперів на мій погляд містять суттєві недоліки. Вони мають скоріше декларативний характер і не можуть забезпечити регулювання даних відносин на практиці. Крім того окремі його положення, як то стаття 50 в якій заставодавцю забороняється здійснювати уступку заставленого права, протирічать основним, фундаментальним засадам на яких збудоване сучасне заставне право.

Автор роботи згоден з тими вченими, які класифікують заставу як речове право. Адже головна функція застави полягає в забезпеченні виконання основного зобов’язання шлях