Реферат: «Одеська юридична академія»



Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Національного університету „Одеська юридична академія”


ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ


НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ ПОСІБНИК


для слухачів

Інституту підготовки професійних суддів


Одеса – 2011


Рекомендовано до видання

навчально-методичною радою

Національного університету «Одеська юридична академія»

(протокол № від 2011 р.)


Укладачі:

Березовська Н.Л., асистент;

Горбачова І.М., канд. юрид. наук, доцент;

Коломієць Ю.Ю., канд. юрид. наук, доцент;

^ Полянський Є.Ю., канд. юрид. наук, доцент;

Туляков В.О., доктор юрид. наук, професор.


Призначення покарання: Навчально-методичний посібник / Авт. кол.; Відп. ред. В.О. Туляков. – О.: , 2011. - с.


Навчально-методичний посібник затверджений

кафедрою кримінального права

Національного університету «Одеська юридична академія»

(протокол № від р.)


ЗМІСТ

ВСТУПНІ ЗАУВАЖЕННЯ.............................................................................................................

НАВЧАЛЬНИЙ ПЛАН СПЕЦКУРСУ..........................................................................................

ПРОГРАММА СПЕЦКУРСУ ЗА ТЕМАМИ ЛЕКЦІЙ................................................................

Тема 1. Покарання: принципи, загальні засади та особливі умови призначення.......................................................................................................................

Тема 2. Призначення основних видів покарання за кримінальним законодавством України..................................................................................................

Тема 3. Призначення додаткових видів покарання за кримінальним законодавством України................................................................................................

МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ, ЗАВДАННЯ І ПЛАНИ ПРАКТИЧНИХ ЗАНЯТЬ....................................................................................................................................................

Тема 1. Покарання: принципи, загальні засади та особливі умови призначення.......................................................................................................................

Тема 2. Призначення основних видів покарання за кримінальним законодавством України..................................................................................................

Тема 3. Призначення додаткових видів покарання за кримінальним законодавством України................................................................................................

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ТА ЗАВДАННЯ ДЛЯ ВИКОНАННЯ КОНТРОЛЬНИХ РОБІТ……………………………………………………………..........................................................

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ З СПЕЦКУРСУ (до іспиту)..........................................

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА.............................................................................................


^ ВСТУПНІ ЗАУВАЖЕННЯ

Вчення про злочин і вчення про покарання є найважливішими розділами Загальної частини кримінального права.

Завданням спецкурсу є прагнення до удосконалення знань студентів Інституту підготовки професійних суддів щодо проблематики вчення про кримінальну відповідальність та покарання. Зміст його утворюють питання, присвячені визначенню кримінальної відповідальності і покарання, праву покарання, межам покарання, кримінально-правовим проблемам диференціації і індивідуалізації кримінальної відповідальності і застосування покарання.

Визначення відповідальності, визначення покарання, диференціація і індивідуалізація кримінальної відповідальності і покарання як елементи реалізації кримінальної політики будь-якої держави відіграють значну роль в організації системи кримінально-правової охорони. У цьому зв’язку ні один юрист, який працює в сфері кримінального правосуддя, не має право обмежувати свої знання про право покарання лише початковими відомостями, отриманими з курсу Загальної частини кримінального права, аналізом передумов організації кримінального переслідування в межах процесуальних відносин, а також аналізом характеристик виконання покарання в межах курсу кримінально-виконавчого права.

Необхідне більш глибоке проникнення в сферу права покарання, соціології кримінального права, психології кримінальної відповідальності і покарання. Знання реалій існування і реалізації кримінальної відповідальності і покарання в межах існуючої правової форми допоможе студентам професійно визначати передумови застосування тих або інших норм кримінального права.

Для того щоб в процесі вивчення спецкурсу студенти могли більш повно орієнтуватися в об’ємі матеріалу в цих методичних вказівках, завданнях і планах практичних занять дається стисла характеристика тем курсу.

Методичні вказівки не містять позитивного викладення матеріалу і надають лише пояснення до найбільш складних питань спецкурсу і рекомендації до їх вивчення.

Тема "Звільнення від кримінальної відповідальності" вивчається студентами самостійно.

З метою закріплення отриманих знань студенти обов’язково повинні виконати завдання і вирішити задачі, надані після кожної теми практичних занять.

Посібник також містить контрольні питання до заліку та для самоперевірки, до яких потрібно повернутися після вивчення спецкурсу та перевірити, як засвоєний матеріал.

Методичні вказівки, завдання і плани практичних занять з спецкурсу обговоренні і затвердженні на засіданні кафедри кримінального права Одеської національної академії.


^ НАВЧАЛЬНИЙ ПЛАН СПЕЦКУРСУ

„ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ”




^ Назва теми

Л

ПЗ

СР

1.

Покарання: принципи, загальні засади та особливі умови призначення

6

2




2.

Призначення основних видів покарання за кримінальним законодавством України

6

2




3.

Призначення додаткових видів покарання за кримінальним законодавством України

4

2





Усього
16

6






^ ПРОГРАММА СПЕЦКУРСУ „ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ”

ЗА ТЕМАМИ ЛЕКЦІЙ


Тема 1. Покарання: принципи, загальні засади та особливі умови призначення– 6 г.

Поняття покарання та його співвідношення:

а) з кримінальною відповідальністю;

б) з іншими заходами кримінально-правового впливу.

Поняття системи покарань та принципи її побудови.

Види покарань за кримінальним законодавством України та в науці кримінального права.

Поняття та види принципів призначення покарання:

а) значення загальних та галузевих принципів права під час призначення покарання;

б) спеціальні принципи інституту призначення покарання.

Загальні засади призначення покарання:

а) призначення покарання відповідно до положень Загальної частини КК України;

б) призначення покарання в межах , установлених у санкції статті Особливої частини КК України;

в) призначення покарання з урахуванням ступеня тяжкості конкретного вчиненого злочину;

г) призначення покарання з урахуванням обставин, які пом’якшують покарання;

д) призначення покарання з урахуванням обставин, які обтяжують покарання;

е) призначення покарання з урахуванням особи винного.

Особливі умови призначення покарання:

а) призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом;

б) призначення покарання за незакінчений злочин;

в) призначення покарання за злочини, вчинені у співучасті;

г) призначення покарання за сукупністю злочинів;

д) призначення покарання за сукупністю вироків.

Особливості призначення покарання неповнолітнім:

Особливості призначення покарання іншим спеціальним суб’єктам (жінки, службові особи, військовослужбовці, інваліди, особи похилого віку тощо).


При вивченні даної теми слід мати наувазі, що кримінальна відповідальність та покарання не тотожні поняття.

Питання про сувору диференціацію відповідальності і покарання в юридичній літературі виникло на рубежі 50–60-х років. Законодавство ж узагалі до 1958 р. не розглядало кримінальну відповідальність окремо від покарання. В Засадах 1958 року і Кримінальному кодексі УРСР 1960 року з'явилася стаття, що передбачає підстави звільнення від кримінальної відповідальності і від покарання. Це стало підтвердженням того, що законодавець не ототожнює кримінальну відповідальність і покарання, а йде шляхом розмежування зазначених понять. Подальший розвиток кримінального законодавства привів до того, що вже в 2001 році, у новому Кримінальному кодексі України підстави звільнення від кримінальної відповідальності і підстави звільнення від покарання і його відбування були передбачені в різних розділах.

Законодавчого визначення кримінальної відповідальності немає, тому в юридичній літературі існує безліч точок зору щодо питань, пов’язаних із кримінальною відповідальністю.

Досить поширеною є точка зору про те, що кримінальна відповідальність, виступаючи різновидом соціальної відповідальності, являє собою діалектичне сполучення двох аспектів – негативного (ретроспективного) і позитивного (перспективного).

Щодо визначення негативної (ретроспективної) кримінальної відповідальності існують такі точки зору: 1) кримінальна відповідальність ототожнюється з покаранням; 2) кримінальна відповідальність визначається як засудження, осуд особи за вчинений злочин; 3) кримінальна відповідальність розуміється як обов’язок особи, що вчинила злочин, піддатися несприятливим для неї наслідкам; 4) кримінальна відповідальність трактується, як фактичне претерпіння винним застосованих до нього примусових заходів; 5) кримінальна відповідальність фактично ототожнюється з кримінальним правовідношенням або розглядається як сукупність кримінальних та інших правовідносин; 6) кримінальна відповідальність вважається об’єктом кримінального правовідношення і визначається як те супроводжуюче з державним осудом обмеження правового статусу громадянина, якому він за законом підлягає у зв’язку із вчиненням ним злочину.

Аналіз існуючих точок зору щодо поняття позитивної кримінальної відповідальності дозволяє виділити дві основні позиції:

1) прихильники першої позиції вважають, що позитивна кримінальна відповідальність – це обов'язок дотримуватись кримінально-правових заборон, погоджувати з ними свою поведінку. Самі заборони складають об'єктивні елементи позитивної відповідальності; усвідомлення їх, оцінка своєї поведінки – суб'єктивні елементи;

2) відповідно до другої позиції, позитивна кримінальна відповідальність – це сукупність загально-регулятивних відносин, де суб'єктами виступають держава і всі правосуб’єктні громадяни. Виникає вона з початком діяльності у зв’язку з виконанням передбачених законом обов'язків. Тому об'єктивний елемент позитивної відповідальності тут складають не кримінально-правові заборони, а сама діяльність, суб'єктивний – знання або незнання про вимоги закону до цієї поведінки. Як окремий випадок позитивної кримінальної відповідальності розглядається сукупність кримінальних відносин по реалізації прав громадян на необхідну оборону, затримання злочинця та ін.

Поняття покарання в тому виді, у якому воно викладено в КК України 2001 року існувало не завжди. Більш того, справедливим буде сказати, що раніше в КК 1960 року взагалі не існувало чіткого визначення покарання. Дефініція покарання вироблялася поступово в теорії кримінального права. Вперше законодавче визначення поняття покарання було дано в ст. 50 КК 2001 року.

Слід виділити специфічні ознаки покарання, з яких і складається поняття покарання:

1) покарання – це міра державного примусу. Поняття покарання як міри означає, що кожен вид покарання має кількісні границі і визначений зміст, тобто являє собою потенційно здійсненний спосіб впливу на засудженого, строго регламентований кримінальним законом. Ніхто не вправі виходити за межі кількісних і якісних характеристик покарання, встановлених законом. Тільки в рамках покарання як міри суд вправі на основі кримінального закону, визначаючи строк і режим покарання, встановити, в яких кількісних, а в ряді випадків і якісних межах застосовувати покарання до конкретної особи. Незаконним визнається позбавлення або обмеження прав і свобод засудженого, не передбачених кримінальним законом і які не є заходами примусового характеру;

2) державний характер примусового заходу. Під цим мається на увазі, що покарання може бути призначено тільки від імені держави, і є публічно-правовою, державною оцінкою діяння як злочинного, а особу, що вчинила цей злочин, як зобов’язаного перетерпіти покарання;

3) примусовий характер покарання як державної міри. Всі учасники публічно-правової сфери зобов’язані підкорятися рішенням, що вступили в законну силу, про покарання, а держава вправі застосовувати для їхньої реалізації відповідні заходи впливу, тобто передбачені законом необхідні способи, що забезпечують підпорядкування осіб і органів такого роду рішенням, включаючи необхідні заходи фізичного впливу. Примусовий характер покарання також означає обов’язок засудженого перетерплювати позбавлення й обмеження, пов’язані з застосуванням до нього покарання;

4) кримінальне покарання призначається за ті діяння, що є злочинами, тобто містять всі ознаки складу злочину і застосовується до конкретної особи. Тобто винність є одним з ознак злочину, зрозуміло, що покарання застосовується до особи, визнаною винною у здійсненні злочину. Безвинне призначення покарання неможливе, і якщо суд не встановить провину конкретної особи у вчинені конкретного злочину, то до такої особи не можуть бути застосовані заходи примусового впливу, тобто покарання. Це означає, що призначення кримінального покарання і його виконання можливі лише щодо самого винного. Воно не може бути направлено на інших осіб, навіть близьких родичів. Покарання призначається і застосовується тільки стосовно самого злочинця і ніколи не може бути перекладене на іншу особу;

5) покарання призначається тільки за вироком суду і від імені держави. Так, відповідно до ст.62 Конституції України “Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.” Згідно ж зі ст.124 Конституції України “Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами.” Тобто, жоден інший державний орган не може призначити особі такий примусовий захід, як покарання.;

6) покарання, на відміну від інших примусових заходів, спричиняє особливий правовий наслідок – судимість, що може бути знята чи погашена за певних умов, зазначених у кримінальному законі (ст.88 КК України). Саме судимість відрізняє кримінальне покарання від інших засобів державного примусу. За своїм змістом судимість – являє собою певний правовий статус засудженого, пов’язаний з різного роду правообмеженнями та іншими негативними наслідками протягом певного, визначеного в законі строку. Судимість як самостійна ознака покарання визначається тим, що вона визнається обставиною, яка обтяжує відповідальність у випадку вчинення нового злочину та зберігає певні обмеження прав засудженого і після відбуття ним. Кримінально – правові наслідки судимості можуть виявлятися в якості: обтяжуючого відповідальність обставини, що впливає на кваліфікацію злочину; обтяжуючого відповідальність обставини при призначенні покарання; обставини, що виключає чи обмежує звільнення від кримінальної відповідальності і покарання;

7) покарання за своїм змістом є карою. Хоча сам термін «кара» відсутній у визначенні покарання, даному в КК. Каральний характер покарання передбачається в обмеженні прав і свобод особи, визнаної винною у вчиненні злочину. Кара є складовою ознакою будь-якого кримінального покарання. Вона визначається строками покарання, наявністю фізичних і моральних страждань та позбавлень, різного роду правообмеженнями. В одних покараннях вона виражена більшою мірою, наприклад, довічне ув’язнення, позбавлення волі, в інших — переважають обмеження інших прав; займатися професійною діяльністю, мати звання, нагороди тощо. В кожному покаранні, безумовно, присутні і моральні страждання — ганьба, сором перед суспільством і своїми близькими.

^ Мета покарання. Мета – категорія не кримінально-правова, а філософська. У філософії під метою розуміється передбачення у свідомості результату, на досягнення якого спрямовані дії. Вона завжди зв’язана зі здатністю людини передбачати майбутнє і результати своїх дій. З однієї сторони мета – модель майбутнього, те що потрібно ще досягти, майбутній результат діяльності, з іншого боку вже існуючий образ бажаного результату. Проблема мети покарання цікавили багатьох вчених і філософів протягом всієї історії. Багато запропонованих ними концепцій і теорій не призвели до однозначного розуміння цієї складної проблеми. Однак з цих численних теорій можна виділити дві основні групи: а) абсолютні теорії покарання (теорії відплати); б) відносні теорії покарання (теорії досягнення корисної мети).

Серед абсолютних теорій покарання виділяють теологічні теорії, теорії матеріальної та діалектичної відплати. Представники абсолютних теорій не вбачали у покаранні ніякого іншого змісту, крім єдиної абсолютної ідеї — мети відплати за вчинений злочин. Тобто покарання призначається тому, що злочин вчинено, як у відплату за нього. Теологічні теорії (божої відплати), виходячи з того, що злочин є гріх, вважали за мету покарання очищення від цього гріха. Теорію матеріальної відплати розвивав Кант, діалектичної відплати – Гегель, ідеї яких мали суттєвий вплив на розвиток філософських та правових поглядів на протязі всього ХІХ століття, а в поєднанні з іншими трактовками – і у ХХ столітті. Так, наприклад, Кант розглядав покарання як матеріальну (реальну) відплату за вчинених злочин і тому відстоював необхідність закріплення різних систем пропорційності злочину і покарання, відплати рівним злом за те зло, яке завдав винний. Наприклад, за вбивство — смертна кара, за статеві злочини — кастрація, за майнові — каторга на різні строки, за образу — застосування заходів, які ганьблять винного, тощо.

Прихильників відносних теорій об’єднувало те, що вони вбачали зміст і корисність покарання в досягненні будь-якої конкретної (корисної) мети, наприклад, для того, щоб утримати інших членів суспільства від злочину, або для виправлення засудженого тощо. Серед відносних теорій найбільше розповсюдження набула теорія залякування (Бентам та ін.). Її і зараз дотримується багато криміналістів Англії та США. Модифікацією цієї теорії є теорія психологічного прису, що була розвинута відомим криміналістом початку ХІХ століття Ансельмом Фейєрбахом. Як і теорія залякування – це теорія загального попередження, згідно якій покарання повинно впливати на громадян, утримуючи їх від вчинення злочинів. А. Фейєрбах вважав, що покарання повинно протиставляти особі, що вчинила злочин, більш незадоволення, ніж те задоволення, що вона отримала від злочину. Погрозою такого покарання треба утримати людину від злочину. Прихильники теорії спеціального запобігання відстоювали ідею застосування покарання виключно для того, щоб сам винний не вчинив нового злочину. Такі ж ідеї відстоювали і послідовники теорії виправлення, на думку котрих покарання повинно забезпечити виправлення винного, тобто не вчинення ним нових злочинів.

Теорії досягнення покаранням якоїсь однієї мети не могли задовольнити практику. Тому у середині XIX ст. з’являються так звані змішані теорії покарання. Загальним для них є поєднання ідей кількох абсолютних і відносних теорій про мету покарання. Прихильники їх в різних варіантах визнають метою покарання: залякування, відплату, відшкодування спричиненої злочином моральної шкоди, виправлення, загальну і спеціальну превенції. Ці теорії різняться не тільки поєднанням мети, а й їх значущістю. В одних превалює мета залякування, відплати, в других — мета запобігання або виправлення.

Визначення мети покарання – одне з найбільш принципових питань кримінального права. Від його вирішення залежить не тільки побудова багатьох інститутів цієї галузі права, але і цілеспрямоване застосування самого кримінального законодавства.

У юридичній літературі перших років Радянської влади багато уваги приділялося питанню мети і завдань покарання. Складність цієї проблеми приводила до того, що окремі автори вдало сформулювавши ту чи іншу задачу покарання – виправну, попереджувальну, охоронну, у ряді випадків вважали її єдиною, чим спотворювали дійсну роль покарання в Радянській державі. У розглянутий період ще тільки починали оформлятися положення радянської теорії кримінального права про співвідношення примусової і виховної сторін покарання, про співвідношення понять «кара» і «виховання», «кара» і «покарання».

Частина 2 ст.50 КК України закріпила: “Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання чиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принижувати людську гідність.”

На підставі чого можна виділити такі цілі покарання: 1) кара; 2) виправлення засуджених; 2) запобігання вчиненню нових злочинів самим засудженим; 3) запобігання вчиненню злочинів з боку інших осіб.

Під карою як метою покарання розуміється не жорстока помста чи відплата особі з боку держави за вчинений злочин, а орієнтація законодавцем суду за застосування до засудженого такого комплексу обмежень його прав та свобод, який буде відчутним і водночас достатнім для досягнення основних цілей покарання – виправлення засудженої особи, а також спеціальної і загальної превенції.

Мета виправлення засудженого передбачає досягнення певних змін у його особистості, усунення суспільної небезпеки особи, тобто такий вплив покарання, внаслідок якого засуджений під час і після його відбування не вчиняє нового злочину. Виправлення полягає в тому, щоб шляхом активного примусового впливу на свідомість злочинця внести корективи в його соціально – психологічні властивості, нейтралізувати негативні, криміногенні настанови, змусити дотримуватися положень кримінального закону або, ще краще, прищепити, хай навіть під страхом покарання, законопослушність, повагу до закону. Тобто виправлення пов’язується з появою у засудженого таких рис, властивостей та установок, які б утримували його від вчинення нових, принаймні умисних, злочинів. Досягнення таких наслідків називають юридичним виправленням. Це досить важливий підсумок застосування покарання.

Мета спеціальної (приватної) превенції полягає в такому впливі покарання на засудженого, котрий виключає повторне вчинення злочинів. Відвернення вчинення нових злочинів з боку засудженого досягається самим фактом його засудження і тим більш — виконанням покарання, коли особу поставлено в такі умови, які значною мірою перешкоджають або повністю позбавляють можливості вчиняти нові злочини. Так, при відбуванні позбавлення волі режим виконання покарання, обмеження контактів, постійний контроль за поведінкою засудженого тощо фізично позбавляють або значно обмежують його можливості вчинити нові злочини. Спеціальне запобігання злочинам досягається призначенням винному певного покарання, засудженням від імені держави та позбавленням істотних прав, благ; розривом злочинних зв’язків між співучасниками або навіть причетними до злочину особами, а також, з тими, хто мав злочинний вплив на засудженого; ізоляцією винного від суспільства, призначенням покарання у виді позбавлення волі.

Мета загального попередження (загальна превенція) передбачає такий вплив покарання, який забезпечує запобігання вчиненню злочинів з боку інших нестійких осіб. Покарання звертає цю мету саме на осіб, схильних до вчинення злочинів. Переважна частина громадян не потребує такого впливу покарання. Вони не належать до категорії осіб, схильних до вчинення злочинів, і не вчиняють їх не під погрозою покарання, а внаслідок своїх моральних властивостей, звичок, громадянських і релігійних настанов і переконань. Щодо таких громадян кримінальне покарання підвищує правову культуру, виховує нетерпиме ставлення до злочинців, формує відповідний рівень правосвідомості. Загальна превенція покарання досягається: невідверненістю виконання покарання; 2) наявністю в кримінальному законодавстві певних санкцій: погроза законом покарати будь-кого, хто порушить його заборони, а також самим опублікуванням таких законів; судовим розглядом справи про злочин, відкрито, з викриттям всіх обставин та негативною оцінкою вчиненого з проголошенням покарання; 3) публічністю вироку — проголошення вироку від імені держави, в присутності значної кількості людей переважно знайомих засудженому і т. ін; 4) правовою пропагандою.

Розглянуті цілі покарання значною мірою є взаємопов’язаними і взаємообумовленими. Тому в багатьох випадках застосування покарання більшість із його цілей може бути досягнута одночасно.

При вивченні цієї теми слід проаналізувати поняття “види покарань”, “системи покарань”, встановити зв’язок між поняттям системи покарань і санкціями статей КК України, вказати на можливі шляхи вирішення проблем системи покарань.

Ми пропонуємо розглянути таке визначення системи покарань: „…це перелік від найменш суворого до найбільш суворого видів державного примусу передбачених кримінальним законом, які перебувають у відносинах взаємозамінності, здатні забезпечити досягнення цілей покарання, призначаються судом за конкретні злочини, виходячи із принципів кримінального права”.

Покарання можна класифікувати за різними критеріями.

^ За характером впливу на засудженого покарання класифікуються на повязані з виправно-трудовим впливом на засуджену особу та на покарання, які не повязані з виправно-трудовим впливом на засуджену особу.

До покарань, повязаних з виправно-трудовим впливом з урахуванням діючого законодавства, ми відносимо: громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі.

При цьому до системи покарань, пов'язаних з виправно-трудовим впливом, що застосовуються до неповнолітніх ми відносимо: громадські роботи, виправні роботи та позбавлення волі на певний строк.

Покарання пов’язані з виправно-трудовим впливом є найбільш доцільними для застосування, особливо до неповнолітніх злочинців, коли особистість знаходиться ще на стадії формування та можливе її виправлення, яке виражається у ставленні з повагою до людей, суспільства, праці, нормам та традиціям людського співжиття та у правослухняній поведінці.

До покарань, які не повязані з виправно-трудовим впливом відносяться: штраф, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину, кваліфікаційного класу; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; конфіскація майна, арешт. До покарань, які не повязані з виправно-трудовим впливом та можуть бути застосовані до неповнолітніх слід віднести: штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, арешт.

У ст. 52 КК України законодавець розмістив покарання за порядком, способом призначення. До основних належать: громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі. До додаткових: позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та конфіскація майна. До змішаних: штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Слід запамятати, що за один злочин може бути призначено лише одне основне покарання, передбачене в санкції статті Особливої частини КК України та – до основного покарання може бути приєднане одне чи кілька додаткових покарань. Наслідками ухилення від покарання, призначеного вироком суду є відповідальність, передбачена статтями 389 та 390 КК України.

Розміщуючи види покарання у статтях 51 та 98 КК України законодавець розмістив їх в залежності від суворості виду покарання від найменш суворого до найбільш суворого. Система для повнолітніх виглядає наступним чином: 1) штраф; 2) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; 3) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; 4) громадські роботи; 5) виправні роботи; 6) службові обмеження для військовослужбовців; 7) конфіскація майна; 8) арешт; 9) обмеження волі; 10) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; 11) позбавлення волі на певний строк; 12) довічне позбавлення волі. Для неповнолітніх із основних покарань це: 1) штраф, 2) громадські роботи, 3) виправні роботи, 4) арешт, 5) позбавлення волі на певний строк.

^ За змістом обмежень і позбавлень прав і свобод засудженої особи розрізняють 1) покарання, що обежують або позбавляють засуджену особу особистої волі. До яких відносять: обмеження волі, арешт, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі; 2) покарання, що обмежують або позбавляють засуджену особу права власності. До них відносять штраф та конфіскацію майна; 3) покарання, що обмежують трудові та інші права і свободи засудженої особи. До них відносять позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи; службові обмеження для військовослужбовців; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

^ За субєктом, до якого можуть застосовуватися покарання розрізняють 1) загальні покарання. До них відносять штраф, конфіскація майна (для повнолітніх), позбавлення волі на певний строк; 2) спеціальні покарання (застосовуються до певної особи). До них відносять позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи; службові обмеження для військовослужбовців; арешт; обмеження волі; тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; довічне позбавлення волі.

^ В залежності від досягнення повноліття можна виділити 1) покарання, які можуть застосовуватися до неповнолітніх. Ці покарання також можна підрозділити на дві групи: а) покарання, які можуть бути застосовані до неповнолітнього у віці від 14 до 16 років. До них слід віднести штраф та позбавлення волі на певний строк; б) покарання, які можуть бути застосовані до неповнолітнього з 16 до 18 років. До них можемо віднести штраф, громадські роботи, виправні роботи, арешт, позбавлення волі на певний строк. Щодо додаткових покарань, то обмежень щодо їх застосування у цьому випадку немає; 2) покарання, які можуть бути з-астосовані до повнолітніх злочинців. До них відносяться: штраф, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи; службові обмеження для військовослужбовців; конфіскація майна; арешт; обмеження волі; тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк; довічне позбавлення волі.

^ За можливістю визначення строку покарання виділяють: 1) строкові покарання. До них відносять: позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи; службові обмеження для військовослужбовців; арешт; обмеження волі; тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк; 2) безстрокові покарання. До них відносять: штраф; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; конфіскація майна; довічне позбавлення волі.

Починаючи вивчення загальної інформації про призначення кримінального покарання слід приділити максимальну увагу питанням визначення поняття призначення покарання у юридичній літературі. Насамперед під призначенням покарання розуміється застосування кримінально-правової санкції, яке уособлюється в обранні конкретної міри покарання у відношенні особи, визнаної винною у вчиненні злочину. Теоретичним засадам призначення покарання у чинному Кримінальному кодексі України не приділено значної уваги, зазначається лише те, що суд призначає покарання у межах, установлених в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини Кримінального Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинене діяння, а також відповідно до положень Загальної частини КК, та з урахуванням тяжкості вчиненого злочину, особистості винного, обставин, що пом’якшують та обтяжують покарання (ст. 65 КК). Проте, теоретичне розуміння юридичної категорії призначення покарання є значно ширшим. У галузі кримінального права держави існує інститут призначення покарання, або відповідно до деяких наукових позицій – система призначення покарання, що складається зі сукупності кримінально-правових норм, регламентуючих питання застосування кримінальних покарань щодо осіб, визнаних винними у вчиненні злочинів. Система призначення покарання не є лише сукупністю норм кримінального законодавства, але й визначає кримінальну політику держави у сфері призначення покарання. Зокрема системи призначення покарання можуть бути класифіковані по методах визначення остаточного покарання судом при застосуванні кримінально-правових санкції. Так системи призначення покарання можуть бути дискреційні, формалізовані, та змішані, тобто класифікацію наведено виходячи із ступеню дискреційності повноважень суду при визначенні міри та розміру покарання. Для кримінальної доктрини України характерною є змішана система призначення покарання, яка базується на обмеженому застосуванні судової дискреції та наявності спеціальних правил призначення покарання, побудованих за формальним принципом.

Основою системи призначення покарання у кримінальному праві України є загальні засади призначення покарання. Загальні засади призначення покарання в юридичній літературі визначаються як нормативні основи призначення покарання – це передбачена у кримінальному законі система правил, регулюючих основні аспекти призначення покарання. Загальні засади призначення покарання законодавчо визначені у ст. 65 Кримінального Кодексу України. Відповідно до цієї статті покарання має бути призначене:

1) у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК;

2) відповідно до положень Загальної частини КК;

з урахуванням характеру і ступеня суспільної небезпеки злочину;

враховуючи особу винного;

приймаючи до уваги обставини, що пом’якшують і обтяжують покарання.

У літературі існує дещо інший підхід, відповідно до якого загальні засади призначення покарання поділяються на основні й додаткові. Основними є такі критерії як характер і ступінь суспільної небезпеки злочину, а також особистість винного. У свою чергу, в ролі додаткових критеріїв виступають пом’якшуючі й обтяжуючі обставини, а також інші обставини, що конкретизують ступінь суспільної небезпеки злочину.

Під пом’якшуючими й обтяжуючими обставинами слід розуміти обставини, які виходять за межі складу злочину, що характеризують об’єктивні і суб’єктивні властивості діяння, а також особистість винного, і разом впливають на індивідуалізацію покарання. Варто зазначити, що в літературі ці обставини йменуються по-різному, наприклад:

а) пом’якшуючими й обтяжуючими покарання;

б) пом’якшуючими й обтяжуючими ступінь суспільної небезпеки;

в) пом’якшуючими й обтяжуючими відповідальність.

Кримінальне законодавство України виділяє обставини, що пом’ягшують та обтяжують покарання. Статті 66 та 67 Кримінального Кодексу України наводять встановлюють обставини, при навяності котрих у криміналь
еще рефераты
Еще работы по разное