Реферат: Тематичний план спецкурсу 5 програма спецкурсу 6 Тема Поняття злочину та його ознаки 6 Тема Склад злочину. Кваліфікація злочинів. Стадії вчинення злочинів 9 Тема Об’єкт злочину 13 Тема Об’єктивна сторона складу злочину 18 Тема Суб’єкт злочину 25

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ


ТЕОРІЯ СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ ТА СУДОВА ПРАКТИКА


НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ

ПОСІБНИК

для слухачів

Інституту підготовки професійних суддів


Одеса 2008


Укладачі:

Д.О. Балобанова, канд. юрид. наук, доцент

Н.О. Бондаренко, канд. юрид. наук, доцент

Н.А. Мирошниченко, канд.юрид.наук, професор


Відповідальний редактор: В.О. Туляков, доктор юрид. наук, професор




Робота виконана на кафедрі кримінального права

Одеської національної юридичної академії


Публікується згідно рішення кафедри кримінального права ОНЮА

від «3» жовтня 2008р. (прот. №4)


ЗМІСТ

ВСТУП 4

^ ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН СПЕЦКУРСУ 5

ПРОГРАМА СПЕЦКУРСУ 6

Тема 1. Поняття злочину та його ознаки 6

Тема 2. Склад злочину. Кваліфікація злочинів. Стадії вчинення злочинів 9

Тема 3. Об’єкт злочину 13

Тема 4. Об’єктивна сторона складу злочину 18

Тема 5. Суб’єкт злочину 25

Тема 6. Суб’єктивна сторона складу злочину 28

Тема 7. Співучасть у злочині 34

Тема 8. Множинність злочинів 39

Тема 9. Обставини, що виключають злочинність діяння 41

^ МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ, ПЛАНИ СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ, НОРМАТИВНІ ДЖЕРЕЛА, РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА, ТЕСТОВЕ ЗАВДАНЯ 48

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ТА ЗАВДАННЯ ДЛЯ НАПИСАННЯ

РЕФЕРАТІВ 65

^ ПРОГРАМНІ ПИТАННЯ ДЛЯ ПЕРЕВІРКИ ЗНАНЬ, ВМІНЬ, НАВИЧОК СЛУХАЧІВ З СПЕЦКУРСУ 68

ВСТУП


Навчально-методичний посібник „Теорія складу злочину та судова практика” підготовлений для слухачів Інституту підготовки професійних суддів.

Професійна підготовка суддів потребує глибокого вивчення та розуміння кримінального закону. Динамічність змін кримінального законодавства обумовлює необхідність його систематичного, глибокого вивчення, підвищення рівня професійних знань. Для розв’язання спірних питань кваліфікації окремих категорій злочинів, перш за все, необхідно розібратися в проблемах Загальної частини кримінального права, а саме, засвоїти теорію складу злочину, інститути співучасті та множинності злочинів, а також інші питання тематичного плану спецкурсу. Вивчення спецкурсу „Теорія складу злочину та судова практика” має велике практичне значення для правозастосовної діяльності суддів.

У посібнику запропоновані практичні завдання (задачі) з метою відпрацювання навичок практичного застосування кримінального закону, матеріали для контролю знань (тести), рекомендований нормативний матеріал та спеціальна література, вивчення якої буде сприяти більш глибокому засвоєнню проблемних питань спецкурсу.

Головною метою посібника є надання допомоги слухачам Інституту підготовки професійних суддів у вивченні і засвоєнні теоретичного матеріалу та практики його застосування. Посібник може бути рекомендований всім студентам, які вивчають курс кримінального права України, дозволяє відновити у концентрованому вигляді вивчений курс при підготовкі до іспиту, практичним заняттям, написанні реферату.


^ ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН СПЕЦКУРСУ


Інститут підготовки професійних суддів (денне навчання)

№

^ Назва теми

Л

ПЗ

СР

1

Поняття злочину та його ознаки

2

2

2

2

Склад злочину. Кваліфікація злочинів. Стадії вчинення злочину

2

2

2

3

Об’єкт злочину

2

---

2

4

Об’єктивна сторона складу злочину

2

---

2

5

Суб’єкт злочину

2

---

2

6

Суб’єктивна сторона складу злочину

2

---

2

7

Співучасть у злочині

2

2

2

8

Множинність злочинів

2

2

2

9

Обставини, що виключають злочинність діяння

2

---

2

Підсумок

18

8

18



Інститут підготовки професійних суддів (заочне навчання)

№

^ Назва теми

Л

ПЗ

СР

1

Поняття злочину та його ознаки

2

---

2

2

Склад злочину. Кваліфікація злочинів. Стадії вчинення злочину

2

2

2

3

Об’єкт злочину

---

---

2

4

Об’єктивна сторона складу злочину

---

---

2

5

Суб’єкт злочину

---

---

2

6

Суб’єктивна сторона складу злочину

---

---

2

7

Співучасть у злочині

2

---

2

8

Множинність злочинів

---

---

2

9

Обставини, що виключають злочинність діяння

---

---

2

Підсумок

6

2

18


^ ПРОГРАМА СПЕЦКУРСУ


Тема 1. Поняття злочину та його ознаки


Поняття злочину залежить від соціально-економічних відносин, які існують на певному етапі розвитку суспільства й тому є мінливим. В історії кримінального права виокремлювались наступні підходи до поняття злочину:

матеріальне визначення, яке відображає протиріччя злочину соціальним цінностям (суспільна небезпечність злочину);

формальне визначення, яке відображає наявність юридичної заборони на вчинення конкретного діяння (протиправність злочину). Це визначення пов’язане з римським принципом „Nullum crimen sine lege” – „Немає злочину без вказівки на це у законі”;

формально-матеріальне визначення поєднує в собі обидва попередніх визначення та знайшло своє відображення у Кримінальному кодексі України (ст.11).

Злочином є передбачене Кримінальним Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину (ст.11 КК).

^ Ознаки злочину:

1) діяння – це вольова усвідомлена поведінка (вчинок) особи, безпосередньо спрямована на спричинення певних негативних наслідків. Злочином не можуть бути визнані самі по собі почуття, думки, погляди, переконання, рефлекторні дії. Діяння може бути у формі дії або бездіяльності. Дія – це активна поведінка (вчинок) особи, в якій виражена зовні її воля і яка спрямована на спричинення певних негативних наслідків. Бездіяльність є пасивною поведінкою, в якій так само виражена зовні воля особи і яка спрямована на спричинення певних негативних наслідків, крім того, обов’язковою ознакою бездіяльності є наявність спеціального обов’язку і реальної можливості запобігти відповідним наслідкам. Окремі злочини можуть бути вчинені тільки шляхом дії (крадіжка, розбій), деякі інші – тільки шляхом бездіяльності (залишення в небезпеці), більшість же – шляхом як дії, так і бездіяльності;

2) вчинене суб’єктом злочину – злочином може бути визнане діяння, вчинене фізичною осудною особою, яка на момент його вчинення досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність;

3) суспільна небезпечність є матеріальною ознакою злочину, яка виявляється в його об’єктивній здатності заподіяти істотну шкоду об’єктові кримінально-правової охорони або створити реальну загрозу заподіяння такої шкоди. Оцінка суспільної небезпечності має місце при криміналізації діяння законодавцем та при вирішенні питання про місце його розташування в конкретному розділі Особливої частини КК, а також при правозастосуванні, коли суд оцінює ступінь тяжкості вчиненого злочину. Якісними показниками суспільної небезпеки діяння є:

- характер суспільної небезпеки є якісним показником суспільної небезпеки роду чи виду злочинів (крадіжка (ст.185 КК) має менший характер суспільної небезпеки у порівнянні з розбоєм (ст.187 КК));

- ступінь суспільної небезпеки є якісним показником суспільної небезпеки злочинів одного й того ж характеру суспільної небезпеки (конкретний випадок вчинення того чи іншого злочину з урахуванням обставин справи, стадії вчинення злочину, тяжкості наслідків, суб’єктивних ознак та ін.);

4) винність діяння означає, що воно вчинене умисно або з необережності, у т.ч. може мати складену (змішану) форму вини. Крім того, ця ознака підкреслює, що у КК діє принцип суб’єктивного ставлення у вину, і що діяння, вчинене за відсутності вини, тобто за відсутності психічного ставлення особи до дії чи бездіяльності, не може визнаватися злочином;

5) протиправність є формальною ознакою злочину, яка виявляється в тому, що КК містить вичерпний перелік злочинів. Тому ця ознака заперечує можливість застосування норм КК за аналогією;

6) караність як обов’язкову ознаку злочину слід розуміти не як реальне застосування покарання, а як загрозу, можливість його застосування у разі вчинення забороненого КК діяння. Той факт, що особа, яка вчинила злочин, відповідно до КК може бути звільнена не тільки від покарання, а й від кримінальної відповідальності, не суперечить вимозі кримінальної караності.

Відповідно до ч.2 ст.11 КК не є злочином вчинене суб’єктом злочину винне діяння, прямо передбачене КК, якщо воно через малозначність не становить суспільної небезпеки. При цьому відсутність суспільної небезпеки у даному випадку означає, що така дія або бездіяльність заподіяла охоронюваному КК об’єкту посягання шкоду, яка не є істотною, або створила загрозу заподіяння вказаному об’єкту шкоди, яка не є істотною. Як правило, малозначними визнаються діяння, що містять ознаки злочинів невеликої і середньої тяжкості. Кримінальні справи про малозначні діяння не можуть бути порушені, а порушені підлягають закриттю на підставі ч.2 ст.11 КК.

Аналіз поняття злочину показує, що саме його суспільна небезпечність, її ступінь розкривають сутність злочину як виду правопорушення. Тому в кримінальному праві обґрунтовано визнається, що саме суспільна небезпечність є тим критерієм, що має бути покладений в основу відмежування злочину від інших правопорушень. Існують два різних підходи до вирішення цього питання. Одні юристи, відмежовуючи злочин від інших правопорушень, вважають, що лише злочин має суспільну небезпечність, інші правопорушення не є суспільно небезпечними: їм притаманна лише така властивість, як суспільна шкідливість. Інша точка зору виходить з єдності соціальної природи всіх правопорушень – їх суспільної небезпечності. Тому відмінність між злочином та іншими правопорушеннями визначають за ступенем суспільної небезпечності. Специфіка злочину виявляється саме в підвищеному ступені суспільної небезпечності: він завжди є більш небезпечним, ніж будь-яке інше правопорушення.

Крім того, відмежування злочинів від інших правопорушень може бути здійснено за наступними підставами:

за об’єктом посягання – такі об’єкти як життя, здоров’я особи, національна безпека України охороняються тільки кримінальним законодавством;

за формою вини – завдання легких тілесних ушкоджень є кримінально-караним якщо вчинене з умисною формою вини, а якщо має місце необережність – настає цивільно-правова відповідальність;

лише вчинення злочинів тягне за собою такий негативний наслідок як судимість.

Критеріями класифікації злочинів можуть бути: об’єкт злочину; форма і характер суспільно небезпечного діяння; суб’єкт злочину; форма вини, мотив, мета; види покарання, що передбачені КК за вчинення злочину; ступінь тяжкості вчиненого злочину.

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. №7 „Про практику призначення судами кримінального покарання” у п.3 встановлює, що „визначаючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, суди повинні виходити з класифікації злочинів (ст.12 КК), а також із особливостей конкретного злочину й обставин його вчинення (форма вини, мотив і мета, спосіб, стадія вчинення, кількість епізодів злочинної діяльності, роль кожного зі співучасників, якщо злочин вчинено групою осіб, характер і ступінь тяжкості наслідків, що настали, тощо”.

Відповідно до ст.12 КК критерієм класифікації злочинів є ступінь їх тяжкості, який характеризує обсяг (кількість) суспільної небезпеки злочинів, що посягають на один і той самий об’єкт і заподіюють йому шкоду одного і того самого виду. Роль формального класифікатора за таким критерієм виконують санкції статей Особливої частини КК, а точніше – розмір санкцій у виді позбавлення волі. Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі:

- злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше 2 років, або інше, більш м'яке покарання;

- злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше 5 років;

- тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше 10 років;

- особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад 10 років або довічне позбавлення волі.

Класифікація злочинів за родовим об’єктом покладена в основу поділу Особливої частини КК на розділи: Розділ І „Злочини проти основ національної безпеки”, Розділ ІІ „Злочини проти життя та здоров’я особи”, Розділ VI „Злочини проти власності”, Розділ ІХ „Злочини проти громадської безпеки” тощо.

За формою суспільно небезпечного діяння злочини можуть бути поділені на такі, що вчиняються: а) шляхом дії; б) шляхом бездіяльності; в) шляхом дії і бездіяльності.

За ступенем закінченності злочини поділяються на готування до злочину, замах на злочин та закінчений злочин.

За суб’єктом злочину можна виділити злочини, що вчиняються загальним суб’єктом злочину, та злочини, що вчиняються спеціальним суб’єктом злочину.

За формою вини злочини можуть бути умисними та необережними, а також з подвійною (складною) формою вини.

За видом покарань, що передбачені КК, злочини можуть бути поділені на такі групи: а) злочини, за вчинення яких передбачені покарання, не пов’язані з позбавленням волі; б) злочини, за вчинення яких передбачені покарання, пов’язані з позбавленням волі; в) злочини, за вчинення яких передбачені як покарання, не пов’язані з позбавленням волі, так і покарання, пов’язані з позбавленням волі.

Класифікація злочинів впливає, зокрема, на вирішення наступних питань:

притягнення до відповідальності (ч.2 ст.14; ч.1 ст.17, ст.31; ч.4 ст.28; ч.2 ст.43 КК);

звільнення від кримінальної відповідальності (ст.ст.45-49 КК);

покарання (ст.ст.65, 68, 69 КК);

звільнення від покарання та його відбування (ст.ст.75, 79-82, 84 КК);

судимості (ст.89 КК);

кримінальної відповідальності неповнолітніх (ст.ст.97, 104-108 КК).

Тема 2. Склад злочину. Кваліфікація злочинів. Стадії вчинення злочину


Встановлення в діях особи, яка вчинила злочин, певного складу злочину є єдиною підставою кримінальної відповідальності цієї особи (ст.2 КК). Кримінальна справа не може бути порушена, а порушена підлягає закриттю, якщо в діянні відсутній склад злочину (п.2 ч.1 ст.6 КПК України).

Вчинення діяння, що відповідає ознакам якого-небудь складу злочину, зазначеного в кримінальному законі, є юридичним фактом, що породжує певні правовідносини між особою, яка вчинила злочин, і державою в особі його правоохоронних органів (слідчого, прокуратури й суду).

^ Склад злочину – це сукупність встановлених у кримінальному законі юридичних ознак (об'єктивних і суб'єктивних), що визначають вчинене суспільно небезпечне діяння як злочин.

Із цього визначення випливає, що визнання того або іншого суспільно небезпечного діяння злочином є виключним правом законодавця. Тут знаходить свою реалізацію принцип: «Немає злочину без вказівки на те в кримінальному законі». З іншого боку, у чинному законодавстві міститься вичерпний перелік тих суспільно небезпечних діянь, які в цей момент визначені як злочинні.

Будь-який конкретний злочин (вбивство, крадіжка, хуліганство) має безліч ознак. Тому законодавець виділяє із всієї сукупності ознак, що характеризують той або інший злочин, найбільш важливі, значимі й типові, які однаково властиві всім злочинам даного виду.

Законодавець, формулюючи ознаки конкретного складу злочину, завжди виходить з тих закріплених у нормах Загальної частини КК ознак злочину, які мають загальний характер і входять до складу будь-якого злочину.

Найчастіше в конкретній кримінально-правовій нормі законодавцем найбільше повно закріплюються ознаки об'єктивної сторони. Це викликано тим, що вони в більшості випадків строго індивідуальні й властиві тільки цим злочинам.

У кримінально-правовій нормі зазначені ознаки закріплюються з урахуванням дій виконавця в закінченому злочині. Відображати ж у конкретній нормі особливості цих злочинів з урахуванням стадій вчинення злочину та різної ролі в ньому всіх співучасників немає необхідності, тому що ці особливості носять загальний, типовий для всіх злочинів характер і закріплені в Загальній частині КК.

Кваліфікація злочинів тісно пов'язана зі складом злочину. ^ Кваліфікація злочину – це встановлення і юридичне закріплення точної відповідності між ознаками вчиненого діяння й ознаками складу злочину, передбаченого кримінально-правовою нормою. Кваліфікуючи злочин, ми визначаємо ту статтю Кримінального кодексу, у якій закріплений склад вчиненого злочину. Тим самим за допомогою кваліфікації дається точна характеристика вчиненого діяння.

Кожний злочин має безліч ознак, однак, далеко не всі вони враховуються при кваліфікації. При кваліфікації в конкретному діянні необхідно встановити ті юридично значимі об'єктивні й суб'єктивні ознаки, які входять до складу конкретно вчиненого злочину. Причому склад утворить тільки вся сукупність передбачених законом ознак. Відсутність хоча б однієї з необхідних ознак свідчить про відсутність у діях особи складу конкретного злочину. Процес кваліфікації відбувається на всіх стадіях кримінального процесу. Так, наприклад, п.2 ст.324 КПК України вказує, що при винесенні вироку суд повинен розв'язати питання про те, чи містить це діяння склад злочину і яким саме кримінальним законом воно передбачено.

Необхідно відмежовувати склад злочину від самого злочину, тому що вони не збігаються один з одним, а лише співвідносяться між собою як явище (конкретний злочин) і юридичне поняття про нього (склад конкретного виду злочину). Злочин – це конкретне суспільно небезпечне діяння, вчинене в певній обстановці, часі й місці, що відрізняється безліччю особливостей від всіх інших злочинів даного виду.

Виходячи з цього, можна дійти висновку, що обсяг ознак злочину й складу злочину різний. З одного боку, обсяг ознак злочину ширше ознак складу, тому що останній містить у собі лише найбільш загальні, типізовані, тобто властиві всім злочинам даного виду, ознаки. З іншого боку, склад злочину ширше кожного конкретного злочину, тому що він містить у собі ознаки не одного конкретного злочину, а всіх злочинів даного виду.

У кожному складі виділяють його елементи. Ними є об'єкт і об'єктивна сторона злочину (об'єктивні ознаки складу), суб'єкт і суб'єктивна сторона злочину (суб'єктивні ознаки складу). У своїй єдності вони й утворюють склад злочину.

Об'єктом злочину є те, на що завжди посягає злочин і чому він завжди заподіює певну шкоду. Це те благо (цінність), що поставлена під охорону кримінального закону. У кримінально-правовій літературі об'єктом злочину визнаються певні суспільні відносини, охоронювані кримінальним законом.

^ Об'єктивна сторона – зовнішня сторона злочину, яка виражається у вчинені передбаченого кримінальним законом діяння (дії або бездіяльності), що заподіює або створює погрозу заподіяння шкоди об'єкту злочину. Ознаками об'єктивної сторони, як елемента складу злочину, є діяння (дія або бездіяльність), суспільно небезпечні наслідки, причинний зв'язок, місце, час, спосіб, засоби, обстановка вчинення злочину.

^ Суб'єкт злочину – це особа, що вчиняє злочин. За діючим кримінальним законодавством суб'єктом злочину може бути тільки фізична осудна або обмежено осудна особа, що досягла певного віку. Тому юридичні особи (підприємства, організації, установи, політичні партії, громадські організації й т.ін.) не можуть бути суб'єктами злочинів. Неприпустима колективна відповідальність за вчинені злочини.

^ Суб'єктивна сторона – це внутрішня сторона злочину, тому що вона містить у собі ті психічні процеси, які характеризують свідомість і волю особи в момент вчинення злочину. Ознаками суб'єктивної сторони як елемента складу злочину визнаються вина, мотив і ціль злочину. Обов'язковою (необхідною) основною ознакою суб'єктивної сторони будь-якого складу злочину є вина особи, що може бути виражена у формі умислу або необережності. При відсутності вини особи немає й складу злочину, навіть якщо в результаті його дії (бездіяльності) настали передбачені кримінальним законом суспільно небезпечні наслідки. Дії, вчинені безвинно, не тягнуть кримінальної відповідальності.

Варто розрізняти обов'язкові (необхідні) і факультативні ознаки складу злочину. Обов'язкові – це ті ознаки складу, які необхідно встановлювати в будь-якому складі злочину, факультативними визнаються ті ознаки, на які додатково вказує законодавець при описі складів окремих злочинів. До них варто віднести час, місце, обстановку й спосіб вчинення злочину (характеризують об'єктивну сторону), мотив і ціль (характеризують суб'єктивну сторону), предмет злочину, а також ознаки спеціального суб'єкта злочину.

Об'єктивні ознаки злочину завжди виступають в єдності з його суб'єктивними ознаками. Діалектичне розуміння єдності об'єктивного й суб'єктивного в поведінці людей є основою правильного розуміння складу злочину.

Виділення окремих видів складів злочинів (їхня класифікація) має важливе значення для пізнання окремих складів злочинів і встановлення їхніх істотних ознак, а в остаточному підсумку – для точної кваліфікації злочину. Склади можна класифікувати за ступенем суспільної небезпеки, за способом опису ознак складу в законі та за особливостями законодавчої конструкції.

Суспільна небезпека злочину – це об'єктивно існуючий стан, обумовлений усією сукупністю його негативних властивостей і ознак, які свідчать про реальну можливість заподіяти шкоду охоронюваним кримінальним законом суспільним відносинам. У кримінальному законі суспільна небезпека закріплюється як можливість (здатність) заподіювати шкоду, а при вчиненні конкретного злочину – як реальне заподіяння шкоди охоронюваним суспільним відносинам, і характеризує суспільну небезпеку саме цього злочину.

^ За ступенем суспільної небезпеки виділяють:

1) основний склад злочину, що містить у собі обов'язкові ознаки злочину й не містить обтяжуючих (кваліфікуючих) і пом'якшуючих обставин;

2) склад із кваліфікуючими ознаками, тобто з тими, які обтяжують відповідальність і впливають на кваліфікацію;

3) склад з особливо обтяжуючими (кваліфікуючими) обставинами, тобто з такими, які надають злочину особливу суспільну небезпеку;

4) склад злочину з пом'якшуючими обставинами (так званий привілейований склад), що характеризується обставинами, які в значній мірі знижують суспільну небезпеку даного виду злочину.

^ За характером структури складів злочинів, тобто за способом опису їхніх ознак безпосередньо в кримінальному законі, всі вони можуть бути розділені на прості й складні.

До простих складів відносять ті, які містять у собі ознаки одного суспільно небезпечного діяння, що посягає на один об'єкт, що характеризуються однією дією, наслідком, однією формою вини.

Складним є склад злочину, законодавча конструкція якого ускладнена якими-небудь обставинами. Тому складними варто визнати склади із двома й більше об'єктами, з декількома діями, із двома формами вини.

^ За особливостями конструкції виділяють злочини з матеріальним, з формальним і з усіченим складами.

Злочинами з матеріальним складом прийнято вважати злочини, при конструюванні яких як обов'язкові ознаки об'єктивної сторони вказуються суспільно небезпечні наслідки вчиненого злочину. У злочинах з матеріальним складом потрібно обов'язково встановлювати причинний зв'язок між самим діянням і суспільно небезпечними наслідками, що наступили. Прикладом злочину з матеріальним складом є вбивство, що вважається закінченим тільки з моменту смерті потерпілого (ст.115 КК). Сам по собі факт пострілу в жертву з метою її вбивства не утворює складу закінченого злочину, тому що не наступив передбачений кримінальним законом наслідок – смерть іншої людини. Такі дії повинні кваліфікуватися лише як замах на вбивство (ст.15, ст.115 КК).

Злочинами з формальним складом прийнято називати такі злочини, які не містять у собі суспільно небезпечні наслідки, і тому злочин вважається закінченим з моменту вчинення зазначених у законі дій.

Злочинами з усіченим складом звичайно визнають такі злочини, у яких момент закінчення злочину самим законом переноситься на стадію готування або на стадію замаху. Наприклад, відповідальність за погрозу вбивством наступає з моменту самої погрози (ст.129 КК), а розбій вважається закінченим злочином з моменту нападу з метою заволодіння чужим майном (ст.187 КК), поєднаного з насильством, небезпечним для життя й здоров'я потерпілого. При цьому суб'єкт може й не заволодіти майном, однак злочин буде вважатися закінченим.

^ Стадії вчинення злочину – це певні етапи злочинної діяльності, які можна встановити лише в умисних злочинах. Діюче кримінальне законодавство визнає початком злочинної діяльності готування до вчинення злочину. Перед готуванням до вчинення злочину може мати місце виникнення умислу та його виявлення. Виникнення умислу – це внутрішній, психічний етап, який не є виявленим у зовнішньому акті поведінки та знаходиться поза кримінально-правового регулювання, внаслідок принципу кримінального права про некараність думок, помислів, тверджень.

На цих же підставах не підлягає кримінальній відповідальності виявлення умислу, тобто прояв в словах, міміці, конклюдентних діях наявності в особи умислу на вчинення злочину. Виявлення умислу за діючим законодавством стадією злочину не є, але у виключних випадках закон встановлює кримінальну відповідальність за виявлення умислу у формі погрози (ст.129 КК – погроза вбивстом).

^ Готуванням до злочину є підшукування або пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину. Готування до злочину відрізняється, з одного боку, від виявлення умислу, з іншого – від замаху на злочин. Формування умислу – це психічний етап злочину, зовнішньо не об’єктований. Готування – завжди конкретні дії зі створення умов для вчинення умисного злочину. Від замаху на злочин готування відрізняється тим, що замах передує виконанню злочину, тобто тих дій, які входять до об’єктивної сторони складу злочину. Готування створює лише можливість для вчинення злочину, дії при замаху цю можливість вже реалізують.

Кваліфікується готування до злочину за статею 14 КК та статею Особливої частини, що передбачає відповідний злочин. Готування до злочину невеликої тяжкості (ч.2 ст.14 КК) не тягне кримінальної відповідальності.

^ Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статею Особливої частини КК, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі.

Замах на злочин буває двох видів: закінчений та незакінчений. Замах на вчинення злочину є закінченим, якщо особа виконала усі дії, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин не було закінчено з причин, які не залежали від її волі.

Замах на вчинення злочину є незакінченим, якщо особа з причин, що не залежали від її волі, не вчинила усіх дій, які вважала небхідними для доведення злочину до кінця.

В теорії кримінального права розрізняють також замах на непридатний об’єкт (предмет) та з непридатними засобами. При замаху на непридатний об’єкт (предмет) в діях винного міститься фактична помилка відносно предмету посягання, його наявності або наявності в нього певних ознак (постріл у мертву людину, намагання викрасти гаманець, якого немає, та ін.). Особа підлягає відповідальності на загальних підставах за замах на відповідний злочин, так як злочин не був доведений до кінця з причин, що не залежали від волі винного.

Аналогічними є ознаки замаху з непридатними засобами. Винний допускає фактичну помилку відносно засобів вчинення злочину: він вважав, що засоби, які він використовує, здатні реалізувати його умисел та спричинити злочинні наслідки, але вони за своїми об’єктивними ознаками такої можливості не мали (навчальна зброя та ін.).

Кваліфікується замах на злочин за статею 15 КК та статею Особливої частини, що передбачає відповідний злочин.

З питанням про стадії злочину пов’язане питання про добровільну відмову від доведення злочину до кінця (ст.17 КК). Добровільною відмовою є остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця. У випадку добровільної відмови особа не підлягає кримінальній відповідальності за злочин, до якого готувалася або на який здійснювала замах. Відмова характеризується такими основними ознаками: 1) добровільність; 2) остаточність; 3) своєчасність.

Добровільність означає, що особа, яка почала вчинювати злочин і усвідомлює можливість доведення його до кінця, відмовляється від цього за власною ініціативою, а мотиви цього можуть бути різними (страх перед покаранням, каяття, жалість до потерпілого та ін.) Остаточність відмови означає, що особа припиняє розпочатий злочин повністю і безповоротно, у неї відсутній намір продовжити злочин у майбутньому. Своєчасність означає, що добровільна відмова можлива лише у незакінченому злочині.

Особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину.


^ Тема 3. Об’єкт злочину


Об'єктом злочину є суспільні відносини, відповідальність за посягання на які передбачена нормами кримінального закону. Правильне вирішення питання про об'єкт злочину має важливе теоретичне й практичне значення. Саме об'єкт дозволяє визначити соціально-політичну сутність злочину, з'ясувати його суспільно небезпечні наслідки, сприяє правильній кваліфікації діяння, а також відмежуванню його від суміжних складів злочинів. Об'єкт має істотне значення також для визначення самого поняття злочину, значною мірою впливає на зміст об'єктивних і суб'єктивних ознак злочину, є вихідним при класифікації злочинів, побудові системи Особливої частини КК та ін.

Будь-який злочин прямо або побічно посягає на суспільні відносини. Об'єктом злочину можуть бути будь-які суспільні відносини, охоронювані кримінальним законом. Однак не всі суспільні відносини охороняються кримінальним законом. Ті, які не охороняються кримінальним законом, не можуть бути й об'єктом злочину. Але навіть порушення тих суспільних відносин, які можуть бути предметом кримінально-правового захисту, не при всіх умовах викликають необхідність застосування заходів кримінально-правового примусу. Звичайне застосування подібних заходів пов'язане із вчиненням таких посягань, які представляють підвищену суспільну небезпеку. Це має місце або при умисному посяганні на ці відносини, або при необережному посяганні, але у випадках заподіяння при цьому істотної шкоди. Лише при наявності зазначених умов дані відносини охороняються кримінальним законом і стають об'єктом злочинів. Суспільні відносини як об'єкт кримінально-правового захисту і як об'єкт злочину є тотожними.

Поняття про об'єкт злочину, як суспільні відносини, закріплене в ст.1 КК. Суспільні відносини є загальним об'єктом, на який посягає будь-який злочин, передбачений кримінальним законодавством. Не можуть бути визнані об'єктом посягання (поряд із суспільними відносинами) правові норми держави. Об'єктом посягання може бути визнано тільки те, чому злочин заподіює або може заподіяти шкоду.

Таким чином, об'єктом злочину є ті суспільні відносини, на які посягає злочин, заподіюючи їм певної шкоди, і які поставлені під охорону кримінального закону.

Для правильного з'ясування сутності об'єкта злочину й «механізму» злочинного посягання на нього важливо визначити структуру суспільних відносин і взаємодію різних елементів його складових частин.

У філософській і правовій науці найпоширенішою є думка, відповідно до якої структурними елементами суспільних відносин є: 1) суб'єкти (носії) віднос^ Тема 4. Об’єктивна сторона складу злочину

Об'єктивна сторона злочину – це зовнішня сторона злочину, що характеризується суспільно небезпечним діянням (дією або бездіяльністю), суспільно небезпечними наслідками, причинним зв'язком між діянням і суспільно небезпечними наслідками, місцем, часом, обстановкою, способом, а також засобами вчинення злочину.

Всі ознаки об'єктивної сторони злочину з погляду їхнього опису (закріплення) у диспозиціях статей Особливої частини КК можна підрозділити на дві групи: обов'язкові (необхідні) і факультативні.

До обов'язкових ознак відноситься діяння у формі дії або бездіяльності. Діяння завжди вказується в диспозиції статті Особливої частини КК, або випливає з її змісту й, таким чином, виступає обов'язковою ознакою об'єктивної сторони складу злочину. Тому встановлення ознак такого діяння (дії або бездіяльності) є обов'язковим по кожній кримінальній справі.

До факультативних ознак об'єктивної сторони складу злочини відносяться: суспільно небезпечні наслідки, причинний зв'язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками, місце, час, обстановка, спосіб і засоби вчинення злочину. Ці ознаки, хоча фактично властиві злочину як явищу реальної дійсності, але не завжди вказуються в законі як ознаки конкретного складу злочину.

У випадку, якщо суспільно небезпечні наслідки, місце, час, спосіб, обстановка й засоби вчинення злочину прямо зазначені в диспозиції статті Особливої частини КК або випливають із її змісту, то вони набувають значення обов'язкових ознак об'єктивної сторони складу злочину і їхнє встановлення в такому випадку є обов'язковим.

Об'єктивна сторона є елементом складу злочину й входить у підставу кримінальної відповідальності. Характер діяння, спосіб його вчинення, місце, час, обстановка вчинення злочину, значення суспільно небезпечних наслідків, які наступили, є найбільш важливими показниками суспільної небезпеки як соціальної властивості злочину. У зв'язку із цим об'єктивні ознаки діяння враховуються, насамперед, при вирішенні питання про криміналізацію тих або інших діянь, тобто визнання їх злочинними і караними самим законодавцем. Об'єктивна сторона важлива для правильної кваліфікації злочину. Аналіз об'єктивної сторони дає можливість встановлювати інші елементи й ознаки складу злочину: об'єкт, якому наноситься шкода даним злочином, що відповідає формі вини, мотив, ціль злочину, які не завжди вказуються в диспозиціях статей Особливої частини КК, і, таким чином, правильно кваліфікувати злочин. Об'єктивна сторона має важливе значення для розмежування злочинів, а також відмежування злочинних діянь від незлочинних. Врахування ознак об'єктивної сторони дозволяє суду в кожному конкретному випадку правильно визначити характер і ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину й відповідно до цього призначити покарання, яке є співрозмірним вчиненому.

Кримінальне право розуміє під діянням суспільно небезпечну й протиправну дію або бездіяльність людини. Діяння є обов'язковою ознакою кожного складу злочину.

Поняття «діяння» визначається наступною сукупністю ознак: діяння повинне бути суспільно небезпечним і протиправним; конкретним, усвідомленим і вольов