Реферат: Навчально-методичний посібник для корекційних педагогів та соціальних працівників

Всеукраїнська громадська організація

„Коаліція захисту прав інвалідів та осіб із інтелектуальною недостатністю”


ЯК ЗАХИСТИТИ ДИТИНУ З РОЗУМОВОЮ ВІДСТАЛІСТЮ У ХОДІ НАДАННЯ ОСВІТНІХ ТА СОЦІАЛЬНИХ ПОСЛУГ


НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ ПОСІБНИК ДЛЯ КОРЕКЦІЙНИХ ПЕДАГОГІВ ТА СОЦІАЛЬНИХ ПРАЦІВНИКІВ


КИЇВ – 2006

Всеукраїнська громадська організація „Коаліція захисту прав інвалідів та осіб із інтелектуальною недостатністю”


Л. Сідєльнік, Р. Кравченко. Л.Гончар.

^ ЯК ЗАХИСТИТИ ДИТИНУ З РОЗУМОВОЮ ВІДСТАЛІСТЮ У ХОДІ НАДАННЯ ОСВІТНІХ ТА СОЦІАЛЬНИХ ПОСЛУГ.


НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ ПОСІБНИК ДЛЯ КОРЕКЦІЙНИХ ПЕДАГОГІВ ТА СОЦІАЛЬНИХ ПРАЦІВНИКІВ


підготовлено в рамках проекту Всеукраїнської громадської організації „Коаліція захисту прав інвалідів та осіб із інтелектуальною недостатністю” за фінансової підтримки Програми розвитку ООН в Україні (ПРООН)


Розповсюджується безкоштовно


UN

DP -лого


Київ – 2006

ББК – (УКР)


Л. Сідєльнік, Р. Кравченко., Л. Гончар. ^ ЯК ЗАХИСТИТИ ДИТИНУ З РОЗУМОВОЮ ВІДСТАЛІСТЮ У ХОДІ НАДАННЯ ОСВІТНІХ ТА СОЦІАЛЬНИХ ПОСЛУГ.

Навчально-методичний посібник для корекційних педагогів та соціальних працівників. – К.: 2006. – 50 с.


Інформацію та рекомендації розроблено для корекційних педагогів, які працюють у державних та недержавних закладах, що надають освітні та соціальні послуги дітям з розумовою відсталістю незалежно від підпорядкування, а також інших спеціалістів органів опіки та піклування, закладів соціального захисту населення, ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів, денних центрів, соціальних служб для молоді, психолого-медико-педагогічних консультацій, громадських організацій, студентів, а також посадових осіб, які визначають національну та регіональну політику у сфері соціальних послуг.


Підготовлено та надруковано в рамках проекту за фінансової підтримки Програми розвитку ООН в Україні (ПРООН)


Розповсюджується безкоштовно


© Всеукраїнська громадська організація „Коаліція захисту прав інвалідів та осіб із інтелектуальною недостатністю”


ЗМІСТ


Вступне слово

Передмова

Розділ 1. Стигма: етичні та професійні аспекти

1.1. Терміни та поняття інтелектуальної недостатності

1.2. Статус дитини з інтелектуальною недостатністю

1.3. Особливості задоволення потреб дитини з інтелектуальною недостатністю
^ Розділ 2. Права дітей з інтелектуальною недостатністю 2.1. Міжнародні документи і права дітей з інтелектуальною недостатністю 2.2. Соціально-економічні права дітей з інтелектуальною недостатністю у національних документах
2.3. Гарантії та реальність

Розділ 3. Дитина з інтелектуальною недостатністю в закладі. Рекомендації для фахівців щодо дотримання особистих прав дитини

Висновки

Список літератури

Додатки


Вступне слово

Вимога сучасної корекційної педагогіки - поставити в центрі роботи дитину з інтелектуальною недостатністю і сім’ю та максимальне дотримання їхніх прав. Необхідно суттєво підвищити роль фахівців у процесі захисту прав дитини. Якщо фахівці не розуміють прав та потреб дитини, тоді їхня робота значно втрачає ефективність. Крім того, батьки мають знати свої права і вимагати їх дотримання щодо дитини з особливими потребами. Для поліпшення ефективності корекційних програм потрібне підвищення компетентності фахівців щодо питань неповносправності, рівності прав та недискримінації, яке б сприяло позитивному ставленню до дитини з інтелектуальною недостатністю.

Важливим є методичне і нормативно-правове забезпечення роботи команди. Державні і недержавні заклади, які працюють у сфері захисту прав дитини, є надзвичайно цінним ресурсом для підготовки спеціалістів, тому що володіють унікальним досвідом. Саме вони мають виступати базою для практик студентів, проводити навчально-методичні семінари, курси, стажування для спеціалістів, в тому числі із залученням закордонних експертів. Наступним кроком має бути організація системи підготовки спеціалістів з розробкою теоретичного наповнення і практичних модулів щодо прав дитини.

Мета цього видання - допомогти корекційним педагогам та іншим фахівцям соціальних та навчальних закладів орієнтуватися в правовому полі щодо прав дітей з інтелектуальною недостатністю а також власних прав та обов’язків, використовувати ці знання на користь дітей зі зниженим інтелектом.

Ми прагнемо, щоб вихователі та педагоги побачили у своїх вихованцях з особливими потребами, передусім, Людину. Окрім того, ми сподіваємося, що вони навчатимуть і інших своїх учнів спілкуванню з дітьми з інтелектуальною недостатністю. Тому що вичтель виховує майбутнє покоління і може формувати в нього толерантне ставлення до «особливих» дітей . Суспільство повинне змінити стереотип, що дитина з інтелектуальною недостатністю – це хвора дитина, і сприймати кожну з них як особистість.

Ця брошура описує існуючі міжнародні документи та закони, які визначають основні права дітей з інтелектуальною недостатністю, дають більше роз’яснення їхньої суті для максимального використання в інтересах дітей. Тут визачено основні принципи, яких варто дотримуватися плануючи та надаючи допомогу таким дітям. У цій брошурі також надано рекомендації щодо покращення практики надання освітніх та соціальних послуг і включення у цю практику забезпечення відповідних правових гарантій.

Впевнені, що збірка зацікавить також інших фахівців, які працюють з особами з інтелектуальною недостатністю та усіх тих, кого хвилюють проблеми осіб з різними формами психіатричних захворювань.


„^ Усі люди народжуються вільними та рівними у своїх правах”

Всеохоплююча декларація прав людини ООН


Передмова

Діти з інтелектуальною недостатністю є однією з найбільш вразливих груп, по відношенню до яких найчастіше порушуються права. Недостатнє усвідомлення різних аспектів власного та суспільного життя через знижені когнітивні здібності та недоступність якісної освіти, брак розуміння власного стану і потреб призводить до того, що дитина з інтелектуальною недостатністю стає об’єктом негуманного ставлення, отримання допомоги у несприятливих для розвитку умовах. Часто така дитина не може отримати в повному обсязі ту допомогу, яка їй гарантована державою та захистити власні права. Дитина з інтелектуальною недостатністю через особливості діагнозу поставлена в особливі умови у суспільстві, і відповідно, потребує значно більшої уваги.

Статистика говорить, що в Україні з населенням в 50 млн. приблизно 225 тис. розумово відсталих осіб, з них 88 тисяч дітей. Близько 15 тисяч дітей «не охоплені» жодними програмами, 31, 6 тис. перебувають в інтернатних закладах.

2006 рік в Україні оголошено роком прав дитини. Стан дотримання прав дитини в Україні все більше підпадає під увагу держави, однак небезпека декларативності намірів залишається. Донедавна політика держави по відношенню до дітей з інтелектуальною недостатністю базувалася на розвитку та підтримці інтернатної системи, де діти залишаються ізольованими від суспільства, позбавленими родинної турботи та любові. Ця система, здебільшого, не зважає на індивідуальні потреби, не сприяє розвитку дитини у повній мірі. Особистісні, психологічні потреби й права дитини не є ключовими в нормативних документах та повсякденній практиці. Так, нормативні документи регулюють норми забезпечення навчальних та соціальних закладів для дітей преміщеннями, обладнанням, персоналом та матеріально-технічними ресурсами і майже не торкаються змісту послуг та ставлення до дитини [1, 2]. Така політика не відображає визнання права цих дітей, як і усіх інших громадян, на людську гідність, максимально можливу для них якість життя, а також права жити у громаді та сімейному оточенні.

Найбільший вплив на якість життя дитини з інтелектуальною недостатністю, її розвиток та формування особистості здійснюють її батьки, члени родини а також фахівці, які працюють з нею в навчальних, реабілітаційних закладах або здійснюють догляд. Корекційний педагог, вихователь або соціальний працівник – дуже важливі люди для дітей з інтелектуальною недостатністю не лише з точки зору навчання. Для багатьох таких дітей він замінює батьків. Дитина з інтелектуальною недостатністю знаходиться у значній емоційній залежності від фахівців, особливо у закладах, де вона постійно проживає. Саме від їхнього ставлення залежить рівень соціальної адаптації, інтеграції дитини та її психологічний комфорт. Тому дуже важливо, щоб корекційні педагоги, вихователі, соціальні працівники, психологи, інші фахівці, шкіл, будинків-інтернатів, реабілітаційних центрів знали як індивідуальні потреби кожної дитини, так і її права та керувався цими знаннями у практичній діяльності. Фахівець завжди повинен діяти відповідно до вимог права та потреб дитини.

Будь-яка дитина потребує поважного ставлення до себе, опіки та підтримки власних (бодай найменших) здібностей та можливостей. Дитина зі зниженим інтелектом потребує ще й особливого захисту та допомоги у реалізації своїх прав. Для працівників закладів дитина має бути, насамперед людиною, а фахівець – її помічником, другом, порадником, захисником і завжди діяти в її інтересах.

Забезпеченя декларованих законодавством прав дитини, наданя їй допомоги в їх захисті залежить як від професійного рівня фахівця, так і від бажання допомогти дитині знайти вихід в кожній конкретній життєвій ситуації.

Сьогоднішня програма підготовки корекційних педагогів включає курси з навчання з соціально-побутової орієнтації, спеціальної методики викладання загальних дисциплін, психодіагностики та виявлення недоліків розвитку особистості, методики виховання, психології, організаційно-управлінської діяльності в навчальному закладі. На жаль, програма не містить курсів, що стосуються прав дітей. Тому проблема необізнаності у цій сфері відображається на якості надання коркційно-педагогічних послуг дітям і часто призводить до порушення прав дитини у ході навчально-виховного процесу.

Як показує досвід, коли до дітей з інтелектуальною недостатністю в родині, в закладі, у громаді ставляться як до повноцінних членів, діти швидше набувають соціальних навичок та необхідних життєвих вмінь. Тому для реалізації основних прав та гарантій для цієї групи громадян необхідно створювати не лише відповідну законодавчу базу, а й сприятливу атмосферу у суспільстві, де будуть практично реалізовуватися ці закони.

Ми очікуємо, що ця брошура також сприятиме формуванню більш чіткого розуміння прав, толерантного та сприятливого ставлення до дітей з інтелектуальною недостатністю та їхніх батьків.


^ Розділ 1. Стигма: етичні та професійні аспекти


Значною мірою реалізація прав людини по відношенню до дітей з інтелектуальною недостатністю залежить від соціально-культурного середовища, особливо, існуючих в суспільстві стереотипів щодо проблем людей з інтелектуальною недостатністю. Відносно таких людей існує стигматизація, несприйняття з боку суспільства.

Слово „стигма” походить з грецької мови і означає „тавро, клеймо, пляма”. Це поняття стало широко використовуватися фахівцями із захисту прав людини, як таке, що має місце відносно багатьох вразливих груп людей. Суть стигматизації полягає у нав’язуванні певного статусу особам, поведінка яких не підпадає під суспільні норми. Маються на увазі умовні норми або кодекс поведінки, який формується правом, релігією, культурою, звичаями даного суспільства [3].

Зазвичай, поведінка людей з діагнозом „розумова відсталість” викликає побоювання у більшості громадян. Традиційно до них ставляться як до непередбачуваних, душевно хворих, агресивних осіб, насильників.

Загальне ставлення суспільства до таких людей відображається у державному законодавстві, термінах, які застосовують національні документи та фахівці. Відповідно, формується політика щодо системи допомоги та захисту людей з інтелектуальною недостатністю у сегрегаційних умовах для навчання та догляду. Наприклад, фахівець, який сприймає людину з інтелектуальною недостатінстю як на носія хвороби, фокусує своє ставлення на порушеннях та нездатності. Як наслідок – впевненість, що така людина не може навчатися, працювати, створювати сім’ю, народжувати дітей. Таке ставлення ще більше поглиблює стигму щодо «наздатності» такої людини.

^ 1.1. Терміни та поняття інтелектуальної недостатності


Термінологія щодо визначення розладів, пов’язаних зі зниженим інтелектом, має свою історію розвитку. Вона формувалася на підставі негативних стереотипів щодо людей з вадами, які мають давні витоки. У часи середньовіччя їх вважали грішниками, представниками злих сил або носіями прокляття. Їх боялися, вбивали, проганяли з громади. Згодом, в Англії, Німеччині та інших країнах Європи розвинулася теорія чистоти рас і необхідності очищувати людство від таких „помилок природи”. У часи нацистського режиму людей з фізичними, психічними та розумовими вадами стерилізували, масово знищували, особливо, в роки другої світової війни 1939 – 1945 р.р. Щодо них поширювалася інформація негативного спрямування. Наприклад, вважалося, що „дефективні” в розумовому розвитку є носіями уголовної поведінки, тому інших людей треба захищати від постійної загрози з їх боку [4].

В Україні, на початку ХХ століття діти з розумовою відсталістю утримувалися в державних закритих закладах і майже не потрапляли на очі пересічним громадянам. Така практика вважалася цілком гуманною по відношенню до родини і відповідала рівню суспільної свідомості та матеріальної культури тих часів. Дитяча смертність у ті роки була вищою, а рівень розвитку медичної допомоги та побутової культури – нижчі. Тому дитина з особливими потребами в той період була для родини надто великим тягарем.

Розвиток демократичних суспільств та активна діяльність громадських організацій інвалідів проти дискримінації висунули нові вимоги щодо гуманного ставлення і зменшення стигматизації, в тому числі, у термінах та їх формулюванні. Так, у світі у 80-х роках на заміну класифікації ступенів розумової відсталості „ідіот”, „імбецил”, „слабоумний” а також „розумова недостатність” та „розумові порушення”, які використовувалися в Європі та Америці наприкінці ІХ – початку ХХ століття, прийшли такі як “розумова відсталість” та «труднощі у навчанні». Наприклад, провідний британський тематичний часопис називається «Британський журнал з питань інвалідності, пов’язаної з труднощами у навчанні» (British Journal of Learning Disabilities). Цей терміни зафіксований і в Акті про психічне здоровя 1983 р. Об’єднаного Королівства. Термін „розумова відсталість” (Mental Retardation) використовується на Американському континенті [5]. Визначення цих термінів охоплюють окрім медичного, соціальний та пізнавальний аспект проблеми.

В нашій країні офіційно використовується словосполучення “розумова вада”, навіть в текстах офіційних перекладів міжнародних документів.. У чинному законодавстві України про освіту вживаються терміни „діти, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку” та „особи, які мають вади у фізичному чи розумовому розвитку і не можуть навчатися в масових навчальних закладах” [6,7]. Такі терміни самі по собі несуть стигму щодо „неправильності” розвитку дитини і необхідності „виправити” його із застосуванням методів корекції або певних медичних заходів. Також у самому визначенні міститься твердження нездатності „не можуть навчатися”. При активному застосуванні фахівцями таких термінів ще більше накладається тавро на дитину з інтелектуальною недостатністю.

Протягом двох останніх десятиліть термінологія зазнала певних змін. Головне, в чому полягає відмінність – це соціальна орієнтованість визначень. Так, сьогодні чітко розмежовано поняття ''інвалідність'' і ''ваду''. Сучасна термінологія спрямовується на відображення адекватності умов у суспільстві та можливостей особи з інтелектуальною недостатністю.

У Стандартних правилах щодо урівняння можливостей інвалідів наведене таке пояснення термінів:

„Термін ''вада'' вбирає велику кількість різних функціональних обмежень, які трапляються серед населення в усіх країнах світу. Люди можуть бути інвалідами через фізичні, інтелектуальні недоліки, через порушення функцій органів чуття, стан здоров'я чи розумову хворобу, Такі недоліки, стани чи хвороби можуть мати постійну або тимчасову природу.
Термін ''інвалідність'' означає втрату або обмеження можливостей брати участь у житті суспільства на рівні з іншими. Він описує зіткнення між інвалідом і довкіллям. Цей термін має на меті наголосити на недоліках у довкіллі та в багатьох видах організованої діяльності в суспільстві, наприклад, в інформації, спілкуванні та освіті, що заважають участі інвалідів на рівних умовах [8].


Безумовно, термінологія та її визначення викликають певні асоціації. В залежності від слів, які використовуються для визначення групи – такі асоціації можуть бути і негативними. Наприклад, такі слова як «дефект», «ідіот», «відсталість», «вади» несуть негативний відтінок і можуть образити будь-яку людину.
Сьогодні у світі найбільше використовують терміни “інтелектуальна недостатність” (Mental Disability) та „діти з труднощами у навчанні” (Learning Disabilities) [9]. Ці визначення спрямовані на розуміння вади здоров’я дитини та, пов’язаних з цим потреб, як соціальної проблеми. Тут вже на перший план виходять не потреба у виправленні розвитку, а необхідність пристосування соціального середовища до її потреб, позитивного ставлення з боку оточення, створення умов для інтеграції та включення. У наступних розділах цєї брошури використовуєтья термін „інтелектуальна недостатність”.
На жаль, медичний підхід до проблем людей з інтелектуальною недостатністю поки що домінує в нашій країні. У більшості національних нормативних документів застосовується термін “розумова відсталість”, згідно медичного діагнозу. Усі громадяни України з розумовою відсталістю перебувають на обов’язковому обліку у психо-неврологічних диспансерах, допуски на право працювати видаються на підставі медичних показників, отримання офіційного статусу інваліда у зв’язку з розумовою відсталістю здійснюється медико-соціальними експертними комісіями системи охорони здоров’я. [10].

Працівники охорони здоров’я в України користуються критеріями класифікації розумової відсталості, які сформульовані Всесвітньою організацією охорони здоров’я у Міжнародній класифікації захворювань десятого перегляду. У цій класифікації розумову відсталість визначено як результат затриманого або незавершеного розвитку свідомості, при якому особливо порушуються здібності, які формують повний рівень інтелекту, тобто пізнавальні, мовні, моторні і соціальні здібності [11].

Розумова відсталість може поєднуватись з будь-якими іншими психічними або фізичними розладами, які зустрічаються у дітей з розумовою відсталістю значно частіше, ніж у інших дітей. Тому у медичній статистиці інформація про людей з розумовою відсталістю може міститися в категорії психіатричних або неврологічних хвороб, або загальних захворювань, що супроводжуються порушеннями інтелектуальних фукцій.

Розгляд проблем людей з розумовою відсталістю суто з медичної точки зору значно звужує як саму проблему, так і організацію допомоги цим людям. При такому підході, звичайно, суспільство розумітиме, що таким людям потрібне лікування, соціально-медична реабілітація і певні соціальні виплати.

Але ж розумова відсталість (інтелектуальна недостатність) мають дві основні характеристики: знижений рівень функціонування інтелекту на 20 і нижче відсотків та порушення адаптативних навичок. Зниженення інтелекту може виникнути при народженні або в період дорослішання. При цьому, у дітей виявляються труднощі у засвоєнні та використанні складних та абстрактних понять, мовлення, калькуляції, читання, письма, знижена здатність опрацювання інформації, засвоєння досвіду.

Порушення адаптативних навичок означає знижену здатність адаптуватися до вимог суспільства і культури. Таким дітям складно набувати та застосовувати комунікативних, побутових, трудових навичок, самообслуговування, пристосування оточуючих предметів до власних потреб [12]. Внаслідок значної дезадаптації і складностей усвідомлення ситуацій діти зі зниженим інтелектом підлягають великому ризику експлуатації, психологічного та фізичного/сексуального насильства.


^ 1.2. Статус дитини з інтелектуальною недостатністю


З медичної точки зору інтелектуальна недостатність - психіатричний діагноз, з точки зору системи освіти – знижена здатність до навчання, з точки зору соціального захисту - функціональне обмеження та одна з причин інвалідності на все життя. З точки зору цивільного права – одна з підстав визнання особи недієздатною.

Діагноз „розумова відсталість” в України є видом обмежень для визначення форм та обсягу державної допомоги і критерієм належності дітей до певної „категорії”. У віці до 16 років такі діти отримують статус дитини-інваліда. Цей статус дає підстави для соціального забезпечення: отримання дитиною соціальної пенсії, надання пільг, реабілітаційних та інших соціальних послуг за рахунок державних коштів. У зв’язку з наявністю діагнозу дитина направляється або до спеціальної школи-інтернату системи освіти або до будинку-інтернату для дітей-інвалідів системи соціального захисту [13]. По досягненні 16 років медико-соціальна експертна комісія визначає групу інвалідності.

В Україні встановлення інвалідності є ключовим моментом для початку отримання державної і, в багатьох випадках, допомоги недержавних організацій. Іноді дитина, яка має і знижений інтелект і знижену адаптативну здатність, не отримує статусу інваліда, а значить і не отримує необхідної соціальної допомоги, підтримки та особливого захисту, якщо батьки або опікуни не зверталися з вимогою щодо його отримання.

І хоча діти з інтелектуальною недостатністю визнаються інвалідами, вони, передусім, є громадянами України і мають гарантії прав та свобод згідно з Конституцією України.

В Україні для дітей з інтелектуальною недостатністю немає окремих законів, які були б присвячені їх специфічним проблемам. У міжнародному праві особливості захисту цих дітей викладені у загальних документах шодо прав дитини та інвалідів.


^ 1.3. Особливості задоволення потреб дитини з інтелектуальною недостатністю


Діти з інтелектуальною недостатністю, крім звичайних потреб, мають специфічні, які спричинені діагнозом „розумова відсталість”. Специфічність потреб пов’язана з особливостями діагнозу. Дитина зі зниженим інтелектом не може адекватно та у достатній мірі усвідомлювати різні аспекти потреб, наприклад, дотримання здорового способу життя, здорового та нешкідливого харчування, особистої гігієни, розуміння симптомів нездоров’я, власних сексуальних потреб, тощо. Тому дитина з інтелектуальною недостатністю постійно потребує:


сторонньої допомоги для прийняття рішень з особистих та майнових питань, опіки та піклування, усвідомлення та реалізації своїх конституційних прав та основних свобод,

щоденного супроводу соціального працівника для вирішення соціальних, медичних, матеріальних проблем та втручання у разі їх незадоволення,

спеціальної допомоги у навчанні та застосуванні знань у повсякденній практиці;

особливого захисту від зловживань та задля безпеки,

постійного догляду і допомоги у задоволенні щоденних фізіологічних потреб,

допомоги у набутті та підтриманні навичок самообслуговування, ведення домашнього господарства, спілкування, соціальних взаємин, подолання стресів тощо,

визнання з боку оточуючих як особистості, а не носія певного діагнозу, спілкування та уваги,

допомоги при самовизначенні, здійсненні вибору та реалізації особистісного потенціалу [14].


Гідний рівень існування може бути досягнутий лише за умови відповідної державної політики щодо соціального захисту дітей з інтелектуальною недостатністю. Матеріальне забезпечення фізіологічних потреб дитини залежить від розміру пенсії або державної соціальної допомоги. При цьому, один з батьків, як правило, не може працювати через необхідність постійно перебувати поруч з дитиною і допомагати їй у забезпеченні фізіологічних потреб. Низька продуктивність праці не дозволяє заробляти і самостійно забезпечувати себе матеріально, коли дитина повзрослішає.

Стан дітей з інтелектуальною недостатністю також впливає на спосіб задоволення їхніх потреб. Через те, що дитина з інтелектуальною недостатністю важко набуває, але швидко втрачає навички самообслуговування, приготування їжі, планування та ведення домашнього господарства, планування та розподіл бюджету, здійснення найпростіших обрахунків, тощо, їй постійно потрібні заняття для відновлення і підтримки зазначених умінь. Їй потрібна постійна допомога для усвідомлення власних прав та обов’язків, значення певних юридичних дій та їх наслідків. Без допомоги фахівця дитина не зможе орієнтується у системі організацій та закладів, створених для надання їй допомоги. У разі смерті батьків існує велика вірогідність майнових, фінансових, емоційних, фізичних, сексуальних зловживань по відношенню до дитини з інтелектуальною недостатністю.

Потреби належності та любові, які так важливі для кожної дитини, вимагають особливого піклування, тому що дитині важко самостійно налагодити стабільні соціальні контакти в родині, у закладі, серед знайомих та друзів. У дитячому колективі, як правило, „здорові” діти негативно сприймають таку дитину або стороняться її. У закладі інтернатного типу дитина відчуває значний психологічний дискомфорт через розрив з біологічними батьками, вона втрачає індивідуальність, стає „клієнтом” закладу, „підопічним”.

Особливості задоволення потреб самоповаги та компетентності пов’язані з браком толерантного ставлення у суспільстві до „розумово відсталих”. Громада не має достатньої інформації про позитивні риси таких дітей, про їх особливості та проблеми, а сама дитина з інтелектуальною недостатністю не вміє самостійно набути навичок позитивної поведінки та позитивного сприйняття себе і оточуючих.

Дитина має можливість реалізувати свій потенціал у разі, якщо її благополуччя є одним із головних пріоритетів для родини та фахівців і вони створюють відповідні умови для виявлення та задоволення її уподобань. Таке можливе у тих небагатьох випадках, коли дитина живе у матеріально забезпеченій неконфліктній родині або автономно у громаді і отримує усі необхідні для неї послуги.


Висновки

Людину з інтелектуальною недостатністю не можна розглядати виключно як користувача медичної допомоги. Безперечно, вони в певній мірі, потребують психіатричної та іншої медичної допомоги.

Подолання стигматизації є одним із основних заходів, спямованих на прийняття з боку суспільства „інакших” громадян, в даному випадку – людей з інтелектуальною недостатністю і формування толерантного ставлення до них. У значній мірі цьому сприятиме ставлення фахівців до дитини. Розуміння термінології та її коректне використання допоможе подолати перепони, які не дозволяють людям із інтелектуальною недостатністю реалізувати рівні права та брати участь у суспільному житті. Соціальна модель визначень та термінології орієнтує на те, що змінювати треба не саму дитину, а ставлення до неї.

Розуміння індивідуальних та специфічних потреб дитини з інтелектуальною недостатністю дає можливість організувати адекватну допомогу для її найкращого розвитку та благополуччя. Якщо в державі правильно та в достатній мірі організувати систему навчання, захисту та підтримки дітей з інтелектуальною недостатністю, їх можливості можуть бути значно підвищені, а ступінь дезадаптації зведений до мінімуму.


^ Розділ 2. Права дітей з інтелектуальною недостатністю

Після створення Організації Обєднаних Націй у 1948 році була підписана Загальна Декларація з прав людини. Це був початок нових правових відносин між громадянами та державою.

На основі прав людини, які визначені Загальною Декларацією, світове співтовариство визначило та виклало у міжнародних документах основні права дитини, в тому числі дітей з особливими потребами. Ці документи є основою для формування законодавчої бази кожної країни стосовно дітей.

Усі міжнародні документи, які проголошують права дитини (Конвенції, декларації, інструкції, правила1) захищають її від неправомірних дій держави та чиновників і ми можемо застосовувати їх для захисту дитини в будь-яких державних чи міжнародних правозахисних заходах. (Додаток 1). Усі держави-учасниці ООН, у тому числі й Україна, мають дотримуватися цих положень та керуватися ними при створенні законів.


^ 2.1. Права дітей з інтелектуальною недостатністю у міжнародних документах


Для аналізу прав осіб з інтелектуальною недостатністю та сучасних підходів до організації допомоги для них слід розглянути усі базові міжнародні документи з питань прав людини, прав дитини та пацієнтів психіатричної допомоги.

Міжнародні правила забезпечення прав дітей пов’язані з підтримкою їхнього благополуччя, індивідуальності, акцентують увагу на цінностях справедливості та рівності незалежно від соціального або матеріального статусу або стану здоров’я. Зміст цих прав стосується багатьох факторів, таких як: особиста свобода, фізична недоторканість, недискримінація, можливість участі у прийнятті рішень щодо власного життя, можливість заявляти про свої проблеми та забезпечення допомоги у їх розв’язанні. Найважливішою установкою у формуванні сприятливого середовища для реалізації прав людини по відношенню до дітей з інтелектуальною недостатністю є розуміння того, що така дитина має, у максимально можливій мірі, ті ж самі громадянські, політичні, соціально-економічні та культурні права, що й інші люди [15].

Стосовно дітей з інтелектуальною недостатністю це означає якомога кращу допомогу в самореалізації й максимальному використанні свого потенціалу, виховання в родині, поінформованість про можливі ризики та переваги тих чи інших дій, особливий захист та опіку, доступність освіти, лікування, відпочинку, право бути почутою, право на власну думку та приватне життя, на доступ до записів та інформації, яка її стосується, на допомогу в усвідомленні своєї відповідальності.

Громадянські права, такі як: право на життя, свободу та рівність, на ім’я та національність, інтелектуальний та фізичний розвиток, недоторканість особистості, свободу думки, совісті, релігії, висловлювання власних поглядів належать кожній людині від її народження. Ці права стосуються рівно кожного „без будь-якої дискримінації незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного, етнічного або соціального походження, майнового стану, стану здоров'я та народження дитини, її батьків чи законних опікунів або яких-небудь інших обставин” [16].

Політичні права включають свободу слова, свободу зборів й асоціацій, право брати участь в управлінні своєю країною, право обирати і бути обраним.

Культурні права озанчають право вільно брати участь у культурному житті суспільства, користуватися його благами і т. і

До соціально-економічних прав відносяться: право на освіту, на працю, на сім’ю, на відпочинок, медичне обслуговування, соціальне забезпечення і спеціальний догляд (якщо дитина має особливі потреби), на особливий захист і допомогу, свободу творчості та ін. [17]. Соціально-економічні права зобов'язують державу надавати певні гарантії, які закріплюються у національному законодавстві.

Базовим документом, який визначає основні права дитини є Конвенція про права дитини Організації Об’єднаних націй. В Україні Конвенцію було ратифіковано у 1991 році. Розробляючи або вдосконалюючи законодавство, держава повинна забезпечити впровадження у життя цінностей та принципів, які викладені у Конвенції.

Права дтини визначаються також іншими міжнародними документами, такими як: Всесвітня декларація про забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей, Декларація прав дитини Проголошена Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй 20 листопада 1959 року та ін. (Додаток 1).

Більш як тридцять років тому Генеральною Асамблеею ООН було прийнято Декларацію про права розумово відсталих осіб, яка проголошує права осіб з інтелектуальною недостатністю. Цей документ розроблений з метою визначення рівних та особливих прав осіб з розумовою відсталістю. Таке рішенняі викликане особливою вразливістю цієї групи людей через неможливість самостійно усвідомлювати свої права та відстоювати їх. З іншого боку, таке рішення викликане станом організації допомоги та ставленням суспільства для цих людей. Як правило, вони отримують допомогу у стаціонарних інституційних закладах в умовах ізоляції, недоступності інформації, та якісної освіти, що спричиняє неможливість набуття соціального досвіду [18]. Декларація доводить державам, що піклування про громадян, які є найбільш вразливими щодо зловживань та порушення прав, має бути пріоритетом. Дотримання прав людини по відношенню до таких осіб вимагає особливої уваги і організації належної системи допомоги та захисту. Декларація виголосила права людини з інтелектуальною недостатністю на належне медичне обслуговування, лікування, право на освіту, навчання, відновлення працездатності та захист, які дозволяють йому/їй розвивати свої здібності та максимальні можливості [19].

Основні вимоги до забезпечення прав осіб з психіатричними діагнозами викладено у Принципах ООН захисту осіб, які страждають на психічні розлади і покращення охорони здоров’я у психіатрії, які прийняті у 1991 році. Хоча документ носить рекомендаційний характер, він має виключне значення щодо формування змісту національного законодавства. Згідно Принципів, недопустимою є дискримінація щодо людей, які мають психічні розлади [20]. Перший принцип проголошує, що кожна людина з психічними розладами користується усіма громадянськими, політичними, економічними, соціальними та культурними правами, як цього вимагає Загальна декларація прав людини.

Окрім загальних для усіх громадян, Принципи ООН виділяють певну групу прав, які мають бути забезпечені саме цим людям у зв’язку з їх уразливістю. Особливої уваги у Принципах приділено правам пацієнтів психіатричних закладів. Закритий та спеціальний режим проживання у цих закладах вимагає особливої уваги до стану дотримання в них прав людини.

Інструментом реалізації принципів ООН стала Інструкція по сприянню реалізації прав людини для осіб, що страждають на психічні розлади, видана у 1991 році Всесвітньою організацією охорони здоров΄я. Інструкція дає повне уявлення про усі аспекти організації послуг, забезпечення максимально можливої для окремо взятої країни якості життя особи із психічним розладом (включно із тими, що страждають на розумову відсталість)[21].

Більш детального регулювання здобули права дітей з інтелектуальною недостатністю у Стандартних правилах щодо урівняння можливостей інвалідів, прийнятих 20 грудня 1993 року Генеральною Асамблеєю ООН.

У контексті забезпечення прав дітей з інтелектуальною недостатністю, надання їм рівних можливостей, забезпечення якості та змісту їхнього життя, усі міжнародні документи акцентують на вирішенні наступних питань:

щодо особливого захисту;

щодо життя в сімейному оточенні, участі у суспільному житті в рамках того суспільства до якого належить;

щодо опіки і забезпечення максимального захисту від зловживань;

щодо допомоги для вільного розвитку особистості;

щодо осв