Реферат: Біографії відомих вчених-економістів

БІОГРАФІЇ ВІДОМИХ ВЧЕНИХ-ЕКОНОМІСТІВ
Аквінський (Аквінат) Фома (1225 чи 1226 — 1274). Народився в замку Роккасекка близько Аквіна (тому інколи йому дають прізвисько Аквінат). В 17 років вступив у домініканський орден, звідки був посланий навчатися в Париж, де три роки його учителем був доктор великий Альберт фон Больштедт, який мав титул "загального доктора" за енциклопедичність знань. В 1249 — 1251 pp. Фома йде за своїм учителем у Кельн і налагоджує там викладання теології. В 1252 p. він повертається до Парижа, і з цього часу починає власну академічну діяльність як магістр богослов'я Паризького університету. Слава його скоро затьмарює популярність учителя. Юрби юнаків сходилися до нього з усіх християнських країн. За дорученням римської курії Фома бере участь у переробці арістотелізму в християнсько-католицькому дусі. В 1272 р. Фома повертається в Італію і до самої смерті викладає теологію в рідному Неаполітанському університеті. В 1368 p. його останки були перевезені в Тулузу. Словник наукових термінів Фоми Аквінського нараховує 13 000 000 термінів (вся російська мова, за даними Інституту російської мови, нараховує 440 000 слів).

В 1323 p. вчення Фоми Аквінського було канонізовано папою Іоанном XXII. У 1567 p. Ватикан оголосив "загального доктора" одним з учителів церкви. Ім'я Фоми Аквінського посіло 5-те місце у цьому списку.

4 серпня 1879 p. папа Лев XIII проголосив вчення Фоми Аквінського обов'язковим для всієї католицької церкви як "єдину істинну філософію католицизму".




Алле Морис (народ. у 1911 р.) — найбільш відомий сучасний вчений-енциклопедист, надзвичайно різнобічний та поважний, лауреат Нобелевської премії (1988 р.). Вважається «духовним батьком і лідером» французької маржиналістської школи. Заснував нові розділи економічної теорії, в тому числі висунув “загальну теорію залишків”. “Ця теорія, — казав Алле у своїй нобелевській лекції, — не тільки показує реалістичну картину економічної динаміки, незалежну від будь-яких непотрібних гіпотез, але і дає можливість краще розуміти реальне значення функціонування під подвійним кутом зору управління і розподілу, причому дозволяє глянути на них зовсім по-новому”.

Нещодавно опублікована робота Алле «Економіка як наука» (М.: Наука для общества, РГГУ, 1995), яка знайомить з основними напрямками його творчості.


^ Бем-Баверк Оиген фон (1851 — 1914) — походив із дворянської родини, з дитинства товаришував з Візером і разом з ним навчався в університетах Німеччини та на юридичному факультеті Віденського університету. Захоплювався економічними поглядами К. Менгера.

Період творчої праці в нього зайняв ціле десятиліття, коли він працював приват-доцентом політекономії у Віденському (1880) і професором в Інсбрукському (1881 — 1889) університетах. О. Бем-Баверк підготував дисертацію на тему: "Права і відносини з точки зору вчення про народногосподарські блага" (1881), через 5 років видав першу (1884) і другу частини книги (1889) — "Капітал і прибуток" і "Позитивна теорія капіталу", а між їх виданням — працю "Основи теорії цінності господарських благ" (1886), ще одна з його найвизначніших праць "До завершення марксистської системи" вийшла через рік після припинення викладацької роботи, тобто v І90 р. З 1905 p. він працював професором Віденського університету. Значний період свого життя Бем-Баверк присвятив службі у вищих державних органах Австрії: тричі був міністром фінансів, призначався головуючим Верховного апеляційного суду і президентом Академії наук.


^ Блауг Марк — відомий сучасний вчений у галузі методології і економічної теорії та історії економічної думки. Народився у 1927 р. у Гаазі (Нідерланди). Здобув початкову економічну освіту в Куінс-коледжі (Нью-Йорк, США), набув звання магістра (1952) і доктора філософії (1955) у Колумбійському університеті.

Працював спочатку асистентом у Куінс-коледжі, потім — у Міністерстві праці США (1952—1953). Наступне десятиріччя свого життя М. Блауг пов'язав з викладанням та науковими дослідженнями у галузі методології та :торії економічної науки в Йєльському університеті. У 1958 р. вийшла його перша монографія "Рікардіанська економічна теорія: історичне вивчення", в 1962 р. — фундаментальна праця "Економічна думка у ретроспективі" четверте видання — 1984). Вона була видана італійською, німецькою, португальською, японською, французькою, іспанською та російською мовами, завдяки чому М. Блауг став усесвітньо відомим.

З 1963 р. М. Блауг живе у Англії. Працював до виходу на пенсію на кафедрі економіки освіти в Інституті освіти Лондонського університету і одночасно співробітничав з рядом університетів Англії, Європи і США. Продовжує читати лекції в Бекінгемському та Ексетерському університетах Англія).

У 60—70-ті pp. інтенсивно займався дослідженнями проблем економіки світи і опублікував низку відомих праць у цій галузі, зокрема: "Причини Безробіття випускників у Індії" (1961), "Вступ до економіки освіти" (1970), Освіта і проблема безробіття в країнах, що розвиваються" (1973), "Практика прогнозування робочої сили" (1973) та ін. Зсередини 70-х pp. значну увагу вчений приділив дослідженню економічної теорії та її методології. Серед праць з цієї проблематики виділяються монографії "Кембриджська революція: успіх чи невдача?" (1974) та "Методологія економічної теорії" (1980, ^pyгe видання — 1992).

Вагомий внесок М. Блауга у дослідження проблем історико-економічних наук. Він автор таких відомих книг, як "Великі економісти після Кейнса", 'Великі економісти перед Кейнсом" (1985), "Економічна історія та історія економічної теорії" (1986), "Економіка освіти і освіта економіста" (1987), перших книг з п'ятидесятитомного видання "Портрети видатних економістів", опублікованих у другій половині 90-х pp. За редакцією вченого виходить багатотомна серія "Школи думки в економічній теорії". М. Блауг вбраний членом Британської академії (1989).


^ Буагільбер П'єр Лепезан (1646 — 1714) — син нормандського дворянина, юриста. П. Буагільбер, як і батько, дістав юридичну освіту. Сім'я його
належала до нормандського "дворянства мантії" — так називали у старій
Франції дворян, які посідали спадкові судові та адміністративні посади. В
31 рік він був обраний на посаду судді в Нормандії. Через 12 років професійні успіхи дозволили йому посісти прибуткову і впливову посаду генерального начальника судового округу Руана. На посаді головного судді міста, до функцій якого на той час входило загальне муніципальне керівництво, П. Буагільбер залишався протягом 25 років, тобто майже до кінця життя, і тільки за два місяці до смерті передав цю посаду старшому синові.

^ Бунге Микола Христіанович (1823 — 1895) народився 11 листопада 1823 p. в Києві. В 1845 p. закінчив Київський університет. 1847 p. Бунге
захистив магістерську дисертацію, а 1852 p. — докторську в Київському
І університеті. Викладацьку діяльність почав у Ніжинському ліцеї Безбородька, а з 1850 p. до 1880 p. викладав у Київському університеті ряд економічних дисциплін. У 1859 — 1862 pp. Бунге виконував обов'язки ректора Київського університету. Потім його переобирали на цю посаду ще двічі, у 1871 — 1876 та
1878 — 1880 pp. Міністр фінансів Російської імперії (1881 — 1886). В цілому його міністерська діяльність визнається успішною, незважаючи на те,
що дефіцит державного бюджету значно зріс. В 1887 p. М. X. Бунге був призначений Головою Ради міністрів і на цій посаді перебував до кінця життя.
Значний науковий внесок Бунге у дослідження проблем теорії кредиту та
грошового обігу, історії економічної думки. Серед його численних праць виділяються "Теорія кредиту" (1852), "Курс статистики" (1865, 1876), "Основи
політичної економії" (1870), "Про відновлення металічного обігу в Росії"
(1877), "Нариси політико-економічної літератури" (1895).


^ Бьюкенен Джеймс Макджил народився у 1919 p. у маленькому
провінційному містечку штату Теннессі (США). Закінчив місцевий учительський коледж за спеціалізацією в галузі математики, суспільних наук і
і англійської літератури. У 1941 p. закінчив економічний факультет Університету штату Теннессі зі ступенем магістра. Під час другої світової війни служив офіцером на Тихоокеанському флоті. У Чиказькому університеті отримав вчену ступінь доктора економічних наук за роботу з теорії і практики державних фінансів. У 1955 — 1968 pp. Дж. Бьюкенен був професором економічної теорії і директором політико-економічного центру Т. Джефферсона в Університеті штату Вірджинія. Своєю науковою діяльністю сприяв перетворенню університету та полі
технічного інституту штату Вірджинія в один із центрів сучасного наукового життя США. У 1962 p. спільно з відомим політологом Г. Таллоком Дж. Бьюкенен опублікував монографію "Розрахунок згоди: логічні основи конституціональної демократії". У ній в єдину логічну структуру поєднані застосування моделі "максимізації корисності" до дослідження політичного вибору та підхід до політики, як до процесу товарного обміну. Друга велика робота вченого "Межі свободи: між анархією і Левіафаном" (1975), в якій розглядаються проблеми демократичного вибору, мала значний суспільний резонанс. У монографії "Дослідження конституційної демократії" (1989) розглядаються питання природи і виробництва суспільних товарів, оптимального співвідношення між приватним і суспільним секторами економіки.

Інша сфера наукових інтересів Бьюкенена — дослідження державних фінансів. Цьому присвячені праці "Політична спадщина лорда Кейнса" (1977), "Влада податків — теоретичне обгрунтування фінансової конституції" (1980, співавтор X. Д. Бреннен). У цих роботах також підкреслюється зростаюче значення різних неекономічних інститутів у процесі прийняття суспільних рішень.

Дж. М. Бьюкенен — лауреат Нобелівської премії з економіки (1986) за дослідження договірних і конституційних основ теорії прийняття екологічних та політичних рішень.


^ Вальрас Леон-Марі Еспрі (1834 — 1910). Інтерес до економічної теорії розвинувся у нього завдяки батьку, який привернув його увагу до праць А. Курно. У 1870 р. Л. Вальрас прийняв запрошення на роботу до Швейцарії — на кафедру політекономії Лозаннського університету, де він працював до 1892 р. У 1874 р. вийшла його основна праця "Елементи чистої політекономії", яка дозволяє зарахувати його до маржиналістів першого етапу.

Разом з тим, Л. Вальрас не обмежився характеристикою граничної корисності, формулюванням категорії "функція попиту" та інших понять. Він уперше намагався застосувати математичну модель для виявлення проблеми існування рівноваги економічної системи, надання цій системі стабільності. Але, на відміну від моделей ринкової рівноваги А. Курно, У. Дже-вонса, А. Маршалла та інших, модель Л. Вальраса характеризує не локальну, а загальноекономічну рівновагу симетричних ринків. Тому Л. Вальраса справедливо вважають основоположником сучасного макроекономічного моделювання. Крім того, завдяки однодумцям і послідовникам його вчення, Л. Вальрас став засновником "лозаннської школи" маржиналізму.

М. Блауг, англійський дослідник історії економічної думки, звернув увагу на те, що "економічна теорія продовжувала залишатися виключно англомовною протягом більше 200 років". Однак те, що "елементи чистої економічної теорії" Л. Вальраса були вперше перекладені на англійську мову лише в 1954 p., не перешкодило Л. Вальрасу задовго до цього стати видатною фігурою в англійській та американській економічній літературі, констатує М.Блауг.


^ Візер Фрідріх фон (1851 — 1926) — представник "австрійської школи", учень Менгера. Одержав університетську освіту, після чого цілковито присвятив себе науково-дослідній діяльності і викладацькій роботі. У 1917 — 1918 pp. — міністр торгівлі Австро-Угорщини. Як і О. Бем-Баверк, він був удостоєний звання довічного члена Верхньої палати парламенту.

У своїх публікаціях пропагував учення "австрійської школи": "Походження і основні закони економічної вартості" (1884), "Природна цінність" (1899), "Теорія суспільного господарства" (1914). Ф. Візер увів у науковий обіг терміни "закони Госсена", "гранична корисність". Суб'єктивне сприйняття вартості, ціни, витрат виробництва і прибутку, пріоритетне ставлення до мікроекономічного аналізу, неприйняття математичних методів вирішення економічних проблем, теоретико-методологічні позиції менгерівського вчення Ф. Візер втілював у життя з професорської кафедри протягом 42 років (1884—1926): спочатку у Празі (1884 — 1902), а потім на успадкованій ним кафедрі К. Менгера у Відні (1903—1926).


^ Гелбрейт Джон Кеннет народився 15 жовтня 1908 p. в селищі Айона Стейшн в канадській провінції Онтаріо. З 1927 по 1936 p. він навчався в університетах Торонто, Берклі (де отримав докторський ступінь в 1934 p.) і Кембриджа (Великобританія). Більша частина життя професора Гелбрейта пов'язана з Гарвардським університетом, в якому він працював більше шістдесяти років — з 1934 по 1939, з 1949 по 1961 і з 1963 p. по сьогодні, займаючи посади від стажиста до почесного професора.

Наукова кар'єра Дж. К. Гелбрейта поєднувалась з активною адміністративною і політичною діяльністю. З 1941 по 1943 p. він працював заступником голови Комісії по регулюванню цін, після закінчення другої світової війни був призначений директором відділу економічної безпеки Державного департаменту США, був особистим радником президента Дж. Ф. Кеннеді і послом в Індії з 1961 по 1963 p. У 1967 — 1968 роках обирався головою національного Об'єднання на захист демократії, в 1971 p. президентом Американської економічної асоціації, а з 1984 по 1987 p. був головою Ради Американської академії наук та мистецтв. Почесний професор більше 30 університетів, має численні американські та зарубіжні нагороди.

Відомий вчений написав більше 40 книг, що були видані в 50 країнах світу. Більшість з них присвячена економічним і соціологічним проблемам і користується величезним успіхом насамперед завдяки їх міждисциплінарному характеру, постановці гострих, актуальних проблем, оригінальності аргументації, ясному стилю викладу. Серед найбільш відомих його монографій виділяються "Американський капіталізм" (1952), "Великий крах" (1955), "Суспільство достатку"(1958), "Нове індустріальне суспільство" (1967), "Епоха невизначеності" (1976), "Культура задоволеності" (1992), "Справедливе суспільство" (1996). Значну увагу професор Гелбрейт приділяє питанням історії економічної думки. Йому належить праця "Історія економічної науки: минуле як теперішнє " (1987). Вчений написав також три романи, книгу "Записки посла" (1969), автобіографічну роботу "Життя в наш час" (1981), ряд розділів в колективній монографії "Індійський живопис" (1969).

^ Госсен Герман-Генріх (1810 — 1858) не був професійним ученим - економістом. Закінчивши юридичний факультет Боннського університету, перебував на державній службі, пізніше подав у відставку і займався страховою справою. У 1850 p. залишив усі свої справи заради написання книги, яку закінчив і видав у 1854 p. під назвою "Розвиток законів суспільного життя і правила людської діяльності, що випливають з них", у якій знайшли відображення принципи, відомі в сучасній економічній літературі як перший і другий "закони Госсена".

Госсен сподівався своєю працею зробити в економічній науці таке ж важливе відкриття, як Коперник у галузі астрономії. Але, не дочекавшись визнання і глибоко розчарувавшись, він відкликав нереалізовану частину тиражу і спалив усе, що зміг одержати. Через чверть століття окремі вцілілі екземпляри його книги стали надбанням наступних поколінь економістів.


^ Джевонс Уільям Стенлі (1835 — 1888) у Лондонському університеті вивчав хімію і математику, але, закінчуючи його, захопився політекономією. З 1863 p.— викладач політекономії в коледжі у Манчестері, де через кілька років став уже професором. Його основні праці — "Теорія політекономії" (1871), "Принципи науки" (1874). В останні роки свого життя (1876 — 1888) працював на посаді професора політичної економії у Лондонському університеті.


^ Друкер Пітер Фердінанд народився 19 листопада 1909 p. у Відні. Отримав юридичну і економічну освіту в Австрії та Великобританії. Ступінь доктора цивільного і міжнародного права була присвоєна йому Франкфуртським університетом (Німеччина) у 1931 p. Після приходу нацистів до влади вчений емігрував і провів більшу частину життя в Англії і США.

В 30—50-х pp. П. Друкер займав посади оглядача й редактора кількох британських газет (як власний кореспондент "The Guardian" він у 1930— 1931 pp. працював протягом семи місяців в СРСР), а також був радником У ряді англійських та американських банків.

Наукову кар'єру П. Друкер розпочав як професор соціальної філософії в Беннінгтон коледжі (штат Вермонт, США). В 1939 p. вийшла його перша книга — "Кінець економічної людини", яка витримала в Англії і США більше двадцяти видань. В 1950—1971 pp. П. Друкер працював професором Школи бізнесу при Нью-йоркському університеті, з 1971 p. по даний час є професором соціології та управління Клермонтського університету (штат Каліфорнія). У різні роки вчений співробітничав з рядом відомих міжнародних корпорацій і некомерційних організацій, був радником з проблем управління ряду американських міністерств, а також урядів Канади і Японії.

Професор П. Друкер — автор тридцяти книг, серед яких в США бестселерами стали "Майбутнє індустріальної людини" (1942). "Теорія корпорації" (1946), "Невидима революція" (1976), "Менеджмент в епоху змін" (1980), "Нові реалії" (1989), "Посткапіталістичне суспільство" (1993). Його праці перекладені більш ніж двадцятьма мовами, а наукові заслуги відзначені вищими нагородами Нью-йоркського та Гарвардського університетів. В 1987 p. Клермонтський університет назвав в його честь свою школу менеджерів, з 1995 p. функціонує міжнародний Фонд Друкера (Drucker Foundation), який спеціалізується з проблем дослідження управління в некомерційних організаціях.

П. Друкер — почесний професор шести американських університетів, а також університетів Бельгії, Чехії, Великобританії, Іспанії, Швейцарії і Японії. Перу видатного вченого належать, крім наукових праць, два романи, книга мемуарів і дослідження з японського живопису кінця XIX — початку XX ст.


^ Дюпюї Жюль (1804 — 1866) — інженер, випускник заснованої в 1747 p. у Парижі школи проектування цивільних об'єктів, автор кількох наукових праць про соціально-економічну ефективність технічних проектів. Одна з основних ідей, висунутих у його публікаціях 1844 — 1861 pp., пов'язана з так званим грошовим мірилом надлишку корисності для споживача — "ціновим надлишком". Останній, на його думку, є грошовим мірилом максимально можливого доходу, що виникає у зв'язку з можливістю споживача купувати кожну одиницю товару при його незмінній ціні. А це означає, що "відкриття" законів граничного аналізу може бути "зсунуте" з 1854 p., тобто на час виходу у світ статті Дюпюі "Про вимір корисності суспільної праці".


^ Зібер Микола Іванович (1844 — 1888) народився у місті Судаку Таврійської губернії. Успішно закінчивши Сімферопольську гімназію, він у 1863 p. вступив на юридичний факультет Київського університету. Під час навчання захоплювався вивченням економічних наук, провідне місце серед яких займала політична економія і статистика. Їх викладали здібні вчені — педагоги М. Бунге і'Г. Цехановецький, які вплинули на формування наукових інтересів М. Зібера.

Молодий вчений виступав продовжувачем наукових традицій, що склалися в Київському університеті в середині XIX ст. Як і Г. Цехановецький, він учився за кордоном (Німеччина), темою магістерської дисертації обрав теорію Д. Рікардо з урахуванням її доповнень. У 1868 p. М. Зібер склав магі-і. стерські екзамени, а наступного року захистив магістерську дисертацію на і тему "Теорія цінності й капіталу Рікардо в зв'язку з пізнішими доповненнями і роз'ясненнями". Того ж року молодий вчений виїхав за кордон, щоб поповнити знання з економічної теорії.

Після слухання протягом зимового семестру лекцій К. Кніса, який нале .жав до історичної школи, М. Зібер подався до Швейцарії, де в Цюриху відвідував лекції Ланге і Бемерта, побував на екскурсіях в установах аа фабриках, зокрема — бавовняно-паперового і шовкового виробництва. Цв входило у програму навчання, яке, звичайно, було корисним для М. Зібера, Ця поїздка надзвичайно вплинула на завершення формування світогляду М. Зібера, особливо лекції професора Гейдельберзького університету К. Кніса, який дуже цінував К. Маркса.

Повернувшись до Києва, він знову працює у Київському університеті. Однак доцентська кар'єра вченого була короткою. У 1875 p., протестуючи проти задушливої суспільної атмосфери, наступу реакції, М. Зібер покинув університет, Київ і Україну та виїхав на постійне проживання до Швейцарії на батьківщину родини по батьківській лінії. Цей крок було зроблено як протест проти звільнення М. Драгоманова за його прогресивні погляди з викладацької посади в Київському університеті. М. Зібер був у приятельських стосунках з цим видатним українським ученим і політичним діячем. У 1884 p. учений повернувся до рідного краю і останні роки прожив у Ялті.


^ Енгельс Фрідріх (1820 — 1895) народився у м. Бармені (Рейнська провінція колишньої Прусії) у сім'ї фабриканта. Навчався в міській школі, потім у гімназії в Ельберфельді, вивчав комерційну справу в Бремені, у 1841 — 1842 рр., відбуваючи військову повинність, слухав лекції в Берлінському університеті. Виключно важливе значення для формування його наукових поглядів мав переїзд у 1842 році до Англії, де розвиток ринкових відносин був на значно вищому рівні, ніж в континентальній Європі.


^ Канторович Леонід Віталієвич народився 19 січня 1912 р. у Петербурзі в сім'ї лікаря. Його математичні здібності проявилися з дитинства. Вже у 14 років він вступив до Ленінградського університету. Будучи студентом, надрукував десяток статей, у тому числі, у престижних на той час польських і французьких журналах.

У 1930 p. закінчив університет і вже через чотири роки отримав звання професора. У 1935 p. без захисту дисертації Л. Канторовичу присуджений науковий ступінь доктора фізико-математичних наук. У 1930 — 1939 pp. він працював у Ленінградському інституті інженерів промислового будівництва, а потім (до 1948 p.) — начальником кафедри Вищого інженерно-технічного училища. З 1948 по 1960 p. він — професор Ленінградського університету.

Л. В. Канторович розпочинав свій шлях економіста ще в далекі 30-ті роки. Першим і разом з тим етапним науковим результатом була розробка у 1938 р. методу вирішення задачі оптимального завантаження устаткування для Ленінградського фанерного тресту. У чому його суть? Для обробки 5 видів матеріалів виділяється 8 станків з відомою продуктивністю кожного із НИХ по кожному виду матеріалу. Потрібно було завантажити ці станки так, Щ00 вони випускали максимальну кількість продукції заданого асортименту. Якщо користуватися відомими на той час методами, то треба було б розв'язати майже алгебраїчні рівняння. Задача залишилася б невирішеною, якби Л. Канторович не запропонував новий метод, який пов'язаний із застосуванням "розв'язувальних множників".

У відомій книзі "Математичні методи організації і планування виробництва" (1939) він заклав основи теорії оптимального виробничого планування і лінійного програмування. Саме у той час учений вперше сформулював задачу складання плану і системи цін як взаємозалежних компонентів неділимої двоєдності.

Оригінальний підхід радянського вченого залишився майже непоміченим, але у 50-х роках він надрукував свої дослідження і розширив сферу аналізу. У 1959 p. Л. Канторович надрукував книгу "Економічний розрахунок найкращого використання ресурсів". У ній та у наступних статтях він застосував свою теорію лінійного програмування для дослідження широкого кола проблем планування, в тому числі і на національному рівні.

Ще у 50-х роках Л. Канторович пропонував оптимальну оцінку капіталовкладень для планового періоду розраховувати з позицій теорії двоєдності. Він дав її економічне пояснення і показав значення у господарському управлінні. Це був науково обгрунтований підхід до визначення числового значення єдиного народногосподарського економічного нормативу ефективності використання капітальних вкладень, який набагато випередив свій час. У 1958 p. Л. Канторович був обраний членом-кореспондентом, а у 1964 p. — дійсним членом Академії наук СРСР.

У своїх працях Л. Канторович дав перші формулювання і виклав метод розв'язання задач оптимального конструювання виробничо-технічної частини економічної системи. З часом ним була розроблена теорія розв'язання таких задач. З'явився орієнтир — теоретично найкраще (оптимальне) становище економіки (точніше, її виробничо-технічної галузі).


^ Кейнс Джон Мейнард (1883 — 1946) — видатний учений сучасності. Він навчався у відомого економіста, засновника "кембриджської школи" економічної думки А. Маршалла, але, всупереч сподіванням, не став його послідовником. Своє осмислення наслідків найтривалішої і найтяжчої кризи 1929 — 1933 pp., яка охопила багато країн світу, Дж. М. Кейнс висвітлив у книзі "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей", надрукованій 1936 p. у Лондоні.

Ця книга принесла йому надзвичайно широку популярність і визнання, оскільки вже в 30-ті роки стала теоретико-методологічною базою програм стабілізації економіки на державному рівні в ряді країн Європи і США. Сам автор книги став після цього радником у складі уряду Великобританії і брав участь у розробці багатьох практичних рекомендацій у сфері економічної політики, одержав солідну винагороду і прибутки, здобув високе станови ще у суспільстві. Адже за всю парламентську історію Великобританії Дж. М. Кейнс був першим серед учених-економістів, хто одержав від англійської королеви титул лорда, який давав право участі у засіданнях Верховної палати парламенту.

Біографія сина професора логіки й економіки Джона Невіла Кейнса і чоловіка російської балерини Лідії Лопухової Дж. М. Кейнса як ученого і громадського діяча склалася таким чином. Його незвичайні здібності до математики виявились ще в роки навчання у Королівському коледжі при університеті в Кембриджі у 1902 — 1906 pp. Йому пощастило слухати лекції самого А. Маршалла, за вимогою якого, як уже згадувалось, у Кембриджському університеті з 1902 p. був запроваджений курс "економіко" замість "політичної економії" традиційної "класичної школи".

Пізніше університетська кар'єра Дж. М. Кейнса була поєднанням наукової діяльності і державної служби, публіцистики й економічної науки.

3 1906 по 1908 р. він був співробітником міністерства (У правління у справах Індії), працював протягом року у воєнному відділі, а пізніше — у відділі доходів, статистики і торгівлі.

У 1908 р., на запрошення А. Маршалла, йому дозволили прочитати курс лекцій з економічних проблем у Королівському коледжі, після чого з 1909 по 1915 p. він викладав тут економіку і математику.

Вже перша його економічна праця "Індексний метод" (1909) викликала жвавий інтерес і була навіть відзначена призом Адама Сміта.

Досить швидко Дж. Кейнс здобув і громадське визнання. Так, у 1912 p. він став редактором "Економічного журналу" (замість Ф. Еджуорта), і пробув на цій посаді аж до 1945 р. У 1913 — 1914 рр. він був членом Королівської комісії з фінансів і грошового обігу в Індії. Водночас був затверджений секретарем Королівського економічного товариства. Крім того, широку популярність принесла йому видана в 1913 p. книга "Грошовий обіг і фінанси Індії".

Пізніше відомий у своїй країні вчений-економіст Дж. М. Кейнс перейшов на службу в Британське казначейство, де з 1915 по 1919 р. займався проблемами міжнародних фінансів, нерідко був експертом у фінансових переговорах Великобританії, які відбувались на рівні прем'єр-міністра і канцлера казначейства. До того ж, у 1919 p. він був головним представником казначейства на всесвітній конференції в Парижі і також представником британського міністра фінансів у найвищій економічній раді Антанти. Видана ним у тому ж році книга "Економічні наслідки Версальського мирного договору" принесла йому всесвітню популярність і була перекладена на інші мови.

У цій книзі Дж. М. Кейнс висловив незадоволення економічною політикою країн-переможниць, які висунули відповідно до Версальської угоди безпідставні, як він вважав, репараційні вимоги до Німеччини, а також домагались економічної блокади Радянської Росії, не розуміючи, за його словами, того, що цим "блокують не стільки Росію, скільки самих себе". Відреагувавши на цю книгу, В. І. Ленін писав: "Кейнс вийшов у відставку, кинувши в обличчя уряду свою книгу і сказавши, що вони "чинять безумство".

Дж. М. Кейнс, який замислив на знак протесту скликати Паризьку мирну конференцію, на тривалий час залишив службу в державних установах і зосередився на викладацькій роботі в Кембриджському університеті і підготовці наукових публікацій. Згодом з'явились "Трактат про ймовірність" (1921), "Кінець вільного підприємництва" (1926), "Трактат про гроші" (1930) і деякі інші праці, які передували найголовнішій — "Загальній теорії...".

До активної суспільно-політичної діяльності Дж. М. Кейнс повернувся наприкінці 1929 р., коли у листопаді того самого року його призначили членом урядового комітету з фінансів і промисловості. У роки другої світової війни (1940) він був призначений радником Британського казначейства, з 1941 p. його зарахували до складу англійської урядової делегації для участі в підготовці матеріалів угоди ленд-лізу та інших фінансових документів з урядом США. У наступному 1942 p. його призначили на посаду одного з директорів Англійського банку. У 1944 — затвердили головним представником країни на Бретон-Вудській валютній конференції, яка мала розробити плани створення Міжнародного валютного фонду і Міжнародного банку реконструкції і розвитку. Згодом був призначений одним із членів правління цих міжнародних фінансових організацій. У 1945 p. Дж. М. Кейнс знову очолив англійську фінансову місію (цього разу в США) для проведення переговорів у зв'язку із закінченням допомоги по ленд-лізу і узгодженням умов для одержання у США значної позики.

Говорячи про Кейнса, з повною упевненістю можна твердити, що до нього самого можна віднести написані ним у кінці "Загальної теорії зайнятості, процента і грошей" слова про те, що "ідеї економістів і політичних мислителів — і тоді, коли вони праві, і тоді, коли помиляються, — мають значно більше значення, ніж прийнято вважати. Насправді лише вони й керують світом".


^ Кене Франсуа (1694 — 1774), як і інші автори першого етапу розвитку наукової політичної економії, не був професійним економістом. Уродженець одного із пригородів Версаля (під Парижем), восьмий із тринадцяти дітей селянина — дрібного торговця. До 11 років Франсуа не знав грамоти. Потім випадковий чоловік, найманець на тимчасову роботу, навчив його читати і писати. Пізніше — навчання у сільського кюре і в початковій школі у сусідньому місті. Весь цей час йому доводилося важко працювати у полі і вдома, оскільки батько помер, коли Франсуа було всього 13 років. Сучасники відзначають, що юнак мав пристрасть до читання таку, що інколи міг вийти на світанку із дому, дійти до Парижу, вибрати потрібну книгу і до ночі повернутися додому, пройшовши десятки кілометрів. Ф. Кене виключно завдяки своїм природним здібностям здобув професію лікаря, яка завжди залишалася для нього основною.

Щоб стати медиком, Ф. Кене у 17 років поїхав у Париж, де одночасно практикувався у госпіталі і заробляв на життя в одній з граверних майстерень. Через шість років отримав диплом хірурга і розпочав свою лікарську практику поблизу Парижа у містечку Мант. Кене прожив у Манті 17 років завдяки своєму працелюбству, знанням і здібностям став найпопулярнішим лікарем у всій окрузі. Він приймає роди (цим Кене славився особливо), робить кровопускання, яке тоді було універсальним методом лікування рве зуби і робить досить складні на той час операції. У числі його пацієнтів поступово опинилася місцева аристократія. Таким чином він наближається до паризьких світил. Водночас він узагальнює свій уже набутий досвід у кількох медичних працях.

У 1734 p. Ф. Кене, вдівцю з двома дітьми, одному з найпопулярніших на той час лікарів, герцог Віллеруа запропонував як медику постійну роботу у своєму домі у Парижі. В 1749 p., після аналогічної "пропозиції" маркізи Помпадур, Ф. Кене отримує ще більш поважну "службу" і, нарешті, у 1752 р. він удостоюється стану лейб-медика самого короля Людовіка XV. Останній обожнював Кене, дав дворянський титул, звертався до нього не інакше як "Мій мислитель", слухав поради свого лікаря. Дотримуючись однієї з них про корисність для здоров'я фізичних вправ, Людовік XV власноручно зробив на друкарському станку Ф. Кене перші відбитки "Економічної таблиці", яка, як з'ясувалося пізніше, стала першою спробою наукового аналізу суспільного відтворення.

В ЗО — 40-х роках, уже досягнувши доброго матеріального становища, він віддає багато сил боротьбі, яку вели хірурги проти "факультету" офіційної наукової медицини. Справа в тому, що згідно з давнім статутом, хірурги були об'єднані в один ремісничий цех з цирульниками і їм було заборонено займатися терапією. Ф. Кене став на чолі "хірургічної партії" і врешті-решт здобув перемогу. Водночас він видає свій основний природничо-науковий твір, своєрідний медико-філософський трактат, де розкриває основні питання медицини: про співвідношення теорії і лікувальної практики, про медичну етику тощо.

З поліпшенням та зміцненням свого матеріального становища (у паризький період життя), Ф. Кене все більше захоплюється проблемами, що далеко виходили за рамки медицини. Вільний час він спочатку присвячує філософській науці, а потім цілком—економічній теорії. Через міст філософії він перейшов від медицини до політичної економії: людський організм і суспільство; кровообіг або обмін речовин у людському тілі і обіг продуктів у суспільстві. Ця біологічна аналогія спала на думку Ф. Кене, і вона залишається досить цікавою до цього часу.

В 1756 p. у віці 62 років він дає згоду взяти участь у підготовці "Енциклопедії", яку видавали Дідро та д'Аламбер. В ній і були надруковані основні економічні твори (статті) Ф. Кене: "Населення" (1756), "Фермери", "Зерно", "Податки" (1757), "Економічна таблиця" (1758) та ін.


^ Кларк Джон-Бейтс (1847 — 1938) народився в м. Провіденс штату Роуд-Айленд у США. Після закінчення Амхертського коледжу (США) вчився в європейських університетах Гейдельберга (Німеччина) і Цюриха (Швейцарія), хоч при цьому двічі змушений був припиняти навчання, щоб допомогти вести справи на підприємстві, яке належало їхній сім'ї. Своїм учителем і наставником з політичної економії вважав професора Карла Кніса, який викладав у Гейдельберзі і був одним з родоначальників німецької "історичної школи".

Після повернення в США Дж.-Б. Кларк займався в основному викладацькою діяльністю: спочатку (1872 — 1895) був професором економіки в ряді американських коледжів, у тому числі в Карлтонському коледжі (Міннесота). де одним з його студентів був видатний пізніше вчений-економіст Т. Веблен, потім (1895 — 1923) у Колумбійському університеті. Будучи одним з ініціаторів створення Американської економічної асоціації, він став третім її президентом і займав цей пост протягом 1893 — 1895 pp.


^ Кондратьєв Микола Дмитрович (1892 — 1938) народився у селянській сім'ї в селі Голуєвському Кінешемського повіту Костромської губернії. Він б\'в старшим із десяти дітей і протягом усього свого життя підтримував сім'ю. Освіту здобув у рідному повіті. Навчався у церковно-приходській школі, церковно-учительській, в училищі землеробства і садівництва; екстерном склав іспити на атестат зрілості в Костромській гімназії. У 1911 p. вступив на юридичний факультет Петербурзького університету. Саме тут великий вплив на майбутнього вченого справила робота в семінарі з політекономії, який вів один із найвідоміших економістів — М. Туган-Барановський. З 191 о року займається науковою діяльністю в університеті. На початку 1918 p. переїздить до Москви, де працює викладачем Кооперативного інституту.

З 1920 по 1928 рік (до звільнення з роботи) очолював Інститут з вивчення народногосподарських кон'юнктур. У 1930 році був заарештований і звинувачений у саботажі у сільському господарстві, "протягуванні" буржуазних методів у планування, у тому, що мав хибне уявлення про суть соціалістичного планування. У 1938 p. був розстріляний. Через 25 років вирок 1938 року було визнано безпідставним, ще через 25 років — недійсним, а сам Кондратьєв посмертно реабілітований.
еще рефераты
Еще работы по разное
© РОНЛ.орг 2000-2026 По всем вопросам обращаться на эту почту: admin@ronl.org