Реферат: Міністерство освіти І науки україни

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ХАРКІВСЬКА НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ МІСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА


С.І. Штефан


ТЕКСТИ ЛЕКЦІЙ З ЕКОНОМІЧНОЇ ІСТОРІЇ

(для студентів 2,3 курсів денної і заочної форм навчання

спец. 8.0501.06 "Облік і аудит",

8.0501.07 "Економіка підприємства")


ХАРКІВ – ХНАМГ – 2004 Тексти лекцій з економічної історії (для студентів 2,3 курсів денної і заочної форм навчання спец. 8.0501.06 "Облік і аудит", 8.0501.07 "Економіка підприємства").Укл. С.І. Штефан. – Харків: ХНАМГ, 2004. – 110 с.


Укладач: Штефан Світлана Іванівна


Рецензент: Данильченко Євген Петрович


Рекомендовано кафедрою економічної теорії, протокол №3 від 24.09.03 р.






ВСТУП

Економічна історія займає важливе місце в системі вузівської науки розвинутих держав світу як обов'язкова дисципліна при підготовці економістів. Основною її метою є вивчення господарської діяльності людства в історичному аспекті, починаючи від стародавніх часів до сьогодення. У системі економічних дисциплін економічна історія займає одне з провідних місць, накопичуючи конкретні факти економічного розвитку окремих країн та аналізуючи економічні процеси, що відбувалися в різні епохи. Зростає роль економічної історії в Україні. Слідкуючи за зміною форм господарського розвитку в їхній історичній послідовності, економічна історія дає можливість побачити, як здійснюється хід перетворень одних господарських форм в інші, в якому напрямку відбувається процес змін, що саме підготував сучасний розвиток економіки, засвоїти загальні тенденції, зрозуміти особливості економічного життя в Україні, визначити генезу, становлення, розвиток різних економічних систем, знати і пропагувати передовий досвід людства. Відтак вивчення економічної історії значною мірою сприяє формуванню економічної культури спеціалістів, успішному будівництву національної економіки на основі ринкових відносин.

Для більш повного і детального розуміння цих процесів з даного курсу рекомендується написання реферату.

Даний курс лекцій складений згідно з робочою програмою:

Тема 1. Предмет і завдання курсу „Економічна історія".

Тема 2. Господарські форми економіки стародавнього світу.

Тема 3. Становлення і розвиток феодальної системи господарства.

Тема 4. Мануфактурний період світової економіки (16-18 ст.).

Тема 5. Епоха переходу до індустріального суспільства (кінець 18 - перша половина 19 ст.).

Тема 6. Господарство провідних країн світу в останній третині 19-на початку 20ст.

Тема 7. Господарство провідних країн світу в міжвоєнний період.

Тема 8. Господарство провідних країн світу після Другої світової війни.

Тема 9. Загальна характеристика економіки країн, що розвиваються.

Тема 10. Господарство українських земель у період від найдавніших часів до 5ст. н. е.

Тема 11. Розвиток феодальної системи господарства в українських землях (6 - 16 ст.).

Тема 12. Господарство українських земель в умовах панування феодальної системи (16-18 ст.).

Тема 13. Криза феодально-кріпосницької системи та розвиток капіталістичних відносин у 19 ст.

Тема 14. Господарство України наприкінці 19-на початку 20 ст.

Тема 15. Господарство України в міжвоєнний період.

Тема 16. Економіка України в роки Другої світової війни та повоєнної відбудови (1939 - 1950 рр.).

Тема 17. Господарський розвиток України в 50 - 80-ті роки 20ст.

Тема 18. Економіка незалежної України в 90-ті роки 20ст.

^ ТЕМАТИКА КОНТРОЛЬНИХ РОБІТ І РЕФЕРАТІВ

З КУРСУ “ЕКОНОМІЧНА ІСТОРІЯ”

для студентів економічних спеціальностей факультету заочного навчання:


1. Значення економічної історії України в дослідженні економічних проблем сучасності.

2. Матеріальна культура стародавніх цивілізацій.

3. Розвиток зовнішньої торгівлі у країнах Стародавнього Сходу і Античної Греції.

4. Розвиток товарно-грошових відносин Античного Риму.

5. Економічна раціональність цехового ладу середньовічного ремесла.

6. Господарський розвиток Західної Європи від Античності до Середньовіччя.

7. Характер європейської торгівлі в середні віки, її головні шляхи і райони.

8. Особливості мануфактурного періоду в розвитку промисловості в країнах Західної Європи, США.

9. Формування і розвиток внутрішніх національних і світового ринку.

10. Генеза індустріального суспільства у країнах Західної Європи (16-18 ст.).

11. Суть промислового перевороту. Особливості його у Великобританії, Німеччині, Австрії і США.

12. Особливості індустріалізації США, Німеччині, Великобританії.

13. Розвиток сільського господарства США, Японії та європейських країн.

14. Міжнародні економічні відносини у 19 ст. Формування світового ринку.

15. Подолання економічних наслідків першої світової війни.

16. Розвиток сільського господарства провідних країн світу напередодні другої світової війни.

17. Сутність мілітаристської економіки Німеччини в 30-40-х роках 20 ст.

18. Світова економічна криза 1929-1933 рр. Економічний розвиток у 30-х роках 20 ст.

19. Економічні наслідки другої світової війни.

20. Динаміка й структурні зміни господарського розвитку другої половини 40-90-х рр. 20 ст.

21. Розвиток міжнародних економічних відносин на сучасному етапі.

22. Нові індустріальні країни: їхнє становлення і економічний розвиток.

23. Характеристика процесу феодалізації селян в Україні.

24. Господарство Українських земель у праісторичні часи.

25. Господарський розвиток українських земель в другій половині 14-15ст.

26. Розвиток ремесел і промислів на території України в 16 – 18 ст.

27. Розвиток внутрішньої і зовнішньої торгівлі Київської Русі.

28. Аграрні відносини в Україні в 16-першій половині 17 ст.

29. Аграрна еволюція українських земель у другій половині 17-18 ст.

30. Землеволодіння на правобережних і західноукраїнських землях. Особливості селянського землеволодіння в 16-18 ст.

31. Економічна система Запорозької Січі. Розвиток торгівлі й фінансів.

32. Суть та основні етапи промислового перевороту в Україні у 19 – на початку 20 ст.

33. Індустріалізація України (18 – 19 ст.).

34. Сільське господарство України в дореформений період на рубежі 19 – 20 ст.

35. Аграрні реформи та розвиток сільського господарства в 60-х роках 19ст. – на початку 20 ст.

36. Зародження і розвиток кооперативного руху в Україні.

37. Розвиток внутрішньої торгівлі в Україні протягом 19- на початку 20ст.

38. Роль України в системі світового ринку (19 – початок 20 ст.).

39. Економіка України в 1914-1921рр.

40. Політика “воєнного комунізму” та НЕП в Україні.

41. Економіка Української РСР в часи індустріалізації та колективізації.

42. Західноукраїнські землі в 20-30рр.20 ст.

43. Господарство України в роки другої світової війни.

44. Відбудова і розвиток промисловості України в повоєнні роки.

45. Сільське господарство України у 50-80-х роках 20 ст. Сутність аграрної політики.

46. Характеристика розвитку невиробничої сфери в другій половині 20 ст.

47. Об'єктивна необхідність перебудови України на основі ринку.

48. Структурна перебудова господарства України в умовах незалежності.

49. Вирішення соціально-економічних проблем в ході ринкових перетворень.

50. Актуальність аграрної реформи в сучасній Україні.

51. Зовнішньоекономічна політика України на сучасному етапі .


^ ТЕОРЕТИЧНИЙ МАТЕРІАЛ І МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ ДО ВИВЧЕННЯ ТЕМ

Тема 1. Предмет і завдання курсу

„Економічна історія”


Роль історико-економічного аналізу у формуванні економічної культури господарських кадрів.

2. Періодизація економічної історії.


Роль історико-економічного аналізу у формуванні економічної культури господарських кадрів.

Економічна історія, або історія народного господарства виникла як самостійна наука в середині 19 ст. Їй належить фундаментальне місце у вищій економічній освіті.

Предметом економічної історії є вивчення господарств країн світу в історичному розвитку, різноманітності форм його вияву.

Аналіз конкретних аспектів економіки в історичному розвитку допомагає краще зрозуміти господарські проблеми сучасності, знайти їх оптимальне вирішення. Тому даний курс передбачає не тільки розгляд фактичного матеріалу в хронологічному порядку, а й аналіз соціально – економічного розвитку країн, розглядає позитивні й негативні характеристики економічних проблем.

Економічна історія на фактичному матеріалі переконує, що технологічна сфера, господарські механізми і людський фактор, усі підсистеми економіки тісно пов’язані між собою, взаємодіють, доповнюючи одна одну.

Головним напрямом історико-економічного аналізу є концепція розвитку галузей господарства, соціально-економічних інститутів і категорій.

Економічна історія забезпечує тісний зв’язок історико-економічного пізнання з розвитком економічних знань в цілому, допомагає у вивченні економічної теорії, проблем макро- і мікроекономіки, економіки промисловості, будівництва, сільського господарства, фінансів, грошового обігу тощо.

Актуальність вивчення історії господарства України у світовому контексті пояснюється необхідністю висвітлення і усвідомлення закономірностей економічного розвитку українських земель в умовах незалежної України, що стала суб’єктом світової цивілізації.

2. Періодизація економічної історії.

З часу виникнення історії господарства як науки були різні спроби її періодизації. Наприклад, російський історик-економіст Л.І. Мечников в основу періодизації поклав географічний фактор (водні шляхи сполучення). Німецький економіст Б.Гільдебранд застосував для цього історію грошей, американець Є. Хентінгтон – клімат, англієць А.Тойнбі – культуру, релігію тощо. У 60-х роках 20 ст. набули популярність теорії „індустріального суспільства” (французького соціолога Р.Арона) і „стадій економічного розвитку” (американського соціолога У.Ростоу). Ці теорії дістали розвиток у теорії про постіндустріальне суспільство. Її представниками є Д.Белл, Г.Кан, З.Бжезінський (США), Ж.Серван-Шренбер і А.Турен (Франція). В основу цієї теорії, що ділить всесвітню історію на доіндустріальне (аграрне), індустріальне і постіндустріальне суспільство, покладено рівень розвитку виробництва, а також галузевий і професійний поділ праці.

Теорія стверджує, що залежно від рівня техніки в суспільстві послідовно переважає „первинна„ стадія економічної діяльності (сільське господарство), „вторинна” (промисловість), а в наш час воно вступає в „третинну” сферу послуг, де провідна роль належить науці й освіті. Кожній з цих стадій властиві специфічні форми соціальної організації (для першої – церква і армія, для другої – корпорація, для третьої – університети).

Існував і формаційний підхід до періодизації історії, розвинутий марксистсько-ленінською теорією. В його основу покладена ідея виникнення, розвитку і зміни засобів виробництва, форм власності на засоби виробництва. Історія суспільства розглядалась як історія розвитку засобів виробництва в їх хронологічній послідовності: первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний, комуністичний.

Для вивчення даного курсу пропонується періодизація економічної історії, заснована на загально цивілізаційному підході, що найповніше відповідає розвитку науки і техніки:

Господарство первісної доби стародавніх цивілізацій (з найдавніших часів – до 4 ст. н.е.);

Господарство доби Середньовіччя (феодальна система господарства);

Господарство індустріальної та постіндустріальної епох (16 ст.- до наших днів).



^ ТЕМА 2. ГОСПОДАРСЬКІ ФОРМИ СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ



Характеристика господарського розвитку за первісної доби.

Особливості східного рабства.

Господарство Стародавньої Греції.

Античний Рим: економічні причини розквіту і занепаду.

Господарство скіфів, грецьких і римських колоній Північного Причорномор’я.


1. Характеристика господарського розвитку за первісної доби.

Первісна доба була найтривалішою в історії людства. Людина з’явилась понад 3 млн. років тому. Людство пройшло шлях від зародження людини як біологічного виду до сучасного фізичного типу, від первісного людського стада до родової та сусідської громад, племен та їхніх союзів, зародження державності, виникнення на зламі 4 – 3 тис. до н.е. стародавніх цивілізацій.

Матеріальна культура первісного суспільства поділяється на кам’яний (палеоліт, мезоліт, неоліт), бронзовий і ранній залізний віки.

Найважливіші риси первісної доби:

перехід від привласнюючого до відтворюючого господарства;

існування роду як господарської одиниці.

^ Палеоліт, або давній кам’яний вік (3 млн. – 10 тис. років тому). Протягом його знаряддя праці еволюціонували від палиці й примітивних кам’яних знарядь до мікролітів (невеликих відщепів і пластин). Поширилось використання кістки і рогу. Кількість типів знарядь досягла 100. Головне заняття – збиральництво, загінне полювання, рибальство. Людина навчилась видобувати вогонь. З’явились постійні житла.

^ Мезоліт або середній кам’яний вік. Поряд із збиральництвом і полюванням існує рибальство вудкою. Здійснено перші спроби приручити диких тварин. Виник водний транспорт. Характерний високий рівень виготовлення мікролітів. З’явилися макроліти – кам’яні знаряддя для обробки дерева, зокрема сокири.

^ Неоліт або новий кам’яний вік. Утверджуються різні галузі відтворюючого господарства. Складовою частиною цієї епохи був мідний вік, або енеоліт, коли відтворююче господарство стало домінуючим. Розвивалося общинне ремесло, розводили велику й дрібну худобу, використовувався перший штучний матеріал – кераміка, зародилися прядіння і ткацтво, з’явився ткацький верстак. Виник наземний транспорт ( лижі, віз, сани, волокуша). Остаточно завершилося формування техніки обробки каменю.

За мідним віком настав бронзовий. Рисами його були: існування відтворюючого господарства, швидкий розвиток тваринництва і орного землеробства, виділення скотарських племен. Високим був рівень громадського ремесла. Виникли місцеві центри металургії та обробки бронзи. Обмін набув постійного та регіонального характеру.

^ Залізний вік (2 – 1 тис. до н.е.). Основними ремісничими професіями були ковалі, зброярі, гончарі, будівельники.

Удосконалення знарядь праці, розширення виробництва їх з металу, поділ виробничої сфери на сільське господарство і ремесло, виробництво додаткового продукту створили економічні умови для виникнення держав.

Перші держави утворилися на Стародавньому Сході (Єгипет, Індія, Месопотамія) на зламі неоліту і бронзової доби.

2. Особливості східного рабства.

Історія стародавніх цивілізацій охоплювала період з 4 тис. до н.е. до падіння Західної Римської імперії у 5 ст. н.е.

Склалися два типи господарської організації – східне і античне рабство.

Східне рабство виникло в 4 тис. до н. е. у Стародавньому Єгипті. Розвивалося землеробство на високоврожайних поливних землях долини Нілу. Розвивалось тваринництво, яке витіснило мисливство. Важливим господарським досягненням стала зрошувальна система землеробства. Високого рівня розвитку досягла обробка каменю.

На півночі Єгипту переважав розвиток тваринництва, а на півдні - землеробства, що стало причиною розвитку жвавої торгівлі.

Найважливішими державами Межиріччя були Шумер, Ур, Ніппур, Урук та інші (4 – 3 тис. до н.е ).

Економіка східного рабства характерна і для Стародавньої Індії та Китаю. У 4 тис. до н.е. в долині Інду зародилося зрошуване землеробство, розвивалося тваринництво. Виникли ремісничі міста, торгівля. Знаряддя праці виготовлялися як з металу, так і з каменю. У 2 – 1 тис. до н.е. спостерігалося швидке піднесення економіки Індо-Ганзької долини. Спостерігався високий розвиток ремесел – ковальства, ткацтва, гончарства, ювелірні вироби. Індія включилася в обмінну торгівлю. З’явилися купці, в тому числі лихварі. Грошовий обіг був ще малорозвинений. Рабство мало патріархальний характер. Сільська община зберігала домінуюче становище в економіці.

В підсумок, особливості східного рабства можна визначити, як:

1. Головна сфера економіки - сільське господарство - залишилась поза рабовласницьким виробництвом.

2. Раби належали в основному державі.

3. Праця рабів використовувалась непродуктивно, тобто, для обслуговування рабовласників, будівництва пірамід, каналів тощо.

4. Східне рабство не є класичним, у ньому переплітаються громадські та рабовласницькі елементи.

3. Господарство Стародавньої Греції.

Криза рабовласництва на Близькому Сході призвела до занепаду Вавілонського царства і Єгипту. Режим рабовласництва відроджується в нових країнах Середземномор’я. Це виявилося в економічному розвиткові Греції та Риму.

У світовій історії розпочався новий період – античний (давній).

Він охоплював першу половину 1 тис. до н.е. – першу половину 1 тис. н.е. У цей період рабовласництво досягло повного розквіту. Була знищена община, рабська праця використовувалась різнобоко й продуктивно. Рабство перетворилося на класичне.

Особливості географічного положення визначили відокремленість життя кожної общини, її економічну автономію. Через це антична громада, на відміну від сільської східної громади, виступала в основному як місто. Вона була окремою державою, в якій повноправними були тільки землевласники. Населення концентрувалося у містах, тому сільське господарство було другорядним.

У 8 – 6 ст. до н.е. прогрес у землеробстві привів до відокремлення ремесла від сільського господарства й розвитку торгівлі між окремими районами Греції. Розвиток обміну зумовив появу грошей, торговельного капіталу, купців. Розвивалося будівництво житла, ткацтво, кораблебудування, виготовлялась кераміка. Продуктивність праці була високою, зростали міста. Сільське господарство розвивалось повільно, в ньому панувало двопілля.

Суспільство розпалося на два стани: вільних громадян і невільників.

У 8 – 6 ст. до н.е. формувалися грецькі рабовласницькі міста – держави, або поліси. Найяскравішим прикладом рабовласницької держави була Спарта. Фізична праця для спартанців була принизливою, їхня справа – це війна. Господарство було відсталим, грошовий обмін не набув розвитку.

Інша картина формування рабовласницької держави виявлялася в Аттиці, де ремесло і торгівля тут набули високого розвитку.

Важливим фактором економічного життя Стародавньої Греції була колонізація. Причиною її стала гонитва за новими землями, за здобиччю, хлібом. Колонії стали центром торгівлі греків з варварами.

У 5 – 4 ст. до н.е. праця рабів стала продуктивною, вона активно використовувалась у ремеслі. Були й державні раби.

У 5 ст. до н. е. рабовласництво в Греції набуло найвищого рівня розвитку, хоча економіка прогресувала нерівномірно. Ремесло і торгівля розвивалися в незначній частині країни, на більшості ж територій переважали сільське господарство, землеробство і тваринництво. Зберігалася складна форма оренди землі. У 4 ст. до н.е. частково вводилося трипілля, удобрювали вапном поля, застосовували борону з дерев’яними зубами, молотильну дошку тощо. З’явились наукові трактати з сільського господарства. Значне місце в господарстві Греції займало виплавляння металів, славилися грецька кераміка і тканини.

Військова могутність Афін призвела до розвитку кораблебудування.

Широкого розвитку в грецьких містах набули грошовий обіг і товарне виробництво, торгівля. Це сприяло зміцненню економіки.

Але технічні можливості рабоволодіння швидко вичерпали себе. Нескінченні війни між грецькими містами, боротьба між демосом і аристократією, рабами і рабовласниками паралізували економічне життя. У 338 р. до н.е. Грецію завоювала Македонія, а в 2 ст. до н.е. Балканський півострів став здобиччю Рима.

4. Античний Рим: економічні причини розквіту і занепаду.

Історія Риму є яскравою сторінкою розквіту й загибелі рабовласницького (класичної форми) господарства. Виділяють три етапи розвитку Римської держави: 1- царський (8 – 6 ст. до н. е.); 2 – республіканський (509 – 31 рр.до н.е.); 3 – імператорський (31р. до н.е. – 476р. н.е.).

На 1 етапі вирішальна роль в економічному житті належала землеробству. Високий рівень розвитку набули ремесло, зовнішня торгівля з Південною Італією, Сіцилією, Афінами, Карфагеном. У 7 – 6 ст. до н.е. відбулися розлад родового ладу і формування рабовласницьких відносин. Соціальний розвиток визначався відносинами між патриціями і плебеями. Майнова диференціація зумовила появу інших залежних людей – клієнтів.

Протягом 6 -3 ст. до н.е. у Стародавньому Римі склалося рабовласницьке суспільство. Рабство мало патріархальний характер, було переважно домашнім, борговим, спадковим. Головною виробничою силою було вільне населення.

У 1 ст. до н.е. Рим перетворився на світову державу від Атлантичного океану на Заході до Тигру і Євфрату на Сході. 2 – 1 ст. до н.е. характеризуються як розквіт римського рабовласницького господарства в його класичній формі. Раби були основною виробничою силою у всіх галузях господарства. Переважало приватне рабовласництво, державне було незначним.

Римська держава вважалася юридичним власником землі. Розподіл її у приватну власність здійснювався поступово. Характер і роль дрібного селянського господарства змінювалися на різних етапах розвитку Римської держави. Важливою ознакою економічного розвитку Риму була боротьба за землю. Економіка засновувалася на багатогалузевому сільському господарстві. Існувало трипілля. Землероби користувалися примітивними знаряддями праці.

Кінець республіки ( 1 ст. до н.е.) – це період громадянських війн, занепаду сільського господарства, особливо в Італії. Подоланням цього занепаду, а також найвищим рівнем розвитку характеризуються 1 -3 ст. н.е. Відбулися позитивні зміни в агротехніці. Розширилися посівні площі, вдосконалювалися знаряддя праці, застосовувалося штучне зрошення. Іригаційна система давала можливість збирати 2 – 3 урожаї на рік. Розвивалась культура садіння, підживлення, прищеплення. Розпочалися зміни в організації виробництва у володіннях великих землевласників. Латифундії поділялися на невеликі ділянки (парцели), які надавалися в оренду колонам – дрібним землеробам. Виникли рентні відносини у вигляді натуральних і грошових платежів, відробітків. Поряд з вільними селянами-орендарями в маєтках землевласників з'явилися раби, які обробляли наділи землі і платили ренту. Зросла чисельність вільновідпущеників – лібертинів, які займалися ремеслом і торгівлею.

У 2ст. до н.е. - 2ст. н.е. високотоварними були маєтки, що спеціалізувалися на вирощуванні однієї культури, призначеної для ринку. Рентабельними були латифундії та сальтуси, що вирощували різні культури. Рабська праця в сільському господарстві була високоефективна. Значних успіхів було досягнуто в ремеслі. Більшість працюючих у майстернях були вільними, а рабська праця використовувалась як некваліфікована. З 1 ст. до н.е. в ремеслі відбулися глибокі структурні зміни. Розпочалося будівництво громадських споруд (Колізей в Римі), розкішних палаців знаті, лазень, водогонів, шосейних шляхів. Розвивалося кораблебудування. На високу ступінь піднялась технологія виливання предметів з бронзи та благородних металів, різьблення по мармуру і базальту. Ремесло мало галузеву й географічну спеціалізацію. Розвивались виробництво кераміки, посуду, шкіряне і текстильне виробництво. Характерною особливістю римського ремесла було об’єднання в колегії за професіями. Члени їх робили внески на загальні потреби, влаштовували свята.

Процвітання ремесла в Італії тривало недовго. З 2-3 ст. н.е. провінції перевершили в ремісничій майстерності ремісників з Апеннінського півострова. Італійські майстерні деградували, припиняли діяльність, провінційні ж, навпаки, процвітали.

У 2 ст. н.е. Галлія стала однією з найрозвиненіших провінцій. Поширилися скляний, латунно-бронзовий, залізний, олов’яний, керамічний, ювелірний промисли. У Римській державі промисловою одиницею була майстерня. Однак заняття ремеслом не було престижним і вважалося справою бідних і рабів.

Розвивалась торгівля, яка приносила більше прибутків ніж ремесло. Склався внутрішній ринок, де виробник сам продавав свій товар. З часом у Римі виникли спеціалізовані ринки. Сформувались великі центри внутрішньої торгівлі – ярмарки.

Зовнішня торгівля в царський період у Римській імперії була слабко розвинена. Її розвитку сприяли об’єднання Середземномор’я, під владою Риму, спеціалізація і товаризація господарства, географічний поділ праці, успіхи в кораблебудуванні та будівництві доріг. В Італії існувало професійне купецтво. Першим засобом оплати була худоба, потім швидко розвивався грошовий обіг. Розвитку і певної правової регламентації набула банківська справа. Рим став світовим центром грошових операцій, торгових угод, світовою біржею. Розвивався лихварський капітал. Торгово-грошові відносини досягли найвищого рівня розвитку в 1 – 2 ст. н.е. Фінансова система була заснована на експлуатації колоній.

У добу пізньої Римської імперії (3-5 ст. н.е.) господарство занепало і прийшло до кризового стану. Визначальним стали розклад античної власності, поступова втрата рабством свого виробничого значення, натуралізація і аграризація економіки, послаблення економічних позицій міст, дестабілізація грошової системи, посилення фіскального гніту. Велике землеволодіння зберігалося, однак тенденція його розвитку полягала в зміцненні невеликого індивідуального виробництва. Розширилися господарська самостійність рабів, які отримували землю. Загострювались соціальні суперечності. Не припинялись народні повстання. Натиск варварів постійно посилювався і загрожував романському світові. Східна і Західна частини імперії роз’єдналися. У 476 р. н.е. Західна Римська імперія перестала існувати.

5. Господарство скіфів, грецьких і римських колоній Північного Причорномор’я.

З елліно-римською історією тісно пов’язана доля народів Північного Причорномор’я. В 9 – 8 ст. до н.е. в південних степах України жили кіммерійці. Їх основним заняттям було кочове тваринництво і насамперед конярство. Скіфи (7 ст. до н.е. – 3 ст. н.е.) витіснили кіммерійців у Малу Азію, зайнявши степові простори від Кубані, Дону та Дніпра до Дунаю. Населення скіфів поділялось на скіфів-хліборобів (жили осідло, займались сільським господарством, переважну частину врожаю продавали), кочових скіфів (випасали незліченні стада худоби), царських скіфів (панівна верхівка державного об'єднання, збирали данину в підлеглих племен, основне заняття – військова справа).

Імовірно, скіфів-орачів можна назвати прапредками українського народу.

Інтенсивно йшла торгівля між Скуфією і Грецією, це стало причиною руйнування родової общини, заміни її землеробною, зміцнення місцевої знаті, утворення державності скіфських царів.

Майже одночасно із заселенням Північного Причорномор’я кіммерійцями і скіфами там розпочалася грецька колонізація. У 5 ст. до н.е. на Кримському півострові утворилося Боспорське царство, де розвивалися землеробство і ремесло.

У 4 – 3 ст. до н.е. скіфська держава зазнала суттєвих зрушень. На півдні України з’явилася нова грізна сила – сармати. Вони розбили скіфів. Економіка занепала. У 2 ст. до н.е. Північне Причорномор’я стає об’єктом зазіхань з боку Риму. У 1 ст. до н.е. грецькі колонії стали її васалами. Але загальна криза рабовласництва у 2 – 3 ст. н.е. підірвала сили імперії. Скоротились торгові зв’язки, зменшилась товарність сільського господарства і ремесла. Відбулась натуралізація всього господарства.

Гунська навала (4 ст. н.е.) призвела до загибелі античних держав Північного Причорномор’я і краху рабовласницької системи.

7
^ ТЕМА 3. СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ФЕОДАЛЬНОЇ
СИСТЕМИ ГОСПОДАРСТВА


Загальна характеристика господарства Європи в 5 – 15 ст.

Особливості розвитку сільського господарства. Агрокультура і сільськогосподарська техніка.

Розвиток ремесел і міст у Середньовіччі.

4. Зростання торгівлі, розвиток банківської системи і кредиту.


1. Загальна характеристика господарства Європи в 5 – 15 ст.

Господарство Середньовіччя характеризується такими загальними ознаками: панування приватної власності, основою якої була земля у формі феода (умовно-службове спадкове надання), що дало назву системі господарства; монополія феодалів на землю, що виявлялася у принципі „Немає землі без сеньйора”; умовний характер, ієрархічна структура земельної власності, що грунтувалася на васальних зв'язках; протиріччя між великою власністю на землю і дрібним селянським виробництвом; особиста, поземельна, судово-адміністративна і військово-політична залежність селянина від землевласника; рентна форма експлуатації феодально залежного селянства; переважання натурального господарства і другорядна роль обміну; сеньйорія, ремісничий цех, торгова гільдія як головні господарські форми.

Розвиток аграрного сектора в економіці зумовив назву Середньовіччя як „аграрної цивілізації”.

Розвиток господарства країн Європи в ці часи пройшов три етапи:

1 - раннє Середньовіччя (5-10 ст.). Сформувалися і затвердилися визначальні риси феодального господарства (період генези).

2 - період зрілості феодального господарства в умовах внутрішньої колонізації, розвитку міст і товарного виробництва (11-15ст.).

3 - пізнє Середньовіччя (16-перша половина 18 ст.).Зароджувалися ринкові форми виробництва, з'явилися перші ознаки індустріальної цивілізації.

Виникнення і розвиток господарства в європейських країнах мали універсальні ознаки. Але в кожній країні були свої особливості, хронологічні межі. Так, в Італії, Франції, Іспанії, Візантії цей період отримав назву романського, сформувався на основі спадщини Римської імперії і соціально-господарської системи германських племен. В Англії, Німеччині, скандинавських та слов'янських країнах перехід до феодальних відносин відбувся на основі розкладу родоплемінних і общинних відносин.

Зрілі феодальні відносини (11-15 ст.) практично у всіх європейських країнах мали класичну форму і майже не відрізнялися. На першому етапі їхнього розвитку панувала феодальна земельна власність, що складалася у трьох видах – королівська, світська, духовна. Існувала власність верховна, сеньйоральна і підпорядкована васальна. Основними господарськими одиницями стали сеньйорії.

Сеньйоріально-селянські відносини засновувалися на надільній системі, що давала змогу селянинові мати самостійне господарство, а сеньйорові забезпечувала економічну реалізацію права власності на землю - земельну ренту.

У 12-13 ст. підвищився правовий статус, розширилися права селян на володіння землею. Громади і окремі сім’ї виконували такі сеньйоріальні обов’язки, як обмеження в шлюбі, свобода відчуження та успадкування рухомого і нерухомого майна, вихід з землі. Фіксувалися талля, розміри військового збору, торгові й дорожні мита, судові штрафи. Отже, вони звільнялися від особисто спадкової залежності. Зміцнювалася їхня господарська самостійність.

Протягом 11-13 ст. в Європі зберігалося нечисленне вільне селянство, яке не належало ні до королівських, ні до приватних сеньйорій ( так звані державні селяни ). Це дрібні власники: вільні люди короля у Франції, фригольдери в Англії, „вільні селяни” у Візантії, „імператорські” вільні у Німеччині самостійно розпоряджалися землею, переселялися з місця на місце, судилися тощо. Проте всі вони були феодальне залежними через представників королівської (князівської, імператорської) влади. За користування землею, відчуження її селяни платили податки й виконували державні примуси значно менші, ніж селяни сеньйорій.

У 14-15 ст. в різних регіонах відбувся новий аграрний переворот, що змінив господарську структуру феодальних сеньйорій. Зміни були зумовлені сукупністю соціально-економічних причин. З перших десятиліть 14 ст. до кінця 15 ст. фактично всі країни Європи охопила демографічна криза. Спустошувалися орні землі, які заростали лісом і перетворювалися на пасовиська. Зникали поселення. Населення мігрувало до міст і приміських зон. Погіршували становище війни, феодальні усобиці. Обсяг сільськогосподарського виробництва різко зменшився. Загострилися внутрішні суперечності феодального маєтку, економічні можливості якого не задовольняли потреби феодалів і селян.

З розвитком міст і товарного виробництва господарський розвиток сеньйорій підпорядковувався ринковим відносинам. Потребували грошей хрестові походи. Різко збільшилися масові народні рухи проти посилення феодального гноблення, за фіксацію примусів, збереження громадських земель.

2. Особливості розвитку сільського господарства. Агрокультура і сільськогосподарська техніка.

Сільське господарство, що традиційно поділялося на рільництво, городництво, садівництво, тваринництво, було панівною формою європейської економіки протягом 5-15 ст. Його еволюція тісно пов’язана з розвитком феодальних відносин.

У період генезису феодального господарства у всіх країнах Європи фактично використовувалися однакові сільськогосподарські знаряддя праці. Для оранки - мотика й широколопатеві полозові та вузьколопатеві рала, якими боронували землю глибиною до 7 см і підрізали кореневу систему. Ріллю розпушували граблями і бороною, траву косили косами, а врожай жали серпами. Молотили ціпами або за допомогою худоби, яка копитами вибивала зерно з снопів чи тягла за собою спеціальний каток або молотильну дошку. Для різних робіт застосовували лопату, сокиру, ніж.

Вирощували різні сорти пшениці, просо, ячмінь, з технічних культур – льон, коноплю, з бобових – боби, горох, сочевицю, рис. Розводили велику рогату худобу, волів як тяглову силу. Кількісно переважали дрібні тварини: свині, кози, кури, качки, фазани. Окремою галуззю стало конярство. Важлива роль у забезпеченні прожиткового мінімуму населення належала сільським промислам: полюванню, рибальству.

У 11-15 ст. сільське господарство повільно прогресувало у зв’язку з освоєнням нових земель, удосконаленням знарядь праці та системи рільництва, підвищенням виробничого досвіду селян. Це зумовлювалося завершенням процесу феодалізації, зростанням міст, що стали постійним ринком збуту продуктів харчування та сировини, розвитком товарного виробництва. Важливе значення мало поліпшення демографічної ситуації у 11 – 13 ст.

Освоювалися нові землі. Агротехнічний розвиток зробив можливою їх колонізацію, хронологічні межі якої в Західній Європі охоплювали другу половину 12 – першу половину 14 ст., в Центральній та Східній Європі – 12 – 17 ст.

Успіхи колонізації тісно пов’язувалися з досягненнями в агротехніці. Повсюдно затвердилася трипільна система рільництва, що порівняно з двопіллям збільшувала ріллю, розширювала види культур у сівозмінах (озимі, ярі, пари), при тих самих витратах давала змогу отримувати в півтора рази більше продукції, зберігала врожай при стихійних лихах, оскільки строки його садіння і збирання були різні, розподіляла сільськогосподарські роботи більш рівномірно протягом року.

Поступово протягом 9-10 ст. головним орним знаряддям став плуг, конструктивними деталями якого були відвальна дошка, за допомогою якої розсувався і змішувався грунт, асиметричні залізні лемеші й чересло. У Центральній Європі й Росії поширилася соха, що була продуктивнішою від рала, легшою і конструктивнішою порівняно з плугом.

Зростання промисловості зумовило розширення посівів технічних культур. Садівництво, городництво, виноградарство характеризувалися більш високим рівнем агротехніки порівняно з рільництвом. У приміських районах вони набули промислового значення. Сади й горо