Реферат: Цьогоріч 28 квітня виповнилося шістдесят шість років із часу офіційного утворення дивізії «Галичина»

Товарянська Оксана

Аспірант кафедри історії,

Національний університет «Києво-Могилянська академія»


ВСТУП ДО ДИВІЗІЇ «ГАЛИЧИНА» У ПАМ’ЯТІ ЇЇ КОЛИШНІХ ВОЯКІВ

(НА МАТЕРІАЛАХ УСНОЇ ІСТОРІЇ)


Цьогоріч 28 квітня виповнилося шістдесят шість років із часу офіційного утворення дивізії «Галичина». Такий період часу видається достатнім для утвердження прийнятної для громадськості оцінки стосовно діяльності цього військового формування та заповнення білих плям, проте політичні ігри та маніпуляції навколо активно продовжуються і зараз. Зокрема, на сторінках преси та інтернет-видань, у тому числі і російських, уже вкотре розгорнулися суперечки. Цього разу приводом стало офіційне звернення Тернопільської обласної ради до Президента України стосовно надання ветеранам дивізії статусу борців за свободу України1. За кілька тижнів до цього, на вулицях Львова неоднозначну реакцію викликали сітілайти із написами "Українська дивізія «Галичина» - вони захищали Україну"2. Нещодавній вихід книги «Дивізія «Галичина» у запитаннях і відповідях ветеранів» (проект сайту maidan.org.ua, залучено трьох колишніх дивізійників3) російськими мас-медіа був зображений як наступна «спроба реабілітації фашизму та його посібників»4. Що цікаво, зазначені інформаційні приводи, що знайшли своє відображення у ЗМІ, мали місце тільки за останніх півроку, що вкотре відображає потребу у публічній дискусії та подальшому дослідженні місця та феномену дивізії «Галичина» в українській історії періоду Другої світової війни.

На сторінках форуму часопису «Україна модерна», присвяченому «Війні переможців і переможених», науковці неодноразово стверджували про необхідність вивести на перші шпальта вітчизняних досліджень про війну саме Людину. Особливу увагу приділили також проблемі колаборації під час війни. Зокрема, польський історик Джегош Мотика акцентує на тому, що індивідуальна мотивація повинна бути основним критерієм потрактування того, чи вважати кожен окремо взятий випадок колаборацією чи ні, а не брати до уваги всього лиш факт участі у формаціях, утворених під німецькою егідою5. Всебічний розгляд причин вступу кожного юнака/чоловіка у лави дивізії «Галичина» виглядає на сьогодні одним із найбільш актуальних завдань, адже саме такий підхід дає можливість порівняти офіційну версію історії Другої світової війни, яка писалася в межах риторики Перемоги, із особистими трагедіями та переживаннями безпосередніх учасників тих подій.

У цій статті хотілося б подати кілька попередніх міркувань, які виникли у ході роботи над проектом з усної історії «Дивізія «Галичина» очима її колишніх вояків» та повинні бути підтверджені подальшим дослідженням, поки це ще видається можливим. З’ясування (чи хоча б намагання зрозуміти) індивідуальної мотивації «саме тоді і саме там» є дуже неоднозначним, ускладненим завданням, що вимагає комплексного підходу. Воно ще більше ускладнюється, адже ґрунтується на аналізі джерел суб’єктивного походження: усних історій, мемуарів, листів тощо.

У рамках цього проекту на сьогодні отримано 23 інтерв’ю, до інтерв’ювання залучено двадцять одну особу, які належать до Галицького братства колишніх вояків дивізії та/або УПА. Пошук респондентів здійснювався по-різному. Зазвичай, спершу налагоджувалися контакти із головами станиць Галицького братства, які стали свого роду сполучною ланкою із іншими членами братства. Найплідніше співпраця склалася із головою Івано-Франківської станиці паном Володимиром Малкошем. Цьому сприяло й те, що ця станиця має своє власне приміщення, тут також визначено приймальні години для громадськості. Фактично, пан Володимир особисто підбирав для мене майбутніх респондентів та запрошував у визначений час до станиці, тому особистого контакту із оповідачами до інтерв’ю у мене не було. За іншим сценарієм склалося співробітництво із паном Богданом Стасівим, головою Тернопільської станиці. Важливо, що саме пан Богдан був першим із дивізійників, з ким було проведено інтерв’ю. Після інтерв’ю ми з ним обговорили ситуацію в станиці та склали список потенційних оповідачів як у Тернопільській, так і Львівській області, з якими особисто налагоджувався контакт напередодні інтерв’ю. Завдяки пану Богдану, дослідження поширилося і на терени Львівщини. Пан Михайло Бендина, голова Львівської станиці та засновник Галицького братства в Україні, запросив мене підійти після закінчення зборів активу братства у Львові та познайомитися із деякими його членами - саме тоді було нав’язано безпосередні контакти із іншими членами Львівської станиці.

Кожній особистості для повноцінного функціонування необхідна її власна «історія». Це саме та історія, яку респондент розповідає про своє прожите життя; «історія, розказана настільки повно і чесно, наскільки це можливо, про усе, що запам’яталося, і все те, що оповідач хоче (підкреслення моє. – О.Т.) повідомити іншим»6. Отриманий у результаті інтерв’ювання текст/наратив містить цю «життєву історію» та є основним джерелом подальшого аналізу. Звичайно, що наратив не є документом, який просто фіксує факти та події минулого, адже респонденти пропонують особисте розуміння та бачення свого минулого, його інтерпретацію. Така історія ніколи не буває завершеною. Тут не йдеться про те, що з часом люди мають здатність забувати, перекручувати факти, плутати назви, залучати до своєї оповіді уяву та власне бажання подати себе в тому чи іншому світлі тощо, а про те, що кожна з цих історій пропонує свій варіант історії, свій власний погляд на неї. Ці варіанти накладаються один на одного своєю поліваріативністю та спільно витворюють загальне бачення минулого7.

Виходячи з цього, враховування ряду факторів, що безпосередньо впливають на інтонацію, зміст, емоційність та відкритість оповідача є необхідним. Перш за все, це пройдений життєвий шлях. Доля усіх респондентів склалася приблизно за одним і тим же сценарієм (навчання – членство у молодіжних організаціях – вступ до дивізії – вишкіл – битва під Бродами / бойові завдання / УПА – полон / арешт), який в кінцевому результаті закінчився для усіх однаково – сталінськими таборами. Вступ до дивізії став тим ключовим моментом їхнього життя, який спровокував та навколо якого оберталися усі наступні події.

Приналежність до конкретної соціальної групи – Галицького братства колишніх вояків Першої УД УНА та Братства УПА впливає на спогади колишніх вояків дивізії «Галичина», таким чином формуючи колективну пам'ять усієї спільноти. Харальд Вельцер стверджує, що в ході соціальної комунікації всередині колективу обмін власними історіями сприяє їхньому переоформленню так, що практично усі члени спільноти отримують майже однаковий набір подібних історій8. Дивізійники також мають свої «місця пам’яті». Єдина відмінність - колишні вояки сьогодні репрезентують не все суспільство, а лише маленьку його частину в межах локальної спільноти галичан.

Галицьке братство за час свого існування виробило декілька церемоній вшанування пам’яті: щорічні святкування у липні в роковини битви під Бродами поблизу містечка Ожидів Львівської області, урочистості з нагоди створення УПА, посвячення пам'ятників, молебни та урочистості на братських могилах, свято Героїв тощо з метою вшановування загиблих побратимів та пам'яті про минулі події, нагадування спільноті про її ідентичність, передусім колективну. Такі події зазвичай відбуваються поруч із «місцями пам’яті», тим самим підсилюючи ефект спільності та колективності. Скажімо, містечко Ожидів Львівської області обрано не випадково, адже в цьому районі відбувалася драматична битва під Бродами 1943 року. Саме тут 22 липня ті дивізійники, котрим не вдалося прорватися з оточення, потрапили в радянський полон. На цьому місці зусиллями членів Галицького братства та Головної Управи братства в Канаді побудовано капличку та встановлено символічні пам'ятні хрести. Аналогічне «місце пам'яті» є у Львові на Личаківському кладовищі. Можна сказати, що таким чином старша генерація підтримує пам'ять про події своєї юності, пригадує місцевість, та передає молоді (свою) пам'ять про історію краю. Дата 22 липня є найбільш канонізованим святкуванням саме для дивізійників. Як стверджує Пол Конертон, втілення будь-якої події, явища у формі ритуалу надає сенсу життю та багатьом діям і вчинкам, формує систему цінностей усієї спільноти9.

Окрім того, негласна заборона на публічну розповідь про своє минуле як «ворогів народу» та «зрадників» у радянські часи, порівняння свого статусу із статусом інших учасників війни – ветеранів Червоної Армії, – уже за незалежної України не сприяє утвердженню порозуміння із державою, яка і досі офіційно послуговується риторикою Перемоги. Усі респонденти відбули покарання в радянських таборах й після здобуття Україною незалежності не кожен був реабілітований10. Лише Василю Тимчію «пощастило» після «легалізації»11 не бути упійманим. Цьому посприяло те, що зголошувався до дивізії не зі свого рідного села, а там, де навчався, відповідно, на думку респондента, ніхто з його односельчан не здогадувався та не міг підтвердити, де він був у цей час12. Як наслідок, основним мотивом для розповіді у колишніх дивізійників виступає легітимація свого колективу та себе в межах офіційного дискурсу.

Рейнгарт Козеллек влучно підмітив, що кожна історія народжується в середовищі певного досвіду та певних очікувань: «не існує історії, яка б не творилася досвідом та очікуваннями людей, що діють або страждають в ній»13, а «напруга, що існує між досвідом та очікуваннями, щоразу по-новому провокує нові рішення»14. Взаємно переплітаючись, досвід та очікування невіддільні один від одного: не існує досвіду без очікувань, а очікувань без досвіду15. Досвід кожної людини передається поколіннями чи інституціями, завжди містить та зберігає чужий досвід16.

Такі міркування видатного дослідника підштовхують до питання, якими ж були «простір досвіду» та «горизонт очікувань» у колишніх дивізійників у той конкретний момент наприкінці весни та на початку літа 1943 року, що спонукало цих, тоді 17-22 річних юнаків вступати у лави дивізії. Статистика є показовою: за перші два місяці набірної кампанії до дивізії зголошується 81 999 тисяч осіб, переважно освіченої молоді – гімназистів, студентів, активних громадських та підпільних діячів17. На той час, досвід тодішньої молоді містив їхні особисті спогади про перебування під трьома різними владами та рефлексії їхніх батьків та дідів про УГА, ЗУНР, Першу світову та австрійські часи. Враховуючи значні напрацювання дослідників у цій царині знань, видається доречним тільки підсумувати особливості цього досвіду із наголосом на «образі ворога» та націоналістичному світогляді міжвоєнного покоління галичан.

Формування «я» кожного індивіда нерозривно пов’язано із формуванням його «інших», тому «я» постійно підшуковує колективи, групи, зрештою нації, аби зробити їх «іншими»18. У баченні галичан такими «Іншими» / «Ворогами» ставала кожна нова влада у 1930-х – початку 1940-х років: порівняно довгий період польського панування (майже 20 років) змінюється короткотривалими радянською та німецькою окупаціями. Тому не дивно, що кожну наступну владу населення зустрічало «хлібом-сіллю» із надіями на краще життя. Основна функція „образу ворога” – нести уявлення про те, що чи хто є загрозою суспільному й особистому існуванню. Наявність „ворога” створює можливості для широкої мобілізації населення на боротьбу з ним та нагнітає загальну атмосферу ненависті та страху19 (що у своїх цілях використовували різні сили).

Політика кожної нової влади своєю антиукраїнською спрямованістю, прагненнями чи то полонізувати, чи то радянізувати, відсутністю будь-яких важелів впливу на державну політику спричинилася до відчуття другосортності, «іншості» та меншовартості серед галичан. Все пізнається в порівнянні – це основний критерій, яким населення керувалося у своєму ставленні до режимів. За часів Польської держави для населення очевидним ворогом був „польський пан”20. «Перші совіти»-«визволителі» своїми швидкими та масовими репресивними діями, примусовими депортаціями населення, перебудовою аграрного сектору зачепили усі верстви населення і кожного особисто. Антагонізм посилювався також культурними та ментальними відмінностями21. Відносна „м’якість” німецького режиму порівняно із радянським, відсутність прямих представників влади у селах Галичини сприяла тому, що у 1943 році перед небезпекою можливого (!) повернення основного „ворога” в особі радянського режиму, значну частину населення було легко мобілізувати на боротьбу із ним, навіть на стороні іншого ворога – нацистської Німеччини. Завдяки попередньому досвіду й реаліям німецької окупації, українське населення Галичини лиш тепер почало розуміти, „щоб ти був господарем, щоб тебе не бив поляк, не бив москаль, не бив німак, не вішав мадяр, треба бути самостійному»22. Порівняно із радянською окупацією, німецький режим був набагато слабшим. Тому німець, хоч і був ворогом, основним ворогом для галичан так не став23.

Іншою важливою складовою, яка провокувала та наштовхувала на прийняття тих чи інших рішень, був націоналістичний світогляд міжвоєнного покоління галичан. Хоч державна політика Польщі була спрямована на зміцнення польськості на східних кресах, громадська діяльність українців не була повністю заборонена. Тому саме за Другої Речі Посполитої було закладено основи для формування світогляду молоді, який остаточно сформувався та зміцнів за наступних радянської та німецької окупацій. За Ентоні Смітом основні функції національної ідентичності є наступними: допомагає подолати забуття серед членів спільноти/нації через нащадків, уможливлює відновлення колективної гідності через апелювання до оспіваних героїчних часів минулого та братерства всередині спільноти через символи, ритуали та церемонії, які пов’язують живих та полеглих членів спільноти24. Якщо громада не має своєї власної національної школи, тоді формування національної ідентичності відбувається за допомогою позашкільних та позадержавних чинників таких як церква, сім’я, громадські та молодіжні організації, громада25.

Роль громадських та молодіжних організацій (Просвіта, Пласт, Січ, Сокіл, Луг, ОУН та юнацька сітка ОУН тощо та їхні заходи) не можливо переоцінити, адже саме вони виступали форпостом виховання молоді та поширювали в масову свідомість націоналістичні ідеї, та, поміж іншого, активно співпрацювали з українськими школами, греко-католицькою церквою та громадськими організаціями, та були джерелом поповнення членства серед радикальних націоналістичних організацій на кшталт ОУН, хоча ОУН і намагалася розвивати свою власну мережу, особливо під радянською та німецькою окупаціями. Як пригадують колишні члени Пласту: «то в Пласті нас вчили, що як пізніше підростемо, то будемо вступати в Організацію»26.

Значення Визвольних змагань 1917-1921 рр. серед громадськості оцінюється з погляду існування української держави. Це сприяло створенню культу визвольних змагань українців, культу боротьби, що поглиблювало національну свідомість, посилювало політичну активність населення, передусім молоді. Оскільки основну причину поразки (це питання активно дискутувалося в українському середовищі) вбачали у низькому рівні суспільної свідомості, тому одним з основних напрямів роботи ОУН стає просвітницька і вишкільно-пропагандивна роботу27. Василь Ухач стверджує, що рушійною силою чи не усіх легальних молодіжних та українських організацій були саме члени ОУН, які в 90% були виконавцями та натхненниками роботи цих установ28. Також, завдяки використанню „образу ворога”, як „чужого”, як „іншого”, як такого, проти якого потрібно боротися. що творився „знизу”, ОУН здобула широку підтримку населення та при нагоді почала активно залучати.

Світогляд міжвоєнного покоління галичан сформувався на ідеях Донцова, який визначив ті критерії, якими вони керувалися в оцінці дійсності та які, значною мірою, взяло за свою ідеологічну основу керівництво ОУН. Молодь сприймала націоналістичні ідеї беззастережно й „однозначно, так, як воно було там написано, других суджень у нас не було, не було так, щоби в процесі вивчення тих матеріалів творилися якісь були би дискусії чи що”29. У молоді, окриленої своїм молодечим запалом, „не було ніякої думки, ніякої мови про то, що я можу сумніватися або не вірити. Ну, ми вірили тим, хто нами керував, бо знали їхнє минуле”30. Як висловився сучасник: „Ідеї Донцова вже так засвоїлись нашим загалом, що перейшли ніби в підсвідомість”31.

Говорячи словами дослідників «чинного націоналізму» та діяльності Дмитра Донцова, успіх зумовлювався поверховим характером цієї ідеології та її орієнтації на пересічний інтелект. Це має особливе значення, оскільки суспільство жило в «епоху тотальної нівеляції та переоцінки цінностей», переживало поразку Визвольних змагань, а націоналізм, в свою чергу, запропонував чіткі та прості істини, які легко сприймалися та засвоювалися кожним32.

Під час німецької окупації підпільна діяльність посилюється, охоплює все більше молоді. Зокрема, більшість респондентів вступає до юнацтва ОУН саме у 1941-1943 роках. Такій активності сприяло і повільне встановлення німецьких органів влади на місцях, що дало свої позитивні плоди та підстави стверджувати: „ми за німців в підпіллю як були всі, то ми так виховалися під українським духом”33, „німців можна було обманювати, знаєш, можна було сховатися від него, де не хочеш”34, «німці туда (в культурне життя. – О.Т.) не вникали, німці в село не появлялися, це у селі робили, хто що хотів»35.

Аналіз нашої вибірки є показовим: дванадцять респондентів були залучені до активної громадської діяльності як члени юнацької сітки ОУН (6 осіб) і/або молодіжних організацій, таких як Пласт, Доріст, Сокіл, Просвіта (9 осіб), дотичних до ОУН. Окрім того, у 9 респондентів їхній батько мав відношення до військової служби під час Першої світової війни (чи то в австрійській армії/ легіоні УСС / УГА). Також у 9 осіб батько займав досить високі посади (службовець, залізничник, вчитель, юрист, війт) або ж виконував обов’язки голови місцевої Просвіти чи читальні. Дивізійники у своїх усних історіях завжди розповідають, що до дивізії в основному пішла свідома та освічена гімназійна та молодь. Ця ж тенденція прослідковується і на рівні цієї вибірки.

На основі проведених інтерв’ю і спогадів спробуємо змалювати «ідеальний» портрет юнака станом на 1942-1943 роки напередодні його вступу до лав дивізії Галичина чи УПА. Це був хлопчина 16-23 років. Він був ідеалістом, максималістом, як це часто трапляється в молодому віці, та романтиком, який прагнув звитяги та виплеску енергії, особливо в час, коли іде війна. У голові цього юнака підсвідомо звучало - „здобудеш українську державу, або згинеш у боротьбі за неї” (як наслідок перебування в Пласті, сітці ОУН, детального знайомства з історією України тощо). Цей юнак не міг до кінця собі пояснити багато важливих питань. Чому він не може будь-де розмовляти своєю рідною мовою? Чому з нього хочуть зробити то поляка, то члена „щасливої радянської родини”, а у випадку незгоди у кращому разі звільняють з роботи, у гіршому – вивозять не знати куди. Чому німці побили (а той повісили) дядька Михайла за те, що перейшов дорогу не в тому місці: невже не можна було просто пояснити («я був свідком розстрілу в базарний день в Підгайцях 11 чоловік, які йшли «по зв’язку» в УПА на вишкіл»36)? Чому вони собі дозволяють думати, що я не такий, що я гірший, як вони? Подібні думки викликали внутрішній спротив та незгоду із наявним станом речей. Також юнакові подобалось читати про славних козаків, слухати спогади батька/дядька про визвольні змагання, готувати та брати участь у річницях відзначення пам’ятних дат. У 1943 році цей юнак або вчився, і/або активно діяв в сітці ОУН чи іншій організації, і/або працював (оплачуваній або примусовій роботі), і/або допомагав батькам по господарству. Йому хотілося змінити наявний стан речей, втекти від цієї дійсності, яка позбавила його можливостей проявити себе. Тому коли з’явилася нагода, послухався настанов своїх старших побратимів та натхненний прикладом своїх колег пішов «у ліс», на вишкіл УПА чи до дивізії «Галичина».

Наступним ключовим фактором є проведена пропагандивна кампанія, яка закликала вступати до дивізії Галичина. Хоча дивізія і створювалась з ініціативи німецької окупаційної адміністрації, безпосереднім процесом координування набору добровольців та зв’язками з населенням у цій справі займалися Український Центральний Комітет та Військова Управа. Остання була створена 15 квітня для забезпечення організаційної роботи37. З подання Володимира Кубійовича до неї увійшли в основному колишні учасники Визвольних змагань, у більшості колишні офіцери УГА. За рішенням губернатора очолив ВУ український німець Альфред Бізанц38. Саме на ВУ покладалася справа рекрутування добровольців до дивізії. Для цього створено окремий відділ пропаганди, а також відділ поповнень (організації та вербування), які очолили відповідно Михайло Кушнір (колишній сотник УГА) та інженер Михайло Хронов’ят (сотник, командир куреня УГА, керівник старшинської школи у Самборі)39.

Великий вплив на рішення керівництва УЦК підтримати ідею дивізії справили також уроки подій 1917—1921 рр. Кубійович зі своїми колегами були переконані в тому, що саме відсутність добре вишколеної армії не дала змоги українцям створити після Першої світової війни власну державу. Пригадувалась ситуація, коли після поразки Троїстого союзу та розвалу імперій панував хаос та народжувались нові державні утворення40. Окрім того, «були свідомі, що Дивізія при наших зависоких бажаннях була б створена і без нас»41. На думку Володимира Кубійовича ідея дивізії приваблювала частину українського політикуму, оскільки німці як до цього часу набирали/забирали українців для своїх потреб чи то у поліцію, охорону, будівельні батальйони, на роботу тощо, будуть продовжувати так робити і далі. Зокрема, Кубійович пригадує, що вперше про ідею створення дивізії дізнався від полковника Бізанца на початку березня 1943 року в Кракові: його «інформації … були … досить хаотичні і перебільшено ентузіастичні. Його уяві ввижалось вже «українське військо»42.

Створення дивізії і залучення до цієї справи УЦК дозволяло поставити певні політичні вимоги стосовно українців і добитися якихось поступок43. УЦК та ВУ у своїх діях керувалися такими тезами, які не раз звучали на засіданнях управи: «Німці щось роблять для нас, то маємо і ми для них щось зробити»44, тобто – послуга за послугу. Після воєнних поразок на фронті віра в можливість перемоги Німеччини була підірвана, проте тоді ще мало хто вірив у перемогу Радянського Союзу. Джоджик Іван, наприклад, пригадує, що після Сталінградської битви люди в селі говорили, що німці використають атомну бомбу й СРСР зазнає краху45.

Таким чином, Військова Управа за безпосередньої підтримки УЦК та німецької адміністрації відповідали за успішний набір добровольців до дивізії. Можна виділити кілька рис пропаганди, якими послуговувалися для рекрутування до дивізії:

антирадянська спрямованість;

пряма вказівка на основного ворога галичан – СРСР, проти якого потрібно боротися;

апеляція до героїчних вчинків, часів Визвольних змагань;

звернення до людських цінностей: захист Батьківщини, сім’ї, майбутнього.

підтримка ідеї дивізії багатьма авторитетними особами. Їхня присутність стала важливим каталізатором та, зрештою, одним із методів пропаганди;

Найбільші урочистості з нагоди створення дивізії відбулися у Львові 28 квітня 1943 року біля оперного театру. Усі доповідачі (Кубійович, Хроновят, о. Лаба) наголошували на важливості боротьби саме з більшовизмом, а губернатор Вехтер також додав «тільки нації зі зброєю в руках самі пишуть свою історію та визначають свою долю»46. Далі подібні маніфестації відбулися в усіх великих та менших містечках дистрикту «Галичина».

Німецька адміністрація мала дещо інші сподівання стосовно створення дивізії. Одразу після офіційного проголошення утворення дивізії Вехтер поширив секретні інструкції стосовно рекрутування добровольців. Зокрема наголошувалося на тому, що українці цим своїм вчинком залучаються до боротьби проти СРСР, але це аж ніяк не повинно означати і тим паче створювати ілюзію, що німцям необхідна допомога українців, і українці є їхні союзники47. Тому ілюзії українського політикуму, зацікавленого у створенні дивізії є свідченням, з одного боку, їхньої політичної незрілості, а з іншого – надій на відновлення української держави, якими було просякнуте суспільство.

Прес-бюро Центрального Комітету та ВУ широко зайнялося пропагандою вступу до дивізії. Матеріали надсилалися до багатьох видань, звісно ж цензурованих німецькою адміністрацією, де першість зберігали популярні та щоденні газети «Львівські вісті» та «Краківські вісті». Зокрема, станом до 10 травня було передано 95 публікацій48. Можна вказати на такі розгорнуті статті під символічними та знаковими назвами «Батьківщина кличе»49, «Геройський дух доведе до перемоги»50, «Зі зброєю в руках»51, «У свідомості спільних завдань»52, «Іспит громадської зрілості»53 тощо.

В одному з наказів ВУ зустрічаємо чіткі інструкції стосовно розміщення пропагандивних матеріалів із поширеним тоді кличем «з хати до хати – з рук до рук»: «розліпити коло церкви, на будинку громадського уряду, на будинку УОТ та кооперативи», а також звертається увага на те, щоб плакати розміщувалися не лише на будинках, а й на залишених більшовицьких танках вздовж дороги54. Більшості плакатам притаманна антибільшовицька тематика, яка доповнюється закликами боротися за свою Батьківщину, дім, сім’ю55. Іншим елементом стало проведення аналогій із Легіоном УСС та Українською Галицькою армією, адже саме це знаходило чи не найбільший відгук у людських серцях. Один із плакатів із підписом генерал-губернатора дистрикту Вехтера закликає вступати до дивізії таким чином:


«Галицько-українська молоде! Ти здобуваєш цим право, Ти є цим покликана до боротьби [зі] своїм смертельним ворогом-большевиком, до боротьби за віру і батьківщину, за свої родини, за рідні ниви, за справедливий лад в переможній, новій Європі»56.


У «Вказівках для охотників SS Стрілецької дивізії Галичина» під пунктом 1 вказано, що:


«Охотник SS Стрілецької дивізії Галичина є покликаний до боротьби за свій край, до боротьби проти большевизмові, до боротьби з небезпекою, яка грозить з азійських степів. Він є покликаний утримати традицію українського народу в боротьбі за культуру народів Европи. Прийом до … Дивізії є високою честю. Він зобов’язує до бездоганної поведінки…»57


Цікавим є такий факт – у ЦДАВОУ збереглися дві летючки різного формату, але майже із однаковим текстом. Одна з них кольорова, але безособова, містить заклик «Фюрер Адольф Гітлер закликає і тебе». Натомість в іншій, чорно-білій, ці рядки уже відсутні. Саме ця листівка підписана іменем голови Військової Управи Галичина Альфредом Бізанцем та іншими її членами58.

Апеляція до антирадянської риторики мала місце не тільки під час набору добровольців. Цієї ж риторикою користувалися і під час вишколу. Зокрема, 15 липня 1943 року штаб формування дивізії видав денний наказ для добровольців, де поміж іншого зазначалося: «Покажіть своїм виступом, своєю поставою та дисципліною …: що Ви належите до СС зброї і Ви, по великим зразкам КОМБАТАНТІВ ГАЛИЦЬКОЇ ВИЗВОЛЬНОЇ АРМІЇ, є готові виказати як і вони таку ж жертвенність, дисципліну і хоробрість»59. А одним із закликів стосовно вступу до юнацтва СС було: «Виконай заповіт героїв Крут», «Допоможи в боротьбі проти заклятого ворога Твого народу – б о л ь ш е в и з м у»60.

Володимир Кубійович пригадує, що у справі дивізії “першу розмову відбув з найвищим для українців авторитетом – з Митрополитом Андреєм і почув з його уст ті самі слова, які я чув влітку 1941 р.: «Немає майже ціни, яку не треба б дати для створення української армії»61. Багато колишніх учасників визвольних змагань 1917-1921 рр. відразу відгукнулися на заклик іти до дивізії та пропагували концепцію дивізії, адже це є можливість здобути зброю та військовий вишкіл легальним шляхом. Усвідомлення того, що Німеччина може програти війну, з одного боку, проведення аналогій із Першою світовою війною, з іншого боку, сприяло утвердженню надії і віри, що дивізія стане зародком майбутньої, власне української, армії, яка відіграє таку ж роль, як і легіон УСС свого часу. Окрім того, була поширена думка, що, у випадку перемоги СРСР, демократичні країни, такі як США, Англія, відкриють третій фронт проти Радянського Союзу і будуть змушені рахуватися з українцями, як із певною силою, яка матиме своє військо62. Багато з них сумнівалося, чи складуться обставини сприятливо, як це трапилося у 1918 році. Проте сумніви не завадили піти до дивізії самим і взяти із собою своїх синів, адже „нагоди не можна прогаяти і треба ризикувати, без огляду на можливі негативні наслідки”63. Учасники визвольних змагань не тільки заохочували молодь вступати до лав дивізії, але й подавали власний приклад64. Для багатьох юнаків це було вирішальним чинником65. Окрім того, у селах часто саме священики брали на себе цю функцію: «оголосив в кінці проповіді, що організується дивізія, що треба зголошуватися до тої дивізії, якщо ми хочемо мати державу»66. У місті Чортків «директор школи цілим класом нас через місто організовано повів в вербовочний пункт. Можете собі уявити? І ніхто не втік, всі цілим класом пішли записуватися. І в гімназії так було»67.

Водночас німецька адміністрація намагалася сприяти тому, аби вступ до дивізії сприймався позитивно серед громадськості та вважався однією з найкращих альтернатив, зважаючи на воєнний час. Зокрема, Вехтер наголошував, що до дивізії можуть зголоситися ті, що закінчать будівельну «Службу Батьківщині», до якої примусово залучали працездатне чоловіче населення. Тих, кого щойно покликали до праці в Райху, могли на свій вибір піти до дивізії. Стосовно української поліції, то її членів до дивізії не приймали, оскільки поліція повинна виконувати свої обов’язки, та є важливим елементом для збереження правопорядку68. Усі, кого прийняли до дивізії, отримали посвідку, яка звільняла від роботи в Німеччині до часу призову до військової служби69.

Додатковим «плюсом» вступу до дивізії були обіцянки забезпечити відповідну оплату, харчування, забезпечення для родин добровольців нарівні із німецькими70. Зокрема, вже 3 травня 1943 Вехтер видав розпорядження «Про зрівняння прав забезпечення родин добровольців Дивізії з родинами німецьких вояків»71. Насправді ситуація із забезпеченням не виглядала так радісно, як обіцялося. Перші проблеми виникли із визначення того, хто, коли і скільки чого повинен отримувати. Очікування населення не співпадали із реальними розмірами допомоги, що було спричинене також тим, що німці, які служили на території Райху отримували допомогу в одному розмірі, а поза територією Райху – вищу. Саме на допомогу в таких розмірах і сподівалися родини72. Відповідно до розпорядження від 30 жовтня 1943 року допомогу не могли отримувати батьки тих хлопців, які на час вступу не закінчили навчання тому, власне, не могли забезпечувати своїх батьків, адже у цьому випадку для сім’ї вступ сина до дивізії не означав втрату основного годувальника73. А до цієї категорії належали майже усі наші респонденти. Тому не дивно, що одна з матерів написала до ВУ лист такого змісту: «нині продаєм останній одях з хат і веземо чоловікови і синові, бо не годні подумати про біду чоловіків і синів, що вони там їдять порцию сочевиці та 4 бульби в лупах…Подумайте, які з них жовніри, як вони думають про фронт як його жінка плаче з голоду»74. На думку сотника Дмитра Феркуняка основна причина дезертирства вояків з дивізії – це важке становище їхніх родин75.

Як бачимо, антирадянська риторика займала одне з основних місць у пропаганді вступу до дивізії. Разом із апеляцією до загальнолюдських цінностей, прикладом відомих осіб вона таки мала грандіозний успіх – у перші два місяці набору до дивізії зголосилося понад 80 тисяч осіб. На це не сподівалися навіть німці. Як зазначає Тарас Гунчак, заклик «Усі до дивізії» та той ентузіазм, який прокотився суспільством спричинив масовий добровільний запис і людей у віці 40-50 років, які, виконуючи вказівки УЦК, проте подекуди намагалися таким чином подати приклад для інших, сподіваючись на подальше звільнення від призову76.

Багато батьків одобрили вибір своїх синів: «батько, маючи мене одного сина, не заборонив мені йти добровольцем. … Батьківські слова: «Колись і я був добровольцем до Української армії і щасливо вернувся додому. Дасть Бог і ти повернешся»77. «Батько, так як він був вже військовим, був на війні, то він розумів»78. Але не всі батьки оцінили вибір своїх синів. Зокрема, батько Зенона Врублевського був категорично проти такого рішення своїх двох синів, але не перешкодив синам79. З цього погляду є показовою дискусія у листуванні між батьком та сином про доцільність вступу до дивізії від 22 травня 1943 р., що також ілюструє стан суспільної свідомості молоді. Пише син батькові:


І все дорікаєш мені, що я зле зробив, що я душогуб… Якщо б я залишився, то був би може душогубом і нашої спільної неньки – нашого Народу – нашої Батьківщини… Ненавиджу наших гробокопателів, гробокопателів цілої Європи, цілого світу – більшовиків, … і Тобі… не вільно мені взбороняти нищити жидокомуну – нищити тих, які впродовж 25 років гнобили, висилали, вбивали наших братів, сестер, мамів та батьків. Отже, то право, яке ми дістали, право помсти над ворогом повинно всіх зєдинити. … Безумовно, що 1-на дивізія не здолає багато, - та це тільки початок. Їх буде 2, 3, а може і більше тих дивізій. Якщо перемога буде за нами, то будемо мати право голосу у творенні Нової Європи, у творенні нової Хати. А якщо не пощастить, то не будемо мати грижу совісті, ні дорікань…Тоді б стояло виразно переді мною: «Ти мав нагоду оборонити свій народ, а не зробив Ти цього. Чому?»…80.


Як бачимо, перед молоддю гостро стояло питання – іти чи не іти до дивізії, а на їхнє рішення часто не могли вплинути навіть батьки. Проблема вибору часто ставала предметом дискусії: «Чому Ви, хлопці, зголосилися, а тепер маєте сумніви? – «Не знати, кого слухати. З українського Комітету приїздять і кажуть нам іти в Дивізію, щоб мати своє військо… Але приходять молоді з організацій і кажуть не йти, бо німці нас мають за гарматне м'ясо. Це ті самі молоді, які… дуже співпрацювали з німцями, казали, що будемо мати Україну…» «Зголошення до Дивізії добровільні і ніхто вас не силував». «Силував, не силував, але, як не до Дивізії, то заберуть до Німеччини на роботу, або до бавдінсту (будівельна «Служба Батьківщині». – О.Т.). От таки піду і стану перед комісією – все таки легше дихати, як людина має зброю»81. «Життя для молоді не було тут вільного, забирали. Або заставляли йти в ліс, тоді називали партизанка, або забирали на роботу. То були облава за облавою…. Можна було поступити в поліцію, але там треба було тоже дані – грамотність, ріст і так дальше, то вже не так просто. В охорону там таку воєнізовану тоже треба було. Так шо молодь явно не могла показатися… Як хочеш не хочеш, мусів робити вибір. По-перше, це було заманчиво, шо вже краще армія, чим іти в ліс, бо я уявляв собі – знав, хто ходив в ліс. Вони в основному ховалися, щоб не попасти в облаву, а потім там привикали»82.

Чимало українців записалося в дивізію з настанови своїх провідників з ОУН, перебуваючи в юнацькій сітці ОУН та інших організаціях патріотичного спрямування, а тому мали вже сформоване ставлення до підпільного руху. Як бачимо, важливим чинником вступу до дивізії було й те, що для свідомої молоді не було вибору як такого, адже на Галичині УПА тоді ще перебувала на стадії організаційного створення як окремі відділи самооборони83, тому об’єктивно не могла забезпечити цих людей зброєю, вишколом. Більш того, за деякими свідченнями, представники ОУН на місцях популяризували ідею вступу до дивізії. У травні 1944 р. (!) на