Реферат: Духовні пастирі України-Руси Матеріали до бесід Суми 2009 Духовні пастирі України-Руси : матеріали до бесід / Сумська обл універс наук

Духовні пастирі

України-Руси

Матеріали до бесід





УПРАВЛІННЯ КУЛЬТУРИ ТА ТУРИЗМУ СУМСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ДЕРЖАВНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ


ОБЛАСНА УНІВЕРСАЛЬНА НАУКОВА БІБЛІОТЕКА ім. Н. К. Крупської


Науково-методичний відділ




Духовні пастирі

України-Руси


Матеріали до бесід


Суми 2009


Духовні пастирі України-Руси : матеріали до бесід / Сумська обл. універс. наук.

б–ка ; уклад. Т. Грищенко. – Суми, 2009. – 33 с.


В матеріалі подано короткі життєписи святих, які народилися або прославилися на нашій землі, пронесли світло християнської віри через роки, століття і кордони, і були причетні до славних діянь духовного відродження української нації, інших націй і народів в різні часи історії.

Матеріали до бесід можуть бути використані бібліотекарями, вчителями при проведенні масових заходів духовної тематики, а також молоддю та всіма, хто хоче розширити свої пізнання духовної історії України та збагатити свою душу.


^ Відповідальний за випуск Т. І. Фролова, директор


Матеріал підготувала Т. М. Грищенко, головний бібліотекар

науково-методичного відділу


Редактори: О. Б. Абакарова, С. І. Отенко


Комп’ютерний набір Т. М. Грищенко


^ Комп’ютерна верстка С. І. Отенко


Відгуки та пропозиції просимо надсилати

за адресою:


40030, м.Суми,

вул. Героїв Сталінграду, 10

Обласна наукова бібліотека




тел. 22-47-65




sumy_lib@mail.ru,

library_on@sm.ukrtel.net


http://ounb.sumy.ua/


ВСТУП


Усі ми, нині сущі, стоїмо на раменах предків. І сув’язь ця не просто генетична, що гарантує безперервність біологічного існування впродовж віків. Велич будь-якої нації визначає когорта її духовних світочів, що найповніше вияскравлює та увиразнює характер нації, стає її домінантною ознакою у безмежжі інших народів. За цією ознакою націю й розпізнають у світах, і через цю ознаку вона пізнає саму себе.

Кожна країна і народ шанують і славлять своїх наставників, які навчили їх християнській вірі. Возвеличує похвалами Рим Петра і Павла; Індія – Хому; Єгипет – Марка. Ми славимо і прославляємо просвітителя і хрестителя Русі рівноапостольного князя Володимира. Саме він поклав початок християнському облаштуванню Київської Русі. З нього Русь починає бути православною і християнство проникає у всі області народного і державного життя.

Наша земля відвіку і в усі століття славилася великими подвижниками благочестя. Серед них – засновники чернечого життя на Русі преподобні Антоній і Феодосій Печерські (XI  в.), Петро Могила, Димитрій Ростовський, Глинські старці, Паїсій Величковський, Іов Почаївський та ін. І в XX в., який ознаменувався великими успіхами в науці і техніці, страшними війнами і небаченими гоніннями на віру і благочестя, теж з'явилися подвижники, подібні стародавнім, їх гідні наступники. Серед наших сучасників імена Луки (Войно-Ясенецького) та Іоана Шанхайського і Сан-Франциського.

Портретовані в цій галереї української та всесвітньої історії – видатні духовні пастирі – увінчані самим часом. Їхній спадок, подарований всьому православному світові, неоціненний.

^ В матеріалі подано короткі життєписи святих, які народилися або прославилися на нашій землі, пронесли світло християнської віри через роки, століття і кордони, і були причетні до славних діянь духовного відродження української нації, інших націй і народів в різні часи історії.

Житія святих служили і служать якнайкращим прикладом і повчанням для життя і поведінки кожної людини. Читаючи їх, кожен навчається вірі, яка зміцнює та змінює людину. Ознайомитися з житіями святих угодників, чути про їх подвиги і наслідувати їм, – означає набувати дійсного багатства для душі.

^ Матеріали до бесід можуть бути використані бібліотекарями, вчителями при проведенні масових заходів духовної тематики, а також молоддю та всіма, хто хоче розширити свої пізнання духовної історії України та збагатити свою душу.


^ СВЯТИЙ РІВНОАПОСТОЛЬНИЙ КНЯЗЬ ВОЛОДИМИР

(960–1015) – ХРЕСТИТЕЛЬ РУСІ, ВЕЛИКИЙ КНЯЗЬ КИЇВСЬКИЙ


Князеві Володимиру Святославовичу належить виняткове місце у вітчизняній історії. За його правління на Русі перемогло християнство і вона ввійшла до наймогутніших держав середньовічного світу.

Народився Володимир близько 960 р., коли його батько, Святослав Ігорович, був ще юним спадкоємцем великокнязівського престолу, а Руссю управляла княгиня Ольга. Матір’ю Володимира була Малуша, ключниця палацу Ольги, яка користувалася повним довір’ям княгині. Брат Малуші був найближчим сподвижником князя Святослава. Палка любов Святослава до Малуші і прихильність до неї Ольги забезпечували високий статус їхнього сина Володимира, який уже в юні роки одержав в управління Новгород, оскільки великокняжий престол призначався законнонародженому сину.

Міжусобні війни, битва за київський престол, безліч жінок, наложниць і дітей не задовольняли духовних запитів великого князя. Ставши князем у Києві, де за Ольги християнство завоювало провідні позиції в середовищі міської знаті, він змушений був рахуватися з його впливом. Князь вивчав різні релігії, не знаючи, якій віддати перевагу. Відправляв посольства у різні країни, щоб дізнатися, які народи достойніше вклоняються Богові. Літопис повідомляє, що в 986 р. до великого князя з’явилися посли-місіонери від волзьких болгар-мусульман, хазарські іудеї, німці від папи римського і грек-філософ з Константинополя. Кожна сторона пропагувала свою віру.

Зрештою вибір Володимира припав на візантійське християнство. Цьому вибору сприяли зустрічі з грецькими місіонерами, наради з боярами і київськими старшинами, а також посольство 987 р. у Константинополь. Краса оздоблення святої Софії справила незабутнє враження на послів, і повернувшись додому, вони сказали: «… і не знали ми, чи на небі були, чи на землі».

Тим часом у Візантії йшла запекла боротьба за владу. Молоді імператори Василь II і Константин VIII, не розраховуючи на власні сили, звернулися до Володимира за військовою допомогою. У відповідь на їхнє прохання князь послав до Константинополя шеститисячне військо, заручившись обіцянкою імператорів віддати йому в дружини їхню сестру Анну. Сам Володимир пообіцяв похреститися.

Добившись перемоги, Василь проте не поспішав з відправленням сестри на Русь. Тоді Володимир взяв в облогу багате місто Херсонес (давній Херсонес, який на Русі називали Корсунем, розвалини якого зараз знаходяться біля Севастополя). Обложене місто здалося, а князь написав до Константинополя листа, в якому вимагав Анну в обмін на Херсонес. У разі порушення даної йому раніше обіцянки погрожував походом на столицю імперії. Погроза подіяла. Анні, якій Володимир уявлявся страшним північним варваром, багатоженцем, довелося підкоритися волі братів і умовлянням патріарха. Вона прибула в Херсонес, де обвінчалася з Володимиром, який на її очах прийняв хрещення з ім’ям Василь і пообіцяв вислати з Києва всіх своїх колишніх жінок. Шлюб великого князя з сестрою візантійського імператора мав величезне політичне значення.

Чому він святий і рівноапостольний великий князь Володимир? Він звернувся від язичницької тьми до світла Христового, хрестився сам, хрестив киян та жителів інших міст свого князівства. За своїм служінням він прирівнюється до апостолів.

Він перший з правителів Русі став християнином і поклав початок християнському облаштуванню Київської Русі. З нього Русь починає бути православною і християнство проникає у всі області народного і державного життя. За його правління збудовано перший кам’яний храм Русі – Десятинну церкву Богородиці.

Чи діяв він при тому тільки як правитель, чи були його дії, направлені до того, тільки державними діяннями? Ні, він в собі самому проявив дійсного християнина і проповідував Христа не тільки словом, скільки особистим прикладом.

Вихований в язичестві, князь Володимир хоча і чув в ранньому дитинстві від своєї бабусі, княгині Ольги, про Христа, був спочатку ярим язичником. Він старанно виконував язичницькі обряди, прагнув догодити язичницьким богам, приносив їм подяки за успіхи, тому що був переконаний, що служить істині.

Коли ж натовпом киян було здійснено вбивство св. варяга Феодора і сина його Іоанна, на яких впав жереб бути принесеним в жертву Перуну в подяку за отриману перемогу, Володимир зрозумів, що він помилявся. Він побачив розлад між законом етичним і вимогами язичества і чуйною душею відчув їх неправоту. Шукання істини і правди привело князя до православ'я, і подолавши всі внутрішні і зовнішні перешкоди, що стояли на шляху до нього, він прийняв Святе Хрещення.

Тепер, ставши християнином, Володимир почав служити Христу відданіше, чим раніше служив богам язичницьким. Нині він вже всією істотою приносив самого себе і все, чим володів, в жертву Істині, бо вчення християнське відкриває Божественні істини і виражає високий етичний внутрішній закон.

Володимир став іншим після хрещення. Він зберіг в собі всі кращі якості, які мав раніше, відкинувши від себе всі свої порочні схильності і звички. З жорстокого, такого, що не пошкодував навіть свого рідного брата, убитого під час міжусобної війни з ним, він зробився настільки м'якосердим, що не хотів страчувати і злочинців, роблячи це у виняткових випадках, щоб присікти лиходійства.

З розпусного він став цнотливим, залишив численних своїх колишніх дружин і жив у чесному шлюбі з тією, з якою поєднався християнським шлюбом, царівною Анною. З хижого завойовника він стає миролюбним правителем. З користолюбного збирача дані він став байдужим до земних скарбів, будучи завжди готовий пожертвувати ними для придбання нематеріальних цінностей. Для дружини він був тепер не стільки грізним ватажком, який карав за найменший непослух, скільки мудрим начальником, що розуміє душу своїх підлеглих і що цінує своїх сподвижників.

Для свого народу, йому підвладному, він став люблячим батьком, що піклується про всіх своїх численних чад. Його особливу увагу привертали тепер ті, хто був безпорадний – сироти, каліки, вдови. Про них особливо пам’ятав князь Володимир під час святкувань і розсилав їм вози з їжею і необхідними речами. Самі святкування були тепер не розгулом, а взаємним радісним братським спілкуванням.

У всіх областях життя проявляв себе християнином великий князь Володимир Червоне Сонечко – і в житті особистому, і в сімейному, і в суспільному. Пізнавши Істину, він служив їй від щирого серця, поширюючи світло усюди де міг. Він був у всьому прикладом для наслідування.

Тому так швидко і глибоко православ'я проникло в усі сторони життя русів. Князь захоплював своїм особистим прикладом. Він був завжди переможцем себе самого, через те володарював над іншими, проповідував Христа своїми діяннями, до якої б області вони не відносилися.


Список літератури


Енциклопедія історії України [Текст] : в 10 т. – К., 2003. –  Т. 1 – С. 619-620.

Иоанн, святитель Шанхайский и Сан-Францисский. Просветитель и креститель, государь и апостол…: 14 август – память Крещения Руси [Текст] // Спасите наши души. – 2005. – № 7. – С. 6.

Народжені Україною [Текст] : меморіальний альманах : у 2-х т. – К., 2002. – Т. 1. – С. 368–369.

100 найвідоміших українців [Текст] . – М., К., 2001. – С. 20–27.


^ ПРЕПОДОБНІ АНТОНІЙ І ФЕОДОСІЙ ПЕЧЕРСЬКІ –

ЗАСНОВНИКИ ЧЕРНЕЧОГО ЖИТТЯ НА РУСІ


З давних-давен Київ славний своїми монастирями. Недарма його нарекли Єрусалимом землі руської. За сотні й тисячі кілометрів, переважно пішки, з усіх куточків величезної імперії йшли віруючі до Києва на поклін його святиням. Головною київською святинею, звісно, була Успіння Божої Матері Києво-Печерська лавра.

Пройтися печерами здавна вважалося за благодать. Саме печери і прислужилися місцем заснування одного з найдавніших монастирів. Саме від них і походить назва монастиря – Печерський, у підземних лабіринтах якого й до сьогодні спочиває прах людей, котрі творили історію.

Два старовинних літописних джерела, що дійшли до наших часів – «Повість врем’яних літ» Нестора Літописця і «Києво-Печерський патерик» – прояснюють події, пов’язані з виникненням печерського монастиря.

У «Повісті врем’яних літ» під датою 1051 року йдеться про те, що князь Ярослав поставив київським митрополитом пресвітера церкви – Іларіона. Цим же роком датується ще одне повідомлення про якогось чоловіка Антонія (в миру Антипа) родом з м. Любича, котрий під час своїх мандрів прийшов на Святу Гору. Праведне життя і премудрість афонських ченців справили на молодого Антипу величезне враження і він вирішив залишитися на Святій горі для досягнення висот духовної досконалості й богопізнання. Його наставником став праведний Філофей. Невдовзі Антипа прийняв від нього чернецтво під ім’ям Антоній. Наставляючи Антонія, як жити по-чернечому, ігумен, який постриг його, мовив: «Повертайся знову на Русь і хай буде тобі благословення від Святої Гори, і багато від тебе чорноризців буде».

За порадою свого наставника Антоній, якому на той час було близько тридцяти років, у 1013 році повернувся на Русь, щоб проповідувати чернече життя. Прп. Антоній прийшов у Київ, «обійшов монастирі всі і жодного не вподобав». Потім «став ходити він по дебрях і горах і шукав місця, яке б йому Бог показав». На Печерських пагорбах він знайшов «печерку малу на два сажні», котру колись викопав для самітних молитов пресвітер Іларіон. Прп. Антоній оселився в цій печері «і почав жити тут, молячи Бога, їсти хліб сухий, і то через день, і в міру води споживати, і печеру копати…».

Цю ж оповідь прп. Нестора передано і в «Києво-Печерському Патерику». Однак тут викладено дещо іншу версію, за якою прп. Антоній оселився в печері, викопаній варягами, і перебував там у великій помірності. Згодом він знову пішов на Святу Гору Афон. Ця подія сталася за часів Святополка Окаянного, після вбивства мучеників, благовірних князів Бориса і Гліба.

Повернувшись з Афону, прп. Антоній оселяється в Іларіоновій печері. За короткий термін він був «знаний усіма» і «славний у Руській землі… і честь мав». Невдовзі «почала приходити до нього братія… і так зібралося до нього братів дванадцять. І викопали печеру велику, і церкву, і келії. І до цього дня є вони в печері під старим монастирем».

До кінця правління Ярослава Володимировича авторитет Антонія на Русі був настільки високий, що Ізяслав Ярославович, який успадкував після смерті батька в 1054 році великокнязівський престол, насамперед, прийшов до старця за благословенням. Він передав ченцям, які зібралися навколо Антонія, Берестову гору, де почав розростатися Печерський монастир.

1073 року заклали кам’яний Успенський собор, освячений у 1089 році. Цей собор – «Церква велика» – став центральною будовою монастиря. Проте стосунки з владою у монастирі вже тоді були напруженими. Перший конфлікт виник через постриг близьких до князя Ізяслава без його відома юнаків. Київський володар погрожував Никону, який їх постриг, і Антонію, який цей вчинок благословив, суворими карами і закриттям монастиря.

Антоній з братією не відступили, готуючись піти в іншу країну. Проте дружина Ізяслава угамувала гнів чоловіка, розповівши йому про те, що її батько, польський король Болеслав Хоробрий, розгнівавшись на своїх чорноризців, вигнав їх зі своєї країни, чим розгнівив Бога і невдовзі раптово помер, після чого в Польщі почалися заколоти і усобиці. Ізяслав відступив і послав на пошуки Антонія, який уже покинув околиці Києва, з проханням вернутися у монастир. Старця знайшли через три дні. Приставши на прохання, він повернувся у засновану ним обитель.

Одного разу прп. Антоній закликав братію і мовив до них: «Се Бог нас поєднав, браття, і ви тут від благословення Святої Гори, ігумен Святої Гори постриг мене, а я вас постригав… Живіте осібно, настановлю я вам ігумена, а сам хочу на іншій горі поселитись один, щоб, як звик уже, жити, усамітнившись».

Він поставив їм ігумена на ім’я Варлаам, а «сам пішов на гору, викопав печеру… і в ній закінчив дні свої, живучи в доброчинності, не виходив з печери ніколи й нікуди сорок літ… в ній же і закінчив життя своє, в ній же лежать мощі його й до сьогодні».

За легендою, прп. Антоній перед смертю скликав братію, після кількох настанов попрощався з ченцями й віддалився (наймовірніше, до своєї келії), після чого земля в келії завалилася. Ченці зробили спробу відкопати прп. Антонія, але з одного боку їм перепинив шлях вогонь, а з іншого – вода. Сталася ця подія в 1073 р.

Отак і залишились святі мощі преподобного лежати недоторканними неподалік від того місця, де ще в давнину викопано церкву прп. Антонія.

Далі літопис повідомляє про те, що прп. Варлаам відійшов на ігуменство в монастир св. Димитрія, споруджений князем Ізяславом. На його місце був поставлений прп. Феодосій, «слухняний, покірливий і смиренний».

^ Феодосій (Теодосій) Печерський (бл. 1036-1074) народився у Василькові, під Києвом, у родині тіуна, князівського службовця. На 8-й день батьки принесли дитя до священика, аби дати йому ім’я. Пресвітер, як засвідчує Печерський Патерик, побачив, що ця дитина змалку «Богу дана, і нарік його Феодосієм». Втративши на 14-му році життя батька і залишившись жити з матір’ю, він терпів від неї багато неприємностей через свою глибоку релігійну настроєність. Одного разу довелося йому побачити прочан з Єрусалима, які оповідали про святі місця, і він так захотів побачити все це на власні очі, що пішов із ними до Палестини. Мати наздогнала його, повернула з дороги, а потім щиро просила його не покидати її, а жити як належить шляхетному юнакові. Невдалою виявилася і друга втеча з дому. Зате третя спроба увінчалася успіхом і йому вдалося дістатися до Києва з купцями.

Обійшов монастирі, але в жодному з них його не прийняли. І лише потрапивши до прп. Антонія був пострижений і оселився в печері. За надзвичайне праведне і набожне життя його обрали ігуменом, незважаючи на його молоді роки. Під його проводом печерський монастир зріс до 100 ченців, мав великий вплив на церковне, громадське та культурне життя Києва.

Його ім’я пошановують врівні з прп. Антонієм як засновника Печерської обителі. За нього монастир розпочинає новий період свого розвитку – етап, коли було прийнято монастирський статут, запозичений у візантійського Студитського монастиря. Статут Печерського монастиря правив за взірець усім руським чернечим обителям. Знаменно, що засновником спільних чернечих житій у візантійській практиці був також прп. Феодосій Великий.

Феодосій Печерський – один із засновників головного храму монастиря – Успенського собору. Спершу 1062 р. було споруджено дерев’яну церкву біля самих печер, а через одинадцять літ, 15 серпня 1073 р. будівничі заклали кам’яний фундамент величного храму там, де ми сьогодні, після відродження знищеного вибухом 3 листопада 1941 року, можемо його бачити.

Самому Феодосієві не судилося побачити храм в усій його красі й довершеності. Вже немолодий як для середньовіччя, він працював на будівництві разом з усіма, носячи масивні камені, надірвався і через деякий час помер. Літописець Нестор так описує Феодосія на тій роботі: «Коли хто-небудь, хто не знав Феодосія, бачив його в такому одязі, то не міг і подумати, що це і є той самий блаженний ігумен, а визнавав його за одного з кухарів…». Він ніколи не закликав ченців до роботи, не наказував їм працювати, а сам завжди подавав приклад у цьому.

Гортаючи сторінки «Києво-Печерського патерика», читаємо «… Того ранку Феодосій з’явився на вулицях Києва у тому самому вбранні, що й завжди, у неймовірному лахмітті, на яке не зазіхнув би найостанніший жебрак. Похитуючись від утоми, вів коня з візком, на якому спав візник князя Ізяслава. Цілу ніч один з найвизначніших ієрархів тогочасної церкви віз степами свого сановного парафіянина. Коли ввечері князь дав ігумену візок, аби легше було йому дістатися до Києва, князівський візник, поглянувши на одяг Феодосія, вирішив, що це простий чернець монастиря, і сказав йому: «Чорноризцю! Ось ти кожен день без діла живеш, а я дуже втомився. Не можу вже на коні сидіти. Давай зробимо так: я ляжу на візок, а ти можеш і на коні сидіти». Феодосій не заперечував. Він намагався нікому не відмовляти і ніколи не шукати інших шляхів, коли йшлося про те, щоб допомогти людині ділом. При цьому він не зважав на те, ким був прохач, яку посаду обіймав».

Нестор-літописець, який замолоду знав Феодосія особисто, писав, що коли він «бачив жебрака або каліку, або хворого, або бідно вдягненого, жалкував за ним, і дуже журився за нього, із слізьми проходив мимо». Коли йшлося про матеріальну допомогу, то він віддавав останнє – і не тільки своє, а й монастирське майно. Співчуваючи всім стражденним, печерський ігумен не вмів приховати своєї нелюбові до тих, кому добре жилося на цій грішній землі. Він не любив самого способу їхнього життя й особливо тієї жорстокості, якою воно було пройняте. Коли молодші сини Ярослава Мудрого Святослав і Всеволод захопили великокнязівський стіл свого старшого брата Ізяслава і запросили святого ігумена Феодосія на банкет, замість подяки вони почули не дуже чемну відповідь: «Не можу йти на трапезу Вельзевулову і доторкатися до їжі, просякнутої кров’ю вбитих».

Християнська доброта має «матеріалізуватись», наголошував Феодосій, не лише в молитвах, а й у практичних справах. Як пише Нестор, він «побудував двір поблизу свого монастиря і церкву там в ім’я Стефана, і тут наказав бути жебракам і сліпим, і кульгавим, і хворим. Із монастиря наказав він приносити їм все необхідне – від усього майна монастирського десяту частину віддавав їм. І ще кожну суботу посилав віз хліба ув’язненим».

Ідеалом великого ігумена була людина, що діє, виходячи не з економічних, політичних і навіть національних інтересів, а за велінням совісті. Постійно розмірковуючи про це, він пише в листі до князя Ізяслава: «Якщо бачиш голого або голодного, або взимку, коли холодно, або бідою гнаного, хай це буде єврей, або сарацин, або волзький болгарин, або єретик, або католик, або будь-який поганин – будь-кого помилуй і від біди порятуй, як можеш». Як бачимо, доброта для нього була вища за ідейні переконання, політичні, навіть релігійні погляди. Ми, люди, маємо бути насамперед добрими, совісними, а вже потім католиками чи православними, болгарами чи українцями. Все, що заважає совісті й доброті, має бути відкинуте із життя.

Літературна спадщина Феодосія Печерського стала широко відомою в Україні з літописів XVI–XVII століть. Збереглося 11 його творів: 2 послання до великого князя Ізяслава Ярославовича, 8 «слів» та «повчань» монахам («Про любов», «Про піст», «Про душевну користь») і молитва «За всіх християн».

Феодосій Печерський помер, коли йому не виповнилось навіть 40 років. Ім’я цього монаха ще за його життя було широко знане в усій Київській Русі. Його авторитет часто-густо переважав авторитет князів, хоч ніякої влади у Феодосія не було. Були в нього тільки слово правди, молитва до Бога та поради світським людям, і найголовніше – таке життя, яке дало підстави наректи Феодосія після його смерті святим. Феодосій був канонізований як святий у 1108 році. З 1131 року нетлінні мощі Феодосія покоїлися у срібній, вкритій позолотою, раці. Вклонитися їм сходилися прочани з усіх куточків Русі. В тривожні місяці чекання навали Батия печерські ченці сховали їх «під спуд» собору, і точне їх місце перебування до цього часу залишається невідомим. Дні його поминання – 3 травня та 14 серпня.


Список літератури


Воронцова, О. Лаврські печери [Текст] : путівник / О. Воронцова. – К. : Амадей, 2000. – 144с.

Зубалій, О. Феодосій Печерський – церковний діяч Руси-України [Текст] / О. Зубалій, Д. Рященко // Історія України. – 2004. – № 36 (вер.). – С. 2-5.

Кієво-Печерскій патерикъ, или сказання о житіи и подвигахъ Святых Угодниковъ Кіево-Печерской Лавры [Текст] : репринтное издание с третьего издания 1903 г. – К., 1991. – С. 8-57.

Народжені Україною [Текст] : меморіальний альманах : у 2-х т. – К., 2002.

Т. 1. – С. 92-93.

Т. 2. – С. 674-675.

Провідники духовності в Україні [Текст] : довідник / за заг. ред. І. Ф. Кураса. – К., 2003. – С. 156-157.

100 найвідоміших українців [Текст] . – К. – М., 2001. – С. 39-47.


^ ПРЕПОДОБНИЙ ІОВ, ІГУМЕН ПОЧАЄВСЬКИЙ


Іван Желізо народився в Галичині на Покутті, десь біля 1551 р. в православній родині. Родина була заможна й шляхетна. З малих літ у дитини помічався нахил до релігійного життя. В десять років став послушником Угорницького монастиря. Чому так рано він вступив до монастиря відомостей немає. Можливо, що батьки його разом померли, а може їх татари захопили в полон або вбили, що тоді бувало нерідко. Це був десь 1561 р. А в 12 років, десь року 1563-го, молодий послушник Іван став просити постригти його в монахи. Бажання не буденне для малого, але його виконали, і Іван став Іовом на честь Іова Многострадального. При постриженні в монахи міняється ім’я, зостається тільки початкова буква зі світського імені.

Коли Іов досяг повноліття, то його висвятили в диякони, пізніше і в ієреї, він став ієромонахом. Іов від юнацьких літ був аскетом: суворо постував і любив багато молитися. А тепер віддавався цьому весь. Пізніше преподобний прийняв велику схиму і йому повернулося ім’я Іоанн, але в Почаївській традиції і в святцях він так і залишився Іовом. Чутки про суворе чеснотне життя Іова покотилося по всіх Карпатах, по всій Галичині й докотилися й до князя Костянтина Острозького.

І князь Костянтин, фундатор Дубенського монастиря, звернувся до ігумена Угорницького монастиря відпустити до Дубна Іова для керівництва монастирем. І десь року 1584-го Іов був обраний ігуменом Дубенського монастиря, яким керував 20 років, навчаючи братію свою чеснотного спільного монашого життя, особистим прикладом показуючи їм найвищі приклади до православного подвигу. Ігумен сильно впливав на всіх, і Дубенський монастир духовно сильно виріс, став фортецею православ’я. Під час Великого посту князь Острозький зазвичай перебував у Дубенському монастирі. Скидав з себе світську княжу одежу, а зодягав монашу і цілий піст жив з монахами. Звичайно, в цей час князь давав монастиреві щедрі пожертви. Духівником його був прп. Іов.

Прп. Іов добре розумів, що для боротьби з католиками та уніатами найбільше потрібна належна й добра освіта. І він, будучи ігуменом Дубенського монастиря, завжди пильнував, щоб там були потрібні книги. А тоді їх можна було мати тільки рукописні. Він створив гурток письменних ченців, які переписували книжки не тільки для своєї потреби, але й для поширення по інших монастирях. Для того часу це була величезна культурна робота.

Ігуменування в Дубні було тяжке, бо й час був такий, але служба полегшувалась постійним заступництвом князя Острозького. Прийшов страшний 1596 р. з його ще страшнішою нечуваною зрадою – Берестейською унією. На всю Україну прогримів голос православного Собору: «Не визнаємо унії, не визнаємо тепер і на віки вічні, бо це зрада Україні».

Іов Желізо з Дубенським монастирем стояв як справжнє залізо. Злоба уніатів не знала меж – вони вривалися в монастир зо всіх сторін, але ще був живий князь Костянтин Острозький зі своїм чисельним козацьким військом, якого боявся навіть польський король, а тому Дубенський монастир уніати ніяк не могли захопити. Та після смерті князя Острозького уніати силою захопили й Дубенський монастир.

^ Прп. Іов перейшов на ігуменство до нового Почаївського монастиря. У Почаєві прп. Іов пробув майже 50 років і зробив тут надзвичайно багато: це він поставив його на тверді ноги, належно організував його життя згідно з Уставом. І Почаївський монастир став сяяти на всю Волинь своїм чеснотним життям, а Іов заслужив собі правдиве ім’я – Почаївський.

Завдяки неустанним старанням прп. Іова в Почаєві були відкриті школа і типографія. Чимало видань особливо важливих в умовах католицької експансії в Західній Русі вийшли в світ у типографії Почаївського монастиря.

Католики й уніати безперервно зазіхали на Почаївський монастир, а то й зі зброєю нападали на нього та його маєтки. Але ігумен Іов мужньо боронив монастир і віру православну.

На цей час повмирали всі православні єпископи, а вибрати нових польська влада, що силою впроваджувала унію, не дозволяла. Тоді гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний упросив патріарха Єрусалимського Феофана, що проїздив Україною, висвятити Україні митрополита та п’ятьох єпископів. Патріарх зробив це у 1620 році і українська церква ожила. Поляки й уніати горіли злобою, але нічого вдіяти не змогли, бо тоді ж козаки присягнули зброєю боронити свою православну віру проти нападів уніатів.

У 1628 році нововисвячений митрополит Іов Борецький скликав Київський Собор, на якому був і Почаївський ігумен, який підписався під зверненням про твердість стояння у православній вірі.

Тим часом у 1623 році протестант поляк Андрій Філей зі своїм військом пограбував Почаївський монастир, забрав чудотворну ікону Божої Матері, тобто саму душу монастиря і перевіз її до свого замку. Через 18 років чудотворна ікона Божої Матері повернулась до монастиря. Ігумен Іов особисто звертався до польського суду, приходив на всі судові засідання, бо боронив інтереси монастиря. У 1647 році найвищий Люблінський суд – уже пахло Хмельниччиною – таки наказав Філеям повернути все награбоване…

Іов Желізо завжди був зразком чеснотного монашого життя й без слів кликав за собою весь монастир своїм власним прикладом. Прп. Іов був зразком трудящого монаха: він цілий день невпинно працював, ніхто ніколи не бачив його без діла. То садив і пересаджував дерева в монастирському садку, то копав на городі. До нашого часу зосталися старезні й височезні липи, які посадив прп. Іов та криниця, яку він викопав з монахами. А по ночах прп. Іов любив молитися, особливо у своїй печері – зачинявся і молився на самоті.

Прп. Іов був щедрий, милостивий і допомагав кожному, хто до нього звертався. Виявляв поблажливість до людських слабкостей. Одного разу він побачив чоловіка, який крав зерно з монастирської клуні. Він допоміг покласти йому на плечі мішок з краденим, лише нагадав про страх Божий і більше нічого. І злодій не витримав, кинув мішок, а сам впав у ноги преподобному і просив простити за крадіжку. А Іов тихо пішов у свою печеру і молився далі, просячи Пречисту рятувати всіх і допомагати бідним.

За своє глибоке чеснотне життя Іов удостоївся навіть того, що йому одного разу явилася Божа Матір. Прп. Іов прожив довге життя і відійшов до Господа 10 листопада 1651 р. у віці 100 років. Коли ховали тіло прп. Іова, то багато людей бачили блискуче сяйво, яке виходило з його могили. На могилу приходило багато народу. Почалися чудесні зцілення й чутки про них понеслися по всій Україні. Біля 8 років пролежало тіло преподобного, закопане в монастирському садку. У 1659 р. гроб було відкопано й відкрито – тіло було нетлінне. Прп. Іова Почаївського було канонізовано, церква зарахувала його в число своїх Святих.

Належно оцінити працю прп. Іова можна тільки на тлі тодішнього часу, на тлі історії, – при жорстокому гонінні на православ’я він був крицевим прикладом стійкості для всіх православних.

Список літератури


Огієнко, І. (митрополит Іларіон). Свята Почаївська лавра [Текст] / упор., авт. передмови М. Тимошик. – К. : Наша культура і наука, 2004. – 440 с., іл.

Рыбаков, Д. Преподобный Иов игумен и чудотворец Почаевский [Текст] : память – 10 ноября (преставление), 19 мая, 10 сентября // Мгарскій колокол. – 2007. – листопад. – С. 5-6.


^ СВЯТИТЕЛЬ ПЕТРО МОГИЛА – МИТРОПОЛИТ КИЇВСЬКИЙ




Петро Могила належить до тих людей, чиї імена символізують відродження нації. Біля витоків прославленої далеко за межами України Києво–Могилянської академії поряд з іншими культурними діячами XVII ст. стоїть і Петро Симонович Могила. Величезною є роль П. Могили й у відновленні православного богослов’я, що майже не змінювалося впродовж багатьох століть.

^ Святитель Петро народився 21 грудня 1574 року в Яссах, в аристократичній валашсько-молдовській православній сім’ї Могил, був третім сином. Його батько був князем Валахії (1601–1602 рр.) та Молдови (1606–1607 рр.). У фамільному гербі Могил містяться герби і Молдови, і Валахії. У той час Валахія і Молдова були васалами могутньої Османської імперії.

Після загибелі батька у 1607 році Могили вимушені були переїхати до Польщі, де в них були сильні та багаті родичі. Польські магнати прийняли родину молдовського господаря як рівних собі, не дивлячись на релігійні відмінності (вони були православними).

Хоч немає ніяких документальних відомостей, майже всі дослідники біографії Могили згодні з тим, що первісну освіту Петро Могила здобув під керівництвом наставників Львівської братської школи, що перебували в дружніх відносинах з родиною Могил, а закінчив в університетах Польщі та Франції. В історичній літературі містяться відомості про його навчання в Сорбонні і навіть про спільного із Р.Декартом учителя.

У віці 20–22 років Петро Могила стає офіцером польської армії, але ще до того здобував ще одну, на той час не менш важливу освіту, що зветься опікунством. Існував звичай, що молода людина для закінчення освіти поступала на двір одного з магнатів, де здобувала знання з військового мистецтва та шляхетних звичок. Опікуном Петра був коронний канцлер і гетьман Станіслав Жолкевський.

Тернистими життєвими шляхами прийшов він в Україну, що стала його другою батьківщиною.

^ Що змусило його, претендента на трон Молдовії, пов’язати долю з Києвом? Що штовхнуло його раптом залишити військову кар’єру, знехтувати освітою, талантом, видатними здібностями і з’явитися серед братії Києво–Печерської лаври в сутані простого ченця? Поразка під Цецорою у 1620 році, коли турки вщент розбили польські війська і П. Могилі в числі небагатьох щасливців удалося уникнути загибелі? Але ж через рік була славна перемога під Хотином, де вирішальну роль відіграло українське козацтво під проводом гетьмана П. Сагайдачного! Зневіра у світське життя? Чи щось глибоко особисте? Що б там не було, але рішучий крок він зробив, змінив шаблю на хрест, став на шлях служіння православній руській церкві.

Хоч мав він симпатії до польської держави і культури і родинні зв'язки з польською аристократією, це, однак, не перешкодило Петрові Могилі з дитинства виховувати в собі любов до православної віри.

Петро Могила вирізнявся з когорти європейських освічених митців-мислителів тим, що до останку життя так і не став уніатом або римо-католиком, бо тоді справжнє європейство асоціювалось із західними конфесіями християнської віри.

Опанувавши досконало тодішню українську, польську, румунську, латинську і грецьку мови, здобувши загальну світську, а згодом і релігійну, освіту, Петро Могила був належно підготовлений, щоб згодом бути не тільки одним з найвизначніших реформаторів освіти в Україні, а й безпосередньо взяти участь у створенні висококваліфікованих студій у релігійно-церковній ділянці.

Саме в боях під Хотином П. Могила зблизився із П. Сагайдачним, а невдовзі тісні стосунки склалися в нього і з відновленою православною ієрархією Київської митрополії на чолі з Іовом Борецьким. Починаючи з 1622 року П. Могила – частий гість у Києві, він купує на околиці міста кілька маєтків з наміром пов’язати своє подальше життя з цим древнім центром православ’я. Під впливом І. Борецького П. Могила несподівано навіть для своїх друзів звільняється з блискуче початої військової служби і приймає чернецтво.

Своїм швидким обранням на таку високу посаду П. Могила багато в чому зобов’язаний підтримці І. Борецького, котрий справляв значний вплив на лаврську братію, а також прихильному ставленню до нього шляхти Київського воєводства. Кандидатуру П. Могили без вагань затвердив і король Сигізмунд III. Відтоді П. Могила стає однією з головних постатей українського церковного, політичного і культурного життя України.

^ У 54 роки його обирають архімандритом Києво–Печерської лаври – найавторитетнішого на східнослов’янських землях мо