Реферат: Загальна характеристика роботи актуальність теми

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Відродження української державності у 1991 р. знаменувало незаперечний факт торжества історичної справедливості. Поступово Україна відновлює свої історично зумовлені позиції у світовому співтоваристві. На геополітичній карті Європи постала незалежна держава Україна, а такі ознаки, як суверенність, конституціоналізм, набувають статус атрибутів її діяльності на міжнародній арені як суб’єкта міжнародного права.

Ідея державного суверенітету належить до однієї з загальнолюдських цінностей. Акт проголошення незалежності увінчав тисячолітню традицію українського державотворення з урахуванням права на самовизначення, передбаченого Статутом Організації Об’єднаних Націй та іншими міжнародно-правовими документами.

Простежуючи стан і перспективи державницьких домагань українства, слід зауважити, що вони залежали не тільки від внутрішніх, але й від зовнішніх чинників. Так було в ХХ ст., коли ключовим зовнішнім чинником, який об’єктивно сприяв утвердженню української державності, стало членство України в ООН. Специфіка ситуації полягала в тому, що УРСР не була класичною суверенною державою, оскільки де-юре не була визнана іншими державами, не мала повноважних представництв в інших країнах, тобто не вела самостійної зовнішньої політики. Але завдяки діяльності в ООН підвищувався її авторитет і міжнародний вплив, відбувався процес накопичення власного досвіду міжнародного спілкування. Міжнародне визнання УРСР як фундатора ООН та потенціал, накопичений за роки діяльності в цій організації, доказово спростовують спроби віднести Україну до другорядних держав, у яких відсутній достатній досвід та традиції зв’язків на міждержавному рівні.

Україна як суб’єкт міжнародного права та міжнародних відносин, беручи участь у роботі ООН зі сприяння міжнародному співробітництву в розв’язанні важливих проблем політичного, соціального та економічного характеру, загальної поваги прав і свобод людини, повністю змогла скористатися результатами свого внеску в міжнародно-правові стандарти лише через 45 років після вступу. У липні 1990 р. Верховна Рада УРСР, відображаючи волю українського народу, проголосила Україну суверенною державою. Сьогодні Україна, відповідно до розділу Х Декларації про державний суверенітет, виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, беручи участь у загальноєвропейському та субрегіональному співробітництві.

Сучасна Україна вбачає свою діяльність в ООН як важливу складову міжнародних зусиль, спрямованих на зміцнення миру та стабільності у світі, розвиток демократії, створення сприятливих зовнішніх умов для розбудови своєї незалежності, поглиблення соціально-економічних реформ.

Проголошений курс на євроінтеграцію шляхом вступу України до міжнародних організацій – ЄС, НАТО, СОТ, необхідність активізації зовнішньополітичної діяльності в відносинах з сусідніми країнами, спонукує державні структури ширше використовувати власний міжнародний досвід. Саме діяльність УРСР в ООН є таким досвідом, який варто вміло та конструктивно враховувати. Україна, як одна з держав-засновниць ООН і активний її член сьогодні, спроможна зробити вагомий внесок у вирішення глобальних проблем людства та сприяти встановленню нових, витребуваних часом відносин між державами у світі на підставі сучасного міжнародного права.

Водночас потрібен об’єктивний і ґрунтовний аналіз прорахунків і помилок, яких не вдалося уникнути навіть тим, для кого боротьба за українську державність стала змістом їхнього життя. Не менш важливим для дисертанта постало завдання щодо очищення історичної правди від політичних нашарувань, ідеологічних штампів, а інколи й фальсифікацій.

Слід також наголосити й на тому, що з пропонованої теми фактично відсутні наукові розробки низки проблем, не кажучи вже про комплексні наукові дослідження. Наведені міркування визначають наукову актуальність даного дослідження, а його результати мають важливе наукове, виховне та світоглядне значення.

^ Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження відповідає напрямам Цільової комплексної програми НАН України № 0186.0.070872 „Актуальні проблеми історії українського національного державотворення”, є складовою наукових програм кафедри історії держави та права Київського національного університету внутрішніх справ, розроблюваної у контексті вимог „Пріоритетних напрямів наукових досліджень Національної академії внутрішніх справ України”, затверджених наказом ректора від 5 квітня 2001 р. Дослідження виконано згідно з Планом науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт КНУВС на 2006 р.

^ Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає в тому, щоб на підставі комплексного аналізу нормативно-правових актів, архівних джерел та історико-правової літератури визначити правові засади зовнішньополітичної діяльності Української РСР 40-х – початку 60-х рр. ХХ ст., з’ясувати характер та основні напрями діяльності УРСР як суб’єкта міжнародних відносин у системі ООН. Водночас здійснено екскурс до проблем українського державотворення у ХХ ст., що дозволило чіткіше окреслити низку закономірностей у послідовному поступі України до кінцевої мети – набуття нею реальної незалежності. Такий підхід надав можливість дещо переосмислити оцінки тієї доби, що сприяло подоланню усталених стереотипів, розширенню фактологічної й джерельної бази дослідження, сприяв пошуку нових підходів до наукової розробки досліджуваної теми, не оминаючи гострих чи дискусійних проблем.

Виходячи з мети даного дослідження, були поставлені такі завдання:

– обґрунтувати вплив членства УРСР в ООН на послідовне утвердження України як суб’єкта міжнародного права;

– визначити ступінь наукової дослідженості проблеми шляхом аналізу наявності історико-правової літератури та введення у науковий обіг широкого масиву малодосліджених документів і матеріалів у яких відображено аспекти правових засад зовнішньополітичної діяльності України;

– з’ясувати становище України як суб’єкта міжнародних відносин у період, що передував вступу УРСР до ООН (1917–1939 рр.);

– узагальнити основні засади та фактори впливу міжнародної політики 30–40-х рр. на вирішення „українського питання”;

– з’ясувати передумови та правові засади участі УРСР у створенні ООН;

– розкрити зміст міжнародних угод УРСР;

– окреслити основні напрями діяльності УРСР у головних органах ООН;

– виявити особливості участі УРСР як члена ООН у роботі спеціалізованих установ ООН та її діяльності на міжнародних конференціях;

– здійснити періодизацію діяльності УРСР в структурах системи ООН.

^ Об’єктом дослідження є суспільні відносини, пов’язані із зовнішньополітичною діяльністю УРСР як члена ООН.

Предметом дослідження є правові засади зовнішньополітичної діяльності УРСР в ООН та її структурах у 40-х – початку 60-х рр. ХХ ст. як суб’єкта міжнародних відносин.

^ Методи дослідження. При роботі над дисертацією автором застосовано сучасні підходи та методи дослідження відповідно до змісту поставлених завдань. Слід зазначити, що складно вести мову про самостійну політику УРСР як держави у визначений період. І тому на основі залучення філософських, загальнонаукових та спеціально-наукових методів дослідження, при аналізі цього періоду були розглянуті різні аспекти реалізації інтересів УРСР в ООН та засоби їх втілення.

Філософський (діалектичний) метод, згідно з яким усі явища (предмети) вивчаються в єдності та суперечності їх протилежностей, надав можливість розкрити основні напрями становлення правових засад зовнішньої політики УРСР в ООН, єдність їх складових елементів та шляхи розвитку в умовах протилежних підходів Української РСР та Союзу РСР до можливості самостійного вирішення УРСР міжнародно-правових і політико-правових питань.

Із числа загальнонаукових методів дослідження слід назвати методи синтезу, структурно-функціональний та системного аналізу. Вони застосовувалися для дослідження конкретних елементів правової системи та правових інститутів, а також тих процесів, що відбувалися у світовому співтоваристві у 40–60-х рр. ХХ ст., у добу суперництва двох суспільно-політичних систем. Ці методи застосовувалися також при аналізі структури правової системи досліджуваного періоду в площині зовнішньополітичної діяльності. Метод системного аналізу, зокрема, став у пригоді при вивченні взаємодії держави і системи ООН, з тим щоб знайти й висвітлити специфіку цієї взаємодії та майбутні тенденції її розвитку. Застосування формально-юридичного методу сприяло здійсненню наукового аналізу правових актів СРСР і УРСР з питань, які регулюють зовнішньополітичну діяльність, та загальному підходу до розгляду результатів цієї діяльності у роботі головних органів та установ ООН.

З урахуванням специфіки теми дослідження використовувалися традиційні (спеціальні) для історико-правового дослідження методи. Порівняльно-правовий метод застосований у зв’язку з необхідністю порівняння правових засад участі УРСР в ООН з метою виявлення їх загальних рис і специфіки, зумовленої становищем УРСР як суб’єкта союзної держави, порівняння розроблених УРСР проектів документів ООН, поправок до актів ООН. Історико-правовий метод застосовувався для дослідження процесів становлення і розвитку правової системи зовнішньополітичної діяльності залежно від історичного етапу розвитку України. Цей метод надав також можливість визначити генезис наукової думки щодо ролі та діяльності УРСР в ООН як суб’єкта міжнародного права. Принцип історизму в науковому пошуку націлив дослідника на конкретно-історичний підхід до фактів, що надало можливість розглядати зовнішньополітичну діяльність УРСР як цілісний об’єкт з притаманною їй системною побудовою.

^ Наукова новизна одержаних результатів. У дослідженні запропоновано комплексне історико-правове бачення зовнішньополітичної діяльності УРСР в ООН на конкретному історичному етапі. Дисертація є першою в сучасній вітчизняній історико-правовій науці монографічною розробкою, де здійснено спробу на базі узагальнення досліджень державознавців та юристів-міжнародників, вивчення архівних документів і матеріалів ООН провести комплексний аналіз правових засад діяльності УРСР як члена ООН в контексті реалізації національних домагань українства.

Конкретизовано наукова новизна основних положень дисертації полягає в тому, що в ній:

1. Запропоновано новий концептуальний підхід до наукової розробки теми, який полягає у тому, що членство УРСР в ООН та її зовнішньополітична діяльність розглядаються крізь призму суб’єкта міжнародних відносин. Це суттєво вплинуло на послідовне утвердження УРСР як суб’єкта міжнародного права, у тому числі й через колективне визнання її з боку членів ООН.

2. Вперше визначено основні аспекти правових засад зовнішньополітичної діяльності УРСР на основі введення у науковий обіг невідомих або маловідомих науковій громадськості документів і матеріалів ООН, опублікованих документів міжнародних організацій, архівних матеріалів; це дало змогу висвітлити малодосліджені сторінки історії становлення міжнародної правосуб’єктності УРСР.

3. З’ясовано, що в передісторії вступу УРСР до ООН Україна, виступала суб’єктом міжнародних відносин у період Української революції (1917–1920 рр.) та відносної політичної самостійності УСРР (1918–1923 рр.), а після вступу до СРСР втратила цей статус.

4. Узагальнено основні умови та фактори впливу міжнародної політики 30–40-х рр. ХХ ст. на вирішення „українського питання”. Основними такими умовами визначено: розчленування українських земель між декількома державами; формування у міжнародної громадськості менталітету щодо „меншовартості” української нації; знищення проявів прямування до незалежності та соборності України. До факторів міжнародного впливу віднесено: військовий (анексія та перерозподіл українських земель); політико-демографічний (відсторонення українців від вирішення власних проблем, штучне винищення українського населення).

5. З’ясовано передумови і правові засади участі УРСР у створенні та діяльності ООН, зокрема, запропоновано класифікувати їх на внутрішні та зовнішні чинники, що відіграли позитивну роль у послідовному державницькому поступі України до незалежності наприкінці ХХ ст. При цьому до внутрішніх чинників віднесено проведення змін у законодавстві СРСР 1944 р., внесених до Конституції 1936 р. (стаття 18-а, пункт „а” статті 14, пункт „д” статті 60 ). Зовнішніми чинниками визнано вагомий внесок українського народу в справу перемоги над нацизмом і надзвичайно великі жертви, яких зазнала Україна під час Другої світової війни, та активізація українського визвольного руху в цей період.

6. Доведено, що у період 1944–1946 рр. УРСР мала двосторонні угоди як повноправний суб’єкт міжнародного права. Це відбувалося шляхом укладення відповідних міжнародних угод, а саме: Угоди 1944 р. між урядом УРСР і Польським комітетом національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі та польського населення з території УРСР та Угоди 1945 р. між урядом УРСР та Адміністрацією допомоги і відбудови при Організації Об’єднаних Націй (ЮНРРА) про безоплатну допомогу Україні.

7. Виокремлено і висвітлено такі основні напрями діяльності УРСР у головних органах ООН, які полягали: у скороченні озброєнь та вилученні з арсеналів ядерної зброї; у наданні суверенітету колишнім колоніям та підтримці національно-визвольних рухів; у формуванні складу членів ООН та участі у становленні системи головних органів ООН; у розробленні конвенційних положень, спрямованих на міжнародно-правовий захист прав людини тощо.

8. Виявлено особливості участі УРСР у роботі спеціалізованих установ ООН та висвітлено діяльність УРСР на міжнародних конференціях. Проаналізовано суттєвий внесок УРСР у діяльність Міжнародної Організації Праці (пропозиції щодо усунення дискримінації в оплаті праці за ознаками статі, забезпечення безпечних умов праці, заборони примусової праці тощо). Предметно показано, що в ЮНЕСКО УРСР прагнула донести надбання своєї культури до відома світової спільноти. Доведено, що на міжнародних конференціях УРСР брала участь у підписанні важливих міжнародних актів та у винесенні на розгляд світової спільноти питань щодо здійснення заходів з урегулювання питань, пов’язаних з ліквідацією наслідків Другої світової війни.

9. Здійснено періодизацію діяльності УРСР в системі ООН в 40-і – 60-і рр. ХХ ст. При цьому виділено такі періоди: 1-й – 1945–1949 рр. – участь у розробленні та прийнятті Статуту ООН і формуванні головних органів ООН, активна та послідовна політика у питанні ядерного роззброєння; 2-й – 1950–1954 рр. – зниження активності української делегації та зміщення акцентів у бік вирішення питань допомоги народам Азії і Африки у боротьбі за незалежність; 3-й – 1955 – початок 60-х рр. – відхід від активної участі у роботі головних органів ООН та перехід до більш конструктивної діяльності у спеціалізованих установах системи ООН.

^ Практичне значення одержаних результатів. Сформульовані у дисертації положення можуть бути використані при проведенні подальших розвідок проблем удосконалення правових засад зовнішньополітичної діяльності на сучасному етапі; в практичній роботі центральних органів державної влади, причетних до визначення основ і реалізації зовнішньої політики України.

Аналітичний матеріал може бути залучений при підготовці праць з історії держави та права України, міжнародного права, історії України; при написанні підручників, навчальних посібників і спецкурсів; при науковій розробці проблем діяльності України на міжнародній арені; у навчальному процесі при викладанні курсів „Історія держави та права України”, „Історія держави та права зарубіжних країн”, історичної частини курсу „Міжнародне право”.

^ Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження обговорені на кафедрі історії держави та права Київського національного університету внутрішніх справ. Результати дослідження були оприлюднені у доповідях на міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях, зокрема: “Актуальні проблеми правознавства очима молодих вчених” (м. Хмельницький, 2002 р.); “Правова система України: сучасний стан та перспективи розвитку” (м. Рівне, 2004 р.); “Верховенство права у процесі державотворення та захисту прав людини в Україні” (м. Острог, 2005 р.); “Правові проблеми сучасності в умовах розвитку юридичної науки” (м. Чернігів, травень 2005 р.), тези опубліковано у збірниках конференцій.

Публікації. Основні наукові положення дисертаційного дослідження викладено дисертантом у п’яти наукових статтях, що входять до переліку фахових видань ВАК України.

^ Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, які охоплюють шість підрозділів, висновків та списку використаних джерел (359 найменувань). Повний обсяг дисертації становить 224 сторінки, з них 193 сторінки основного тексту.

^ ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовуються актуальність і новизна теми дослідження, показано його зв’язок з науковими програмами, планами, темами, визначаються мета і задачі, об’єкт і предмет дослідження, його методологічні основи, формулюються основні положення та висновки, що виносяться на захист, показано теоретичне значення отриманих результатів, містяться відомості про їх апробацію, наведено дані про публікації у фахових наукових виданнях.

^ Розділ 1 „Історіографія проблеми та джерельна база дослідження” складається з двох підрозділів і містить наукову характеристику історіографічної та джерельної бази за темою дисертаційного дослідження.

У підрозділі 1.1 „Історіографія досліджень зовнішньополітичної діяльності Української РСР 40-х – початку 60-х рр. ХХ ст.” аналізується наукова література, присвячена становищу України на міжнародній арені як у досліджуваний період, так і в період, що йому передував.

Запропоновано поділ історіографічного масиву за темою дисертації на три групи: 1) праці радянських та сучасних російських науковців; 2) дослідження вчених української діаспори та західних правників; 3) праці сучасних вітчизняних дослідників.

Зазначено, що активна зовнішньополітична діяльність УРСР дала поштовх дослідженням попередніх періодів здійснення Україною зовнішніх функцій. Праці радянських вчених майже не висвітлювали міжнародну діяльність України у період Української революції 1917–1920 рр. Лише наприкінці 50-х – початку 60-х рр. з’являються публікації, в яких порушується проблема історії державності та зовнішньої політики УСРР 1917–1923 рр., тобто до утворення СРСР (монографії С.О. Макогона, А.П. Ткача, І.С. Хміля, В.В. Цвєткова). Загальнотеоретичні питання розвитку міжнародного права, історії створення ООН та її діяльності досліджували в Україні Б.М. Бабій, В.М. Корецький, Р.Г. Симоненко, П.П. Удовиченко та ін. Вагомим є доробок радянських вчених Р.Л. Боброва, Ф.І. Кожевнікова, М.Б. Крилова, С.А. Малініна, Г.І. Морозова, Г.І. Тункіна, О.О. Шибаєвої, В.Г. Шкунаєва та ін.

У 50-х рр. ХХ ст. одним із перших в Україні проблему діяльності УРСР у сфері міжнародних відносин дослідив Є.Л. Курішков. Ґрунтовними є праці В.А. Василенка, І.І. Лукашука, О.І. Воробйова, Ф.П. Карпенка. Комплексним дослідженням є монографія Л.О. Лещенка „Україна на міжнародній арені”, проте автор розглядає період становлення повоєнної міжнародної безпеки та діяльність УРСР на міжнародній арені до 1949 р. Заслуговує на увагу один з аспектів теми, порушений М.І. Павленком, а саме – внесок української дипломатії у вирішення проблеми біженців та переміщених осіб засобами і можливостями ООН. Окремі аспекти діяльності УРСР на міжнародній арені висвітлено у працях С.Б. Буряка, І.В. Ніколайка, І.М. Хворостяного та ін. Серед сучасних російських міжнародників, що приділяють увагу висвітленню актуальних проблем міжнародного права, слід відмітити І.І. Лукашука

Історіографія проблеми, представлена творами науковців української діаспори, характерна тим, що автори, відзначаючись плюралізмом думок, були послідовними борцями за незалежність України і палко вітали її діяльність на міжнародній арені. У довоєнний період вийшли узагальнюючі дослідження з історії становлення державності в Україні 1917–1921 рр. і пов’язаної з цим міжнародної діяльності. Це, зокрема, статті І. Борщака, Б. Галайчука, 7-томна праця М. Стахіва ”Україна в добі Директорії УНР”, „Історичні есе” І. Лисяка-Рудницького.

Наділення УРСР зовнішньополітичними повноваженнями та визнання її членом-засновником ООН викликало широкий міжнародний резонанс і неоднозначні погляди науковців діаспори. Частина дослідників (М. Сосновський, В. Лисий) дотримувалися погляду, що ні конституційні зміни 1944 року, ні рішення Конференції у Сан-Франциско 1945 року не наділили УРСР державно-політичним статусом і вона не стала суб’єктом міжнародного права. Інші науковці (Б. Галайчук, В. Маркусь, В. Голуб) визнавали УРСР як державу та не заперечували її статус як суб’єкта міжнародного права, однак ставили цю суб’єктність у залежність від членства в ООН.

Західні вчені К. Дженкс, К. Кольяр, Л. Менахем, В. Моравецький, Р. Хіддінс, Х.-А. Шреплер та інші так і не дійшли до спільного знаменника стосовно державності, а отже й міжнародної правосуб’єктності України. Працям В. Аспатуріана, Я. Білінські, П. де Вішера, А. Фердросса властиві контрастні підходи як до визначення підставності правової діяльності УРСР в ООН, так і до оцінки її місця у системі міжнародних відносин.

З набуттям незалежності в Україні вийшло чимало наукових праць про її участь у міжнародному спілкуванні. Помітно активізувалися дослідження зовнішньої політики українських урядів доби Української революції (кандидатські дисертації Д. Вєдєнєєва, Н. Городні, Т. Заруди, П. Притуляка, В. Соловйової). Сюди можна віднести також праці дослідників В.Ф. Верстюка, Я. Грицака, О.П. Реєнта, О.С. Рубльова. Проте період міжнародного спілкування УСРР до входження в СРСР залишається малодослідженим.

Висвітленню державотворчих процесів, які відбувалися протягом минулого століття в Україні, та їх правовому аналізу присвячено праці вітчизняних істориків та правників В.Д. Бабкіна, М.В. Коваля, А.П. Коцура, С.В. Кульчицького, О.Л. Копиленка, В.С. Макарчука, О.М. Мироненка, Ю.І. Римаренка, А.Й. Рогожина, А.Г. Слюсаренка, В.Я. Тація, О.В. Тимощука, Б.Й. Тищика, І.Б. Усенка, О.О. Шевченка, О.Н. Ярмиша.

На основі архівних матеріалів та історіографічного масиву ряд авторів висвітлили коло проблем, пов’язаних з міжнародно-правовою діяльністю саме УРСР. Серед них – І.О. Беттяр, Л.Д. Васильєва-Чекаленко, Л.Е. Дещинський, О.Г. Івченко, Я.Й. Малик, А.В. Панюк, О.В. Потєхін. Аспекти даної проблеми розглядали В. Бруз, М.В. Буроменський, Б.І. Гуменюк, В.А. Манжола, Г.М. Цвєтков та ін. Її розкрили у дисертаціях О.Ю. Костенко, О.Е. Болгов, С.І. Шевченко. Слід відмітити працю Є. Камінського і А. Дашкевича. Особливої уваги заслуговують монографія авторів з Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України „Суверенітет України і міжнародне право” і праця науковців Національної академії наук України та Інституту історії України „Нариси з історії дипломатії України”, в якій вчені відтворили широку палітру діяльності української дипломатичної служби в різні історичні епохи.

Огляд наукових праць з проблеми свідчить, що міжнародна діяльність України була предметом значної кількості досліджень. Проте це не знімає необхідності подальших наукових розробок. По-перше, в радянській історіографії проблема досліджувалася тенденційно, а окремі її аспекти замовчувалися, мали місце політичні нашарування, фальсифікації, упереджені підходи до її висвітлення. По-друге, існують значні прогалини, зумовлені тим, що автори обійшли увагою вагомі джерела й чисельні масиви документів, пов’язаних з різними сторонами міжнародної діяльності УРСР.

У підрозділі 1.2 „Основні історико-правові джерела правових засад зовнішньополітичної діяльності Української РСР” здійснено комплексний аналіз сукупності джерел, де містилася та чи інша інформація з досліджуваної проблеми. Джерела виокремлено у такі групи: матеріали архівних фондів (архівні джерела); нормативно-правові акти, що проливають світло на проблеми української зовнішньополітичної діяльності; офіційні збірники документів; періодичні видання; мемуарна література.

До найбільш інформативних джерел належать матеріали ЦДАВО України з фондів Верховної Ради УРСР (ф. 1), Ради Міністрів УРСР (ф. 2), Народного Комісаріату іноземних справ УСРР (ф. 4). Важливе значення мають матеріали та стенограми з виступами глав українських делегацій на засіданнях сесій ГА ООН, її комітетів та РБ ООН (ф. 4669). Широко використані також матеріали з фондів ЦДАГО України. Корисна інформація, що відображає великий та різноманітний обсяг міжнародної діяльності УРСР, міститься у фонді документів ЦК КПУ (ф. 1). Автором вивчені й документи, зібрані у відомчому архіві МЗС України, що безпосередньо стосуються міжнародної діяльності УРСР. До наукового обігу значна частина документів і матеріалів вводиться вперше.

Джерельну основу роботи становлять й опубліковані документальні матеріали з державно-правової (конституційні акти українських урядів, резолюції і рішення з’їздів, конференцій та пленумів ЦК КПРС, постанови і розпорядження ВЦВК, ЦВК, ВУЦВК, Верховних Рад СРСР та УРСР), а також міжнародної і суспільно-політичної проблематики (видання ООН, офіційні та стенографічні звіти про роботу органів і спеціалізованих установ системи ООН, пленарних засідань сесій Генеральної Асамблеї, засідань Ради Безпеки, Економічної і Соціальної Ради, документи міжнародних форумів). Значний інтерес становлять збірники документів і матеріалів, які торкаються безпосередньо зовнішньополітичної діяльності УРСР, зокрема збірник документів „В інтересах миру та дружби між народами. Міжнародно-правова діяльність УРСР 1945–1972 рр.” з коментарями та висновками К.С. Забігайла.

^ Розділ 2 „Передумови та правові засади вступу Української РСР до Організації Об’єднаних Націй” присвячено розглядові міжнародно-правового становища України і зовнішньополітичної діяльності українських урядів у період Української революції 1917–1920 рр., у 1918–1923 рр. до входження УСРР до складу Союзу РСР та у період до виходу Радянської України на міжнародну арену як держави-засновника ООН.

У підрозділі 2.1 „Міжнародно-правовий статус України до вступу в Організацію Об’єднаних Націй (1917–1939 рр.)” у ракурсі державно-політичних процесів, що відбувалися в суспільно-політичному житті в Україні у період Української революції 1917–1920 рр., процесу державотворення УСРР у 1917–1923 рр. і політико-правового статусу УСРР і УРСР у складі Союзу РСР розглянуто політику тодішніх держав у сфері зовнішніх відносин.

Зазначено, що Перша світова війна кардинально змінила політичну та міжнародну систему відносин, і з розпадом Австро-Угорської та Російської імперій на політичній карті Європи з’явилися нові держави, і серед них Україна. Протягом короткого періоду Української революції 1917–1920 рр. самостійна українська держава пройшла кілька етапів та набувала різних форм державності – від УНР Центральної Ради, Української Держави гетьмана П. Скоропадського до УНР доби Директорії. Для них характерні такі інститути державності, як тимчасовий основний закон, політична та адміністративна структури, мережа громадських організацій, збройні сили, фінансова, судова системи тощо, і в тому числі зовнішньополітичні відносини. Водночас на теренах України виникла Українська радянська республіка (УСРР), яка утверджувала аналогічні інститути державності, але згодом увійшла до складу СРСР.

Із урахуванням особливостей розвитку правових засад зовнішньополітичної діяльності українських національних урядів 1917–1920 рр., а також урядів УСРР і УРСР 1917–1939 рр., дисертант пропонує періодизацію формування правового поля діяльності України як суб’єкта міжнародних відносин.

Перший період – 1917–1920 рр. – становлення національних правових засад участі України у міжнародних відносинах. У діяльності національних урядів України він характеризувався ухваленням значної кількості як внутрішніх нормативних актів (універсали, звернення, Конституції), так і міжнародно-правових актів (Брест-Литовський договір, договори з європейськими державами), де Україна виступала як суб’єкт міжнародного права.

Другий період – 1920–1923 рр. – утвердження міжнародно-правової суб’єктності України. У цей період УСРР, скориставшись своїм невизначеним державно-правовим становищем та враховуючи досвід попередніх українських урядів, також виступала на міжнародній арені як суб’єкт міжнародного права. Правовими актами з регулювання зовнішньополітичної діяльності, були Конституція УСРР 1919 р., постанови ВУЦВК, ноти та звернення українського уряду до урядів інших країн. Завдяки зовнішньополітичній активності уряду УСРР вдалося з 1920 р. до початку 1923 р. встановити дипломатичні відносини з 15-ма державами. УСРР стала учасницею понад 80-ти міжнародних договорів та угод з європейськими країнами.

Третій період – середина 1923 р. до початку Другої світової війни у 1939 р., а також період війни до початку 1944 р. – делегованої міжнародної правосуб’єктності. У цей період формування правового поля діяльності України як номінального суб’єкта міжнародних відносин здійснювалося виключно Союзом РСР. Правова регламентація міжнародної діяльності України обмежувалася лише окремими внутрішніми правовими актами (Конституція УСРР 1929 р., Конституція УРСР 1937 р., а також акти ЦВК УРСР).

Створення у 1922 р. СРСР фактично легалізувало домінування Радянської Росії над іншими республіками. Органи вищої виконавчої влади УРСР втратили можливість формувати власну внутрішню і зовнішню політику. Конституція СРСР 1924 р. проголосила, що уряду СРСР передається представництво Союзу республік в міжнародних зносинах, встановлення дипломатичних зв’язків та укладання договорів з іншими державами. Отже УСРР позбавлялася права на окремі від СРСР міжнародні взаємини, права укладати з іншими державами економічні та політичні договори тощо. Період 30–40-х рр. ХХ ст. для України був етапом зміцнення тоталітарно-репресивного режиму, який здійснював абсолютний контроль над усіма сферами суспільного життя. Конституція СРСР 1936 р. знову закріпила за всесоюзним урядом право ”репрезентувати СРСР у міжнародних відносинах, встановлюючи дипломатичні зв’язки, укладати договори з іншими державами”. Конституція УРСР 1937 р., майже тотожна Конституції СРСР 1936 р., закріплювала положення щодо суверенності держави, проте вони насправді не діяли.

У підрозділі 2.2 „Правові засади вступу Української РСР до Організації Об’єднаних Націй” розглянуто суспільно-політичні та міжнародно-правові умови й обставини, пов’язані зі становленням УРСР як суб’єкта міжнародних відносин. Зазначено, що міжнародна кон’юнктура, а також український визвольний рух під час Другої світової війни змусили уряд СРСР надати більших прав союзним республікам, особливо Україні та Білорусії. У 1944 р. в СРСР були прийняті конституційні акти, які закріплювали державний суверенітет УРСР, частково повертали їй міжнародно-правовий статус.

Закон СРСР від 1 лютого 1944 р. „Про надання союзним республікам повноважень у галузі зовнішніх зносин та про перетворення у зв’язку з цим Народного Комісаріату закордонних справ із загальносоюзного в союзно-республіканський Народний Комісаріат” підтвердив міжнародно-правову суб’єктність УРСР і став правовим підґрунтям для її безпосередньої участі у міжнародному житті. Цей конституційний акт встановлював правові засади відновлення зовнішньополітичної діяльності України як суб’єкта міжнародного права. Це виявилося й у тому, що у структурі державної влади УРСР з’являється Народний Комісаріат, а згодом Міністерство, закордонних справ.

На кінець Другої світової війни Україна завдяки сукупності об’єктивних факторів – воєнно-стратегічного, геополітичного, економічного, демографічного та історико-культурного – стала одним з найпомітніших членів антигітлерівської коаліції. За цих обставин уряд СРСР мав юридичні та фактичні підстави добиватися, щоб УРСР, як і БРСР, кількістю населення і їх політичним значенням, а також внесеним ними вкладом у спільну справу боротьби проти нацистських екстремістів та їх союзників, були повноправно зараховані до числа країн, що найбільше потерпіли від Другої світової війни та одержали право бути країнами-засновницями Організації Об’єднаних Націй.

Правовою підставою для вступу УРСР в ООН стало рішення Виконкому Міжнародної установчої конференції ООН у Сан-Франциско від 30 квітня 1945 р. Після офіційного визнання УРСР усіма країнами-засновницями ООН з 6 травня 1945 р. делегація УРСР включилася у роботу Конференції.

Для УРСР участь у Міжнародній установчій конференції ООН мала велике значення. Членство УРСР та її активна діяльність в ООН, входження у міжнародний простір приносили далекосяжні результати, які проявилися у тому, що Україна знову розпочинала процес становлення та оформлення своєї державності. Це був своєрідний прорив України до спілкування з міжнародною спільнотою. Факт визнання УРСР як члена ООН був одним із ключових елементів утвердження її зовнішньої політики як суб’єкта міжнародного права. Вихід на міжнародну арену мав також морально-патріотичні наслідки, адже певна частина українців як у Республіці, так і за її межами не втрачали сподівань на здобуття Україною справжньої незалежності.

З моменту підписання і ратифікації Статуту ООН, за теорією так званого колективного визнання, факт членства УРСР у цій організації був однозначний з визнанням її всіма членами-засновниками. Це є загальне правило визнання усіх теперішніх членів ООН, оскільки членство у даній організації визначається де-юре обопільно. Як член ООН УРСР виступала суб’єктом міжнародних відносин, мала можливість підписувати і ратифікувати акти, починаючи із Статуту ООН і закінчуючи документами багатьох спеціалізованих установ.

Представники УРСР домагалися закріплення у Статуті ООН таких важливих юридичних і політичних принципів, як забезпечення міжнародного миру та безпеки (ч. 1 ст. 1), поваги до суверенності держав (ч. 1 ст. 2). З ініціативи УРСР до Статуту включені положення про сприяння міжнародному співробітництву в розв’язанні економічних і соціальних проблем (ч. 3 ст. 1), про загальну повагу до основних прав та свобод людини незалежно від расових ознак, походження, статі, мови і віросповідань (п. «с» ч. 3 ст. 1, ч. 1 ст. 55).

Українські делегати на Установчій конференції були обрані до її робочих органів. Так, Д.З. Мануїльського обрано головою Першого комітету першої комісії Конференції, який розробляв текст преамбули і перший розділ Статуту ООН. І.С. Сенін увійшов до комітету, що розробляв положення про Раду Безпеки (глава V). У роботі комітету з розгля