Реферат: Записки Наукового Товариства їм

Записки Наукового Товариства їм. Шевченка том 208 Історично-Філологічна Секція
Мирослав Трухан
Українці в Польщі після другої світової війни 1944-1984


Передмова - Василь Маркусь


Видано у співпраці з ФУНДАЦІЄЮ ДОСЛІДЖЕННЯ ЛЕМКІВЩИНИ
НЮ ЙОРК - ПАРИЖ - СИДНЕЙ - ТОРОНТО 1990


ПЕРЕДМОВА

Пропонована книга д-р Мирослава Трухана "Українці в Польщі після Другої світової війни (1944-1984)" це докторська дисертація автора, яку він успішно захистив на факультеті права і суспільних наук Українського Вільного Університету в Мюнхені в 1985 р. З притиском і повною відповідальністю можна сказати, що ця праця могла бути прийнятою на одержання академічного ступеня в кожному чужому університеті. Видання цієї праці друком у Записках Історично-Філософічної Секції Наукового Товариства ім. Шевченка підкреслює її значення і науковий характер, а також свідчить про розумну інвестицію наших обмежених фондів спонзоруючих установ - НТШ та Фундації Дослідження Лемківщини.

В чому полягає цінність праці М. Трухана? З-поміж різних причинків до з'ясування ситуації української меншости в Польщі по Другій світовій війні, зокрема українською мовою, ця праця є найповнішою і найбільш систематичною та виявляє велику дозу об'єктивности у такій сензитивній проблематиці, якою є питання українців у сучасній Польщі. Автор використав не лише доступні джерела головно українською та польською мовами, але й великий власний досвід молодого учасника і діяча в суспільному житті української спільноти в Польщі по війні. Така позиція автора могла заважити і на тенденції монографії, але вона пробивається відносно мало, а, властиво, через безпосередність історичного викладу та іноді персональні свідчення надає фактам і розповіді більш переконливої вимоги. Автор не скриває свого критицизму до польської режимової політики, а навіть до поведінки широких кіл польського суспільства у стосунку до українців, що залишилися на призволяще долі після 1945 р. в Польщі. Проте ці погляди не виявляють якогось анти-поль-ського комплексу, а радше навіяні турботою про брак в минулому й сьогодні духа співпраці, толеранції та міжслов'янських добрих взаємин.

ВпарІ з тим М. Трухан пильно віднотовує всі прояви доброзич-ливости, намагання усунути обопільні упередження, а головно поглянути об'єктивно на спільне сумне минуле і сучасне обидвох народів. Автор закликає обидві сторони до діялоґу І вироблення концепції польсько-української співдружби, яка послужила б формуванню кращого майбутнього обидвох народів. Написані перед кількома роками думки вже не є такими новими тепер після останніх подій в Польщі та Україні на політичному, культурному та на релігійному відтинках наших взаємин.
Щодо змісту, то праця М. Трухана подає історичне тло української національної меншости в сучасній Польщі (перипетії в час та по Другій світовій війні), зокрема документує й аналізує справу нових кордонів, переселення, діяльність УПА та каральну акцію "Висла", яка й довела до розпорошення українського населення по всій Польщі. Тут пороблено й підсумки, "скільки нас", приближаючися до оцінки, що українців в Польщі (тих, що відкрито признаються до українства і тих, що закривають свою ідентичність) може бути від двісті тисяч до чверти мільйона. Подана демографічна аналіза цього українського етносу, географічне розміщення, господарський профіль та інші складні проблеми меншости, котра була позбавлена свого центру територіяльного тяготіння, що його зберегла, на приклад, білоруська меншість у Польщі.

Праця представляє етапи розвитку на протязі сорока років, зокрема в першому періоді - від невизнання до обмеженого визнання й толерування, а потім творення мінімальних організованих форм меншинного культурного життя від 1956 р. до 1984 р. у формі Українського Суспільно-Культурного Товариства (УСКТ) в Польщі. Заторкнуто також найновіший період польської історії - початкову добу "Солідарности" з її спробою ревізіонізму в українсько-польських взаєминах. У додатковому розділі автор радше скоденсовано представляє деякі проблеми останніх чотирьох років, себто від 1984 до 1988 р. Очевидно, книга переходить рямки УСКТ, а його діяльність і проблеми автор з'ясовує на широкому тлі усіх процесів життя соціялістичної країни, польсько-радянських взаємин і долі українства в УРСР та в сусідніх країнах. Але стежачи за діяльністю Товариства, можна легко спостерігати життя цілої української меншости в Польщі - її культуру, шкільництво, видавничу справу, церковну проблематику, наукове дослідження історії, фолкльору й сучасної соціологічної й економічної дійсности. Спеціяльно в гущі тих проблем вирізнюються питання повернення на прадідні землі і ситуація на колишніх предківських землях на південно-східньому і східньому прикордонні Польщі. Нерозв'язане болюче питання "повернення на своє" далі затроює і буде затроювати польсько-українські взаємини аж поки воно не буде вирішене на основі пошанування людських прав та в дусі політичного реалізму з обидвох сторін.

Добре зробив автор, що не тільки перелічує заподіяні кривди, але й висловлюється позитивно про докази співжиття і добру волю, а то й позитивні ініціятиви з-боку панівного народу в сучасній Польщі, по-новому роз'язати взаємини між більшістю і меншістю. В цьому пляні варта підкреслити, що такий підхід і практична політика є в інтересі обидвох народів і і'х меншостей. Не забуваймо, що приблизно таке ж число поляків живе в Україні, як нараховується українців у Польщі. Польським патріотам повинно залежати на тому, щоб та їхня меншість не була дискримінована і могла краще розвиватися у вільній Україні, аніж це є нині в СРСР. Цілком певно, що коли самі українці про це вирішуватимуть, буде тенденція до взаємности. Ми бачимо вже сьогодні, як діячі українського руху в Україні пропонують наладнати взаємини з меншостями, в тому числі і з польською.

Новий подув вітру відчуваємо і в деяких польських католицьких і ліберальних колах, а це добрий "знак" (не даром у Польщі вже довший час появляється ліберальний католицький журнал під таким заголовком!). Українці відчувають цю зміну і від найвищого проводу Католицької Церкви, що його тепер здійснює Папа - поляк і слов'янин. Релігійні відносини української меншости, зокрема, детально і влучно потрактовані в книзі. Якщо йдеться про Греко-Католицьку Церкву, то українці греко-католики були у позвах з польським шовіністичним духовенством та ієрархією, зокрема стосовно статусу греко-католицьких священиків та окремих душпастирських осередків, як також щодо стану українських католицьких церков на виселеній території. Коли польська ієрархія переконалася, що ліквідація українського населення на корінній українській території та розселення українців не розв'язали проблеми, а близько 200 тис. вірних окремого обряду не бажають інтегруватися в польську Церкву, ри-мо-католики погодилися на існування окремого обряду в Католицькій Церкві Польщі і визнають, не без впливу Риму, для цієї Церкви деяку самоуправність. Особливо це замітно із покликанням українського єпископа-помічника при Примасові Польщі, як генерального вікарія. Приходять зміни і серед частини польського духовенства, головно богословів сходознавців, чого доказом є формування нової генерації українського католицького клиру. Зміна наступила і серед поступової частини польської католицької інтелігенції. Залишається ще справа відновлення окремої греко-католицької єпархії, яка мабуть матиме шанси на позитивне вирішення в час евентуальної легалізації Української Католцької Церкви на Україні.

Але існує ще проблема українців в Православній Церкві Польщі, яка традиційно була русофільською, а за ціну прихильности режиму до неї також вела полонізаторську працю у стосунку до православних українців і білорусів. Режим абсолютно фаворизує цю Церкву на некористь греко-католиків. Автор виразно бачить цю проблему, її розкриває та суґеруе свідомим православним українцям боротися за свої національні права у цій православній територіальній церкві. Деякі вигляди на краще можна б добачати у створенню двох православних єпархій на корінних українських землях - на Лемківщині та Холмщині.
Гро праці присвячено діяльности УСКТ, єдиної організованої форми життя української меншости в Польщі. Зміна політики компартії у стосунку до української меншости відбивалася не лише на персоналіях цієї організації, але на цілій постановці організованого життя {скріплення або зменшення гуртків та місцевих організацій), на шкільництві (редукція пунктів навчання української мови та ліквідація чи реорганізація в напрямі зменшення тих небагатьох українських шкіл, що їх позволено після 1956 р.), пресі, видавничій справі, а навіть на єдиній ділянці сяк-так видного українського життя і праці - в художній самодіяльності. За 35 років відновленого культурного життя українців в Польщі і тут виднозиґ-заґи розвитку й послаблення, але в цьому українська меншість ще найбільше виявилася. Дуже слабо стоїть господарська діяльність І не є певним, чи українська спільнота як така й окремі підприємчиві люди зуміють скористати з нових можливостей за коаліційного уряду. Так само українці були поза рямками якоїсь політичної самоорганізації. Але можуть заісну-вати деякі можливості у зв'язку з "Солідарністю", деякі речники якої підносять нові думки про українсько-польські взаємини взагалі.

М. Трухан детально із скрупулятністю дослідника подає аналізу польської суспільної думки щодо українства, зокрема ж підкреслює еволюцію в ній до ревізіонізму. Починають переважати голоси й переконання, що поляки повинні змінити свою традиційну настанову до східніх сусідів. Зокрема це зауважується в історичній науці, політичній публіцистиці, але також в почуваннях людей, головно коли вже тон надають люди, не обтпжені спогадами минулого. Але і в цьому відношенню польська преса та інші засоби комунікації, а зокрема школа залишили дуже неґативні наслідки навіть серед молодого покоління. Проте, дедалі більше приходить до слова інтелігентна генерація, яка не бажає жити ресентиментами минулого, уважає сьогодні укладені територіяльні взаємини між Україною і Польщею за стабільні, а питання менщости в обидвох країнах бажає розв'язати на базі взаємности і добросусідства.
Серед нерозв'язаних не легких проблем української меншости згадує М. Трухан справу шкільництва і навчання української мови. Виростає в Польщі нове покоління польськомовних українців, що творить складну проблему, яка не є чужою для української дїяспори деінде, а навіть для самого материка, її прийдеться українському проводові розв'язувати спільно, як українській спільноті, та окремо в кожному випадку у взаєминах із місцевою державною більшістю. У Польщі зокрема вимагає позитивного розв'язання справа видань І мінімальних інституційних та фінансових заходів з-боку урядових чинників, а також забезпечення українського населення іншими культурними програмами, включно з радіомовленням. Не розв'язано справи самоорганізації - письменників, молоді, студентства, жінок, а вже поготів економічної,самоорганізації. Це все перебуває в пливкому стані переходовости з уваги на тимчасовому "неможливість" ці проблеми розв'язати. Видається, що в цій ситуації українці матимуть стільки, скільки самі собі здобудуть, навіть дорогою доконаних фактів, прикладом чому може служити Греко-Католицька Церква.

Наболілим є питання лемків і їх регіональних прагнень розвивати своєрідну й самобутню культуру свого реґіону. Не повинно бути застережень з-боку "найчистіших" українських патріотів щодо такого регіонального патріотизму, навпаки йому треба сприяти, бо це збагачує цілість української культури. Шкідливими, натомість, є тенденції до сепарування і намагання окремих одиниць з-поміж лемків творити ніби окрему етнічну групу в Польщі. Зрештою, це намагання призвело б не тільки до послаблення української меншости в Польщі, але може бути самогубним для самих локальних лемківських патріотів. Видається, що правильний шлях вибрали лемки в Україні, що заходяться зберігати і плекати регіональну лемківську культуру в рямках української національної духової творчости, в широких берегах єдиної могутньої української культурної течії з багатьма племінними струмками. До цієї свідомости приходять закарпатські лемки в Східній Словаччині, а останнім часом навіть войводинські русини в Югославії.

Останньою важливою справою буття-життя української меншости в Польщі є зв'язок і взаємини української меншости з Радянською Україною та з українськими спільнотами в інших країнах дія-спори. Не є таємницею, як по-мачушиному дотеперішній режим в Україні трактував своїх співвітчизників за кордоном, а зокрема в Польщі. Автор дає на це ряд прикладів і доказів ігнорування та підозрілого ставлення до української меншости, а навіть відмови їм допомогти, коли ці такої допомоги очікували. Майже не було культурного обміну між польськими українцями та Радянською Україною. Так само лиш мінімальна співпраця існувала із сусідніми земляками - в Чехословаччині, Румунії, Югославії. В останньому часі замітні зміни на краще, але це ще далеко від нормального стану. За Україною є більша доза відповідальности, чи ці взаємини покращають і чи зможе материк вирішальне допомогти своїм землякам, котрі перебувають у стані довго дискримінованої меншости, яка потребує і ще довго потребуватиме допомоги від материка. Та це стосується і заокеанської української громади, яка може нині внести більше у творення української діяспорної спільноти, зокрема у стосунку до українців у Польщі. Все це не повинно ніяк насторожувати демократичний польський уряд і майже одноцілу польську більшість в державі. Не йдеться бо тут про ніяку іреденту, а про задоволення елементарних і природніх прав кожної спільноти плекати й розвивати свою самобутність. Поляки ж також до цього змагають скрізь у світі, плекаючи свою культуру й національну ідентичність у так добре відомій формі й концепції світової "Полонії".

Книга д-р М. Трухана може видатно причинитися до цього, насамперед тим, чого в нас часто бракує, служачи нам за джерело кращого пізнання життя і проблем однієї вельми цікавої трагічної дія-спори. Читаючи книгу, мається враження, неначе людина мандрує краєм "зраненого брата", як назвав би нині М. Драгоманів корінні землі наших земляків у Польщі. Самопізнання і об'єктивне вивчення важкої долі української діаспори в кожній країні є початком до позитивного розв'язання її проблем у загальному й частковому плині. Книжка Трухана про українців у Польщі по Другій світовій війні нам у цьому допоможе. А в інтелектуальному лляні вона і ЇЇ автор досягли того, що сприятимуть детальному поширенню знання про чверть мільйона українського етносу. Пропонована книга це наче мала енциклопедія про людей, місця, організовані, особливо культурні заходи і справи майже півсторічної історії цього етносу, яка цілком певно стане цінною скарбницею знання при укладанні загальної Енциклопедії Української Діяспори. А практично всім нам - українцям у Польщі, в Україні та у великій діяспорі - ця праця допоможе правильніше і більш реалістично розв'язувати наші злободенні малі і великі проблеми історичного буття нашого народу.


Василь Маркусь
Директор Історично-Філософічної Секції НТШ Редактор Енциклопедії Української Діяспори

ВСТУП

Завданням цієї дисертації є дати картину життя українського населення в Польській Народній Республіці після Другої світової війни. Мабуть, матиме рацію той, хто скаже, що така дисертація повинна появитися не на Заході, а в Польщі, де є доступ до джерельних матеріялів і де живе чимало очевидців зображених подій. На жаль, цього роду публікація сьогодні не може в Польщі появитися, оскільки відомо, що об'єктивну працю неможливо опублікувати в умовах тоталітарної системи, зокрема на таку контроверсійну й непопулярну в Польщі тему, як українська національна меншість.
Свідомість цього факту спонукала автора дисертації, не зважаючи на численні труднощі та зумовлену браком доступу до польських архівів небезпеку закиду компілятивности, взяти на себе це завдання. З другого ж боку, його реалізацію полегшував авторові факт, що протягом 20 років (1956-76) він був активним учасником суспільно-культурних процесів серед українського населення в ПНР і багато справ знає з автопсії.
Після 1945 р. у Польщі появилося чимало публікацій на тему польських українців, які однак у великій більшості не позбавлені однобічности й тенденційности. Крім цього, на них видно червоний олівець цензора. Водночас те все, що опубліковано на цю тему на Заході, має випадковий і фрагментарний характер. Немає досі публікації, яка спромогла б ся охопити сукупність цього питання.

На нашу думку, дозріла необхідність більш послідовно зайнятися проблематикою української національної меншости в Польщі, проте не як чимсь марґінесовим і другорядним на тлі польсько-українських взаємин, але як першопляновим, принциповим для обох народів питанням. Принциповим тому, бо саме ставлення польської громадськости до українців у Польщі, подібно як ставлення української громадськости до поляків в Україні, а не солодкувато-нудна фразеологія різних теоретиків польсько-українського зближення, є показником реальности цієї ідеї. На прикладі ставлення більшости до меншости можна ствердити, чи існують передумови на то, щоб закласти фундамент зближення, чи може ця ідея передчасна й висить у повітрі як побожне бажання невеликого гурту чесних, проте позбавлених почуття дійсности людей. Усе вказує на те, що закладання цього фундаменту забере ще чимало часу.

Не секрет, що ставлення польської більшости до української меншости в багато дечому залишає бажати кращого і не секрет, що люди доброї волі по обох боках залізної завіси можуть набагато більше, ніж досі, зробити, щоб цей стан змінити.
Слід подивляти відвагу та далекозорість людей, які після складного й болючого процесу переоцінки цінностей, з метою по-новому глянути на питання польсько-українських взаємин, ключове питання Східньої Европи, протягом двох останніх десятиліть пробували й пробують вести польсько-український діялог. Не зважаючи на численні голоси про безперспективність цих зусиль І дотеперішні невеликі результати, вони створили важливий прецедент, зробивши перший крок у властивому напрямі. Можливо, ця праця, що без прикрас змальовує складне становище українського населення в післявоєнній Польщі, спонукає людей небайдужих до проблеми нормалізації польсько-українських взаємин, серйозно задуматися над цими справами. У цьому місці хочу подякувати за критичні зауваження І поради проф. д-рові Б. Осадчукові та проф. д-рові 3. Соколюкові.


Мирослав Трухан

І. ЗЕМЛІ ПОТОЙБІЧ СЯНУ І БУГУ ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Питання кордону між Польською Народною Республікою та СРСР великодержави антигітлерівської коаліції вирішили ще до закінчення Другої світової війни на Ялтинській конференції 4-11 лютого 1945 р. У протоколі конференції сказано, що східній кордон Польщі повинен проходити вздовж лінії Керзона, з невеликими відхиленнями (5-8 км.) в деяких місцях на користь Польщі. Водночас стверджено, що ПНР повинна одержати відповідні території коштом Німеччини, як компенсацію за втрачені землі на Сході. Остаточне вирішення польсько-німецького кордону залишено до часу мирової конференції після перемоги над Німеччиною. Як відомо, така конференція ніколи не відбулася.
В наслідок установлення нового польсько-радянського кордону, в межах Польщі опинилося кількасот тисяч українців Надсяння, Лемківщини, Холмщини і ПІдляшшя. Порівняно з національною мозаїкою передвоєнної Польщі, в якій національні меншості становили 1/3 населення (в тому біля 6 мільйонів українців), ця горстка ніколи не становила для польської держави серйозної проблеми.

Докладну кількість українського населення в ПНР неможливо встановити, оскільки післявоєнні польські переписи населення не брали до уваги ані національности, ані рідної мови мешканців країни. Тільки відповідні органи Міністерства Внутрішніх Справ мали такі дані, бо в анкеті на видання посвідки про особу (сіо\люсі озоЬізіу) була рубрика про національність. Переписним викрутасам дивувався краківський історик Владислав Серчик, пишучи:

"Дані про чисельність національних меншостей зникли зовсім зі статистичних річників, зробилися державною таємницею. Служило це з надмірною запопадливістю поширюваному поглядові, що після Другої світової війни Польща стала однонаціональною країною".1
Вихідним пунктом для встановлення хоча б приблизного числа українців у ПНР не можуть бути обидва довоєнні переписи населення, бо вони не віддзеркалюють національного складу мешканців тодішньої Польщі. Про обережність, з якою слід користуватися цього роду статистикою, свідчить заява польського демографа Едварда Штурм де Штрема, в 1929-39 рр. директора Головного Статистичного Управління (ҐСУ) у Варшаві, який авторитетно заявив:
"Обидва польські переписи населення в 1921 і 1931 рр. були пофальшовані, коли йдеться про національні відносини на сході Польщі. При цьому брехні в списі 1931 року набагато перевищали фальші 1921 року". 2
На ненадійність польської демографічної статистики вказує факт, що за її підрахунками, проведеними після підписання у вересні 1944 р. між ПНР і УРСР угоди про репатріяцію, на території ПНР мали проживати 497, 682 особи української націо-нальности.3 Два роки пізніше, під час акції "В" виявилося, що насправді українців у Польщі було на понад 200 тисяч більше.

Непридатні для дослідника дані першого післявоєнного перепису населення Польщі з лютого 1946 р., на який посилається познанський соціолог Анджей Квілецький. За даними, які вже на перший погляд не викликають довір'я, проживало в Польщі 2.288 тис. німців і біля 400 тис. іншого непольського населення.4 Загальновідомо, що цей перепис не міг охопити основної маси українського населення, бо опанована діями Української Повстанської Армії (УПА) територія не була доступна для переписних комісій.
Німецьким переписом населення Генеральної Губернії (ГГ) з 1943 р. годі користуватися з огляду на його некомплектність, натомість з деякими застереженнями можна спертися на німецьку статистику з 1940 р. За даними д-ра Арльта, начальника відділу для справ населення і суспільної опіки в уряді Ганса Франка, на території ГГ, східній кордон якої проходив більш-менш уздовж теперішнього польсько-радянського кордону, проживало 744 тис. українців.5 З цим числом, по суті, згідний лроср. В. Кубійович, який подає, що восени 1939 р. проживало в ГГ 720 тисяч українців (разом із спольонізованими).6 Будемо недалекі правди, прийнявши, що після закінчення воєнних дій, в кордонах комуністичної польської держави опинилося 700-750 тисяч українського населення, хоч різні польські дослідники подають інші цифри:

- Ю. Гольцер і А. Юзефович 550 тис.
- А. Мариянський 600 тис.
- А. Щосняк і В. Шота/ Ґ. Лукасевич8 650 тис.
- В. Вольський,9 Ч. Мадайчик,10 Г. Копєц11 700 тис.
- К. Пудло,12!. Блюміз 1.000 тис.


Для кращого зрозуміння демографічних проблем земель потойбіч Сяну і Бугу варто простежити найважливіші міграційні процеси українського населення у воєнні та перші післявоєнні роки.

Ось фактори, які вплинули на зменшення числа українського населення:
- добровільна репатріяція з ГГ до УРСР в 1939-40 рр., під час якої виїхало 11 тис. осіб (в тому 5 тис. лемків), хоч після окупації України німцями велика частина переселенців повернулася до своїх сіл;
- вивезення тисячів молодих людей на роботи до Німеччини, де чимало з них загинуло внаслідок воєнних дій, а частина залишилася після війни на постійне проживання на Заході;
- мобілізація в 1944 р. до Червоної Армії (ЧА), коли на-піввишколені рекрути мали на фронті великі втрати;
- тисячі осіб, що загинули в рядах УПА, в результаті терору польського підпілля і пацифікаційних акцій польського війська;
- багато тисяч "православних" і "тутешніх" на Люблінщині, які з приходом німців подали себе за українців, а після постання ПНР відреклися від українства.
Розглядаючи протилежні чинники, які вплинули на збільшення українського населення ПНР, крім натурального приросту, слід згадати:
- кілька тисяч українців, колишніх громадян Польщі, які вступили до створеної в СРСР польської армії, а після війни залишилися в Польщі;
- кільканадцять тисяч українців, особливо з мішаних под-руж, які приїхали до Польщі разом з польськими репатріянтами в 1944-45 і 1957-59 рр.;
- кількадесят тисяч осіб, які в наслідок проведення польсько-радянського кордону (зокрема на Перемищині) на схід від німецько-радянської демаркаційної лінії з 1939-41 рр. опинилися під Польщею.

В результаті великої офензиви Червоної Армії в липні 1944 р., в її руках опинилася майже вся територія Польщі заселена українцями: 22-го липня був зайнятий Холм, 23-го Грубешів, а 27-го Ярослав і Перемишль.
З приходом ЧА й встановленням польської влади, українське населення, яке під час німецької окупації, хоч і в дуже скромних межах, могло розвивати своє культурне та економічне життя, опинилося в надзвичайно важкій ситуації. Відносно свобідно жилося йому доти, доки ця територія перебувала під військовим управлінням Червоної Армії.
У Перемишлі до 1 жовтня 1945 р., тобто до дня, коли командування ЧА передало владу польській адміністрації, функціонували дві українські середні школи (загальноосвітня і торговельна). Постала сітка українських початкових шкіл. В одному тільки Горлицькому повіті було їх 48.14 Одначе, вже в першому році існування комуністичної Польщі, використовуючи виїзд більшости українців до УРСР, зліквідовано всі ці школи, дозволивши на існування при деяких польських школах пунктів навчання української мови. У навчальному році 1946/47 і ці пункти були зліквідовані.

Поведінка польської громадськосте, яка вважала всіх українців за німецьких коляборантів, обвинувачуючи їх у всяких дійсних і видуманих провинах, створювала атмосферу напруження, в якій неможлива була організація будь-якого суспільно-культурного життя. До того, в українсько-польських взаєминах ще в останні місяці німецької окупації дійшло до дальшого загострення у зв'язку з інтенсифікацією діяльности боївок польського підпілля, які від літа 1943 р. під гаслом "відплати за Волинь," почали дедалі нахабніше дошкуляти українському населенню. Відділи самооборони, які по українських селах тоді щойно організувалися, не були спроможні дати належну відсіч переважаючим силам напасників, а розбиття українського націоналістичного руху на два табори, які себе взаємно поборювали, полегшувало полякам їхнє завдання.
Додатковим фактором, який впливав на особливу напруженість ситуації на Холмщині і Підляшші було те, що:
"в люблінському воєвідстві скупчилися також маси "диких репатріантів" з-за Бугу, що втекли перед терором українських націоналістів".15
На наявну в той час атмосферу вказує листівка польського підпілля з датою 14 червня 1944 р. звернена до українського населення Сяніччини. У зредагованій в ультимативному тоні листівці, в горішнім кінці якої стоять слова: "Смерть гайдамакам"! м.ін. написано:
"В рамках відплатної акції за прогнання поляків із східніх земель ордами українських військ, вимагаємо негайного виїзду з польської сяніцької землі... Видуманої німцями України ніколи не було і не буде".16

Про "успішні запобіжні та відплатні акції "згадується в ситуаційних звітах, що їх начальна команда Армії Крайової (АК) пересилала до польського еміграційного уряду в Лондоні Інформуючи його також про дії українського підпілля. У звіті від 17 травня 1944 р. мовилося про "замітний натиск відділів УПА зі Східньої Малопольщі в напрямі пов. Томашів". Дещо детальніше повідомляв про ці акції звіт ген. Бора-Коморовського від 28 червня 1944 р.:

"З-за Бугу на тереи повітів ГрубешІв і Хопм перейшли відділи УПА в силі пару тисяч. Останньо звітовано про поважні зудари УПА з нашими відділами".17

Перекинення весною і літом 1944 р. з Галичини на якийсь час кількох більших з'єднань УПА для стримання польського тиску виявилося тільки півзаходом, натомість "відплатні акції" польського підпілля спричинилися до виникнення настроїв паніки серед українського населення. З польських архівних матеріялів довідуємось, що вже від серпня 1944 р., тобто ще перед підписанням угоди про репатріяцію між ПНР і УРСР, мешканці повітів Влодава, Холм, Замостя, ТомашІв і Новий Санч зверталися до польської влади з проханням про дозвіл на виїзд в Україну. За цими даними, мало бути 11 тисяч охочих.18
Ситуація майже безборонного українського населення почала поправлятися навесні 1945 р., коли організація українського підпілля набрала розмаху, а крім прив'язаних до своїх сіл кущів самооборони, на базі місцевих кадрів постали регулярні військові одиниці, рейдуючі по околиці сотні УПА. Іноді ці рейди мали пропаґандивний характер і відбувалися по польських селах. Побіч демонстрації сили, їхнім завданням було на нашвидкуруч зорганізованих зборах польського населення, пояснювати полякам антикомуністичне, а не антипольське вістря українських акцій і з допомогою листівок закликати їх до мирного співжиття та спільної боротьби проти комунізму. Водночас новостворені сотні проводили збройні акції проти тих польських сіл, що були осідком антиукраїнських боївок.

Спроби командування УПА договоритися з керівництвом польського підпілля не мали більшого успіху, а спільна акція відділів УПА і організації "УУоІпозс і Міегаимзівзс" (ВІН) в травні 1946 р. на Грубешів була винятковою подією і мала льокальний характер.
Варшавські спеціялісти від пропаганди, представляючи післявоєнні події, звичайно писали про гекатомби жертв, наприклад, В. Ярніцький згадував у своїй книжці присвяченій боротьбі з українським підпіллям, яка, нотабене, появилася тиражем 210 тисяч примірників, про 8.800 забитих і 1.200 ранених поляків.19 За вірогідними даними Щесняка І Шоти загальні польські втрати на території ПНР в 1944-47 рр. у зв'язку з діями УПА були набагато менші та становили 2.199 забитих, в тому 997 вояків, 603 членів міліції, служби безпеки і партії та 599 осіб цивільного населення.20 Ближча аналіза цього питання розвіває міт про закерзонські "дикі поля", а нижченаведене зіставлення показує, що на території воєвідств, де діяло польське підпілля, втрати цивільного населення не були менші. Високі втрати Люблінщини спричинені тим, що побіч українських, тут з особливою активністю діяли польські збройні відділи. Водночас рубрика "вояки ВП" показує, що польське військо мало найбільші втрати на території Ря-шівщини, де основною антикомуністичною силою була УПА.21

 

Загалом
осіб без війська

Робітники

Селяни

Працівники
парт.
апарату

Міліція,
служба
безпеки

інші

не працюючі

брак даних

Вояки ВП
Військо
польське

ПНП в тому воєв:

7.963

589

1.739

245

4.028

964

226

172

2,403

Ряшів

854

58

225

16

443

98

9

5

881

Люблін

1.986

79

604

41

966

149

97

50

523

Білосток

1.359

131

393

22

522

211

55

25

201

Варшава

1.208

113

265

45

555

164

31

35

199


Польська влада ніколи не могла зрозуміти, чому українські селяни, які, на її думку, повинні вороже ставитися до УПА, бо через її діяльність зазнали чимало прикростей, відносилися до "тих з лісу" з симпатією. Не кажучи про те, що не одна родина мала в рядах повстанців своїх синів, братів і чоловіків, яким, про що варто пам'ятати, перехід у підпілля дозволив уникнути мобілізації до ЧА й кривавої м'ясорубки на Дуклянському перевалі, або під мурами Берліна, Вроцлава і Праги. Селяни добре пам'ятали про те, що існування УПА багатьом із них врятувало життя. Не було б цієї збройної сили, перед котрою як ВП, так і польське підпілля мали респект, набагато більше українських сіл стало б жертвою польських екстермінаційних "відплатних" акцій. З цього приводу вони називали повстанців своїми оборонцями, що в очах польської влади було явним націоналізмом. Таким чином, тисячі українських селян, часто не розуміючи значення цього слова, стало "націоналістами".

У перші післявоєнні місяці, як польське, так і українське населення потойбіч Сяну і Бугу, спостерігаючи з задоволенням наростаюче напруження між Заходом і Сходом, жило думкою про збройний конфлікт, який у недалекому майбутньому здавався неминучим і повинен був принести кінець комуністичній системі. Надіючись на вибух третьої світової війни, українське село без ремствування несло на своїх плечах увесь тягар підпільної боротьби. Одначе, щось інше зганяло сон з очей його мешканців - переселення до УРСР, під час якого, всупереч запевненням варшавського уряду, польське військо почало дедалі ширше застосовувати насильство.

1. Місячник "Наша культура" ч. 2, Варшава, 1983.
2. Журнал "Kwartalnik historyczny" NгЗ, Warszawa, 1973.
3. "Аннали Світової Федерації Лемків" ч. 2, Камілюс 1975, стор. 48.
4. Журнал "Ргzegląd zachodni" tom II (Nr 3-4), Роznań, 1964.
5. Тогzecki R. –Кwestia ukraińska w polityce III Rzeszyу 1933-1945, Warszawa 1972,s.194.
6. Кубійович В. -Українці в Генеральній Губернії 1939-41, Чікаґо 1975.
7. Szczeniak A.B., Szota W.Z., - Droga do nikąd, Warszawa 1973, s. 213
8. Łukasiewicz G. – Wokół genezy i przebiegu akcji „Wisła”" (1947), Dzieje najnowsze Nг 4, Wrocław 1974, s. 35.
9. Lovell J –Роlska jakiej nie znamy, Кгаków 1970, s. 73.
10. Віernаска М. –Кształtowanie się nowej społeczności wiejskiej w Bieszczadach, Wrocław 1974, s. 37.
11. Перемишль західній бастіон України - збірна праця, Нью-Йорк-Фі-пядепьфія, 1961, стор. 182.
12. Рudło K. –Оsadnictwo łemkowskie na Dolnym Śląsku w latach 1947-69, Wieś Dolnośląska tom XX, Wrocław 1970, s. 82.
13. Blum I. – Udział Wojska Polskiego w walce o utrwelanie władzy ludowej, „Wojskowy Przegląd Historyczny” Nr 1, Warszawa 1959, s.3.
14. "Аннали СФЛ"ч. 2, с. 211.
15. Z dziejów stosunków polsko-radzieckich" tom ХІ-ХІІ, Warszawaа 1975, з. 226-227.
16. "Аннали Лємківщини" ч. З, Нью-Йорк 1982, с. 154.
17. Соколюк 3. -Польське підпілля і український визвольний рух, Мюнхен, машинопис, с. 44.
18. Szcześniak А. В. –Droga do nikąd, s. 223.
19. Jarnicki W. - W роgoniі za Burłakiem, Warszawaа 1969, s. 109.
20. Szcześniak А. В. – Droga do nikąd, s. 527-529.
21. РоІеgli w walce o władzę ludową. Materiały i zestawienia statystyczne., Warszawa 1970, s. 17.


^ II ПЕРЕСЕЛЕННЯ ДО УРСР

Ще до закінчення Другої світової війни, 9 вересня 1944 р. в Любліні підписано договір між Польським Комітетом Національного Визволення (тимчасовим урядом) та урядами Української і Білоруської РСР в справі двосторонньої репатріяції населення. З боку УРСР договір підписав Микита Хрущов.
Переселення стосувалося, з одного боку, тих мешканців в СРСР польської та єврейської національностей, які могли доказати, що перед днем 17 вересня 1939 р. були громадянами Польщі, з другого ж - польських громадян "української, білоруської, російської та русинської національностей". Як видно, уряд УРСР не забув про те, що частина лемків у Польщі називала себе русинами. Закінчення переселенської акції передбачалося на 1 лютого 1945 р., що проте вже незабаром виявилося нездійсненним завданням.
Іструкція з 21 вересня 1944 р. видана для польських ре-патріяційних органів недвозначно стверджувала, що:
"Евакуація добровільна, тому не можна застосовувати ані безпосередньо"було й так, що українці мусіли займати господарства вкрай спустошені, нездатні до вжитку", стверджувала:


"Виселену українську людність у багатьох випадках поселено в бараках непридатних до вжитку, в чвораках, стодолах, бункерах. Виселені, як правило, були залишені самі собі. Окремі ланки народної влади бачили в переселених малощо не бандитів, не турбувалися про матеріальні потреби переселених, а що гірше, то тут, то там стосували дискримінацію. Занедбано культурні і освітні потреби українського населення".1


Згідно з законом, всі переселенці мали право на відшкоду­вання за залишені на Сході господарства, тобто повинні були отримати такі самі господарства на Заході. Практично це не завжди було можливе, бо часто таких господарств у даній місцевості не було, або господарські будинки не надавалися до вжитку. Таким чином, велика частина українських селян ніколи не отримала відповідної компенсації.

Утворена з членів Польської Об'єднаної Робітничої Партії (ПОРП) комісія, яка десять років після переселення, в се