Реферат: Частина перша вступ розділ перший поле історичного дослідження

ЧАСТИНА ПЕРША

ВСТУП

Розділ перший

ПОЛЕ ІСТОРИЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

Самодостатніми полями історичного дослідження є не нації, не періоди, а "суспільства". Перегляд англійської історії, розділ за розділом, показує, що її не можна зрозуміти як річ-у-собі, а лише як частину більшого цілого. Це ціле складається з частин (наприклад, Англії, Франції, Нідерландів), яким доводиться давати раду однаковим стимулам або викликам, але відповідають вони на них по-різному. Для іллюстрації цього постулату наведено приклад з еллінської історії. "Ціле" або "суспільство", до якого входить Англія, ідентифіковано як західнохристиянський світ; визначається його протяжність у просторі в різні часи, досліджується його походження. Цей світ має давнішу історію - але не набагато, - ніж частини, на які він потім почав розколюватися. Дослідження його початків відкриває існування іншого суспільства, нині мертвого, а саме греко- римського або еллінського суспільства, щодо якого наше суспільство є "дочірнім". Очевидно також, що сьогодні існують і інші живі суспільства - православно-християнське, ісламське, індуїстське та далекосхідне, а також окремі "реліктові" рештки на даному етапі поки що не ідентифікованих суспільств, як-от євреї і парси.


Розділ другий

^ ПОРІВНЯЛЬНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ЦИВІЛІЗАЦІЙ

Мета цього розділу - ідентифікувати, визначити і назвати всі суспільства (або, точніше, цивілізації, бо існують також примітивні або "нецивілізовані суспільства"), які виникали в історії людства. Перший метод такого пошуку полягає в тому, що ми розглядаємо вже ідентифіковані цивілізації, які нині існують, досліджуємо їхнє походження і намагаємося виявити такі загиблі цивілізації, що їх можна вважати предками нинішніх, як еллінська цивілізація була предком (матір'ю) нашого сучасного західнохристиянського суспільства. Ознаками такої спорідненості є:

світова держава (наприклад, Римська імперія), що виникає з доби лихоліття і переходить у

період міжцарів'я, протягом якого виникають

Церква і

рух варварських племен, які переживають свою Героїчну Добу.

Церква та рух племен є відповідно проявами активності внутрішнього та зовнішнього "пролетаріатів" умирущої цивілізації. Термін "пролетаріат" вживається тут і нижче в значенні соціальних елементів або угруповань, які живуть у даному суспільстві, але в певному розумінні не належать до нього. Користуючись такими ключами ми з'ясовуємо, що:

православно-християнське суспільство, як і наше західне, є дочірнім щодо еллінскького суспільства;

простеживши історію ісламського суспільства до її початків, ми з'ясовуємо, що воно утворилося внаслідок злиття двох раніше окремих суспільств, іранського та арабського. Дослідивши процес їхнього виникнення, ми знаходимо за тисячоліття до "еллінської навали" давно мертве суспільство, яке ми назвемо сірійським;

за індуїстським суспільством ми знаходимо суспільство індське;

за далекосхідним суспільством ми виявляємо суспільство давньокитайське;

"релікти" пов'язані із давно вимерлими суспільствами, до яких вони колись належали. Євреї і парси - це реліктові рештки того сірійського суспільства, яким воно було до еллінського нашестя;

за еллінським суспільством ми знаходимо суспільство мінойське, але з'ясовуємо, що еллінське суспільство, на відміну від інших досі ідентифікованих нами суспільств, не взяло собі релігію, створену внутрішнім пролетаріатом свого попередника. Тому, в точному значенні цього терміну, його не можна вважати повністю дочірнім йому;

за індським суспільством ми знаходимо суспільство шумерське;

серед нащадків шумерського суспільства (на додачу до індського суспільства) ми виявляємо ще два суспільства, хеттське і вавілонське;

єгипетське суспільство не мало предків і не мало нащадків;

у Новому Світі ми можемо ідентифікувати чотири суспільства: андське, юкатанське, мексіканське і майянське.

Таким чином у нас набирається загалом дев'ятнадцять окремих зразків "цивілізації", а якщо ми поділимо православно- християнське суспільство на православно-візантійське (в Анатолії та на Балканах) і православно-руське, а далекосхідне суспільство на китайське та японсько-корейське, ми одержимо число двадцять один.


Розділ третій

^ ПОРІВНЯННІСТЬ СУСПІЛЬСТВ

§1. ЦИВІЛІЗАЦІЇ І ПРИМІТИВНІ СУСПІЛЬСТВА

Цивілізації мають принаймні одну спільну ознаку - те, що вони становлять окремий клас від примітивних суспільств. Цих останніх набагато більше, але за своїми розмірами вони набагато менші.


§ 2. ХИБНІСТЬ КОНЦЕПЦІЇ ПРО ЄДНІСТЬ "ЦИВІЛІЗАЦІЇ"

Розглядається і спростовується хибна ідея, що існує тільки одна цивілізація, а саме - наша власна (західнохристиянська). Ця помилкова концепція спирається на три підвалини: егоцентричну ілюзію, ілюзію "завжди незмінного Сходу" та ілюзорне уявлення про суспільний поступ, як про рух по прямій лінії. Спростовується також "теорія дифузій", згідно з якою всі цивілізації походять із Єгипту.


§ 3. АРГУМЕНТИ НА КОРИСТЬ ПОРІВНЯННОСТІ ЦИВІЛІЗАЦІЙ

Цивілізації, в порівняльному плані, це зовсім недавнє явище в людській історії, найдавніша з них виникла не більш як шість тисяч років тому. Пропонується розглядати їх як близькі в історичному часі й рівноцінні за своїм значенням підвиди єдиного "виду". Розглянуте лише почасти істинне тверждення "Історія ніколи не повторюється" і встановлено, що воно не суперечить запропонованому підходу.


§ 4. ІСТОРІЯ, НАУКА І БЕЛЕТРИСТИКА

Це "три різні методи розглядати й описувати об'єкти нашої думки і серед них - явища людського життя". Проаналізовано різницю між цими трьома способами досліджень, обговорено корисність науки та белетристики у викладі історичної проблематики.


^ ЧАСТИНА ДРУГА

ГЕНЕЗА ЦИВІЛІЗАЦІЙ

Розділ четвертий

ПРОБЛЕМА І ЯК ЇЇ НЕ СЛІД РОЗВ'ЯЗУВАТИ


§1. ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ

Істотна відмінність між суспільствами вищого порядку (цивілізаціями) і примітивними суспільствами в тій мірі, в якій ми їх знаємо, проявляється в тому, куди спрямований мімезис або наслідування. Мімезис - невід'ємна характеристика суспільного життя. В примітивних суспільствах він спрямований у минуле - на старшу генерацію і на мертвих предків. У таких суспільствах панує звичай і вони зберігають статичність. Натомість у суспільствах-цивілізаціях мімезис спрямований на творчі особистості, які ведуть за собою послідовників.

З нашого двадцять одного "цивілізованого" суспільства п'ятнадцять є дочірніми до попередніх цивілізацій, а шість виникли безпосередньо з примітивного життя. Примітивні суспільства, які існують сьогодні, - статичні, але очевидно, що колись вони динамічно прогресували. Соціальне життя виникло раніше, ніж людський рід; його можна виявити в середовищі комах і тварин, і, найімовірніше, саме під егідою примітивних суспільств сублюдина піднялася на рівень людини - поступ значніший, ніж змогла досягти хай там яка цивілізація. Проте примітивні суспільства, які ми знаємо, перебувають у статичному стані. Проблема в тому: чому і як було зламано цю примітивну "оболонку звичаю"?

^ Отже, природа генези/виникнення цивілізацій: перехід від статичних умов до динамічної активності.


§ 2. РАСА

Фактор, який ми шукаємо, має бути пов'язаний або зі спеціальними якостями людей, що започаткували цивілізацію, або зі спеціальними характеристиками їхнього середовища, в якому вони тоді жили, або з певною взаємодією між першим і другим. Проаналізовано і відкинуто першу із висунутих гіпотез, а саме: що у світі існувала певна вища за своїми природними характеристиками раса - скажімо, нордична раса, - яка нібито й дала поштовх утворенню цивілізацій.


§ 3. СЕРЕДОВИЩЕ

Розглядається і спростовується погляд, ніби цивілізації виникали внаслідок впливу певних середовищ, які забезпечували легкі і зручні умови життя.


^ Розділ п'ятий

ВИКЛИК-І-ВІДГУК

§1. МІФОЛОГІЧНИЙ КЛЮЧ

Неадекватність двох попередніх гіпотез, уже розглянутих і спростованих, полягає в тому, що вони прагнуть розв'язати суто духовну проблему методами матеріальних наук, біології та геології. Аналіз великих міфів, які передають мудрість людського роду, дає підстави припустити, що цивілізація приходить до людей не внаслідок якогось особливого біологічного дару або впливу сприятливого географічного середовища, а внаслідок відгуку на виклик за надзвичайно тяжких обставин життя, що змушують їх докладати безпрецедентних зусиль для свого виживання.


§2. ГЕНЕЗА ЦИВІЛІЗАЦІЙ У СВІТЛІ РОЗГЛЯНУТОГО МІФА

До утворення цивілізації Афразійський степ (Сахара та Аравійська пустеля) був покритий травами, які мали вдосталь вологи. Тривала і з плином часу дедалі сильніша посуха, яка прийшла на ці землі, примусила тамтешніх жителів якось реагувати на цей природний виклик, і вони реагували на нього по- різному. Одні з них залишилися там, де були, але змінили спосіб життя, перетворившись на кочовиків. Другі покинули свою батьківщину й подалися на південь, слідом за травами, які туди відступали, й, оселившись у тих тропічних краях, зберегли свій примітивний спосіб життя - і так вони живуть до сьогодні. Треті пішли в болота та непролазні хащі Нільської Дельти і - прийнявши виклик, кинутий їм дикою природою, - заходилися осушувати ті драговини і в кінцевому підсумку створили давньоєгипетську цивілізацію.

Так само і внаслідок тих самих причин виникла й шумерська цивілізація в дельті Тигру та Євфрату.

Давньокитайська цивілізація утворилася в долині Жовтої річки. Природа виклику, який її започаткував, невідома, але очевидно, що умови життя там були радше суворі, аніж легкі.

Майянська цивілізація виникла внаслідок виклику тропічних джунглів. Андська - внаслідок виклику, який кинуло людям голе й неродюче гірське плато.

Мінойська цивілізація завдячує своє походження виклику моря. Її заснували втікачі із засушеного посухою африканського узбережжя, які вийшли в море і розселилися на Кріті та на інших островах Егейського моря. Чомусь вони не прийшли туди з ближчих материків Азії та Європи.

У випадках цивілізацій, які мали "предків", виклик, що породив їх до життя, мабуть, надходив у першу чергу не від географічних факторів, а від факторів, пов'язаних із людським середовищем, виникаючи здебільшого в "панівних меншостях" суспільства-предка. Панівна меншість - це, за нашим визначенням, правлячий клас, що перестав відігравати провідну роль і перетворився на клас гнобителів. На цей виклик внутрішній та зовнішній пролетаріати занепалої цивілізації відповідають тим, що відколюються від неї і в такий спосіб закладають підвалини цивілізації нової.


Розділ шостий

^ ЛИХО ДОБРА НАВЧИТЬ

Пояснення генези цивілізацій, наведене в попередньому розділі, засновується на гіпотезі, що люди досягають такого поступу радше за тяжких, аніж за легких обставин життя. Тут зроблено спробу обгрунтувати цю гіпотезу також ілюстраціями, взятими з тих місцевостей, де колись цивілізація процвітала, але потім дійшла занепаду, а земля повернулася у свій первісний стан:

На тому місці, де колись буяла майянська цивілізація, нині бачимо тропічний ліс.

Індська цивілізація на Цейлоні бурхливо розвивалася на тій половині острова, де не випадали дощі. Тепер ці землі перетворилися на безплідну пустелю, і тільки руїни індської зрошувальної системи засвідчують, що колись тут була цивілізація.

Руїни Петри та Пальміри ми знаходимо в крихітних оазах, розташованих посеред Аравійської пустелі.

Статуї, що досі стоять на острові Пасхи - в одному з найглухіших закутнів Тихого океану, - свідчать, що в давнину тут був центр полінезійської цивілізації.

Нова Англія, чиї європейські колоністи відіграли вирішальну роль у історії Північної Америки, нині перетворилася на одну з найубогіших і найзанедбаніших областей цього континенту.

Латинські містечкові громади Римської Кампаньї, що донедавна залишалася занедбаною малярійною глушиною, колись зробили величезний внесок у розвиток римської потуги. Для порівняння наводиться Капуя, чиє географічне положення було значно сприятливіше, а історична роль - куди мізерніша. Наводяться також іллюстрації з Геродота, з "Одіссеї" та з Книги "Вихід".

Тубільні жителі Ньясаленду, де обставини життя вельми сприятливі, залишалися примітивними дикунами аж до приходу завойовників із далекої Європи - країни холодного й суворого клімату.


Розділ сьомий

^ ВИКЛИК ПРИРОДНОГО СЕРЕДОВИЩА

§1. СТИМУЛ СУВОРИХ КРАЇН

Наводяться паралельні приклади двох різних середовищ. У кожному з випадків перший приклад "суворіший" край, який також має куди вищі здобутки в породженні тієї чи іншої форми цивілізації: долина Жовтої річки і долина Янцзи; Аттіка і Беотія; Візантія і Калхедон; Ізріїль, Фінікія і країна філістімлян; Бранденбург і Рейнська область; Шотландія і Англія; різні громади Європейських колоністів у Північній Америці.


§ 2. СТИМУЛ НОВОЇ ЗЕМЛІ

Ми виявляємо, що "цілинна земля" породжує потужніші відгуки, аніж земля вже оброблена - і в такий спосіб вже зроблена "легшою для життя" - попередніми "цивілізованими" поселенцями. Скажімо, розглядаючи кожну з дочірніх цивілізацій, ми знаходимо, що найбільших успіхів вона досягла поза межами території, заселеної цивілізацією-предком. Потужність виклику, розбуждуваного новою землею, особливо впадає у вічі, коли до нової землі треба було добиратися морем. З'ясовуються причини такого факту, а також пояснюється той феномен, що епос розвивається на батьківщині, а драма - в заморських колоніях.


§ 3. СТИМУЛ УДАРІВ

Наводяться різні приклади з еллінської та західної історії для ілюстрації того факту, що несподівана й розгромна поразка, як правило, стимулює того, хто зазанав цієї невдачі, навести лад у своєму домі й підготуватися до переможного реваншу.


§ 4. СТИМУЛ ТИСКУ

На різних прикладах можна переконатися, що люди, які живуть на кордоні і терплять від постійних ворожих нападів, досягають значно більших успіхів у своєму розвитку, ніж їхні більш захищені сусіди. Так, османи, яких доля оселила біля самої Східної Римської імперії, добилися в історії куди більшого ніж карамани, розселені далі на схід; Австрія досягла значнішого поступу, ніж Баварія, завдяки тому що їй постійно доводилося стримувати натиск оттоманських турків. З цього ж таки погляду розглянуто історичну долю кількох британських спільнот за період між падінням Римської імперії та норманською навалою.


§ 5. СТИМУЛ ГНОБЛЕННЯ

Певні суспільні прошарки та людські раси століттями терпіли від усіляких форм гноблення, якому піддавали їх інші суспільні класи або інші раси, котрим щастило запанувати над ними. Гноблені прошарки або раси звичайно відповідають на цей виклик позбавлення певних можливостей або привілеїв, виявляючи виняткову енергію і демонструючи виняткові таланти в тих сферах, де їх не обмежувано - як ото сліпі розвивають надзвичайну чутливість слуху. Рабство - мабуть, найтяжчий із видів гноблення, але орди рабів, завезених у Італію зі Східного Середземномор'я протягом останніх двох сторіч перед Різдвом Христовим, дали життя класу "вільновідпущенників", який став на диво могутнім і грізним. У цьому ж таки світі рабів утворилися нові релігії внутрішнього пролетаріату, і серед них - християнство.

Під цим самим кутом зору розглядається і історична доля кількох християнських народів, які опинилися під владою турків- османів, - а надто історія греків-фанаріотів. На цьому прикладі та на прикладі євреїв показано, що так звані расові характеристики носять аж ніяк не расовий характер, а розвиваються внаслідок історичного досвіду відповідних людських спільнот.


Розділ восьмий

^ ЗОЛОТА СЕРЕДИНА

§ 1. ДОСТАТНЬО І ЗАНАДТО

Чи можемо ми сформулювати таке просте правило: чим суворіший виклик - тим успішніший відгук? Чи бувають настільки суворі виклики, що відгукнутися на них ніхто неспроможний? Безперечно, що деякі виклики, завдаючи поразки одній чи кільком людським спільнотам, які намагалися дати їм раду, кінець кінцем пробуджували переможний відгук. Наприклад, виклик агресивного еллінізму виявився нездоланним для кельтів, але їхні наступники тевтони знайшли на нього переможний відгук. "Еллінське вторгнення" в сірійський світ розбудило цілу низку невдалих сірійських відгуків - зороастризм, єврейський повстанський рух (Маккавеї), несторіанство та монофізитство, - але п'ятий відгук, ісламський, виявився успішним.


§ 2. ЗІСТАВЛЕННЯ ТРЬОХ СИТУАЦІЙ

І все ж таки можна довести, що виклики бувають занадто суворими - тобто виклик максимальної сили не завжди пробуджує оптимальний відгук. Норвезькі переселенці-вікінги блискуче відповіли на суворий виклик Ісландії, але зазнали поразки в боротьбі з іще суворішим викликом Гренландії. Массачусетс кинув європейським колоністам суворіший виклик, аніж Південь США, й пробудив успішніший відгук, але Лабрадор, чий виклик був ще суворіший, виявився їм не до снаги. Наводяться й інші приклади: скажімо, стимул ударів може виявитися надмірним, якщо довго триває. Прикладом може бути руйнівний вплив на Італію війни з Ганнібалом. Соціальний виклик, пов'язаний з еміграцією в Малайю, дав позитивний стимул китайцям, але вони зазнали поразки, зустрівшись із суворішим соціальним викликом, який їм кинули країни з білим населенням, наприклад, Каліфорнія. І нарешті, розглянуто виклики різних ступенів сили, що їх кидають цивілізації прикордонним варварам.


§ 3. ДВІ НЕДОРОЗВИНЕНІ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

В цьому параграфі продовжено тему, що виникла у зв'язку з розглядом останнього прикладу в параграфі попередньому. Два угруповання варварів, що жили на кордонах західнохристиянського світу в першому періоді його історії, дістали такий сильний стимул, що започаткували власні цивілізації, які, проте, загинули ще у своєму зародку; ідеться про далекозахідних християн-кельтів (в Ірландії та Айоні) і про скандинавських вікінгів. Ці два випадки проаналізовано і розглянуто можливі наслідки розвитку цих двох супротивних нашій західній цивілізацій, якби вони не були поглинуті й асимільовані цивілізацією християнською, центрами поширення якої були Рим та Рейнська область.


§ 4. СУТИЧКИ ІСЛАМУ З ХРИСТИЯНСТВОМ

На західнохристиянський світ ці сутички в цілому справляли позитивний вплив, і західна культура в Середні Віки багато завдячувала мусульманскькій Іберії. Але тиск ісламу на візантійське християнство виявився надміру сильним, спричинивши штучне відновлення Римської імперії за Лева Ісаврійця, що призвело до катастрофічних наслідків. Розглянуто також випадок Абіссінії, християнського "релікту", що зберігся в неприступних горах посеред мусульманського світу.


^ ЧАСТИНА ТРЕТЯ

РОЗВИТОК ЦИВІЛІЗАЦІЙ

Розділ дев'ятий

ЗАГАЛЬМОВАНІ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

§ 1. ПОЛІНЕЗІЙЦІ, ЕСКІМОСИ ТА КОЧОВИКИ

Може здатися, що коли цивілізація виникла, вона неминуче має розвиватися. Але таке припущення, очевидне на перший погляд, не завжди підтверждується фактами. Ми знаємо цивілізації, які успішно народилися, але так і не увійшли в стадію розвитку. Цим цивілізаціям випало на долю зустрітися з викликом, що за своєю суворістю був проміжним між таким, що пробуджує успішний відгук і таким, що виключає можливість успішного відгуку. В трьох подібних випадках виклик такого роду надходив від фізичного середовища. Відповіддю на цей виклик з боку респондентів був надпотужний ривок (tour de force) такої сили, що він вичерпував усю їхню енергію, і снаги на подальший розвиток у них не залишалося.

Полінезійці здійснили свій надпотужний ривок, зумівши налагодити морське сполучення між островами, розкиданими на неозорих просторах Тихого океану. В цих мандрах вони виснажили свої сили і зрештою повернулися до примітивного життя на тепер уже цілком ізольованих островах.

Ескімоси досягли надзвичайного вміння жити за річним циклом, пристосованим до вимог суворої арктичної природи.

Кочовики теж навчилися жити в річному циклі, випасаючи табуни та отари в умовах напівпустельного Степу.

Океан зі своїми островами та пустеля зі своїми оазами мають чимало спільного. Проаналізовано еволюцію кочового способу життя протягом тривалих періодів посухи. Відзначено, що спочатку мисливці стали орачами і лише потім зробили дальший крок у своєму розвитку, перетворившись на кочовиків. Каїн і Авель - це типи рільника і кочовика. Вторгнення кочовиків на территорії цивілізацій завжди спричинені або наступом посухи, що "виштовхує" племена номадів зі Степу, або занепадом цивілізації, внаслідок чого виникає вакуум, що втягує в себе кочовиків як учасників руху племен.


§ 2. ТУРКИ-ОСМАНИ

Викликом, відгуком на який стала оттоманська система, було оселення кочової спільноти в середовищі, де номадам довелося владарювати над осілим населенням. Свою проблему вони розв'язали, поставившись до своїх нових підданих як до людської худоби і винайшовши людський еквівалент сторожового собаки кочовиків у формі організації державного управління та війська з "одомашнених рабів". Наведено й інші приклади схожих імперій, створених кочовиками, наприклад, мамелюками: але османська система за своєю ефективністю та тривалістю далеко перевершила всі інші. Але їй судилося стати жертвою - як і всьому кочовому суспільству, зрештою, - своєї фатальної негнучкості.


§ 3. СПАРТАНЦІ

Спартанським відгуком на виклик перенаселення в еллінському світі став надпотужний ривок, який багато в чому нагадував надпотужний ривок турків-османів, із тією різницею, що мілітарною кастою в Спарті стала сама спартанська аристократія; але вони теж були "рабами", бо самі себе поневолили тяжким обов'язком тримати в постійній покорі своїх співвітчизників-греків.


§ 4. ЗАГАЛЬНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ

Ескімоси й кочовики, турки-османи і спартанці мають дві спільні ознаки: спеціалізацію і кастовість. (У перших двох суспільствах собаки, олені, коні та худоба посідають місце людських невольничих каст системи османів та спартанців). У всіх цих суспільствах люди деградують до вузької спеціалізації, перетворюючись на таких собі напівлюдей - людина-човняр, людина-вершник, людина-воїн - у порівнянні з різнобічно розвиненими людьми, героями надгробної промови Перікла, які тільки й здатні вести цивілізацію шляхом розвитку. Ці загальмовані суспільства нагадують суспільства бджіл та мурахів, статичних та незмінних ще від часів зародження людського життя на Землі. Вони також скидаються на суспільства, зображені в так званих "утопіях". Обговорюються "утопії" з метою показати, що вони є продуктом цивілізацій, які хиляться до занепаду, і спробами в тій своїй частині, де висуваються позитивні програми, зупинити занепад, затримавши суспільство в нинішньому його становищі.


Розділ десятий

^ ПРИРОДА РОЗВИТКУ ЦИВІЛІЗАЦІЙ

§ 1. ДВА ХИБНІ СЛІДИ

Розвиток відбувається тоді, коли відгук на той чи той виклик є не лише успішним, а й спричиняє подальший виклик, на який знову надходить успішний відгук. Як ми можемо виміряти ступінь такого розвитку? Чи вимірюється він посиленням влади над зовнішнім середовищем розглядуваного суспільства? Таке посилення влади буває двох різновидів: посилення влади над людським середовищем, що здебільшого набирає форми завоювання сусідніх народів, і посилення влади над природним середовищем, що знаходить свій вираз у вдосконаленні матеріальної техніки. Наводяться приклади для підтвердження того факту, що жодне з цих явищ - ані політична чи мілітарна експансія, ані вдосконалення техніки - не може бути задовільним критерієм реального розвитку. Мілітарна експансія - це в загальному випадку наслідок посилення мілітаризму, який у свою чергу є симптомом занепаду. Поліпшення у сфері техніки, сільськогосподарської чи промислової, дуже мало або й узагалі не пов'язані з реальним розвитком. Техніка може вдосконалюватися в той час, як цивілізація хилиться до занепаду - і навпаки.


§ 2. ПОСТУП У НАПРЯМКУ САМОВИЗНАЧЕННЯ

Реальний поступ ми ототожнюємо з так званим процесом "ефірізації", тобто подолання матеріальних перешкод , що вивільняє енергію суспільства і робить його здатним відгукуватися на виклики, які є радше внутрішніми, ніж зовнішніми, радше духовними, ніж матеріальними. Поки триває розвиток, поле дії весь час переміщується від зовнішнього середовища у внутрішню сферу суспільного організму. Розвиток означає, що особистість або цивілізація, які перебувають у процесі розвитку, прагнуть замкнутися у власному середовищі, відповідаючи лише на виклики внутрішньої природи і даючи їм раду в межах власного поля дії. Природу такої "ефірізації" проілюстровано на прикладах з еллінської, а також сучасної західної історії.


Розділ одинадцятий

^ АНАЛІЗ РОЗВИТКУ

§1. СУСПІЛЬСТВО Й ІНДИВІД

Існують два традиційні погляди на взаємини між суспільством та індивідом: один представляє суспільство просто як сукупність "атомарних" індивідів, а другий дивиться на суспільство як на організм, а на індивідів як на його невід'ємні складові, що не можуть уявлятися інакше, як членами або "клітинами" суспільства, до якого вони належать. Показано, що обидва ці погляди неадекватні, і насправді суспільство являє собою систему взаємовідносин між індивідами. Людські істоти не можуть бути самі собою, якщо не взаємодіятимуть зі своїми ближніми, і суспільство - це спільне поле діяльності багатьох людей. Але "джерело діяльності" - в індивідах. Будь-який розвиток починається в душах творчих особистостей або в середовищі невеличких творчих меншин, і їхня місія подвійна: по-перше, самому досягти натхнення і зробити відкриття, хай там яким воно буде, а по-друге, переконати все суспільство ступити на цю нову стежку життя. Таке навернення, теоретично, може відбуватися двома способами: або маса має пережити той самий досвід, який перетворив творчих індивідів, або вони повинні наслідувати його зовнішні ознаки, іншими словами, вдатися до мімезису (наслідування, уподібнення). На практиці друга альтернатива є єдино можливою для всього людства, крім його незначної меншості. Мімезис - це найкоротший шлях, по якому народні маси можуть іти за своїми духовними провідниками.


§ 2. ВІДХІД-І-ПОВЕРНЕННЯ : ОСОБИСТОСТІ

Діяльність творчого індивіда можна описати як подвійний рух відходу-і-повернення: відходу з метою власного самовдосконалення, повернення для того, щоб просвітити своїх співвітчизників. Такий погляд проілюстровано Платоновою притчею про Печеру, словами святого Павла, де він порівнює воскресіння мертвих із проростанням посіяного в грунт зерна, євангельскою оповіддю про Ісуса та іншими прикладами. Далі його обгрунтовано діяннями великих першопрохідців: святого Павла, святого Бенедикта, святого Григорія Великого, Будди, Магомета, Макіавеллі, Данте.


§ 3. ВІДХІД-І-ПОВЕРНЕННЯ: ТВОРЧІ МЕНШИНИ

Відхід із наступним поверненням - така поведінка властива також субсуспільствам, що є складовими "суспільств" у точному значенні цього терміну. Періоду, коли такі субсуспільства роблять свій внесок у розвиток суспільств, до яких вони належать, передує період, коли вони перебувають на узбіччі загальної історії свого суспільства. В цьому зв'язку можна навести приклад Афін у другому періоді історії розвитку еллінського суспільства; Італії - у другому періоді розвитку історії західного суспільства; і Англії - в її третьому періоді. Розглянуто можливість того, що Росія готується зіграти подібну роль у четвертому періоді.


Розділ дванадцятий

^ ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ В ПРОЦЕСІ РОЗВИТКУ

Розвиток, детально описаний у попередньому розділі, вочевидь включає в себе диференціацію між складовими частинами суспільства, яке перебуває в процесі такого розвитку. На кожному етапі одні складові частини спромагаються на оригінальний і успішний відгук; інші йдуть за своїми провідниками, вдаючись до мімезису; ще іншим не щастить досягти ані оригінальності, ані мімезису, й вони зазнають поразки. Усе далі розходяться також історії різних суспільств, і очевидно, що різним суспільствам притаманні різні домінантні ознаки - одні досягають особливих успіхів у мистецтві, другі - в релігії, треті - в промисловій винахідливості. Але не слід забувати і про фундаментальну схожість між тими цілями, до яких прагнуть усі цивілізації. Кожна зернина має власну долю, але всі вони належать до одного виду й усі висіваються в грунт одним Сівачем у надії мати один врожай.


^ ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

ЗАНЕПАД ЦИВІЛІЗАЦІЙ

Розділ тринадцятий

СУТЬ ПРОБЛЕМИ

З двадцяти шести цивілізацій, які ми досі ідентифікували (включаючи до цього списку й цивілізації загальмовані), шістнадцять уже померли, а дев'ять із десяти тих, які лишилися - власне, всі, крім однієї, нашої (західної), - вже надломилися й хиляться до занепаду. Природа занепаду пояснюється трьома основними причинами:

втратою творчої снаги творчою меншістю, яка відтоді перетворюється лише на "панівну меншість";

зворотною відмовою більшості підкорятися тепер уже тільки "панівній" меншості й наслідувати її поведінку через мімезис;

і як наслідок - втратою соціальної єдності суспільством у цілому.

Наступне наше завдання - розкрити причини такого занепаду.


Розділ чотирнадцятий

^ ПОЯСНЕННЯ В ДУСІ ДЕТЕМІНІЗМУ

Деякі школи думки твердять, що занепад цивілізацій залежить від факторів, непідвладних людському контролю.

У часи, коли еллінська цивілізація стала хилитися до занепаду, чимало авторів, як поганських, так і християнських, пояснювали загнивання свого суспільства "космічним старінням"; але сучасні фізики переносять можливий процес космічного старіння в неймовірно далеке майбутнє, а це означає, що воно не могло вплинути ані на колишні, ані на сьогоднішні цивілізації.

Шпенглер та його однодумці висунули припущення, що суспільства - це організми, а тому цілком природно, що вони, як і всі живі організми, проходять через молодість, зрілий вік і старечу неміч; але суспільство - не живий організм.

Інші вчені твердять, що під тривалим впливом цивілізації людська раса неминуче починає вироджуватися і відновити її життєву снагу можна, тільки вливши їй "свіжої варварської крові". Цей погляд аналізується і спростовується.

Залишається розглянути теорію циклів у історичному процесі, викладену в Платоновому "Тімеї", у Четвертій еклозі Вергілія та деінде. Мабуть, ці погляди виникли внаслідок халдейських досягнень у галузі вивчення нашої Сонячної системи, і набагато ширший світогляд сучасної астрономії позбавив цю теорію її астрономічного базису. На її користь немає жодних свідчень, а проти неї - можна знайти багато.


Розділ п'ятнадцятий

^ ВТРАТА КОНТРОЛЮ НАД СЕРЕДОВИЩЕМ

В розділі десятому було показано, що посилення влади над природним середовищем, вимірюване вдосконаленнями в галузі техніки, і посилення влади над людським середовищем, вимірюване географічною експансією або мілітарними завоюваннями, не є ані причинами, ані задовільними критеріями розвитку. Тут показано, що погіршення техніки та зменшення географічної території, спричинене вторгненнями зовнішніх ворогів, не є ані причиною, ані задовільним критерієм занепаду.


§ 1. ПРИРОДНЕ СЕРЕДОВИЩЕ

Наводяться кілька прикладів, які засвідчують, що погіршення техніки було наслідком, а не причиною суспільного занепаду. Занедбання римських доріг та месопотамської зрошувальної системи було наслідком, а не причиною занепаду цивілізацій, які підтримували їх у належному стані. Показано, що поширення малярії, яке вважали за одну з причин занепаду цивілізацій, теж було в усіх випадках наслідком такого занепаду.


§ 2. ЛЮДСЬКЕ СЕРЕДОВИЩЕ

Аналізується і спростовується теза Гіббона, що "занепад і загибель Римської імперії" відбулися під тиском "варварства та релігії" (тобто християнства). Ці вияви активності зовнішнього та внутрішнього пролетаріатів еллінського суспільства стали наслідком його занепаду, в який воно тоді вже увійшло. Гіббон починає свою історію занадто пізно; добу Антонінів він вважає "золотою добою", тоді як імперія на той час переживала своє "бабине літо". Наводиться кілька прикладів успішної зовнішньої агресії проти цивілізації і показується, що в кожному з випадків успішна агресія мала місце вже по тому, як суспільство надломилося і стало хилитися до занепаду.


§ 3. НЕГАТИВНИЙ ВЕРДИКТ

Зовнішня агресія проти суспільства, яке ще перебуває в процесі розвитку, за нормальних обставин стимулює його посилити свою активність. Навіть якщо суспільство вже покотилося до занепаду, зовнішній напад може розбудити його енергію і вдихнути в нього нове життя.


Розділ шістнадцятий

^ ВТРАТА ЗДАТНОСТІ ДО САМОВИЗНАЧЕННЯ

§ 1. МЕХАНІЧНІСТЬ МІМЕЗИСУ

Єдиний спосіб, у який нетворча більшість може йти за проводом творчих лідерів, - це мімезис, такий собі різновид "муштри", поверхове, механічне наслідування великих, натхненних творчим генієм оригінальних мислителів (див. розділ 11, § 1). Ця скорочена дорога до поступу, якої годі уникнути, обставлена очевидними небезпеками. Провідники можуть заразитися механічною поведінкою своїх послідовників, і в результаті утвориться загальмована цивілізація; або, в пориві нетерплячки, вони можуть відкинути чарівну флейту переконання і вхопитися за канчук примусу. В таких випадках творча меншість перетворюється на "панівну" меншість, а її учні-послідовники - на непокірний і відчужений "пролетаріат". Коли це відбувається, суспільство виходить на дорогу розпаду. Суспільство втрачає здатність до самовизначення. В наступних параграфах розглядаються конкретні вияви цього процесу.


§ 2. МОЛОДЕ ВИНО В СТАРИХ БУРДЮКАХ

В ідеальному плані кожна нова соціальна сила, покликана до життя творчими меншостями, має одержати нові інституції, через які вона діятиме. В реальній дійсності часто трапляється, що їй доводиться діяти через старі інституції, призначені для інших цілей. Але старі інституції часто виявляються негодящими й непридатними для нових завдань. Тоді ми маємо одне з двох: або старі інституції будуть знесені революцією, або вони виживуть і почнуть деформувати нові сили, які діятимуть через них (і це призведе до "соціальних спотворень"). Революцію можна визначити як затриманий - а отже, й вибуховий - акт мімезису; соціальне спотворення - як крах мімезису. Якщо суспільні інституції гармонійно пристосовуються до соціальних сил, розвиток триватиме; якщо доходить до революції, розвиток стає небезпечним; якщо виникають соціа