Реферат: Виховні години для підлітків

Виховні години для підлітків





Духовно-просвітницький центр

монастиря Глинська пустинь

м. Глухів 2010 рік

Шановний вчителю!


Метою сучасної системи освіти є наповнення дитини знанням. Воно, як найголовніший компонент вчення, витісняє з освітньої сфери розуміння унікальності людської особистості та її високого призначення. Мета і сенс людського життя зводяться до корисності людини в конкретній економічній і політичній системі. У такій системі освіти практично немає місця духовно-етичному вихованню. М.І. Пирогов писав: «Не учивши дитя, можно вырастить круглого невежду; но если его не воспитывать, то оно воспитывается собственными средствами. И вся разница будет заключаться в том, что оно может воспитаться дурно тогда, когда могло бы воспитаться разумно и правильно. Словом, от образования некоторого взгляда на вещи, правильного или неправильного, от основания своего рода нравственного кодекса вы его не убережете».

Особливо проблемним в цьому відношенні є підлітковий вік. В цей час дитина переступає з дитинства в дорослий світ. Джерелом конфліктів тут може стати відсутність стійкої системи координат – системи життєвих цінностей, яка дозволила б реально оцінювати події. Підліток починає відкидати все і сумніватися у всьому, щоб зробити свій власний унікальний вибір системи ціннісної ієрархії. При цьому розвивається здатність самостійно приймати рішення і відповідати за них, уміння намічати життєві перспективи – далекі і близькі, уміння звільнятися від ілюзій, але при цьому зберігати в своїй душі ідеали. Особлива роль в цей період належить дорослим, що знаходяться поряд з дитиною, перш за все, педагогам. Завдання вчителя – допомогти підліткові розвинути в собі кращі якості душі, які стали б надійною духовно-етичною основою.

За благословенням Високопреосвященнішого Луки, архієпископа Конотопського і Глухівського (зараз Запорізького та Мелітопольського), у допомогу вчителеві були розроблені виховні години, які з успіхом пройшли апробацію в загальноосвітніх та недільних школах Сумської області, а також зайняли I місце в Першому Всеукраїнському конкурсі програм, сценаріїв, проектів недільних шкіл України (2010 р.) (номінація «Виховна робота»). Автор сподівається, що вони допоможуть вчителям в рішенні нелегкої задачі виховання етично здорового підростаючого покоління.


З зауваженнями та пропозиціями звертатися до зав. Методичного центру Запорізької єпархії Борхович Світлани Миколаївни за тел.:

+38 (067) 316 98 11

+38 (066) 938 90 85

e-mail: ortksveta@yandex.ru

Стисла характеристика виховних годин


Виховна година «Доброта» вводить нас у внутрішній світ запропонованих уроків. «Зробити світ трохи добрішим властиво кожному з нас», - такий висновок повинні зробити підлітки з першого заняття.

Перший крок до зміни себе – пробачити всіх, тому наступна виховна година розкриває перед підлітком необхідність виховання в собі такої чесноти як уміння прощати.

У третій виховній годині «Де ховається щастя» педагог підводить підлітка до розуміння дійсної цінності життя, яка полягає в служінні ближньому. Проте це служіння інколи може виражатися в незвичайних формах і виявлятися, наприклад, у відмові від себе заради ближнього. Але саме в цьому людина може знайти дійсне щастя. Цьому присвячена виховна година «Щастя людське».

Виховна година «Дезертирство з життя» закріплює засвоєне підлітком розуміння дійсних цінностей життя, уміння бачити в життєвих негодах лише тимчасові труднощі і формує бажання здолати їх.

Наступний блок виховних годин присвячений родинному вихованню. «Батьки теж люди» учить підлітка поважати своїх батьків і підводить дитину до думки про те, що вона є частиною своєї сім'ї, в її силах зробити сім'ю більш міцною та «сонячною».

Виховна година «Пошук найближчого», «Жіноче щастя» і «Хто в будинку господар» направлені на виховання підлітків як майбутніх сім'янинів. Виховна година «Пошук найближчого» учить бачити в обранцеві(иці) майбутнього чоловіка або дружину, батька або матір своїх дітей, звертаючи при цьому увагу, перш за все, на красу душі, а не тіла.

Виховну годину «Жіноче щастя» бажано проводити окремо для дівчаток. В цьому випадку можлива відверта розмова про цнотливість, вірність, жіночність, уміння співчувати і співпереживати як необхідних рис характеру майбутньої дружини і матері.

Виховна година «Хто в будинку господар» вводить у внутрішній світ майбутньої сім'ї підлітка, учить розуміти і берегти майбутнього(ю) чоловіка(дружину), формує бажання поступатися і зберігати мир у сім'ї.

Виховна година «Ми з майбутнього» направлена на виховання в підлітках відчуття патріотизму і пошани до історії своєї країни.


^ Виховна година «Доброта».


Мета:

- виховувати в підлітках доброту;

- довести, що можливість зробити світ трохи кращим знаходиться в кожному з нас.


Обладнання:

- папір для відповідей на тести й малюнків, фломастери;

- музичний центр, диск Світлани Копилової «Притчи-2. Кисточка в Божьих руках»1, репродукція фрески Леонардо да Вінчі «Таємна вечеря»2.


Хід занять


Проведення тесту

Перш ніж почати розмову по темі нашого заняття, я пропоную вам відповісти на запитання тесту.

1. У тебе є гроші. Міг(могла) би ти витратити все, що в тебе є, на подарунки друзям?

2. Приятель розповідає тобі про свої проблеми, але тебе це мало хвилює. Чи даси ти йому зрозуміти, що це тобі нецікаво?

3. Твій партнер дуже погано грає у якусь гру. Чи будеш ти йому піддаватися, щоб доставити приємне?

4. Чи часто ти говориш людям добрі слова?

5. Чи любиш злі жарти, розіграші?

6. Чи довго ти пам'ятаєш нанесені тобі образи?

7. Чи завжди ти не упускаєш можливості зробити яку-небудь добру справу?

8. Чи вважаєш ти, що якусь справу ти зробиш краще, ніж інші?

9. Чи кидаєш ти гру, коли починаєш програвати?

10. Якщо ти впевнений(а), що прав(а), чи слухаєш ти заперечення співрозмовників?

11. Чи охоче ти допомагаєш іншим?

12. Чи насміхаєшся ти над ким-небудь, щоб розвеселити компанію?


Слово вчителя з елементами бесіди

Про результати тесту ми поговоримо пізніше, а зараз спробуємо визначити тему заняття. Ромен Ролан одного разу сказав: (краще заздалегідь написати на дошці) «… - це найпрекрасніша музика душі. Як би було чудово, якби вона звучала в кожному з нас». Що мав на увазі Ромен Ролан? Вставте пропущене слово в дане висловлення, і ви дізнаєтеся тему сьогоднішнього заняття. (Відповіді дітей)

Доброта - це і є тема заняття. Які ви знаєте слова, що визначають доброту

Яке їхнє значення?

- доброчесний: високоморальний, що проявляє чесноту, повний чесноти;

- добродушний: добрий і м'який по характеру, незлобивий;

- доброзичливий: бажаючий добра, готовий сприяти благополуччю інших;

- добронравний: одмінний гарною поведінкою, гарною вдачею;

- добропорядний: пристойний, гідний схвалення, порядний;

- добросердий: той, хто володіє добрим серцем, ласкавий, співчутливий. Як ви думаєте, якими якостями з перерахованих володіє по-справжньому добра людина? (Відповіді дітей)

Правильно, усіма. Чи багато ви зустрічали таких людей? А чи пам’ятаєте ви, які добрі справи ви зробили сьогодні, за минулий день, тиждень?


Підведення підсумків тесту

Давайте подивимося результати ваших тестів.

Так – 1-4, 7, 11 – 1 бал

Ні – 2, 5-6, 8-10, 12 – 1 бал.

8 і більш балів: ти люб'язний, доброзичливий, умієш поводитися з людьми; тільки одне побажання - будь щирим;

4-8 балів: твоя доброта має вибірковий характер: ти можеш бути добрим до одних людей і черствим стосовно інших;

0-4 бала: спілкування з тобою буває нелегким; тобі не вистачає доброзичливості до людей, відкритості серця.


Розповідь учителя з елементами бесіди

Фахівці стверджують, що добрі справи справляють на наше психофізіологічне здоров'я дуже великий позитивний вплив. Стан, у якому перебуває людина, охоплена поривами доброти, організм сприймає як позитивний стрес і виробляє величезну кількість захисних речовин, тому по-справжньому добрі люди рідше хворіють. Крім того, у стані «приступу добросердості» виробляються гормони, що активізують розумову діяльність і творчий потенціал.

А що відбувається з людиною, яка робить злі вчинки? (Відповіді дітей)

Відомий англійський письменник Оскар Уайльд у романі «Портрет Доріана Грея» описав історію надзвичайно гарного парубка з ясними блакитними очами й золотавими кучерями, портрет якого був відбитий одним художником.

На життєвому шляху йому зустрічається лорд Генрі, який вселяє парубкові, що єдині справжні цінності у світі - це насолода від виконання своїх усіляких бажань. Повіривши цьому, Доріан висловлює божевільну думку: нехай печатка пороків і страстей лягає не на його особу, а на портрет, нехай старіє образ на полотні, сам же Грей нехай завжди залишається юним і прекрасним. За виконання свого бажання Доріан продає душу дияволові, після чого виникає таємничий зв'язок юнака з портретом. Після жорстоких учинків Грея на полотні виникають риси жорстокості аж до слідів крові після вбивства. У міру того, як пристрасть до насолод спустошує й опоганює душу, спотворюється портрет, а обличчя Доріана як і раніше залишається юним і прекрасним.

Ідуть роки. Друзі й знайомі старіють, а Доріан як і раніше залишається молодим і гарним. Лише з портрета, який він ретельно приховує від усіх, на нього дивиться його душа, що гине, - уособлення пристрастей і пороків. Дориан падає усе нижче й нижче, тягнучи за собою своїх друзів, заражаючи і їх спрагою насолоди. Близький друг призиває його до покаяння, але Доріан відповідає: «Мені пізно молитися. Для мене це порожні слова».

Він повністю втрачає здатність любити й співчувати. Портрет з моторошним, огидним, виродливим обличчям гнобить його. І одного разу, не витримавши видовища своєї душі, Доріан Грей ударяє портрет ножем. Лунає страшний галас. Слуги, що вбігли, бачать портрет прекрасного юнака із золотим волоссям, а на підлозі - мертвого огидного старого з ножем у грудях.


Розглядання фрески Леонардо да Вінчі

«Таємна вечеря» з обговоренням

А зараз подивіться на цей фрагмент. Що ви можете сказати про Людину, зображену на ньому? Як ви думаєте, хто це? Який Він? (Відповіді дітей)

Це фрагмент фрески Леонардо да Вінчі «Таємна вечеря». Сама фреска перебуває в Італії, у Мілані, у колишньому Домініканському монастирі.

Леонардо да Вінчі зобразив Ісуса Христа зі своїми апостолами під час останньої вечері, перед Його зрадництвом і стратою. На фресці художника відбитий момент, коли Ісус Христос повідомляє своїм учням, що один з них зрадить Його.


Прослуховування пісні Світлани Копилової «Леонардо да Вінчі»

з наступним обговоренням

Я хочу вам запропонувати версію історії написання цієї фрески, викладену автором-виконавцем Світланою Копиловою. Пісня так і називається «Леонардо да Вінчі».

Питання:

Як ви думаєте, чи можливо це - написати з однієї людини й образ Христа, і образ Іуди? Чи може обличчя однієї людини бути прекрасним, і потворним? У якому випадку це можливо? (Якщо ми робимо добрі справи, риси нашого обличчя облагороджуються, а якщо злі - спотворюються. Від нас залежить наш внутрішній і зовнішній стан).

На підтвердження своєї думки про те, що все знаходиться в наших руках, я хочу запропонувати вам ще одну пісню Світлани Копилової «Бабочка».


Прослуховування пісні Світлани Копилової «Бабочка»


Підсумкове слово вчителя

Я хотіла б, щоб ви ніколи не забували про те, що стан вашої душі залежить тільки від вас.

Ты будешь ближними любим

И радость доброты познаешь

Не пожелав другим

Того, чего себе не пожелаешь.

Цей чотиривірш мовою Євангелія звучить так: «Возлюби ближнего как самого себя», тобто роби оточуючим людям тільки те, щоб хотів отримати від них. На цім правилі побудовані моральні закони всіх часів. Зникають одні народи, з'являються інші, а заповідь «Возлюби ближнего как самого себя» залишається актуальною завжди, особливо в наш такий убогий любов'ю один до одного вік. Я бажаю, щоб ваші душі були наповнені тільки любов’ю і добротою.


Практичне завдання

А тепер спробуйте зобразити доброту на папері. Якою б вона була, якби була матеріальна.


^ Виховна година «Образам – ні, прощенню – так!»


Лучшее средство от обиды – прощение.

Сенека


Мета:

- виховувати в підлітках чесноту пробачати інших.

Обладнання:

- музичний центр, диск Світлани Копилової «Зрячая любовь».3


Хід заняття


Слово вчителя з елементами бесіди

Образити людину легко. Сумний досвід переживання нанесеної образи є у всіх людей без виключення, і кожному відомо, як сильно може ранити душу одне-єдине недобре слово. Образи переслідують людину з раннього дитинства. У пісочниці зовсім ще маленький карапуз доводить до сліз інше маля, віднімаючи у нього іграшку або ламаючи побудований ним пісочний будиночок. Потім в школі з'являються образливі прозвиська для однокласників, які страждають надлишковою вагою, слабким зором або іншими фізичними вадами. Дорослі ж взагалі можуть ображати витончено і безжалісно. І якщо тонко організована, ранима людина не може дати відсіч образі, зраді або підлості, то останнім аргументом на користь власної правоти для неї стає почуття образи. Як ви вважаєте, почуття образи для особистлсті є відчуттям творчим або руйнівним? Чи правильно людина вчиняє, якщо ображається на іншого? (Відповіді дітей)

У християн є головна молитва, яка називається Господньою, – це «Отче наш». Там є такі слова: «…остави нам долги наша, якоже и мы оставляем должником нашим», тобто ми просимо Бога пробачити нам гріхи так, як ми прощаємо іншим. Чому ж християнство закликає добровільно відмовитися від невід'ємного права — не пробачати болю і сліз тому, хто безжалісно увірвався в твоє життя і обпалив твоє серце? Що за парадоксальний заклик звучить в Евангелії: «…любите врагов ваших, благотворите ненавидящим вас, благословляйте проклинающих вас и молитесь за обижающих вас» (Лк 6:27-28)? Напевно, це найнезрозуміліша заповідь Христа. Насправді: навіщо любити тих, хто тебе ненавидить та ображає? Вже їм-то, напевно, менше всього на світі потрібні наші любов і пробачення. Так для чого тоді змушувати себе до такої важкої і невдячної справи? Чому не можна мстити своїм кривдникам, ще більш-менш зрозуміло: адже якщо відповідати злом на зло, то навряд чи цього самого зла в світі стане менше. Із заслуженими образами теж все ясно, оскільки тут діє простий і всім зрозумілий принцип: запрацював — отримай і не скаржся. А ось що робити, коли тебе образили без жодного приводу, якщо наплювали в душу, розтоптали і принизили просто тому, що так захотілося кривдникам? Невже теж — пробачити?

Святитель Иоанн Шаховський писав: «Сами того не сознавая, всякий обижающий и всякий обижающийся ранят себя, так как лишают себя Солнца любви. Обидчик ранит не только свою душу, но и тело: злые эмоции рождают в человеке болезненное напряжение тела, что отражается на его физическом обмене веществ и нарушает жизнь. Обидчик обижает прежде всего себя. Но и обижающийся поступает неразумно – сам себя ранит».

Дуже часто люди ображаються на, здавалося б, абсолютно нешкідливі речі. Досить буває не те що слова — одного лише погляду, жесту або інтонації, щоб людина побачила в них щось образливе для себе. Дивна справа: адже ніхто ж і не думав нікого ображати, а образа знову — тут як тут, скребе серце пазуристою лапою і не дає жити спокійно.

Парадокс тут полягає в тому, що будь-яка непробачена образа завжди є «вигадкою» самої ображеної людини і зовсім не залежить від чиїхось сторонніх зусиль або від їхньої відсутності. На це прямо вказує навіть граматична будова слова образився. Адже в даному випадку «ся» — це ні що інше, як слов'янська огласовка займенника «себе», що вийшла нині з вживання. Таким чином, образився означає образив себе, тобто дав волю думкам, що розпалюють в душі солодку суміш свідомості власного приниження і відчуття моральної переваги над кривдником. І хоча люди не люблять зізнаватися в таких речах навіть самим собі, але кожному ще з дитинства відомо, як приємно буває відчувати себе ображеним. Є в цьому якась хвора насолода, звикаючи до якої, починаєш шукати образу навіть там, де її зовсім не було.

Ф. М. Достоєвський в «Братьях Карамазових» пише: «Ведь обидеться иногда очень приятно, не так ли? И ведь знает человек, что никто не обидел его, а что он сам себе обиду навыдумал и налгал для красы, сам преувеличил, чтобы картину создать, к слову привязался и из горошинки сделал гору, — знает сам это, а все-таки самый первый обижается, обижается до приятности, до ощущения большего удовольствия, а тем самым доходит и до вражды истинной...»

Вуглинку образи можна ретельно роздувати в своєму серці роздумами про несправедливість того, що сталося, безкінечними уявними діалогами з кривдником, свідомістю власної правоти і іншими способами, яких у ображеної людини завжди знайдеться велика кількість. А в результаті всіх цих «духовних вправ» образа з маленької вуглинки поступово перетворюється на бурхливе полум'я, яке може палахкотіти в душі довгі місяці, а то і роки. І якщо з-за чужого образливого слова або вчинку людина розпалила таку пожежу у власній душі, то сповна закономірно буде сказати про неї, що вона — образилася. Тобто — образила саму себе.

Послухайте оповідання Василя Шукшина «Образа».


Читання оповідання Василя Шукшина «Образа» з подальшим обговоренням4

Сашку Ермолаева обидели.

Ну, обидели и обидели – случается. Никто не призывает бессловесно сносить обиды, но сразу из-за этого переоценивать все ценности человеческие, ставить на попа самый смысл жизни – это тоже, знаете… роскошь. Себе дороже, как говорят. Благоразумие – вещь не из рыцарского сундука, зато безопасно. Да-с. Можете не соглашаться, можете снисходительно улыбнуться, можете даже улыбнуться презрительно… Валяйте. Когда намашетесь театральными мечами, когда вас отовсюду с треском выставят, когда вас охватит отчаяние, приходите к нам, благоразумным, чай пить.

Но – к делу.

Что случилось?

В субботу утром Сашка собрал пустые бутылки из-под молока, сказал: «Маша, пойдешь со мной?» – дочери.

– Куда? Гагазинчик? – обрадовалась маленькая девочка.

– В магазинчик. Молочка купим. А то мамка ругается, что мы в магазин не ходим, пойдем сходим.

– В кои-то веки! – сказала озабоченная «мамка». – Посмотрите там еще рыбу – нототению. Если есть, возьмите с полкило.

– Это дорогая-то?

– Ничего, возьми, – я ребятишкам поджарю.

И Сашка с Машей пошли в «гагазинчик».

Взяли молока, взяли масла, пошли смотреть рыбу нототению. Пришли в рыбный отдел, а там, за прилавком – тетя.

Тетя была хмурая – не выспалась, что ли. И почему-то ей, тете, показалось, что это стоит перед ней тот самый парень, который вчера здесь, в магазине, устроил пьяный дебош. Она спросила строго, зло:

– Ну, как – ничего?

– Что «ничего»? – не понял Сашка.

– Помнишь вчерашнее-то?

Сашка удивленно смотрел на тетю…

– Чего глядишь? Глядит! Ничего не было, да? Глядит, как Исусик…

Почему-то Сашка особенно оскорбился за этого «Исусика». Черт возьми совсем, где-то ты, Александр Иванович, уважаемый человек, а тут… Но он даже не успел и подумать-то так – обида толкнулась в грудь, как кулаком дали.

– Слушайте, – сказал Сашка, чувствуя, как у него сводит челюсть от обиды. – Вы, наверно, сами с похмелья?.. Что вчера было?

Теперь обиделась тетя. Она засмеялась презрительно:

– Забыл?

– Что я забыл? Я вчера на работе был!

– Да? И сколько плотют за такую работу? На работе он был! Да еще стоит рот разевает: «С похмелья!» Сам не проспался еще.

Сашку затрясло. Может, оттого он так остро почувствовал в то утро обиду, что последнее время наладился жить хорошо, мирно, забыл даже когда и выпивал… И оттого еще, что держал в руке маленькую родную руку дочери… Это при дочери его так! Но он не знал, что делать. Тут бы пожать плечами, повернуться и уйти к черту. Тетя-то уж больно того – несгибаемая. Может, она и поняла, что обозналась, но не станет же она, в самом деле, извиняться перед кем попало. С какой стати?

– Где у вас директор? – самое сильное, что пришло Сашке на ум.

– На месте, – спокойно сказала тетя.

– Где на месте-то? Где его место?

– Где положено, там и место. Для чего тебе директор-то? «Где директор»! Только и делов директору – с вами разговаривать! – тетя повысила голос, приглашая к скандалу других продавщиц и покупателей, которые постарше. – Директора ему подайте! Директор на работу пришел, а не с вами объясняться. Нет, видите ли, дайте ему директора!

– Что там, Роза? – спросили тетю другие продавщицы.

– Да вот директора – стоит требует!.. Вынь да положь директора! Фон-барон. Пьянчуги.

Сашка пошел сам искать директора.

– Какая тетя… похая, – сказала Маша.

– Она не плохая, она… – Сашка не стал при ребенке говорить, какая тетя. Лицо его горело, точно ему ни за что ни про что – при всех! – надавали пощечин.

В служебном проходе ему загородил было дорогу парень-мясник.

– Чего ты волну-то поднял?

Но ему-то Сашка нашел, что сказать. И, видно, в глазах у Сашки стояло серьезное чувство – парень отшагнул в сторону.

– Я не директор, – сказала другая тетя, в кабинете. – Я – завотделом. А в чем дело?

– Понимаете, – начал Сашка, – стоит… и начинает – ни с того ни с сего… За что?

– Вы спокойнее, спокойнее, – посоветовала завотделом.

– Я вчера весь день был на работе… Я даже в магазине-то не был! А она начинает: я, мол, чего-то такое натворил у вас в магазине. Я и в магазине-то не был!

– Кто говорит?

– В рыбном отделе стоит.

– Ну, и что она?

– Ну, говорит, что я что-то такое вчера натворил в магазине. Я вчера и в магазине-то не был.

– Так что же вы волнуетесь, если не вы натворили? Не вы и не вы – и все.

– Она же хамить начала! Она же обзывается!..

– Как обзывается?

– Исусик, говорит.

Завотделом засмеялась. У Сашки опять свело челюсть. У него затряслись губы.

– Ну, пойдемте, пойдемте… что там такое – выясним, – сказала завотделом.

И завотделом, а за ней Сашка – появились в рыбном отделе.

– Роза, что тут такое? – негромко спросила завотделом.

Роза тоже негромко – так говорят врачи между собой при больном – о больном же, еще на суде так говорят и в милиции – вроде между собой, но нисколько не смущаются, если тот, о ком говорят, слышит, – Роза негромко пояснила:

– Напился вчера, наскандалил, а сегодня я напомнила – сделал вид, что забыл. Да еще возмущенный вид сделал!..

Сашку опять затрясло. Он, как этот… и трясся все утро, и трясся. Нервное желе, елки зеленые. А затрясло его опять потому, что завотделом слушала Розу и слегка – понимающе – кивала головой. И Роза тоже говорила не зло, а как говорят про дела известные, понятные, случающиеся тут чуть не каждый день. И они вдвоем понимали, хоть они не смотрели на Сашку, что Сашке, как всякому на его месте, ничего другого и не остается, кроме как «делать возмущенный вид».

Сашку затрясло, но он собрал все силы и хотел быть спокойным.

– А при чем здесь этот ваш говорок-то? – спросил он.

Завотделом и Роза не посмотрели на него. Разговаривали.

– А что сделал-то?

– Ну, выпил – не хватило. Пришел опять. А время вышло. Он – требовать…

– Звонили?

– Любка пошла звонить, а он, хоть и пьяный, а сообразил – ушел. Обзывал нас тут всяко…

– Слушайте! – вмешался опять в их разговор Сашка. – Да не был я вчера в магазине! Не был! Вы понимаете?

Роза и завотделом посмотрели на него.

– Не был я вчера в магазине, вы можете это понять?! Я же вам русским языком говорю: я вчера в этом магазине не был!

Роза с завотделом смотрели на него, молчали.

– А вы начинаете тут!.. Да еще этот разговорчик – стоят, вроде им все понятно. А я и в магазине-то не был!

А между тем сзади образовалась уже очередь. И стали раздаваться голоса:

– Да хватит там: был, не был!

– Отпускайте!

– Но как же так? – повернулся Сашка к очереди. – Я вчера и в магазине-то не был, а они мне какой-то скандал приписывают! Вы-то что?!

Тут выступил один пожилой, в плаще.

– Хватит, – не был он в магазине! Вас тут каждый вечер – не пробьешься. Соображают стоят. Раз говорят, значит, был.

– Что вы, они вечерами никуда не ходят! – заговорили в очереди.

– Они газеты читают.

– Стоит – возмущается! Это на вас надо возмущаться. На вас надо возмущаться-то.

– Да вы что? – попытался было еще сказать Сашка, но понял, что – бесполезно. Глупо. Эту стенку из людей ему не пройти.

– Работайте, – сказали Розе из очереди. – Работайте спокойно, не обращайте внимания на всяких тут…

Сашка пошел к выходу. Покупатель в плаще послал ему в спину последнее:

– Водка начинает продаваться в десять часов! Рано пришел!

Сашка вышел на улицу, остановился, закурил.

– Какие дяди похие, – сказала Маша.

– Да, дяди… тети… – пробормотал Сашка. – Мгм… – он думал, что бы сделать? Как поступить? Оставлять все в таком положении он не хотел. Не мог просто. Его опять трясло. Прямо трясун какой-то!

Он решил дождаться этого, в плаще. Поговорить. Как же так? С какой стати он выскочил таким подхалимом? Что за манера? Что за проклятое желание угодить продавцу, чиновнику, хамоватому начальству?! Угодить во что бы то ни стало! Ведь сами расплодили хамов, сами! Никто же нам их не завез, не забросил на парашютах. Сами! Пора же им и укорот сделать. Они же уже меры не знают…

Так примерно думал Сашка. И тут вышел этот, в плаще.

– Слушайте, – двинулся к нему Сашка, – хочу поговорить с вами…

Плащ остановился, недобро уставился на Сашку.

– О чем нам говорить?

– Почему вы выскочили заступаться за продавцов? Я правда не был вчера в магазине…

– Иди, проспись сперва! Понял? Он будет еще останавливать… «Поговорить». Я те поговорю! Поговоришь у меня в другом месте!

– Ты что, взбесился?

– Это ты у меня взбесишься! Счас ты у меня взбесишься, счас… Я те поговорю, подворотня чертова!

Плащ прошуршал опять в магазин – к телефону, как понял Сашка.

Заговор какой-то! Сашка даже слегка успокоился. И решил не ждать милиции. Ну ее… Один, может, и дождался бы – интересно даже: чем бы все это кончилось?

Они пошли с Машей домой. Дорогой Сашка все изумлялся про себя, все не мог никак понять: что такое творится с людьми?

Девочка опять залопотала на своем маленьком, смешном языке. Сашку вдруг изумило и то, что она, крохотуля, почему-то смолкала, когда он объяснялся с дядями и тетями, а начинала говорить, лишь после того, и говорила, что дяди и тети – «похие», потому что нехорошо говорят с папой. Сашка взял девочку на руки, прижал к груди. Что-то вдруг аж слеза навернулась.

– Кроха ты моя… Неужели ты все понимаешь?

Дома Сашка хотел было рассказать жене Вере, как его в магазине… Но тут же и расхотелось…

– А что, что случилось-то?

– Да, ладно, ну их. Нахамили, и все. Что – редкость диковинная?

Но зато он задумался о том человеке в плаще. Ведь – мужик, долго жил… И что осталось от мужика: трусливый подхалим, сразу бежать к телефону – милицию звать. Как же он жил? Что делал в жизни? Может, он даже и не догадывается, что угодничать – никогда, нигде, никак – нехорошо, скверно. Но как же уж так надо прожить, чтобы не знать этого? А правда, как он жил? Что делал? Сашка часто видел этого человека, он из девятиэтажной башни напротив… Сходить? Спросить у кого-нибудь, из какой он квартиры, его, наверно, знают…

«Схожу! – решил Сашка. – Поговорю с человеком. Объясню, что правда же эта дура обозналась – не был я вчера в магазине, зря он так – не разобравшись, полез вступаться… Вообще поговорю. Может, он одинокий какой».

– Пойду сигарет возьму, – сказал жене Сашка.

– Ты только из магазина!

– Забыл.

– Посмотри, может, мясо ничего? Если плохое, не бери – для ребятишек. Не могу ничего придумать. Надоела эта каша. Посмотри, может, чего увидишь.

– Ладно.

…Один парнишка узнал по описанию:

– Из тридцать шестой, Чукалов.

– Он один живет?

– Почему? Там бабка тоже живет. А что?

– Ничего. Мне надо к нему.

Дверь открыл сам хозяин – тот самый человек, кого и надо было Сашке. Чукалов его фамилия.

– Не пугайтесь, пожалуйста, – сразу заговорил Сашка, – я хочу объяснить вам…

– Игорь! – громко позвал Чукалов.

Он не испугался, нет, он с каким-то непонятным удовлетворением смотрел на гостя – уперся темными, слегка выпуклыми глазами и был явно доволен. Ждал.

– Я хочу объяснить…

– Счас объяснишь. Игорек!

– Что там? – спросили из глубины квартиры. Мужчина спросил.

Сашка невольно глянул на вешалку и при этом пошевелился… Чукалов – то ли решил, что Сашка хочет уйти, – вдруг цепко, неожиданно сильной рукой схватил его за рукав. И темные глаза его близко вспыхнули злостью и скорой, радостно-скорой расправой. Сашка настолько удивился всему, что не стал вырываться, только пошевелил рукой, чтоб высвободить кожу, которую Чукалов больно защемил с рукавом рубашки.

– Игорь!

– Что? – вышел Игорь, наверно, сын, тоже с темными, чуть влажными глазами. Здоровый, разгоряченный завтраком, важный.

– Вот этот человек нахамил мне в магазине… Хотел избить, – Чукалов все держал Сашку за рукав, а обращался к сыну.

Игорь уставился на Сашку.

– Да вы пустите меня, я ж не бегу, – попросил Сашка. И улыбнулся. – Я ж сам пришел.

– Пусти его, – велел Игорь. И вопросительно, пытливо, оценивающе, надо думать, смотрел на Сашку.

Чукалов отпустил Сашкин рукав.

– Понимаете, в чем дело, – как можно спокойнее, интеллигентнее заговорил Сашка, потирая руку. – Нахамили-то мне, а ваш отец…

– А мой отец подвернулся под горячую руку. Так?

– Да почему?

– Специально дожидался меня у магазина… – подсказал старший Чукалов.

– Мне было интересно узнать, почему вы… подхалимничаете?

Дальше Сашка двигался рывками, быстро. Игорь сгреб его за грудки – этого Сашка никак не ждал, – раза два пристукнул головой об дверь, потом открыл ее, протащил по площадке и сильно пустил вниз по лестнице. Сашка чудом удержался на ногах – схватился за перила. Наверху громко хлопнула дверь.

Сашка как будто выпал из вихря, который приподнял его, крутанул и шлепнул на землю. Все случилось скоро. И так же скоро, ясно заработала голова. Какое-то короткое время постоял он на лестнице… И быстро пошел вниз, побежал. В прихожей у него лежит хороший молоток. Надо опять позвонить – если откроет пожилой, успеть оттолкнуть его и пройти… Если откроет Игорек, еще лучше – проще. Вот, довозмущался! Теперь бегай – унимай душу. Раньше бы ушел из магазина, ничего бы и не было. Если откроет сам Игорь, надо левым коленом сразу шире распахнуть дверь и подставить ногу на упор: иначе он успеет толкнуть дверь оттуда, и удара не выйдет. Не удар будет, а мазня. Ах, славнецкий был спуск с лестницы!.. Умеет этот Игорек, умеет… тварь поганая. Деловой человек, хорошо кормленный.

Едва только Сашка выбежал из подъезда, увидел: по двору, из магазина, летит его Вера, жена – простоволосая, насмерть чем-то перепуганная. У Сашки подкосились ноги: он решил, что что-то случилось с детьми – с Машей или с другой маленькой, которая только-только еще начала ходить. Сашка даже не смог от испуга крикнуть… Остановился. Вера сама увидела его, подбежала.

– Ты что? – спросила она заполошно.

– Что?

– Ты опять захотел?! Тебе опять неймется?! Чего ты затеваешь, с кем поругался?

– Ты чего?

– Какие дяди? Мне Маша сказала какие-то дяди. Какие дяди? Ты откуда идешь-то? Чего ты такой весь?

– Какой?

– Не притворяйся, Сашка, не притворяйся – я тебя знаю. Опять на тебе лица нету. Что случилось-то? С кем поругался?

– Да ни с кем я не ругался!..

– Не ври! Ты сказал, в магазин пойдешь… Где ты был?

Сашка молчал. Теперь, пожалуй, ничего не выйдет. Он долго стоял, смотрел вниз – ждал: пройдет само собой то, что вскипело в груди, или надо – через все – проломиться с молотком к Игорю?..

– Сашка, милый, пойдем домой, пойдем домой, ради бога, – взмолилась Вера, видно, чутьем угадавшая, что творится в душе мужа. – Пойдем, домой, там малышки ждут… Я их одних бросила. Плюнь, не заводись, не надо. Сашенька, родной мой, ты о нас-то подумай, – Вера взяла мужа за руку: – Неужели тебе нас-то не жалко?

У Сашки навернулись на глаза слезы… Он нахмурился. Сердито кашлянул. Достал пачку сигарет, вытащил дрожащими пальцами одну, закурил.

– Вон руки-то ходуном ходют. Пойдем.

Сашка легким движением высвободил руку…

И покорно пошел домой.

Эх-х… Трясуны мы, трясуны!

Питання:

Чи вважаєте ви, що Сашка поступив правильно? Чому?

Як ще можна було поступити на його місці?


Слово вчителя

Священномученик Арсеній (Жадановський) писав: «Добродетель всепрощения еще тем привлекательна, что она тотчас же приносит за себя награду в сердце. На первый взгляд тебе покажется, что прощение унизит, посрамит тебя и возвысит твоего недруга. Но не так в действительности. Ты не примирился и, по-видимому, высоко поставил себя — а смотри, в сердце свое ты положил гнетущий, тяжелый камень, дал пищу для душевного страдания. И наоборот: ты простил и как бы унизил себя, но зато облегчил свое сердце, внес в него отраду и утешение».

Прощаючи людину, ми даємо їй шанс виправитися. Інколи прощення може творити дива, перетворюючи людину, яку пробачають, і прославляючи того, хто прощає. Саме у цьому криється вся суть спілкування Бога і людини в Православ'ї. Один з таких випадків описується в Евангелії від Луки в 19 главі. Як відомо, Іудея за часів Христа була під владою римлян. Саме для них з іудеїв збирали податки так звані митарі. При цьому митарі не забували і про себе, обкрадаючи народ, заслуговуючи цим загальне презирство. Якось Христос проходив через Ієрихон і зустрів такого митаря на ім'я Закхей, який, щоб краще бачити Господа, заліз на смоковницю. Коли Христос наблизився до Закхея, то, не дивлячись на його гріхи, побажав погостювати в його оселі. «И все, видя то, начали роптать, и говорили, что Он зашел к грешному человеку; - говорит Святое Писание (Лк 19, 7-8), - Закхей же, став, сказал Господу: Господи! половину имения моего я отдам нищим, и, если кого чем обидел, воздам вчетверо». Послухайте пісню автора-виконавця Світлани Копилової про цього євангельського героя. Пісня називається «Митар».


Прослуховування пісні Світлани Копилової «Митар»


На закінчення бесіди послухайте вірш Б.Пастернака «Учись прощать».


Читання вірша Б.Пастернака «Учись прощать»5

Учись прощать... Молись за обижающих,

Зло побеждай лучом добра.

Иди без колебаний в стан прощающих,

Пока горит Голгофская звезда.


Учись прощать, когда душа обижена,

И сердце, словно чаша горьких слез,

И кажется, что доброта вся выжжена,

Ты вспомни, как прощал Христос.


Учись прощать, прощать не только словом,

Но всей д
Виховна година «Де ховається щастя?»


^ Надо уметь жить и пользоваться жизнью,

опираясь на то, что есть в данный момент,

а не обижаясь на то, чего нет. Ведь времени,

потерянного на недовольство,

никто и ничто не вернет.

П. Флоренский


Мета:

- допомогти підліткові знайти справжні життєві цінності;

- довести, що дійсне щастя в допомозі та служінні іншим.

Обладнання:

- листи паперу зі списком цінностей, записки з різними дарами, ручки;

- музичний центр, диск Світлани Копилової «Притчи-2. Кисточка в Божьих руках» та «Я серце отдаю…» 6


Хід заняття


Вступне слово вчителя

Сьогодні на занятті ми з вами спро