Реферат: Теоретичні основи природокористування з позиції еколого-збалансованого підходу категорійно-понятійний апарат еколого-збалансованого природокористування в зонах поліфункціонального призначення



РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ З ПОЗИЦІЇ ЕКОЛОГО-ЗБАЛАНСОВАНОГО ПІДХОДУ


1.1. Категорійно-понятійний апарат еколого-збалансованого природокористування в зонах поліфункціонального призначення


Всезростаючі масштаби діяльності людини, інтенсивний розвиток науково-технічного прогресу сприяють залученню в господарський обіг значних об’ємів природних ресурсів, що призводить до різкого збільшення антропогенно-техногенного навантаження на навколишнє середовище та погіршення його якості. Через це на теперішньому етапі розвитку суспільства спостерігаються несприятливі тенденції в процесі взаємодії людини і природи. Сучасна ситуація зумовлена ще й тим, що суспільство не завжди раціонально використовувало природно-ресурсний потенціал для здійснення своїх цілей, не рахувалося з реальними можливостями і наслідками своєї діяльності.

(ВЫРЕЗАНО) Ці та багато інших вчених висловлювали стурбованість з приводу зростаючої загрози людству з боку наслідків стихійного науково-технічного прогресу. Так, М.Ф. Реймерс, досліджуючи взаємовідносини людини та природи, виділяє ряд закономірностей (Реймерс, 1994). В інтерпретації бачення науковців це виглядає наступним чином (табл. 1.1):

^ Таблиця 1.1.

Закономірності розвитку системи “людина – природа” *

Закономірності

Назва

Закономірності системи

"людина –природа"


Закони


Правила


Принцип



Закономірності

соціальної екології


Закони


Правило


Принцип




Продовж. табл. 1.1.

Закономірності

Назва

Закономірності

природоко-

ристування


Закони


Правило



Закономірності охорони природи


Закони


Правила


Принцип



* Основи стійкого розвитку: Навчальний посібник (За заг. ред. д.е.н, проф. Л.Г. Мельника – Суми: ВТД “Університетська книга”, 2005. – с. 385.)

Вступаючи у відповідні виробничі відносини, люди виробляють необхідні для життя матеріальні блага, продукти і товари, використовують природні ресурси для своїх потреб. Процес виробництва тісно пов’язаний з процесом природокористування. Марксистська політекономія, постулатами якої користувались донедавна постсоціалістичні держави, розглядала економічну структуру природокористування як сукупність виробничих відносин суспільства [30, с.318; 53, с.17; 82, с.114]. Це фальсифікувало реальні проблеми природокористування. Помилковим було трактування природних ресурсів як форми дармових благ природи та повне відокремлення їх від економічної сутності.

Протягом останніх століть людство споживало природних ресурсів значно більше, ніж їх можна забрати з біосфери без втрати, порушення їх біогеохімічних циклів і здатності до самовідновлення. Правдиво сказав колись М. Твен, що „…цивілізація – це суспільство, що фабрикує потреби, в яких немає потреби ” [82, с.76]. Тому збереження біосфери є тим головним питанням, над яким людство повинно працювати саме зараз, коли гостро відмічається розбалансованість сучасного світу, дедалі більше загострення екологічних проблем природного навколишнього середовища.

У 1925 році у своїй статті, що була опублікована в Парижі, В. Вернадський писав: „У біосфері існує велика геологічна, можливо, космічна сила, планетарну дію якої зазвичай не беруть до уваги в уявленнях про космос... Ця сила є розум людини, цілеспрямована і організована воля її як істоти суспільної...”[50, с.56 ].

Розглядаючи складні еволюційні процеси, В. Вернадський звертав увагу на те, що ми є свідками визначеного перелому наукової думки людства, що відбувається один раз на тисячоліття. Тримаючись на цьому переломі, охоплюючи поглядом майбутнє, ми повинні радіти змозі це пережити, брати участь в побудові майбутнього [50, с.186; 51, с.81; 52, с.31]. Цим майбутнім повинна стати нова ноосферна концепція, яка є вищим етапом розвитку земної природи, результатом спільної, скерованої людиною еволюції природи і суспільства. В. Вернадський був впевнений, що величезна сила науки зможе зробити те, що не вдалося філософії, релігії, політиці, а саме – об’єднати людство [53, с.19].

„Ноосфера, – писав В. Вернадський, – стан біосфери, в якому повинні проявлятись розум і керована ним робота людини як нова небувала на планеті геологічна сила” [52, с.63]. Аналізуючи могутність нової цивілізації В. Вернадський приходить до висновку, що людині як частці живої речовини доведеться взяти на себе відповідальність за майбутній розвиток біосфери і суспільства: „В геологічній історії біосфери перед людиною відкривається велике майбутнє, якщо вона зрозуміє це й не буде використовувати свій розум та свою працю на самознищення”. „Людство, взяте в цілому, стає міцною геологічною силою й перед ним, його думкою та працею стає питання про перебудову біосфери в інтересах вільно думаючого людства, як єдиного цілого. Цей новий етап, до якого ми, не помічаючи цього, наближаємося і є ноосферою” [51, с.76-78; 52, с.66]. Концепція ноосфери – це крок розумової адаптації відносин між людиною і природою.

У теперішній час відбувається значний стрибок розвитку технічного прогресу або антропогенного і техногенного навантаження на навколишнє середовище, які почали замінювати еволюцію. Розвиток технічного прогресу відбувається агресивно без урахування екологічних законів і зовсім не орієнтовано на екологічно збалансований розвиток.

Як вважає Ю.В. Яковець, „…еволюція природних і соціальних систем виявляється в закономірностях циклічно-генетичної динаміки, в щораз більшому звуженні витків спіралі, у тенденціях диференціації і ускладнення цих систем”. Вчені виділяють декілька витків великої спіралі еволюції природи [443, с.11-13].




Рис. 1.1. Спіраль еволюції природних і соціальних систем [443, с. 36],

де 1 – неорганічний світ;

2 – органічний світ (біосфера);

3 – людина, духовний світ;

4 – суспільство.

I, II, III, IV, V і VI – витки спіралі еволюції;

ВВ – великий вибух, початок еволюції Всесвіту (1 цикл);

СС – утворення Сонячної системи, початок еволюції Землі (2 цикл);

ОЖ – виникнення органічного життя на Землі, вихідний пункт еволюції біосфери (3 цикл);

НС – виникнення виду homo sapiens; початок еволюції людини, гомосфери (4 цикл);

НР – неополітична революція, утворення суспільства і початок соціальної еволюції (5 цикл);

НВ – ноосферний виклик – вибір між творчим варіантом ноосфери (гармонізацією еволюції соціальних і природних систем) і катастрофою (кінець еволюції суспільства і, можливо, біосфери).

Розвиток живої природи привів до появи людини як частини живої речовини планети, наділеної свідомістю, що зайнялась перетворенням природних систем.

Можна сказати, що після неополітичної революції спостерігається розподіл єдиної природи на декілька природних систем і поля їх взаємодії з соціально-економічними системами. Тому збереження стійкості біосфери є тим головним питанням, над яким людство повинно працювати саме зараз, в ноосферний період розвитку.

Економічний аспект взаємодії суспільства і природи має певну історію. Вона розпочалася з фізіократів, які вважали, що багатства суспільства створюються в землеробстві. Значну увагу цьому питанню приділяли Д. Рікардо та Т. Мальтус, однак на перспективу економічного зростання вони дивилися песимістично. Карл Маркс вважав, що капіталізм руйнує природу і тільки комунізм руйнує протиріччя між людиною і природою. У теперішній час всі економічні школи так чи інакше пов’язують економічний розвиток з екологічними проблемами. Ще в кінці 50-х років минулого століття вчені, політичні та громадські діячі багатьох країн світу почали усвідомлювати ресурсно-екологічну небезпеку. Існуючі тенденції у демографічному і соціально-економічному розвитку практично всіх країн ставили під сумнів можливості зеленої біосфери зберігати екологічну рівновагу та забезпечувати життєвими ресурсами всезростаючу кількість народонаселення планети. Виникла необхідність радикальної зміни парадигми розвитку земельної цивілізації. У протилежному випадку, як відмічають В. Волошин, В. Трегобчук, [57, с.16], ніякі екологічні і природоохоронні заходи, навіть комплексного характеру, а також широкомасштабні науково-технічні інновації й жорсткі економічні механізми регулювання ресурсно-екологічних процесів не зможуть забезпечити нормальне функціонування біосфери та її найважливішої складової частини – людського суспільства. Мова іде про забезпечення необхідними природними ресурсами соціально-економічного розвитку суспільства та збереження безпечних для здоров’я людини природних умов. Тому об’єктивно виникає потреба в здійсненні заходів щодо ефективного розв’язання ресурсних, економічних і соціальних проблем на всіх рівнях управління: національному, регіональному та локальному. Ця глобальна проблема повинна вирішуватися кожною країною з урахуванням її природно-ресурсного потенціалу, екологічних, економічних, виробничих, науково-технічних і соціально-економічних особливостей загалом, так і окремих регіонів. Саме надмірне загострення ресурсних, енергетичних, екологічних, економічних і соціальних проблем безпеки життєдіяльності і функціонування суспільства у другій половині ХХ ст. зумовило необхідність пошуку принципово нових моделей майбутнього цивілізованого розвитку.

Нині Україна є неусталеним суспільством, що впливає на всі вектори її розвитку, а також внутрішню та міжнародну політику. Протягом десятиліття державності Україна ще не сформувала послідовну стратегію сталого розвитку, але сам шлях спроб і помилок не був марним. Досить довго у вітчизняній економічній науці існував принцип можливості вирішення українських проблем поза контекстом світових і регіональних тенденцій розвитку. Сьогодні можна визначити закономірності функціонування української економіки, однак тільки в тісному зв’язку з світовою економікою і світовим господарюванням [416, с.33-48]. Постає питання розробки нової парадигми соціально-економічного зростання, формування науково-методологічних і методичних засад розвитку та їх практичного впровадження.

Наприкінці ХХ століття загальною стратегією для поступального розвитку людства світове співтовариство проголосило перехід всіх країн світу на шлях сталого розвитку. Принципово важливе і фундаментальне значення мала Конференція ООН з питань навколишнього середовища та розвитку, яка відбулася в червні 1992 року у м. Ріо-де-Жанейро та проголосила нову Концепцію сталого (стійкого) розвитку країн світу. Концепція була проголошена після публікації звіту “Наше суспільне майбутнє” Прем’єр-міністра Норвегії Гро Харлем Брунтланд у 1987 році. Концепція отримала світове визнання і стала домінантною ідеологією розвитку людської цивілізації у ХХІ столітті, стратегічним напрямком забезпечення матеріального, соціального та духового розвитку суспільства.

Крім того, був задекларований Порядок денний на ХХІ століття – це план дій з метою розробки стратегій і комплексних програм щодо зупинення екологічної деградації і відновлення навколишнього середовища, забезпечення екологічно-раціонального і сталого розвитку всіх країн (рис. 1.2.). Основною метою цих важливих документів є забезпечення добробуту і якості життя людини за допомогою раціонального функціонування екологічної підсистеми як складової еколого-економічної системи. Саме потенціал екологічної підсистеми здатний забезпечувати вирішення соціальних і економічних проблем суспільства, не порушуючи здатність екосистем до самовідновлення і самовідтворення.

Антропогенний та техногенний тиск на природні екосистеми призводить до змін в цих системах, результатом яких є як позитивні, так і негативні наслідки.




Рис. 1.2. Аспекти та фактори сталого розвитку країни [416, с. 34]

Саме ці наслідки як на макро-, так і на мікрорівні призводять до зміни форм господарювання в господарсько-виробничих комплексах, а це, у свою чергу, ще більше змінює стан природних екосистем. У даному випадку виникає зворотній зв’язок, який дістав назву закону бумерангу, чи закону зворотного зв’язку взаємодії людини і біосфери П. Дансеро, або четвертий закон Б. Коммонера: „ніщо не дається задарма”. Сутність закону полягає в тому, що людині завжди доводиться розплачуватися за ті зміни, які вона привносить у навколишнє природне середовище.

(ВЫРЕЗАНО) Одною з більш значущих причин зниження здоров’я людей є екологічний фактор, а саме 20% захворювань в країнах, які розвиваються, пов’язано з екологічно небезпечними умовами життєдіяльності: кількісними та якісними показниками питної води, відсутністю санітарно-профілактичних заходів, забрудненням повітря, водних, земельних ресурсів тощо. Вважається, що “внесок” екологічних факторів у формування так званого поля здоров’я населення в Україні складає 70% [127, с.176].

Одним із важливих чинників забезпечення переходу суспільства до моделі сталого розвитку є підвищення екологічної (еколого-економічної) ефективності господарської діяльності. Йдеться про необхідність зменшення обсягів природних ресурсів, що витрачаються на кожну одиницю продукції (а в підсумку – одиниці грошового еквіваленту ВВП), що виробляється, зменшення кількості забруднюючих речовин, відходів, утворення яких пов'язане з виробництвом одиниці продукції кожного з секторів (галузей) господарства та економіки загалом. Проблема забезпечення стійкого розвитку, як коментують фахівці [283, с.34-39], безпосередньо пов'язана з цілим комплексом економічних і соціально-економічних характеристик (виробництво національного доходу на душу населення; зайнятість населення; чисельність населення, що живе за межею бідності; рівень захворюваності; середня тривалість життя та ін.). Це означає, що параметри, які характеризують стійкий розвиток, мають охоплювати як соціальний, так і економічний вектори. При цьому надзвичайно важливу роль у підтриманні фізіологічних функцій людини відіграють екологічні фактори. Однак цим роль самостійного екологічного блоку серед факторів, що формують уявлення про сталий розвиток не вичерпується. Виходячи з викладеного, можна дійти висновку, що проблема забезпечення стійкого розвитку лежить у площині трьох базових сфер: соціальної, економічної та екологічної (рис.1.3).

При цьому необхідно диференціювати цілі, що характеризують стан сфер (підсфер):

в економічній сфері: середньостатистичний дохід на одного жителя, економічне зростання; економічну ефективність; стабільність економічних систем тощо;








Рис. 1.3. Стійкий розвиток: поєднання економічних, соціальних

і екологічних цілей [283, с. 38]


у соціальній сфері: матеріальну забезпеченість населення; рівень освіти; стан здоров'я; рівень розвитку мистецтв, спорту, культури та ін.

в екологічній сфері: екологічну ємність (асиміляційний потенціал) природних систем; рівновагу і цілісність екосистем; біорізноманіття; якість природних ресурсів; ступінь впливу на екосистеми та ін.;

у соціально-економічній підсфері: рівень зайнятості населення; соціальну справедливість у розподілі доходів і матеріальних благ; соціально-економічну мотивацію; співвідношення між максимальною і мінімальною зарплатнею тощо;

в еколого-економічній підсфері: природоємність виробничих систем; питоме екологічне навантаження процесів виробництва і споживання продукції; ступінь мотивації природоохоронної діяльності та ін.;

• у соціально-екологічній підсфері: якість середовища існування людини; можливості інформаційного контакту людини з природними системами; рівень розвитку екологічної етики; ступінь соціальної справедливості в розподілі екологічних благ у суспільстві, включаючи взаємини між поколіннями.

Сталий розвиток може розглядатися як один зі станів найскладнішої системи, якою є цивілізація, що розвивається на планеті в просторі і часі. Складність цієї системи колосальна, адже вона об'єднує складності підпорядкованих їй підсистем: природи, суспільства, економіки. Більш того, згідно з принципом емерджентності (“ціле більше за суму його частин”), симбіоз розглянутих трьох підсистем є більш складним утворенням, яке набуває принципово нових властивостей [282, с. 38-39]. Саме ці вихідні постулати формують концептуальну основу сталого розвитку та ідеологію національної екологічної доктрини.

Ідеї, на яких базується Концепція сталого розвитку, мають давню історію. Вони були присутні в багатьох релігіях і філософських теоріях (Harremёs, 1996) [463, с.390-395]. Засновником екологічної науки вважається Гілберт Уайт (ХVІІ ст.), його краща робота “Природна історія Зельберта” є основою сучасного екологічного спрямування наукових досліджень багатьох вчених світу. Такі книги, як “Мовчазна весна” Райчела Карсона (“Silent Spring”, Rachel Carson), “Модель виживання” Едварда Голдсміта (“Blueprint for Survival”, Edward Goldsmith) та “Демографічна бомба” Пола Ейрлиха (“The Popwlation Bomb”, Paul Ehrlich) пробудила свідомість сучасних поколінь до проблем навколишнього середовища [468, 469, 470]. Вчені стверджували, якщо суспільство не зможе кардинально змінити модель використання природних ресурсів і ставлення до забруднення навколишнього середовища, то планета зіткнеться з катастрофою (Clarke, 1994) [464, c.3-6]. Подібне твердження мало місце і в доповіді “Межі росту” Римського клубу у 1972 році. Основний висновок її був таким: “Якщо сучасні тенденції в збільшенні народонаселення, індустріалізації, виробництві продуктів харчування, забрудненні навколишнього природного середовища і виснаженні природних ресурсів не зміняться, то межі росту на цій планеті будуть досягнуті протягом найближчих ста років. Найбільш імовірним результатом цього стане раптове й безконтрольне зменшення чисельності населення та виробничих потужностей”. На цьому фоні виникла ідея сталого розвитку, яка у звіті Брунтланд визначалася як “... розвиток, який задовольняє потреби сучасних поколінь, але не ставить під загрозу спроможність прийдешніх поколінь задовольняти свої потреби ” [464, с.3].

Вводячи поняття “ресурс” та “забруднення”, Harremoёs (1996 р.) визначив сталий розвиток таким чином: “Суспільство повинно використовувати свої ресурси так, щоб воно мало можливість продовжувати свою діяльність без вичерпання цих ресурсів” [463, с.391].

Наш сучасний режим виробничої діяльності Б. Хультман та Е. Левлін (2000 р.) порівнюють з термодинамічним принципом ентропії, коли використання природних ресурсів призводить до перетворення матерії з концентрованого стану в розсіяний, а для повторної концентрації матерії необхідна енергія, це свідчить, що енергія є кінцевим “виміром” сталості [465, с.186]. На практиці вихід із даної ситуації можливий лише завдяки створенню ідеальних умов раціонального використання природних ресурсів суспільством, яке в минулому ігнорувало принципи сталого розвитку. Конфлікт інтересів полягає в тому, що для успішного існування сучасної людини і забезпечення росту народонаселення суспільству необхідні можливості позитивних змін стану навколишнього природного середовища. Однак сьогодні людина підійшла до такої межі розвитку, за якою будь-які зміни навколишнього середовища створюють загрозу для самої людини.

Як відмічають вчені Т. Галушкіна (2000 р.), Є. Хлобистов ( 2004 р.), нині сформовано три групи визначень сталого розвитку, де під сталим розуміється розвиток, що забезпечує [67, с.3-4; 416, с.30-34]:

продуктивність природних ресурсів (“біологічне визначення”);

різноманіття окремих видів в екосистемах у процесі експлуатації чи під будь-яким іншим антропогенним впливом (“екологічне” визначення);

економічний розвиток за умов відсутності загроз виснаження наявних ресурсів для майбутніх поколінь (“економічне” визначення).

А чи відповідає цим визначеним сучасне українське трактування концепції сталого розвитку? Точнішим, мабуть, був би термін „збалансований розвиток, тобто такий, що має збалансовану динамічну рівновагу між компонентами інтегративної геосистеми “природа – суспільство”. Збалансованість – це пропорційність, баланс – кількісне співвідношення між елементами системи, що визначає збереження її якісних характеристик” [26. с. 99]. Таким чином, сталий (збалансований) розвиток – це розвиток, що забезпечує певний тип рівноваги, тобто баланс між соціально-економічними та природними його складовими, тобто рівновага та збалансованість повинні лежати в основі регіонального розвитку. Якщо виходити з визначення сталого розвитку, яке запропоновано в межах Проекту Закону України про Концепцію переходу України до сталого розвитку (2000 р.), то можна констатувати, що сталий розвиток – це система взаємоузгоджених управлінських, економічних, соціальних, природоохоронних заходів, спрямованих на формування системи суспільних відносин на засадах довіри, партнерства, солідарності, консенсусу, етичних цінностей, безпечного навколишнього середовища, національних джерел духовності. В основу сталого розвитку покладено невід'ємні права людини на життя та повноцінний розвиток. При цьому стратегічною метою сталого розвитку України є досягнення збалансованості співіснування природного середовища, держави і суспільства на основі демократичної, толерантної, плюралістичної та екологічно орієнтованої соціально-економічної політики, відкритої ди­намічно-інтегрованої в глобальні процеси економіки, забезпечення національної безпеки держави, гармонійних суспільних відносин та рівно­правного міжнародного співробітництва.

У цьому ж Проекті проголошується, що державна політика щодо сталого розвитку базується на таких основних принципах:

- збалансованість розвитку українського суспільства – паритетність економічної, соціальної та екологічної складових, визнання немож­ливості тривалого поступального розвитку суспільства в умовах деградації природного середовища;

- забезпечення екологічно та техногенно-безпечних умов життєдіяльності населення;

- утвердження гуманізму, демократії і загальнолюдських цінностей, розвиток громадянського суспільства та залучення широких верств населення до державотворчих процесів;

- підтримка і підвищення ролі всіх секторів громадянського суспільства та забезпечення вільного доступу його членів до екологічної інформації та правосуддя для захисту своїх невід'ємних прав і свобод;

- забезпечення еколого-економічної збалансованості розвитку окремих регіонів на фоні тісної міжрегіональної господарської взаємодії за умови узгодження з загальнонаціональними потребами та інтересами національної безпеки;

- встановлення рівноправних взаємовигідних відносин з іншими державами для сприяння сталому розвитку всіх країн світу.

Стратегічні завдання сталого розвитку представлені у вигляді матриці стратегічних завдань сталого розвитку (табл. 1.2).

Орієнтовні показники збалансованого природно-ресурсного розвитку України на період до 2020-2025 рр., що розраховані Міністерства охорони навколишнього середовища України, наведені в додатку А.

Таким чином, принцип збалансованості є визначальним для забезпечення сталого розвитку. Очевидно, що сталий розвиток територій повинен виходити з інтегрального врахування трьох аспектів, хоча, як правило, в реальному житті лише економічній складовій приділяється увага з боку суб’єктів господарювання.

Звичайно, відносна важливість різних сфер життя, які розглядаються через призму трьох аспектів, відрізняється на об’єктному та адміністративному рівнях. Разом із тим слід зазначити, що в Україні й досі у правовому полі не існує національної концепції сталого розвитку, яка б визначала принципи, напрями й цілі збалансованого розвитку країни, хоча вже зроблено перші кроки до офіційного визначення всесвітньої стратегії сталого розвитку:

Таблиця 1.2.

Матриця стратегічних завдань сталого розвитку



^ Стратегічні завдання сталого розвитку

у сфері еколого-збаласованого розвику

у сфері забезпечення соціальної справедливості

у сфері суспільних відносин

у сфері раціонального

використання природно-

ресурсного потенціалу

у міжнародних стосунках



(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)



створено Національну комісію сталого розвитку України, підготовлено проект Концепції сталого розвитку України, розроблено Цілі розвитку тисячоліття, затверджено Концепцію сталого розвитку населених пунктів України. Згідно з Концепцією сталого розвитку населених пунктів України „Сталий розвиток населених пунктів – це соціально, економічно і екологічно збалансований розвиток міських і сільських поселень, спрямований на створення їх економічного потенціалу, повноцінного життєвого середовища для сучасного та наступних поколінь на основі раціонального використання ресурсів (природних, трудових, виробничих, науково-технічних, інтелектуальних тощо), технологічного переоснащення і реструктуризації підприємств, удосконалення соціальної, виробничої, транспортної, комунікаційно-інформаційної, інженер­ної, екологічної інфраструктури, поліпшення умов проживання, відпочинку та оздоровлення, збереження та збагачення біологічного різноманіття та культурної спадщини”[192, с. 2]. Концепція є основою для розроблення відповідних нормативно-правових актів і програм соціально-економічного розвитку населених пунктів, забезпечення скоординованої діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування з розв'язання практичних завдань на державному, регіональному і місцевому рівні.

Сталий розвиток можна визначити як запропоновану світовим співтовариством, поглиблену сучасну концепцію “бажаного суспільного розвитку, що ґрунтується на стратегії оптимізації всієї діяльності людства в його взаємодії з довкіллям” [343, с. 283]. С. Дорогунцов та О. Ральчук визначають сталий розвиток як баланс інтересів поколінь у межах конкретної еколого-економічної системи, “де покоління кінця горизонту і планування” повинні мати рівень безпеки не менший, ніж “покоління на початку горизонту і планування” [124, с.38-39]. Л.С. Гринів пов’язує можливість сталого розвитку з практичною реалізацією ноосферної концепції та через забезпечення стабільного функціонування еколого-економічної системи [98, с. 54].

Деякі науковці не виділяють окремо дефініції “сталість” та “збалансованість”. Так, З.В. Герасимчук (2001 р.), вважає, “…що необхідність сталого збалансованого розвитку національної економіки випливає із законів економічного розвитку. Їх дія спрямована на забезпечення пропорційності розвитку всієї національної економіки та дотримання відповідності між усіма її структурними елементами, між потребами суспільства, з одного боку, й ресурсами, з іншого, на розподіл і ефективне використання предметів споживання з метою найбільш повного задоволення потреб суспільства при мінімізації витрат праці, а також нанесення мінімальної шкоди навколишньому середовищу” [72, с. 324]. Можна відмітити, що при здійсненні будь-якого структурного перетворення управління розвитком повинне спрямовуватись на забезпечення збалансованого руху системи у визначеному напрямі досягнення сталого розвитку.

О. Веклич відмічає, що ідея сталого розвитку “базується на узгодженні економічного процесу із збереженням природно-ресурсного потенціалу з метою забезпечення життєвих потреб нинішнього і майбутнього поколінь” [47, с.62-63]. У цьому контексті охорона навколишнього природного середовища та раціональне використання природних ресурсів розглядається не як самоціль, а як невід’ємна частина прогресу соціального розвитку. Основною концепції сталого розвитку є паритетність відносин у тріаді “людина – господарство – природа”. Заслуговує уваги визначення сталого розвитку бельгійського еколога Д. Девуйста (Dimitri Devuyst) “…як багатовимірної концепції, що може бути усвідомлена через підхід, який передбачає соціальну частину як об’єкт управління, екологічну – як обмеження, економічну – як інструментарій. Мова йде про сприйняття системи цінностей, в якій економічна ефективність вимірюється соціальними потребами всіх людей на планеті, а не лише згідно з бажанням певних індивідів” [131, с. 2].

Концепція сталого розвитку України, яка не пройшла затвердження Верховною Радою, визначала сталий розвиток як “процес гармонізації продуктивних сил, забезпечення задоволення необхідних потреб всіх членів суспільства за умови збереження й поетапного відтворення можливостей для майбутніх поколінь”.

(ВЫРЕЗАНО) При цьому у понятті “регіональний розвиток” – слово “регіон” (від лат. regionalis – місцевий, обласний) означає належність до певної території – району (регіону), області, країни, групи країн. Поняття “регіон” деякі вчені визначають як основну одиницю нинішнього адміністративно - територіального устрою України. Подібний підхід до визначення регіону існує не лише в Україні, а й, наприклад, у Російській Федерації, де регіонами є області, краї та автономні республіки, а також у Польщі, де до таких належать воєводства, тобто найбільші одиниці адміністративно - територіального поділу цих країн [212, с.133-138].

Однак деякі вітчизняні науковці регіонами вважають колишні економічні райони, які існували на території України за радянських часів. Так, автори колективної монографії, В.В. Буркинський, В.М. Степанов, С.К. Харічков, (1999 р.), до регіону Українського Причорномор’я включають території АР Крим, Миколаївської, Одеської та Херсонської областей, тобто територію колишнього Південного економічного району. Для цих територій характерні однотипні природно - кліматичні, ресурсні, економічні, екологічні та соціальні умови і проблеми розвитку [37, с.28]. До зони рисосіяння України пропонуємо відносити території рівнинного Криму, Одеської та Херсонської областей, для яких характерні однотипні природно–ресурсні, екологічні, економічні і соціальні проблеми. Крім того, на території цієї зони розташовані рисові зрошувальні системи (додаток Б).

Політика сучасного регіонального розвитку має сприяти раціональному використанню природно-ресурсного, виробничого, інвестиційно-інноваційного та інших потенціалів, створенню умов для врахування особливостей кожного регіону (природно-географічних, історичних, демографічних, виробничих, економічних і соціальних) в контексті загальнодержавних інтересів. При цьому необхідно враховувати поліфункціональний статус цих територій: водночас вони можуть виступати і як промислові, і як рекреаційні, а подекуди і як агроландшафтні зони, причому без особливо визначеного механізму їх підтримки на державному рівні. Аналізуючи різнонаправлене використання зони рисосіяння, було виявлено, що цю територію можна розглядати як типову зону поліфункціонального призначення, тобто таку, яка має рівноцінний статус пріоритетності просторових функцій у соціально-економічному розвитку територій (як-то рекреаційний та агропромисловий водночас).

Визначення та обґрунтування економічного режиму використання зон поліфункціонального призначення (на прикладі зони рисосіяння України) поглиблює та наповнює якісно новим змістом потенційні можливості щодо активізації та дієвості важелів економічного стимулювання розвитку територій подвійного статусу.

Таким чином, зонами поліфункціонального призначення можна вважати такі зони, в яких рівноцінно поєднуються різні пріоритети розвитку територій. У законодавчому полі відсутнє поняття зон поліфункціонального призначення та режим їх використання, однак в сутнісному плані є аналоги у вигляді вільних економічних зон (ВЕЗ). Однак не всі зони поліфункціонального призначення є за статусом рівноцінними ВЕЗ. Тому зонами поліфункціонального призначення можна вважати території з різними просторовими функціями (як то рекреаційною та аграрно-промисловою; біоландшафтною та рекреаційною тощо), що мають рівноцінний статус пріоритетності в соціально-економічному розвитку територій. У зв’язку з відсутністю законодавчої підтримки зон поліфункціонального призначення особливо важливе значення має механізм протекціонізму на регіональному рівні. Для цього логічно використовувати резерви фінансування з місцевого бюджету (природоохоронного фонду) для послаблення наслідків тих протиріч, які виникають між різними структурними складовими просторового розвитку.

Узагальнення наукових підходів до визначення сутності еколого-збалансованого природокористування свідчить про, те що ця категорія потребує подальшого вивчення та вдосконалення.

Відсутність єдиних трактувань обумовила необхідність проведення аналізу, що дало підставу для поглиблення сутності понять "еколого-збалансоване природокористування", "еколого-економічна система", "зони поліфункціонального призначення", "еколого-депресивна територія". У процесі дослідження автором здійснено хронологізацію розвитку цих понять та запропоновано їх авторське тлумачення відповідно до національних особливостей та різних рівнів регіоналізації. Зокрема, під еколого-збалансованим природокористуванням пропонується розуміти таку модель раціонального природокористування, яка базується на досягненні компромісу між ресурсними можливостями та науково-обгрунтованими суспільними потребами на конкретному етапі розвитку науково-технічного прогресу, виходячи з принципів раціональності, комплексності, системності, мінімізації еколого - економічних витрат, компенсаційності. З позицій сучасних уявлень про теорію системного підходу в роботі запропоновано й обґрунтовано структурно-логічну схему досліджень, яка наведена на рисунку 1.4.

Доведено, що принцип еколого-збалансованості є визначальним в ієрархії існуючих принципів, а сама концепція еколого-збалансованості є підґрунтям для формування національної екологічної доктрини. Ідеологія формування еколого-збалансованої моделі природокористування наведена на рис. 1.5.

Навколишнє середовище регіону, його природні ресурси зазнають всезростаючого антропогенного та техногенного впливу, часто надмірного й негативного, з боку різноманітних галузей і господарських об’єктів, розташованих у його межах або поза ними. Наслідки цього впливу є надзвичайно багатоаспектними і, як правило, зачіпають усі сторони життєдіяльності населення регіону. Саме на рівні регіону і виникають істотні суперечності між економічним розвитком та екологічним станом регіону. Це дає підстави для розробки регіональної стратегії раціонального використання природно-ресурсного потенціалу, раціонального збереження та відтворення природних ресурсів і умов, дотримання вимог ресурсно-екологічної безпеки всіма суб’єктами господарсько-економічної діяльності і на цій основі створити умови для оздоровлення навколишнього природного середовища. Впровадження зазначеної регіональної стратегії можливе лише за умови комплексного еколого-збалансованого підходу до природокористування.

Природокористування, в широкому сенсі, – це взаємодія суспільства і природи, тобто практично будь-який вид діяльності людини, пов’язаний з


^ Мета дисертаційної роботи обґрунтування теоретико-методологічних засад еколого-збалансованого природокористування в зонах поліфункціонального призначення на базі трансформації існуючої моделі управління природокористуванням в умовах ринкових перетворень в Україні (на прикладі зони рисосіяння).




(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

Рис. 1.4 . Схема дослідження теоретико-методологічних підходів природокористування в напрямку його екологізації в зоні потенційного еколого-економічного ризику (на прикладі зони рисосіяння України)



Рис. 1.5. Ідеологічний базис моделі еколого-збалансованого природокористування


використанням приро
еще рефераты
Еще работы по разное