Реферат: Молокопромисловий комплекс. Птахопромисловий комплекс. Територіальна організація апк. Агропромислові зони

План


Суть АПК.

Агропромисловий цикл.

Потреби населення.

Зернопромисловий комплекс.

Бурякоцукровий комплекс.

Плодоовочевоконсервний комплекс.

Виноградарсько-виноробний комплекс.

Олійножировий комплекс.

Льонопромисловий комплекс.

Ефіроолійний комплекс.

Тваринницько-промислові комплекси.

Молокопромисловий комплекс.

Птахопромисловий комплекс.

Територіальна організація АПК.

Агропромислові зони.


^ АГРОПРОМИСЛОВИЙ КОМПЛЕКС

Агропромисловий комплекс (АПК) — це сукупність взаємопов'язаних галузей породного господарства, об'єдна­них своєрідною цільовою функцією (забезпечення населен­ня продуктами харчування і предметами народного спо­живання сільськогосподарського походження), що розвива­ються відповідно до конкретних природно- і суспільно-географічних особливостей території.

АПК як складна система має три головні аспекти: ком­понентний, територіальний і організаційний. Компонентний аспект структури АПК полягає у наявності і зв'язаності окремих галузей, функціональних сфер (блоків) галузей і агропромислових циклів (ланцюгів).

До складу АПК входить понад 100 галузей і підгалузeй народного господарства, та ще багато галузей частково або повністю з ними пов'язані.

Галузі, що входять до складу АПК, можна згрупувати в окремі функціональні сфери (блоки):

а) виробництво сільськогосподарської продукції (рослин­ництво, тваринництво);

б) промислова переробка сільськогосподарської продукції (харчосмакова, м'ясна, молочна, мукомельно-круп'яна про­мисловість, легка промисловість по переробці сільськогоспо­дарської сировини);

в) виробництво засобів виробництва для всіх галузей АПК (тракторне і сільськогосподарське машинобудування, про­довольче машинобудування; виробництво мінеральних добрив та інших хімічних засобів для інтенсифікації сільськогоспо­дарського виробництва; мікробіологічна промисловість, ком­бікормова промисловість; сільське будівництво);

г) виробнича та соціальна інфраструктура (заготівля, зберігання, транспортування і реалізація продукції, науко­во-дослідні організації і підготовка кадрів).

^ Агропромисловий цикл (ланцюг) як одна з форм ком­понентної структури АПК — це поєднання взаємопов'яза­них стадій одного виробничого процесу, що охоплює ви­робництво, переробку і реалізацію сільськогосподарської продукції. Агропромислові цикли є основою формування спеціалізованих АПК (м'ясопромислового, молокопромислового, плодоовочевоконсервного тощо).

Аналіз компонентної структури АПК України наприкін­ці 80 — на початку 90-х років, (див.таблиця) засвідчує зна­чне переважання у вартості основних виробничих фондів і чисельності зайнятих робітників (більше 70%) сільського господарства, що не відповідає прогресивним світовим тен­денціям щодо структури агробізнесу. Для розвинутих країн світу характерне переважання галузей, що здійснюють ви­робниче і невиробниче обслуговування сільського господар­ства, займаються переробкою і реалізацією сільськогоспо­дарської сировини (наприклад, на сільське господарство США припадає лише 10% зайнятих).

Таким чином, компонентна структура АПК України ви­магає подальшого вдосконалення на основі зміни пріорите­тів розвитку, а також організаційно-правових основ госпо­дарювання.

Україна — давня землеробська держава, на яку припа­дає третина чорноземів світу, тому відродження її сільсь­кого господарства, насамперед зернового — основа відрод­ження держави.


2

Розподіл обсягу продукції, основних виробничих фондів і середньоріч­ної чисельності зайнятих по галузях АПК України, 1989 р., %*

Галузі АПК

Обсяг продукції

Основні вироб­ничі фонди

Середньорічна чисельність зайнятих

АПК в цілому

100,0 100,0

100,0

в т.ч. по галузях:







сільське і лісове







господарство

51,4 72,3

73,5

заготівля

1,1 2,6

1,3

галузі промисловості,







що переробляють сільсько­







господарську сировину

36,3 15,8

9,9

торгівля і громадське







харчування

2,1 3,5

6,5

ремонт тракторів і сільсько­







господарських машин

будівництво

1,5 2,0

7,6 3,8

1,9

6,9


Зміна пріоритетів у розвитку сільського господарства вбачається у встановленні раціональних пропорцій між зерновим господарством і тваринництвом.

У найбільш урожайні роки в Україні вирощують понад 50 млн т зерна, однак навіть тоді держава має від'ємний зовнішньоторговельний баланс цього продукту. Причина — переважаюче використання зерна для фуражних цілей (більше 60%), переробка пшениці на комбікормі, замість кукурудзи і ячменю, значні втрати зерна під час заготівлі і зберігання, недостатньо раціональна територіальна кон­центрація посівів зернових в окремих природних зонах зокрема, в Поліссі необхідно збільшити площі озимого жи­та, ячменю, вики і жовтого люпину, а посіви пшениці — скоротити. У Лісостепу можна сконцентрувати посіви пше­ниці, кукурудзи, гречки, гороху, проса і ячменю. Степ — зона для вирощування сильних сортів пшениці, проса, ку­курудзи, сої на зрошувальних землях, ячменю.

Нові пріоритети у розвитку сільського господарства вба­чаються у розвитку тих галузей, продукція яких може стати джерелом постійних і значних валютних надходжень, зокрема,— це виробництво цукру, м'яса, масла, олії та продуктів їх переробки. У тваринництві головним є різке підвищення його продуктивності, скорочення чисельності малопродуктивного поголів'я худоби відповідно до кормової бази, зміна структури тваринництва на користь переважа­ючого розвитку свинарства і птахівництва, збільшення об­сягу виробництва кормів та їх збалансованість за якісним складом.

Однак нарощування виробництва сільськогосподарської продукції при недостатньому розвитку системи її заготівлі, транспортування і переробки не дасть змоги розв'язати проблему забезпечення населення продуктами харчування і легкої промисловості сировиною. Цього можна досягти лише при умові технічного переоснащення сільського господарства. вдосконалення системи переробки і реалізації продукції Причому йдеться не лише про кількісні, а й про якісні зміни (використання мало- і середньопотужної та універ­сальної техніки, застосування передових технологій тощо).

Нові умови господарювання на селі привели до докорін­ної зміни організаційної

структури АПК, що тривалий час характеризувалася функціонуванням


3

колективних, радян­ських і міжгосподарських підприємств, на які припадала основна частина виробництва сільськогосподарської сирови­ни. Розвиток на селі нових форм власності (орендної, при­ватної) зумовить виникнення високопродуктивних спеціалі­зованих підприємств, а також підприємств по виробничому і невиробничому обслуговуванню сільського господарства. Господарська самостійність таких підприємств забезпечить ефективне функціонування міжгалузевих агропромислових формувань.

Фактори формування і територіальної організації про­довольчих АПК. Формування АПК і особливості його те­риторіальної організації залежать від сукупної дії природ­но- і суспільно-гсографічних факторів. Водночас кожен фактор зокрема впливає на формування АПК в певному напрямі.

Найбільший вплив на формування АПК України мають такі суспільно-географічні фактори: рівень господарського освоєння території, науково-технічний прогрес, потреби на­селення в продуктах харчування, характер розселення і рі­вень забезпечення трудовими ресурсами.

Для формування АПК України дуже велике значення мають природно-географічні фактори, особливо для розмі­щення та спеціалізації сільського господарства. Під впли­вом природних умов формується територіальна структура АПК України.

Серед природно-географічних факторів найважливіше значення мають агрокліматичні, грунтові і водні ресурси.

Агрокліматичні ресурси характеризують ступінь забез­печення сільськогосподарських культур теплом і вологою. Для України характерна зональність у розподілі тепла і вологи.

Агрокліматичні ресурси Полісся характеризуються серед­нім рівнем теплозабезпеченості та доброю вологозабезпеченістю. Суми температур понад 10° становлять від 2300° до 2600°. Вегетаційний період збільшується зі сходу на захід і триває відповідно 190-215 днів. Річна сума опадів становить 550-750 мм. Кількість їх збільшується зі сходу на захід.

У Лісостепу агрокліматичні ресурси більш сприятливі для вирощування сільськогосподарських культур. Суми тем­ператур понад 10° становлять від 2600° до 2800°, що дає змогу вирощувати основні теплолюбні культури ранніх і середніх строків дозрівання. Кількість опадів коливається від 700 мм на заході до 450 мм на сході. Переважна їх більшість випадає в теплий період року.

Степова зона характеризується високим ступенем тепло-забезпеченості. Суми температур понад 10° коливаються від 2900° на півночі до 3600° на півдні. Середньорічна кіль­кість опадів зменшується у цьому ж напрямку від 500 мм до 300 мм. Недостатня вологозабезпеченість степової зони є одним з факторів, що стримують розвиток сільського господарства.

Сільськогосподарська зона південного Криму характери­зується субтропічним кліматом середземноморського типу. Середньорічні температури становлять 11°-130°, а кількість опадів від 400 до 500 мм за рік. Опади переважають в осінньо-зимовий період. Тому літо тут сухе і жарке.

У гірських районах Карпат суми температур повітря понад 10° не перевищують 1600°-1800°. Період вегетації триває в середньому 136 днів. За рік випадає від 800 до 1000 мм і більше опадів.

Грунтові ресурси України дуже різноманітні. На її те­риторії виділяють Поліську, Лісостепову і Степову грунтові зони, а також Карпатську і Кримську гірські області, з властивими для кожної з них грунтами.

На Поліссі найбільш поширені дерново-підзолисті і бо­лотні грунти, серед яких переважають торфо-болотні. Ці грунти здебільшого бідні на перегній.

4

Для підвищення їх родючості в грунт обов'язково слід вносити органічні і мі­неральні речовини, а також проводити розумне осушення.

Грунтово-кліматичні ресурси Полісся сприяють вирощу­ванню озимого жита, льону-довгунця, картоплі.

У Лісостепу України поширені різні типи чорноземних грунтів. Крім цих грунтів, значні площі займають лучно-чорноземні та сірі лісові грунти. Тут склалися найкращі умови для вирощування зернових культур, особливо озимої пшениці, цукрових буряків, кукурудзи.

Грунтові ресурси Степу України досить однорідні та представлені, головним чином, чорноземами. Ці грунти ма­ють найвищу природну родючість. Провідними культурами тут є озима пшениця, соняшник, баштанні та ефіроолійні культури. Наявність великої кількості тепла сприяє розвит­ку виноградарства, а з розширенням мережі зрошення створюються умови для вирощування рису і овочів. У Сте­пу, як і на Поліссі та в Лісостепу, добрі умови для ско­тарства, свинарства, вівчарства і птахівництва.

У Карпатах ґрунтовий покрив змінюється як у широт­ному, так і в вертикальному напрямах. Найбільш придат­ними для сільського господарства є Закарпатська низовина і Передкарпаття. У гірських районах землеробство розвива­ється лише у вузьких долинах річок.

Для Закарпатської низовини характерні, головним чи­ном, дерново-опідзолені та дерново-глеєві грунти. Грунти Передкарпаття в основному дсрново-середньоопідзолені і поверхневооглеєні. У гірській зоні переважають бурі лісові грунти.

У північних передгірських і гірських районах Карпат природні умови сприяють вирощуванню озимого жита, льо­ну-довгунця і картоплі, а в низовинах і передгірських ра­йонах Закарпаття — озимої пшениці, кукурудзи, тютюну, овочів, винограду. Важливою галуззю, сільського господар­ства є тваринництво, особливо скотарство, а в гірських ра­йонах ще й вівчарство, що зумовлено великими площами природних пасовищ — полонин.

Грунтовий покрив Криму має добре виявлену верти­кальну зональність. У передгірській степовій зоні поширені чорноземи. Лісостепова зона вкрита дерново-карбонатнини грунтами. У гірській лісовій зоні поширені буроземи, у найнижчому поясі— коричневі грунти. Основними галузя­ми сільського господарства є садівництво, виноградарство, вирощування овочів, тютюну. Наявність гірських лук і па­совищ, сприяє розвитку скотарства і вівчарства.

Водні ресурси відіграють важливу роль у розвитку агарарно-промислового комплексу. Основними джерелами задо­волення сучасних і перспективних потреб господарства Ук­раїни в прісній воді є водні ресурси поверхневого стоку (річки, озера і водойми) і підземного стоку.

Україна має, досить обмежені ресурси поверхневих вод. Загальне водоспоживання в країні досягло 65% її середньо­го багаторічного поверхневого стоку. Забезпеченість водни­ми ресурсами місцевого стоку у розрахунку на одну люди­ну становить 1000 м на рік. Найвищим є цей показник в Карпатах, на Поліссі та в західній частині Лісостепу, най­меншим — у Степу.

Найбільшим споживачем води в господарстві України є сільське господарство. його частка становить більш як 2/3.

Основний водоспоживач — зрошуване землеробство. Особ­ливо висока його питома вага в південних областях.

Отже, природні умови і ресурси України в цілому сприятливі для розвитку сільського господарства. Переваж­но рівнинний рельєф, достатня кількість тепла і вологи в період активної вегетації, великі площі родючих грунтів дають змогу

5

вирощувати найрізноманітніші сільськогоспо­дарські культури помірної зони і розвивати всі основні га­лузі тваринництва.

Земельний фонд України характеризується високим ступенем освоєння. Сільськогосподарські угіддя займають 42,4 млн га, або 70% загальної земельної площі. Землі, які потребують освоєння, займають лише 2,5% її терито­рії. У сільському господарстві земля є найважливішим за­собом виробництва.

Характерною особливістю структури сільськогосподар­ських угідь є висока питома вага орних земель (більше 80%). Інші площі використовуються під багаторічні насад­ження (2,7%), сінокоси (5,1 %) і пасовища (11,4%).

Структура сільськогосподарських угідь у цілому відобра­жає їх природну й економічну специфіку. Якщо проаналі­зувати співвідношення інтенсивно (рілля та багаторічні на­садження) і екстенсивне (сінокоси та пасовища) використо­вуваних угідь, то воно буде приблизно таким: в середньо­му по Україні 83:17, на Поліссі — 70:30, в Лісостепу — 87:13, в зоні Степу — 86:14.

Найбільше розорані сільськогосподарські угіддя в Лісо­степовій зоні (85,4%), а найменше — на Поліссі (68,9%). У Поліській зоні майже третину площ сільськогосподар­ських угідь займають природні кормові угіддя.

Україна володіє запасами продуктивних угідь, що приб­лизно в чотири рази перевищують її сучасні внутрішні по­треби. Загальна земельна площа на одну людину в цілому по Україні становить 0,82 га сільськогосподарських угідь і 0,67 га ріллі. По зонах України землезабезпеченість зро­стає у напрямку з північного заходу на південний схід, від поліських районів до степових.

Україна має досить високий рівень господарського ос­воєння території. Щільність основних виробничих фондів промисловості вдвічі перевищує густоту основних виробни­чих фондів сільського господарства. Сільське господарство поступається промисловості і за обсягом виробництва то­варної продукції. У зв'язку з цим в Україні переважає промислово-сільськогосподарський тип освоєння території. Важливою складовою частиною освоєння території України є рівень розвитку інфраструктури території, особливо комунікаційної. Від територіальної організації інфрас­труктури, густоти транспортної мережі, її технічного стану, напрямку залізниць і автомобільних доріг залежать особли­вості територіальної організації АПК і регулярність зв'язків між його основними ланками.

Україна має досить густу мережу залізниць і автомо­більних доріг з твердим покриттям. В середньому на 1000 км2 території припадає 296,1 км автомобільних доріг і 60 км залізниць.

Провідна роль у структурі перевезень вантажів АПК належить автомобільному транспорту. Спеціалізовані тран­спортні засоби (автоцистерни, спеціалізовані автомашини для овочів, хліба, рефрижератори тощо) перевозять ванта­жі АПК. Залізничний транспорт займає провідне місце у здійсненні зовнішніх зв'язків АПК.

Одним із головних чинників, які впливають на форму­вання і територіальну організацію АПК і споживання його кінцевої продукції, є характер розселення, густота сільсь­кого населення і рівень забезпечення трудовими ресурса­ми.

Розвиток великих систем розселення впливає на вели­чину і структуру різних аграрно-промислових комплексів. Найбільші та великі міста є одним з найважливіших фак­торів формування приміських АПК. Навколо цих міст створюються спеціалізовані підприємства приміського типу для забезпечення міського населення свіжими овочами, мо­локом та іншою малотранспортабельною сільськогосподар­ською продукцією.


6


7

Різні природно-географічні зони України нерівномірно забезпечені трудовими ресурсами. В результаті одні регі­они України мають надлишок трудових ресурсів у сільсь­кому господарстві, а інші відчувають їх недостачу. Най­краще забезпечені трудовими ресурсами лісостепові області, де найвищою є густота сільського населення. Найбільша потреба в трудових ресурсах відчувається у степових обла­стях, де густота сільського населення найменша. Ступінь забезпеченості трудовими ресурсами впливає на спеціаліза­цію аграрно-промислових комплексів. Так, у регіонах, кра­ще забезпечених трудовими ресурсами, формуються АПК, що виробляють працемістку продукцію.

^ Потреби населення в продукції АПК визначаються на­уково обгрунтованими нормами споживання на душу насе­лення і реальними можливостями їх задоволення. Певною мірою на обсяг і асортимент необхідних продуктів харчу­вання впливають природно-географічні умови, місцеві наці­ональні особливості і традиції.

Ступінь наближення окремих видів продуктів харчуван­ня в Україні до науково обгрунтованих норм неоднаковий. За рядом продуктів (хліб, борошняні вироби, картопля, молоко) фактичне споживання перевищує раціональну нор­му, що є наслідком неоптимальної стуктури асортименту. За іншими, перш за все продуктами тваринництва (м'ясо, яйця), рівень споживання ще далеко відстає від науково обгрунтованих норм, а за деякими (овочі, фрукти і яго­ди) — залишається дуже низьким.

Спеціалізовані рослинницько-промислові комплекси. Вони є важливою ланкою АПК України, що поєднують виробництво і промислову переробку сировинних ресурсів рослинного походження з реалізацією готової продукції і основні обслуговуючі ланки комплексу підприємства й ор­ганізації. Рослинницькі сільськогосподарські ресурси можна розділити на дві групи. Перша група об'єднує виробниц­тва, які займаються вирощуванням сировини для харчової промисловості, друга — для легкої.

Найбільш характерні такі спеціалізовані рослинницько-промислові комплекси: зернопромисловий, бурякоцукровий, плодоовочеконсервний, олійножировий, виноградарсько-вино­робний, льонопромисловий і ефіроолійний.

Провідне місце у складі АПК України займає зерноп­ромисловий комплекс. Він об'єднує галузі, зайняті вироб­ництвом зернових, їх заготівлею, переробкою, обслугову­ванням сільськогосподарської і переробної ланок. Сільсько­господарська ланка представлена вирощуванням зерновик культур. Хлібоприймальні підприємства здійснюють заготів­лю і зберігання зерна. До складу переробної ланки вхо­дять борошномельно-круп'яні, комбікормові і хлібопекарні підприємства.

Основу комплексу становить зернове господарство. Зернові культури відіграють провідну роль у всіх областях України, особливо в областях Степової та Лісо­степової зон. Навіть у Закарпатській та Івано-Франківській областях, де частка зернових культур є найменшою в Ук­раїні, вони займають близько 40% посівних площ.

Головною зерновою культурою в Україні є озима пше­ниця. Найбільш сприятливі грунтово-кліматичні умови для її вирощування склалися в областях Степової та Лісостепо­вої зон. де ця культура займає половину площ, відведених під зернові. В областях Поліської зони питома вага посівів озимої пшениці значно менша.

Важливою зерновою культурою є озиме жито. Цій культурі належить друге місце опісля пшениці) за розміра­ми посівних площ під озимину.

8


Валовий збір зерна


9

Основні райони вирощування озимого жита знаходяться на Поліссі та в західних областях Лісостепової зони.

Велике продовольче значення мають гречка, просо і рис, хоч у структурі посівних площ зернових культур во­ни займають лише близько 5%.

Гречка є однією з найцінніших круп'яних культур. На її розміщення впливає вимогливість цієї рослини до вологи. Тому основні площі посівів гречки зосереджені на Поліссі та в Лісостепу і зовсім зникають у південному Степу.

Просо в Україні є однією зі страхових культур завдяки пізнім строкам сівби. Воно відноситься до посухостійких круп'яних і дає відносно високі врожаї, особливо в роки, в які випадає мало опадів. Основні посіви його розміщені в Лісостеповій та в північних і центральних областях Сте­пової зон.

Новою для України зерновою культурою є рис. В Ук­раїні його вирощують лише на поливних землях, де він дає високі та стабільні врожаї. Проведення зрошувальної меліорації в південній частині України створило сприятливі умови для розширення його посівів.

Зернове господарство мас важливе значення і для роз­витку тваринництва. Фуражне зерно становить більш як 40% валового збору зернових культур. Основними зерно­фуражними культурами в Україні є ячмінь, овес, кукуруд­за і зернобобові — горох, вика, люпин. Такі культури, як ячмінь, кукурудза і горох, використовуються і для продо­вольчих цілей.

Ярий ячмінь вирощують у всіх областях України. Зерно ячменю має високі кормові якості, використовується також як сировина у пивоварній промисловості, фармацевтичній, хлібопекарській, спиртовій і кондитерській галузях.

Кукурудза відіграє важливу роль у забезпеченні скотар­ства концентрованими кормами. Найбільші посівні площі під цією культурою розміщені в областях Лісостепової і Степової зон. Вирощують кукурудзу також у Закарпатті та Прикарпатті.

Промислова ланка зернопромислового комплексу забез­печує зберігання і переробку зерна. Основними галузями зернопереробної промисловості є борошномельно-круп'яна, комбікормова і хлібопекарна. Продукція зернового госпо­дарства транспортабельна. Тому підприємства, що виробля­ють хлібопродукти, розміщуються у місцях їх споживання. Потужні підприємства по виробництву борошна і хліба розміщені у Києві, Одесі, Харкові, Дніпропетровську, До­нецьку, Львові та інших великих містах. Хлібо­заводи с у всіх середніх і малих містах, селищах міського типу і великих селах. Розвиток борошномельної і хлібопе­карської промисловості залежить від потреб у хлібопродуктах.


10


Харчова промисловість


11

В основі формування бурякоцукрового комплексу ле­жать сприятливі природні умови для вирощування цукро­вих буряків, забезпеченість трудовими ресурсами і навики населення. Найбільш важливими його ланками є сільсько­господарська (вирощування цукрових буряків) і переробна (виробництво цукру).

Значення цукрових буряків полягає насамперед у тому, що вони є основним джерелом виробництва цукру, а та­кож важливим фактором зміцнення кормової бази і підви­щення культури землеробства.

У Лісостепу розміщено понад 3/4 посівів цукрових бу­ряків. Частка їх у посівних площах сягає 9-11%. Середня врожайність в останні роки коливалася в межах 300-320 ц/га. Найбільшими виробниками цукрових буряків є Він­ницька, Черкаська і Полтавська області, які дають близько 25% загального виробництва цієї культури (рис. 47).

Розвиток бурякосіяння в Україні спирається на потужну технічну базу цукрової промисловості. Усього на Україні працює 194 цукрові заводи, які переробляють в середньо­му за рік близько 44,0 млн т буряків. У середньому за добу один цукровий завод переробляє 2,3 тис. т цукрових буряків. Обсяг випуску цукру-піску становить близько 5,5 млн т.

Найбільшими в Україні виробниками цукру-піску є Вінницька, Хмельницька, Черкаська, Полтавська, Одеська і Кіровоградська області. Випуск цукру-рафінаду зосередже­ний переважно в Одесі, Черкасах, Бердичеві, Ходорові та Вінниці. Окремі цукрові заводи поєднують виробництво цукру з виробництвом молочних консервів, спирту, лимон­ної кислоти і кормових дріжджів. Такі підприємства нази­ваються цукровими комбінатами.


Валовий збір цукрових буряків


12

До складу плодоовочеконсервного комплексу України входить вирощування овочів, фруктів і ягід, підприємства консервної та плодоовочесушильної промисловості, а також обслуговуючі й допоміжні підприємства.

Овочівництво поширене на всій території України, але рівень його концентрації і спеціалізації неоднаковий у різ­них регіонах. На Поліссі, наприклад, вирощують переваж­но огірки, моркву, столовий буряк і капусту, у Лісосте­пу — огірки, помідори, цибулю, у Степу — помідори, пе­рець, баклажани. Найбільша концентрація посівів овочевих культур у тих господарствах, які входять до складу сиро­винної зони консервного заводу, а також розташовані на­вколо великих міст.

Важлива роль у постачанні населення міст свіжими овочами в несезонний період належить парниково-тепличним господарствам. Найбільші площі закритого грунту від­водяться під овочі в Криму, навколо Києва, Харкова, До­нецька, Одеси, Львова.

Садівництво розвинуте на всій території України. Тут поширені такі плодовоягідні культури: яблуні, груші, сли­ви, вишні, черешні, полуниці, малина. У південних райо­нах вирощують абрикоси, персики, інжир. Найсприятливіші умови для садівництва склалися в Криму, Придністров'ї, у південному Степу і Закарпатті.

Більша частина овочів, фруктів і ягід споживається у свіжому вигляді, а решта надходить на переробні підпри­ємства для виробництва консервів. Найбільш розвинена плодоовочеконсервна промисловість у Кримській, Херсон­ській і Одеській областях, які виробляють близько 40% усіх плодоовочевих консервів. В Україні склалася певна спеціалізація у виробництві плодоовочевих консервів. Пере­робні підприємства Центру і Заходу виробляють в основно­му фруктові консерви, а Південного району спеціалізують­ся на виробництві томатних консервів.

До складу виноградарсько-виноробного комплексу Ук­раїни входить виноградарство, промислова переробка винограду, а також виробництва, що обслуговують ці галу­зі. Кінцевою продукцією комплексу є свіжий виноград, ви­ноградні вина, виноградний сік, коньяки, які виготовляють з технічних сортів винограду. З відходів переробки одер­жують різні кислоти, дубильні речовини, спирт.

Загальна площа виноградних насаджень в 1990 р. ста­новила 176 тис.га. Основні їх масиви розміщені в зоні Степу. Найбільшою концентрацією виноградників характе­ризується зона передгірських і гірських районів Криму, де створені великі спеціалізовані господарства. Основними ви­ноградарськими областями є Кримська, Одеська, Херсон­ська, Миколаївська і Закарпатська. Тут зосереджено понад 90% виноградних насаджень України.

Виноград — малотранспортабельний продукт, тому ви­робництва первинної його переробки розташовані поблизу сировинних баз. Промислову переробку винограду здійсню­ють в основному радгоспи-заводи. Підприємства по вироб­ництву коньячного спирту розміщені поряд із заводами первинного виноробства, тобто в районах вирощування ви­нограду. Заводи вторинного виноградарства і шампанських вин розміщені в основному в районі споживання готової продукції (Одеса, Київ, Донецьк).

^ Олійножировий комплекс України грунтується в основному на виробництві та переробці насіння соняшнику. По­сівні площі соняшнику в 1990 р. займали 1636 тис.га, що становило більше 90% усіх посівних площ олійних куль­тур. Крім соняшнику, в олійножировій промисловості вико­ристовується насіння льону-довгунця, рицини, коноплі, рапсу, а також відходи деяких сільськогосподарських про­дуктів.

13

Основні посіви соняшнику як теплолюбивої культури зосереджені переважно в південних областях України. Особливо великого поширення набув соняшник у північних і центральних районах Степу. Дещо менші його площі в Лісостепу і південному Степу. Зовсім незначне місце цієї культури на Поліссі і в передгірських районах Карпат.

Олійножирова промисловість представлена олійноекстракційними і олійнопресовими, маргариновими і миловарними заводами, а також олійножировими і жировими комбіната­ми. Виробництво олії належить до матеріаломістких, тому олійноекстракційні заводи розміщені в районах вирощування соняшнику. Близько третини всієї вироблюваної олії вико­ристовується для виготовлення маргарину і мила. В Україні маргаринові заводи розміщені у Києві, Донецьку, Ужгороді.

Значне поширення в олійножировій промисловості набу­ло комбінування. Тепер на олійножирових і жирових ком­бінатах виробляється 50% олії, основна частина маргарину, мила і мийних засобів. Потужні олійножирові і жирові комбінати розміщені в Дніпропетровську, Полтаві, Харкові, Одесі, Запоріжжі, Чернівцях, Вінниці та Львові.

^ Льонопромисловий комплекс України об'єднує льонар­ство, промисловість первинної обробки льону і виробництво льняних тканин.

Посівна площа льону-довгунця в 1990 р. досягла 172 тис.га. Основні посіви льону-довгунця розміщені на Поліссі, де сприятливі для цього грунтово-кліматичні умо­ви. Крім того, льон-довгунець висівають у районах Лісо­степу, що прилягають до Полісся, у передгірських і гір­ських районах Карпат.

Первинну переробку льону-довгунця здійснюють дер­жавні льонозаводи, кооперативні та державні льонопункти. В Україні налічується понад ЗО льонозаводів, які виробляють основну частину льоноволокна. Найбільше таких підпри­ємств у Чернігівській, Житомирській, Рівненській та Во­линській областях. У таких областях, як Львівська, Івано-Франківська та Чернівецька льон переробляють в основно­му на кооперативних і державних пунктах. Одержане в результаті первинної переробки льоноволокно надходить на льонозаготівельні пункти, а звідси — на Житомирський та Рівненський льонокомбінати. Льоноволокно є також пред­метом зовнішньої торгівлі.

З насіння льону-довгунця одержують олію з високими харчовими та технологічними якостями, а також макуху. Широке застосування знаходять відходи первинної перероб­ки. З клоччя виготовляють мотузки, шпагат, а з костри­ці — папір, технічний спирт, ацетон.

^ Ефіроолійний комплекс України займається вирощуван­ням і переробкою ефіроолійних культур. Кінцева продукція комплексу — ефірна олія — використовується у виробниц­тві парфюмерно-косметичних виробів, медичній та харчос­маковій промисловості.

Ефіроолійні культури займають лише 0,1% усіх посів­них площ України. Серед них важливе значення мають: коріандр, м'ята, кмин, лаванда, троянда, шавлія, фенхель та ін. Посіви коріандру розміщені в основному в зоні Степу, а м'яти, кмину і фенхелю — в зоні Лісостепу. Троянду, лаванду і шавлію вирощують у Криму. Ефіро­олійні культури швидко псуються, тому їх переробляють на місці. Великі підприємства, які виробляють ефірну олію високої якості, розміщені в Бахчисараї, Алушті і Сімферо­полі.

14

Спеціалізовані тваринницько-промислові комплекси є важливою ланкою агропромислового комплексу України. Вони поєднують виробництво і промислову переробку сиро­винних ресурсів тваринного походження, реалізацію готової продукції і обслуговуючі підприємства й організації. В ме­жах тваринницько-промислових комплексів встановлюються, як правило, прямі виробничі зв'язки між сільськогосподар­ськими підприємствами, що виробляють продукцію тварин­ництва, і промисловими підприємствами, що її переробля­ють. У результаті агропромислової інтеграції тваринництва з іншими галузями в Україні сформувалися такі спеціалі­зовані тваринницько-промислові комплекси: м'ясопромисловий, молокопромисловий і птахопромисловий. М'ясопромисловий комплекс України діє на основі роз­витку тваринництва м'ясного і м'ясо-молочного напряму та переробки його сировини. До його складу входять також обслуговуючі галузі: виробництво устаткування для тварин­ницьких ферм і м'ясної промисловості, комбікормова про­мисловість, кормовиробництво і виробництво тари.

Основою формування м'ясопромислового комплексу Ук­раїни є м'ясне скотарство, птахівництво і вівчарство.

Значення скотарства — провідної галузі тваринництва у всіх природних зонах України — не обмежується виробництвом яловичини. Воно є основним постачальником шкіряної сировини для легкої промисловості та органічних добрив для рільництва.

Найбільша густота великої рогатої худоби на 100 га сільськогосподарських угідь у передгірських і гірських ра­йонах Карпат, в Лісостепу і на Поліссі, тобто в зонах, добре забезпечених природними кормовими угіддями і ви­сокою густотою сільського населення. Що ж до Лісостепу, то зростанню густоти поголів'я великої рогатої худоби тут сприяє розвиток бурякосіяння і цукрової промисловості з її відходами (жому і меляси) .

Скотарство України, залежно від природно-економічних умов, характеризується певними територіальними відмінно­стями у виробничій спеціалізації. На Поліссі та в Лісостепу розвивається молочно-м'ясне і м'ясо-молочне скотар­ство. У Степу переважає м'ясне і м'ясо-молочне. В при­міських зонах, особливо найбільших і великих міст,— молочно-м'ясне. Розводять в Україні переважно симентальську, червону степову, сіру українську, чорно-рябу та інші породи.

Свинарство як скороспіла галузь тваринництва розвивалося у всіх природно-економічних зонах України. Відмінності у рівні його розвитку визначаються насамперед характером кормових ресурсів і наявності достатньої кількості концентрованих кормів. Найбільше розвинуте свинарство у Лісостепу і Степу. Переважно розводять білу українську породу.

В Україні найбільшого поширення набули свинарські ферми зам