Реферат: М’яч у піднебессі!

Майя Фролова


М’яч у піднебессі!
Повість


Черкаси – 2011






Фролова, Майя Флорівна. М’яч у піднебессі : онукам на прозріння : повість / Фролова, Майя Флорівна. - Черкаси : Видавець Чабаненко Ю., 2011. - 64 с. : ілюстр. - 500 пр. - ISBN 978-966-493-288-9 : 10.00.


Майя Фролова – сучасна дитяча письменниця. Їй не байдужі сьогоднішні проблеми дітей, підлітків, памолоді. Проблем, як виявляється, дуже багато: шкідливі звички, дурні компанії, наркоманія… Ось і книга, яку ви тримаєте в руках – про нелегку долю хлопчика, а згодом юнака Матвія. В дитинстві він мріяв стати футболістом. Але життя повернулося так, що він став наркоманом. Як знайти вихід із ситуації, що склалася? Хто може допомогти вибратися із наркотичних пут? На ці питання і прагне дати відповідь письменниця.

^


«Прекрасное далеко,
не будь ко мне жестоко...

В прекрасное далеко

я выбираю путь»…

3 пісні


ОНУКАМ—НА ПР03РІННЯ


Частина перша
ТЮША


Як я люблю Дніпро й Баболю! І діда Матвія і все те, що оточує мене біля них, огортає теплима обіймами!

Ось уже потяг витягує з неосяжного столичного міста, де я живу з батьками, серце моє вилітає з грудей, мчить попереду потягу: скоріше, скоріше! Насилу перечекаєш довжелезну зиму і ось нарешті літечко запрошуе: все готово, їдь! Це ж мое рідне гніздечко, я й народився там. Мама вийшла заміж у столиці, де навчалась в медичному інституті, але народжувати мене приїздила до батьків. Ось чому я весь тутешній, придніпровський, коріння дідів і прадідів прив’язало мене міцно, як ті човни понад берегом, що міцно примкнуті величезними замками на могутніх ланцюгах до старих верб, як тільки верби витримують.

Я теж мрію про власного човника, щоб випливати у дніпровський простір, помахуючи весельцем, як Івасик-Телесик, ловити рибку, тішити Баболю та діда Матвія. Це я так склав: Бабуся та її ім’я Оля, мама лає, а мені і зручно, і лагідно та й Баболі подобається.

Я торкав човни, крадькома залазив у них, гойдався і мріяв, як би попливти у вільний простір. I раптом човник колихнувся і посунувся зі свого місця, наче запрошував: попливем!

Радість охопила мене: виходить, цей човник нічийний, безхазяйський і прагне, шоб я став йому за хазяїна. Я спустив ногу у воду, намацав дно - неглибоко. Плавати я ще не вмію, потягну цього вільного човника понад берегом, нехай стане біля нашого двору, верби там немає, та дід Матвій знайде кілок і припне його.

Я спішив, боячись, щоб Дніпро не відібрав у мене цю дорогоцінну знахідку, бо он щось і хвилі дуже захлюпали, втомився, забрьохався, але серце калатало від радості. Знайде дід і ланцюга, і якийсь старий замок, загнуздає мого коника.

Я ще з берега заволав: «Баболю! Баболю!» Це її ім’я таке веселе, всі посміхались, коли я обзивався до неі, але я не хотів звати іі тільки бабусею, вона ще не стара і зовсім не годиться для компанії тих бабусь, що теревенять на лавочках б1ля під’їздів. Сто разів за день я з насолодою повторяю: «Баболя!» Це моя знахідка. А вона мене кличе Тюшею, бо насправді я Матвій, як і мій дід і для нього я не Тюша, це йому не до вподоби, а Матвій.

Я ледве встиг розчахнути хвірту й доскочити до Баболі, яка, стоячи на стежці, поливала зі шланги квіти, як почув за спиною пронизливе верещания. Незнайома тітка танком сунула на Баболю, та ледве встигла відкинути шланг у кущі, з роззявленого рота тітки вилітали з залізним брязкотом слова, наче у неї в грудях працював мотор:

- Що ж це ви рознустили онука, га? Поцупив нашого човна, а ви мовчите, нічичирк?!

Баболя спокійно слухала той танковий брязкіт, що вилітав я роззявленого рота:

- Це він, ваш навіжений онук, столична розбещена штучка, потягнув
нашого човна! - товкмачила тітка.

Померкло дніпрово-небесне сяйво, квіти, наче ховаючись, полягли на землю.

- Не вір, не вір, Баболю! Я не вкрав, вcі прив’язані, а цей вільний. Я скочив погойдатись, а він і поплив. Сам!

Баболя мовчки відсунула тітку й кинулась до мене, міцно притулила, сказала, мало не плачучи:

Дурне дітисько! Ти ж плавати не вмієш, міг би втопитись. Нащо тобі той човен?

А Івасик-Телесик...- почав я, та Баболя прикрила мого рота долонею й звернулась до тітки, що стовбичила з роззявленим ротом від подиву:

Чого ви волаєте, наче у вас вола вкрали? Бачите, це ще дитина, який же це крадій? У нього ще весь світ в розумі догори нога­ми.

То поставте на місце, переверніть,- трохи збавила тітка,- Коли й вчити, як не тепер?

Заспокойтесь. Дід вам човна пригонить, а ви припніть, як всі люди, щоб не вводити в оману таких дурників, як мій онук. А я вас ранніми яблучками пригощу, дуже смачні.

Та у нас і свої є, - але пелену наготувала,..

Не руш чужого!- суворо сказав дід Матвій, який сидів на веранді, під виноградом, чув-бачив всю ту колотнечу, але не втручався, поки не відійшла тітка. - Це свята заповідь, занам’ятай на все життя!

Дід - наче татко Матвій, нас двоє: великий Матвій та малий, а був ще прадід Матвій, а як зазирнути в глибину, то ще й пра-прадід. Але Тюша ще не навчився осязати такі глибини, він щасливий, ще в нього є такий дід-батько. Суворість бринить тільки в словах, а в очах тепла посмішка, він розуміє й жаліє свого онука.

Куплю я тобі човна, Івасику-Телесику, побачим, яку ти нам рибку ловитимеш.

Але спочатку плавать навчишся,- категорично заперечила Баболя.

Чуєш, синку? А зараз ходім човна на місце переправляти.

Плавати вчила Баболя, дідові не можна купатись. Хоч про це й не говорили при Матюші, але він знав, що дід хворий, бо пройшов Чорнобиль, ту вселюдську біду, яку не можна замовчувати. Діда треба берегти, щоб він ще протримався на цьому світі, бо він коріння й опора всього роду, але Матюша на це не зважав, бо просто любить свого діда і вірить, що дід буде жити вічно, як і він сам.

Тут і почалась чудасія, з цим навчанням. Баболя плавала добре, школяркою навіть в змаганнях перемагала. Тюша бачив ті грамоти. Тюшу змалку брала з собою на пляж, на пісочок, бо біля їхньої дачі на берег навалили величезних брил, щоб не розмивало сніговою водою, яка стікала з вер­хів‘я.

До пляжу треба пройти берегом, по вузенькій стежечці. Це місце Тюша любив. Внизу теплий пісок, нагорі сосни, залишок лісочку. Поки Баболя плавала, він грався на мілкоті, будував з вологого піску замки, потім, тримаючи Баболю за руку, просувався у воду так, щоб вона досягала поясу, навіть з головою пірнав. Сиділи, обсихаючи, на пісочку, коли сонце припікало, ховались під сосною, Баболя завжди брала для нього щось смачненьке.

Малечі завжди було повно, вона теж хлюпалась на мідководді, збира­ла равликів, дорослі брали цих любих пуцвірінків на руки, вони тримались за засмаглі шиї, як за рятівне коло, верещали, коли їх об­хлюпували водою, умочували з головою у воду. Ще недавно і він був таким же.

Баболя заходила досить глибоко, і він жахався цієї глибини: а як впустить з рук - так і ляжеш на дно, чіплявея не лише за шию, а й ногами охоплював. “Затули рота!”,- командувала Баболя, присідала з ним, холодна хвилька переливалась через маківку.

Він не встигав по-справжьому злякатись, як знову над ним високе небо і дихати можна на повні груди.

Але настав момент, коли Баболя не на руках, а за руку потягла його на глибину, пояснивши, що інакше плавати не навчишся. Незнаний досі жах охопив його й він заволав на весь пляж:

- Рятуйте! Рятуйте!

Сміялась Баболя, міцно тримаючи його, сміялись всі, і ті, хто був у воді неподалік, і на березі, дорослі і діти. Але він, сліпий від жаху, тягнув Баболю до берега.

Замотаний великим рушником, під сосною, подалі від людських очей,він винувато заглядав в очі свої|й любій БаболІ, яка вже не сміялась, а з тривогою дивилась в саме його нутро, вишукуючи, де там ховається це безглузде “Рятуйте!” Жодною клітинкою він не зміг би повірити, що його ріднесенька, люба може втопити, але щось все ще тремтіло в ньому: не хоче, а раптом впустить?

Здолай себе, бо човна тобі не буде. Он, дивись, як летять з верби хлопці, не набагато старші за тебе. Кожна людина спроможна перемогти свій жах, націливши себе - я зможу! Вода - це стихія всього живого, наша праматір, в ній зароджувалось життя на землі, її треба любити й поважати, то терпи і вчись плавати.

Човен, що привіз дід на таксі, був наче й не човен, якийсь величезний горб у рюкзаку, а двоє весел та різне причандалля у торбинці окремо.

Втрьох вони витягали та розпрямляли той горб під деревами. Іншого місця не знайшлось, вилізли якісь пласкі ночви, але коли їх з’єд­нали з тим "причандаллям" і дід, тримаючись за гілку, тицьнув ногою по чомусь, схожому на хвостату подушенцію, ночви захвилювались, по окрайцях поповзло повітря, піднімаючи круглі борти, ночви стали схожі на човен.

Захеканого діда замінила Баболя, потім і Тюша поплигав по "подушечці". Стільки було клопоту з тим гумовим човном, поки приладнали си­діння, вділи легенькі блакитні весельця, а сам човен був темнозелений, наче випірнув з глибин, тугі боки його стали теплими, Матюша із задоволенням гладив їх, навіть щокою тулився, човен здавався живим, дихав своїми нутрощами, потім влігся на той живий бік, обхопив руками. Нехай би цей живий човен так і лежав під яблунею, а він грався з ним.

Який він щасливий, що має такого діда: пообіцяв і ось човен розлігся перед ними, він не хоче гратися, він хоче пливти у простір, зап­рошує: мерщій спускайте на воду та беріться за весла!

Збіглись сусіди, хто був недалеко, допомогли й спустити, й витягти потім на берег. Сусід тримав за невеличкий канат, Баболя подала вес­ла, підвела й Тюшу, він з острахом вліз у цю непевну гумову гойдал­ку, тримаючись за дідову руку, вп’явся обома руками в лавочку, але жахатись ніколи та й соромно, бо всі так радісно дивляться з берега.

Дніпро спокійний, тихий, човен повільно всунувся в голубінь, де плавало сонце і небесне сяйво щедро охоплювало, єднало все живе нав­коло. Тюша аж захлинувся від щастя...

 Ну, Івасику-Телесику, зможеш рибалити?

Баболя з берега застережливо:

 Ви тихенько, тихенько, не спішіть, треба добре приладнатися, бо Тюша ще й плавати як слід не навчився..

Ліпше б вона не нагадувала про плавання, скільки всього натерпівся, коли вода нарешті змилостивилась і Баболя непомітно розвела ру­ки, що пітримували його знизу, за пузце. Він, бовтаючи руками й ногами з усієї сили, проплив кілька метрів. А потім вже відштовхував Баболю  сам, сам! Але тримався неподалік берега, а Баболя, стоячи в воді по шию, відгороджувала його від неосяжної глибини. А зараз, під човном, справжня глибина, яку не торкнешся ногою з надією, що ось вона, рідна земелька, вкрита пісочком, якщо стати, то тільки по груди.

Але так щасливо, ніжно на душі: здолав, здолав себе, ще багато чого здолати зможе. Баболя й дід, ні, ліпше  татко Матвій, навчили його, що треба вірити в себе, аби чогось досягнути.

Татко Матвій протягнув йому весло:

Ось ти й подорослішав, синочку, на, загреби...


Баболя, щоб зрівнятися в щедрості з дідом, подарувала йому справжнього футбольного м’яча.

Хлопці в сусідньому провулку частенько гралися в футбол, знайшлась там невеличка галявинка, якимось чудом збережена серед тісних дачних ділянок. Але Тюшу не приймали, бо ще малий та й чужак столичний, та хіба зрівняти те сіре кубло з м’якими боками, яке вже відслужило давно свою футбольну службу, хлопці не давали спокою, в азарті ганяли щодня й буцали босими ногами, з цим, справжнім, новеньким, з лискучи­ми боками, що приніс Матюша, міцно тулячи обома руками до живота.

 Ого! - вигукнули хором, обмацували, навіть нюхали. Такого м’яча тільки торкни  і він сам летить у ворота, які були позначені висо­кими кілками.

А всередині у нього наче щось торохтить легенько, як торохтять зер­нята у зрілому яблуці. Ну, з таким м’ячем і Тюша за генерала, втяг­нувся у гру, та з таким азартом, наче давно про це мріяв.

Він і купатися з новими друзями ходив, тікаючи від Баболі, хоча ще не наважувався плигати з верби як вони, та й тут спромігся здо­лати себе, а вже коли перетерпиш той страх вперше, то й потім сміливо будеш лізти на вичовгану вербу та веселитися у гурті переможців.

І човном разом з дідом всіх катали, й рибалили разом, і як йому було солодко, коли з провулку лунало нетерпляче: “Тюхо, виходь!”


Все кінчається, і це дитяче щастя мусило скінчитись, бо стіною насунулась школа.

Приїхала мама, в широкій сукні, під якою не міг сховатись великий живіт, що спершу навіть настрашив Тюшу, вона на якусь мить здалася йому чужою, сторонньою тіткою, він навіть відсторонився, коли вона схилилася, щоб поцілувати його. Живіт заважав, обтяжував, вона наче встидалась сина, який виріс на цілу голову, засмаг до блиску, зникло звичне тепле тяжіння до неї, знайомі блакитні його очі дивились ошелешено і теж соромлячись.

Мама вдавала, ще не помічає його відчуження, обцілувала маківку, щоки, від неї повіяло знайомим маминим запахом, який він так любив колись.

Тулячись до неї, тамував подих, щоб він не втік. Мама взяла його обидві руки, приклала долонями до свого живота, сказала якось особливо лагідно:

 Там твій братик, погладь його, познайомтесь, він живий, скоро його побачиш.

Це було щось зовсім неосяжне для нього, він позадкував, сховався за Баболю.

Не спіши, доню, всьому свій час, Тюша вже не малюк. Помітила?

Помітила. Виріс, змужнів. Прощайея, Матюшо, з дитячими забавами.

Не треба вкорочувати йому дитинства. Залишила б його у нас, га?

Ні,- категорично відповіла мама.  Дитина повинна триматись своєї сім’ї. Чоловік мій порядна, добра людина, все бере на себе, жаліє нас. Я скоро братика народжу, повноцінна сім,я. Іваном назвем, як чоловікового батька.

Тюшине серце пом’якшало, потягнулось до матері, він вже сам охопив її, скільки стачило рук, притулив вухо до живота. Дійсно, там вже щось живе ворушиться, потім наче ногою торкнуло його. Ванько, брат! Буде з ким у футбола ганяти.

І на човні він маму покатав. І м’ячем своїм похвалився, покотив перед нею по стежечці, щоб помилувалась, як він виблискує, після гри витирав його вогкою ганчіркою, сам її прав і сушив на сонці.

- Нахились, мамо, щось скажу на вухо.  Він про це нікому б не розповів: хлопці б висміяли, покрутили біля скроні, чудила! Вони так жорстоко лупили по м’ячу, аж в душі відлунювалось.

Бабуля лагідно погладила б по голівці, посміхнулась: а ти фанта­зер, Тюшо. Мама зрозуміє й нікому не скаже. Він підніс м’яча до маминого вуха.

 Послухай, в ньому наче серце б’ється. Коли я торкаюсь, воно теж відгукується на моє, радіє й любить мене, як я його.

Мама прислухалась, сказала впевнено:

 Чую... І додала розчулено: Бути тобі, сину, великим футболістом!  І зовсім тихенько, з благанням:  А мене ти теж любиш?
Люби! Любов надає людям життєвої сили, на ній тримається все найкраще.

Він жалів свого м’яча, бо любив, але берегти його неможливо: м’ячу призначена така доля, щоб лупили по ньому, а щасливим був, коли злі­тав у піднебесся. Стерпіти  щоб злетіти!

Прощання  це було справжнє перше горе. Хапався за Баболю, вони поливали одне одного слізьми, поки дід Матвій не відсторонив його від тих сліз, присів навколішки, щоб бути ближче до його очей.

 Підбери свої сльози, заховай глибоко, вони чоловікові не розрада, а завада. Плаксій нікому не потрібний, ти вже не Тюша, не Івасик- Телесик. Ти  Матвій, мій онук. А все те минуло, дякуємо, що було. Мужній, вчись терпіти й долати свою слабкість і зневіру. Он світ який, невідомо, які ще чорнобилі готує людям. Ми тебе завж­ди чекаємо, ми тебе любимо...  перемовчав й майже пошепки додав:  Це більше за любов...  В уже побляклих його блакитних очах зблиснула сльозина, але він не дозволив їй викотитись за повіку, рвучко легенько струсонув Матюшу за плечі, на мить притиснув до себе, поляскав по туго набитому ранцю за плечима.

Прощавай, школярику! Рушайте!



^ Частина друга
М’ЯЧ У ПІДНЕБЕССІ


Висотка вп’ялась у небо антенами, сріблястими "тарілками" телеприймачів, вони єднали цілий світ, в якому йому, МатюшІ, не знайшлося місця. Він весь вібрував серед перехресних хвиль різних енергій, що тримали в полоні все людство, підкоряли собі. А його під­штовхували на краєчок даху, бо він став зайвим.

Внизу жива метушлива безодня, вгорі безтурботна безкінечна бла­кить, але за нею чорна глибінь неосяжного космосу. Він розчиняє­ться між цими двома безоднями, перестає бути. І раптом пружна хвиля штовхнула його у груди застерігаючим зойком далекого голосу БаболІ:

Тюшо, не треба!

Він відсахнувся назад, відповз на тремтячих колінах, перекотився на спину. Щезла ненажерлива паща внизу, над ним лише чиста блакить небесна, яка перетікала далеко-далеко, в той простір, що колись перед його зачудованими очима з’єднав Дніпро, і небо в безкінечне сяйво, і голос БаболІ шелестів йому в потилицю: " Твої очі теж сяють блакиттю..." І тепер ця безкінечна блакить донесла з дитинст­ва відчайдушне Баболине :" Не треба, Матюшо!.."

Чому він виліз на цей дах, чого шукав? Зовсім малому Баболя влила в його душу розу­міння насолоди від читання книжок.

Перед сном вона обов'язково читала йому вголос, потім вони роз­мовляли про все на світі, поки останні слова не поринали в сон. Це були й зовсім дитячі книжки, й більш серйозні, трохи заважкі для його дитячої свідомості, але безкінечно цікаві: "Міфи Древньої Греції", "Останній з могікан", "Вершник без голови". Який чудовий світ життя обіцяли книжки, їх відважні герої!

А якось він попросив почитати йому те, шо вона читала для себе, коли він засинав,- "Мартина Ідена" Джека Лондона. Очі самі розплю­щились, сон сховався під подушку, а він просив: "Читай! Читай ще!"

Вони страждали обоє над прочитаним, онук та Баболя, вона розтлумачувала йому незрозуміле. Він не міг осягнути, змиритись з тим, що Мартин Іден, який зробив неможливе, щоб вивищитись над суєтою сірих людців, став знаним письменником, багатою людиною, вислизнув в ілюмінатор, в безмежність океану, щоб ніколи не повернутись...

Такої сильної волі, величезного таланту людина - зламалась!

Все в Матюші протестувало, він плакав, не міг заснути, цей про­тест назавжди заліг на денці душі. Мудрі пояснення Баболі він не сприймав. А зараз, на цьому даху, у спогадах прийшло й розуміння: Мартин Іден хотів сховатися від усіх, від усього світу. Ось для чого він, Тюша-Матвій, опинився на цьому даху: сховатися назавжди!

Але що він зробив у житті, щоб мати на це право  сховатись? Мартин Іден неймовірною працею, силою духу розвинув свій талант, довів жінці, яку полюбив як прекрасну мрію, вважав досконалою й не­досяжною, що достойний її.

Дід Матвій напучував плаксуна Тюшу: будь мужнім, перетерпи все, щоб досягнути своєї мрії, спирайся думкою на мене, на всіх Матвіїв, що позаду, тримай нашу марку!

Дід віддав здоров’я, щоб захистити людей від невмолимої атомної навали, хоч і не мусів за віком встрявати в те пекло - добровільно поїхав. А орден Солдатської Слави у ту страшенну війну  за що? Сам він не хвалився, мама розповіла: сунув ворожий танк на окопи, де ховались наші солдати, хтось мусив підірвати його. І дід сказав: "Я!" . Поповз назустріч страшенній громаді, що несла смерть, шугонув в пащу зв’язку гранат, зупинив. Встиг почути, як кричать його товариші- солдати, піднімаючись в атаку, отямився в госпіталі.

Дід Матвій здолав і війну, і Чорнобиль. Був певен, що онук, якого вважав часткою себе, продовжить цю родову лінію мужності. Не зміг. Слабший за діда. Сторонні гени батька, якого він ніколи не бачив, розбавили слабиною мужню кров.

А може, те, що мусить він здолати в собі, сильніше за Чорнобиль,за всі гени?

Про своє раннє дитинство він знає з розповідей мами та БаболІ. Дід не дуже охочий копирсатись в цьому, всі вони тоді багато пережили, настраждались, хоч він, Тюша, пам’ятає тільки щасливі моменти своєї ранньої пори.

Мама вийшла заміж студенткою, з великої любові, жи­ли вони при батьках чоловіка. Студенти не вправлялись вчитись і займатися сином, вже йшли до дипломів, з малим вдома ли­шалась бабця, ще прабабуся маминого чоловіка. Вона могла тільки по­сидіти поруч, змінити повзунки, нагодувати з пляшки. Рідні батька були поважними людьми, з вищою освітою, вертались додому запізно, мама кидалась до плити приготувати вечерю для всіх. Батько мало що міг по хазяйству, тільки сумки приносив з продуктами, на сина мало звертав уваги, перетягував телевізор, а Матюша, весь день сидів за сіткою в "манежику", прагнув рухатись, Коли почав сам вставати, тримаючись за сітку, примітили, що одна його ніжка якось неприродно вивернута в суглобі, він на неї не спирається. Дитині пророкували операцію, коли вона підросте.

Батько-слабак злякався каліцтва дитини, тоді він і кинув їх з мамою, поважні родичі відсторонились: самі на себе повісили цю халепу, самі й вихльобуйте, з дитиною можна було почекати.

Мама відвезла сина до своїх батьків, батьки не дозволили їй впа­дати у відчай, тонути в сльозах: треба кінчати інститут, диплом лі­каря - це захист і тобі , й сину, ти за нього відповідаєш, мусиш і годувати, й захищати.

Баболя носила онука до ортопеда, той пояснив, що хлопчик, сидячи в манежі, підкладав ніжку й хрящі вже затверділи, можлива операція, а там буде видно: вирівняється; чи ортопедичне взуття.

Але дід Матвій категорично сказав:" Ніякої операції! Хрящі ще податливі. Це все від нелюбові, не розуміють, що таке любов, що значить для мене Матюша".

Він уже сам спирався на палицю, але забував про неї, лишав на ґанку, тягав Матюшу навколо дому, тримаючи за підняті руки, заставляв рухати ногами, спиратись на скривлену ніжку. Вдома кілька разів на день масував суглоб, витягував.

Баболя розповідала, що вони дивувались, як він тернів той біль. Зачарований великою любов’ю діда, що сповивала його ласкавою хви­лею, він, певне, підсвідомо вірив йому, що це треба, необхідно.

Баболя заварювала трави, відпарювала ніжку, прикладала мазі. Любов зробила своє: ніжка вже не метлялась крючком, виправлялась, ста­вала опорою.

Мама впала перед батьками на коліна, обціловувала їм руки, обли­вала слізьми. Інститут закінчила, вже й місце одержала непогане, лікарі завжди потрібні, столичну прописку має. Інтелігентні родичі докоряли, що й заміж вона пішла заради прописки, треба ж було вип­равдати свого сина при розлученні. Судитись за своє право на житло не стала, душа не дозволяла впасти у це багно, не того вона коріння, трималась у гуртожитку, поки зглянулась доля, звела з достойною людиною, мама ж красива, розумна, чому й не полюбити? Батько відцурався, його родичі теж, але лишили в ньому слабину, що сильніша й за його вимріяний спорт, за Баболю з дідом, за маму й братика.

Хто він зараз, розтрощений, знесилений на цьому пласкому даху, один крок – і кінець. Навіщо взагалі він існував? І наче жива картина, перший його свідомий спогад дитинства виринув з небесної блакиті: дід Матвій тримає його за плечі, Баболя сидить навпроти, за кілька кроків, тягне до нього руки, вмовляє:

– Тюшечко, ну йди до мене, йди, ти вже можеш!

Дід легенько підштовхнув його і він зробив крок, другий, ось уже й руки Баболині близенько, але страх залляв душу, порушив рів­новагу І він впав жорстко, всім тілом, обличчям...

Він ще довго боявся ходити самостійно, треба було хоч пальцем за щось триматись, а Баболя плакала над ним, картала себе, що поспішила, не зрозуміла дитини, завдала такої шкоди.


Він ще ходив у підготовчу групу, коли почув по радіо, що на стадіоні "Динамо" набирають хлопчиків його віку для дитячої футбольної команди. Все в ньому аж закипіло, він слізно благав маму, щоб повела його до того тренера. Вагітній мамі це було не під силу, але його благання на сльозах зрушили її, і вони зранку, ще майже в сутінках поторохтіли на метро через всю столицю.

Справжнє футбольне поле, справжні ворота з сітками, а не з цурками, придавленими камінчиками. Йому здавалось, що він вмирає від слів тренера: "Ви спізнились, на жаль, я вже набрав групу для тренувань".

Ці щасливчики стояли шеренгою неподалік, більшість ще сонні й трохи перелякані, батьки купкою тулились біля огорожі, помахами рук підбадьорювали їх.

Матюша не міг ні плакати, ні благати, він наче розчинявся у від­чаї . Щось зрозумів, щось побачив в ньому тренер, бо раптом спитав:

Грав у футбола?

Грав, з хлопцями...

- Ну, вдар! - підкотив до його ніг м’яча.

Чудесна сила надії постала за плечима, він весь напружився, трохи відступив, розігнався і вдарив.

М’яч злетів свічкою, ала та чудесна сила виправила його політ і він вцілив у ворота.

Добре, беру тебе. Зможеш їздити зранку, ще до школи, не побої­шся сам? - він сковзнув поглядом по важкій маминій постаті. - Мамі важко тебе возити.

Зможу! - так твердо Матюша ще ніколи нічого не обіцяв.

І зміг. Він багато чого зміг, звикаючи до спортивної вимогливос­ті. Треба було вчитись добре, двійки тут не прощались, багато хто через це вилетів з команди, хоч тренер і давав змогу виправити. Нові батьки привозили нових бажаючих. Може, хтось мав надію, що й Матюша звільнить місце, але він тримався, хоч і схуд, і втомлювався. Часто крім напівхолодного чаю та кусника хліба не було чого вкинути у рота, народився братик, мама ночами не спала, не завжди могла піднятися, щоб нагодувати його. Але жодного трену­вання він не пропустив, схуд, та змужнів, зміцнів, бо чудесна сила підносила його, він був щасливий.

Потім і сам вже міг зробити собі яєчню, намастити бутерброд. Тре­нер поважав його за стійкість, цінив його відданість футболу, навіть якось сказав, що він має талант спортсмена. І його беззаперечно включили в команду молодшого віку для поїздки за кордон, де в Іспанії вперше готувались змагання підліткових команд.

Для цього були потрібні гроші. Багато що оплачував спортивний клуб, але треба було мати пристойний одяг, все ж таки за кордон.

Зможеш?- з тривогою запитав тренер.

Зможу!

Напевне?

Що він міг сказати напевне? Тільки те, що не поїхати неможливо. Тренер включив його, бо бачив, що мало хто входив у гру з таким відчайдушним бажанням, так сміливо й точно бив пенальті, що Матюша, вірніше Матюха, як його звали в команді, а іноді просто й Тюха, відданий спорту всім своїм єством.

Єдиний варіант - Баболя й дід Матвій, спортивний успіх онука тішив їх, хоч і сумували, що не може він кожного літа приїздити до них, бо були й літні тренування в спортивних таборах. Матюша теж прагнув знову перелетіти до них на все літо, але справжній спорт вимагав відмовитись від дитячих бажань.

Пенсіонерська пенсія діда Матвія й Баболі невелика, мама бідкалася, що не вони допомагають старим, а ті передають з провідниками важкі сумки з різними вареннями, шматком сала, іноді й копченим лящем, зрідка й пару сотень в згорточку.

Дід періодично лікувався в лікарні - як чорнобилець-ліквідатор, його мусили лікувати безкоштовно, але найпотрібніші ліки були дорогими, тільки за гроші. Мама наказувала МатюшІ ніколи нічого не просити у старих, які й останні віддадуть. Але в кого попросити зараз? Батько щез давно й ніколи не виявляв бажання ні побачити си­на, ні допомогти.


Краще б не дали йому грошей на ту поїздку до Іспанії, яка й стала початком трагедії: саме гроші зрушили в ньому те, що переплутало все життя, відібрало світлу мрію.

В секретері побачив стосик грошей, їх туди завжди клав вітчим, який мав дві роботи та ще й взяв на себе обов’язки двірника, який мусів спорожняти баки для сміття, вихоплювався з дому до світання, Матюша майже не бачив його. Мама напучувала: поважай цю людину, він заради нас рве собі жили, не можеш полюбити, так жалій.

Вітчим ніколи його не вдарив, не вилаяв, звичайно, не заради нього, а заради мами, а може, просто ця віддана людина не могла вдарити дитину? Але все одно вітчим був йому чужий., він і на думці не мав звертатись до нього, але саме ця відсторонена його душею людина і зрозуміла його неймовірне бажання їхати за кордон.

Грошей Матюша ніколи не торкався, він розумів, що кожна копійчина потрібна мамі, щоб якось тримати сім’ю. Але рука сама потяглась де стосика, І ось вони на його долоні, такі жадані, необхідні. Ні, він не візьме їх, він тільки потішить себе думкою, що тут би вистачило йому й на потрібний одяг, й щось мати у кишені, щоб не гірше за інших.

Він іноді відчував й відчуженість, й насмішкуваті погляди синків, відгороджених від побутових проблем ситими спинами заможних бать­ків. Але йому було начхати на ту ситість, його вела велика мрія стати класним футболістом з того моменту, як він малим хлопчись­ком, відчайдушно вдарив по м’ячу і тренер сказав: "Беру".

Не почув, коли вітчим став за спиною, здригнувся від його доторку бо один одного вони воліли не торкатись.

Збирайся, ці гроші для тебе, купимо все необхідне...


Невимовно чудове, як в казці про Аладіна, розчахнулось перед ним життя іншої країни. Може, ті з команди, що й вдома мали подібне під самісіньке горло, дивились іншими очима, а він, де в сім’ї частенько ласували одними макаронами, коли затримували зарплатню вітчиму, пережив справжнє потрясіння.

На столах фрукти, їж, скільки влізе, на такі він облизувався в супермаркеті, де вони з мамою могли купити лише найпростіше, дешеве, необхідне для повсякдення. А скільки такого, що він не знав, що воно існує, як називається. Різноманітна кількість речей, наїдків, наче з небесного кошика хтось щедрою рукою шугонув людям. Дороги виблискували чистотою, в туалетах наче парфумами набризкано.

Таких конструкцій, які викладали з морозива, навіть вигадати важко, а вони манять, запрошують - скуштуй! Де ти ще подібним поласуєш?

І потекли грошики, які мусить берегти, щоб хоч якісь подарунки привезти додому, там брат Ванько чекає, про Баболю з дідом не забу­ти, щоб було чим перед сусідами похизуватись. Вже договорено, що після цих змагань буде відпустка й можна нарешті знову побачити рід­не Дніпро, порибалити з дідом на човні, поласувати бабусиними пирогами з яблуками.

У всіх гроші обмежені, розкошувати й кидатись на закордонні прина­ди- цяцьки строго заборонено, тренер попередив й неодноразово пов­торював: "Мусимо себе поводити достойно, головна мета - перемога".

Але щось вже відслоїлось від головної мети, не можна було не помічати, як комфортно живуть люди, порівняння з власним життям тягарем лягало на душу - жити б серед такої краси й розкоші, завжди жити!

Вголос про це не говорили, не всім навіть в єдиній команді можна довіритись, перешіптувались крадькома.

Були виснажливі тренування, знайомство з іншими командами, спортивні свята, екскурсії. В головній грі вони не стали переможцями, таку силу вражень вони всі не очікували, якось не змогли зібратись в переможний кулак, і Матвій не вдарив точно, як від нього вимагалось й очікувалось, коли йому випало бити пенальті.

М’яч вдарився об штангу й відлетів вбік, тоді Матвію здалось, ще не тільки тренер, а й м’яч ображено скривився.

Серед такої кількості команд їхнє друге місце теж було переможним, ніхто відкрито не дорікав Матвію, але він сам дорікав собі: дав сла­бину! Знав, тренер ще поговорить з ним про це, коли, повернувшись, стануть аналізувати гру.

Мали й грамоти, й срібні медалі, подарунки. А він почував себе не впевненим Матвієм, а Тюхою, що протюхав перемогу. Збуджений, ображе­ний собою, уникав поглядів і розмов товаришів. Після обіду, коли всі покотом повалились перепочити перед прощальним спортивним святом вислизнув з палатки й проїв всі свої останні грошенята біля генделика, куди його гостинним помахом запросив кмітливий продавець, що вмостився зі своїми ласощами неподалік й заманював до себе ласу­нів. Матюша не був ласуном, не звик до такої кількості солодощів, але зараз просто необхідно було залити солодким ту гіркоту, що тримав біля серця, позбавитись її.

Морозива й тих диво-фруктів наївся до несхочу, до відрази, не по­легшало а стало бридко: нажерся, вдовольнив ненаситну утробу, але в пузі не привезеш цієі смакоти ні мамі, ні братику Ваньку.


Того, що трапилось з ним далі, він і досі не зрозумів, Людина, виходить й сама не може осягнути всього, що визріває в її глибинах, прорветься раптом і наче спостерігає - чи витримаєш? Колись він почув розмову Баболі з сусідкою, яка скаржилась на якісь свої нега­разди. Баболя, зітхнувши співчутливо, сказала: "Диявол з Богом бо­реться, а поле бою - то душа людська". Вражений, він спитав потім, про що це вона? Відмахнулась: це я так, про своє, то­бі ще зарано. Він і в книжках зустрічав цей вислів, і в розмовах дорослих чув, але розумом не сприймав, сковзнуло по вухах і відійшло.

А ось зараз, лежачи горілиць під чистим небом, неред вирішальним для себе кроком, перебираючи своє, ще коротке, але таке насичене негараздами життя, він зрозумів глибину цієї мудрості й те, що диявол в ньому переміг і навряд чи знайде він сили, щоб вивергнути його з себе.

Низка образ на всіх і на все обплутала його волю, утвердила його думку, що він має право на помсту людям, які не зрозуміли його, не втримали, не допомогли. Ось, ось він, цей момент просвітлення, коли він зрозумів, що ображатись треба тільки на себе. На себе!

Як змогла його рука, як посміла потягнутись до кишені тренера, намацавши там гаманець, й витягти для себе зелененьку купюру, якої досі ніколи не тримав, хоч і бачив не раз.

Щось розімкнулось в мізку, затьмарило душу єдиним бажанням скорі­ше бігти, встигнути щось купити рідним, не з пус­тими руками повернутись додому, з іноземними дарунками.

Клацнули дверцята, тренер посунув з душу. Загорнутий величезним махровим простирадлом, він не міг бачити того, що скоїв його улюбленець, мабуть, зрозумів, коли побачив великий пакет, якого той ледве впхав в рюкзак. Ні про що не спитав, нічого не сказав, поки не повернулись додому, здавалось, що минеться. Але..

- Мусиш з команди зникнути, - сказав тренер, вимагаючи поглядом, щоб Матюша не опускав очей. - Ти зрадив мене, вразив в саме серце, Мав на тебе великі надії, але я можу виховати футболіста, але лю­дину - це забагато для мене. Ти зміг вкрасти! В мене! Чекав, що покаєшся, але змовчав, сховався. Дякуй, що нікому не розказав, це ганьба для команди, для всього клубу. Ти не тільки мені напаскудив, ти наклав у власну кашу І це тобі буде довго смердіти.

Ці слова закарбувались назавжди в душі, вони були справедливі. Його тоді охопив жах, він, ще живий, став наче мертвий, йому хоті­лось заволати в повну силу відчаю: "Рятуйте!"- як колись він глупотним дітиськом волав від жаху, коли Баболя вчила його плавати.

Але помертвілі губи неможливо було розімкнути.

Раптом тренер протягнув йому старенького, багато битого м’яча:

- Це тобі на пам’ять, може, ти ще будеш спроможним. Спробуй ще вкласти всі сили й вдарити точно, в цьому твоє спасіння. - Притяг­нув його на хвильку до своїх грудей, відсторонив, промовив, хо­ваючи очі: - Пробач! По-іншому я не можу...- А тепер щезни!- І побіг на поле, де його чекала команда.

Він теж мусив повернутись І піти, але - куди? Попереду пустеля. Старого, битого м’яча, колись такого рідного, безглуздо тримав перед собою. Тренер наче перекреслив вимріяну ним долю футболіста.

Хвиля злого протесту вдарила в голову, він повернувся на поле, поклав м’яч перед собою і вдарив так, як того першого, дитячого разу, І м’яч зрозумів його, піднісся в височінь, очі тих, хто був на полі , слідкували за ним, але Матюша вже не бачив того, побіг геть з єдиним бажанням, щоб м’яч розчинився в височині й щез навіки...


Частина третя

^ ЛИШЕ ЄДИНА ЦИГАРКА


Він навіть уявити не міг, що душа може так страждати, роздвоюватись, бо неможливо вдарити своєю правдою рідних людей, Як вони, дурненькі, раділи, коли він повернувся, з грамотою, медалькою на кольоровій стрічці, вивалив купу дарунків. І він радів з ними, по­чував себе героєм, захоплено розповідав і про змагання, і про те, в якій красі й порядку живуть там люди.

Сказати їм тепер правду, розбити віру в нього - це значить від­сторонитись від сім’ї, бо якщо мама й зможе зрозуміти, пробачити, то вітчим, звичайно, стане зневажати й маленький Ванько встидати­меться свого брата. Він тікав з дому, до його відсутності зв