Реферат: З м І с т

З М І С Т Вступ 2
1. Наука управління персоналом: соціально-філософські та політико-економічні засади 3

2. Взаємозв’язов управління персоналом та соціального управління 8

Висновки 13

Список використаних літературних джерел 15

Вступ

Донедавна поняття "управління персоналом" у вітчизняній управлінській практиці було відсутнє. Діяльність у цій сфері була розосереджена між різними підрозділами: відділ кадрів оформляв накази на зарахування працівників і зберігав кадрову інформацію, відділ організації праці і зарплати здійснював розрахунок потреби в співробітниках по професіях і кваліфікації, вирішував питання тарифікації працівників і робочих місць, крім цього існували відділ навчання і підготовки кадрів, відділ соціального розвитку, відділ охорони праці і техніки безпеки. Це призводило до того, що робота з кадрами не була персоналізована, була формальною, за кожного конкретного працівника ніхто не відповідав.

Управління персоналом (чи трудовими ресурсами) є одним з розділів менеджменту, поряд з такими розділами як управління виробництвом чи фінансовий менеджмент. Цілі управління персоналом прямо пов'язані з глобальними цілями організації, а завдання управління персоналом полягає у сприянні досягненню глобальних цілей організації шляхом керування людськими ресурсами. Тому перш, ніж переходити до розгляду етапів управління персоналом, до стану загального планування організації, до методів та технологій управління тощо варто визначитися з принциповими передумовами управління персоналом як окремої сфери наукових знань, яка, проте, не є “відірваною” у своєму розвитку від інших та суміжних їй комплексів наукових знань.

Вказівка на неможливість відокремленого розгляду теорії управління персоналом є доречним з огляду на її взаємообумовленість іншими науками, серед яких – загальна теорія управління, теорія менеджменту й маркетингу тощо. Саме ці аспекти стануть предметом розгляду у даній роботі.


^ 1. Наука управління персоналом: соціально-філософські та політико-економічні засади


Сучасну науку управління прийнято поділяти на два рівня знань. Перший представлений теоріями соціального управління, що є частиною більш загальних політико-економічних і соціально-філософських концепцій, які пояснюють механізм функціонування суспільства на різних історичних етапах. Другий більш конкретний і забезпечує науково-методичну базу для опрацювання практичних рекомендацій по раціоналізації праці та вдосконаленню управління у вигляді прикладних теорій організації і управління. Обидва рівні ґрунтуються на фундаментальних законах і закономірностях суспільного розвитку і соціального управління, а також конкретному історичному досвіді, що відбиває зміни світового менеджменту. Фундамент наукового менеджменту закладений працями М.Вебера, Ф.Тейлора, А.Файоля, Г.Емерсона, Л.Урвіка, Е.Мейо, П.Друкера, Г.Саймона, А.Етціоні, Л.Берталанфі, Р.Майлза.1 Їх роботи послужили відправною точкою для практичних розробок в області “гуманізації праці” та нових форм організації соціального управління, а також стали основою спеціальної управлінської функції, яка отримала назву - управління персоналом, або (що вірніше) управління людськими ресурсами.

З наукової точки зору управління - це спрямована координація й організація об'єкта управління. Дана сфера діяльності виникла в ході розподілу праці. З її допомогою людина впливає на технологічні, економічні і соціальні процеси для досягнення визначених цілей. Управління багатогранне поняття. Характеризуючи навколишній світ, дослідники виділяють три компоненти - неживу природу, живу природу і людське суспільство. Це дозволяє дати укрупнену класифікацію процесів управління за його основними класами:

• процеси управління в неживій природі (у технічних системах) називають управлінням речами, що є предметом вивчення переважно технічних наук;

• процеси управління в живих організмах мають відношення до управління біологічними системами і є предметом вивчення природознавчих наук;

• процеси управління в товаристві (у соціальних системах) називають управлінням людьми або соціальним управлінням, що належить переважно до галузі соціальних наук.

Соціальне управління має два основних підкласи - управління індивідуальною діяльністю людини і управління колективною діяльністю людей. Найважливішими видами соціального управління є адміністративно-державне (політичне) управління, управління соціально-культурною сферою (духовним виробництвом), управління матеріальним виробництвом.

Люди, як головна продуктивна сила суспільства, пізнають і використовують закони природи і суспільства в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних та духовних благ. Об'єктами вивчення при цьому виступають соціальні системи, а предметом - система управління різноманітними сферами суспільства та галузями організації соціального життя. Наприклад, управління суспільним виробництвом включає процеси управління народним господарством, областю, регіоном, об'єднанням, підприємством, а також управління всередині кожної соціально-економічної системи. Це - рівні управління2.

У рамках соціального управління виділяють дві основні його форми - управління матеріальними ресурсами та управління людськими ресурсами. Останнє включає процеси управління соціальним розвитком, освітою, зайнятістю, працею, соціальним забезпеченням й ін. Це - підвиди соціального управління.

Таким чином, об'єктом і предметом теорії соціального управління як науки виступають соціальні системи і системи управління ними. Соціальне управління вирізняється з наявних трьох класів управління (технічними, біологічними і соціальними системами) і підрозділяється на такі основні види: адміністративно-державне (політичне) управління; управління соціально-культурною сферою (духовним виробництвом); управління виробничою сферою (матеріальним виробництвом).

Іншими словами, класифікація видів соціального управління відповідає класифікації основних сфер організації суспільства: політична - царина національних і міждержавних відносин, влади і соціальних груп; культурна - царина духовного виробництва, розподіл і споживання духовних благ; економічна - галузь матеріального виробництва, розподіл і споживання матеріальних благ.

Кожен вид соціального управління включає відповідні рівні (організація - регіон - галузь - держава) і основні форми (управління матеріальними і управління людськими ресурсами), а вони в свою чергу - відповідні підвиди управління.

Поняття менеджмент, адміністрування, керівництво належать тільки до класу соціального управління та в цьому розумінні поняття менеджмент ототожнюється поняттю соціальне управління. Розрізняють три основні види менеджменту: соціально-політичний, соціально-економічний і соціально-культурний.

Поняття адміністрування найповніше відповідає поняттю влада, оскільки основна його функція полягає у визначенні політики тієї або іншої соціальної системи, а поняття керівництво і менеджмент більше належить до безпосереднього управління людьми, практичної організації об'єкта соціального управління. Іншими словами, поняття менеджмент, управління, адміністрування і керівництво можуть розглядатися як у широкому, так і у вузькому значенні, що наочно показано в таблиці 1.

У найбільш загальному вигляді процес соціального управління можна розділити на дві складові, взаємообумовлені і взаємозалежні частини: адміністративну, завдання якої полягає в розробці та визначенні політики (як системи цілей, завдань і шляхів їх вирішення), і власне управлінську (оперативну, виконавчу, спрямовану переважно на технологічну і технічну організацію об'єкта управління).

Сполучна ланка між двома частинами єдиного процесу соціального управління - безпосереднє керівництво людьми, що забезпечують, з одного боку, розробку і формулювання завдань, а з іншого боку - їх прийняття і виконання. У такому розумінні менеджмент виступає як об'єднуюче поняття всього соціального управління, включаючи його складові частини, рівні та ланки.

У співвідношенні понять влада і управління друге займає підпорядковане положення, оскільки влада ототожнюється насамперед з адмініструванням, тобто політичною, керуючою функцією, а управління (у вузькому змісті) - з виконавчою, оперативною.

Таким чином, менеджмент - це процес планування, організації, мотивації і контролю, спрямований на розробку і досягнення цілей соціальної системи через інших людей. Влада являє собою центральне, організаційне і регулятивно-контрольне першоджерело кожної адміністративної діяльності і має універсальну властивість узагальненості, тобто спроможність проникати у всі види і форми людської діяльності, виникаючи з самої логіки відносин між людьми або соціальними групами, суспільством і його частинами, тобто суб'єктами, наділеними свідомістю і волею. Загальні організаційні, регулятивні і контрольні функції влади (економічної, політичної, духовної) конкретизуються в різноманітних видах управлінської діяльності, що забезпечують реалізацію поставлених завдань і цілей.

Кожен клас і вид управління вимагає глибокого знання як об'єкта, так і суб'єкта управління. У соціальному управлінні об'єкт водночас виступає і його суб'єктом, тому що чи в тому чи в іншому випадку мова йде про людей і про соціальні угрупування, які вони утворюють. Кожна людина має певну стать, вік, здібності, темперамент і характер, що знаходить висвітлення у характеристиках відповідних соціальних систем. Наприклад, дослідження, проведені голландським вченим Г.Хофстеде, показали, що європейські країни відрізняються одна від одної за етно-психологіними параметрами.

Таблиця 1.

Основні поняття науки управління3

Поняття

У загальному значенні

У вузькому значенні

Управління

Вся система класів, відносин і явищ управління в природі і товаристві

Технологічна організація об'єкта управління

Менеджмент

Загальний принцип соціального управління; влада і мистецтво управління людьми

Управління виробництвом, діяльність по організації досягнення поставлених цілей

Адміністрування

Адміністративно-державне управління; соціально-політичний менеджмент

Розробка і постановка цілей, визначення політики організації


Так, дистанція влади (рівень нерівності між людьми, що сприймається населенням країни як нормальний) виявилися занадто великою у Бельгії, Франції і Португалії. Колективізм превалює над індивідуалізмом у Португалії і Греції. Австрія, Німеччина, Італія, Англія й Ірландія - переважно “чоловічі” країни, тоді як Швеція, Норвегія, Фінляндія, Данія, Нідерланди - “жіночі”. Бельгія, Іспанія, Франція, Греція, Португалія не люблять ризику, тоді як Данія, Ірландія, Англія і Швеція вважають ризик шляхетною справою4.

Всі ці особливості впливають на менеджмент в окремих країнах. Велика дистанція влади сприяє централізації, а незначні розшарування між рівнями соціального управління висувають на перший план децентралізацію. Колективізм сприяє спільним зусиллям і сімейним підприємствам, індивідуалізм стимулює пошук особистої винагороди і професійної мобільності. “Чоловічий” показник сприяє відчуттю змагання і елітарності, “жіночність” стимулює розвиток солідарності і співчуття до ближнього. Відмова від ризику йде поряд із схильністю до регламентації і владності, тоді як протилежне поняття заохочує опортунізм і толерантність до незвичної поведінки і т.ін.

Тому проблеми формування і реалізації моделі соціального управління потрібно вирішувати диференційовано як на макрорівні у відношенні окремих країн і регіонів, так і на мікрорівні щодо конкретних організацій з урахуванням сформованих у них типів організаційної культури і відповідних тенденцій історичного розвитку. Іншими словами, модель господарювання і управління, прийнятна для певної країни (регіону), може виявитися неспроможною і недієздатною для іншої через розходження у виявах культурних факторів і етнопсихологічних особливостей.

Зміст науки соціального управління - виявлення законів і закономірностей, розробка принципів, функцій, форм і методів цілеспрямованої діяльності людей у процесі управління суспільством, його головними сферами і ланками. Тому основа наукового менеджменту - соціальні закони та їх дія в процесі соціального управління. Звідси теорія соціального управління - це комплексна система знань, що використовує дані різноманітних соціальних наук для розробки принципів і методів впливу на людей у соціальних процесах на основі встановлення законів і закономірностей управління суспільством.


^ 2. Взаємозв’язов управління персоналом та соціального управління


Соціальне управління як особливий вид людської діяльності виникає з необхідності організації спільної діяльності людей і породжується, з одного боку, поділом праці (в основі якого лежить нерівність можливостей), а з іншого боку - соціально-історичними умовами конкретного суспільства. При цьому соціальне управління - це діяльність, що повністю охоплює весь процес громадського життя, - політичну, економічну і духовну сфери.

Сутність соціального управління визначає формування і функціонування цього класу управління як системи. До системи соціального управління належать такі компоненти: механізм управління, структура управління, об'єкти управління, функції управління, кадри управління, процес управління. Система управління - це форма реалізації взаємодії і розвитку відносин управління, виражених насамперед у законах і принципах управління, а також в цілях, функціях, структурі, методах, процесі і механізмі управління.

Механізм управління створюється і цілеспрямовано змінюється людьми, які здійснюють регламентацію загальної сукупності функцій, форм, методів, важелів і стимулів соціального управління, для досягнення найбільшої його ефективності в даних конкретно-історичних умовах. Суспільство як складна, багатоцільова соціальна система потребує, щоб механізм управління забезпечував чітку взаємодію всіх його підсистем і вирішував накреслені перед ним завдання. З цих позицій у загальному механізмі управління виділяють економічний, організаційний і соціально-культурний механізми, основу взаємозалежного функціонування яких складають вимоги системи об'єктивних законів соціального розвитку і управління.

Функції управління - це особливі види діяльності, що виражають напрямки або стадії здійснення цілеспрямованого впливу на зв'язки і відношення людей у процесі життєдіяльності суспільства та управління ним. До основних функцій соціального управління належать планування і прогнозування, організація, координація і регулювання, стимулювання і навчання, аналіз і контроль.

Структура відображає склад і співпідпорядкованість різноманітних елементів, ланок і щаблів управління, що функціонують для досягнення визначеної цілі. Функції і структура управління - це дві сторони єдиного цілого - організації системи соціального управління і виступають відповідно як зміст і форма процесу управління.

Структура управління може бути малощаблевою (пласкою) і багатощаблевою (високою), а також належати до одного з трьох основних типів організаційних структур - лінійної, функціональної або лінійно-функціональної (штабної). При цьому особливості об'єкта управління багато в чому визначають створення відповідних систем управління. Якщо, наприклад, яка-небудь система має чітко виражену “жіночу” основу, тоді стиль управління в ній повинен у більшій мірі носити демократичний і колегіальний характер, а найприйнятнішими типами організаційної структури будуть функціональний, матричний, штабний. В умовах соціальної системи з переваженням “чоловічої” основи стиль управління повинен тяжіти до авторитарності та єдиноначальності, що відбивається і на організаційній структурі, яка повинна бути лінійною, лінійно-функціональною і т.п.

Соціальні системи, як відзначалося, одночасно виступають як суб'єкт і об'єкт управління, що визначає необхідність розглядати суб'єкт та об'єкт управління як дві системи (керуюча і керована), що знаходяться в постійній взаємодії. При цьому керуюча система (суб'єкт управління) виступає як частина керованої (об'єкт управління), а її розмір і межі залежать від масштабів і особливостей останньої. Звідси виходить, що функціонування суб'єкта управління визначається в основному особливостями об'єкта. У самій соціальній системі та у її вагомих складових (керована і керуюча системи) чітко простежуються своєрідні системи меншого рівня:

• технічна система являє собою пропорційне сполучення окремих технічних засобів із багатьох окремих видів різноманітного устаткування;

• технологічна система базується на розподілі матеріального і духовного виробництва, політичної діяльності на стадії і процеси. Вона являє собою набір правил і норм, які визначають послідовність операцій у процесі матеріального або духовного виробництва і управління ними;

• організаційна система за допомогою розробки структури управління, що відповідають положенням і інструкціям дозволяє раціонально використовувати технічні і технологічні засоби, приміщення і трудові ресурси;

• економічна система являє собою єдність господарських і фінансових процесів і зв'язків;

• соціальна система - це сукупність соціальних відносин, утворених у результаті спільної діяльності, і разом з економічною визначає цілі матеріального і духовного виробництва, суспільної політики, формує принципи і методи їхньої організації.

Всі системи взаємозалежні та у своїй єдності складають цілісний соціальний організм. При цьому технічна, технологічна й організаційна системи в сукупності забезпечують і характеризують організаційно-технічний бік управління, а економічна і соціальна - соціально-економічний5.

Кожна така система у певні періоди розвитку соціальних цілих може займати домінуюче положення, характеризуючи тим самим особливості різноманітних частин організаційної структури управління (головне положення техніко-технологічних, організаційно-правових, економічних або соціальних служб), а також домінуюче положення у сфері соціального управління представників тих чи інших управлінських професій. При цьому зміна головних позицій представників різноманітних управлінських професій відповідає, на наш погляд, циклічним перевагам то організаційно-технічної, то соціально-економічної моделі управління, а також одної із систем нижчого рівня.

Відомо, що розвиток світового менеджменту в ХХ сторіччі пройшов декілька стадій. Спочатку вищі управлінські посади і лідируюче положення в розробці проблем управління займали інженери, які намагалися максимально раціоналізувати і механізувати виробництво; їм на зміну прийшли економісти і фінансисти, що за головне завдання вважали одержання максимального прибутку за рахунок доцільного використання економічних законів і ефективного управління капіталом. Потім настав період, коли вища ланка управління почала рекрутувати юристів, вважаючи, що головне в менеджменті та бізнесі - дотримання встановлених розпоряджень, інструкцій, інших нормативних актів і законності в цілому.

В даний час управлінцями найвищого рангу, а, отже, і опрацьовують глобальні проблеми соціального управління, стають вихідці зі структур кадрового менеджменту, тобто персонознавці, які ставлять у центр сучасної концепції управління Людину. За оцінками провідних західних дослідників, саме персонознавці будуть займати лідируючі позиції в управлінні сучасним світом. Іншими словами, сучасний директор - це директор по кадрах, кожен керуючий - це керуючий персоналом.


Висновки


В сучасних умовах трансформації суспільства до ринкової економіки відбулися корінні зміни у відношенні вимог до людини як до члена виробничої структури, відкрилися нові перспективи управління персоналом на підприємствах, в установах, організаціях різноманітних форм власності.

Умови господарювання, котрі на разі сформувалися, почали вимагати усвідомлення того факту, що людина стає одним з основних ресурсів суспільного виробництва. Економічна ефективність виробничої діяльності прямо залежить від того, наскільки ефективно в практиці управлінської діяльності реалізується весь творчий потенціал працівників, мобілізуються всі їхні можливості, раціонально організується трудовий процес. Це, в свою чергу, зажадало від керівництва підприємств переоцінки ставлення до людського фактора як до вузлового питання підвищення економічної ефективності виробництва і пошуку нових підходів до системи управління персоналом. У зв'язку з цим істотно зростає роль творчого сприйняття закордонного досвіду й розробки сучасних концепцій у сфері управління персоналом, які враховують специфіку конкретних підприємств, що працюють у сформованих умовах господарювання.

Теоретична розробка наукових концепцій і практичне впровадження нових принципів та методів керування персоналом в управлінській діяльності підприємств є надзвичайно важливим. Аналіз змін, які відбуваються у ступені ефективності роботи підприємств залежно від впровадження (чи не впровадження) сучасних методів управління персоналом у їхній роботі, свідчить, що вплив останніх є достатньо суттєвим.

Управління персоналом – це сфера діяльності керівного складу організації, керівників та фахівців підрозділів системи управління персоналом, спрямована на підвищення ефективності роботи організації за рахунок підвищення ефективності роботи з її співробітниками психологічними, правовими, економічними й іншими методами.

Управління персоналом полягає:

у формуванні системи управління персоналом ;

у плануванні кадрової роботи;

у проведенні маркетингу персоналу;

у визначенні кадрового потенціалу і потреби організації в персоналі.

Саме вказані проблеми і становлять предмет науки управління персоналом.

^ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ЛІТЕРАТУРНИХ ДЖЕРЕЛ


Бородатий В.П., Крижко І.Д., Ягодзінський А.Й. Управління персоналом: Навч. посібник для студ. екон. спец. / Інститут змісту і методів навчання. — К., 1997. — 270с.

Гаєвський Б. А. Основи науки упpавління: Hавч. посібник / Міжpегіон. акад. упp. пеpсоналом; [Ред. Цісик H. В.]. — К., 1997. — 109 с.

Галькович Р. С., Hабоков В. И. Основы менеджмента. — М.: ИHФРА-М, 1998. — 187с.

Дмитpенко Г. А., Доpошенко E. А. Оценка уpовня культуpы пеpсонала: Учеб.-пpакт. пособие / Межpегион. акад. упp. пеpсоналом. — К., 1998.- 86 с.

Егоршин А.П. Управление персоналом. — Нижний Новгород, 1997. — 607с.

Кpедісов А. І. и др. Менеджмент для кеpівників/ Кpедісов А. І., Панченко Є. Г., Кpедісов В. А. — К.: Знання, 1999. — 552с.

Колпаков В. М. Методы упpавления: Учеб. пособие / Межpегион. Акад. упp. пеpсоналом; [Ред. Л. О. Бєльська]. — К., 1997. — 158 с.

Мельник Л. П. Психологія упpавління: Куpс лекцій / Міжpегіон. акад. упp. пеpсоналом; [Відп. pед. Хpонюк І. В.]. — К., 1999. — 171 с.

Менеджмент человеческих pесуpсов: Обзоp. инфоpм. / Межpегион. акад. упp. пеpсоналом; [Сост. В. И. Яpовой; Под pед. Г. В. Щекина]. — К., 1995. — 102 с.

Обозов H. H., Щекин Г. В. Психология pаботы с людьми: [Учеб. пособие] / Межpегион. акад. упp. пеpсоналом; [Отв. pед. И. В. Хpонюк]. — 5-е изд., стеp. — К., 1999. — 144 с.

Щекин Г.В. Теория и практика управления персоналом. – К.: МАУП, - 1998, - 150 с.

1 Кохно П.А., Микрюков В.А. Менеджмент. - М., 1993.-с.39-44

2 Бородатий В.П., Крижко І.Д., Ягодзінський А.Й. Управління персоналом: Навч. посібник для студ. екон. спец. / Інститут змісту і методів навчання. — К., 1997. — с.18

3 Кубр М. Управленческое консультирование, т.1. - М.: Интерэксперт, 1992 - с.21.

4 Кнорринг В.И. Теория, практика и искусство управления: Учеб. для вузов по спец. "Менеджмент". — М. : Издательская группа НОРМА - ИНФРА-М, 1999. — с. 166-168.

5 Кохно П.А., Микрюков В.А. Менеджмент. - М., 1993.-с.84-86