Реферат: План вступ 3 Планетарний та космічний виміри автотрофності людства у працях космістів 3 Розвиток філософської спадщини космізму та підходи до концепції автотрофності людства на сучасному етапі 18

Міністерство освіти і науки України
Львівський Національний університет імені Івана Франка

Кафедра філософії


Автотрофність людства: планетарний та космічний виміри


Аспірант кафедри міжнародного

економічного аналізу та фінансів

Ходико Дмитро Ігорович


Керівник: д.ф.н., проф. Лисий Василь Прокопович


Львів 2008

ПЛАН

Вступ 3

1. Планетарний та космічний виміри автотрофності людства у працях космістів 3

2. Розвиток філософської спадщини космізму та підходи до концепції автотрофності людства на сучасному етапі 18

Висновки 28

Список використаних джерел 30



Вступ
У філософській течії кінця ХІХ – початку ХХ століття, що позначається у вітчизняних та зарубіжних джерелах як “космізм”, була зроблена спроба поєднати філософське обгрунтування наукового пізнання, осмислення його ролі у розвитку людства, із релігійно-філософським баченням світу в цілому. Задача філософського аналізу та критики технологічного розвитку вже в той час вважалася актуальною, незважаючи на те, що негативні аспекти найвизначніших досягнень сучасної науки та технології найбільш різко проявилися лише у другій половині ХХ століття. Провідні представники космізму дають розгорнуту критику економічних та технологічних тенденцій свого часу та пропонують нові підходи до гармонійної еволюції людства, природи та техніки.

В кінці ХХ століття, вирішення подібної задачі набуло першочергової актуальності в умовах глобальних технологічних катастроф, нарощення військової потужності, виснаження екологічних систем та духовної кризи сучасної людини. Ця задача розв’язується у різний спосіб в галузі міжнародної політики та економіки, суспільному активізмі, філософській та релігійній думці. Незважаючи на відсутність певного інтегрального, спільного для всіх названих сфер діяльності, підходу до подолання глобальної кризи, можна стверджувати, що досвід та напрацювання течії космізму тим чи іншим чином використовуються для концептуалізації соціального, економічного та технологічного розвитку. Враховуючи різку відмінність контекстів філософської думки в час мислителів-космістів та у сучасності, це використання відбувається через певний ступінь переосмислення та, можливо, деяку міру викривлення, вихідних ідей та висновків.

Зокрема, концепція автотрофності людства, що висувалася та опрацьовувалася у космізмі у різних її аспектах, являє собою ідеологію майбутнього як технологічного, так і соціально-біологічного, розвитку людства. Задача створення настільки масштабної філософської системи стає особливо актуальною з усвідомленням сучасної ситуації. Першочергову роль у розвязанні цієї задачі на сьогодні відіграє поняття “стійкого розвитку”, яке, проте, залишається недостатньо розробленим як у загальнофілософському, так і у практичному плані. З цієї точки зору логічним буде приділення суттєвої уваги досвіду космістів як попередників та натхненників сучасної філософської думки та суспільного активізму, а також аналіз ідеї автотрофності у її звязку, з одного боку, з сучасними інтерпретаціями космізму, та, з другого, з концепціями сталого розвитку.

^ 1. Планетарний та космічний виміри автотрофності людства у працях космістів
Ідея автотрофності людства як подолання залежності фізичного та соціального існування людини від біосфери виникла та розвивалася у рамках філософської течії, яка, певною мірою умовно, характеризується у вітчизняній та зарубіжній літературі як “російський космізм” [13]. Умовність цього поняття полягає не стільки у дискусійності питання національної приналежності (і національної специфічності) космізму, скільки у проблематичності об’єднання у спільну течію мислителів із докорінно відмінними світоглядними та ціннісними орієнтаціями. Незважаючи на це, враховуючи спільність цілого ряду концепцій (зокрема, концепції автотрофності людства), а також наявність певного контакту, обміну думками, між представниками космізму, відмінними за світоглядом, виділення космізму як самостійної філософської течії є цілком правомірним.

Намагаючись визначи космізм як цілісну течію, необхідно враховувати, з одного боку, його тісний звязок із релігійним пошуком, а саме проектами оновлення православного християнства у єдності із світським суспільством, та, з другого боку, його безсумнівний вплив на розвиток науково-технологічних проектів освоєння космосу та впровадження “альтернативних” джерел енергії. Значним чином спрощуючи проблему, можна виділити ряд видатних релігійних філософів-космістів (М.Ф.Федоров, П.О.Флоренський) та ряд провідних вчених-космістів (К.Е.Ціолковський, В.І.Вернадський). Разом з цим, необхідно підкреслити, що релігійна філософія космізму з необхідністю враховувала провідну роль науки в розвитку людства та всебічно обгрунтовувала право людини на пізнання та управління природою, в той час як наукові пошуки космістів були нерозривно повязані із осмисленням найглибших та найактуальніших моральних та соціальних проблем. В цілому космізм може бути визначений як інтегральна (наукова, соціальна, релігійна) гуманістична течія, що обгрунтовує абсолютну пізнаваність та керованість світу та провідну роль в ньому людини як носія розуму та високої моралі.

Позначений контекст виникнення та розвитку поняття автотрофності людства зумовлює його багатоаспектність та неоднозначність, що вимагає глибокого аналізу. Історія розробки поняття безпосередньо вказує, з одного боку, на планетарний та космічний виміри автотрофності людства, та, з другого боку, на її духовний та матеріальний аспекти. Всебічний аналіз концепції повинен враховувати всі названі її складові та зв’язки між ними. Деякі з цих зв’язків детально розроблені у працях космістів, ряд інших отримав осмислення у наш час.

Микола Федорович Федоров (1829-1903), видатний православний релігійний філософ, вперше висунув концепцію автотрофності (не застосовуючи, проте, самого терміну), в рамках своєї інтегральної системи “обов’язку воскресіння”, або “філософії спільного діла”. Вчення М.Ф.Федорова буде, наскільки це можливо, коротко підсумовано нижче. Характеризуючи історію розвитку поняття автотрофності людства, важливо відмітити, що в працях М.Ф.Федорова автотрофність є, буквально, відмовою від живлення прахом предків[] і виступає в першу чергу як матеріальний прояв високої духовності та християнських чеснот.

Подальший розвиток та наукове обгрунтування поняття автотрофності людства отримало у працях Володимира Івановича Вернадського (1863-1945), який вперше застосував запропонований В.Пфеффером термін “автотрофність” для позначення майбутнього стану соціального існування людини [1, VI]. В.І.Вернадський розробляє це поняття в першу чергу в матеріальному плані, як зміну у процесі живлення та у використовуваних джерелах енергії. Автотрофність людства розуміється ним як планетарне явище, тісно повязане із розвитком біосфери [1, XVII] та переходом її у ноосферу.

Наявність тісного зв’язку між ідеєю автотрофності та поняттям ноосфери обумовлює необхідність звернення до аналізу концепції “ноосферного розвитку”.

Термін “ноосфера” запропонований французьким математиком та філософом Е.Леруа, зокрема, в роботі 1928 року “Походження людини та еволюція розуму” [2, с. 173]. Двома провідними дослідниками, що здійснювали розробку цього поняття, є В.І.Вернадський та Пьєр Тейяр де Шарден (1881-1955), французький палеонтолог, теолог та філософ. Спільним у розумінні ними поняття ноосфери є, зокрема, акцентування її еволюційного характеру. Виникнення та розвиток ноосфери розуміється як необхідний та цілеспрямований еволюційний процес. Разом з тим, у визначенні рушійних факторів цієї еволюції, теорії цих дослідників суттєво відрізняються в цілому ряді аспектів. Відповідно до підходу В.І.Вернадського, ноосфера є якісно новою, з геологічної та біогеохімічної точки зору, стадією розвитку біосфери, що характеризується присутністю та домінуючою роллю у ній нової діючої сили – наукової думки, втіленої у технічних засобах. Ідеї Вернадського стосовно еволюції наукової думки та її трансформуючого потенціалу сформульовані у працях “Наукова думка як планетне явище” [2], “Хімічна будова біосфери землі та її оточення” [4] та доповнюючої їх статті “Декілька слів стосовно ноосфери” [3]. З іншого боку, підхід П.Тейяра де Шардена акцентує роль гуманітарних факторів виникнення ноосфери як психічної та духовної спільності людей, що виникає на шляху духовної еволюції, метою якої є божественна єдність людей у Христі. Еволюційна теорія П.Тейяра де Шардена викладена у його фундаментальній праці “Феномен людини” та розвинена у подальших роботах 1940-50х років. Сучасними дослідниками, за текстом збірки де Шардена “Активування енергії” наводиться визначення ним ноосфери як “єдиного величезного циклотрону, особливим призначенням якого було б вироблення, замість атомної енергії та на заміну їй, психічної енергії... створення ультра-людини, ” [15].

Незважаючи на очевидні різкі відмінності, навряд чи варто повністю протиставляти ці дві концепції. На підтвердження необхідності певного синтетичного їх розуміння можна навести ряд аргументів. По-перше, релігійна у своїй основі теорія П.Тейяра де Шардена жодним чином не заперечує ролі розвитку наукової думки та технології у процесі еволюції ноосфери. Це виявляється не лише у активному застосуванні автором технологічних метафор, а й у прямому ствердженні ролі технології: “<ціла планета> вкрита точками світла, причому кожна з цих зірок відповідала певній лабораторії або певному апарату, поруч з яким людина... тут і зараз перетворювалася б на певний ново-людський “ізотоп”, поки дотепер темна поверхня планети не почала б світитися ультра-гуманністю”[15]. По-друге, проведений автором синтез філософського осмислення розвитку технології із релігійним баченням безпосередньо споріднений із течією космізму, а отже, певним опосередкованим чином, може бути співвіднесений з філософськими поглядами В.І.Вернадського. По-третє, П.Тейяр де Шарден є співавтором концепції ноосфери як сучасної геологічної стадії розвитку біосфери, висунутої Е.Леруа на основі досліджень хімічної будови біосфери, проведених В.І.Вернадським [4, с. 343]. Внаслідок наявності такого взаємовпливу у науковій та філософській роботі творців теорії ноосфери можна стверджувати, що позначені вище два підходи до розуміння цього поняття характеризуються спільною основою та відправною точкою.

Внаслідок довгого періоду штучної відокремленості наукової та філософської думки Заходу від Радянського Союзу, підходи, запропоновані В.І.Вернадським та П.Тейяром де Шарденом, розвивалися окремо, за відсутності їх необхідного взаємодоповнення. На доведення цього твердження можна навести факти щодо історії видання праць В.І.Вернадського на Заході, які свідчать про те, що до кінця 1970-х років ідеї Вернадського були мало відомі західним дослідникам. А.В.Лапо зазначає з цього приводу (цитуємо за публікацією доповіді на Санкт-Петербурзькому міждисциплінарному семінарі ім. В.І.Вернадського): “...До останнього часу концепція біосфери Вернадського була відома за кордоном здебільшого без імені її творця. Англійський дослідник Дж.Лавлок, що перевідкрив її в 70-ті роки під назвою гіпотези Геї, в подальшому визнав, що ідеї Вернадського тоді йому були невідомі; доніні цитують роботи Вернадського лише деякі західні дослідники – Л.Маргуліс, В.Е.Крумбайн, П.Вестброек та ін.” [8] . Фактично, ситуація склалася таким чином, що в Радянському Союзі поняття ноосфери розглядалося, за В.І.Вернадським, з соціологічної та технологічної точки зору, в той час як на Заході розроблялися його гуманітарні та релігійні аспекти, підкреслені в роботах П.Тейяра де Шардена. Лише в останні роки починає здійснюватися синтез цих двох відмінних концепцій.

Метою проведеного короткого екскурсу в історію розвитку поняття ноосфери було підкреслення, з одного боку, необхідності багатостороннього розуміння цього поняття, а з другого боку, наявності певної роздрібленості філософської думки, що розвиває спадщину засновників теорії ноосфери. Обидва ці факти повинні бути враховані при аналізі концепцій автотрофності людства, розроблених космістами, а також при співвіднесенні розуміння цих концепцій їх творцями та їх сучасними послідовниками.

Коротко розглянувши історію розвитку поняття автотрофності людства у контексті теорій розвитку ноосфери, можна зробити спробу об’єднаної характеристики філософської теорії автотрофності на підставі робіт представників космізму. При цьому з метою більш логічного викладу доцільно дотримуватися порядку, оберненого хронологічному, тобто розпочинати з докладнішого аналізу теорії соціальної автотрофності В.І.Вернадського, пізніше звертаючись до релігійної філософії М.Ф.Федорова. Це представляється доцільним, оскільки, по-перше, М.Ф.Федоров не використовує безпосередньо терміну “автотрофність” і, по-друге, ідея автотрофності людства подається ним у значно ширшому контексті.

В статті “Автотрофність людства” [1] В.І.Вернадський використовує поняття автотрофності та гетеротрофності, запропоновані німецьким фізіологом В.Пфеффером. Термін “автотрофність” використовується для позначення властивостей живих організмів, що здатні використовувати неорганічні сполуки навколишнього середовища, а саме земної кори та повітря, для синтезу складних органічних сполук: “Вони використовують гази та водні розчини з навколишнього середовища та самі будують незчисленні азотисті та вуглецеві сполуки, сотні тисяч різноманітних тіл, що входять до складу їх тканин”[1, VI]. Гетеротрофними називаються організми, що використовують для своєї життєдіяльності продукти біохімічного обміну інших живих організмів: “Вони можуть лише змінювати ці хімічні сполуки, приготовані незалежно від них, пристосовувати їх до свого життя, але не можуть їх створювати” [1, VI]. До автотрофних організмів відноситься більшість зелених рослин та ряд видів безхлорофільних бактерій. Людина, як і всі представники тваринного царства живої природи, належать до гетеротрофних організмів [1, X].

Відповідно до наведеної вище класифікації та враховуючи природу людини як соціальної істоти, концепція автотрофності В.І.Вернадського є концепцією т.з. соціальної автотрофності. На сьогодні людина існує як соціально гетеротрофний організм, що залежить в своєму існуванні від продуктів діяльності інших живих організмів. Така залежність у поєднанні зі стрімким технологічним прогресом та посиленням антропогенної дії на біосферу, призводить до цілого ряду соціальних проблем, що вимагають радикального розв’язання: “В сучасній соціальній організації існування навіть більшості є незабезпеченим. Розподіл багатств не дає головній масі людства умов життя, що відповідають ідеалам моральним та релігійним. Нові тривожні факти, що стосуються основ його існування, з’являються останнім часом... Глибокі розуми вже давно переконалися у необхідності радикальних соціальних змін, наукових відкрить нового порядку, щоб відбити неминучу небезпеку”[1, XIII].

Необхідною умовою таких радикальних соціальних змін, відповідно до концепції В.І.Вернадського, є зміна у двох споріднених процесах – процесі живлення людини та процесі енергоспоживання людського суспільства. В.Вернадський критикує залежність людства від споживання органічного палива та металевих руд: “Через два покоління можна очікувати залізного голоду, нафта почне зникати ще раніше, питання щодо кам’яного вугілля може через кілька поколінь стати трагічним. Те саме очікує більшість інших первинних основ цивілізації, матеріальної культури” [1, XIII]. Використання органічного палива, за Вернадським, є проявом соціальної гетеротрофності людства: “До цього часу сила вогню в її різноманітних формах була майже єдиним джерелом енергії соціального життя. Людина заволоділа нею, спалюючи інші організми або їх викопні рештки” [1, XV]. Для розв’язання існуючих соціальних проблем необхідною є відмова від спалювання органічного палива та перехід до використання принципово відмінних джерел енергії: “Але запаси енергії, що знаходяться в розпорядженні розуму, невичерпні. Сила припливів і морських хвиль, радіоактивна, атомна енергія, теплота Сонця можуть дати необхідну енергію в будь-якій кількості” [1, XV].

Першочерговою задачею у трансформації енергетичної сфери, на думку В.І.Вернадського, є створення технологій інтенсивного використання сонячної енергії: “Користуючись безпосередньо енергією Сонця, людина оволодіє джерелом енергії зелених рослин, тої форми її, якою він зараз користується крізь посередництво цих останніх як для своєї їжі, так і для палива” [1, XV]. Таким чином, через проблему використання сонячної енергії, задачі перетворення харчової та енергетичної сфери є тісно пов’язаними між собою.

Використання енергії Сонця та повне розкриття механізму фотосинтезу відкриє шлях до радикальної зміни процесу живлення людини – звернення до безпосереднього синтезу органічної їжі. Такий штучний синтез поживних речовин завершив би процес подолання залежності існування людини від інших живих організмів та переходу до соціальної автотрофності людства: “З істоти соціально гетеротрофної <людина> зробилася б істотою соціально автотрофною” [1, XVII].

Стаття “Автотрофність людства” розкриває концепцію автотрофності головним чином з технологічної точки зору. З іншого боку, стаття може сприйматися як така, що знаходиться певною мірою поза контекстом основних філософських ідей В.І.Вернадського – головним чином, розробки поняття ноосфери як стану біосфери. Проте, на нашу думку, концепція автотрофності повинна розглядатися в контексті теорії виникнення та розвитку ноосфери, причому таке сприйняття не є більш пізнім переосмисленням теорії ноосфери, а безпосередньо випливає з робіт В.І.Вернадського. Технологічний аналіз перспективи автотрофності, який проведено у статті “Автотрофність людства” нерозривно повя’заний із філософським осмисленням взаємовпливу людства та біосфери та ролі людини у її розвитку. Філософське підгрунтя концепції автотрофності коротко позначене в заключних частинах статті. Це, по-перше, розуміння виникнення “автотрофного хребетного” – автотрофної людини – як необхідного результату спрямованого еволюційного процесу: “...очевидно, що це було б увінчанням довгої палеонтологічної еволюції, явилося б не дією свобідної волі людини, а проявом природного процесу”[1, XVII]. Таке розуміння поєднує процес біологічної еволюції та процес технологічного розвитку людства у концепції єдиного еволюційного процесу, що відповідає розумінню людини як невід’ємного компоненту біосфери у її сучасному стані. Другою ключовою концепцією є розуміння антропогенної дії на біосферу як провідного фактору її подальшої еволюції: “Людський розум цим шляхом не лише створив би нове велике соціальне досягнення, але ввів би в механізм біосфери нове велике геологічне явище”[1, XVII]. Саме ці короткі підсумування попередньої розробки концепції людської думки як нової геологічної сили планетної еволюції вводять статтю “Автотрофність людства” у ширший контекст філософської спадщини В.І.Вернадського та дозволяють говорити про ідею автотрофності як невід’ємний компонент теорії ноосфери. Відповідно, можна погодитися із позицією цілого ряду сучасних дослідників, в роботах яких ці поняття використовуються інтегровано [6, с. 262], проте, на нашу думку, залишається проблематичним доведення наявності вираженого причинно-наслідкового зв’язку між досягненням стану автотрофності та процесом ноосферного розвитку.

Філософське обгрунтування концепції автотрофності в контексті теорії еволюції біосфери подається В.І.Вернадським у монографіях “Наукова думка як планетне явище”[2] та “Хімічна будова біосфери Землі та її оточення”[4]. В роботі “Наукова думка як планетне явище” вченим вводиться та розробляється наукове та філософське поняття “біогеохімічної енергії” як фундаментальної характеристики живої речовини. Біогеохімічна енергія керує перебігом біохімічних реакцій в біосфері та є рушійною силою її еволюції: “Ця вільна енергія – біогеохімічна енергія – охоплює всю біосферу та визначає в основному всю її історію. Вона викликає та різко міняє за інтенсивністю міграцію хімічних елементів, що складають біосферу, та визначає її геологічне значення”[2, с. 179]. Особливою формою біогеохімічної енергії є т.з. культурна біогеохімічна енергія, зростання та домінування якої є однією з основних характеристик людини як біологічного виду. Культурна біогеохімічна енергія є присутньою у тій чи іншій мірі, в усіх живих організмах, проте не становить суттєвої частки у їх загальній біогеохімічній енергії та лише обмежено проявляється через зміни у біосфері. У вищих тварин, гомінідів, та, в першу чергу, людини розумної як біологічного виду, культурна біогеохімічна енергія є повязаною з психічною діяльністю організмів. Із виникненням та розвитком розуму ця форма біогеохімічної енергії поступово стає домінуючою та проявляється у формі таких змін у біосфері, що переводять її у якісно новий геологічний стан: “Створення на нашій планеті культурної біогеохімічної енергії є основним фактором в її геологічній історії. Воно підготовлялося протягом всього геологічного часу. Основним, визначним процесом тут є максимальний прояв людського розуму. Проте за сутністю це нерозривно пов’язано з усією біогеохімічною енергією живої істоти”[2, c.181-182].

З іншого боку, легко бачити, що поняття біогеохімічної енергії, яка “викликає та різко міняє за інтенсивністю міграцію хімічних елементів, що складають біосферу” [2, с. 179] є тісно пов’язаним із поняттям біогенної міграції атомів, розробленим В.І.Вернадським у монографії “Хімічна будова біосфери Землі та її оточення”[4]. Поняття біогенної міграції атомів узагальнює дві біохімічні функції живої речовини: функції, пов’язані з диханням, живленням, розмноженням живих організмів; а також функції розпаду живих тіл та переходом їх у неживу матерію. З метою узагальнення ці біохімічні процеси представляються у атомній формі як міграція (потік) атомів з навколишнього середовища в живий організм та у зворотньому напрямку [4, с. 278].

В.І.Вернадський виділяє ряд “родів” біогенної міграції атомів. Міграцією першого роду називаються біохімічні процеси, що відбуваються в одноклітинних організмах. Як міграція другого роду визначаються процеси у багатоклітинних організмах [4, с. 279]. У зв’язку з розвитком розуму людини та посиленням антропогенних факторів у біосфері виділяється біогенна міграція атомів третього роду, керована людиною: “...людина оволоділа новою біогенною міграцією атомів 3-го роду, що проходить під впливом її життя, волі, розуму в навколишньому середовищі” [4, с. 280]. Міграція третього роду може трактуватися як прояв дії культурної біогеохімічної енергії, оскільки зазначається, що така міграція присутня тією чи іншою мірою у життєдіяльності всіх живих організмів, проте проявляється лише у геологічному часі [4, с. 280]. На відміну від цього, роль біогенної міграції третього роду на сьогодні є співставною з роллю процесів, які відбуваються у інших компонентах біосфери. Це проявляється у різких змінах хімічного складу атмосфери, діяльності з культивування рослин і тварин, штучного добору та інших антропогенних процесах [4, гл. ХІХ].

Еволюційна закономірність появи нової форми біогенної міграції атомів та посилення антропогенного фактору у біосфері обгрунтовується В.І.Вернадським у вигляді т.з. біогеохімічних принципів. Для розгляду значення антропогенного фактору у біосфері мають значення перші два з трьох сформульованих принципів. Вони сформульовані наступним чином [4, с. 280-285]:

біогенна міграція атомів протягом всієї геологічної історії прагне до свого максимального прояву. Це означає, що жива речовина прагне до максимального накопичення вільної енергії та виконання роботи за її допомогою;

еволюція живих організмів є спрямованою на зростання інтенсивності біогенної міграції атомів. Таким чином, виникнення та розвиток розуму виступають закономірним та найвищим проявом еволюційного процесу [4, с. 280-285].

В контексті розробки поняття біогенної міграції атомів, на нашу думку, стає зрозумілим зв’язок концепції автотрофності із теорією розвитку ноосфери у працях В.І.Вернадського. В такому розумінні соціальна автотрофність людства стає одним з проявів домінуючої ролі культурної біохімічної енергії, проявом керованої міграції атомів. Таким чином, досягнення стану автотрофності жодним чином не означатиме розрив органічної єдності людини та біосфери. Насправді автотрофність людства, ставши провідним фактором у вирішенні поточних соціальних та економічних проблем, створила б надійнішу основу для існування та розвитку розуму та в кінцевому підсумку, стала б потужнім стимулом для продовження еволюції ноосфери.

Видатний релігійний філософ та вчений-енциклопедист Павло Олександрович Флоренський (1882-1937) був одним з перших сучасників, хто відчув інтегральну природу теорії біосфери В.І.Вернадського і зустрів її як беззаперечне досягнення наукової та філософської думки. Важливість біосферної теорії для філософської думки, полягає, на думку П.О.Флоренського, у акцентуванні категоріальної природи життя, яке не зводиться до механістичних моделей, що переважно використовувалися в науці того часу. Не сумніваючись у домінуючій ролі біотехнології в майбутньому, П.Флоренський наголошує на необхідності відповідного перегляду принципів наукової та практичної діяльності на основі “біосферного досвіду”: “Тепер ми – економічні матеріалісти; так ось, механічні моделі є не що інше, як надбудова над застарілою формою господарства, давно перевершеною промисловістю, і, відповідно, тому ці моделі ніяк не відповідають економіці даного моменту. Якщо в даний момент промисловість є електрогосподарство, (...) а фізика є електрофізика, то (...) не може не бути очевидним, що промисловість майбутнього (...) стане біопромисловістю, що за електронікою, яка майже замінила паротехніку, іде біотехніка і що, відповідно до цього, хімія та фізика будуть перебудовані як біохімія та біофізика. Моє переконання, що Ваш біосферичний лозунг повинен повести до емпіричних пошуків певних біоформ та біовідносин всередині самої матерії...” [9]. У цитованому листі до В.І.Вернадського П.Флоренський пропонує поняття “пневматосфери” як особливої частини живої речовини, що залучена до духовного руху. Для ілюстрації цього поняття, яке П.Флоренський розглядає як гіпотетичне і певною мірою передчасне з наукової точки зору, він наводить ряд концепцій, що висувалися у неоплатонічній релігійній філософії, зокрема, теорію сфрагідації, тобто відбиття, розвинену Григорієм Нісським (бл. 335 – бл. 394), згідно якої душа залишає певний стійкий відбиток на речовині, який може бути певним чином прочитаний у майбутньому. П.Флоренський пише: “…є багато даних, правда, ще недостатньо оформлених, що натякають на особливу стійкість речовинних утворень, пророблених духом, наприклад, творів мистецтва. Це заставляє підозрювати існування і відповідної особливої сфери речовини в космосі. В даний час ще передчасно говорити про пневматосферу як предмет наукового дослідження; можливо, подібне питання не слідувало б і закріплювати письмово” [9].

Ідея пневматосфери П.О.Флоренського не має безпосереднього стосунку до концепції автотрофності людства, проте навести інформацію про неї представляється доцільним з двох причин. По-перше, таким чином ми отримуємо можливість проілюструвати сприйняття біосферної та ноосферної теорії у колах релігійної філософії, що має суттєве значення для аналізу сучасної ситуації. По-друге, короткий розгляд ідеї пневматосфери та її аргументації певною мірою може виступити переходом до аналізу розуміння автотрофності людства у філософії М.Ф.Федорова.

Вчення М.Федорова, яке, на нашу думку, цілком правомірно описується більш пізньою характеристикою “філософія спільного діла”, засноване на православному християнстві і є передусім соціальним та значною мірою соціально-економічним. Через це фокусування на понятті автотрофності дозволяє провести лише його фрагментарний аналіз. “Спільне діло” в розумінні М.Ф.Федорова є фундаментальною задачею людства і змістом його існування – задачею внесення розумного начала в існуючий світ через активне творче виконання Божої волі, вираженої у християнських заповідях.

Існуючий світ, за М.Федоровим, являє собою спотворення божественного задуму, яке стало можливим через бездіяльність та гріховність людини. М.Федоров визначає чотири глибинні помилки в будові існуючого світу, що відрізняють його від гармонійного Творення [11, с. 300]:

замість співіснування поколінь від найпершого до останнього відбувається витіснення поколінь через смерть. Народження дитини є гріховним саме з тої причини, що, будучи зверненим у майбутнє, а не до предків, відкриває шлях до смерті батьків; народження і смерть нерозривно пов’язані одне з одним;

смерть і загальна кінцевість буття є наслідком відсутності розумного управління природою. Божим задумом є всезагальне безсмертя і нескінченність буття, відсутність руйнування і спотворень;

людина, призначена для буття за подобою Бога не має здатності відновлювати своє тіло і сприймати світ у всій його повноті через органи чуття, замість цього окремі органи чуття та органічного синтезу існують окремо від людини в складі рослин та тварин. Цю ситуацію М.Федоров називає абсурдною та порівнює існування рослинного та тваринного світу з існуванням частин тіла людини окремо від неї;

нарешті, суспільство людини є настільки ж абсурдним, оскільки відображає її розділене існування. Позбавлена повноти органів, людина сама перетворюється на орган, що здатний виконувати лише певні окремі функції. Таким чином, утворюється суспільство, побудоване за аналогією з організмом, тобто засноване на поділі праці, передусім на розділенні фізичної та розумової праці, що відокремлює членів суспільства від духовного розвитку [11, с. 300].

“Спільне діло” людства, кероване оновленою християнською релігією та здійснюване за допомогою наукового пізнання, полягає у виправленні всіх названих спотворень, що існують у світі. Програма М.Федорова включає заміну смерті та народження на фізичне безсмертя та тілесне воскресіння предків; повне опанування знанням про будову природи та відповідно до цього розумне регулювання усіх природних процесів, що звільнить природу від руйнування; здатність до самовідновлення тіла та розширення діапазону органів чуття, досягнення повноти органів та стану автотрофності; радикальна соціальна трансформація і створення суспільства “за зразком Святої Трійці”, об’єднаного взаємним знанням, замість суспільства “за зразком організму”, об’єднаного взаємозалежністю. Саме соціальні перетворення, створення “психократичного суспільства” є основою, на якій можуть бути здійснені всі наступні науково-технічні та особистісні прориви [11].

В цьому контексті зрозумілим стає інтегральне вчення М.Федорова про “відтворення власного тіла”, тобто автотрофність людства, що включає не лише планетні, але і космічні аспекти. Автотрофність людства виступає проявом християнської цноти, проте на відміну від “заперечуючого” її прояву, що включає піст та статеве стримання, Федоров говорить про необхідність “позитивної”, стверджуючої цноти – заміни живлення та народження на автотрофність та воскресіння предків [11, с. 281] . Необхідною умовою для досягнення такого стану є не лише розвиток науки та технології, але і освоєння космічного простору. Космос розуміється М.Федоровим, по-перше, як життєвий простір для оновленого людства, для співіснування поколінь (на основі чого заперечується наявність позаземного життя) та, по-друге, як невичерпне джерело енергії та речовини. Речовина стає необхідною для нового людства як джерело атомів для відбудови власних тіл та тіл предків: “Органами <людини> стануть і ті засоби аеро- та ефіронавтичні допомогою котрих вона переміщуватиметься і добуватиме собі в просторі всесвіту матеріали для побудови свого організму. Людина тоді носитиме в собі всю історію відкрить, весь хід цього прогресу; в ній буде міститися і фізика, і хімія, словом, вся космологія, тільки не у вигляді образу думки, а у вигляді космічного апарату, що даватиме йому можливість бути дійсним космополітом, тобто бути послідовно всюди; і людина буде тоді в дійсності освіченою істотою” [11, с. 281-282]. З іншого боку, освоєння космічного простору та керування процесами в ньому є необхідною умовою здійснення перетворень у процесі живлення, і розвитку пов’язаної з цим сфери творчого виробництва, яку Федоров, не пропонуючи нових спеціальних термінів, традиційно визначає як сільськогосподарську: “...така задача не може бути і метою (...) науки, якщо тільки наука не переросте торгівельно-промислового організму і не перейде в інше середовище, у середовище сільськогосподарське, де вона зробиться вже наукою не розкладання та умертвлення, але наукою складення і відновлення. Сільське господарство, щоб досягнути забезпечення врожаю, не може залишатися в межах землі, бо умови, від яких залежить врожай або взагалі рослинне та тваринне життя на землі, не містяться лише в ній самій. Якщо вірне припущення, що сонячна система є змінна зірка з одиннадцятирічним електромагнітним періодом, (...) а з цими явищами знаходиться в зв’язку весь метеоричний процес, від якого безпосередньо залежить врожай або неврожай, - в такому випадку весь теллуросолярний процес повинен би увійти у царину сільського господарства” [11, с. 291-292].

Для обгрунтування можливості автотрофності та відбудови живих тіл на загальнофілософському рівні Федоров звертається до згаданої вище теорії сфрагідації, трактуючи її у більш матеріалістичному ключі та ставлячи задачу розробки цієї теми у природничих науках: “Як би не дробилася частинка, нові частинки, що походять від цього дроблення, ймовірно, зберігають сліди розламу; вони, ці частинки, подібні, можливо, до тих знаків гостинності в давнину, які називалися символами, сфрагідами: при розлученні розламувалася річ, і куди б не розійшлися миттєві друзі, несучи кожен половину розламаної речі, при новій зустрічі, складаючи половинки, вони тієї ж миті впізнавали одне одного. Уявимо ж собі, що світ, раптом або не раптом, освітився, зробився знаним в усіх своїх найдрібніших частинках – чи не буде тоді для нас ясно, які частинки були у хвилинній дружбі одна з одною, в якому домі або організмі вони гостювали разом або якого цілого вони складали частину, приналежність” [11, с. 285-286].

Соціально-економічні аспекти вчення М.Федорова невіддільні від його розуміння пріоритетів розвитку науки та технології. До розгляду соціальних проблем та пошуку шляхів їх вирішення мислитель повертається постійно, розглядаючи їх як з футурологічної, так і з релігійної точки зору, що можна бачити навіть з наведених коротких цитат. М.Федоров критикує сучасні йому (і незмінні протягом століття) принципи технологічного розвитку не лише самі по собі, але і як складову частину певної економічної та соціальної парадигми: “Взяти відро води і, обернувши його на пару, заставити працювати – це не значить перемогти природу, це не значить одержати перемогу і над відром води. Потрібно бачити, як ця переможена сила рве пальці, руки і ноги в прислужників машини (...) Очевидно, що ця сила не наша ще, не складає нашого органу. Звичайно, і знищення палива (без відновлення його), необхідне за згаданого тріумфу над природою, теж можна зарахувати до перемог, але до перемог, звичайно, Пірра. І не це, однак же, найважливіше, ми (...) приводимо до бездіяльності розум багатьох мільйонів багатьох поколінь людей, адже мануфактурна промисловість (...) не може дати застосування стільком розумам (...). Ця промисловість вимагає одного розуму на тисячу рук, обов’язок же воскресіння, що діє через сільське господарство, ви