Реферат: Як форма суспільної свідомості круг її проблем та роль у суспільстві

1.

філософія як форма суспільної свідомості круг її проблем та роль у суспільстві.

З метою усвідомлення предмета та особливостей філософії важливо не лише визначити місце філософії серед історичних типів світогляду, але й з ясувати, яку роль відіграє філософія у суспільстві. Основними функціями філософії вважають: світоглядну, методологічну та культурологічну функції. Світоглядна функція полягає у тому, що, опановуючи філософію, людина відтворює певний погляд на світ. Характер її уявлень про світ сприяє визначенню певної мети. Їх узагальнення створює загальний життєвий план, формує ідеали людини. Світогляд не може бути лише сумою знань. У світогляді відбувається певне ставлення до світу. Світогляд має спрямовувати поведінку, діяльність людини у сфері практики і в пізнанні. Але коли світогляд починає виконувати роль активного регулятора діяльності, то виступає й у ролі методології. Методологічна функція. Методологія - це світогляд, що виступає у вигляді методу та теорії методу. Інакше, методологія - це сукупність найбільш загальних ідей та принципів, що застосовуються у вирішенні конкретних теоретичних та практичних завдань, це й наукове обґрунтування, розробка ідей та принципів, шляхів та засобів пізнання та практики. Які загальні шляхи методологічного впливу філософії на інші науки і, зокрема, на військову справу? Їх два. Один з них зв'язаний з функціонуванням філософії як загального методу, що спрямовує постановку та вирішення проблем та зав­дань. Дійсно, військовий теоретик або практик, що вирішує будь-яку проблему, має розглянути її об'єктивно, всебічно, конкретно, виявити зв'язки та характер розвитку вивчених процесів та явищ. Інший напрямок зв'язаний з тим, що філософія виступає не лише як метод, але й як теорія методу. Тут філософія відіграє значну роль у постановці та вирішенні методологічних проблем військової теорії та практики. Для вирішення будь-якої проблеми військової теорії або практики, що виникає, необхідна правильна вихідна позиція. Але позиція не буде вихідною та правильною, доки не визначено її ставлення до всієї світової філософії, до досягнень різних філософських шкіл та напрямків, до діалектичного, метафізичного, системного методів мислення. Культурологічна функція передбачає експлікацію, раціоналізацію та систематизацію. Експлікація призначена для виявлення найза-гальніших ідей, уявлень, форм досвіду. Важливе місце серед них займають: категорії, узагальнені способи буття - вчення про буття -онтологія; теоретичне усвідомлення ставлення до світу та людини -практичні (праксеологія), пізнавальні (гносеологія), ціннісні (аксіологія). Раціоналізації у відображення в логічній, поняттєвій формі результатів людського досвіду. Систематизація - теоретичне відображення сумарних результатів людського досвіду. Отже, предмет філософії обумовлює виконання філософією функцій: світоглядної, методологічної та культурологічної. Уже з характеристики структури сучасного філософії філософського знання випливає висновок, у сучасному світі що філософія є частина культури і виконує важливі функції у розвитку суспільства. Основні функції філософії: світоглядна, гносеологічна, методологічна, інтегративна, оксіологічна, критична. Світоглядна функція полягає в тому, що філософія - учення про загальне в системі людина - світ - служить теоретичним ґрунтом світогляду, систематизує, розширює знання людей про світ, людство, суспільство, допомагає зрозуміти світ як єдине ціле і визначити у навколишньому світі місце людини. Гносеологічна функція філософії виявляється у розробці і виборі засобів і методів вивчення та зміни предметного світу або суспільства з урахуванням діючих законів та особливостей об'єкту. Методологічна функція дозволяє визначити напрямок наукових досліджень, орієнтуватися у різноманітності процесів і явищ, аналізуючи їх з певних теоретичних позицій. Філософські знання допомагають формувати методологічну культуру мислення вченого. Інтегративна функція полягає в об'єднанні практичного, пізнавального і ціннісно-орієнтованого дос­віду життя людей. Це важлива умова збалансованого розвитку суспільного життя. У процесі суспільного розвитку або при реалізації складних наукових проблем люди відмовляються від застарілих поглядів та уявлень, стереотипів, цінностей, хибних світоглядних настанов. Філософія допомагає усувати помилки, звільнитися від застою, віджитих догм. Так реалізується критична функція філософії у системі культури. Аксіологічний характер філософських знань виявляється у допомозі людині визначити цінності і самоцінності життя, моральні принципи, гуманістичні ідеали. Це особливо важливе в умовах загострення глобальних проблем сучасності, коли актуальними стають світоглядні аспекти різних видів діяльності. Велика роль філософії в світі, що постійно розвивається, змінюється.


2.

Філософія і світогляд

Таким чином, запроваджений до людського лексикону Кантом термін "світогляд" не слід розуміти буквально, як лише систему поглядів на світ, – це споглядальне, просвітницьке тлумачення, – а як активне самовизначення людини в світі, яка шукає шляхи від ідеї до дії. Світогляд з цих позицій є системою принципів та знань, ідеалів і цінностей, надій та вірувань, поглядів на сенс і мету життя, котрі визначають діяльність індивіда, або соціального суб'єкта, й органічно входять до його вчинків і норм мислення. За невідповідності між думкою та дією розквітає соціальна мімікрія, конформізм, лицемірство, тобто починається глибинна криза існуючих світоглядних цінностей. Тоді постає проблема розробки нових цінностей і світогляду. Без цього суспільство не може функціонувати, оскільки світогляд є формою його суспільної самосвідомості, через яку суб'єкт усвідомлює свою соціальну сутність і оцінює свою духовно-практичну діяльність. Світогляд – інтегральне духовне утворення, яке спонукає до практичної дії, до певного способу життя та думки. У структурному плані прийнято виділяти в ньому такі підсистеми або рівні, як світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння. Свого часу німецький філософ К.Ясперс присвятив спеціальне дослідження психології світоглядів, оскільки світогляд не тільки окремих індивідів, а й соціальних груп і навіть епох в одних випадках тяжіє до гармонійного, оптимістичного, а в інших – до похмуро-песимістичного, стурбовано-трагедійного сприйняття буття. Емоційні та інтелектуальні почуття й розуміння як компоненти людської суб'єктивності по-різному представлені у різних світоглядних системах і спричинюють їхню різноманітність. У міфології, наприклад, світовідчуття переважає над розумінням, а в філософії – навпаки. За способом свого існування світогляд поділяється на груповий та індивідуальний, хоча поза особистістю та без особистості не може існувати жодна світоглядна система. За ступенем та чіткістю самосвідомості світогляд поділяється на життєво-практичний, тобто здоровий глузд, та теоретичний, різновидом якого і є філософія. Здоровий глузд закарбовується в афоризмах життєвої мудрості та у максимах духовного життя народу, а теоретичний світогляд – у логічно впорядкованих системах, в основі яких лежить певний категоріальний апарат і логічні процедури доведень та обґрунтувань. Проте будь-який світогляд, незалежно від того, як він структурується чи класифікується, об'єднує наявність переконання. Це – ядро та смисл світогляду як такого, оскільки саме переконання і з'єднують думку з дією, втілюють ідею у практичну діяльність. Немає переконань – немає й світогляду, він або не сформувався, або девальвувався. Зречення переконань або розчарування в них – завжди особиста трагедія, тому що переконання є ідеєю, яка пройшла крізь серце людини, пережита і вистраждана нею. Переконання, уявлення, ідеї, почуття, опосередковані досвідом особистості, беруть участь у формуванні життєвої позиції. Не може бути світогляду без ідеалу; ідеал потребує віри в своє втілення; віра ж невіддільна від любові, людина вірить і сподівається на те, що вона вважає святим і дорогим. Саме тому світогляд – не лише знання й усвідомлення, це ще й життєвий процес, а саме: духовно-практичне засвоєння світу, в якому світові дійсному, світові наявного буття протиставляється світ належного, світ ідеалів, цілей і сподівань, трансцендентний світ жаданого буття. Ще раз підкреслимо, що світогляд – не просто узагальнене уявлення про світ, а форма суспільної самосвідомості людини, вузловими категоріями якої виступають поняття "світ" і "людина". Через ці поняття суб'єкт світогляду усвідомлює своє призначення у світі і формує життєві установки. Світогляд за самою своєю суттю є універсальним, оскільки інтегрує знання і почуття у переконання, а також практичним, оскільки орієнтує на вирішення найважливіших проблем людського існування, виражає імперативи поведінки людини та сенс її життя. В цьому і полягає функціональне призначення світогляду. Світогляд –постійний супутник людської життєдіяльності на будь-якому етапі історії суспільства. Найбільш вивченими історичними формами його є міф та релігія.


3

.Структура світогляду.Світогляд залежить від певних чинників

Залежно від співвідношення інтелектуального та емоційного досвіду людей світогляд поділяється на – світовідчуття =це емоційно-психологічний бік світогляду на рівні настрою,почуттів -світорозуміння =це пізнавально-інтелектуальний бік світогляду –світосприйняття-це досвід формування пізнавального уявлень про світ за допомогою наочних образів За ступенем загальності розрізняють світогляди –особистості груповий загальнолюдський За ступенем історичного розвитку античний , середньовічний ітд За ступенем теоретичної зрілості –стихійно повсякденний (житейський ) і теоритичний (філософський) Філософія як феномен духовної культури людства виникла пізніше від міфології і релігії й історично успадкувала від них певні світоглядні ідеї, схеми, а також ту сукупну кількість знань, що стосувалися питань походження світу в цілому, його будови, місця людини у цьому світі.Первоначально философия выступала в качестве синтеза всех знаний. В дальнейшем в процессе обособления частных наук сфера философского знания постепенно сужалась, хотя при этом его главное содержание, его, так сказать, стержень сохранялся. Что постоянно оставалось в центре внимания философов? Во-первых, природа; во-вторых, общественная жизнь; в-третьих, (и это главное), человек. Эти три центральных момента - природный и общественный мир, а так же человек в их взаимосвязи - были и остаются главными предметами философских размышлений. Философия - это теоретически разработанное мировоззрение, система самых общих теоретических взглядов на мир, на место чело- века в нем, уяснения различных форм его отношения к миру. Две главные черты характеризуют философское мировоззрение - его системность, во-первых, и, во-вторых, теоретический, логически обоснованный характер системы философских взглядов. К этому следует добавить, что в центре философии стоит чело- век, что, с одной стороны, обусловливает формирование картины мира и исследование его воздействия на человека, а с другой - рассмотрение человека в его отношении к миру, определение его места, его предназначения в мире и обществе. Отношение человека и мира пронизывает всю философию, начиная с вопроса о том, что есть наше знание? Задана ли истина вещами, объектами или она продукт произвола субъекта? Что есть ценность? "Сидит" ли она в вещи, или мы приписываем ей ценность? Отсюда следует, что вопрос о соотношении материи и сознания, т.е. по сути дела об отношении мира и человека есть "стержневой", основной вопрос философии. Ни одно философское учение не может обойти этот вопрос, и все иные проблемы рассматриваются через призму соотношения материи и сознания. Различное решение этого вопроса, который Ф.Энгельс характеризовал как великий основной вопрос всей, в особенности новейшей философии, определяет водораздел между главными направлениями философии . Сам основной вопрос имеет две стороны. Первая - что первично, материя или сознание; вторая - как относятся наши мысли о мире к самому этому миру, т.е. познаваем ли мир. Различные решения первой стороны основного вопроса определяют деление философов на материалистов, опирающихся на науку и практику, и идеалистов, чьи взгляды перекликаются с религиозными. В свою очередь, решая вторую сторону основного вопроса, философы делятся на стоящих на точке зрения познаваемости мира, и агностиков, отрицающих возможность познания действительности. Если же идти дальше, то в свою очередь отношение человека к миру троякое - познавательное, практическое, ценностное. Каждое из них решает свой вопрос - что я могу знать?; что я должен делать?; на что я могу надеяться? Как мы уже отметили выше, вопрос, который изначально решала философия, это вопрос о том, что есть мир, что мы знаем о нем, поскольку без этого не решить и вопрос об отношении человека к миру. Но познание мира было делом не только философии. Особенность философии состоит в том, что она изначально выступала как универсальное теоретическое познание, как познание всеобщего, всеобщих принципов бытия. Именно это отграничивало и отграничивает философию от конкретных наук. Наряду с этим философия, как уже отмечалось выше, призвана решать вопросы, связанные с познаваемостью мира: не только познаваем ли мир, но и каковы средства проверки истинности наших знаний и т.д. Но философствовать - значит решать и проблемы ценности, практического разума, как сказал бы Кант, прежде всего проблемы нравственности и среди них тот самый важнейший вопрос, который впервые поставил Сократ: "Что есть добро?" Суть философствования, таким образом, не просто и не только в обретении знаний о мире в целом, но и в том, чтобы воспитывать человека, указывать ему высшие цели в соответствии с иерархией нравственных ценностей, учить умению подчинять свои поступки этим высшим нравственным целям. Без этого сама жизнь человеческая лишается смысла, а человек перестает быть человеком. Это тем вернее, если учесть, что человек есть высшая ценность, что он и его счастье есть высшая цель. Определение путей достижения этой цели есть одна из центральных задач философии. Развивая дальше понимание философии, распространив принципы материализма на понимание истории. К.Маркс вскрыл тот факт, что философия есть и форма исторического знания, раскрыл связь философии с практикой, установил, что отношение человека к природе опосредуется общественным бытием, трудом, практикой. В итоге философия выступила не только в виде обобщенного взгляда на природу, но и в качестве обобщенного взгляда на общество и его подсистемы. Поле деятельности философии определяется тем, что она, как мы уже отметили выше, есть квинтэссенция культуры. Поэтому содержание философской науки представляло достаточно сложную систему. Сложность и многогранность философского знания показал уже Гегель. Задача целостного осмысления с философских позиций как природной, так и социальной реальности через оппозицию человека и мира остается важнейшей и сегодня, особенно в связи с коренными переменами во всех сферах нашей жизни и потребностями осмысления этих перемен.


4.

Історичні типи світогляду та їх характеристика.

Підкреслимо, що світогляд — не просто узагальнене уяв­лення про світ, а форма суспільної самосвідомості людини, вузловими категоріями якої виступають поняття "світ" і "людина". Через ці понят­тя суб'єкт світогляду усвідомлює своє призначення у світі і формує життєві установки. Світогляд за самою своєю суттю є універсальним і практич­ним, оскільки орієнтує на вирішення найважливіших проблем людсько­го існування, виражає імперативи поведінки людини та сенс її життя. В цьому і полягає функціональне призначення світогляду. Найбільш вивченими історичними типами світогляду є міф, релігія та філософія. Першим дійшов висновку про те, що міф є стадією розвитку сві­домості, яка відповідає певній історичній добі, французький культуролог Л.Леві-Брюль. Щоправда, він спирався на плідну думку німецького філо­софа Ф.Шеллінга про міф як продукт народної творчості. Продовжуючи ідеї Шеллінга, вже на початку нашого століття німецький мислитель Е.Кассірер спробував осягнути світ "зсередини" відповідно до його влас­них законів розвитку. Під впливом цих мислителів у двадцятому столітті з'явилась значна кількість літератури, присвяченої дослідженню міфо­логічного світогляду. Найпомітнішими стали праці Д.Фрезера та К.Леві-Стросса, а у вітчизняній традиції — О.Ф.Лосєва та інших. Міфологічній формі світогляду притаманні антропоморфізм, тобто ототожнення природних сил з людськими, одухотворення їх. Тому усві­домлення факту поділу світу на світ речей та світ антропоморфних істот означало початок розпаду міфу. Уособлення ж сил природи (символізм) також є пізньою стадією міфу, що особливо характерно для античної міфології. Міф є історично першою формою самосвідомості, котра відок­ремилася від практики. Тут криються витоки його антропоморфізму. Для міфологічного світогляду характерним є, по-перше, усвідомлення роду як колективної особи, переконаної у наявності спільного предка — то­тема. За умов тогочасного суспільства тотемні вірування виявились над­звичайно практичними, через те, що цементували індивідів у родову цілісність, а отже, були життєвою силою. Власне в цьому і полягає го­ловне призначення світогляду взагалі. По-друге, міфологічний світогляд значною мірою обернений у минуле, адже тотемний предок був, до того ж був як ідеал діяльності. У цьому секрет міфологічного розуміння істо­ричного часу. Формально майбутнє начебто обернене у минуле, але на­справді ретроспективний ідеал є те належне та жадане, до чого прагне родова община. Але все ж таки людське життя поки що не поділене чітко на теперішнє і майбутнє. І ця обставина допомагає зрозуміти силу традиції, а як наслідок — панування циклічної моделі історичного часу. По-третє, оскільки міфологічний світогляд антропоморфний, то неми­нуче формування анімістичної картини буття, тобто одухотворення усьо­го сущого. Це олюднення природи є наслідком нерозчленованості буття на суб'єкт та об'єкт, а нероздільність людини і космосу, людини і природи означає, що у світогляді домінує світовідчуття. Та інакше не могло й бути, бо родове суспільство — це дитинство людства, і цій стадії міг відповіда­ти світогляд у міфопоетичній формі. Міф є перше повстання поезії про­ти прози життя. Міф є мудрість у поетичній формі юного людства. І подібно до того, як доросла людина тужить за дитинством, розумі­ючи, що дещо втрачено разом із ним назавжди, людство, пройшовши цю стадію, сприймає міфопоетичний світогляд як неповторне чудо, що породило духовні цінності недосяжного зразка. І, мабуть, повсякчас бу­дуть ностальгічні спроби відродити міфопоетичну концепцію світу та людини. У кращому випадку це стимулює процес художньої творчості (згадаймо Габріеля Маркеса або Чингіза Айтматова), в гіршому — по­роджуються ідеологічні міфи, що наклали жорстокий відбиток на життя людства у XX столітті. Релігія є більш пізньою та зрілою формою світогляду людства, а тому і більш дослідженою. В ній буття осягається іншими, ніж у міфі засоба­ми. В релігійній свідомості вже чітко розділяються суб'єкт і об'єкт, а отже, долається характерна для міфу неподільність людини й природи і закладаються основи проблематики, яка стане специфічною для філо­софії. В релігії ідея відділяється від матерії і навіть протиставляється їй. Світ роздвоюється на духовний та тілесний, земний і небесний, горний і дольний, природний і надприродний, до того ж земний починає розглядатися як наслідок надприродного. Міфологічні ж персонажі (а в пізніх міфах "язицьких релігіях" і боги) живуть у феноменальному світі (на горі Олімп, на горі Меру тощо). У релігії виникає зовсім інший, ноуменальний світ, недоступний органам чуттів і розуму, а тому в об'єкти надприродного світу треба вірити. Віра і виступає головним способом осягнення буття. Релігія по­стулює світ ідеальних сутностей, що у практичному плані веде до об­грунтування пріоритету духу над тілом, необхідності турботи про душу з усіма наслідками для способу життя віруючих, які звідси випливають. Зв'язок із богом через культ та релігійну організацію (церкву) є кри­терієм наявності релігійного світогляду і належності до певної конфесії. Другою особливістю релігійного світогляду є його практичність, оскільки віра без справ мертва. А в зв'язку з цим віра в бога та надприрод­ний світ взагалі викликає своєрідний ентузіазм, тобто життєву енергію, яка надає розумінню цього світу життєвого характеру. Релігію творить народ, він є і суб'єктом і об'єктом релігійної творчості, яка в історії виступала джерелом потужних зрушень у суспільстві. В релігії поряд із світовідчуттям добре розвинене світорозуміння, тобто є релігійна ідея, яка обґрунтовується теологами. Але в тому й полягає особливість і при­вабливість релігійного світогляду, що в ньому ідея пройнята своєрідно екзальтованим почуттям, вона переживається і підживлює віру. Краще всіх, мабуть, про роль почуття в релігії сказав апостол Павло: "Коли я говорю мовами людськими й ангельськими, та любові не маю, — то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий. І коли маю дар пророкувати і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любові не маю, — то я ніщо. І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любові не маю, — то пожитку не матиму жодного... Ніколи любов не перестає! Хоч пророцтва й існують, — та припиняться, хоч мови існують, — замовкнуть, хоч існує знання, — та скасується" (Кор., 13, 1—3). Якщо для міфа головним є обгрунтування зв'язку індивіда з родом, то для релігії — досягнення єдності з Богом як втіленням святості та абсолютною цінністю. В цьому полягає позитивне значення релігії, бо чим є життя, коли нема нічого святого і все піддається нігілістичному запереченню, людині нашого століття добре відомо. Але й засилля релі­гійного світогляду становить певну небезпеку. Слід пам'ятати, що ні релігійний фанатизм, ні поліцейський атеїзм не є альтернативою.


5.

Специфіка міфологічного та релегійного світогляду

Міф (дослідив - Кссієр, Шелінг) Для міфологічного світогляду характерним є, по-перше, усвідомлення роду як колективної особи, переконаної у наявності спільного предка – тотема. За умов тогочасного суспільства тотемні вірування виявились надзвичайно практичними, через те, що цементували індивідів у родову цілісність, а отже, були життєвою силою. Власне в цьому і полягає головне призначення світогляду взагалі. По-друге, міфологічний світогляд значною мірою обернений у минуле, адже тотемний предок був, до того ж був як ідеал діяльності. У цьому секрет міфологічного розуміння історичного часу. Формально майбутнє начебто обернене у минуле, але насправді ретроспективний ідеал є те належне та жадане, до чого прагне родова община. Але все ж таки людське життя поки що не поділене чітко на теперішнє і майбутнє. І ця обставина допомагає зрозуміти силу традиції, а як наслідок – панування циклічної моделі історичного часу. По-третє, оскільки міфологічний світогляд антропоморфний, то неминуче формування анімістичної картини буття, тобто одухотворення усього сущого. Це олюднення природи є наслідком нерозчленованості буття на суб'єкт та об'єкт, а нероздільність людини і космосу, людини і природи означає, що у світогляді домінує світовідчуття. Та інакше не могло й бути, бо родове суспільство – це дитинство людства, і цій стадії міг відповідати світогляд у міфопоетичній формі. Міф є перше повстання поезії проти прози життя. Міф є мудрість у поетичній формі юного людства. Релігія є більш пізньою та зрілою формою світогляду людства, а тому і більш дослідженою. В ній буття осягається іншими, ніж у міфі засобами. В релігійній свідомості вже чітко розділяються суб'єкт ; об'єкт, а отже, долається характерна для міфу неподільність людини й природи і закладаються основи проблематики, яка стане специфічною для філософії. В релігії ідея відділяється від матерії і навіть протиставляється їй. Світ роздвоюється на духовний та тілесний. Притаманний антропоморфізм - ототожнення природних сил з людськими, одухотвор їх. Усвідомлення факту поділу світу на світ речей та світ антропоморфних істот означав почав початок розпаду міфу. Уособлення сил природи - символізм - пізня стадія міфу, що характерне дл античної міфології. Міф - історично перша форма свідомості, яка відокремилася від практики. Для міфічного світогляду є характерним: - усвідомлення роду, як колективної особи, переконаної у наявності спільного предка -тотема; - Міф. світогл. значною мірою обернений у минуле - був тотемний предок. Майбутнє обернене у минуле, але є тим, чого хоче община. Панування циклічно-історичної моделі; - світ нечетко розділений на майб, мин, тепер; - Оскільки міфологічний світогляд антропоморфний, це призвело до форм, анімістичної картини буття. Одухотворення усього сущого; - Неподільність людини і космосу - в світогляді домінує світовідчуття; - Міф - мудрість у поетичній формі юного людства.

Релігія Релігія є більш пізньою та зрілою формою світогляду людства, а тому і більш дослідженою. Чітко розділяється суб'єкт і об'єкт. Долається характерна для міфу неподільність людини і природи. Закладаються основи специфічні для філос. Проблематики - ідея відділяється від матерії і протиставляється їй. Світ роздвоюється на духовний та тілесний, земний та небесний, горний і дольний, природний і надприродний. Земний починає розглядатися як наслідок надприродного. У релігії виникає ноуменальний світ, не доступний органам чуттів і розуму - в об'єкт надприродного треба вірити. Віра - головний спосіб осягання буття. Релігія відкриває світ ідеальних сутносте -пріоритет духовного над тілесним Зв'язок з Богом через культ та релігійну організацію (церкву) є критерієм наявності реліг. світогл. та належ, до певної релігійної конфесії. Практичність релігійного світогляду - віра без справ мертва - віра в Бога, надприродний світ надає ентузіазм, життєву енергію, яка надає розумінню світа життєвого характеру. Релігію творить народ - він об'єкт і суб'єкт реліг творчості, яка у історії виступала джерелом потужних суспільних зрушень. У релігії поряд із світовідчуттям добре розвинуте світорозуміння - є релігійна ідея, яка добре обґрунтовується теологами. Для релігії головне обгрунтування досягнення єдності з Богом, як втіленням святості та абсол. цінності.


6.

Гносеологічна функція філософії. Філософія і наука.

Відносини між філософією і наукою складні і суперечливі. Для з'ясування їх глибини і своєрідності можна користуватися виразами від і до або ще ні і вже ні. Інакше кажучи, відділити їх так складно, як визначити межі, в рамках яких філософія - уже не релігія, але ще не наука. Філософія прокладає шлях від релігії до науки, несучи образ і подібність того й іншого. Філософія, як наука, щось вивчає, будучи спорідненою з релігією - вчить. Філософія має дескриптивний (описовий, пояснювальний) характер і нормативний (розпорядчий). Вислови: від і до, ще ні і вже ні мають два розуміння: логічний та історичний. Використовують їх у логічному розумінні, коли говорять, що людина вже не звір, але ще й не ангел. У просторовому розумінні вислови вживаються як характеристики перехідних станів: юнак уже не підліток, але ще й не муж (чоловік зрілого віку). Обидва розуміння застосовуються філософією. Перехід від релігії до філософії і від філософії до науки, якщо мати на увазі логічний аспект, є трансформацією основоположного початку, джерела, а саме: здійснюється рух від віри до розуму (знання), від життя емоційно насиченого, до життя, що ґрунтується на розрахунку, критиці, аналізі. Філософія, залишаючись ще на ґрунті неясних сподівань, інтуїтивних прозрінь і відкриттів, набуває вже логічної суворості, доказовості і можливості публічного (об'єктивного) розгляду. В історичному аспекті релігія передує філософії, а філософія передує науці. Та було б спрощеним логічне та історичне слідування розглядати як заміну і витіснення. Філософія своїм виникненням не заміняє релігію, а наука не витісняє філософію. Розвиток іде через збагачення культури. І все-таки в житті європейської цивілізації легко виявляються історичні пріоритети, тобто домінування того чи іншого елементу. На це вперше звертає увагу французький філософ Анрі Клод Сен-Сімон. Слідом за ним співвітчизник Огюст Конт сформулював спостереження: закон трьох стадій інтелектуальної еволюції людства. На першій, теологічній, стадії все пояснюється міфологічними і релігійними уявленнями. На другій, метафізичній, або філософській, стадії надприродні сили заміняються природними. Природа береться сама по собі. У поясненні формуються категорії, сутність, причина та ін. Нарешті, на третій, позитивній, або науковій, стадії знову відбувається заміна засобів пояснення. Пояснення стають конкретними і ясними. Виникає, формується поняття факт і як зв'язок факті» - закон. Огюст Конт вважав, що в третю стадію європейська інтелектуальна історія вступила в XIX ст. Почався тріумфальний хід науки, що поступово витісняє релігію і філософію. У сучасних умовах закон трьох стадій Огюста Конта є лише історичний інтерес. Цікаве спостереження покладене в основу напряму позитивізм. З точки зору позитивістів, називати напрям філософським некоректно, тому що суть у запереченні будь-якої пізнавальної цінності філософії. Підстава заперечення - невизначеність філософії, до її недоліків належить відсутність чіткості і обмеженості у постановці проблем, розпливчастість аргументації, зловживання багатосмисловими і туманними виразами. Філософія проголошена зведенням метафізичних спекуляцій, логічних суперечностей і лінгвістичних конструкцій, що взагалі не мають змісту. Необхідно очистити мову і мислення. Інтелектуальна санітарія зводилася до переведення дійсних проблем, інтуїтивно нащупаних філософією, у чіткі аргументовані наукові формулювання. Багатообіцяна програма захопила немало відомих учених - математиків, логіків, фізиків, біологів. Проте, як будь-яке спрощення і спрямовуючий рух життя, позитивізм теж приречений. У 60-ті роки XX ст. позитивізм повністю себе вичерпав, став швидко втрачати значення. Але все, що з'являється в історії і якийсь час живе, зали­шає вклад і є повчальним. Кожному, хто серйозно збирається філософствувати, корисно зрозуміти, що мова - інструмент, виготовлений для спілкування, і людина має навчитися оволодівати мовою, спілкуватися, працювати. Причому мова - інструмент, засіб спілкування, може виявитися неадекватним новій ситуації — матеріалу або проблемі, що раніше не виникала. Отже, проблема розуміння потребує удосконалення мови - інструмента, засобу спілкування. Адже мова - це, насамперед, і засіб комунікації. Невизначеність мови повинна бути достатньою, щоб надати філософу творчу свободу, але не такою, щоб полонити мовними конструкціями, тобто мислителем у собі.


7

Структура філософського знання.

Філософія поділяється на: почуття ( безпосереднє сприйняття дійсності у відношенні до людини); система знань ( про найбільш загальні закономірності розвитку людини, природи, суспільства і мислення); бачення на основі життєвих позицій, оптимальних шляхів, перетворення світу, перетворення людського життя. Таке розуміння об’єкту і предмету філософії дозволяє стверджувати, що філософія існує на 3 рівнях: 1.буденний. 2.теоретичний. 3.практичний. Буденний притаманний будь-якій людині, яка визначає себе, своє життя відносно світу; Теоретичний існує в якості філософських збитків, які визначенні як цінність в процесі розвитку історико-філософського знання. Практичний виявляється як система конкретно філософських напрямків, дисциплін, предметів, вчинків, які спрямовують людську діяльність у тому чи іншому напрямку тієї чи іншої галузі науки. Прикладом є філософія економіки, філософія політики, філософія права, культури, релігії тощо. Звичайно, поділ філософії на 3 рівні має умовний характер. Насправді ж, у кожної людини формується власна цілісна картина світу – філософія світогляду. Такий підхід дозволяє зробити наступний висновок у вигляді нового визначення філософії.

Філософія – почуття, усвідомлення, теоретично – практична означеність сутності, цінностей, сенсу всього сущого.


8

Основні функції філософії:.

До основних функцій філ. Слід зараховувати світоглядну , пізнавальну, методологічну, практично-діяльну Світоглядна- полягає в тому що вона озброюючи людину знаннями про світ та про людину про її місце у світі про можливість його пізнання і перетворення , здійснює вплив на формування життєвих установ , на усвідомлення людиною цілей та сенсу життя Серцевина світогляду –усвідомлення людиною цілей та смислу життя. Пізнавальна – в тому що вона орієнтуючи пізнавальні прагнення людини на пізнання природи і сутності світу , природи та сутності самої людини , загальної структури світу , зв’язків і законів його розвитку , з одного боку , озброює людей знанням про світ , людину про зв’язки і закони , з іншого – здійсню вплив на кожну форму суспільної свідомості , детермінуючи необхідність для кожної усвідомлювати дійсність крізь призму відношення людина –світ. Методологічна – система вихідних , основоположних принципів , що визначають спосіб підходу до аналізу й оцінки явищ , характер ставлення до них характер направленості пізнавальної і практичної діяльності. У цілому – логіко-теоритичний аналіз наукової та практичної діяльності людей. Практично-діяльна (праксеологічна)- вона стає знаряддям активного , перетворюючого впливу на оточуючий світ і на саму людину Діалектичний метод у філософії, на противагу метафізиці визнає уні­версальний зв'язок усіх явищ природного, соціального і духовного вимірів дійсності та розвиток її. Докладніше проблему методу в філософії ми розглянемо нижче. У розумінні специфіки філософського осмислення дійсності суттєвими є питання про співвідношення матерії та свідомості, природи та духу. Це питання Енгельс назвав "основним питанням філо­софії". Визнання первинності матерії і вторинності свідомості — це ви­знання того, що основою світу є об'єктивна реальність, що саме її роз­виток — умова виникнення і розвитку свідомості.У межах цілісної структури філософії основні функції філософії взає­мопов'язані і взаємно детермінують одна одну. Розглянемо спочатку взаєм­ний зв 'язок світоглядної і онтологічної функцій філософії. Онтологія (від гр. опіов — суще) — вчення про Буття, його сутність, форми, фундаментальні принципи та категорії. Термін онтологія введений в 1613 р. Гоклініусом. Але ще в античній філософії були розроблені різні варіанти онтології.Характер світорозуміння, зокрема розуміння природи і сутності лю­дини, визначається різноманітними життєвими позиціями, установка­ми, спрямованістю життєдіяльності людини. Це може бути фаталістична установка: природа цілком і однозначно визначає і сутність, і вчинки людини, людина приречена бути маріонеткою природних сил. Це може бути волюнтаристична установка: людина може бути вільною щодо при­роди, діяти за "законом" сваволі (своєї волі). Це може бути й установка Ф.Бекона: природу можна підкорити на основі і відповідно до пізнаних її законів. Проте безоглядна віра в самодостатність наукових знань таїть значну загрозу безпеці людства.За приклад може слугувати Чорнобильська катастрофа. Одна з при­чин (теоретичних) технологічних катастроф полягає в тому, що природ­ничі і технічні науки в XX ст. перебувають під гіпнозом позитивіст­ського кредо: наука сама собі філософія і жодної "метафізики" не по­требує. Таким терміном, здебільшого на Заході, позначають теоретичну філософію як самостійну, раціональну галузь знання і вид світогляду. Філософія, звичайно, — не конкретна наука, не сума наукових знань. Але наука, поряд із повсякденним знанням, художнім, народним і профе­сійним мистецтвом, усіма видами правового, політичного, морального й іншого досвіду та знань — це джерело усієї філософської проблематики. У науки з філософією спільним є також те, що вони обидві грунтую