Реферат: Навчальна програма дисципліна «політологія» Спеціальність «Облік І аудит»

Хмельницький кооперативний торговельно-економічний інститут


НАВЧАЛЬНА ПРОГРАМА


ДИСЦИПЛІНА «ПОЛІТОЛОГІЯ»


Спеціальність «Облік і аудит»

«Фінанси і кредит»


Викладач: Церклевич Вікторія Сергіївна


Хмельницький – 2009



Пояснювальна записка


Політологія як навчальна дисципліна почала викладатися у вищих навчальних закладах України, починаючи із 1990 року. Розбудова незалежної, суверенної держави, демократизація розвитку політичних інститутів суспільства, радикальні економічні реформи, демократизація, формування громадянського суспільства та правової держави вимагають глибокого володіння політичними знаннями, що зумовлює якісно нові вимоги до ролі і місця у суспільстві політичної науки. Саме ці причини зумовили введення в структуру суспільно-гуманітарної освіти такої вагомої складової, якою є політологія.

Політологія дає можливість через опановування основних принципів політичної етики, історичного досвіду людської цивілізації, тенденцій сучасної політичної практики формувати не лише інформаційну обізнаність, але й певні моделі політичної поведінки, використання громадянами своїх можливостей як суб’єктів політики, оволодіти нормами політичної культури.

Тому головним завданням, метою дисципліни «Політологія» є опрацювання загальнотеоретичного і практичного матеріалу на рівні, що дозволяв би вільно оперувати основними категоріями політології, здійснювати аналіз діючих політичних систем та інститутів, політичних режимів, мати цілісне уявлення про роль держави у політичній системі суспільства, володіти основними засадами політичної культури та політичної поведінки, співвідносити політичну та економічну моделі державного управління

У результаті вивчення дисципліни студенти повинні володіти знаннями про:

сутнісні ознаки феномена політики;

визначення місця і ролі політології в системі знань про суспільство та розкриття особливостей її утвердження як науки;

ґенезу найвищих здобутків світових політичних учень та розуміння політики;

висвітлення базових характеристик вітчизняної політичної думки;

засвоєння основних категорій політичної науки, а саме: політичне життя, політичні інститути, політична влада, політичні режими, політична еліта, політична культура, політичне лідерство, політична система суспільства; політичні конфлікти; національна безпека; політичні партії, політичні течії, світовий політичний процес, політичне прогнозування, політичний менеджмент, політичний маркетинг тощо.



2. Зміст навчального матеріалу.


^ ТЕМА 1. ПОЛІТИКА ЯК СОЦІАЛЬНЕ ЯВИЩЕ ТА ПОЛІТОЛОГІЯ В СИСТЕМІ СОЦІАЛЬНО-ГУМАНІТАРНОГО ЗНАННЯ


1. Політика як процес (politics), підлеглий певним закономірностям, є об’єктом політології. Натомість вивчення державної політики передбачає розгляд політики як продукту урядової діяльності, тобто пояснення її змісту, причин та наслідків.

2. Енциклопедія соціальної роботи виділяє три компоненти, які дають змогу чітко визначити, що є державною політикою.

Політика повинна бути зафіксована в письмовій формі.

Політика має бути ратифікована однією з владних структур: законодавчою, судовою, виконавчою.

Політика повинна керувати процесом прийняття рішень і водночас бути результатом процесу.

Існує ще декілька положень, які є важливими для розуміння суті державної політики:

політика – це те, що уряд справді робить, а не має намір чи тільки планує робити;

державна політика може бути позитивною (дії уряду з розв’язання проблеми) або негативною(невживання ніяких заходів заради вирішення проблеми);

державна політика ґрунтується на законі;

не вся державна політика має втілюватись в життя органами державного управління та державними службовцями. Альтернативою може бути діяльність недержавних організацій та індивідів;

державна політика ґрунтується на монополії держави на законний примус чи навіть насильство(право ув’язнювати порушників закону).

Політику треба розуміти як форму суспільної діяльності, спрямовану на здобуття, використання і повалення політичної влади, реалізацію інтересів особи, соціальних груп на всіх рівнях інститутів політичної системи. В широкому розумінні політика охоплює всю суспільну діяльність, спрямовану на розв’язання суспільних проблем на рівні політичної влади. Політика як суспільна діяльність охоплює такі рівні: державний — глава держави, парламент, уряд, представники уряду на регіональному рівні; регіональний — політичні органи суб’єктів федерації, автономії та регіонального самоврядування; місцевого самоврядування — сільських, селищних та міських рад та голів місцевого самоврядування; політичних партій — проурядових та опозиційних; груп тиску — громадських організацій, які, відстоюючи свої інтереси (професійні, соціально-класові, гендерні), впливають на процеси прийняття політичних рішень; масовий — участь громадян у виборах, референдумах, мітингах, демонстраціях та революціях.

3. Метою політики є забезпечення панування одних соціальних груп над іншими (як це характерно для примітивних суспільств) або узгодження соціальних інтересів, створення механізму реалізації спіль­ної волі та спільного інтересу.

4. Політика співвідноситься з іншими суспільними системами — економікою, правом, мораллю і релігією. Співвідношення політики й економіки зводиться до того, що закони економічного розвитку визначають зміст і соціальний вектор політики через економічні інтереси соціальних груп, зміну структури виробництва і споживання, технологічні інновації, а політика, якщо вона враховує об’єктивні економічні закони, може забезпечити стабільність та ефективність економічної системи.

5. Політологія — цe наука про закономірності й тенденції функціонування та розвитку політики, політичних систем і окремих політичних інститутів, їх взаємодію з різними підсистемами суспільства.

6. Політологія як наука використовує загальнотеоретичні та емпіричні методи дослідження. Загальнотеоретичні методи передбачають аналіз політичної реальності в рамках певної теорії. В політології допустиме використання методів, що застосовуються в соціології: структурно-функціонального, конфліктологічного, символічного інтеракціонізму, біхевіоризму й обміну, структуралізму, постмодернізму. Емпіричні методи передбачають конкретні способи, процедури нагромадження й обробки політичних фактів. До них можна віднести методи вибіркового та польового досліджень, прихованого спостереження, експерименту.


Тематика семінарського заняття

1. Політика як суспільне явище.

Взаємодія політики з іншими суспільними сферами.

Політологія як наука.

Методи політології.



^ ТЕМА 2. ОСНОВНІ ЕТАПИ ІСТОРІЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ: СТАРОДАВНІЙ СВІТ, СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ, ВІДРОДЖЕННЯ, ПРОСВІТНИЦТВО, НОВІТНІЙ ЧАС


В античних концепціях політики замість проблем східної колективної моралі висувалися питання індивідуаль­ної свободи і громадського обов'язку, розроблялися теоре­тичні проблеми суті, форми держави, кращого державного устрою, приватної власності і права. Найбільш вагомий вне­сок у розвиток політичної думки зробили грецькі філософи Платон і Арістотель та римські історик Полібій і політик Ціцерон.

В епоху середньовіччя домінували теологічні концепції держави, які проголошували, що порядок панування і підпорядкування встановлений богом і що тільки церква має право впливати на правителя, корегувати державну політику відповідно до принципу справедливості.

У межах просвітницько-раціоналістичного періоду політична думка звільнилася від релігійного й етичного спрямування. Простежувалося прагнення філософів раціонально осмислити політичні явища і процеси. До основних надбань тогочасної думки можна віднести вчення Н.Макіавеллі про політику, а також концепції інших мислителів про державний суверенітет, природні права людини і суспільну угоду, народний суверенітет, розподіл влади, правову державу і громадянське суспільство.

Марксистська концепція політики, яка була протива­гою ліберальним концепціям, розглядала державу як інстру­мент влади панівного класу і передбачала її відмирання в комуністичному суспільстві. Марксисти заперечували парла­ментську демократію як таку, що створює ілюзію народного представництва, відстоювали революційне насильство і дик­татуру пролетаріату на перехідному від капіталізму до со­ціалізму етапі.

Великий вплив на розвиток світової політичної думки мав соціологічний напрям — «позитивізм», основи якого за­клали О.Конт, Е.Дюргейм і Г.Спенсер. У рамках цього напряму виділяються класичний позитивізм, соціологія розуміння і елітарні концепції політики.

6. У повоєнні роки політологія отримала статус самостійної науки. Домінуючим напрямом, у рамках якого розвивалися політологічні течії, був біхевіоризм. Він акцентував увагу на вивченні поведінки політичних суб'єктів, яка піддається спостереженню і аналізові з допомогою математичних і статистичних процедур. У рамках цього напряму виділяються концепція масових комунікацій Г.Лассуела і концепція плюралізму еліт Р.Дала. Г.Лассуел вивчав питання про те, як з допомогою засобів масової комунікації формується громадянська думка, як вона впливає на процес прийняття політичних рішень. Р.Далл довів, що в суспільстві панує конкуренція еліт, що призводить до розпорошення влади між ними.

7. Д.Істон заснував напрям системного аналізу політики, в якому намагався поєднати теорію з емпіризмом.

8. У працях відомих політологів X.Аренд, Р.Арона, З.Бжезінського сформульовані концепції тоталітаризму. Вони зводяться до таких висновків: 1) тоталітарні режими існували в комуністичних і фашистських країнах; 2) основою тоталітаризму є масове, атомізоване суспільство; 3) тоталітаризм передбачає монополію однієї партії і однієї ідеології; 4) зв'язок ідеології і терору; 5) недопустимість будь-якої опозиції.

9. Представники концепції політичної модернізації Л.Пай і Г.Олмонд акцентували увагу на таких критеріях модернізованого режиму, як структурна диференційованість, прагнення до постійного оновлення і створення умов для участі мас у політичному житті.


Тематика семінарського заняття

1. Античний період розвитку політичної думки.

2. Просвітницько-раціоналістичні концепції політики.

3. Політичні вчення соціологів (Г.Спенсера, Е.Дюркгейма, К.Маркса, М.Вебера, В.Парето).

4. Концепції тоталітаризму та посткомуністичних трансформацій.

5. Сучасні геополітичні концепції.


^ ТЕМА 3. РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ


1. Розвиток політичної думки княжої доби характеризується такими ознаками: відсутністю цілісних політичних концепцій; нерозривним зв’язком з політичними концепціями Візантії; релігійним і етичним характером політичних поглядів.

2. У період, коли Україна перебувала під владою Литви й Польщі, політична думка розвивалася в руслі гуманістичної традиції Ю.Дрогобича і С.Оріховського, а також в руслі полемічної літератури. Ю.Дрогобич займався питанням політичного прогнозування, а С.Оріховський розробив концепцію природного права, відстоював пріоритетність права і закону над рішенням королівської влади, а в останні роки життя відійшов від своїх попередніх поглядів і визнав верховенство папської влади над королівською. Полемісти Х.Філалет, І.Вишенський, М.Смотрицький у контексті релігійної проблематики порушували питання демократизації Церкви і суспільства, виступали проти державного і церковного абсолютизму, відстоювали необхідність дотримання королівською владою законів.

3. У період козацько-гетьманської держави політична думка України найбільш повно розкрилася в контексті нових документів щодо державного устрою і міжнародних відносин України, а також поглядів просвітників про державу і Церкву. До важливих правових документів козацької доби можна віднести “Березневі статті”, “Гадяцький трактат” Ю.Немирича, “Угоду” та “Конституцію” П.Орлика. У них розроблені правові основи української державної автономії під протекторатом іноземних держав (Росії і Польщі). Якщо Гадяцька угода визначала статус органів влади на кшталт Польської держави і передбачала участь у здійсненні влади різних суспільних станів (козацт­ва, духовенства, міщанства), то конституція П.Орлика закріпляла принцип козацького республіканізму. Хоча в цій конституції були елемен­ти розподілу влади на виконавчу, представницьку і судову, проте з огляду на збереження станового (козацького) принципу формування влади і відсутності ідеї громадянства вона не піднялася до рівня розвитку пізнішого європейського конституціоналізму.

4. У руслі просвітницького напряму проблеми політики розроблялись у працях Ф.Прокоповича і М.Козачинського. Так, Ф.Про­копович розвивав стосовно Росії та України концепцію освіченого абсолютизму, згідно з якою влада монарха передана йому народом внаслідок договору є необмеженою і вільною від договірних зобов’язань, народ не має права не тільки на повстання, а й на посягання на владу правителя. М.Козачинський розробляв проблеми природного права і військової політики.

5. У політичній думці ХІХ–ХХ ст. можна виділити декілька ідеологічних і методологічних напрямів: демократично-народницький, соціал-ліберальний, консервативний, націоналістичний, націонал-державницький, націонал-комуністичний.

6. Для демократично-народницького напряму характерні такі ідеологічні елементи: визнання народу рушійною силою історичного процесу; розуміння українського народу як окремої етнокультурної одиниці; обґрунтування ідеї народоправства у вигляді народної демократичної республіки; ідея федеративного устрою України; ідея державної автономії України в складі федеративної Росії чи інших федеративних союзів; надання переваги колективним формам власності. Представниками цього напряму можна вважати М.Костомарова, В.Антоновича, М.Грушевського, Р.Лащенка і С.Шелухіна.

7. Лібералізм в Україні містив як власне ліберальні, так і соціаліс­тичні (переважно прудонівського типу) ідеї, а також ідеї народницької ідеології. Зокрема визнавалися пріоритет політичних і громадянських прав особи над державою і нацією, конституціоналізм і правова держава, державна автономія України в складі Російської федерації, самоврядування, національний розвиток на ґрунті загальнолюдських цінностей. Представниками цього напряму були М.Дра­гоманов і Б.Кістяківський.

8. Український консерватизм ґрунтувався на ідеях домінуючої ролі держави в національному і соціальному розвитку, монархічній формі державного правління, територіальному патріотизмі, пріоритетності приватної власності, провідній ролі аристократії у державотворчому процесі, вирішальній ролі моральних і релігійних чинників у суспільному поступі. Теоретики українського консерватизму дотримувалися різних поглядів стосовно майбутньої форми держави. Так, В.Липинський обґрунтував концепцію трудової легітимної монархії, С.Томашівський — клерикальної монархії, а В.Ку­чабський — мілітарної монархії.

9. Націоналістичний напрям започаткував М.Міхновський ідеями про національну незалежність України, необхідність силових методів для досягнення визвольної мети, етнічний принцип формування нації.

10. Д.Донцов сформулював засади ідеології інтегрального (чинного) націоналізму, для якого характерними були волюнтаризм, антидемократизм і елітарність кастового характеру.

11. М.Сціборський, спираючись на ідеологічні засади Д.Донцова, розробив доктрину нового націоналізму — націократії, сутність якої зводилася до необхідності забезпечити панування нації у власній державі з допомогою влади соціально-корисних верств України. З позицій демократичного націоналізму проблеми нації, держави, глобальних тенденцій світового процесу розглядали П.Полтава та Л.Ребет.

12. Представники національно-державницької ідеології обґрунтували принцип самовизначення нації в етнічних кордонах у формі національно-демократичної держави, допускали участь України у федеративних чи конфедеративних об’єднаннях як самостійної держави на підставі міжнародних угод, заклали розуміння політичної нації як синтезу ідеї психокультурної спорідненості людей, держави і території. Визначними представниками цього напряму були юристи і політологи С.Дністрянський, В.Старосольський, О.Бочковський і С.Рудницький.

13. Поява націонал-комунізму зумовлювалася двома обставинами: нерозривним зв’язком попереднього національного руху з соціалізмом і порушенням державних і національно-культурницьких прав України з боку більшовицької Росії. Націонал-комуністи визнавали УСРР як українську національну державу, вірили в комунізм як прогресивний лад, у рамках якого можна реалізувати національно-державницький ідеал, нещадно критикували російський більшовизм як такий, що всіляко обмежує державні й культурні права українського народу. Визначними представниками цього напряму можна вважати М.Хвильового (який вбачав майбутнє України у відмежуванні від ­Росії, в орієнтації на європейську культуру, у подоланні малоросій­ства, українофільства і москвофільства), а також В.Винниченка, світогляд якого в еміграції еволюціонував у бік соціал-демократії.


Тематика семінарського заняття

1. Демократично-народницький напрям розвитку політичної думки.

2. Соціал - лібералізм.

3. Консерватизм.

4. Націоналізм та націонал-комунізм.


^ ТЕМА 4. ОСНОВНІ ПОЛІТИЧНІ ІДЕОЛОГІЇ (ДОКТРИНИ) СУЧАСНОСТІ


Політична ідеологія є однією із найвпливовіших форм політичної свідомості, яка реалізується в доктринах, що виправдовують прагнення тієї чи іншої групи осіб до влади і намагаються відповідно до цих цілей підпорядкувати громадську думку власним ідеям. Таким чином, ідеологія – система концептуально оформлених уявлень, ідей і поглядів на політичне життя, яка відображає інтереси, світогляд, ідеали, умонастрій людей, класів, націй, суспільства, політичних партій, громадських рухів та інших суб’єктів політики.

Консерватизм – політична ідеологія і практика суспільно-політичного життя, що орієнтуються на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад (Ф. Шатобріан, Е.Берк, Ж. де Менстр, Л. де Боналд). Сучасний неоконсерватизм не заперечує суспільного прогресу, але пояснює його як зміну, що не порушує принципів гуманізму, моралі й не спричиняє анархії; розвиток суспільства має бути безпечним як для окремої людини, так і для всього суспільного організму. Основні ідеї: формування сильної влади, збереження в суспільстві сильної позиції держави; допуск до політичної влади лише представників елітних прошарків суспільства; сила державної влади – у моральності та професіоналізмі; у міжнародних відносинах на першому плані повинні бути національні інтереси, економічна зацікавленість.

Лібералізм – політична та ідеологічна течія, що об’єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва і демократичних свобод. На кін. ХіХ ст.. як новий тип лібералізму почав формуватись неолібералізм, або «соціальний» лібералізм (Дж. Гобсон, Т.Грін, Ф.Науман, Дж. Дьюї та ін.) – відображення розвитку суспільства від вільного підприємництва до державно-монополістичного регулювання економіки. Течія виходить із розуміння необхідності партнерства між урядом, бізнесом і працею на всіх рівнях господарського механізму, створення системи оптимального поділу праці між поверхами влади. У центрі неоліберальних теорій – проблеми власності, проблеми розподілу й перерозподілу національного доходу, структура соціальних потреб суспільства і способів їх задоволення.

Основні ідеї: до функцій держави відноситься захист підприємництва, ринку і конкуренції від монополізму; соціальний захист громадян: безоплатна освіта, державна медична допомога, створення системи соціального забезпечення; забезпечення рівних соціальних можливостей у здійсненні основних прав людини

Соціалізм – вчення і теорії, які стверджують ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній власності в її різноманітних формах, відсутності експлуатації, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей в залежності від затраченої праці, на основі соціально забезпеченої свободи особистості. Існує два тлумачення соціалізму: марксистський підхід розглядає соціалізм як нижчу стадію комунізму, як формацію, що приходить на зміну капіталізму після завершення революційного перехідного періоду. Основні ідеї: ліквідація приватної власності і експлуататорських класів; утвердження суспільної власності на засоби виробництва, провідної ролі робітничого класу; здійснення принципу: «від кожного – за здібностями, кожному – за працею»; забезпечення націй основі соціальної справедливості, умов для всебічного розвитку особистості.

Соціал-демократія – ідеологічна і політична течія, яка виступає за здійснення ідей демократичного соціалізму в усіх сферах життя суспільства; важлива складова політичних лівих сил сучасності, впливова серед робітничих і демократичних кіл Західної Європи. Соціалізм у даному випадку досягається не у результаті революційної ліквідації капіталізму, а шляхом його реформування із збереженням приватної власності, забезпечення росту середнього класу, досягненням вищого рівня соціальної справедливості.


Тематика семінарського заняття

Поняття політичних доктрин та ідеологій.

Соціально-політичні ідеї та цінності консерватизму.

Лібералізм як теорія і ідеологія.

Політична доктрина соціалізму (соціал-демократії).



^ ТЕМА 5. ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА. ДЕРЖАВА У ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ СУСПІЛЬСТВА.


1. Політична система — це сукупність інститутів та груп, які фор­мують і розподіляють політичну владу, здійснюють управління су­спільними процесами, а також репрезентують інтереси певних соціаль­них груп у рамках відповідного типу правової системи і політичної культури.

2. Особливості політичної системи полягають у тому, що вона володіє монополією на владу в масштабах усього суспільства, визначає стратегію суспільного розвитку, забезпечує політичне й адміністративно-державне управління суспільними процесами, формує правову систему.

3. Структура політичної системи включає:

1) політичні інститути державної влади — глава держави, парламент, уряд, представники держави на регіональному рівні;

2) політичні інститути регіональної влади — політичні виконавчі та представницькі (законодавчі) органи суб’єктів федерації, автономії та регіонального самоврядування;

3) політичні інститути місцевого самоврядування (сільські, селищні, міські ради та голови місцевого самоврядування);

4) політичні інститути, які забезпечують формування політичної влади та політичного управління – виборча та партійна системи;

5) суб’єкти політичного процесу — громадяни, політичні та громадські лідери, партії, громадські організації та тіньові суб’єкти політики (мафії, клани, кліки);

6) форми політичної взаємодії (співпраця, конкуренція, конфлікт, консолідація, панування та експлуатація).

4. Політична система виконує функції: владно-політичну, національної інтеграції, стабілізації соціально-політичного життя, соціально-політичної модернізації, управління, правову.

Типологізація політичної системи здійснюється на основі різних підходів до типологізації суспільства, а також за масштабом i характером управлінських функцій, політичним режимом та політичною культурою.

Політична система України є посткомуністичною. У нiй поєднуються елементи командно-адмiнiстративної, мафiозної та демо­кратичної систем. Для неї характернi такi ознаки: збереження струк­тури i функцiй старого адмiнiстративного апарату, елементiв тоталiтарної культури, що виявляється у нетерпимостi до опонентiв, двомiрній оцiнці дiйсностi, догматизмі; великий обсяг мафiозних каналiв розподiлу матерiальних i фiнансових ресурсiв через пiльговi податки, кредити, використання не за призначенням бюджетних коштiв, створених органами державної влади для збагачення номен­клатурних кланiв взамiн на отримання вiд них тiньових доходiв; поступова реа­лiзацiя конституцiйних принципiв для створення правових умов розвитку сучасної правової демократiї. Полiтична си­стема України сягає корiнням у схiдноправославну цивiлiзацiю, iсторичнi наслiдки якої подолати у сучасному модернiзацiйному про­цесi важко.

Після ухвалення конституційного проекту № 4180 та проекту № 3207-1 в першому читанні, перемоги на президентських виборах 2004 р. опозиційної еліти склалися сприятливі умови для модернізації політичної системи України.

7. Політична культура (політичні знання, цінності, стиль політичного мовлення, моделі політичної поведінки).


Тематика семінарського заняття

1. Сутність і структура політичної системи.

2. Функції політичної системи.

3. Основні підходи до типологізації політичних систем.

4. Взаємодія політичної та правової систем.

5. Політична система України.


^ ТЕМА 6. ПОЛІТИЧНІ РЕЖИМИ ТА ПОЛІТИЧНА ВЛАДА.


1. Влада — це можливiсть i здатнiсть одних соцiальних суб’єктiв здiйснювати свою волю, впливати на iнших з допомогою примусу, права, авторитету. Існує декiлька пiдходiв до розуміння влади: бiхевiористський — розглядає владу як певний тип поведiнки, здатний впливати на поведiнку iнших; телеологiчний — як засiб досягнення суспiльної мети; iнструменталiстський — як набiр певних iнструментiв впливу на суспiльство (сила, багатство, знання); структуралiстський — як організаційна структура, яка визначає характер поведiнки мiж керiвниками i пiдлеглими з точки зору покарання i винагороди.

2. Влада за її застосуванням у суспiльних сферах, а також засобами впливу подiляється на економiчну (владу менеджерiв, власникiв), духовну (владу релiгiйних iєрархiв, мiстикiв, магiв), iнформацiйну (владу науковцiв, експертiв, засобiв масової iнформацiї), полiтичну, адмiнiстративну, вiйськову. Полiтичною є державна, регіональна влада та місцеве самоврядування, влада партiй і груп тиску, влада полiтичних лiдерiв i засобiв масової iнформацiї.

3. Атрибути полiтичної влади слiд розглядати з позицiй трьох парадигм: примусу, легiтимностi, суспiльної угоди. Парадигма примусу розглядає владу як органiзований примус держави (насильниць­кий, узаконений, правовий, iдеологiчний, прихований) для забезпечення суспiльного порядку нацiональної безпеки тощо. Парадигма легiтимностi ґрунтується на тому, що влада тримається на довiрi пiдданих або громадян до iснуючих державних iнститутiв внаслідок домiнуючих у даному суспiльствi цiнностей i норм. Парадигма суспiльної угоди розглядає владу як угоду мiж владними i суспiльними iнститутами з приводу надiйного забезпечення прав i свобод громадян, нацiональної безпеки.

Плюралiзм владних центрiв, що функцiонує в рамках цивiлi­зованого правового узгодження рiзноманiтних полiтичних, еконо­мiчних та iдеологiчних iнтересiв, запобiгає утворенню владної монополiї, трансформацiї її управлiнських функцiй у функцiї панування.

4. Типологiзацiя влади здійснюється за такими критерiями: харак­тером примусу, типом легiтимностi, ступенем публiчностi, типом влад­ного суб’єкта, джерелами формування, ступенем подiлу влади та механiзмом стримування i противаги.

5. Влада в Українi є напiвприхованою, з мафiозними каналами розподiлу ресурсiв (матерiальних, фiнансових, iнформацiйних), високим ступенем корумпованостi владних структур, поєднанням право­вих i насильницьких форм примусу, дуже низьким ступенем легiтим­ностi загалом i зокрема тих видiв легiтимностi, котрi є визначальними в сучасному цивiлiзованому свiтi. За джерелами формування влада в Українi є корпоративно-клановою, олiгархо-демократичною, подiленою на законодавчу, виконавчу i судову, з недостатньо оформленим юридично механiзмом стримування i противаги.

1. Поняття “полiтичний режим” вживається у декiлькох значеннях: як елемент форми держави поряд з такими елементами, як форма державного правлiння та державного устрою; як поняття, тотожне поняттю “полiтична система”; як поняття, що означає функцiональний стан полiтичної системи, конкретизує змiст її елементiв з точки зору юридичних, полiтичних, економiчних i духовно-культурних факторiв та механiзмiв формування влади і її розподiлу, а також характеристики вiдносин мiж владними і невладними iнститутами. У посібнику це поняття вживається в третьому значеннi.

2. Полiтичний режим розкриває характер вiдносин мiж: державою i громадянським суспiльством; гiлками центральної влади — главою держави, урядом, парламентом, вищими судовими iнстанцiями; державою й органами регiонального i мiсцевого самоврядування; державою i партiями; державою i групами тиску; партiєю і групами тиску; виборчою системою i формами державного правлiння; iдео­логiчними i неiдеологiчними формами полiтичного примусу.

3. До типологiзацiї полiтичного режиму можна застосувати декiлька пiдходiв: класичний, що розкриває системнi ознаки полiтичного режиму; фрагментарний, що видiляє промiжнi режими, а також класифiкує полiтичний режим за окремими атрибутами.

4. Полiтичний режим України — промiжний. Він поєднує елемен­ти тоталiтарного, анархо-демократичного, охлократичного, а також авторитарно-демократичного режимiв. Пiсля прийняття нової Конституцiї в Українi переважають елементи авторитарно-демократичного та олігархічно-кланового режимів, але iснують конституцiйнi та політичні передумови для становлення демократичного режиму. Полi­тичний режим України можна також вважати режимом опiкунської демократiї, при якому внаслiдок недорозвиненостi iнститутiв громадянського суспiльства, недостатнiх юридичних механiзмів громад­ського контролю над владними структурами державна влада виконує двi суперечливi функцiї: сприяє становленню громадських iнститутiв i одночасно гальмує їхній розвиток. Після Помаранчевої революції та перемоги опозиційних сил на президентських виборах 2004 р. намітилися тенденції становлення ліберально-демократичного режиму України.


Тематика семінарського заняття

Сутність і структура політичного режиму.

Типи політичних режимів.

Політичний режим України.

Влада як суспільний феномен.

Політична влада та її основні риси.

Парадигми політичної влади.

Політична влада в Україні.



^ ТЕМА 7. ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ, ПАРТІЙНІ СИСТЕМИ ТА ГРОМАДСЬКІ ОБ’ЄДНАННЯ.


1. Американський політолог Ж.Лапаломбара, визначаючи поняття “політична партія”, вказує на чотири її ознаки: 1) партія як суб’єкт певної ідеології або особливої світоглядної орієнтації; 2) як організація, тобто достатньо тривке об’єднання людей на різних рівнях політики — від місцевого до міжнародного; 3) мета партії — завоювання та здійснення влади (хоча бувають партії, які вбачають свій обов’язок у пробудженні суспільної думки навколо болючих суспільних проблем); кожна партія прагне забезпечити собі підтримку народу — від голосування за неї до активного членства.

Партії утворюються внаслідок виборчої кампанії, а також виростають із профспілкових, релігійних організацій, клієнтів визначних політиків.

Партії виконують такі функції: ідеологічну, наукову, участь у боротьбі за владу, здійснення влади, розробка політичного курсу, представництво соціальних інтересів.

Типологія партій здійснюється за такими ознаками: ідеологія, політична платформа, організаційна структура, методи і засоби діяльності, політичний статус, соціальна база і електорат.

За ідеологією партії поділяються на: комуністичні (ліві), соціал-демократичні (лівоцентристські), ліберальні (центристські), консервативні (правоцентристські), фашистські (праві).

За організаційною структурою розрізняють масові, кадрові, партії виборців, централізовані з авторитарним, авторитарно-демократичним типами управління, децентралізовані з горизонтальними координуючими ланками, фракційні партії.

За методами і засобами діяльності партії бувають авангардні і парламентського типу.

Основними статусними ознаками партії є юридична, територіальна, владна.

Соціальна структура й електорат відображають соціальний склад партії, а також партійні орієнтації тих чи інших соціальних груп.

Під партійною системою треба розуміти сукупність політичних партій, характер їх взаємодії, місце і вплив у політичній системі.

Існують різні підходи до типологізації партійних систем. В основі типологізації партійних систем лежить семитипова схема Дж. Сартрі, згідно з якою їх можна поділити на однопартійну, гегемоністську, систему з домінуванням однієї партії, двопартійну, обмеженого плюралізму, поляризованого плюралізму, атомізовану.

Партійна система в Україні є атомізованою. Партії мають слабкий вплив як на формування владних структур, так і на різні сфери розвитку суспільства. Для неї характерні такі ознаки: 1) ідеологічна невизначеність і еклектизм, подвійні стандарти щодо використання ідеологічних пріоритетів (один для замовників – інший для електорату); 2) примітивна організаційна структура – напівзакрита і напівтіньова, що не сприяє конкурентній боротьбі всередині партії; 3) слабка взаємодія партій із соціальними групами, відсутність стратегії формування власного електорату; 4) розрив між партійними керівниками, апаратом та партійними масами; 5) залежність партій від виконавчої влади й олігархічних структур; 6) вихід із тіні олігархічних партій, посилення їхнього впливу на політичну владу; 7) розгортання конкуренції не тільки між лівими і правоцентристськими, а й правоцентристськими та олігархічними партіями.

Закон України “Про партії” від 2001 р., узаконення пропорційної системи на рівні парламентських виборів і виборів до регіональних та місцевих органів самоврядування, а також формування уряду на основі парламентської партійної коаліції сприятимуть формуванню сучасних конкурентноздатних партій із сталими ідеологічними пріоритетами та розвинутою організаційною структурою.


Тематика семінарського заняття

1. Сутність і функції партії.

2. Типологія партій.

3. Партійні системи.

4. Партії і партійна система в Україні.


^ ТЕМА 8. ЕКОНОМІЧНА ТА СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ.


1. Соціальна політика — це багатовимірна система про­грам, служб і заходів (управлінських, регулятивних і саморегулятивних), спрямованих у соціальну сферу. Вона охоп­лює різноманітні напрями суспільного буття. Нормальне функціонування соціальної політики є гарантом суспільної злагоди та солідарності, створює умови для реалізації та самореалізації економічної та соціальної безпеки членів люд­ської спільноти. Класичного визначення поняття «соціальна політика» не існує. Початково її визначали як систему державних рішень, спрямованих на