Реферат: Ни, що базується на зміцненні гарантій прав людини І громадянина, важливим є піднесення на належний рівень правосвідомості та правової культури громадян України

Вступ

У сучасних умовах розбудови правової системи України, що базується на зміцненні гарантій прав людини і громадянина, важливим є піднесення на належний рівень правосвідомості та правової культури громадян України. Велике значення в реалізації цього процесу належить правовій освіті.

Система правової освіти у суспільстві дає змогу вирішувати різні освітні завдання: готувати професійних юристів, кваліфікованих фахівців у всіх сферах життя з потрібними юридичними знаннями, навчати основ права громадян України.

Посібник з курсу «Основи правознавства» охоплює важливі питання з основних галузей права. Він дає можливість почерпнути знання з теорії держави і права, конституційного, цивільного, шлюбно-сімейного, трудового, адміністративного, кримінального та інших галузей права України.

У логічній послідовності викладено теми, що висвітлюють діяльність правоохоронних органів та здійснення правосуддя.

Зміст посібника відповідає завданням та вимогам навчальної програми з курсу «Основи правознавства». У ньому на основі досягнень юридичної науки викладається державно-правова проблематика.

Матеріал викладено згідно з програмою вступних іспитів до юридичних вузів та факультетів з дисципліни «Основи правознавства». Глави, наявні у посібнику, забезпечують необхідний рівень підготовки абітурієнтів до вступних іспитів. Пропонований посібник рекомендується також студентам неюридичних спеціальностей вищих навчальних закладів, слухачам підготовчих курсів, для випускників шкіл, гімназій,що бажають отримати базову освіту за напрямом підготовки «Право».

Вивчення дисципліни «Основи правознавства» спрямоване насамперед на формування у молоді громадянської зрілості, свідомого і відповідального ставлення до виконання своїх конституційних обов’язків, втілення на практиці законів України.

Сподіваємося, що абітурієнти, студенти свідомо підійдуть до осмислення запропонованого навчального матеріалу і на основі рекомендованих джерел та літератури глибше засвоять необхідний курс «Основи правознавства».


Розділ перший

^ Держава і право


Глава 1

Держава


1.1 Основні теорії виникнення держави

Тисячоліття люди живуть в умовах державно-правової дійсності: вони є громадянами (чи підданими) певної держави, підкоряються дер­жавній владі, погоджують свої дії з правовими приписами. Природно, що з давніх часів люди почали замислюватися над причинами і шляха­ми виникнення держави. Цей інтерес спричинив утворення різних те­орій і доктрин. Висловлено десятки, якщо не сотні суперечливих при­пущень. Разом із тим суперечки про природу держави і права, причини, джерела й умови їх виникнення продовжуються і донині.

Причини цього, по-перше, - у складності й багатосторонності само­го процесу виникнення держави і права, труднощах, що об'єктивно існують у його сприйнятті. По-друге, у неминучості суб'єктивного сприйняття цього процесу з боку дослідників. По-третє, множинність цих теорій пояснюється розходженнями історичних і соціальних умов, у яких жили їхні автори, розмаїтістю ідеологічних і філософсь­ких позицій, які вони займали.

Розглянемо основні теорії, що виділяють походження держави і права як специфічну проблему.

^ Теологічна теорія. Однією з перших теорій походження держави і права була теологічна, яка пояснювала їх виникнення божествен­ною волею. Теологічна теорія відстоює ідеї непорушності, вічності держави, необхідності загального підпорядкування державній волі як влади від Бога, але разом із тим і залежності самої держави від бо­жественної волі, що виявляється через церкву й інші релігійні ор­ганізації. Найбільш яскравий представник — Фома Аквінський.

^ Патріархальна теорія. Її зміст полягає в тому, що держава виникає з патріархальної роди­ни. Голова цієї родини стає главою

держави — монархом. Його вла­да, таким чином, — це продовження влади батька, монарх же дово­диться батьком усім своїм підданим. Основні положення патріар­хальної теорії переконливо спростовуються сучасною наукою. Теорія враховує лише окремі зв'язки, окремі сторони процесу держа­вотворення.

Історико-матеріалістична теорія. Суть цієї теорії в тому, що держава виникає як результат природного розвитку первісного суспільства, розвитку насамперед економічного.

Історико-матеріалістична концепція містить два підходи. Один з них, що панував у радянській науці, вирішальну роль відводив кла­совій боротьбі. Другий підхід виходить з того, що в результаті еконо­мічного розвитку ускладнюється саме суспільство, його продуктивна і розподільча сфери. Це вимагало удосконалення управління, що й приводить до виникнення держави.

Саме історико-матеріалістична (соціально-економічна) теорія має під собою суто науковий ґрунт. При цьому, як буде зазначено далі, обидва її напрями правомірні, оскільки в різних історичних умовах вирішального значення як причини появи держави можуть набувати як класові антагонізми, так і необхідність вирішення загальних справ, удосконалення управління суспільством, спеціалізації цього управління як форми поділу праці.


^ 1.2 Передумови та умови виникнення держави

Держава як нова організаційна форма життя суспільства виникає внаслідок неолітичної революції, переходу людства до відтворювальної економіки, тобто у процесі зміни матеріальних умов життя суспіль­ства, становлення його нових організаційних форм. Первісна держа­ва виникає, щоб організаційно забезпечити функціонування відтво­рюючої економіки, нових форм трудової діяльності.

Як правило, найдавніші держави виникають як міста-держави. Селище, у якому живуть вільні общинники-землероби, являє собою тепер вже не родову (сімейну), а сусідську общину. Воно поступово стає адміністративним, господарським і релігійним центром. Це міс­то разом з прилеглою до нього невеликою сільськогосподарською місцевістю і стає містом-державою. У такому місті постійно прожи­вають вожді і жерці, воно стає місцем, де проходять засідання рад і зборів. Місто-держава знає чітку соціальну диференціацію, майно­ве розмежування, поділ праці.

З розвитком суспільства поступово усвідомлювалася важливість успішного управління, керівництва, відбувалася його спеціалізація, а та обставина, що особи, які здійснюють управління, накопичують відповідний досвід, приводила до довічного виконання громадських обов'язків. Чимале значення в закріпленні таких порядків мала і ре­лігія. У ранньокласовій державі відбувається подальше виокремлен­ня знаті, присвоєння громадських посад через передачу цих посад від батьків до дітей і головним чином на цій основі збагачення певних суспільних груп.

Класова природа первісних держав чітко визначилася лише з ча­сом, коли розмежування суспільства, класоутворення призвели до за­хоплення держави тим чи іншим класом і пристосування її до своїх інтересів і потреб. Процеси утворення класів і держави не можна ро­зуміти спрощено, нібито спершу виникли класи, потім їхній антаго­нізм привів до появи держави. Ці процеси йдуть паралельно, взаємо­діючи один з одним. Ранньокласова держава не є результатом діяль­ності тільки панівного класу. Вона— результат розвитку всього суспільства в цілому на етапі становлення відтворюючої економіки. Але, зрозуміло, той чи інший клас, захопивши державу, міг стати за допомогою держави і панівним класом.

При цьому поступово зникає практика виборності, змінюваності вождів, воєначальників, членів міських магістратів, рад. їм на зміну прийшла інша практика — присвоєння посад і передача їх своїм на­щадкам. У ранньокласовій державі особлива роль належить жерцям, що забезпечують знання і дотримання релігійних норм. Крім того, правитель у ранньокласовому суспільстві, як правило, поєднує світ­ську і релігійну владу, вважається посередником між божествами і на­родом. Теократична державність була первинною в багатьох регіонах.

Таким чином, на відміну від соціальної організації первіснооб­щинного ладу, держава являла собою нове політичне, структуроване і територіальне утворення. Політичне тому, що, на відміну від родо­вої общини (яка захищала загальні інтереси її членів), держава стала виражати і захищати класові інтереси. Держава виділилася із суспіль­ства як особлива група людей, основним заняттям яких стали дер­жавне управління, організаційна діяльність. У ній з'явилися нові ін­струменти управління: суди, в'язниці, поліція, армія, інші органи, що можуть застосовувати примус.

На відміну від первісного суспільства держава стала територіаль­ним утворенням. Якщо первісна община мала у своїй основі засновану на спорідненні організацію, то держава поступово шляхом перерос­тання цих общин у сусідські переходить до осілого способу життя, якого об'єктивно вимагало землеробство. Першим етапом територі­альної організації стало місто, що поєднувало вже не стільки роди­чів, скільки населення, що проживало на певній території. Відтепер і апарат держави орієнтувався на управління тими чи іншими група­ми, що проживало на певній території в межах державних кордонів.

Таким чином, з аналізу нової державної форми організації сус­пільства можна зробити висновок, що ознаками держави є єдиний те­риторіальний простір, на якому здійснюється господарська діяль­ність; наявність особливої верстви людей — апарату управління і примусу, єдина система податків і фінансів. До цих ознак варто додати і мову, єдину для спілкування на території тієї чи іншої держави, єдину оборонну і зовнішню політику, транспортну, інформаційну, енергетичну системи.


^ 1.3 Основні шляхи виникнення держави

У науці розрізняють східний та західний шляхи виникнення дер­жави.

Перші держави східного типу виникли близько 5 тис. років тому в долинах великих річок — Нілу, Тигру і Євфрату, Інду, Гангу, Янцзи та ін., тобто в зонах поливного землеробства, що дозволяло різко підвищити продуктивність праці. Саме там уперше були створені умови для виникнення державності: з'явилася матеріальна можли­вість утримувати апарат управління, який не брав участі у вироб­ничій діяльності. Поливне землеробство потребувало будівництва каналів, дамб, водопідйомників та інших споруджень, підтримки їх у робочому стані. Усе це визначало насамперед необхідність об'єднан­ня общин під єдиним централізованим управлінням, оскільки обсяг робіт істотно перевищував можливості окремих родоплемінних утво­рень. Разом з тим усе це обумовило збереження сільськогосподарсь­ких общин і відповідно суспільної форми власності на основний засіб виробництва — землю.

Структура держави східного типу була подібна до піраміди: на­горі (замість вождя) — необмежений монарх, деспот, чия влада мала божественний характер; нижче (замість ради старійшин і вож­дів) — його найближчі радники; далі — чиновники нижчого рангу і т. д., а в основі піраміди — сільськогосподарські общини. Головний засіб виробництва — земля — формально перебуває у власності общин, общинники вважаються вільними, однак фактично все стало державною власністю, включаючи особистість і життя підданих, що виявилося в безроздільній владі держави.

Східні держави в деяких своїх рисах істотно відрізнялися одна від одної. В одних, як у Китаї, рабство мало домашній, сімейний характер. В інших, як у Єгипті, було багато рабів, які поряд з об­щинниками робили значний вклад в економіку. Однак, на відміну від європейського, античного рабства, що ґрунтується на приватній власності, раби здебільшого були власністю держави і храмів і по­рівняно з общинниками-землеробцями не були основною продук­тивною силою.

Водночас усі східні держави мали багато спільного: всі вони були абсолютними монархіями, деспотіями; відрізнялись могутнім чинов­ницьким апаратом; в основу їхньої економіки покладено державну фор­му власності на основні засоби виробництва, а приватна власність мала другорядне значення. Східний шлях виникнення держави являв собою плавний перехід, переростання первісного, родоплемінного суспільства на державу.

Західний шлях виникнення держави мав істотні відмінності від схід­ного. Основним державотворчими факторами на території Європи (на­самперед в античних державах) були класовий поділ суспільства, інтен­сивне формування приватної власності на землю, а також на інші засо­би виробництва: худобу, рабів. Уже на ранньому етапі общинного ладу спостерігається економічна нерівність. Приватна власність стала базою, фундаментом для утвердження економічного панування за­можних верств населення.

Іншим шляхом йшло становлення держави на Заході. Якщо при­родні умови Греції і Риму сприяли прискореному зламу патріархаль­ного ладу, то ці умови в Західній і Східній Європі до певного момен­ту створювали можливості для певного розвитку продуктивних сил у рамках родового суспільства, тоді як рабовласництво в тому вигляді, як воно існувало в Середземномор'ї, було економічно невигідно.

Общинники, що розорялися, попадали в залежність від багатих, а не в рабство, що сприяло тривалому збереженню колективної форми господарювання. Військові потреби, а також напівкочове землероб­ство сприяли збереженню колективної форми виробництва, в якій рабам просто не могло бути місця. Тому там майнова диференціація і соціальне розмежування привели поступово до формування протофеодального суспільства, в якому селяни зберігають особисту свобо­ду і власність на землю. Таким шляхом йшов розвиток і багатьох ін­ших держав на території Європи (Древньої Русі, Франції, Німеччини та ін.)


^ 1.4 Поняття функцій держави

Перед будь-якою державою постає коло завдань, на вирішення яких вона спрямовує свої матеріальні ресурси, ідеологічні та полі­тичні зусилля. З усієї сукупності цих завдань можна виділити такі, що виражають сутність держави. Ці основні напрями діяльності держа­ви називаються її функціями.

Функціональний підхід, по-перше, допомагає глибше засвоїти са­ме поняття держави, побачити її історичне призначення і роль у жит­ті суспільства; по-друге, дає можливість науково окреслити зміст ді­яльності держави в конкретних історичних умовах; по-третє, служить цілям удосконалювання організаційної структури держави й якісно­го здійснення державного управління.

Функції держави — це взяті в комплексі головні напрями її вну­трішньої і зовнішньої діяльності, що виражають і конкретизують кла­сову і загальнолюдську сутність і призначення держави в суспільстві, цілі й завдання держави з управління суспільством у властивих їй формах і властивими їй методами.

Головні завдання і цілі держави на тій чи іншій стадії розвитку обумовлюються економічними, політичними та соціальними умова­ми в суспільстві. Здійснення функцій держави має постійний, систе­матичний характер і відбувається протягом всього часу існування умов, що спричинили появу тих чи інших функцій.

Усебічне пізнання держави припускає вивчення того, як цей соці­альний інститут діє, змінюється, розвивається, як реалізує своє соці­альне призначення. Держава тільки тоді функціонує продуктивно, коли її функції повною мірою відповідають об'єктивним потребам суспільства.

Функції держави відносно суспільства — це основні напрями її ді­яльності, спрямовані на вирішення загальних справ суспільства. Необ­хідність їх вирішення ставить перед державою певні завдання. Пояс­нити функції держави — це пояснити завдання, що постають перед нею, і способи їх здійснення. Слід мати на увазі, що і внутрішні, і зовнішні функції здійснюються відносно суспільства, в якому існує держава.

Все це допомагає виділити наступні найбільш істотні ознаки функцій держави.

Функція держави не будь-який, а саме основний, головний на­прям її діяльності.

У функціях предметне виявляються її класова і загальнолюдська сутність, її соціальне призначення. Функції держави як виражен­ня її соціального призначення показують, у чому знаходить своє виявлення вплив держави на суспільство, її регулююча роль.

Виконуючи свої функції, держава тим самим вирішує завдання, що постають перед нею.

Функції держави конкретизують цілі державного управління. Ви­конуючи свої функції, держава вирішує завдання з управління суспільством.

Реалізуються функції у певних формах і особливими, характерни­ми для державної влади методами.

Функції держави мають об'єктивний, конкретно-історичний ха­рактер.


^ 1.5 Класифікація функцій держави

Вивчення функцій держави неможливе без правильної, науково обґрунтованої класифікації. В наукових і практичних цілях функції держави можуть бути класифіковані за різними критеріями: часом дії, об'єктом, принципом поділу влади, ступенем значущості, похо­дженням, сферою політичної спрямованості.

За часом дії їх поділяють на постійні, здійснювані державою на всіх етапах існування, і тимчасові, поява яких викликана специфічни­ми умовами суспільного розвитку, а припинення — їх зникненням.

Класифікація за об'єктом найхарактерніша. Кожна функція держави має свій об'єкт впливу і свій зміст. Об'єкт — певна сфера суспільних відносин (економіка, культура, екологія та ін.), на яку спрямований державний вплив. Об'єкти є критерієм розме­жування функцій держави, їх поділу на економічні, політичні, куль­турні, ідеологічні тощо.

Деякі вчені до критеріїв відносять також принцип поділу влади і класифікують функції держави на основі цього принципу.
Відповідно функції поділяють на законодавчі, виконавчі і судові.

Проте ця класифікація не є загальноприйнятою, її противники ствер­джують, що цим самим функції держави ототожнюються з функціями її окремих органів — законодавчих, виконавчих та судових.

4 Висловлюється також думка, що функції держави варто поділя­ти на основні і неосновні (додаткові). Звичайно, такий поділ дуже умовний. Кожна функція держави є об'єктивно необхідною. Однак на різних етапах розвитку держави можливе виділення пріоритетних напрямів, на яких варто зосередити увагу в першу чергу. Ці напрями стають для держави основними.

Основні функції — це найзагальніші, найважливіші напрями ді­яльності держави зі здійснення стратегічних завдань і цілей, що по­стають перед нею в певний історичний період. Основні функції дер­жави містять безліч інших її функцій, іменованих неосновними фун­кціями. Останні як структурні складові основних функцій являють собою напрям діяльності держави з виконання її завдань у конк­ретній, вужчій сфері громадського життя.

5 ^ За причинами (джерелами) виникнення функції держави можна поділити на функції, що випливають з класових протиріч (придушен­ня опору експлуатованих класів та ін.), та функції, що випливають з потреб суспільства в цілому (забезпечення правопорядку, охорона природи і навколишнього середовища тощо).

Класові функції — це ті напрями діяльності держави, що найпов­ніше відображають класові інтереси, волю того класу, тієї соціальної сили, групи, що панують у цьому суспільстві, захоплюють і здійсню­ють державну владу.

Загальносоціальні функції реалізуються в інтересах усього сус­пільства, у тому числі і панівної еліти, і підлеглих класів, і соціальних груп (наприклад, будівництво доріг, іригаційних систем, боротьба зі стихійними лихами, здійснення соціальних програм та ін.).

6 ^ За сферами політичної спрямованості (внутрішня і зовнішня по­літика) функції держави поділяють на внутрішні, що визначають ді­яльність держави всередині країни, її роль у житті цього суспільства, і зовнішні — діяльність за її межами, що розкриває роль держави у відносинах з іншими державами. Внутрішні і зовнішні функції будь-якої держави тісно пов'язані,

оскільки зовнішня політика багато в чому залежить від внутрішніх умов існування цієї держави. У теорії держави поділ функцій на внутрішні і зовнішні є най­більш поширений. Внутрішні функції, спрямовані на вирішення внут­рішніх завдань країни, показують ступінь активності впливу держави на суспільство, а зовнішні — на встановлення і підтримку відно­син з іншими державами. Проте нині поділ функцій держави на внут­рішні і зовнішні втрачає деякою мірою своє значення, оскільки бага­то внутрішніх функцій набувають зовнішнього характеру (наприклад, еко­логічний напрям діяльності держави) і навпаки.

Спостерігається виділення глобальних функцій держави, які ха­рактеризують її діяльність в екологічній, демографічній, сировинній, космічній сферах, у галузі створення і використання ядерної, інфор­маційної технології, у галузі захисту прав людини й інших сучасних глобальних сферах діяльності, що стосуються всієї цивілізації. Але все одно значення внутрішніх функцій держави не можна в жодному разі применшувати.

^ Внутрішні функції держави. Серед внутрішніх функцій можна ви­ділити блок охоронних функцій — охорони існуючих форм власнос­ті, забезпечення (охорони) правопорядку, охорони і захисту прав і свобод громадян.

Конституція, визнавши людину, її права і свободи вищою соці­альною цінністю, вперше закріпила захист прав і свобод людини і громадянина як функцію держави. Тим самим охорона і розвиток по­літичних, економічних, соціальних, культурних, особистих прав і свобод складають зміст діяльності всіх органів державної влади.

Охорона наявних форм власності — функція, властива всім дер­жавам, бо всі вони охороняють і захищають свій економічний фунда­мент. У демократичному суспільстві діє принцип рівного правового захисту усіх форм власності.

Охорона правопорядку — найважливіша і найнеобхідніша функ­ція будь-якої держави, що випливає з потреб суспільства. У демокра­тичній державі на перший план висувається охорона прав і свобод громадян, без чого неможливий справжній правопорядок.

Друга половина XX ст. характеризується тим, що в розвинених країнах світу до основних функцій держави соціального спрямуван­ня увійшла економічна функція. Тепер держава втручається в еконо­міку, визначає темпи її зростання, встановлює пропорції між окреми­ми її галузями. Утворились державний сектор економіки, державна власність, державне управління підприємствами й організаціями, що на ній базуються. Економічна функція держави має антикризову спрямованість і спрямована на створення соціально орієнтованої ринко­вої економіки. З економічною тісно пов'язана соціальна функція держави. Голов­не її призначення — усувати можливу соціальну напруженість у су­спільстві, вирівнювати різкі диспропорції в соціальному стані людей, розвивати охорону здоров'я, освіту, культуру. В усьому цьому чітко простежується мета держави — забезпечити всім гідне існування, вільний розвиток особистості, захист родини, соціальну справедли­вість і соціальну захищеність.

Ця функція випливає зі ст. 1 Конституції України, що визначає нашу державу як соціальну. Зміст цієї функції багатозначний: у дер­жаві охороняються праця і здоров'я людей, встановлюється гаранто­ваний мінімальний розмір оплати праці, забезпечується державна підтримка родини; розвивається система соціальних служб; встанов­люються державні пенсії та інші гарантії соціального захисту.

Соціальна функція держави спрямована на подолання бідності, нерівності і зростання безробіття; на стабілізацію рівня життя насе­лення і більш рівномірний розподіл тягаря економічних труднощів між різними верствами населення.

Останнім часом багато передових держав світу активно здійсню­ють функцію розвитку науково-технічного прогресу. Постійно розши­рюється сфера науково-технічних досліджень, що відбуваються на державній основі. Це викликано тим, що сучасні масштаби наукових досліджень і експериментальних робіт значно зросли. Тому держава бере на себе стимулювання технічного прогресу, майже повністю оп­лачує витрати в галузі фундаментальних теоретичних досліджень.

Функція розвитку культури, науки й освіти склалася замість рані­ше здійснюваної культурно-виховної функції з властивим їй доміну­ванням радянської державної ідеології. На відміну від колишньої функція розвитку культури, науки й освіти ґрунтується на визнанні Конституцією ідеологічного плюралізму, відповідно до якого ніяка ідеологія не може встановлюватися як загальнообов'язкова. Консти­туція гарантує кожному свободу літературної, художньої, наукової, технічної творчості, охорону інтелектуальної власності.

Екологічна функція, або функція охорони природи і раціонально­го використання природних ресурсів, об'єктивно обумовлена роз­витком науково-технічної революції і її часом негативних наслідків для людини. У цих умовах проблема екології вийшла на перший план не тільки в межах окремої країни, але й у глобальному міжнародно­му масштабі.

^ Зовнішні функції держави забезпечують здійснення її зовнішньої політики, відображають основні напрями її діяльності на зовнішньо­політичній арені, спрямовані на встановлення та підтримання певних відносин з іншими державами.

Серед зовнішніх функцій, як правило, виділяють такі: оборо­на країни, захоплення чужих територій, дипломатична, взаємодопо­моги. Однак з погляду сучасного розуміння права агресивну зовніш­ню політику, ведення агресивних воєн, імперіалістичну діяльність не можна вважати функціями держави. Це — діяльність, що суперечить міжнародному праву, тобто протиправна.

Останнім часом змінилася не тільки наша країна, але й увесь світ. Відійшла в минуле глобальна конфронтація. Відповідно істот­них змін зазнали зовнішні функції нашої держави: стала першоряд­ною функція підтримки миру і міжнародної безпеки, активізували­ся міждержавні економічні відносини, розвивається колективна без­пека, створюються міжнародні миротворчі збройні сили. Усе це й обумовило появу відповідних зовнішніх функцій.

Наша держава здійснює такі основні зовнішні функції: оборо­на країни; забезпечення миру і підтримка світового порядку; інтегра­ція у світову економіку і співробітництво з іншими країнами у вирі­шенні глобальних проблем.

Функція оборони країни передбачає військову безпеку, формуван­ня і функціонування збройних сил, застосування яких здатне проти­стояти агресії інших держав, посяганню на державний суверенітет.

Функція забезпечення миру і підтримки світового порядку передба­чає недопущення нової глобальної війни, зміцнення обов'язкового для всіх режиму нерозповсюдження зброї масового знищення, зміц­нення ООН.

Функція інтеграції у світову економіку і співробітництва з іншими країнами у вирішенні глобальних проблем виокремилась в основну функцію. Новий характер міжнародних зв'язків відкрив сприятливі можливості для більш ефективної реалізації інтересів нашої держави в галузі економіки, торгівлі, бізнесу, науково-технічного співробіт­ництва, інтеграції у світову економіку. Діючи в цьому напрямі, Украї­на вступила в основні міжнародні економічні організації, уклала ряд договорів про партнерство і співробітництво. Впровадження у світову економіку привело до реформування зовнішньоекономічної діяль­ності, за допомогою якої вітчизняний ринок тісно взаємодіє зі світо­вим; усунуто монополію держави в зовнішньоекономічних зв'язках.


^ 1.6 Форми і методи здійснення функцій держави

Держава повинна виконувати свої функції у притаманних їй фор­мах, застосовувати у своїй діяльності різні методи. У правовій літера­турі під формами здійснення функцій держави розуміють, по-перше, специфічні види державної діяльності; по-друге, однорідну за своїми зовнішніми ознаками діяльність органів держави, за допомогою якої реалізуються її функції.

Розрізняються правові та неправові форми реалізації функцій дер­жави.

^ Правові форми здійснення функцій держави — це однорідна за своїми зовнішніми ознаками, характером і юридичними наслідками діяльність державних органів, пов'язана з виданням юридичних актів (нормативних та індивідуальних). У правових формах відобража­ються зв'язок держави і права, обов'язок держави діяти при вико­нанні своїх функцій на основі права й у рамках закону. Крім того, вони показують, як державні органи і посадові особи працюють, які юридичні дії вони здійснюють.

Виділяють три правові форми здійснення функцій держави — правотворчу, правовиконавчу і правоохоронну.

^ Правотворча діяльність — це форма здійснення функцій держави шляхом підготовки і видання нормативно-правових актів, без яких реалізація функцій держави практично неможлива. Наприклад, як здійснювати соціальну функцію без законодавства про соціальне за­безпечення?

^ Правовиконавча діяльність — це діяльність державних органів з виконання законів і підзаконних нормативних актів шляхом видан­ня актів застосування права. Вона являє собою зв'язану з повсяк­денним розв'язанням питань управління справами суспільства владну, виконавчо-розпорядницьку роботу державних органів.

^ Правоохоронна діяльність — це форма здійснення функцій держа­ви за допомогою владної оперативної роботи державних органів з охорони норм права від порушень, захисту прав і свобод, із забезпе­чення виконання юридичних обов'язків, з притягнення осіб, що скої­ли правопорушення, до юридичної відповідальності, з охорони пра­вопорядку, попередження правопорушень.

^ Неправові (організаційні) форми охоплюють великий обсяг організаційно-підготовчої роботи у процесі здійснення функцій держави.

Така діяльність є і необхідною, і правомірною, але вона не пов'язана з юридично значущими діями, що тягнуть за собою правові наслідки. Це, наприклад, підготовча робота зі збору, оформлення і вивчення різної інформації при вирішенні юридичної справи, ознайомлення з листами і заявами громадян тощо.

Виділяють такі неправові (організаційні) форми діяльності державних органів із здійснення функцій держави: 1) організацій­но-регламентуючу; 2) організаційно-господарську; 3) організаційно-ідеологічну.

^ Організаційно-регламентуюча діяльність являє собою поточну організаційну роботу з вирішення повсякденних завдань, техніко-організаційного забезпечення функціонування різних ланок державно­го механізму.

^ Організаційно-господарська діяльність — це оперативно-технічна, поточна господарська робота з матеріального забезпечення вико­нання різних державних функцій (економічне обґрунтування, конт­рольно-ревізійна діяльність, бухгалтерія, статистика, організація по­стачання, збуту тощо).

^ Організаційно-ідеологічна діяльність — це повсякденна оператив­но-роз'яснювальна, виховна робота (роз'яснення законів та інших нормативних актів, формування суспільної думки; робота засобів ма­сової інформації тощо).

Методи здійснення функцій держави досить різноманітні. Так, виконуючи охоронну функцію, держава використовує методи пе­реконання і примусу, для реалізації економічної функції необхід­ний цілий набір економічних методів — прогнозування, плануван­ня та ін.


^ 1.7 Поняття форми держави

Поняття форми держави є однією з найважливіших характерис­тик державознавства. Форма держави є безпосереднім виразником її сутності і змісту. Якщо сутність держави дозволяє установити на­лежність державної влади, відповісти на запитання, хто її здійснює та в чиїх інтересах, то поняття форми держави відповідає на запитання, як організована державна влада, якими органами представлена, який порядок утворення цих органів і порядок здійснення повноважень, якими методами при цьому здійснюється державна влада. Від того, як організована і як реалізується державна влада, залежать ефектив­ність державного управління, стан законності та правопорядку. Ось чому проблема форми держави має дуже істотне практичне значення.

Форми держави так само, як її сутність і зміст, ніколи не залиша­лися і не залишаються раз і назавжди встановленими, незмінними. Під впливом економічних, політичних, ідеологічних й інших факто­рів вони змінювалися і розвивалися. За всю історію розвитку держа­ви і права були висловлені десятки і сотні різних думок про форми держави. Пропонувалися різні підходи і варіанти вирішення цієї про­блеми. Ще в Давній Греції і Римі філософи і юристи висловлювали різноманітні, часом дуже суперечливі думки з цього приводу.

Один з найвидатніших мислителів античності Платон вважав, що ідеальною формою держави є законна влада небагатьох — аристо­кратія. Крім того, ним розглядалася "законна монархія" — царська влада і "незаконна" — олігархія.

Платон створив цілісне вчення про динаміку державного життя і зміну його форм. Ідеальна держава і її аристократична форма, відпо­відно до цього вчення, не вічні. Держава може деградувати і зміню­вати свої форми. Аристократія, що призводить до появи приватної власності на землю і перетворення вільних людей на рабів, може ви­роджуватися в так звану тимократію, панування найсильніших вої­нів, може поступово перетворюватися на олігархію. Олігархія ж як лад, заснований на майновому цензі і владі багатих, — на демокра­тію. Нарешті, демократія може переродитися у свою протилеж­ність — тиранію. Це — найгірша форма держави, при якій безроз­дільно панує сваволя, насильство, безправ'я широких мас населення. Глава держави — тиран, захоплює владу.

Це вчення про різноманітність форм держави розвивав Арістотель. Він визначав форму держави залежно від кількості тих, що волода­рюють (один, кілька чи більшість), як монархію, аристократію або демократію. Ці форми держави вважалися ним "правильними". Кож­на з цих "правильних" форм могла легко спотворюватися і перетво­рюватися на відповідні "неправильні" форми — тиранію, олігархію чи охлократію. "Неправильні" форми використовувалися правителя­ми лише в особистих цілях. Традиції давньогрецької думки в дослі­дженні форм держави розвивалися й у Давньому Римі Цицероном. Він виділяв, залежно від кількості правителів монархію, аристократію, демократію.

Вчення й окремі ідеї, що стосуються форм держави, розвивалися й у наступні сторіччя. Значна увага дослідженню форм держави при­діляється в сучасній вітчизняній і зарубіжній науці.

У сучасній науці під формою держави розуміють сукупність її ос­новних характеристик, що розкривають організацію державної влади, її устрій і методи здійснення.

Форма держави розглядається у трьох аспектах. По-перше, це певний порядок утворення й організації вищих органів державної влади. По-друге, це спосіб територіального устрою держави, певний порядок відносин центральної, регіональної і місцевої влади. По-тре­тє, це прийоми і методи здійснення державної (політичної) влади. Та­ким чином, форма держави синтезується з трьох основних елементів, а саме: форми державного правління, форми державного устрою і типу державного режиму.


^ 1.8 Форма державного правління


Дана характеристика форми держави пояснює, з яких основних інститутів складається організація державної влади, як вони форму­ються і як взаємодіють один з одним. Під формою правління розумі­ють організацію верховної державної влади, особливо вищих і цент­ральних її органів, структуру, компетенцію, порядок утворення, тривалість їхніх повноважень, взаємовідносини з населенням, ступінь участі останнього в їх формуванні та функціонуванні. Форми правління розрізняються залежно від того, здійснюєть­ся верховна влада однією особою чи колегіально від імені народу. У зв'язку з цим і виділяють монархічні та республіканські форми правління.

^ У монархії (термін "монархія" - грецького походження, означає "єдиновладдя") вищі повноваження державної влади здійснюються одноособовим правителем, який отримує владу у спадщину і, як пра­вило, довічно.

Які ж юридичні ознаки монархічної форми правління? Державу очолює монарх, який отримує владу за принципом крові, успадкову­ючи її. Він не несе ніякої юридичної відповідальності за свої полі­тичні дії. У його руках зосереджена вся повнота верховної державної влади. На міжнародній арені монарх одноосібно представляє свою державу.

У теорії розрізняються монархії н