Реферат: Поняття правоутворення Вступ

- -



Поняття правоутворення

Вступ

Становлення Украіни як суверенноі правовоі держави потребує вивчення широкого кола правових проблем з урахуванням вітчизняноі право-творчості і зарубіжного досвіду . Ось чому в теоріі права велике значеннямають праваутворення і правотворчість ,адже вони є всіма формами і засобами розвитку і зміни права. Причому право не в загальносоціальному,

а саме в юридичному значенні. Юридичне “законодавче” право - це штучно

створене право , яке виходить від держави і суспільства , виражене в писаних

нормах , міститься в нормативно- паравових документах : законах, судових

прецедентах ,актах влади.
^ Оскільки правова, демократична держава засноваується на верховенстві
права , закону,та дуже важливо знати, розуміти і уявляти як виникає розви-

вається, змі нюється право, як воно формуеться, систематизуется, санкціонується.

Майбутнім юристам, з яких, можливо, багато хто буде безпосередньо

Займатися правотворчістю, необхідно закріпити, поглибити, узагальнити знання з даного питання, виробити навички самостійноі роботи.

Термін правоутворення має широке значення, що охоплую своїм змістом процеси виникнення і функціонування права, його існування і фіксованих і нефіксованих (не інституційних) формах. На цій підставі можна визначити, що правоутворення включає:

1. формування стійких соціальних зв’язків між членами суспільства та їх об’єднанями на підставі об’єктивних можливостей співіснування, в результаті чого між ними розподіляються зваємні права та обов’язки (не юридичного походження).

2. ретрансляція моделей цього зв’язку в сферу правової регламентації шляхом перекладу їх мовою юридичних нормативів та надання їх загальнообов’язкового державно-владного характеру.

3. втілення правових принципів, правил поведінки у взаємовідносини індивідів, що надає цім зв”язкам більшої стабільності, впорядкованості і захищеності.

Поняття правоутворення і правотворчості багато в чому являються тотожними, але правотворчість є частиною правоутворенняя і є більш вузьким

поняттям. Якщо правотворчість є правовою формою діяльності держави з

участю громадянського суспільства по по встановленню, зміні чи відміні юри-

дичних норм, то правоутворення є всіма формами і засобами виникненняя,

розвитку і зміни права, в тому числі і правотворчість. Якщо правотворчість

є перш за все формою владно-вольовоі діяльності держави, то правоутворення

є формою виникненняя і буття права, і воно відбуваєтся і поза правотворчості

держави, в рамках громадянського суспільства. Правоутворення також розкриває притаманні правотворчості закономірності, тенденції розвитку державно-правових процесів.

Держава є безпосереднім фактором створення правових настанов і головною силою їх здійснення. Найбільш значний вплив держави на право проявляється в сфері правотворчества, право формується при безпосередній участі держави. Однак держава нестільки формує право скільки завершує правоутвоутворюючий процес, придаючи праву певні юридичні форми (нормативниий акт, судовий чи адмінистративний прецендент). В цьому розумінні держава не є його (права) початковою, глубиною причиною. Держава створює право на ітституціональному рівні. Причини ж виникнення права знаходяться в матеріальному способі виробництва, характері економічного розвитку суспільства, його культурі, історичних традиціях народу. Недооцінка цього дуже важливого положення веде до того, що єдиним джерелом права визнається державна діяльність. Саме в цьому була помилка юридичного позитивізму. Держава визнавалась встановником права, в буквальному розумінні рахувалося, що воно творить право.

Держава, за допомогою правотворчості забезпечує розвиток всієї системи витоків права.

Процес правоутворення включає в себе не тільки правотворчий процес, але і весь підготовчий процес формування права. Необхідність існування останього зумовлена постійно виникаючою необхідністью підвищення рівня виданих актів. Воно залежить не тільки від рівня правотворчої діяльності, але й в більшій мірі від рівня проведених до приняття того чи іншого правого акту підготовчих робіт1.

Для того щоб приймаємий акт в максимальній мірі відповідав вимогам життя суспільство та був ефективним, досить важливо вирішити коло питань стосовно його характеру, форми, внутрішньої структури, місця та роль в системі нормативно-правових актів. Важливо також визначити коло факторів які сприяють, і навпаки заважають, підготовці та прийняттю того чи іншого нормативно-правового акту. Необхідно чітко спрогнозувати позитивні і, можливо, негативні (побічні) наслідки реалізації вимог і установок, розміщених в різних нормативно-правових актах.

Серед факторів які мають вагомий вплив на процес формування права (правоутворюючі фактори), слід виділити, в першу чергу, матеріальні (економічні), політичні, соціальні та інші фактори. Рівень якості, а разом з тим і ефективність нормативно-правових актів в великому значенні залежить від того, наскільки точно і всебічно враховується при їх підготовці та виданні всі існуючі, на даний момент, фактори, наскільки адекватно відображаються в них об’єктивна дійсність.

Кожний, особливо фундаментальний нормативно-правовий акт, повинен в максимальній мірі відображати і враховувати поряд з матеріальними умовами життя всього суспільства, рівним розвитку економіки різноманітних форм власності та рівнем життя людей, також відносини різних соціальних і політичних сил, ступінь політичної активності різноманітних політичних партій і рухів, стан відносин між різними носіями і народностями, характер відносин з іншими країнами і народами, місце і роль держави в навколищньому міжнародно-правовому середовищі.

Метою даної роботи є визначення і характеристика правоутворення, правотворчості, джерел (форм) права. В умовах становлення в Україні права на основі загальнолюдських цінностей особливим питанням є аналіз сутності, принципів, функцій правоутворення і правотворчості, їх роль у демократизації суспільних відносин, у формуванні правової держави і громадянського суспільства.

Завданням наукового осмислення понять правоутворення і правотворчості є проникнення в сутність цих понять, їх призначення, розкриття їх основоположних принципів, тенденцій розвитку.

Предметом даної роботи є об`єктивні якості понять правоутворення та правотворчостів їх понятійно-юридичному осмислені.

Об’єктом дослідження є правоутворення, правотворчість, джерела (форми) права.

Вивчення окремих питань, як в цілому і вивчення окремих галузей чи інститутів права, вимагає користування певними джерелами. Літературних джерел по вказаній темі багато, і опрацювати їх в помному об’ємі для цього рівня роботи неможливо. Тому тут використовується база досліджень досить обмежена – Конституція України; Скакун О.Ф. “Теорія держави та права”; Храпанюк В. Н. “Теория Государства и права” та інші. В цілому вказана тематика потребує глибшого дослідження.

І. ^ ПОНЯТТЯ ПРАВОУТВОРЕННЯ.

Правоутворення- це всі форми і засоби виникнення , розвитку і зміни права , в тому числі і правотворчість.1 Правотворення є соціальним регулюванням- процесом упорядкування поведінки соціальних суб’єктів шляхом надання їм прав на певні дії , накладення обов’язків, встановлення заборон , застосування заохочення та кари. Соціальне регулювання існує з моменту виникнення суспільства практично у всіх сферах його життєдіяльності, здійснюється за допомогою соціальної влади. Розрізняються два види соціального регулювання- державне та недержавне. Державним регулюванням є правотворчість.

Правотворчість – поняття більш вузьке ніж правоутворення, воно – частина правоутворення, його самостійна і вирішальна стадія(віщий рівень). Ініціативу, предложення про необхідність прийняття того чи іншого закону не можна вважати правотворчістю, хоча з ініціативи може початися правотворчість. Обговорення проекту конституції населенням – це не правотворчість,але може привести до неї.

Головною відмінністю правотворчості від правоутворення є те, що творчість права здійснюється державними органами чи їх санкціонуванням, дозволу.

Правоутворення – форма виникнення і буття права в широкому правовому полі: до правотворчості, поряд з ним, у вигляді правотворчості, в процесі реалізації права. Правоутворення відбувається і поза правотворчості держави, в рамках громадянського суспільства - у правосвідомості, конкретних правовідносинах, правомірній поведінці, у правових теоріях, судових прецедентах тощо. Правоутворення живить правотворчість новими правовими ідеями, правилами поведінки, конкретними рішеннями, угодами,які досліджуються, узагальнюються, истематизуються державогю, а потім оформлюються в нормах права, зовні виражених у нормативно-правових актах.

Можна видалити такі рівні правоутворення:2

Гносеологічний – відображає процес виникнення і розвитку права у формі правосвідомості.

Матеріальний – виражає формування права у вигляді конкретних правовідносин, правомірної поведінки.

3. Інституціальний- відображає існування права як системи правових норм.

Інституціальний рівень правоутворення являється рівнем правотворчості.

Розглянемо перші два рівні правоутворення.

А) Правосвідомість.

Існують різні форми суспільної свідомості, через які люди пізнають оточуючий світ. Це політична,моральна, національна, естетична, релігійна свідомість. До форм суспільної свідомості відноситься і правосвідомість.

Правосвідомість – це форма суспільної свідомості, щовбирає поняття, умови, емоції з приводу чинного або бажаного права, а також діяльності, пов’язаної з правом .1

Особливістю правосвідомості як специфічної форми суспільної свідомості полягає у слідуючому:

1.У правосвідомості відображаються лише ті явища,які складають правову сторону життя суспільства. Вона охоплює процес створення правових норм, реалізацію їх вимог в суспільному житті.

2.Особливості правосвідомості виражається також в способі відображення явищ суспільного життя. Усвідомлення правових явищ життя суспільства здійснюється через спеціальні юридичні поняття і категорії, такі, наприклад, як правомірність, неправомірність, правовідношення, юридична відповідальність, законність.

Ключовим пунктом правосвідомості є усвідомлення людьми цінностей природного права, прав і свобод людини і оцінка діючого права з точки зору

його відповідності загальнолюдським цінностям. Правосвідомість не тільки виражає відношення індивіду до правової дійсності, але й спрямовує його на певні зміни у правовому середовищі, прогнозує і модулює їх.


У структурному відношенні правосвідомість складається з таких елементів:

1.правова ідеологія.

2.правова психологія.

3.правова поведінка.1

Правова ідеологія – система правових принципів, ідей, теорій, концепції, які відображають теоретичне (наукове) осмислення правової дійсності,усвідомлене проникнення в сутність правових явищ. Це консцептуально оформлена, логйчно систематизована, теоретично і науково осмислена правосвідомість. Ведучим елементом правової ідеології є інтелект. Сучасна правова ідеологія засновується на системі теорії, ідей та принципів: теорія соціальної правової держави, принцип поділу влад, теорія народног суверенітету, визнання приорітету загальнолюдських цінностей над класовими, принцип верховенства прав тощо.

^ Правова психологія- сукупність почуттів і емоцій, що виражають відношення індивіда,групи, суспільства до права, правових явищ. Це неусвідомлене, або не до кінця продумане відношення до права, правовим явищам. Це правосвідомість, яка виходить від побутової практики, в процесі зіткнення з конкретними юридичними ситуаціями, а тому формується в більшості випадків стихійно, спородично, безсистемно,тобто правова психологія не осмислена теоретично, не впорядкована логічно. В ній ведучим елементом є емоції, а не понятійнй форми відображення правової дійсності.

^ Правова поведінка – є вольовою стороною правосвідомості , що являє собою процес переводу правових норм в реальну правову поведінку. Вона складається з елементів, що визначають її напрям(характер),- мотивів правової поведінки, правових установок.

Мотиви правової поведінки-всебічне осмислення ситуації, невидимий процес розщеплення свідомості на правомірне і неправомірне. Правові установки- відібражають готовність до певної правової поведінки в результаті оцінки правових явищ, впоивають на всі рсновні функції правосвідомості.


По суб’єктам (носіям) правосвідомості розрізняють:

1.Індивідуальну правосвідомість–сукупність правових поглядів, почуттів, настроїв і переконань конкретного індивіду;

2.Групову правосвідомість - виражає відношення до права, правовим явищам, їх оцінку зі сторони соціальних груп, формативних і неформативних колективів, відібражає їх загальні інтереси і потреби, співвідношення їх з інтересами всього суспільства;

3.Суспільну правосвідомість - виражає відношення до права всього суспільства, відібражає його інтереси.

Суспільна і групова правосвідомості проявляються не інакше як через індивідуальну правосвідомість, і в кожній людині вона проходить через призму особистих інтересів.

По глибині відображення правової дійсності правосвідомість може бути:

1.Побутова, непрофесійна – являє собою життєві, часто поверхневі судження про право людини, які взаємодіють з правом в повсякденній трудовій, сімейній, суспільній та інших сферах життя. Вона складається, перш за все, як результат того юридичног виховання, яке людина отримує, являючись членом впорядкованого суспільства;

2.Професійна- спеціалізовані правові знання, які використовуються в роботі професіоналами юристами. Вона включає:

а) наукова (теоретична) правосвідомість вчених викладачів вузів:

б) практична правосвідомість суддів, юрисконсультів, адвокатів, прокурорів та ін. Правосвідомість юристів передбачає високий рівень правового мислення.

Правосвідомість відіграє важливу роль в удосконаленні і розвитку правового життя суспільства.

По-перше, правосвідомість є необхідним фактором при створенні норм права. Адже правові норми формуюються в процесі свідомої, вольової діяльності правотворчих органів. Перш ніж отримати вираження в юридичних нормах, певні інтереси і потреби людей проходять через волю і свідомість індивідів, які створюють правові норми. Тому якість правових норм, їх відповідність потребам суспільного розвитку нерозривно зв”язано з правовими уявленнями, рівнем правосвідомості тих,хто створює правові норми.

По-друге, правосвідомість являється важливою і необхідною умовою точної і повної реалізації правових норм. Вимоги нором права звернені безпосередньо до людей. Ці вимоги також виконуються шляхом їх свідомої вольової діяльності. І чим вищий рівень правосвідомості держави, тим точніше виконуються приписи правових норм. Розвинута правосвідомість забезпечує добровільне, глибоко усвідомлене здійснення правових вимог, розуміння їх правильності і розумності. Вона забезпечує у людей почуття нетерпимості до порушень правопорядку.

Таким чином, правосвідомість є важливим фактором розвитку законодавства, стабільності правопорядку, реальності прав і свобод громадян. Удосконалена правосвідомість свідчить також про високу загальну і правову культуру особи, робить її повноцінним учасником різноманітних правовідносин.

б) Правомірна поведінка.

Правомірна поведінка складає основну, найбільш значну частину дій і вчинків громадян правової держави.

Правомірна поведінка- це така поведінка людей, яка відповідає приписам правових норм.1 В ній реалізується свобода людського спілкування, задоволення різнобічних інтересів особи. Дії всіх суб’єктів права будуть правомірними тоді, коли вони відповідають встановленим у нормах права дозволам чи зобов’язанням (суб’єктивним правам і обов’язкам).

Правомірна поведінка являє собою суспільно необхідне і суспільно корисне явище, вважається об’єктивною передумовою нормального функціонування громадського суспільства, сприяє його розвитку і процвітанню. Поведінка, узгоджена з правовими приписами, забезпечує не тільки свободу, але й відповідну їй організованість суспільних відносин , їх підпорядкованість передбаченому правом порядку.

В основі правомірної поведінки лежить розуміння людьми справед-ливості і корисності правових настанов , їх відповідальність перед суспільством і державою за свої вчинки , що засновано на соціальній зрілості і юридичній грамостності особи.

Правова поведінка має такі ознаки:

1. Є суспільно корисною соціальною поведінкою, забезпечує організованість і гармонійність суспільного життя, стійкий правопорядок, є важливим фактором вирішення завдань і функцій держави і суспільства, задоволення інтересів суб”єктів права.

2. Оформлено в юридичну форму- відповідає нормам і принципам права.

3. Має свідомо-вольовий характер, який виражається зовні у вигляді дії чи бездіяльності, здійснюється у формах реалізації норм права- дотримання, виконання, використання (громадянами), правопримінення (посадовими особами), несе юридичні наслідки- юридичні акти, юридичні вчинки.

4. Гарантується, охороняється державою.

Правомірна поведінка складається з елементів- правомірних вчинків, тобто правових вчинків, що мають суспільно корисний характер.

З допомогою правомірної поведінки право діє , поза нею воно мертве. Вид і міра правомірної поведінки встановлюється диспозиціями норм права. Правомірна поведінка виступає в якості загальної форми реалізації суб’єктивних юридичних обов’язків.

Сама правомірна поведінка складає суть правопорядку. Хляхом правомірної поведінки відбувається управління суспільством, здійснюється його життєдіяльність. Основна маса правовідносин, які виникають і діють у суспільстві мають у своїй основі правомірну поведінку .

Правова держава у своїй діяльності йде до того , щоб розширити і стабілізувати коло правомірних суспільних відносин шляхом підвищення якості правового регулювання, витіснення із життя суспільства поведінки, яка не узгоджується з правом.

В ході розгляду даного питання можна встановити, що правоутворення є найбільш широкою формою виникнення буття права. Воно існує як в державних рамках так і в рамках громадянського суспільства – в усьому його об’ємі, що стосується правових понять.

ІІ. ПРАВОТВОРЧІСТЬ.

Правотворчість- це правова форма діяльності держави з участю громадського суспільства (в передбачених законом випадках) по установленню (санкціонуванню), зміні, відміні юридичних норм. Правотворчість виражається у формуванні, систематизації, прийнятті і обнародуванні нормативно-правових актів.1

Головне призначення правотворчості-встановлення нових правових норм. Зміна і відміна застарілих правових норм сприяє утвердженню нових і вони входять в його склад як допоміжні прояви правотворчості.

Ознаки правотворчості:2

1.Здійснюється державою безпосередньо або з її попереднього дозволу, а також громадянським суспільством ( народом) і його суб’єктами.

2.Полягає у створенні нових норм або у зміні чи відміні діючих норм.

3.Отримує завершення у письмовому акті-документі,який називається нормативно-правовим актом.

4.Відбувається у відповідності з правовим регламентом, тобто з процедурою, яка встановлюється правовими нормами.

5.Має конкретно-цільову і організаційну спрямованість.

Правотворчість не можна зводити до законотворчості.

Законотворчість є виключною монополією представницьких вищих органів держави ( в Україні- Верховної Ради) або народу ( громадського суспільства) в передбачених законом випадках.

Законотворчість- важлива складова частина правотворчості, яка закінчується прийняттям законів. Результат правотворчості- всі нормативно-правові акти: закони, укази, розпорядження, рйшення тощо. Вони з’являються на світ внаслідок складної діяльності вищих державних органів, органів місцевого самоврядування, місцевої державної адміністрації, комерційних і некомерційних організацій, трудових колективів.

Правотворчість- одне із важливих напрямків функціонування громадського суспільства і держави , одна із правових форм їх діяльності.Вона є частиною правоутворення , його самостійною і вирішальною стадією.

Правотворчість починається тоді, коли прийнято державне рішення про підготовку проекту нормативно- правового акту,наприклад закону.

Головною відміною правотворчості від правоутворення є те , що творчість права здійснюється державними органами або з їх санкціонуванням , дозволу.

Правотворчість- це перш за все форма владно-вольової діяльності держави,формально нормативного закріплення міри свободи і справедливості, що включає в себе дослідження , узагальнення і систематизацію типових конкретних правовідносин, що виникають у громадському суспільстві, і направлена на створення нормативно- правового акту.

^ А) Принципи і функціїї правотворчості.

Виділяють дві групи принципів правотворчості: загальні і спеціальні.1 Загальні принципи правотворчості- цебеззаперечні основополагаючі вимоги, які виражають його сутність:

1.Гуманізм, тобто формування нормативно- правових актів на основі загально-людських цінностей ,міжнародних стандартів прав людини , створення умов і механізмів їх втілення в життя суспільства держави.

2.Демократизм, тобто вираження в ньому волі народу, безпосередня або через представників участь народу в розробці і прийнятті нормативно-правових актів .

3.Гласність- відкрите для громадськості, вільне і ділове обговорення проектів нормативно- правових актів, інформування про них населення .

4.Законність-прийняття нормативно-правових актів законним шляхом, у відповідності з конституцією закріпленим процесом правотворчості.

5.Науковість – ефективне використання досягненя юридичної та інших наук при складанні проектівнормативних актів.проведення їх незалежної наукової експертизи.

6.Системність - суворий облік системи права, системи законодавства, узгодженої зіншими нормативоно-правовими актами.

До спеціальних принципів правотворчості можна віднести :

- оперативність- це затягування проектів підготовки нормативних актів.

- поєднання динамізму і стабільності- створення стабільного нормативного акту і одночасно можливість вносити до нього доповнення і зміни.

- плановість – по функціональному назначенню актів і срокам їх прийняття.

- скрупульозність підготовки нормативних актів- відсутність непродуманих проектів.

- професіоналізм- залучення до розробки нормативних актів кваліфікованих спеціалістів із відповідних галузей науки, вчених-юристів і юристів-практиків, які мають необхідні знання і досвід.

- техніко-юридична досконалість- складання нормативно-правових актів з урахуванням правил, способів, прийомів юридичної техніки, які являються обов”язковимим для правотворчих органів.

- урахування місцевого досвіду- особливо в процесі прийняття нормативних актів місцевого значення.

Функції правотворчості - це напрями діяльності по встановленню, зміні чи відміні правових норм, створенню і розвитку законодавства.1

Основні функції правотворчості:

1.Функція первинного регулювання суспільних відносин

( розробка і прийняття нових правових норм) діє в тих випадках, коли суспільні відносини раніше не регулювались, і вперше виникла необхідність у їх регулюванні.

2.Функція оновлення и правового матеріалу(відміна ,зміна чи доповнення діючих норм) передбачає заміну тих законів, які застаріли, не відповідають потребам суспільного розвитку. При цьому важливо не займатися оновленням заради оновлення, оскільки стабільність краще змін. Коли ж суспільні потреби змінюються, суспільство потребує таке законодавство, яке адекватно відібражало б ці потреби. Тоді настає необхідність у створенні нових кодексів, законів, вносяться зміни і доповнення в відповідні законодавчі акти.

3.Функція ліквідаціїпрогалин у праві, тобто усунення повної чи часткової відсутності в діючих нормативних актах необхідних юридичних норм.

4.Функція удосконалення нормативно-правових матеріалів (кодифікаційна чи систематизаційна правотворчість) організаційною формою цієї функції є кодифікація законодавства, яка передбачає його суттєве оновлення.

^ Б) Стадії правотворчого процесу.

Не слід ототожнювати правотворчий і законодавчий процес.

Законодавчий процес- важлива складова частина правотворчого процесу.

Правотворчий процес- система взаємнопов’язаних процедур(стадій) по прийняттю, зміні як законів, так і підзаконних актів.1 В свою чергу стадії правотворчого процесу можуть бути розкладені на ряд стадій.

Кожний вид нормативно- правових актів зв’язаний з компетенцією державних органів певного рівня, а тому підготовка, розгляд і прийняття кожного виду актів у ієрархії актів володіють специфічними ознаками. Ступінь складності правотворчого процесу визначаються тим, які нормативно-правові акти приймаються – закони Верховної Ради, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів,рішення органів місцевого самоврядування тощо.

Класифікація стадії правотворчості може подаватися на фоні процесу правоутворення. Стадії правотворчості можуть співпадати зі стадіями правоутворення,однак прроцес правоутворення не вичерпується процесом правотворчості.

^ Стадії правоутворення і правотворчого процесу:2

1.Передпроектна стадія.

а) формування юридичного мотиву про необхідність внесення змін в діючу систему норм права- проходить на рівні правосвідомості в результаті виявлення волі народу(колективу), об”єктивно обумовленої потребами його соціального життя.

б) правотворчість ініціативна- обгрунтування юридичної значимості правової регламентації- видання нормативно- правового акту.

Це –етап правоутворення. Він характеризується дією об’єктивних факторів і представляє собою підготовчу стадію правотворчості.

^ 2.Проектна стадія.

а) прийняття рішення про підготовку проекту нормативно- правового акту.

б) розробка концепції проекту нормативно-правового акту і підготовка його тексту( або доробка проекту,внесеного в порядку правотворчої ініціативи),тобто юридичне формулювання волі народу(колективу) у виді норм права.

Проекти указів Президента, постанов уряду звичайно готуються відповідними міністерствами і відомствами або на підставі плана попередніх робіт , або по разовому дорученню Президента, керівництва уряду. Такі проекти можуть бути підготовлені в апараті президента і уряду.

Щоб забезпечити кваліфіковане створення проекту, передбачається участь спеціалістів у відповідності з відомчим ( галузевим) принципом, згідно якому створення початкових проектів здійснюється тими організаціями, профілю діяльності яких вони відповідають.

До підготовки проектів нормативно- правових актів залучаються партії, профспілки та інші громадські об”єднання.

в) попередній розгляд проекту нормативно- правового акту правотворчим органом. Для розгляду проекту звичайно залучаються зацікавлені державні органи, організації, громадськість. Форми обговорення різні: парламенські читання, наради з участю наукової громадськості і зацікавлених міністерств, рецензування науково-дослідницькими інститутами тощо. Після врахування предложень і зауважень проект остаточно розробляється і редактується.

^ 3.Обговорення проекту нормативно-правового акту і узгодження його тексту із зацікавленими особами. Найважливіші законопроекти можуть бути винесені на всенародне обговорення .

Цей етап правоутворення являє собою початкову стадію правотворчості.

^ 4.Стадія прийняття проекту нормативно-правового акту.

Ця стадія характерна для колегіального правотворчого органу- офіційне прийняття проекту після його обговорення. Колегіальні правотворчі органи(уряд, державні комітети та інше) приймають нормативні акти більшістю голосів. Президент держави , міністри та інші органи одноособового керівництва затверджують свої акти ( укази, накази, інструкціїї тощо) в персональному порядку.

Цей етап правоутворення характеризується активністю: вступає в дію суб”єктивний фактор і здійснюється власно “творчість права”.

^ 5.Забезпечувальна стадія:

а) підписання нормативно-правового документу.

б) присвоєння йому регістраційного коду після включення в Єдиний реєстр нормативних актів України.

^ 6.Информаційна стадія:

офіційне опублікування прийнятого нормативно-правового акту в засобах масової інформациї, доведення його до відома виконавців.

Цей завершальний етап правоутворення, який також має активний характер, являється заключною стадією правотворчості.

Важливою складовою частиною правотворчого процесу є законодавчий процес, тому необхідно зупинитись на характеристиці його в Україні.

Законодавчий процес- це система взаємопов”язаних і взаємообумовлених дій по створенню законів, які здійснюються в чітко вихзнаній послідовності.1

Він складається з наступних дій :

1.Офіційне внесення законопроекту у Верховну Раду- законодавча ініціатива.

2.Розгляд і обговорення законопроекту в комітетах і на сесії парламенту.

3.Прийняття закону.

4.Оприлюднення закону шляхом його опубліковання.

Найбільш важливі положення законодавчого процесу визначені у ст.ст.93, 94 Конституції України , більш докладно - в Регламенті Верховної Ради.

Стаття 93 Конституції визначає, що право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить Президентові України, народним депутатам України, Кабінету міністрів України, Національному банку України.1

Законопроекти, визначені Президентом України як невідкладні , розглядаються Верховною Радою позачергово.

Законопроекти розглядаються у пленарному засіданні після попереднього обговорення їх відповідними комітетами Верховної Ради.

Парламент розглядає законопроект у порядку обговорення: заслуховує доповідь та співдоповідь про законопроект, виступи депутатів. Регламент Верховної Ради передбачає декілька читань законопроекту у пленарному засіданні. У першому читанні обговорюється загальна концепція законопроекту, після його доопрацювання у комітетах Верховної Ради законопроект обговорюється у другому читанні і приймається шляхом голосування по статтям,главам (розділам) і в цілому. Можливо і третє читання, коли не досягнута згода і потребують доробки окремі статті.2

Закон приймається більшістю від конституційного складу парламенту України, крім випадків, передбачених Конституцією України ( ст. 91). Закон підписує Голова Верховної Ради і невідкладно напрвляє його Президентові України. Президент протягом 15-ти днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його або повертає закон зі своїми вмотивованими пропозиціями до парламенту для повторного розгляду. У разі, якщо президент протягом встановленого сроку не повернув закон для повторного розгляду , закон вважається схваленим Президентом України і має бути підписаним та офіційно оприлюдненим. Якщо під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий Верховною Радою не менш як двома третинами від її конституційного складу, Президент України зобов’яваний його підписати та офіційно оприлюднити протягом 10- ти днів.1

Закон набуває чинності через 10 днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але раніше дня його опубліковання. Офіційне оприлюднення – це оголошення від імені Верховної Ради заради загального відома і користування повного і точного тексту прийнятого Верховною Радою України шляхом його публікації в офіційному виданні “Відомостях Верховної Ради України”.

В разі термінової необхідності такі акти публікуються в газеті “Голос України”, інших виданнях, обнародується по телебаченню, радіо чи передаються телеграфом, розсилаються відповідним органам, установам, громадським організаціям.

^ В) Види і форми правотворчості держави.

Правотворчість здійснюється двома соціальними інститутами:

- державою в особі державних органів і їх посадових осіб.

- громадським суспільством і його окремими суб”єктами.

Основним видом правотворчості є правотворчість державних органів і їх посадових осіб.

По юридичній силі актів існують такі види правотворчості держави:

1.Законодавча діяльність , тобто діяльність по підготовці і прийняттю законодавчих актів(законотворчість). У правотворчості України головну роль відіграє законодавчий орган держави- Верховна Рада. Вона володіє монопольною законотворчою компетенцыэю, тобто виключним правом на прийняття законів і колом повноважень по їх прийняттю, передбачених конституцією та іншими законами. Її правотворчість – ведуча частина правотворчості і основна конституційно-правова форма прийняття законів державою.

2.Підзаконна правотворча діяльність , тобто діяльність по підготовці і прийняттю підзаконних актів ( підзаконна правотворчість).

Правотворчість інших державних органів України (правотворчістю займаються практично всі державні органи)здійснюється на основі і у відповідності з діючими законами.

Юридична сила прийнятих державними органами нормативно-правових актів залежить від рівня і об”єму їх повноважень, які визначаються місцем, займаємим у системі органів держави (Президент, Кабінет Міністрів, Міністерства, відомства, голови державних адміністрацій на місцях та ін.).

Існують такі форми участі держави у правотворчості:1

- безпосередня правотворчість держави- полягає у розробці і прийнятті нових правових актів. Інші прояви правотворчості

держави ( зміна чи доповнення,відміна, систематизація) мають допоміжне значення для формування системи права.

- санкціонована правотворчість полягає в утвердженні актів, прийнятих організаціями громадського суспільства – недержавними об’єднаннями: громадськими( партіями, профспілками) і комерційними ( акціонерними товариствами і ін.), або з поперднім дозволом їх видання.

- спільна правотворчість(нормативні угоди) заключається на галузевому, професійному і місцевому, теріторіальному рівнях. Наприклад, спільні акти о
Висновок

В процесі виконання даної роботи перед нею стояло завдання визначити поняття, зміст і ознаки правоутворення, правотворчості, джерел (форм) права. Підсумовуючи результати дослідження можна константувати:

1. Правоутворення є найбільш широкою формою виникнення і буття права. Воно існує як в державних рамках так і врамках громадянського суспільства – в усьому об’ємі, що стосується правових понять. Правоутворення включає в себе не тільки правотворчий, але й увесь попередній йому процес формування права. Необхідність існування якого є постійно виникаючою необхідністю підвищення якості створених актів. Воно залежить не стільки, а в основному - не тільки від рівня самої правотворчої діяльності, скільки від рівня проведених до прийняття того чи іншого правового акта підготовчих робіт.

Виділяють декілька рівнів правоутворення:

1. Гносеологічний;

2. Матеріальний;

3. Інституціональний.

Останній є рівнем правотворчості.

Правосвідомість відіграє важливу роль в досконаленні і розвитку правового життя в суспільстві. Вона є дуже важливим фактором. Адже правові норми формуються в процесі свідомої, вольової діяльності правотворчих органів. Перш ніж отримати