Реферат: М. М. Петрущенков член цк, перший секретар Чернігівського міськкому Компартії України

ІНФОРМАЦІЙНЕ пОВІДОМЛЕННЯ

про Пленум Центрального Комітету Комуністичної партії України


21 лютого 2009 року в м.Києві відбувся Пленум Центрального Комітету Комуністичної партії України.

На Пленумі розглянуто питання:

1. В організації, солідарності та єдності дій — запорука перемоги трудящих.

2. Про постанову Президії Центрального Комітету Комуністичої партії
України від 26 грудня 2008 року.

3. Організаційне питання.

З доповіддю з першого питання — «В організації, солідарності та єдності дій — запорука перемоги трудящих» на Пленумі виступив перший секретар ЦК Компартії України П.М.Симоненко.

В обговоренні доповіді взяли участь: М.М.Петрущенков — член ЦК, перший секретар Чернігівського міськкому Компартії України; К.В.Відякіна — член ЦК, перший секретар Дніпропетровського міськкому Компартії України;
Ю.П.Соломатін — член ЦК Компартії України (Київська обласна парторганізація); А.О.Александровська — член Президії ЦК, перший секретар Харківського обкому Компартії України; О.М.Масенко — член ЦК, перший секретар Полтавського обкому Компартії України; Л.П.Федоренко — член ЦК, перший секретар Донецького міськкому Компартії України; С.П.Кілінкаров — член ЦК, перший секретар Луганського обкому Компартії України; О.С.Смик — член ЦК, секретар Кіровоградського обкому, перший секретар Знам’янського міськкому Компартії України; В.М.Пархоменко — член ЦК, перший секретар Севастопольського міськкому Компартії України.

Із заключним словом виступив перший секретар ЦК Компартії України П.М.Симоненко.

Пленум прийняв постанову «В організації, солідарності та єдності дій — запорука перемоги трудящих».

Заслухавши інформацію з другого питання — «Про постанову Президії Центрального Комітету Компартії України від 26 грудня 2008 року», з якою виступив другий секретар ЦК Компартії України І.В.Алексєєв, Пленум прийняв постанову, якою вивів Л.І.Грача, першого секретаря Кримського рескому партії, зі складу Президії ЦК Компартії України.

На Пленумі розглянуто організаційне питання.

Пленум вивів А.В.Войтюка (Вінницька обласна парторганізація) зі складу ЦК Компартії України.

^ В організації, солідарності та єдності
дій — запорука перемоги трудящих


Доповідь першого секретаря ЦК КПУ П.М.СИМОНЕНКА

на Пленумі Центрального Комітету Компартії України
21 лютого 2009 року


Шановні товариші члени Центрального Комітету!

Ще два роки тому комуністи чесно й відкрито заявляли, що настає час «Ч». Сьогодні ми можемо констатувати як очевидний факт — час «Ч» в Україні вже настав.

За всіма соціологічними вимірами суспільних настроїв ми стоїмо на порозі потужного соціального вибуху. Трудящі дедалі рішучіше заявляють про готовність захищати свої соціальні права. Вони не хочуть миритися з надексплуатацією та безроздільним правлінням націоналістів і великого капіталу.

Ось чому перед буржуазною Україною, побудованою на дуже жорстокому класовому антагонізмі між працею й капіталом, стоїть питання, відповідь на яке на довгі роки визначить майбутнє країни.

Питання формулюється так: які соціальні групи населення повинні заплатити за вихід із кризи?

Олігархи та обслуговуючі їхні інтереси політики дають на це питання однозначну, хоча й не афішовану привселюдно відповідь: це повинні робити трудящі — робітники, селяни, інтелігенція, студенти, пенсіонери, дрібні підприємці, військовослужбовці.

Зараз якраз цей курс проводиться владою на вимогу МВФ заокеанських хазяїв. Вони без вагань «роздягають» трудящих, залазять у кишеню, забирають у них останні копійки.

Великий капітал, реалізуючи свої інтереси, фактично наклав контрибуцію на трудовий народ.

Таким чином, розвиток ситуації в країні у грудні 2008 — лютому 2009 року повністю підтвердив висновок комуністів про те, що буржуазія намагатиметься виходити з кризи лише за рахунок простого народу.

Необхідно, максимально використовуючи зростання протестних настроїв, негайно перейти до активних дій. За вихід із кризи повинні заплатити олігархи, а не трудовий народ. Головне завдання поточного моменту — допомогти трудящим зробити крок від стихійних окремих виступів різних соціальних груп до органі­зованих акцій масового характеру, з «класу в собі» перетворитися на органі­зовану соціальну силу.

Але перш ніж викласти свої пропозиції щодо плану наших найближчих дій, зупинюся на загальній оцінці ситуації в країні після грудневого 2008 р. Пленуму ЦК КПУ й на тому, як виконуються його рішення.

^ Характер економічної ситуації й причини зростання

соціальної напруженості

Українська промисловість різко скоротила обсяги виробництва. У листопаді 2008 року ВВП упав порівняно з листопадом 2007 року на 14,4%. Спад промислового виробництва триває 5 місяців поспіль.

За підсумками листопада минулого року обвал сягнув позначки 29%, у грудні — 26,6%. Підприємства всіх основних галузей промисловості працюють із 10–30-процентним завантаженням потужностей.

Останні місяці показали, що нинішня влада повністю відмовилася не тільки від підтримки, а й від захисту власного економічного простору для національного товаровиробника. Повновладними хазяями української економіки стали транснаціональні корпорації, котрі продовжують диктувати цінову політику на внутріш­ньому ринку.

Інспірована Ющенком газова війна з Росією стала одним із вирішальних факторів різкого посилення економічної кризи в Україні. Хімічна промисловість, яка забезпечує 6,4% від усього обсягу промислового виробництва й 350 тис. робочих місць, була повністю зупинена. Під загрозою опинилися транспортна інфраструктура й інфраструктура життєзабезпечення. У результаті цієї війни ціна на імпорт­ний газ зросла практично вдвічі. Це поставило базові галузі національної економіки на межу виживання, а національну економіку — під загрозу цілковитого колапсу.

Сьогодні «газова війна» з фактору українсько-російських суперечностей перейшла у фазу кланових розборок за «газову ренту» всередині України, тобто боротьба за газові надприбутки перейшла в площину державної корупції.

Два останні місяці показали, що приватний капітал зняв маску «соціально відповідального бізнесу» і показав свою істинну класову грабіжницьку сутність.

Незважаючи на труднощі, яких зазнають українські трудящі, капітал продовжує політику монопольних змов, роздування цін, ухилення від податків і наступу на соціальні права трудящих.

Галопуючими темпами підвищуються ціни. Тільки за офіційною статистикою, за рік майже на чверть збільшилися ціни на продукти харчування й послуги транспорту, на 50–70% подорожчали медичні послуги й майже на 30% — комунальні тарифи.

Реально лише з жовтня 2008-го по січень 2009 року ціни на ліки зросли більш ніж удвічі, на 50% зросли ціни на хліб, м’ясо та інші продукти харчування. У 20-градусний мороз приватні ТЕЦ пішли на відключення тепла й гарячої води для населення.

У країні стрімко зростає безробіття. Тільки за офіційними даними, у службі зайнятості зареєстровано вже близько 1 мільйона громадян. Експерти — економісти вважають, що реальне безробіття може досягти 5–6 мільйонів. У незалежній Україні робота й зарплата стали розкішшю, а не правом, закріпленим у Конституції.

При цьому капітал цинічно заявляє, що звільнення трудящих — це єдиний спосіб скоротити виробничі витрати. Але абсолютно очевидно, що врятувати країну можна не позбавленням громадян роботи й засобів для існування, а санкціями проти злодійкуватих бездарних олігархів.

Антикризова політика влади всіх рівнів зводиться до прагнення надягти на шию трудящих хомут руйнівних акцизів, податків і зборів.

Під егідою «боротьби з кризою» уряд та олігархічні партії «протягли» через парламент антисоціальний бюджет на 2009 рік. Він фактично означає відмову буржуазно-націоналістичної верхівки від закріпленого в Конституції статусу України як соціальної держави.

В абсолютній відповідності з директивами МВФ бюджет 2009 року не передбачає підвищення прожиткового мінімуму. Незважаючи на триваюче зростання цін і комунальних тарифів, він залишиться на рівні 626 гривень. Лише на 10% зросте мінімальна зарплата бюджетників.

Це значить, що з урахуванням інфляції в 2009 році реальні доходи бюджетників, пенсіонерів, студентів, малозабезпечених громадян скоротяться як мінімум на чверть.

Нахабно ігноруються положення Конституції, котрі гарантують права громадян на безплатні охорону здоров’я й освіту. Прийом у лікаря в київських полі­клініках став платним. Верх цинізму — введення плати за вхід на кладовища.

Таким чином, влада продовжує мародерствувати за рахунок найбідніших категорій населення.

По всій Україні зростають прострочки з виплатами зарплат учителям та працівникам державних медичних установ.

Критично збільшився дефіцит пенсійного фонду. Влада вже визнає, що на ви­плати пенсій не вистачає грошей. Для покриття дефіциту пенсійного фонду тільки в січні треба було близько 5 млрд гривень.

НБУ й комерційні банки в умовах кризи відмовилися кредитувати вітчизняного виробника, малий і середній бізнес. Рефінансування банків здійснювалося за корупційними схемами з величезними сумами «відкотів». Кредити підприємствам реального сектору економіки «надавалися» за 30-процентною ставкою. Фактично вітчизняна економіка «розстрілювалася прямою наводкою».

У результаті махінацій з державним фінансуванням приватних банків та спекулятивних ігор на валютному ринку гривня за два місяці знецінилася майже на 70%.

^ ВИСНОВОК: в Україні фактично встановлено панування державно-банків­ської мафії. Ігри НБУ з «рефінансуванням» та курсом валют зробили національну одиницю інструментом афер фінансових верховодів.

У таких умовах об’єктивно зростає соціальне напруження. Антиурядові виступи й страйкові рухи охопили Кіровоградську, Дніпропетровську, Донецьку, Одеську, Харківську, Херсонську та інші області.

Поки що не всі ці виступи відбуваються під керівництвом лівих сил. Однак очевидно, що дати відповіді на виклики кризи й захистити соціальні інтереси трудящих можуть тільки комуністи. Люди дуже швидко зрозуміють, що буржуазне патякання не варте й ламаного гроша. Але поки що важко добитися того, щоб протестуючі маси розуміли кінцеву мету своєї боротьби.

Деякі висновки, котрі необхідно активно використовувати в пропагандистській роботі, особливо партійним агітаторам для роз’яснення трудящим причин різкого погіршення їх становища.

^ Перше: глибока економічна депресія України породжена, насамперед, пороками спекулятивного капіталізму. Це поглиблюється тим, що уряд сліпо виконує інструкції неоліберальних доктринерів. Максимально відкривши внутрішні ринки й захопившись побудовою кредитних пірамід, «помаранчева» влада зробила національну економіку й населення заручниками глобального фінансового капіталу.

^ Друге: економіка країни обтяжена критичним зовнішнім боргом і балансує на межі дефолту. Влада нічого не зробила для розвитку внутрішнього ринку, модернізації національної промисловості й підвищення конкурентоспроможності
українських товарів. Корумповані чиновники й приватні власники поділили ренту від надексплуатації української промисловості. Замість інвестицій у розвиток прибуток осідав у численних офшорах.

^ Третє: замість розвитку національної економіки націонал-олігархічна влада підірвала її конкурентоспроможність. Українські товари втрачають ринки збуту. При цьому вступ у СОТ і безвідповідальні ігри з гривнею створили рай для імпортерів та фінансових спекулянтів. У країну ринув потік неякісних товарів і короткострокових «гарячих» кредитів, які не були забезпечені необхідним капі­талом банків. У результаті в 2008 році негативне сальдо торговельного балансу становило майже 18 мільярдів, а зовнішній борг зріс до 105 млрд доларів.

^ Як ми виконуємо свої рішення

Грудневий Пленум Центрального Комітету накреслив низку негайних заходів, спрямованих на вдосконалення й активізацію нашої масово-політичної роботи. Їхня мета — привести у відповідність з вимогами поточного моменту зусилля партії, спрямовані на організацію класової боротьби трудящих.

Важливість реалізації розроблених Пленумом заходів важко переоцінити. Від того, наскільки швидко й ефективно це буде зроблено, багато в чому залежить, чи зуміє партія перетворитися на справжнього лідера революційної боротьби мас.

А відстоювати своє право бути авангардом трудящих доведеться в обстановці дуже жорсткої конкуренції з буржуазними та дрібнобуржуазними «друзями народу», а фактично його заклятими ворогами різних політичних мастей. Адже вони не тільки намагаються перехопити наші гасла, як бувало вже не раз, а й щосили прагнуть витіснити комуністів на задвірки руху соціального протесту проти злочинної політики великого капіталу.

Від дня проведення грудневого Пленуму минуло вже більше двох місяців. В умовах соціально-економічної кризи цей період можна порівняти з цілими роками «спокійного» існування капіталізму. Ситуація розвивається стрімко, і ми зобов’язані випереджати події, а не пасти задніх в наростаючому народному гніві.

Чи можна сказати, що рішення Пленуму, які стосуються вдосконалення масово-політичної роботи партії, виконані сьогодні в повному обсязі? Або хоча б здебільшого?

Будемо говорити відверто: таке твердження було б, на жаль, безвідповідальною спробою видати бажане як дійсне.

Візьмімо рішення «здійснювати постійний моніторинг «больових точок» на кожному підприємстві й галузі.., у кожному населеному пункті...»

Чи проводиться такий моніторинг на місцях?

В окремих регіонах і населених пунктах, безумовно, так. Наприклад, ціле­спрямовану роботу в даному напрямку ведуть наші дніпропетровські й донецькі товариші.

Але це скоріше виняток, аніж правило. Більшості партійних комітетів налагодити повноцінний моніторинг сформованої у своїх регіонах соціально-економічної ситуації так і не вдалося. У кращому разі похапцем збираються окремі безсистемні дані про стан справ на деяких підприємствах. У гіршому разі — немає й цього.

І справа тут не тільки в об’єктивних причинах, пов’язаних із труднощами одержання достовірної й повної інформації. Хоч як гірко про це говорити, але повсюдно маємо факти свідомої бездіяльності, породженої лінню й байдужністю. У результаті об’єктивної картини того, що відбувається, немає ані в ЦК, ані — я в цьому впевнений на всі сто відсотків — у більшості місцевих партійних комітетів.

Гадаю, товариші, ви зрозумієте жорсткість таких оцінок. Виклики часу не дозволяють обмежуватися обтічними, дипломатичними формулюваннями при аналізі недоліків у нашій роботі. У сьогоднішніх умовах — це злочин перед партією й трудовим народом України. Боляче й соромно, коли ЦК дізнається про страйк на тому чи іншому підприємстві не від регіональних партійних комітетів, які знаходяться за два кроки від страйкуючого колективу, а з буржуазної преси.

Хочу підкреслити: постійний і систематичний моніторинг сформованої соціально-економічної ситуації потрібен не для формального звіту про виконану роботу. І навіть не тільки для того, щоб наші газети змогли розповісти людям правду про події, що відбуваються в Україні. Хоча останнє також дуже важливе.

Якщо ми не зуміємо налагодити «інформаційний конвеєр», по якому до Центрального Комітету невпинно стікатимуться всі відомості про те, що відбувається, нам не вдасться координувати й спрямовувати класові сутички, які дедалі частіше виникають сьогодні в різних точках України. Комуністи будуть відірваними від мас, а ті — від соціалістичної свідомості.

У результаті партія перетвориться на штаб, який намагається керувати битвою, не маючи достовірних і точних карт місцевості. І трудящі, котрі вступили в боротьбу з великим капіталом, абсолютно справедливо скажуть: такий штаб нам не потрібен.

А як справи з мобільними групами прямої соціальної дії, рішення про негайне створення яких прийняв грудневий Пленум?

Формально ці групи сформовані або формуються у всіх регіонах України. У деяких областях (наприклад, у Київській) вони активно залучаються до участі в акціях протесту, організовуваних нашою партією.

Однак коефіцієнт корисної дії таких груп вкрай низький.

І так буде доти, доки мобільні групи не перетворяться на інструмент вирішення головного завдання, поставленого перед ними Пленумом. А формулюється це завдання так: усіляко підтримувати й спрямовувати стихійні акції соціального протесту, які спалахують у різних кінцях України.

Підкреслюю, йдеться якраз про стихійні акції, котрі виникають спонтанно, за ініціативою знизу. Підтримавши їх, надавши практичну допомогу протестуючим людям, ми очолимо класову боротьбу не на словах, а на ділі. Адже головне завдання марксистсько-ленінської партії в кризових умовах полягає саме в тому, щоб оволодіти зароджуваною революційною стихією.

Поки що мобільні групи використовуються майже тільки під час акцій протесту, безпосередньо організовуваних Комуністичною партією. А партійні комітети на місцях флегматично констатують, що на площах, куди обурені люди прийшли з власної ініціативи, немає червоних прапорів.

На сьогоднішньому Пленумі ми повинні порадитися, як виправити ці недоліки.

Відповідно до постанови грудневого Пленуму ЦК партійні комітети повинні були широко розгорнути Всеукраїнську акцію протесту «Геть Ющенка та олігархів! Трудящим — гідне життя!»

Люди розуміють, що так далі жити не можна. І участь у цих громадянських акціях — це форма об’єднання трудящих проти капіталістичного ладу, це прояв недовіри до Ющенка як американської маріонетки й висловлення йому загального народного імпічменту, це категоричний протест проти політики печерного націоналізму.

Як ви знаєте, протестні акції проводяться в три етапи.

^ Перший етап було проведено в областях у грудні 2008 року. Першими свої мітинги біля будівель місцевих органів влади й самоврядування провели Харків­ський ОК КПУ — 5 грудня, Одеський ОК КПУ — 12 грудня й Севастополь­ський МК КПУ — 16 грудня.

17 грудня Дніпропетровський, Запорізький, Луганський, Миколаївський, Хмельницький ОК КПУ провели протестні акції разом із профспілками. Ці акції мали широкий суспільний резонанс.

20–22 грудня провели свої мітинги протесту Донецький, Кіровоградський, Черкаський, Чернігівський ОК КПУ, 26 грудня — Херсонський ОК КПУ, 30 грудня — Кримський реском КПУ. В інших областях відбулися пікети.

Під час першого етапу комуністи активно пропагували серед присутніх основні положення антикризової програми Компартії.

^ Другий етап Всеукраїнської акції протесту розпочався в середині січня й за­кінчується в ці дні.

В обласних центрах базових організацій, куди входили Кримський реском, Вінницький, Дніпропетровський, Донецький, Запорізький, Кіровоградський, Луганський, Миколаївський, Одеський, Сумський, Харківський, Херсонський, Черкаський ОК КПУ, Севастопольський МК, були проведені марші протесту, які завершилися мітингами, де приймалися вимоги трудового населення до влади.

Необхідно відзначити позитивний досвід зимового наступу на «помаранчевий» режим, нагромаджений Донецькою обласною партійною організацією. Масові марші, пікети, мітинги вона провела у всіх 46 містах і районних центрах, уміло задіяла свій організаційний, пропагандистський, кадровий та інформаційний ресурс. Кульмінацією стали потужна маніфестація й мітинг в обласному центрі, в якому взяли участь близько 8 тисяч трудящих. Пред’явлено жорсткі вимоги до Ющенка — аж до його відставки й притягнення до кримінальної відповідальності за розвал країни. Проводилися пікети біля прохідних підприємств, біля будівель навчальних закладів, місцевих адміністрацій. У містах обласного підпорядкування й населених пунктах були проведені мітинги.

Волинський, Житомирський, Закарпатський, Івано-Франківський, Київський, Львівський, Полтавський, Рівненський, Тернопільський, Хмельницький, Черніве­цький, Чернігівський обкоми, Київський МК КПУ провели регіональні акції у ви­гляді інформаційних («розмовних») пікетів. Їхня мета — розповсюдження інформації про цілі й вимоги Всеукраїнської акції протесту за ініціативою КПУ. Пікети виставлялися в точках зосередження великих мас людей — у години пік біля станцій метро, на міських транспортних розв’язках, біля залізничних станцій і платформ, а у вихідні — на ринках, в міських парках культури й відпочинку тощо.

Проводилися також політичні пікети, де заявлялася позиція КПУ. Вони відбувалися біля будівель місцевих рад та облрайдержадміністрацій.

^ Характерною особливістю другого етапу акції стало те, що розпочалося формування робітничих страйкових комітетів на підприємствах (наприклад, Сум­ський фарфоровий завод, завод «Дніпропрес», Херсонський машинобудівний завод і деякі інші), завдання яких — захищати заводи й фабрики від розграбування, не допускати скорочення робітників і фахівців, встановлювати робітничий контроль над вирішенням найважливіших питань життя трудових колективів.

Для підтримки назріваючого невдоволення і стихійних акцій протесту активі­зувалася робота зі створення мобільних груп прямої соціальної дії.

Активніше почали використовуватися засоби масової інформації, громадські слухання, сходи громадян, конференції, круглі столи, публічні виступи депутатів-комуністів щодо відстоювання інтересів трудового народу.

Партійні комітети разом із ветеранськими організаціями всіх рівнів, іншими громадськими організаціями лівого спрямування розробили на місцях комплекс заходів щодо соціального захисту їх представників. Компартія підтримала ініціативу Органі­зації ветеранів України зі створення при відповідній раді ветеранів або відповідному органі місцевої влади ветеранських антикризових координацій­них штабів.

Разом з іншими патріотичними політичними й громадськими силами вдалося посилити протидію фашизації суспільства. З цією метою партійні організації активізували роботу антифашистських комітетів на місцях.

Під час проведення акцій постійно підкреслюється, що в цей критичний момент Компартія України готова взяти на себе управління країною й відповідальність за вихід її з кризи.

Перебіг протестних акцій висвітлювався в центральних газетах інформаційного комплексу КПУ («Комуніст», «Рабочая газета», «Киевский вестник», «Новая волна», «Вільна Україна»), у газетах місцевих партійних комітетів КПУ загальним разовим тиражем понад 2 млн примірників. Матеріал про акції протесту постійно розміщувався на сайті КПУ, «Комінформі», сайтах обласних партій­них комітетів.

^ Набирає сили заключний, третій, етап акції під гаслом «Ющенко — валіза — Америка», який закінчиться масовою акцією в столиці України — Києві 23 лютого 2009 року. Головна особливість полягає в її неординарності й сприйнятті всіма верствами населення, особливо молоддю. Очікується, що в мітингу на майдані Незалежності візьмуть участь люди з усіх кінців країни.

Проте, аналізуючи перебіг і результати Всеукраїнської акції протесту «Геть Ющенка та олігархів! Трудящим — гідне життя!», необхідно зробити низку важливих політичних висновків.

Перше. Практично у всіх базових областях кількість протестуючих не відповідала нашим сподіванням і темпам падіння виробництва. В окремих регіонах вони були нечисленними й проходили, на жаль, мляво. Мітинги не мали особливого відгуку в жителів обласних центрів, серед яких не було бажаючих спонтанно приєднатися до них.

Це свідчить не тільки про недостатній вплив партійних комітетів на населення, а й про те, що воно ще не «дозріло» до масової участі в акціях протесту.

Звідси висновок: нашим парторганізаціям слід приділити першочергову увагу підвищенню політичної активності громадян. Особливо в умовах кризи, коли ми повинні залучити на свій бік трудящих, готових до практичних дій.

Друге. Партійні комітети на місцях, наші пропагандисти й агітатори не досить вміло й наполегливо використовують наявний інформаційно-пропагандистський ресурс. Тільки Донецький обком склав належний план інформаційного забезпечення обласних протестних акцій. Листівкова атака з приводу організовуваних акцій використовувалася з дуже слабким кількісним ресурсом, не завжди проводилася попередня роз’яснювальна робота з місцевим населенням.

Третє. Незважаючи на те, що ЦК рекомендував налагодити стосунки з трудовими колективами й енергійно залучати їх до участі в протестних акціях, — така робота проводилася епізодично й лише окремими комуністами-ентузіастами. У результаті представники трудових колективів на наших акціях практично були відсутні.

Сподіваємося, що ці висновки й пропозиції будуть враховані в подальших протестних акціях.

^ Характер і рушійні сили соціального протесту

Зростання соціальної напруженості в суспільстві підтверджують результати всіх соціологічних опитувань. Дедалі більша кількість громадян готова підключатися до акцій громадянського протесту. 27% населення готові взяти участь у мітингах і демонстраціях, страйках та бойкотах.

Аналіз започаткованих Компартією протестних акцій дає підстави зробити такі висновки.

Перше. Зростає кількість бажаючих підтримати протестні акції, ініційовані комуністами. Наше гасло «Геть Ющенка та олігархів!» точно відображає настрої трудящих і розуміння ними ситуації.

Але разом з тим багато учасників наших політичних акцій беруть участь також і в заходах, організовуваних їхніми класовими ворогами, усілякими політичними спекулянтами, проявляючи тим самим класову й ідеологічну нерозбірливість.

Гострота соціальних проблем різко зростає, однак масштаби й масовість протестних настроїв та виступів за темпами зростання значно відстають. Мусимо визнати, що соціальний протест ще не має чітких організаційних форм, єдиних гасел і не набув загальнонаціонального масштабу.

Готовність українських трудящих до протестних дій дуже часто продиктована не усвідомленням свого соціально-класового інтересу, а бажанням розв’язати скороминущу проблему:

— добитися своєчасної виплати заробітної плати;

— не допустити масових звільнень;

— запобігти тарифному свавіллю місцевої влади або захистити свої майнові права.

Очевидно, що самі протестні виступи — стихійні й мають локальний характер. У більшості випадків вони обмежені своїм підприємством, своїм містом або селищем, спрямовані на забезпечення вузького групового інтересу. І досі це ско­ріше соціальний вибух місцевого значення, аніж загальнонаціональний організований протестний рух.

^ За таких умов особливо актуальним для комуністів стає завдання політичної, організаційної, інформаційної допомоги трудящим. Трудові класи повинні усвідомити спільність своїх соціальних інтересів, а протестний рух має перетворитися на потужну й організовану силу.

Друге. Необхідно відзначити, що кризові явища в економіці залежно від галузі, регіону, розміру підприємства, форми власності проявляються нерівномірно. Тому наслідки кризи по-різному відчувають різні групи українських громадян.

Наприклад, індустріальні регіони — Донецька, Харківська, Луганська, Дніпропетровська й Запорізька області — найбільшою мірою відчувають вплив економіч­ної кризи. У цих областях «обласкані» й пригріті владою власники, не враховуючи інтересів трудящих, закривають підприємства, проводять скорочення зар­плат, ідуть на масові звільнення. Тут протестні виступи мають, в основному, соці­ально-трудовий характер, і їхніми основними активістами є індустріальні робітники.

Акції громадянського протесту в столиці України та інших великих містах пов’язані, насамперед, з невдоволенням політикою місцевої влади. Найчастіше тема соціального протесту — це запровадження нових необґрунтованих антиконституційних поборів, зростання тарифів і зниження якості послуг підприємств ЖКГ, транспорту й зв’язку.

Проблеми у фінансовій системі України, черговий обман вкладників і терор проти позичальників комерційних банків також призвели до зростання протестних настроїв. Особливо — серед городян, офісних працівників.

Одним із основних факторів зростання соціального протесту стала агресивна кредитна політика банків. Як у дешевому бойовику, громадян спочатку взяли в заручники, фактично нав’язавши кредити на невигідних умовах, а тепер вимагають викуп, погрожуючи позбавити квартири, машини чи іншого особистого майна.
Влада й олігархічні партії в парламенті не підтримали ані запровадження мораторію на вилучення заставного майна, ані фіксацію курсу долара на момент одержання кредиту.

Зростання соціальної напруженості в містах, пов’язане з безробіттям і фінансовими негараздами позичальників, також створює серйозний ґрунт для органі­зованого протестного руху.

Третє. На сьогодні найбільш активними суб’єктами протестних акцій виступають колективи промислових підприємств і громади великих індустріальних міст. Однак можна упевнено сказати, що в міру поглиблення кризи невдоволення в суспільстві наростатиме повсюдно, а соціально-класовий склад протестних рухів розширюватиметься.

Зупинення промислових підприємств, скорочення економічної активності і втеча великого бізнесу в тінь неминуче спровокують проблеми з наповненням державного бюджету. Затримки з виплатами заробітної плати й скорочення реальних доходів призведуть до посилення протестних настроїв серед працівників бюджетної сфери. До страйкового руху можуть підключитися вчителі, лікарі, державні службовці.

^ Прагнення захистити свої права зростатиме і серед пенсіонерів. Абсолютно очевидно, що вже в найближчому майбутньому ця влада не зможе гарантувати їм навіть мінімальний рівень життя.

Різке падіння доходів громадян ще більше загострить комунальні проблеми. Збільшення тарифів, масові відключення світла, тепла, гарячої води й газу, як це сталося в містах Донецьку й Дніпропетровську, критичне зношення інфраструктури життєзабезпечення й загроза техногенних катастроф — активізують протестний рух територіальних громад. Учасників таких виступів об’єднує не соціально-класовий інтерес, а приналежність до однієї територіальної громади. Тому в акціях протесту можуть брати участь не тільки пенсіонери, різнороби, самозайняті, а й дрібні підприємці, держслужбовці.

^ Активну участь в акціях протесту можуть взяти й селяни, тому що останнім часом загострилася проблема земельних відносин. З різних причин триває відчуження селян від власності на землю, почастішали випадки незаконного захоплення земель громад. Необхідно врахувати й те, що на селі швидкими темпами руйнується соціальна інфраструктура. Закриваються школи, клуби, бібліотеки. Молоді ніде працювати.

Режим намагається скасувати мораторій на продаж землі. В умовах кризи це спровокує прискорену скупку землі. Наслідком цієї так званої реформи стане не тільки збезземелення дрібного українського селянства, а й поява кількох сотень тисяч безробітних. Це призведе до подальшого зростання соціальної напруженості на селі.

Четверте. Аналізуючи сьогоднішній стан суспільства й характер суспільного протесту, необхідно виділити ще одну важливу особливість. Більшість сплесків соціального протесту, які не одержали належної організаційної та ідейно-політичної підтримки, стають об’єктами політичних маніпуляцій.

Політичні маніпуляції невдоволенням людей особливо небезпечні тим, що вони можуть стати причиною силового вирішення соціального конфлікту. Невдоволення громадян і зростання протестних настроїв створюють живильне середовище для політичних радикалів усіх мастей, які використовуватимуть стихію в інтересах олігархів.

Ці нові «попи гапони» за вказівкою влади розпалюватимуть в суспільстві нові вогнища конфліктів і суперечностей. Під впливом таких політичних провокаторів навіть локальний і стихійний соціальний протест може виливатися в різкі й навіть насильницькі форми.

Ця загроза цілком реальна. Багато наших співгромадян готові до участі в таких акціях. Грудневе опитування Центру ім. Разумкова показало, що 17,5% готові до незаконних форм протесту і майже кожен десятий готовий брати участь в акціях, пов’язаних із силовими або насильницькими діями.

Як показує практика нашої політичної боротьби, стихійні соціальні вибухи не дозволять захистити соціально-класові права трудящих, а отже, розв’язати проблему по суті. Тому першочергове завдання комуністів на нинішньому етапі — спрямувати соціальний протест в організоване русло.

«Без організації мас пролетаріат — ніщо. Організований, він — все», — ці слова Володимира Ілліча Леніна сьогодні актуальні як ніколи (Ленін В.І. Повне зібр. тв., т.14, с.115).

^ Основною опорою й активістами організованого протестного руху можуть виступити індустріальні робітники великих промислових підприємств.

При цьому ми повинні усвідомлювати, що не кожен наш заклик матиме негайний відгук. І якщо ми не почнемо працювати із суспільними настроями й соці­альними групами вже зараз — комуністи виявляться в ролі відсторонених спостерігачів.

^ Визначальними на даному етапі будуть два фактори.

По-перше, те, що масова свідомість зберігає свою інертність.

По-друге, те, що готовність трудящих мас негайно виступити на захист своїх прав і підтримати позицію комуністів не залежить напряму від темпів погіршення економічної ситуації.

^ До чого ми повинні бути готовими

Які ж негативні тенденції і явища набули сталого характеру? Це насамперед:

— кланова боротьба за владу, яка остаточно паралізувала уряд і вертикаль виконавчої влади, внаслідок чого вони втратили вплив на розвиток економічної кризи;

— падіння ВВП і зупинення підприємств, що призводить до масових звільнень працюючих. За оцінками незалежних експертів, у 2009 році рівень безробіття може перевищити 11%. Таким чином, бюджет і пенсійний фонд виявляться не в змозі захистити малозабезпечені верстви суспільства, що неминуче спровокує глибоку соціальну кризу;

— темпи інфляції, які в 2009 році, за оцінками експертів, матимуть тенденцію до підвищення приблизно до 15–20%. Небезпека цієї тенденції полягає в полі­тиці уряду, орієнтованій на нарощування внутрішнього боргу. В 2009 році, відповідно до плану надходжень коштів до державного бюджету, Мінфін планує залучити 70 млрд грн за рахунок внутрішніх боргових зобов’язань (третина(!) всіх доходів держбюджету. Продовжиться прихована емісія, бо єдиним великим покупцем українських ОВДП у період економічної рецесії стане Нацбанк;

— подальше падіння національної валюти. Експерти не виключають, що у разі реалізації негативного сценарію в Україні за 1 дол. даватимуть від 12 до 15 і більше гривень.

Різке погіршення ситуації в економіці означає тільки те, що з, одного боку, нинішня влада втрачає контроль над процесами, а з другого, — відсутність осмисленої програми подолання кризи, безсистемні й бездумні дії лише поглиблюють розвал економіки.

Ющенко, Тимошенко, уряд і Секретаріат президента, олігархічні партії в парламенті розв’язали політичну війну на взаємне знищення. Становище в країні цікавить їх тільки як привід для взаємних обвинувачень і нових пропагандистських кампаній.

Таким чином, управлінський хаос і злочинна безпорадність влади спричиняють не тільки подальший спад у промисловості, банкрутство малого й середнього бізнесу, що в рази збільшить армію безробітних, а насамперед колапс пенсійної системи, фактично без засобів до існування залишаться малозабезпечені громадяни, критичний стан комунальних підприємств загрожує обернутися колапсом всієї системи життєзабезпечення.

У таких умовах політичні події в нинішньому році