Реферат: Володимир сосюра

ВОЛОДИМИР СОСЮРА

(1898—1965)

Володимир Миколайович Сосюра народився на станції Дебальцеве (нині Донецької обл.) 6 січня 1898р. Дитячі роки поета минали в с Третя Рота (нині м. Верхнє), у старій хворостянці над берегом Дінця. Про цей край Сосюра пізніше образно розповів у автобіографічному романі «Третя Рота». Одинадцяти років хло­пець пішов працювати до бондарного цеху содового заводу, потім телефоністом, чорноробом, не цурався випадкових заробітків. Початкову освіту здобував під опікою батька, кресляра за фахом, який працював і вчителем, і писарем, і адвокатом, і шахтарем.

У 1911р. В. Сосюра вступає до міністерського двокласного училища в с Третя Рота.

14 жовтня 1917р. Лисичанська газета «Голос рабочего» дру­кує його вірш «Плач волн», затим — перший вірш українською мовою «Чи вже не пора», а наприкінці жовтня — «Товаришу», написаний у стилі революційного маршу.

У 1918р. у складі робітничої дружини содового заводу В. Со­сюра бере участь у повстанні проти кайзерівських військ, стає козаком петлюрівської армії, входить до особистої варти самого Петлюри. Згодом він втік з її лав і потрапив в полон до денікінців. Його розстрілювали як петлюрівця, але рана виявилась несмер­тельною, і поет вижив. Судив В. Сосюру і червоний ревтрибунал, і тільки житейська мудрість голови трибуналу, котрий розгледів у хлопчині поета, врятувала йому життя.

У 1920 р. В. Сосюра опинився в Одесі, де його, хворого на тиф, прийняли до своїх лав бійці Червоної Армії. У 1920-1921 pp. В. Сосюра воює з білополяками та армією Н. Махна. Пізніше у поемі «Два Володьки» поет робить спробу дослідити двоїстість своєї душі:

^ Рвали душу мою

два Володьки в бою.

і обидва, як я, кароокі,

і в обох ще незнаний,

невиданий хист.

Рвали душу мою —

комунар

і

націоналіст.


Трагедія Сосюри подібна до трагедії М. Хвильового, котрий не витримав такого внутрішнього конфлікту й закінчив життя само­губством. Різниця тільки в тому, що Сосюра-українець не дійшов до заперечення Сосюри-комуніста й лишився жити далі з тягарем своєї двоїстості. Цікавим при цьому є один надзвичайно характер­ний для Сосюри момент: два Сосюри — українець і комуніст — живуть в одному Сосюрі-поеті поруч, але зовсім окремим життям. До певного часу вони між собою боролись, змагаючись за першість, але потім знайшли компроміс. Цей компроміс знайде­но на базі своєрідного поділу між ними сфер їхнього вияву і вза­ємного невтручання в ці сфери. Сосюра-комуніст має в своєму володінні виключно сферу свідомості, розумового сприйняття дійсності, в той час коли Сосюра-українець неподільно панує в сфері почуття, так би мовити сердечного сприйняття дійсності. Тому в кожній книжці Сосюри можна відразу одним оком від­окремити «кесареве кесареві» від «Божого Богові», так само, як це можна дуже легко відокремити і в кожному з тих його віршів, де обидва ці елементи є поруч. Вони не тільки взаємно не про-никаються, а навіть взаємно й не доторкаються. Хоча водночас обидва Сосюри цілковито щирі, бо взагалі щирий Сосюра — поет і людина. І зовсім ясно, що совєтська влада не має жодних підстав серйозно обвинувачувати Сосюру в зраді їй, бо ж зовсім ясно, що своєю свідомістю він належить їй. А що серцем він українець, то це ж не його провина, а його... нещастя. Інша спра­ва, що в сфері серця він більше на своєму місці, ніж в сфері розуму, але це знову ж таки не його провина, а його нещастя як поета за покликанням.

Рання поезія В. Сосюри вбирала художні здобутки різних сти­лів і течій того часу (символізму, імпресіонізму). Разом з тим уви­разнювались риси його власного стилю: романтика боротьби й кохання, гостро відчутий «смак» життя, барв, звуку, злитість суб'єкта лірики з навколишньою дійсністю.

У 1921 р. побачила світ збірка Сосюри «Поезії», що досі вва­жалася його першою книжкою (проте віднайдений документ ко­ригує цю думку: рукою Сосюри в нім записано, що в 1918 р. було надруковано й видано першу збірку його поезій «Пісні крові...», але її поки не знайдено). Цього ж 1921 p., виходить поема «Чер­вона зима», яка зробила Сосюру знаменитим.

Естетика, з якої народилася «Червона зима» і яку несла ліри­ка В. Сосюри 20-х років (збірки «Червона зима»; «Осінні зорі», 1924; «Сьогодні», 1925; «Золоті шуліки», 1927; «Коли зацвітуть акації», 1928 та ін.), визнавала й підносила цінність кожної окре­мої долі, що зливається з народною, але не губиться, не розчиня­ється в ній безслідно.

З-під пера митця вийшла низка ліро-епічних поем: «Оксана» (1922), «Робітфаківка» (1923), «Воно», «Шахтар», «Сількор», «Хлоня». До цих творів, треба гадати, належала й поема «Махно» (близько 1924р.), текст якої не зберігся. Одним із перших проявів інтересу молодої літератури до рідної давнини став вір­шований роман В. Сосюри «Тарас Трясило» (1926).

Від 1925 р. В. Сосюра повністю віддається літературній праці, полишивши агітпроп, а потім і Харківський університет. Протя­гом десятиліття (1922—1932) він був членом багатьох літорганізацій (Пролеткульту, «Плугу», «Гарту», ВАПЛІТЕ, ВУСППу та ін.), постійно брав участь у літературних дискусіях.

У 1927—1929 pp. написав низку поем. Неупереджена крити­ка вбачає в В. Сосюрі провідного майстра ліричного жанру, але «провладні» критики все суворіше засуджують творчість поета, ввергаючи його в стан глибокої творчої кризи. Настрої відчаю по­значилися й на збірці «Серце» (1931) і, зокрема, на однойменно­му вірші.

За «націоналістичні ухили» у 1934р. поета виключають з пар­тії і зі Спілки письменників. У ці кризові роки В. Сосюра майже не пише, займається поетичними перекладами. 1936 р. Сосюру все-таки знову приймають до Спілки радянських письменників. У припливі нових сил і надій він повертається до роботи. Наступ­них років з'являються збірки «Нові поезії» (1937), «Люблю» (1939).

У 1940 р. В. Сосюра завершує своє найбільше ліро-епічне по­лотно — роман у віршах «Червоногвардієць», який увібрав усе те, що становить автобіографічну основу його творчості 20 — 30-х років: спогади про дитинство, передреволюційна Донеччина, громадянська війна, боротьба й кохання в якомусь своєму магіч­ному поєднанні. Останні передвоєнні книжки («Журавлі приле­тіли», «Крізь вітри і роки», (1940) сповнені мотивів любові до жінки («Марії»), природи («Я квітку не можу зірвати»), до Віт­чизни. Дві любові поета — до жінки й Вітчизни — були двоєди­ним джерелом його поетичного натхнення. Інтимну лірику Сосю­ри зчаста іменують «Книгою Марії». На перший погляд, це не зовсім справедливо, адже поетична галерея романтизованих жіночих постатей у творчості поета широка: і Ївга, і Галя, і загадко­ва Констанція... Та з усіх цих милих серцю імен найбільше чомусь відгукувалось у душі митця старозаповітне ім'я — Марія. «...Губи шепочуть в блаженнім пориві для мене єдинеє ім'я: «Маріє!..» (1931); або ж: «Твоє ім'я «Марія» найкраще всіх імен» (1948).

^ Зеленіють жита, і любов одцвіта,

і волошки у полі синіють.

Од дихання мого тихий мак обліта,

ніби ім 'я печальне — Марія.

(1925)

Магічна сила імені тільки уособлювала магічну силу жінки в житті й творчості поета. Жіночність для нього — квінтесенція чистої краси. Лірична героїня любовної лірики Сосюри, при всій її варіантності, багатоіпостасності,— завше зберігає певний «на­бір» домінантних рис,— зовнішніх і внутрішніх. Це неодмінно — золотокоса красуня з блакитними очима, готова до світлої само-офіри в ім'я коханого, берегиня «тихої», жертовної любові. Обставини кохання змінюються з вірша до вірша, але завжди пе­ред нами — велична історія унікальної любові, здатної перевер­нути світ.

У 1941 р. поет був евакуйований до Башкирії, 1942 р. працю­вав в Українському радіокомітеті в Москві, 1943 р. входив до ре­дакції фронтової газети «За честь Батьківщини». Лірику Сосюри років Вітчизняної війни (збірки «В годину гніву», 1942, «Під гул кривавий», 1942, численні публікації в періодиці) проймають два мотиви. Це — віра в перемогу й водночас неретушований показ людської біди.

Друга книга Сосюриної поезії — книга України. Безліч творів поета присвячено патріотичній темі: протягом цілого життя він по­всякчас сповідається в любові та клянеться у вірності рідній землі. Причому образ Вітчизни поступово розростається — від малень­кої Третьої Роти через степове роздолля Донеччини — до всього українського світу з неодмінними «ясними зорями» й «тихими во­дами». Саме за незгасну любов до України неповторному Володьці судилося зазнати найбільше прикрощів, але жодні приписи чи й навіть вироки не змусили його відректися найдорожчого.

^ Любіть Україну, як сонце любіть,

як вітер, і трави, і води...

В годину щасливу і в радості мить,

любіть у годину негоди.

(1944)

Патріотичний вірш «Любіть Україну!» у 1951 р. став причи­ною найгостріших звинувачень поета в націоналізмі. В. Сосюру знову перестають друкувати, він живе під прямою загрозою аре­шту, яка зникає тільки зі смертю Сталіна 1953 р. І тоді з'являють­ся нові книги віршів «За мир» (1953), «На струнах серця» (1955), «Солов'їні далі» (1957). Поема «Мазепа» (розпочата 1929 р., завершена в 1959 — 1960) віднесена до «заборонених творів», разом з ґрунтовним літературознавчим аналізом вона була опублікована в журналі «Київ» лише 1988р., адже за сталінщини опублікувати її не було ніякої змоги, бо постать гетьма­на офіційно спотворювалася, а його дії вважалися зрадницькими. Ю. Барабані у дослідженні твору слушно вказував на стильову неоднорідність поеми. Якщо в першій частині образ Мазепи окреслюється в романтичному плані, то в другій значна увага від­ведена філософському осмисленню історичних подій кінця XVII — початку XVIII ст. і ролі в них гетьмана, який рішуче ви­ступив за відновлення козацької держави. Поет дотримується концепції патріотичної діяльності Мазепи й спростовує велико­державницькі — і царські, і комуністичні — версії «зрадництва» гетьмана. У поемі акцентується, що Мазепа ніколи не був зрад­ником рідного народу, а дбав про нього, намагався звільнити від московського колоніального пригнічення. Звичайно, поразка гетьмана наклала драматично-трагічний відбиток на його образ у художньому трактуванні Сосюри.

У цьому зв'язку Ю. Барабаш відзначає, що Сосюра намагався збагнути насамперед не стільки, «може, Мазепу, як самого себе, розв'язати у своїй свідомості й у серці не лише застарілі історич­ні, а не менш болючі сьогоденні вузли. То була й щира сповідь, і відповідь недоброзичливцям, яка визрівала протягом десяти­літь, і свого роду емоційна розрядка, і, якщо хочете, певна мо­ральна компенсація,— у тому числі й за вимушене каяття».

Одне слово, поема «Мазепа» пройнята високим патріотич­ним пафосом. Цей твір Сосюри «є тільки відкидав вульгарні сте­реотипи характеристики видатного сина України, а й заповнював істотну прогалину в нашій художній літературі про трагічну добу втрати решток козацької державності.

У 1960р. Сосюра завершує поему «Розстріляне безсмертя», розпочату в довоєнний час і опубліковану тільки 1988 р. в журна­лі «Вітчизна» (№ 1). Є підстави вважати, що «заспівна» частина цього твору, присвяченого жертвам сталінського терору, є понов­леним з пам'яті шматком втраченої поеми «Махно». Цей твір за­свідчив, що Сосюра ніколи не зраджував ідеалів юності, коли зі зброєю в руках боровся за українську незалежність, коли ра­зом зі своїми побратимами у 20-х роках намагався піднести до європейського рівня рідну літературу. В поемі щиро й тепло йдеться про цвіт нашої творчої інтелігенції, який було брутально обірвано сталінськими: сатрапами в передвоєнне десятиріччя. Тому хвилююча повінь ліризму, яка сповнює розповідь, часто пе­реривається інвективами на адресу новітніх опричників. Так, тема України, тема її драматичної історії в трагічної сучасності жила й пульсувала в творчості Сосюри впродовж усього його творчого життя.

Низку цікавих творів містять книжки В.. Сосюри «Близька да­лина» (1960) і «Поезія не спить» (1961),. «Осінні мелодії» (І964) та «Весни дихання» (1964).

Поет помер від гіпертонії, 8 січня 1965р.

Цінність творчості В. Сосюри не в особливостях його поетич­ної техніки, а ъ особливостях того людського явища української дійсності радянського періоду, що становить собою зміст його по­етичного світу. Це явище ніде не виявилось так яскраво і ніде не знайшло такого щирого вислову, як саме в особі Сосюри і та в, його наскрізь особистій і наскрізь щирій поезії. І саме ця щирість по­етичного вислову Сосюри, що виявляє нам його таким; яким він є, робить його особливо цікавою людською постаттю в українській радянській літературі.


ОСНОВНІТВОРИ:

«Третя Рота», «Червона зима», «Солов'їні далі», «Любіть Україну»,. «Так ніхто не кохай», «Два: Володьки»,. «Марії», «Ма­зепа», «Розстріляне безсмертя».


ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА:

1. Історія української літератури XX століття. У 2 кн. Кн. 1.— К., 1998.

2. Усе для школи: Українська література: програмні тексти, ілюстрації, пояснення, завдання, тести: Ї0 кл. —К., Львів, 2001.

3. Бурляй Ю. Невідомий Сосюра; Біогр. етюди //Київ.— 1998.—Ш-1—2.

4. Моренець В. Володимир Сосюра; Нарис життя і творчості.—К., 1990.