Реферат: Вступ

Вступ
Правова дійсність останніх років актуалізувала генетичну пам’ять поколінь і, як наслідок, виступила могутнім імпульсом активізації історико-правового мислення як у масовій свідомості, так і в наукових колах. Державно-правовий проґрес спирається на важливі зрушення у сфері реґулювання відносин між верствами й групами населення, які несуть у правосвідомості пласти традицій, що йдуть корінням у минуле народу і країни. Зміни праворозуміння й поведінки населення стосовно власності, влади, громадянських свобод не є лише відображенням змін у законодавстві. Будуючи базові стратегії державно-правових перетворень, необхідно враховувати особливості соціально-групової правосвідомості, особливо корінних груп, оскільки "право, виходячи від державних органів, може замкнутися на коло державних осіб".

Спрадавна конфліктують народ і влада, у подіях породжуючи історію. Одвіку напругою їх відносин змінюється доля народна. У соціумі формується дедалі стійкіша сума традицій взаємодії та протиборства спільнот народу й інститутів влади. Україна перебуває на рубежі цивілізацій, вибір і відмова, чергуючись, змінюють ідентичності країни й народу. Напруження вибору і відмови властиве й нам: що залишити після критики, а від чого твердо відмовитися? З глибини віків закликає державність до сили й договору, а за ними криються насильство і звичка до покори. Де ресурс і воля до оновлення? Апелює до права й справедливості інша сторона, маючи на увазі можливості свободи та прав для всіх. Як поєднати сучасну правову динаміку і народний ідеал, вистражданий мільйонами, що зберігається в колективному несвідомому?

Маси й еліти пильно вдивляються в минуле, намагаючись розрахувати шанси в сьогоденні та зберегти себе в майбутньому. Особи й спільноти зустрічаються як суб’єкти соціально-правової дії на просторах історичних утворень. Держави та імперії, союзи та об’єднання, колонії та метрополії зникають, залишаючи глибокі сліди в пам’яті поколінь або тільки припущення в головах дослідників, а люди й спільноти продовжують перебувати в конкретно-історичному просторі-часі. Триває історія, її розповідають знов і знов, розшукуючи сенси й підстави подій.

Причиною найважливіших змін у світовій історії останніх трьох століть були революції, що відбулися в багатьох країнах світу. Ідеали свободи, громадянських прав і рівності, в ім’я яких вони здійснювалися, стали фундаментальними цінностями сучасного життя, закріпленими в правосвідомості більшості. Проте проголошення цих цінностей як цілей і колективна боротьба за них свого часу були новиною. Не так вже й давно, коли за феодалізму (Російська імперія до 1861 р.) і навіть за капіталізму (США до Громадянської війни 1861 – 1865 рр.) існував інститут рабства і право власності на людей було закріплено законодавчо, лише непохитні ідеалісти вважали, що людство коли-небудь установить соціальний порядок, за якого кожен зможе брати участь в житті держави. Революціям присвячено безліч наукових концепцій, що не дивно, якщо врахувати їх найважливішу роль у зміні соціально-правової реальності за останні триста років.

Чи можливо зрозуміти державно-правову історію тільки з позицій офіційної правосвідомості влади й еліти, іґноруючи масову, буденну, соціально-групову правосвідомість корінних неелітарних спільнот?

Сказати, що на початку ХХ століття правосвідомість багатомільйонного селянства не мала відношення до зміни правової реальності, – означає заявити ситуацію неможливості. "Життя права є боротьба, боротьба народів, державної влади, станів, індивідуумів. Усі великі надбання, на які може вказати історія права: відміна рабства, кріпосного стану, свобода земельної власності, промислів, віросповідання й ін., – усе це довелося добувати лише таким жорстоким шляхом запеклої боротьби, боротьби, що тривала цілі століття, і шлях, яким ішло при цьому право, нерідко був відмічений потоками крові, завжди ж зневаженими правами", – писав Рудольф Ієринг [1, c. 5, 9].

Народні рухи, об’єднані сплеском масової правосвідомості й колективною волею до зміни правової реальності, що відіграли найважливішу роль у цьому процесі, – тема, яка заслуговує на науково-правову рефлексію. Довгий час вважали, що селянство є виключно консервативною силою, не здатною брати участь у радикальних змінах, але припущення виявилося помилковим: у більшості революцій ХХ століття селянство виконало важливу й особливу роль. Для вітчизняної історії права селянська правосвідомість революційного періоду – сюжет одночасно відомий і невідомий. Конфлікт корінної спільноти українського етносу – селянства – з державними владами (1917 – 1921 рр.) сприяв краху політичного проекту національно-демократичних сил, які не змогли пов’язати національне визволення із визволенням соціальним. Правосвідомість і поведінка українського селянства стосовно еліти (національної, політичної, господарської та ін.), а так само й ставлення еліти до селянства зумовили складність визрівання історичних передумов нових форм державно-правового устрою. Селянські українські повстанці й несподівана поява над степом анархістських прапорів не можуть розглядатися лише як акциденція історичної пам’яті, як щось випадкове. Навпаки, тут мова про субстанціональне начало. У ситуації множинного суверенітету, в умовах перманентної зміни влад, хаотичних і дискретних спроб правового реґулювання, в Україні розвивалися спонтанні, потужні колективні дії. Інтенсивна політизація правосвідомості, наявність традиційної групової солідарності перетворили селян на соціальну силу, куди могутнішу, ніж могли передбачити влади (як національні, так і радянські).

Соціальний рух є колективною спробою здійснити спільні інтереси за допомогою спільної дії в обхід сфери офіційних інститутів. Він починає розвиватися як засіб мобілізації групових ресурсів у тому випадку, коли в людей відсутні інституційні форми захисту своїх інтересів, виразу своєї думки або коли влади розпочинають прямі репресії [2, c. 44]. Сьогодні соціальні рухи – такий самий невід’ємний атрибут сучасного світу, як і формальні бюрократичні організації, яким вони часто протистоять, деякі з них мають довгу історію, інші з’явилися недавно. Найбільшим соціальним рухом часів громадянської війни був повстанський рух під керівництвом Нестора Махна, що увійшов до історії під назвою "махновщина". Під махновщиною я розумію спосіб самовизначення українських селян у граничній ситуації конкретно-історичних подій П’ятої селянської війни 1917 – 1921 рр. під прапорами анархо-комунізму, що створив неосновний лівий, народний, радянський рух, який боровся за землю, волю, самоврядування та соціальну справедливість.

^ Чи є правосвідомість у повстанців? Парадоксальність і складність визначення цього феномена не зменшують його значення. Через масові дії українського селянського повстанства і соціальний бандитизм виразився конфлікт правосвідомостей (масової й офіційної, егалітарної й елітарної, соціальної й національної, колективної й індивідуальної). У цей період традиційно пасивно-консервативна селянська правосвідомість стала вкрай політизованою і проявляла в принципі невластиві їй якості. Але у своєму походженні, відношенні до "великих традицій", потенціалі для політичної дії та для заколоту правосвідомість українських повстанців відрізнялася від селянської правосвідомості в цілому. Це урок специфічності – один із тих, які варто осмислити. Зрозуміти справжню значущість настільки великомасштабних, різноспрямованих і неоднозначних подій, їх роль у зміні правової реальності можливо лише через певний історичний час. Вважаю, зараз цей час настав.

^ Актуальність теми зумовлена рядом обставин, серед яких найважливіші:

необхідність звільнення від монологічного трактування "правильної" та "неправильної" правосвідомості й дослідження її поліваріантності, оскільки різноманітність носіїв визначає різноманітність форм, видів і типів правосвідомості;

потреба осмислити інваріанти правосвідомості і досвід вітчизняних соціальних рухів у боротьбі за право, зокрема селянських повстанських рухів 1917–1921 рр.; поглянути на право як на єдиний феномен, що існує у різних соціальних просторах – державному і недержавному;

потреба в дослідженні ірраціональності, інтуїтивності та потенцій-ності народної правосвідомості, оскільки після відкриття сфери колективного несвідомого зведення життя індивіда/спільноти/соціуму до сукупності свідомих вчинків можна вважати методологічною помилкою;

потреба в осмисленні особливості селянської правосвідомості та виявленні різних правових цінностей і установок, що лежать в основі конфлікту правосвідомостей спільнот (елітарних і неелітарних, цілісних і марґінальних; мешканців центрів і периферії; влади й населення тощо);

потреба в осмисленні правосвідомості марґінальних суб’єктів у історичному просторі суспільств, що трансформуються, оскільки саме вони є потенційною базою і джерелом радикалізму;

дослідження взаємовпливу правосвідомостей селянських і неселянських спільнот та взаємозумовленості їх конфлікту існуючою правовою реальністю;

соціальний інтерес до узагальнення (як фактичного, так і концептуального) багатогранного досвіду вітчизняної історико-правової реальності;

необхідність антропогенного виміру історико-правової реальності; дослідження трансісторичності та недержавної природи базових цінностей і прав людини.

^ Науково-дослідну базу дисертації умовно можна поділити на дві частини: по-перше, юридичні роботи, у яких містяться концептуальні положення про структуру, типологію, тенденції розвитку й історичність правосвідомості. Правосвідомість опиняється у фокусі наукового осмислення, як правило, тоді, коли виникає потреба в обґрунтуванні ширшого методологічного бачення права. На початку ХХ ст. їй було приділено увагу в роботах видатних представників дореволюційної правової думки (П.І. Новгородцева, Л.І. Петражицького, М.М. Алексєєва, І.О. Ільїна, Б.А. Кістяківського, Є.В. Спекторського й ін.). Наприкінці ХХ ст. сутнісне осмислення правосвідомості міститься в концепціях філософсько-юридичного рівня: інституційній (С.С. Алексєєв), ліберальній (В.С. Нерсесянц), комунікативній (А.В. Поляков) і суто філософського рівня – трансцендентально-феноменологічній (Е.Ю. Соловйов). Окремі аспекти правосвідомості та правової реальності висвітлювалися в радянській і пострадянській юридичній літературі, серед них: методологічні та онтологічні особливості (С.С. Алексєєв, Д.А. Керимов, В.С. Нерсесянц, І.А. Ісаєв, О.Е. Лейст, А.В. Поляков, В.Г. Графський, Ю.С. Шемшученко, П.М. Рабинович, В.П. Малахов, А.А. Козловський, М.А. Дамірлі, В.П. Желтова, О.Г. Дробницький та ін.); правовий менталітет як складова правових культур і правових систем (Р.С. Байніязов, М.В. Костицький, Л.С. Мамут, І.Д. Невважай, В.О. Чефранов, А.Ю.Мордовцев, В.О. Котюк, О.В. Петришин, О.П. Семітко, Н.М. Оніщенко, В.В. Лемак, Л.А. Луць та ін.), а також розвиток правових ідей в Україні (О.Л. Копиленко, О.Ф. Скакун, В.С. Журавський О.В. Зайчук, І.Б.Усенко, С.С. Сливка, М.М. Гуренко та ін.); аксіологічні і логіко-мовні аспекти (О.А. Лукашова, В.М. Шаповал, І.М. Грязін, А.Ф. Черданцев, В.Е. Семенов); праворозуміння/правонерозуміння (Г.С. Остроумов, Л.С. Явич, Д.А. Потопейко, М.І. Козюбра, А.М. Колодій, В.Ф. Бабкін, М.В. Цвік, Р.З. Лівшиць, Г.В. Мальцев, В.О. Четвернін, О.Д. Тихомиров та ін.); правова психологія і правомірна/неправомірна поведінка (В.В. Оксамитний, С.Д. Гусарєв, А.Р. Ратінов, В.М. Кудрявцев, В.В. Лазарів, Н.В. Щербакова, Я.Ю. Кондратьева та ін.); антропологічний вимір права та історико-правові традиції/інновації (Ю.М. Оборотов, В.А. Бачинін, А.П. Заєць, О.І. Ковлер, Л.В. Кондратюк, В.С. Бігун, А.Й. Рогожин, О.Н. Ярмиш, О.Л. Копиленко, В.С. Кульчицький, Б.Й. Тищик, П.П. Музиченко, В.Д. Гончаренко, О.М. Мироненко, О.О. Шевченко та ін.); інтеґраційне розуміння правової реальності (С.І. Максимов).

По-друге, історичні, історико-правові й аналітичні роботи, які містять різні аспекти рефлексії історико-правової реальності 1917 – 1921 рр. (П.А. Столипін, С.Ю. Вітте, П.О. Кропоткін, В.К. Винниченко, М.С. Грушевський, П.Д. Дорошенко, Х.Г. Раковський, Г.Л. П’ятаков, Є.Г. Бош, А.Г. Шліхтер, В.І. Ленін, Л.Д. Троцький, А.І. Денікін, Г.Н. Лейхтенбергський та ін.), концептуальні положення щодо селянства (М. Вебер, О.В. Чаянов, А.Н. Челінцев, Т. Шанін, Е. Вольф, Дж. Вомак, Ч. Тілі, Ф. Фанон, Р. Редфілд, В.П. Данилов, С.В. Кульчицький та ін.), щодо повстанських рухів (М.Н. Покровський, М.А. Рубач, Г.А. Ігренєв, І.Я. Чериковер, І. Премислер, С.О. Щаденко, Е. Хобсбаум, А. Граціозі, М. Френкін та ін.) і щодо махновщини зокрема (Н.І. Махно, П.А. Аршинов, В.Ф. Бєлаш, Р.Р. Ейдеман, Д.І. Новомирський, М.А. Кубанін, А.Я. Горелік, В.М. Волін, Я.О. Слащов, О.В. Тимощук, С.М. Семанов, В.М. Волковінський, А.О. Шубін та ін.).

^ Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана відповідно до Плану проведення науково-дослідницької роботи Луганського державного університету внутрішніх справ на 2006 рік, схваленого вченою радою ЛДУВС (протокол № 3 від 14 грудня 2005 р.), у рамках цільової комплексної програми "Проблеми права і влади в суспільствах, що трансформуються: міждисциплінарний аналіз" (державний реєстровий номер 0102U000427). Тематичний зв’язок визначався методологічним синтезом ряду дисциплін: історії права, теорії держави і права, філософії права, теорії політичних і правових учень, історико-правової конфліктології.

^ Мета і завдання дослідження. Мета роботи полягає в дослідженні феномена правосвідомості селян в історико-правовій реальності (1917 – 1921 рр.), в єдності аксіолого-антропологічних і праксіологічних аспектів. Визначена мета зумовила поставлення та розв’язання таких завдань:

дослідити селянську правосвідомість у всій різноманітності та складності її проявів;

вийти з системи координат, зорієнтованої на апріорну відповідність державно-правових інститутів (імперських, національних, радянських) економічним, політичним та іншим соціальним інтересам, і поглянути на правосвідомість більшості як на колективне віддзеркалення навколишньої правової реальності;

дослідити співвідношення аксіологічних коренів, конфліктного потенціалу і праксіологічної проявленості різних суб’єктів правосвідомості, які брали участь у соціальному та національному визволенні;

провести феноменологічний аналіз селянської правосвідомості; з’ясувати значущість землі в ціннісній картині селянського світу як основи, що зумовила характер селянської боротьби й гіпертрофію насильства;

виявити причини, що активізували селянську волю й зумовили виникнення, спрямованість і результати повстанських рухів;

дослідити співвідношення селянської правосвідомості й соціального бандитизму;

виявити територіальну специфіку повстанських рухів Центральної, Східної, Південної та Західної України;

дослідити суб’єктивне, несистематизоване й нераціоналізоване сприйняття селянами правової дійсності у вигляді правових почуттів, емоцій і переживань, оскільки саме на рівні правової психології відбувається ціннісна леґітимація права, яка згодом може отримати (або не отримати) ідеологічне виправдання й обґрунтування;

дослідити роль ірраціонального в колективних діях селян; інтуїтивні джерела правових традицій, народного почину, самоорганізації та самоврядування;

дослідити рухливість соціально нормальних і марґінальних характеристик залежно від правової ситуації й типу виконуваних соціально-правових завдань;

поглянути на революцію як на досвід, що створює нові правові парадигми, змінює якість соціальних відносин і "виштовхує" колективну правосвідомість в інший історико-правовий простір;

важливим завданням є побудова трансісторичної моделі – динамічної сукупності передумов і наслідків, які взаємодіють в історико-правовому просторі одночасно й паралельно. Це дозволить зв’язати воєдино досліджуване минуле, актуальне сьогодення і потенційне майбутнє й побачити історико-правову реальність цілісним чином.

^ Об’єкт дослідження – трансформація правосвідомості селян (кореневої та найчисленнішої спільноти українського етносу), яка була зумовлена складним і різноспрямованим потоком перетворення правової реальності в період цивілізаційного розлому – розпаду станово-феодального суспільства і відсутності суспільства громадянського. Зрозуміти специфіку правосвідомості такого складного колективного суб'єкта можливо лише через конкретне явище, яке (у тому чи іншому вимірі) захопило більшість, і привело правосвідомість до деякого спільного знаменника в контексті конкретної історико-правової реальності, яка зумовила цей феномен.

^ Предметом дослідження є феномен селянської правосвідомості в історико–правовій реальності 1917 – 1921 років, специфіка правосвідомості українських інсурґентів на чолі з Нестором Махном, які виявили колективну волю до захисту своїх цінностей, використовуючи при цьому правові й антиправові методи в умовах неправового простору.

^ Теоретико-методологічна основа і методи дослідження. Специфіка й складність об’єкта і предмета цього дисертаційного дослідження потребує міждисциплінарного та методологічного синтезу. Правосвідомість є предметом наукового осмислення теорії права, проте будь-яка соціально-правова рефлексія неминуче викликає за собою філософію та історію права. У дисертації використано соціокультурний підхід, що ґрунтується на системному розгляді соціуму як ціннісно-смислової сфери суспільного життя. Суспільне буття і суспільна свідомість беруться в єдності, без апріорних припущень того, що з них "головніше" (будучи інституцією, право вкорінене в обидві сфери). До сфери культури відносяться усвідомлення права, його авторитетність, офіційне проголошення правових норм, узгодженість і точність їх формулювань, правосвідомість, зв’язки права з мораллю, релігією, ідеологією суспільства тощо. Органічною частиною соціуму є реалізація права в правовідносинах, правопорядку, правових установах і їх практичній діяльності. Здійснення права розглядається як його результуюча характеристика, що є найбільш конкретним виразом його змісту. При дослідженні суспільної правосвідомості акцент зроблено на взаємодії духу і матерії, ідей і досвіду.

У дослідженні взаємозумовленості правосвідомості та історико-правової реальності застосовано метод системно-структурного аналізу. Суспільна свідомість є середовищем, у якому виявляється право. Зрозуміти міжцивілізаційну значущість подій, у яких було задіяне все суспільство, можна, тільки відсторонившись в часі-просторі. Суспільство – складова частина живої матерії, і вона має її характерні риси (наявність руху, самоорганізація, розміреність у просторі-часі, здатність до відображення). Структурні рівні суспільства (від індивіда і сім’ї до найбільших спільнот – етносів, націй і людства в цілому) можуть розглядатись як етапи глобальної еволюції. Кожному рівневі притаманний свій рівень свідомості й правосвідомості, властивості якої не зводяться до суми властивостей елементів, що її складають. Так, селянська правосвідомість не є сумою правосвідомостей окремих селян, а національна правосвідомість – представників однієї національності, це щось більше і якісно інше. Ціле більше, ніж сума часток. Правосвідомість суб’єкта – це ціле/частина, що існує в природній ієрархії або в порядку зростання цілісності.

У сучасній вітчизняній філософії/теорії/історії права відбувається поступове усвідомлення необхідності вживання інтеґраційно-дослідницької парадигми, що об’єднує різноманітні підходи до розуміння права і правосвідомості. У дослідженні конфлікту правосвідомостей застосовано метод історико-правової конфліктології. В основу розгляду конфліктного потенціалу соціальних рухів, протиборчих із державними владами, покладено принцип єдності логіки й історії процесів, їх діахронічної та синхронічної композиційної єдності. Цей метод дозволив дослідити не лише співіснування правових, квазіправових і антиправових практик у поворотний момент вітчизняної історії права, але й конфлікт правосвідомостей, що лежав у їх основі. Для розкриття змісту права і проявленості правосвідомості в конкретній історико-правовій реальності було використано феноменологічний метод. Для виявлення особливостей етнонаціональних культурно-правових кодів і традицій застосовано метод герменевтики. Використання компаративістського методу визначалося необхідністю виявлення спільних рис і специфічностей різних типів правосвідомості. Трансісторичну модель взаємодії народу й еліти побудовано за допомогою методу семантичного моделювання. Пріоритетним був і антропологічний підхід, реалізований у рамках позиції інтерсуб’єктивності й при урахуванні значущості інших підходів.

Історико-правове дослідження, що ґрунтується виключно на ознаках феномена, у відриві від його історичної зумовленості та проявленості навряд чи буде науково об’єктивним. Для цього необхідно виходити з нерозривної єдності структури та процесів; минулого і сьогодення багатогранної, багаторівневої та багатоаспектної історико-правової реальності, оскільки саме вона багато в чому зумовлює той чи інший рівень правосвідомості, актуалізуючи ті чи інші його складові.

Інтеґраційний підхід до історії права, який включає галузеві досягнення і деякі знахідки суміжних галузей знання, дає можливість по-новому побачити окремі грані такого неоднозначного феномена, одночасно інші сторони предмета затвердити у звичному розумінні, що теж є наслідком наукової історико-правової рефлексії.

^ Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що вперше проведено комплексне дослідження феномена селянської правосвідомості в історико-правовій реальності 1917 1921 років.

Уперше:

Здійснено категоризацію поняття "історико-правова реальність" як об’єкта історичної та юридичної науки, сформованого історичними подіями й еволюцією правових норм у ході взаємодії великих спільнот, чия правосвідомість здійснила вплив на конфіґурацію історичного процесу або соціального інституту.

Подано нову інтерпретацію селянської правосвідомості як багатовимірного феномена, що складається з рівнів, хвиль, потоків і станів.

Досліджено особливості селянської правосвідомості: домінуючу роль психології та колективного несвідомого; общинність і солідаризм, консерватизм і конформізм, значущість традиції та віри. Розрив традиції колективної селянської правосвідомості відбувався за відсутності традиції індивідуальної, якій ще належало формуватися. Минуле проривалося бунтом архетипів і відторгненням нових норм.

Досліджено цивілізаційний перехід селянської правосвідомості від безправосвідомого стану до відносно свідомого: від стану традиційно-інфантильного до спроби надособистого соціального визволення в ситуації капіталізації, розпаду станового суспільства і глобального розселянювання.

Подано нову інтерпретацію історико-правової реальності 1917  1921 років, у якій перехідне буття і перехідна форма суспільної свідомості реалізувалися в марґінальні типи соціальності, державності й права, які зумовлюють особливий комплекс рис марґінальної правосвідомості й розширення сфер аномії. Установлено, що українські повстанці скоріше марґіналізовані селяни, з марґіналізованою правосвідомістю, ніж особливий різновид марґіналів як таких.

Запропоновано трансісторичну модель взаємодії народу й еліти, виявлено конфлікт правосвідомостей (громадської й індивідуальної, соціальної й національної, центральної й периферійної, елітарної й егалітарної), проаналізовано соціально-групові інваріанти правосвідомості.

Досліджено поліваріантність, багатоаспектність проявів селянської правосвідомості та шляхів селянського правового пошуку. Установлено, що іманентно консервативна селянська спільнота, яка століттями перебувала в неволі, виявила колективну волю до права. Поведінка селян відзначалася різноспрямованою силою, що руйнує і творить одночасно. Традиційна консервативно-правова апатія перемежалася колективними фрустраціями, сплесками аґресії, періодами нігілізму й анархізму. Доведено, що однією з головних причин селянського протесту була проблема виживання (їх спонукала не стільки величина того, що вилучалося, скільки недостатність того, що залишалося).

Виявлено вплив на правосвідомість селян мілітаризації суспільної свідомості.

Розкрито етноісторичну специфічність національної та політичної складових селянської правосвідомості в історико-правовій реальності 1917  1921 років. Установлено, що в ситуації множинного суверенітету поглиблювався розрив між правосвідомістю влади й селян. Селянська правосвідомість відбила лідерство влад серед суб’єктів неправових дій, що порушують природні права. Соціальний бандитизм (стосовно вітчизняних подій термін вживається вперше) став відбиттям існуючої антиправової реальності, спробою досягти раціонального ірраціональним чином.

Особливості селянської правосвідомості зумовили феномен селянської Повстанської армії, що відігравала самостійну роль у протистоянні всім видам влади в Україні. Досліджено феномен правосвідомості інсурґентів, що проявився багатьма відтінками аксіологічної та праксіологічної специфіки. Повстанці вольовим чином представляли програму більшості селян, що вимагали повернення відчужених земель і самоврядування. Це був колективний, надособистий досвід, що спирався на колективні правові й неправові уявлення та практики. "Боротьба за право" переросла у "війну за право", війну селян проти всіх, П’яту селянську війну.

Установлено, що жоден політичний режим не визнав за селянами правоздатності цілісного суб’єкта, так само як жодна з влад, що перманентно змінювалися, не закріпилася в селянській правосвідомості як леґітимна. Функціональною була харизматична влада. Виявлено, що в ситуації "загальної безурядиці" і громадянської війни спрацював недержавний ресурс правосвідомості: норми недержавного характеру, що народилися в інтуїтивності та стихії народної правосвідомості, стали реґулювати відносини, традиційно підтримувані нормами державними, впливаючи на соціально-правову дійсність свого часу.

Обгрунтовано, що у своєму реґіоні Нестор Махно був селянським вождем, безперечним харизматичним лідером із величезною владою, але вважав себе анархістом. У селянській правосвідомості він персоніфікував архетип батька, спасителя.

Виявлено специфіку та сутність махновщини – найбільшого соціального руху, у центрі якого була проблема розподілу, збереження та захисту отриманої та/або захопленої землі; руху, що поєднував різні типи соціальності, зумовленого могутнім сплеском селянської правосвідомості й захистом споконвічних селянських цінностей. Сформульовано висновок про те, що махновщина була просторово-часовою утопією.

Доведено, що історія селянської правосвідомості цього періоду – це хроніка вибухового і стрибкоподібного зростання, що включало як інтуїтивні прозріння, так і патологічні викривлення. Показником розвитку було отримання досвіду усвідомлення своїх правових інтересів, активізація колективної волі та підвищення здатності до вирішення правових проблем. Цей колективний досвід був вротами до побудови громадянського суспільства. Але спроба його побудови методами громадянської війни не могла бути вдалою.

З нових методологічних позицій

Проаналізовано правову ідеологію селян, та виявлено що вона містить константний набір споконвічних селянських цінностей і антицінностей. Привнесені ззовні правові ідеї накладалися на традиційні переконання і, трансформуючись іноді до невпізнання, створювали еклектичний синтез.

Установлено, що глибинні селянські цінності відзначалися стійкістю і при детальному розгляді виявляли патерни свідомості, які забезпечували трансцендентну життєздатність поза межами тієї чи іншої влади або державності. Видозмінюючись, селянська правосвідомість зберігала самість, і саме завдяки цій особливості свідомості український етнос зберігся як цілісність у складі різних держав.

^ Практичне значення отриманих результатів полягає передусім у тому, що вони розширюють наукові уявлення про багатогранність історико-правової реальності, про глибину, особливості й різноманітність проявів різних суб’єктів правосвідомості, сприяють розвитку юридичної науки в цілому. Переосмислення й обґрунтування основ взаємодії еліти та народу демонструє не тільки втрачені альтернативи, але й присутність у правовій реальності неврахованих можливостей взаємодії, збагачує уявлення про різноманітність цінностей і традицій різних суб’єктів правосвідомості, актуалізуючи необхідність правового полілогу всіх верств суспільства. Основні положення та висновки дисертації можуть бути використані для розроблення поглиблених курсів з історії права і держави України, історії права і держави зарубіжних країн, юридичної конфліктології та спецкурсів для студентів вищих навчальних закладів, у роботі академічних і галузевих науково-дослідних установ.

^ Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійно виконаною науковою працею здобувача. Сформульовані положення та висновки обґрунтовано на основі особистих досліджень автора, яка займається цією темою понад двадцять років.

Особистий внесок в розроблення теми представлено в публікаціях [3-36], де основні результати дослідження викладено ширше, ніж у дисертації, у якій задано певні кваліфікаційні рамки. Усі маршрути руху думки не тільки неможливо, але й недоцільно репрезентувати у вигляді підсумку, тим більше що дослідження групи проблем триває.

^ Апробація результатів дослідження. У порядку апробації основні ідеї, положення та висновки дослідження були представлені на наукових і науково-практичних конференціях: "Загальна декларація прав людини як міжнародний стандарт правового становища особистості в Україні" (Луганськ, квітень 1999 р., ЛІВС); Другій регіональній конференції "Історична наука: спадщина і сучасність" (Луганськ, травень 2001 р., Східноукраїнський національний університет ім. В. Даля); Других Новгородцевських читаннях (Луганськ, листопад 2001 р., ЛІВС); Міжнародній науковій конференції "Історична наука: проблеми розвитку" (Луганськ, травень 2002 р., Східноукраїнський національний університет ім. В. Даля); VIII Міжнародній конференції істориків права "Юридична біографістика: історія, сучасність і перспективи" (Феодосія, вересень 2002 р.); Третіх Новгородцевських читаннях "Ідея правової держави: історія і сучасність" (Луганськ, квітень 2003 р., ЛАВС); Х Міжнародній конференції істориків права "Історико-правові проблеми автономізму і федералізму" (Севастополь, вересень 2003 р.); ХІ Міжнародній конференції істориків права "Місцеві органи влади і самоуправління: історико-правовий аспект (Суми, квітень 2004 р.); ХІІ Міжнародній конференції істориків права "Етносоціальні чинники в історії державно-правового будівництва" (Бахчисарай, вересень 2004 р.); ХІІІ Міжнародній історико-правовій конференції "Право в системі соціальних норм: історико-юридичні аспекти" (Чернівці, травень 2005 р.); ХVII Міжнародній історико-правовій конференції "Регіональні аспекти історико-правових досліджень" (Донецьк, червень 2007 р.).

Дослідити еволюцію правосвідомості найчисленнішої спільноти українського соціуму в історико-правовій реальності революційного часу, знайти у минулому коріння поточних подій, а головне, "єдину і цілісну сутність" – таким є намір історика права. Чи не утопічний він? Минуле є не тільки надбанням історії, воно утримується в колективному несвідомому, у пам’яті поколінь, а тому лише частково є плодом теоретичних реконструкцій учених.
^ розділ 1 Правосвідомість як специфічна грань свідомості Онтологічний і соціокультурний ракурси правосвідомості
Право нерозривно пов’язане з людською свідомістю і є складним коґнітивно-психічним і соціокультурним феноменом, який слід розглядати як психосоціокультурну цілісність. Незважаючи на давність перманентних спроб досліджувати феномен свідомості, це явище й сьогодні є одним із найбільш складних, загадкових і незбагненних.

Свідомість важко визначити як точний предмет наукової рефлексії, оскільки вона виступає об’єктом і суб’єктом цієї рефлексії, осягаючи саму себе у власних термінах і значеннях. Складність феномена породжує складнощі дослідження. Свідомість вивчається представниками різних наук: філософії, фізики, кібернетики, антропології, еволюційної теорії, фізіології, психології, медицини тощо. Якщо у філософській літературі найчастіше трапляються інтеґраційні уявлення про свідомість, то науки, що мають конкретно-спеціальний предмет, досліджують його окремі сеґменти й ракурси (наприклад правова свідомість). Складність дослідження полягає також і в тому, що кожен акт свідомості включає в згорнутому вигляді все життя людини в її унікальності й неповторності. Свідомість, подібно до матерії, не можна ні створити, ні знищити. Вона вплетена в усі прояви діяльності людини й багато в чому є умовою цих проявів, вона невіддільна від досвіду носія (особи, спільноти) й тому повинна вивчатися разом з ними, але оскільки життєвий досвід особи, спільності, людства не завершений, сформульована таким чином проблема стає необмеженою, залишається в ряді одвічних і пізнаваних лише частково.

З позицій діалектико-матеріалістичної філософії, традиційної для радянської науки, підкреслюється соціальна природа свідомості, розрізняється – суспільна й індивідуальна свідомість. Суспільна свідомість первісно і є тією основою, на якій формується індивідуальна. Якщо суспільна свідомість виступає аналогом духовної культури, а її формами є наука, мистецтво, політика, мораль, релігія, право, то індивідуальна свідомість – свідомість конкретної людини – сприйняття нею окремих сторін буття. Якщо в онтогенетичному плані (процес розвитку індивіда) вона формується в спілкуванні з іншими людьми, то у філогенетичному (процес становлення людського роду) свідомість виникає і розвивається в рамках трудової та комунікативної діяльності предків людини. У межах цієї наукової парадигми під свідомістю як такою розуміється "людська здатність ідеального відтворення дійсності в чуттєвих і розумових образах". У такому разі "свідомість є суб’єктивним образом об’єктивного світу, який виходить шляхом відображення об’єктивної дійсності у вигляді уявлень, думок, переживань, споглядань, ідей та інших духовних феноменів, у яких і полягає зміст свідомості". Теорія відображення ґрунтується на зіставленні суб’єкта і об’єкта пізнання, а саме пізнання розуміється як копіювання об’єкта (більш-менш збіжне з оригіналом, але ніколи – повною мірою) [37, гл. 1,3].

^ Уявлення про свідомість постійно еволюціонують і суттєво розрізняються в різні епохи. Концепції початку, середини й кінця ХХ століття відмінні одна від одної, а так само й від концепцій початку ХХI століття. Історик Генрі Адамс дійшов переконання, що науковий проґрес підпорядковується не лінійній залежності, а, скоріше, відбувається за експонентою. А. Кожибський, Б. Фуллер, Е. Тоффлер на численних прикладах показали чітку тенденцію: у кожному новому поколінні робиться більше відкриттів (як у науковій теорії, так і в технологічному застосуванні), ніж у будь-якому попередньому поколінні. Е. Тоффлер також звернув увагу на те, що в 1970-і роки на планеті було більше вчених, ніж за всю попередню історію. Отже, наше покоління є свідком більшого числа відкриттів, ніж було зроблено за всю попередню історію.

^ У другій половині ХХ – на початку ХХI століття межі уявлень про свідомість істотно розширилися. Досягнення нових, раніше не існуючих наук – ядерної та квантової фізики, генетики та нейрогенетики й ін. багато в чому перевернули колишні уявлення. З’ясувалося, що ядро атома – сфера не менш загадкова, ніж будь-яка філософська чи теологічна теорія. У квантовій фізиці з’явилися три концепції, які змінили людське життя. У спрощеному вигляді їх можна подати так: 1.