Реферат: Метафізичне підгрунтя ідеологій

Метафізичне підгрунтя ідеологій

Найбільш впливовими у XX отоліті виявились два напрями соціальної антропології: школа Б.Маліновського і К.Леві-Строса. Згідно з дослідженнями К.Леві-Строса міфологія є особливою формою прояву людськго мислення, поряд з мовою. За Маліновським, міф не є поясненням явищ, тобто не теорія, а вираження віри, що переживається як реальність. У первісній культурі міф узагальнює вірування і обґрунтовує моральні норми соціуму, доводить необхідність обрядів і культів, містить практичні правила людської поведінки.

Міф — не маячня примітивної свідомості, а суспільна сила. Це прагматичний закон, що обґрунтовує віру і мораль, подібно до Біблії, Корану тощо. Згідно з М.Еліаде — це підтвердження певної предвічної реальності, прецедент, що виправдовує дії колективу, ідеальний взірець моральних вартостей, традиційного способу життя.

Ідеологія не є свавіллям тих чи інших політиків, мислителів чи державних діячів. Вона вкорінена в глибинних архетипах людської істоти як форма прояву реалій більш фундаментальних, ніж просто раціональні конструкції і соціально-політичні умовності. Ідеологія — це інтелектуальне резюме всього людського буття, його внутрішня рушійна сила, джерело дій і вчинків. Джерела політики і політичного самовизначення людини в першу чергу випливають із певних метафізичних доґм і лише потім запозичують із конкретної соціальної реальності гасла і кліше, через які і шляхом яких ці доґми знаходять своє безпосереднє вираження. Ці метафізичні догми, які часто навіть не усвідомлюються їх носіями, можуть „вживлюватись” у людину через символи і знаки соціокультурного середовища, через вроджені психоментальні „структури” (психогенетично) або через безпосередні реакції людини тієї чи іншої раси на Буття. Метафізична доґма переживається людиною як дещо внутрішнє, безумовне, хоча й не завжди усвідомлюване розумом. У традиційних суспільствах метафізичні догмати виражалися прямо і безпосередньо на метафізичній мові. Проте виявлення таких догматичних схем можливе в структурі будь-якої з існуючих ідеологічних систем. В якості однієї з метафізичних ідеологічних схем ми виділяємо „райську” модель. Це уявлення про світ, де не існує зла (щось подібне до ситуації перед гріхопадінням людини) до того часу, поки Адам не скуштував заборонений плід. У плані соціальної утопії це може мати вигляд общини містиків-аскетів, які розчинили своє „Я” в Бозі, знаходяться за межами „зла”, їх воля злита з волею Бога. Іншу схему можна назвати схемою „експансії порядку” Сутність цієї позиції зводиться до утвердження Суб’єкту Божественної природи, що стоїть у сакральному Центрі і повністю підпорядкованого йому освяченого Космосу — дзеркала, в якому відображений сам цей Суб’єкт, який є вільним і, одночасно, невіддільним від Бога. Ідеальна соціальна утопія, що відображає цю модель — „Священна Імперія” на чолі з богообраним Володарем. Синонімами такого сакрального Космосу є „Небесний Ієрусалим”, „Священна Імперія”, „Вічний Рим”, „Тисячолітній Рейх”. Цей світогляд орієнтований на максимальне піднесення фігури Володаря. Ідеологія „втраченого раю” є іншою широко розповсюдженою метафізичною схемою. Найбільш чистим втіленням цієї схеми є церковні організми католицького взірця та ісламська ума. Тут суб’єкт поміщений не в центрі Світу, а на його периферії, сам світ ототожнюється не з раєм, а з творінням, яке відділяє суб’єкт від Творця. Цей суб’єкт після гріхопадіння, після вигнання з Раю вже не Божественний Володар, якому підкоряється хаос. Суб’єкт наділений як божественними, так і гріховними якостями. Одним із важливих аспектів ідеології втраченого Раю є поняття „соборності”.

Соборність — результат небожественності суб’єкту-вигнанця, який, загубивши центральну позицію в світі, більше не є самодостатнім і потребує „об’єднання”з іншими суб’єктами-вигнанцями. Саме таке об’єднання компенсує втрачені духовні резерви суб’єктів-вигнанців. Ієрархія формується знизу. Ще однією фундаментальною позицією є концепція „магічної матерії”. Цей тип ідеології розглядає суб’єкт як одну з частин Космосу, в якій відображається цей космос і більше нічого. У такого суб’єкту немає ні внутрішнього, ні зовнішнього Бога, і сам він є елементом і „дзеркалом світу”. Таким чином, чистий атеїст, або „містичний матеріаліст” фактично наділяють космос божественними якостями, оскільки поняття Причини і Бога по-суті співпадають. Це дає підстави розглядати дану ідеологію як „всебоговість”, пантеїзм. Від цих поглядів невіддільна концепція еволюції, тобто, поступового і цілеспрямованого покращення якості космосу. Якщо носії ідеї „Експансії порядку” прагнуть здійснити миттєвий і остаточний стрибок, а носії ідеї „втраченого раю” схильні до „консервації” існуючого стану, то носії ідеї „магічної матерії” зацікавлені в безперервному і поступовому покращенні космосу, інерційний рух якого і є цим покращенням.

„Експансія порядку” — імперія, „втрачений рай” — національна держава, для ідеології „чарівної матерії” є чужою ідея держави. В радикальній її формі Суб’єкт і Об’єкт зливаються. Суб’єкт розчиняється в об’єкті. Ідеальним втіленням цього принципу є образ пролетаря — ідеальної людини-машини, людини-дзеркала. Така ідеологія відкидає ієрархію, але на практиці створює особливу атеїстичну ієрархію, на вершині якої предмет чи машина. Ідеологія „чарівної матерії” носить гінекократичний матріархальний характер і є в певному розумінні проекцією замкненої на собі і залишеної самій собі жіночої підсвідомості. До такої схеми можна звести такі різні на перший погляд явища, як марксизм, хінаяна, космізм. Дана модель мала втілення в політичних устроях соціалістичного і комуністичного типу від корейської Чучхе і камбоджийського експерименту Пол Пота до шведського соціалізму, де грубий космос замінено штучним соціалізованим космосом.

Отже, в ідеології „експансії порядку” — суб’єкт над об’єктом, історія — занепад, прагнення — „миттєва” реставрація порядку, „втрачений рай” означає постійність, консервативність (що може бути як позитивним, так і негативним явищем), баланс між матеріальним і духовним. Модель „магічної матерії” невіддільна від ідеї суспільного прогресу, невпинної еволюції соціуму в бік світлого майбутнього, що вважається явищем об’єктивним і природнім.

Визначившись із метафізичними схемами, що криються в структурах політичних ідеологій, розглянемо ряд фундаментальних „надідей”, закладених у міфологічних нарисах світу, які пов’язані з вищезгаданими метафізичними схемами. Це концепції „порядку”, „хаосу” і „антипорядку”. В міфологічних картинах світу, притаманних традиційним патріархальним культурам, велике значення надається уявленню про „вогняну духовну енергію”, що перемагає безлад невпорядкованої першоматерії і творить з „хаосу” впорядкований „космос”. Хаос мислиться як безформна, інертна, пасивна маса, що асоціюється з холодом, смертю, темрявою і водами. Активна сонячно-вогняна енергія асоціюється з „чоловічою природою”, а пасивна, хаотична — з жіночою. Проте з активною силою може бути пов’язане явище, що є прямою протилежністю до „порядку”. Коли позитивні духовні якості замінити на зворотні і „поставити” суб’єкт, наділений ними, на вершину соціальної ієрархічної структури, то одержимо модель „антипорядку”. В індоєвропейських ідеологіях інертність, „хаос” найкраще втілено в образі Змія Врітри, що поглинув життєдайні води. „Воїн вогню і світла” Індра вбиває потвору, звільняє води, і, розчленивши тіло ворога, з його частин формує Всесвіт. Аналогічно чинить германський Одін з тілом льодяного велетня Іміра. Ідея „антипорядку” втілюється в міфах про завоювання царства Змієм, що вимагав людських жертв через певні проміжки часу (свого роду циклічність). Так триває доти, доки „Воїн Порядку” не вбиває цю істоту. Близькі до даної ідеї мотиви міфів про змія-злодія та насильника, який викрадає жінок і худобу та його „антикосмічне царство”. Кожна з описаних вище метафізичних схем тісно пов’язана з фундаментальними онтологічними уявленнями про „порядок”, „хаос” і „антипорядок”. Райська модель може існувати виключно як втілення абсолютного, самодостатнього Порядку. Порядку в самому собі (хаос і антипорядок у цьому вимірі не існують). Схема „експансії порядку” включає в себе кілька „взаємодоповнюючих” складових, якими є опозиції „порядок-хаос” або „порядок-антипорядок”. Модель „втраченого раю” балансує в межах порядку і хаосу, зміщуючись то до одного полюсу, то до іншого. Схема „магічної матерії” балансує між антипорядком і хаосом. Розглянемо її в плані суспільної організації. Ієрархічна структурована система, на вершині якої знаходиться божественна особистість (суб’єкт), яка контролює кожну ділянку життя членів впорядкованого соціуму є близькою до ідеального стану. Однак, коли на вершині автократичної піраміди — особистість, наділена демонічними якостями, порядок перетворюється на антипорядок. Саме з антипорядком однозначно ототожнюють будь-яку диктатуру вороги авторитаризму. Насправді диктатура буває або дуже „позитивним”, або дуже „негативним” явищем. Тут все залежить від моральних якостей людини, наділеної силою абсолютної влади. „Втрачений рай” у соціальному аспекті означає колективні форми владного устрою від олігархії до демократії. Якщо „соборні” структури, в формі яких проявляється ідеологія „втраченого раю”, складають особистості з сакралізованою свідомістю, система наближається до стану порядку, коли ж свідомість „матеріалістична”, стурбована задоволенням нижчих пристрастей, то система скочується до стану хаосу. Кращим проявом моделі втраченого раю є ісламська ума (одночасно і соціальне і духовне явище) та й будь-яка самоврядна громада, на рівні якої реально може існувати демократія. Гірший прояв втілення в життя цієї схеми — ліберальна демагогічна псевдодемократія парламентського типу, яка насправді є космополітичною, плутократичною олігархією і під владою якої знаходиться сучасний світ, який нахабно називає себе „цивілізованим”. На відміну від „антипорядку”, де зло панує відкрито і безцеремонно на всіх рівнях, хаос — це розмитість, нечіткість, що означає вседопустимість, вседозволеність у моральному плані, і напівміри, компромісність, слабкість влади в політичному житті. Такий стан речей провокує прояви антипорядку на всіх рівнях: від вулично-тюремно-побутового до державного, коли „власті” багато і солодко співають про „права людини”, а вирішують свої власні „проблеми” не зважаючи на ці „права”. Ідеальним проявом антипорядку є комунізм Пол Пота, хаосу — шведський соціалізм, обидві моделі пов’язані з ідеологією „магічної матерії”. На перший погляд, здавалося б, немає нічого спільного між шведським „соціалістичним раєм” і пеклом тюремного комунізму Камбоджі. Розглянемо ці явища під дещо „незвичним” кутом зору, абстрагуючись від чисто „зовнішніх” відмінностей. В основі обидвох концепцій — прагнення до задоволення „матеріальних” бажань, ідея „земного раю”. Лібералізм бере за основу примхи індивіду, які повинен задовільнити „технологічний космос”. Так формується споживацька цивілізація „стереофонічних унітазів”. Тоталітарний соціалізм бере за основу „благо маси”, яку розглядає як єдине ціле. І для блага маси як єдиного механізму пожертвувати окремими його деталями, тобто окремими індивідами є цілком допустимим. Залізною рукою маси „заганяють” у світле майбутнє. Однак ця маса не розглядається як органічна цілість, кровна, братня єдність, а розглядається „атомарно”, механістичне розглядає людину. Йдеться не про народ, а про масу (механічну суміш соціальних молекул). В обидвох випадках бачимо одну і туж мету — матеріальний рай.

Оскільки після краху комуністичної системи ліберальна ідеологічна система стала домінуючою в монополярному світі, детальніше розглянемо її суть. Лібералізм як політичне вчення охоплює два рівні: політичний і економічний. Лібералізм економічний — радикальна прихильність до ринку, захист принципу економічної свободи (принципу „дайте волю робити все, що завгодно „). Ця свобода розуміться як свобода приватного підприємництва, свобода індивіда в стихії ринку. Всі форми контролю за свободою індивіда вважаються злом, яке рано чи пізно слід здолати. В політиці лібералізм також стоїть за свободу індивіда, яка не повинна обмежуватися ніякими надіндивідуальними принципами ні інтересами нації, ні суспільства, ні релігійної та державної організації. В центрі ідеології фігура людини, індивідуальний „людський фактор”. Індивід розглядається як універсальне „явище”, незалежний від історичних, расових, релігійних особливостей. Всі люди розглядаються, як дуже подібні істоти, їх мотиви вважаються одинаковими. Хто противиться такій позиції, вважається реакціонером і людиною, що відстоює архаїчні погляди. Часто ліберальні ідеологи навіть заперечують наявність „політичних мотивів” у їхніх програмах, настоюючи виключно на їх „економічній природі”. Перші чисто економічні доктрини стали складатись у XVIII столітті в інтелектальному контексті філософії раціоналізму. „Раціональним” тоді вважалось лише те, що можна було описати в термінології механічних законів. Соціальний раціоналізм знайшов своє повне вираження в працях таких філософів, як Джон Лок і Бернар де Мандевіль. Два цих мислителі сформували таке уявлення про людину, в якому вони вбачають тип чистого егоїста, позбавленого якісної-традиційної, історичної і національної пам’яті, не пов’язаного ніякими органічними і природніми зв’язками з суспільною стихією і діючого лише для задоволення своїх індивідуалістичних і чисто меркантильних потреб. Цей індивід не визнає надіндивідуальних, вищих вартостей. Суспільство мислилось як проста сума таких одиниць, яка не має самостійних якісних характеристик. Суспільний механізм — штучна конструкція, що складається з атомарних, автономних і дискретних частин — егоїстичних індивідів, що женуться за особистим добробутом. Як би не відхрещувались сучасні ліберали — за всіма їх витонченими побудовами приховуються саме такі переконання, саме таке розуміння природи суспільства й індивіда. Батько класичної ліберальної економічної теорії Адам Сміт був учнем саме цих філософів і, практично, всі його економічні побудови базуються на механічному розумінні суспільства, на переконанні, що головним мотивом всіх його соціальних дій є прагнення до своїх особистих потреб, прагнення до споживання. Коли прихильники ліберальної моделі ствержують, ніби вони стоять поза ідеологією, що їх цікавлять лише чисто економічні аспекти, вони свідомо чи несвідомо приховують той факт, що теоріям ліберальної економіки передували саме описані вище теорії, які виражали своє власне розуміння людських мотивів у соціальній і економічній сферах.

Таким чином, важливо переконатися в тому, що універсальні онтологічні категорії індоєвропейсбких міфів є зручним „інструментом” опису найсучасніших соціо-культурних релігій.

Проведення досліджень у даному напрямі може стати матеріалом, корисним для теоретичних розробок тих представників індоєвропейських інтелектуальних еліт, чиїм покликанням є розробка національних ідеологій XXI століття.

Андрій Поцілуйко

за матеріялами часопису „Орієнтири”