Реферат: Дз «Державна бібліотека України для юнацтва»

Міністерство культури і туризму України
ДЗ «Державна бібліотека України для юнацтва»


«Буття

прочинилося

навстіж…»


Емма Андієвська


(до 80-ліття з дня народження)


Біобібліографічний покажчик


Київ 2010


ББК34Укр 6 –8я1

Б 93


«Буття прочинилося навстіж…» Емма Андієвська : до 80-ліття з дня народж. : біобібліогр. покажч. / уклад. О. Круківська ; ред. С. Чачко ; ДЗ «Держ. б-ка України для юнацтва». – К., 2011. – 52 с.

Покажчик підготовлений до ювілею від дня народження Емми Андієвської – відомої української письменниці та малярки з Німеччини.

Емма Андієвська – лауреат премії Фундації Омеляна та Тетяни Антоновичів за «Роман про людське призначення» (1984), Міжнародної літературної премії «Тріумф» (2003), літературної премії «Глодоський скарб» (2009), премії журналу «Ї» (2002, Львів).

У покажчику зібрані твори, видані як окремо, так і в різних антологіях, хрестоматіях та часописах, у тому числі іншими мовами світу; каталоги виставок малярських робіт мисткині з 2007 р.

Матеріали розміщено в алфавітному порядку в межах тематичних розділів.

Покажчик стане у пригоді бібліотечним працівникам, вчителям, старшокласникам загальноосвітніх шкіл, студентам, всім, хто цікавиться українською еміграційною літературою.


Укладач О. Круківська

Редактор С. Чачко

Відповідальний за випуск Г. Саприкін


©Укладач О. Круківська, 2010

©Державна бібліотека України для юнацтва, 2010

^ «МАЮ ЕНЕРГІЮ БЕЗ КІНЦЯ»

(короткий огляд життя та творчості Емми Андієвської)


Емма Андієвська народилася 19 березня 1931 р. у м. Сталіно (тепер Донецьк) у родині вченого-хіміка Івана Андієвського. У зв’язку з хворобою доньки батьки напередодні війни змушені були переїхати до Вишгорода. Батька при відступі з Києва у 1941 р. застрелили енкаведисти. Коли відступали німці, мати з двома дітьми (Еммою та її братом) виїхала на Захід. У Німеччині Емма здобуде вищу освіту. У 50 – 60-х рр. проживатиме у США, де отримає громадянство. Вийшовши заміж за Івана Кошелівця, переїжджає жити в Мюнхен (Німеччина), де проживає і нині.

Член ПЕН-клубу, Спілки професійних митців Німеччини, Вільної Академії в Мюнхені, Національної спілки письменників України.

Перша, скромно видана збірка 20-річної Емми Андієвської «Поезія» (Вид-во «Україна», 1951 р.) вразить літературних критиків української еміграції 60-х рр. ХХ ст. абсолютною новизною, свіжістю, несхожістю ні на що до того читане. Ігор Костецький назвав молоду авторку геніальною, Володимир Державин порівняв літературний дебют Емми Андієвської з дебютом Павла Тичини та Артюра Рембо.


^ Порічок гроно, наче сонм плянет,

Застигло в нерухомім танку –

Закам’янілий пірует

На вічному світанку.

(Ця строфа стала хрестоматійною).


^ ...Зорям на небі тісно,

Троянда пішла від місяця.

Дерева, як з діжки тісто,

Муром стікали в барвисте,

Де вітер від пахощів світиться.

(Із вірша «Троянда пішла від місяця», зб. «Поезії»).


Або

^ ...Нехай тремтять в руках стареч
^ ЛІТЕРАТУРНА ТВОРЧІСТЬ


Окремі видання творів


Андієвська Е. Атракціони з орбітами й без. Шумини : сонети / Е. Андієвська. – Львів, 2000. – 136 с.


Андієвська Е. Вілли над морем : сонети / Е. Андієвська. – Львів, 2000. – 120 с.


Андієвська Е. Герострати : роман / Е. Андієвська. – Мюнхен : Сучасність, 1971. – 500 с.


Андієвська Е. Джалапіта / Е. Андієвська. – Нью-Йорк : Вид-во Нью-Йоркської групи, 1962. – 62 с.


Андієвська Е. Джалапіта : вибр. твори / Е. Андієвська. – Львів : Піраміда, 2006. – 160 с.


Андієвська Е. Знаки. Тарок : вірші / Е. Андієвська. – К. : Дніпро, 1995. – 174 с.


Андієвська Е. Казки / Е. Андієвська. – Париж ; Львів ; Цвікау : Зерна, 2000. – 136 с. – (Б-ка. альм. українців Европи «Зерна»).


Андієвська Е. Межиріччя : сонети / Е. Андієвська. – К. : Все-світ, 1998. – 134 с.


Андієвська Е. Міражі : сонети / Е. Андієвська. – К. : Всесвіт, 2009. – 248 с.


Андієвська Е. Мутанти : сонети / Е. Андієвська. – Київ : Всесвіт, 2010. – 248 с.


Андієвська Е. Народження ідола : поезії / Е. Андієвська. – Нью-Йорк, 1958. – 44 с.


Андієвська Е. Наука про Землю : вірші / Е. Андієвська. – Мюнхен : Сучасність, 1975. – 126 с.


Андієвська Е. Первні : поезії / Е. Андієвська. – Мюнхен : Сучасність, 1964. – 34 с.


Андієвська Е. Півкулі і конуси : сонети / Е. Андієвська. – К. : Всесвіт, 2006. – 167 с.


Андієвська Е. Пісні без тексту : сонети / Е. Андієвська ; іл. Я. Гніздовського. – Мюнхен, 1968. – 65 с.


Андієвська Е. Погляд з кручі : сонети / Е. Андієвська. – К. : Всесвіт, 2006. – 175 с.


Андієвська Е. Подорож : новели / Е. Андієвська. – Мюнхен : Сучасність, 1955. – 101 с.


Андієвська Е. Подорож : новели, казки / Е. Андієвська. – 2-е вид. – К. : Кобза, 1994. – 222 с.


Андієвська Е. Подорож голови : новели / Е. Андієвська. – Львів : НВФ «Укр. технології», 2000. – 59 с.


Андієвська Е. Поезії / Е. Андієвська. – Новий Ульм : Україна, 1951. – 26 с.


Андієвська Е. Риба і розмір : поезії / Е. Андієвська. – Нью-Йорк : Вид-во Нью-Йоркської групи, 1961. – 104 с.


Андієвська Е. Рожеві казани : сонети / Е. Андієвська. – К. : Всесвіт, 2007. – 220 с.

Андієвська Е. Роман про добру людину / Е. Андієвська. – Нью-Йорк ; Мюнхен : Сучасність, 1973. – 291 с.


Андієвська Е. Роман про добру людину / Е. Андієвська. – 2-е вид. – К. : Кобза ; Орій, 1993. – 269 с.


Андієвська Е. Роман про людське призначення / Е. Андієвська. – Нью-Йорк ; Мюнхен : Сучасність, 1982. – 291 с.


Андієвська Е. Роман про людське призначення / Е. Андієвська. – 2-е вид. – К. : Кобза ; Орій, 1992. – 514 с.


Андієвська Е. Твори в 10 т. Т. 1 / Е. Андієвська ; упоряд. О. Деко ; вступ. ст. П. Осадчука. – Мюнхен ; Хмельницький, 2004. – 239 с. : іл.


Андієвська Е. Твори в 10 т. Т. 2 / Е. Андієвська ; упоряд. О. Деко. – Хмельницький : Поділля, 2006. – 288 с. ; іл.


Андієвська Е. Твори в 10 т. Т. 3 / Е. Андієвська ; упоряд. О. Деко. – Дрогобич : Святослав Сурма, 2007. – 352 с. ; іл.


Андієвська Е. Твори в 10 т. Т. 4 / Е. Андієвська ; упоряд. та вступ. ст. О. Деко. – Держава Ізраїль : Вид-во «Соборність», 2009. – 534 с. ; іл.


Андієвська Е. Фульґурити : сонети / Е. Андієвська. – К. : Все-світ, 2008. – 232 с., портр. – Бібліогр. дов. : С. 220 – 224.


Андієвська Е. Хвилі : поезії / Е. Андієвська. – К. : Всесвіт, 2004. – 160 с.


Андієвська Е. Хід конем : поезії / Е. Андієвська. – К. : Всесвіт, 2004. – 168 с.


Публікації у часописах


Андієвська Е. Базар на межі сну / Е. Андієвська // Сучасність. – 1965. – № 6. – С. 3 – 5.


Андієвська Е. Вазаре, ти? / Е. Андієвська // Сучасність. – 1965. – № 11. – С. 3 – 4.


Андієвська Е. Весняне / Е. Андієвська // Сучасність. – 1962. – № 2. – С. 4 – 8.


Андієвська Е. Відчитування майбутнього / Е. Андієвська // Сучасність. – 1981. – № 2. – С. 3 – 7.


Андієвська Е. Герострати (І, ІІ, ІІІ) : роман / Е. Андієвська // Сучасність. – 1970. – №. 3. – С. 8 – 28 ; № 4. – С. 8 – 29 ; № 5. – С. 10 – 28.


Андієвська Е. Гуманізація. З «Межиріччя» / Е. Андієвська // Сучасність. – 1997. – № 7 – 8. – С. 9 – 14.


Андієвська Е. Дві казки / Е. Андієвська // Сучасність. – 1983. – № 6. – С. 5 – 9.


Андієвська Е. Засвітити інші елементи : сонети / Е. Андієвська // Світо-вид. – 1998. – № ІІІ (32). – С. 69 – 74.


Андієвська Е. З книги «Казки» / Е. Андієвська // Сучасність. – 1963. – № 4. – С. 5 – 9.


Андієвська Е. З книжки «Спокуси святого Антонія» / Е. Андієвська // Сучасність. – 1984. – № 1 – 2. – С. 3 – 7.


Андієвська Е. З «Межиріччя» : поезії / Е. Андієвська // Світо-вид. – 1996. – № ІІ (23). – С. 31 – 35.

Андієвська Е. Зміна погоди ; Дерево ; Хмари / Е. Андієвська // Сучасність. – 1961. – № 7. – С. 3 – 4.


Андієвська Е. З нових поезій / Е. Андієвська // Сучасність. – 1970. – № 7 – 8. – С. 72 – 75.


Андієвська Е. З циклу «Наука про землю» / Е. Андієвська // Сучасність. – 1972. – № 5. – С. 3 – 5.


Андієвська Е. Із нових поезій / Е. Андієвська // Сучасність. – 1974. – № 10. – С. 3 – 6.


Андієвська Е. Із циклу «Наука про землю» / Е. Андієвська // Сучасність. – 1973. – № 4. – С. 3 – 5.


Андієвська Е. «Інше прояснення» й інші сонети / Е. Андієвська // Сучасність. – 1975. – № 2. – С. 3 – 8.


Андієвська Е. Казка про двох пальців / Е. Андієвська // Сучасність. – 1974. – № 3. – С. 19 – 24.


Андієвська Е. Короткі історії / Е. Андієвська // Сучасність. – 1961. – № 1. – С. 38 – 40.


Андієвська Е. Крива з базарів страшного суду / Е. Андієвська // Сучасність. – 1966. – № 10. – С. 3 – 6.


Андієвська Е. Кухонні натюрморти й циркові ідилії / Е. Андієвська // Сучасність. – 1986. – № 4. – С. 5 – 9.


Андієвська Е. Лябиринт : фрагм. з роману / Е. Андієвська // Сучасність. – 1988. – № 4. – С. 18 – 30.


Андієвська Е. Найнеобхідніші закони сну ; Полудень з традиційних розваг ; Стеблина-шинок ; Погляд ; Гість ; Зимове ; Відтінок ; Колони ; Галявина / Е. Андієвська // Сучасність. – 1963. – № 11. – С. 3 – 12.


Андієвська Е. Наумчик і сатана / Е. Андієвська // Сучасність. – 1980. – № 5. – С. 7 – 21.


Андієвська Е. Нова праця / Е. Андієвська // Сучасність. – 1990. – № 9. – С. 16 – 19.


Андієвська Е. Перші приступці ночі / Е. Андієвська // Сучасність. – 1980. – № 12. – С. 3 – 5.


Андієвська Е. Пісні без тексту / Е. Андієвська // Сучасність. – 1969. – № 1. – С. 5 – 12.


Андієвська Е. Поезії / Е. Андієвська // Сучасність. – 1979. – № 9. – С. 41 – 43.


Андієвська Е. Поезії / Е. Андієвська // Сучасність. – 1981. – № 12. – С. 3 – 7.


Андієвська Е. Поезії / Е. Андієвська // Сучасність. – 1988. – № 3. – С. 5 – 9.


Андієвська Е. Поезії / Е. Андієвська // Сучасність. – 1992. – № 5. – С. 5 – 18.


Андієвська Е. Порядок світобудови : новелетки й казки / Е. Андієвська // Світо-вид. – 1996. – № ІІ (23). – С. 37 – 43.


Андієвська Е. Роман про добру людину / Е. Андієвська // Сучасність. – 1972. – № 6. – С. 6 – 29 ; № 7 – 8. – С. 19 – 53 ; № 9. – С. 9 – 34 ; № 10. – С. 9 – 37 ; № 11. – С. 9 – 40.

Андієвська Е. Роман про людське призначення / Е. Андієвська // Сучасність. – 1976. – № 3. – С. 13 – 28 ; № 4. – С. 17 – 32 ; 1979. – № 1. – С. 4 – 7.


Андієвська Е. Роман про людське призначення : уривок / Е. Андієвська // Сучасність. – 1981. – № 9. – С. 9 – 18.


Андієвська Е. Світ покладений під смерти ніготь / Е. Андієвська // Сучасність. – 1985. – № 6. – С. 5 – 8.


Андієвська Е. Сонети / Е. Андієвська // Сучасність. – 1990. – № 2. – С. 5 – 10.


Андієвська Е. Тема ; Коні ; Ясність ; Зблизька і здалека ; По-верхня ; Проміжне ; Зимою пішки / Е. Андієвська // Сучасність. – 1964. – № 10. – С. 3 – 9.


Андієвська Е. Той же базар ; Базар з порушеним виміром ; Зворотне запрошення ; Пригода під іншим кутом ; Униз ; Гілка в родичах / Е. Андієвська // Сучасність. – 1962. – № 8. – С. 5 – 7.


Андієвська Е. Ходіння по візу : новела / Е. Андієвська // Сучасність. – 1992. – № 4. – С. 16 – 17.


Андієвська Е. Чоловік з чайником у руці : новела / Е. Андієвська // Сучасність. – 1989. – № 2. – С. 11 – 12.


Іноземні видання


Андієвська Е. 100 сонетів / Е. Андієвська. – Ізраїль : Соборність, 2009. – 110 с. – гебр. мовою.


Твори, які увійшли в антології, хрестоматії


Андієвська Е. Вірші // Вертоград. Українське поетичне тисячоліття. Антологія / упоряд., передм. І. Лучука. – Тернопіль : Богдан, 2009. – С. 621 – 622. – Бібліогр. : С. 917.


Андієвська Е. Жінка, що продає їстівні каштани в зоні для пішоходів / Е. Андієвська // Жіночий погляд. Антологія / упоряд. А. П. Краснящих ; худож.-оформ. О. Г. Жуков. – Харків : Фоліо, 2009. – С. 210 – 211.


Андієвська Е. Поезії / Е. Андієвська // Дивоовид : антол. укр. поезії ХХ ст. / упоряд., передм., довідка про авт. І. Лучука. – Тернопіль, 2007. – С. 324 – 328.


^ ДОСЛІДЖЕННЯ ТВОРЧОСТІ ЕММИ АНДІЄВСЬКОЇ


Книги та статті про творчість Е. Андієвської


Віхоть І. Спритність рук і жодного обману / І. Віхоть // Кн. Клуб плюс. – 2007. – № 9. – С. 26 – 27.

Про збірку сонетів Е. Андієвської «Погляд з кручі».


Галич О. Григорій Костюк – емігрант, літературознавець, учений / О. Галич // Укр. л-ра в загальноосвіт. шк. – 2007. – № 1. – С. 4 – 9.

Згадується Емма Андієвська.


Дроздовський Д. Сонети Емми Андієвської як вияв катахретичної свідомості / Д. Дроздовський // Сл. і час. – 2009. – № 10. – С. 26 – 38. – Бібліогр. : С. 38.


Дроздовський Д. Тримаючи паузу / Д. Дроздовський // Дзеркало тижня. – 2007. – 4 – 10 серп. (№ 28). – С. 19.

Про презентацію поетичних збірок Емми Андієвської «Півкулі і конуси» та «Погляд з кручі».


Жодані І. Емма Андієвська і Віра Вовк : тексти в контексті інтерсеміотики / І. Жодані. – К., 2007. – 116 с. – Бібліогр. : С. 106 – 115.


Зборовський А. Погляд з кручі / А. Зборовський // Нар. армія. – 2007. – 12 лип. – С. 7.

Відома літературознавець про поетичні збірки Емми Андієвської «Погляд з кручі» та «Півкулі і конуси».


Смерек О. С. Романи Емми Андієвської: художньо-філософські шукання. Міфологізм. Поетика образності / О. С. Смерек. – Львів, 2007. – 191 с.


Тарнашинська Л. Гіпертекст Емми Андієвської як індивідуазований світовияв // Презумпція доцільності. Абрис сучасної літературознавчої концептології / Л. Тарнашинська. – К. : Вид. дім «КМ акад.». – 2008. – С. 333 – 342.


Тарнашинська Л. Українська версія сюрреалізму: ґенеза, естетика, поетика (від Б.-І. Антонича до українських шістдесятників) / Л. Тарнашинська // Поетика художнього твору : зб. матеріалів Всеукр. наук. конф. – Дніпропетровськ, 2007. – С. 333 – 342.


Шаф О. Образи геометричних фігур у сонетах Емми Андієвської останнього десятиріччя (збірки «Півкулі і конуси», «Рожеві казани») / О. Шаф // Сл. і час. – 2010. – № 10. – С. 71 – 76. – Бібліогр. : С. 76.


Шаф О. В. Сонет Емми Андієвської в західноєвропейському контексті / О. В. Шаф. – Дніпропетровськ : Овсянніков Ю. С., 2008. – 138 с. : портр.


Шестопалова Т. П. Критична рецепція творчості Емми Андієвської у писемній спадщині Юрія Лавріненка / Т. П. Шестопалова // Олександр Галич – особистість, учений, громадянин : зб. наук. пр., присвяч. 60-річчю О. Галича / упоряд. : О. М. Горюшкіна, В. Г. Форменко, І. Л. Савенко. – Луганськ, 2008. – С. 366 – 372. – Бібліогр. : С 372.


Дисертації, автореферати


Галицька Р. Р. Релігійно-духовний дискурс жіночої поезії 60-х років ХХ ст. (на матеріалі творів Емми Андієвської, Анни-Марії Голод, Ірини Жиленко, Зореслави Коваль, Ліни Костенко і Марти Мельничук-Оберраух) : автореф. дис. канд. філол. наук : 10. 01. 01 / Р. Р. Галицька ; Прикарпат. нац. ун-т ім. В. Стефаника. – Івано-Франківськ, 2008. – 24 с.


Жодані І. М. Інтерсеміотичність у творчості письменників Нью-Йоркської групи (Емма Андієвська і Віра Вовк) : автореф. дис. канд. філол. наук : 10. 01. 06 / І. М. Жодані ; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – К., 2007. – 16 с.


^ МАТЕРІАЛИ ДО ЖИТТЄПИСУ ЕММИ АНДІЄВСЬКОЇ


Інтерв’ю, бесіди


Андієвська Е. «Неправда, що людина не має права вибору. Вона його має повсякчас» : бесіда з укр. письм. та художницею / Е. Андієвська ; [записала Л. Тарнашинська] // День. – 2000. – 30 січ. – С. 6.


Андієвська Е. «Провидіння не любить ледачих» : розмова з Е. Андієвською // Жінка як текст: Емма Андієвська, Соломія Павличко, Оксана Забужко : фрагм. творчості і контексти / упоряд. Л. Таран. – К., 2002. – С. 14 – 21.


Андієвська Е. «Я свою Україну ношу, як равлик…» / Е. Андієвська // Погляд. – 2006. – 29 верес. (№ 77). – С. 15.


Андієвська Е. «Депресія – це розкіш, на неї немає часу…» / Е. Андієвська // МБ-Субота. – 2006. – 30 верес. – С. 6.


Андієвська Е. «Усе моє життя – це ходіння крізь стіни» // Літ. Україна. – 2009. – 9 квіт. (№ 14). – С. 1 – 2.


Андієвська Е. «Дати країні справжнє»: Емма Андієвська про відповідальність перед словом, графоманів, ідентичність Донецька та запрограмованість українців : інтерв’ю / Е. Андієвська ; [записала Ж. Безп’ятчук] // Тиждень. – 2010. – 23 – 29 квіт. (№ 16). – С. 50 – 51.


Бібліографічні джерела


Емма Андієвська: Життя і творчість : біобібліогр. покажч. / уклад. О. В. Кучерява ; наук. ред. О. В. Башун ; авт. вступ. ст. О. Я. Гросов ; Донец. обл. універс. наук. б-ка ім. Н. К. Крупської. – Донецьк : Сх. вид. дім, 2008. – 79 с.


Е. Андієвська про себе і свою творчість


«…перше моє сприймання, натхнення світу відбувається через око, щойно тоді з’являється слово. Малярство мало дуже великий вплив на мою поезію…».


«… Малярство мене цікавило змалечку… Річ у тім, що в мене око десь там на дні завжди розділялось на слово й барву, отже тепер я можу малювати розмовляючи…».


«...я можу малювати й розмовляти одночасно. Для мене це завжди розгортання метафори. Я дуже люблю фарбу. Звичайно, можна вдатись і до самого рисунка, але то, як на мене, належить більше до сфери розумової, то радше конструкція, а мої малярські роботи більш безпосередні.

Вислів у творчості – це не просто хліб, а повітря, без якого я би задихнулась. Кожен, хто творить, має це відчуття».


«Що мене найбільш потрясає, то це те, що попри ті страшні жнива, коли систематично викошувалось найкраще українське, що існує стільки колосальної духовної потенції! І це надзвичайно!»


«А ще я люблю всілякі вигадки. Коли свого часу… я вивчала санскрит, то мені так народився Джалабіда, що походить з двох санскритних слів: Джалібідар – батько води і Джалікара – той, хто живе у воді. От і народилася істота, що має в усьому плинні якості. Лише єдине, що в нього стале, – це безмежна доброта, все інше може перевтілюватись. Кожна мова має неповторні специфічні випромінювання, ні з чим не порівнянні».


«Я, можливо, найбільше люблю Малларме, хоч Бодлер теж мій поет. Чому я його люблю? Бо коли я його відкрила, а для себе усе відкриваю сама, – я зрозуміла, що від нього йде поезія ХХ століття, хоч були і його предтечі.

У чому полягає те, що мене так фасцинувало у Малларме? Це в граматично скорочених структурах вмістити духовне віддзеркалення світу, виходячи із конкретних речей. Це наче просвітлювати ці речі до глибини суті. Це якраз те, що для мене є розумінням і суттю поезії. І я намагаюсь саме так писати. Для мене кожного разу поезія – це медитація…».


«…Він [Малларме] зрушив усю систему віршування. Саме на ньому базується вся модерна поезія у всіх її відхиленнях. Малларме – вершина всіх поетів і часів».


«…людина не призвичаєна до складного відображення світу. Поезія логічна, заримована існує й існуватиме. І поезія числа, яка рухається над логічним, і властиво це і творить справжню поезію. Хоч ще раз підкреслюю, що не заперечую логічної поезії. Але ні та, ні інша поезія не може поглинати усю, бо тоді духові не буде де ходити.

Кожна доба інакше унаправлює свої ліхтарі на ті самі явища. Масовості не завжди доступний дух. До духу йдуть лише одиниці, хоч теоретично це може робити кожен. І все ж не кожному може бути зрозуміло те щось, що має велику вартість. Я вважаю, що не треба писати всім для всіх, а писати так, як кожен зокрема має в цьому свою потребу».


«…Мушу сказати, що мене, попри зорове сприйняття світу, завжди найбільше цікавила людська доброта».


«Комаха – це світ, який навколо нас, але якого ми не помічаємо. У мене ж комаха обернена на дорадника, янгола. На моїх картинах вони більше схожі на бегемотиків. Але це саме те, що наближає їх до людськості. Бо людина може сприйняти те, що інакше, лише у якійсь трансформації».


«Картини – це мої діти. Вже у дев’ять років я знала, що мої діти – це малярство».


«Вибір є і там, де немає жодного вибору. Коли людина чогось усім своїм єством хоче, вона цього досягне. Справжня воля викристалізовує навколо себе події. Навіть мачина може змінити світ. Тільки ледача людина гадає, що порятують золоті вареники з неба. Провидіння не любить ледачих».


«Мене змалечку готували на росіянку… Отож логічно – я мусила бути на боці скривджених, а не кривдників. Так відбувся мій вибір».


«Людина – дуже дивна істота. Ну хіба ж не смішно, що я десь у дев’ять-десять років відкрила, що люди не вміють мислити? Що вони, мавши мозок, так довіку і не користуються цим Божим даром, зробивши з себе канали на чужі думки, кроєння, забобони».


«Найвищий мій Нобель – це приналежність до української нації».


«Людина приходить у світ, аби бути у ньому під сонцем. І нація теж має бути під сонцем. Кожна нація».


«Мені завжди бракувало часу і цікавості встановити, хто ж я є. Зрештою, хто ким є насправді, зводиться лише до переліку певних, здебільшого випадкових, властивостей, набутих чи успадкованих.

Я, наприклад, знаю мову птахів, мінералів, плазунів, риб і ще дещицю, яку я волію промовчати…

Я можу бути таким і водночас зовсім іншим – це залежить від обставин, настрою і атмосферного тиску…

Я маю людські риси й статуру, але обсяг мого сприймання й часами фізичного розпросторення поширюється й за межі моєї особистости». (Із новели «Спроби живопису»)


«Що мене українізовало? Зневага до всього українського. Отож я поклала собі, що буду українкою, навіть якщо існуватиму одна-єдина на всю планету… Воювати проти всього світу? Будь ласка. Що на це інші скажуть? Нехай собі кажуть, що їм заманеться – я знаю, що я хочу. Так, це ходити крізь стіни? Я й ходжу все життя крізь стіни – улюблене моє заняття. Я вірю в силу духу…».


«У цих двох романах [«Роман про добру людину», «Роман про людське призначення»] мені особливо хотілося написати про укра-їнську людину. Це своєрідна поема про людину, затоптувану, якій немає ніде місця, скрізь вона тільки вибачається за те, що ще існує на цій землі. А я змалечку була на боці скривджених…».


«Мій новий роман – це концепція вивершення людського духу, символом якого є лабіринт – тільки не в тому розумінні, що це заплутане, а навпаки – це максимально досконала, викінчена світобудова, яка пересічній людині, котра не стоїть десь згори і не може бачити цього ідеального, бездоганного розпланування, здається просто лабіринтом. Це загальна концепція, але там багато різних і часових, і змістових площин».


«Україна влетіла в моє серце і назавжди там лишилася».


«Я свою Україну ношу як равлик свій будиночок».


«Пересічна людина – це та, що обрізала себе до пересічності».


«Маю енергію без кінця».


«Людина для того й існує, щоб долати труднощі».


«Розвивайте у собі здатність тішитися з дрібниці. Ось крапля на ніс упала…»


«Маску одягає та людина, яка не має енергії бути. А я маю».


«Думки про себе паралізує велику частину вашої енергії. Думайте про речі, які ви робите. Якщо ви скеровуєте свою енергію на те, щоб вам хотілося втілити, ви випростовуєтеся. Провидіння дарує кожному скарби».


«Правильного шляху немає. Існує турецька приказка: «Якщо ти нічого не маєш – поший собі капці. Не можеш капці – посади ма-леньке деревце, а якщо нічого не можеш – скажи будь-яке гарне слово комусь іншому». Оце й покликання – як людина щось робить. Можливості реалізації себе безмежні».


Інтернет-сторінка


www.emma-andiyevska.com.


Додаток 1

^ ЕММА АНДІЄВСЬКА. ТВОРИ


Казка про Ян


Колись пастушок, переплигуючи зі скелі на скелю за козою, що відбилася від решти, посковзнувся й упав у глибочезне провалля. Коли він розплющив очі, то побачив, що лежить на площі великого міста, яке складається з вузьких довгих веж, що їх кожен будує на свій лад, бо ці вежі весь час завалюються.

Пастушок підійшов до найближчого чоловіка, який порпався з кельмою серед купи каміння, й запитав, що це за місто, хто його мешканці й чи не можна було б щось попоїсти, бо він дуже зголоднів, наче кілька днів пролежав без їжі. Однак на запитання пастуха ніхто навіть не глипнув у його бік, дарма що козопас обійшов мало не все місто. Врешті вже зовсім зневірившись, що хтось дасть йому тут бодай окрайчик хліба, пастушок набрів на кволого дідуся, що порпався біля найнижчої, напівзруйнованої вежі, й повторив своє запитання.

– Тут живуть самі яяни, – відповів нарешті старий. – Кожен яянин знає тільки своє «я» і тому запитань другої людини просто не чує. Я ж почув тільки тому, що мене здолали немощі, і внутрішні підпори, які досі тримали мене, як вони тримають усіх Ян цього міста, передчасно струхли й завалилися, як і моя вежа, направити яку мені бракує сил.

– Я вам охоче допоможу, – радісно вигукнув пастушок, – аби тільки трохи щось попоїсти.

– Яянинові годі допомогти, – скрушно мовив дідок. – Ніхто не може догодити яянинові, бо тільки він сам усе знає і вміє, і то найкраще.

– Але ж людина мусить їсти, аби втриматися при житті!

– Усі тут харчуються власним «я». Коли воно вичерпується, яянин умирає, проте «я» кожного із Ян таке невичерпне, що всі тутешні мешканці майже вічні. Мене опали немощі тільки тому, що я чужинець і справжнім яянином так ніколи й не став, хоч і прожив тут майже весь свій вік. Я ледве пам’ятаю, що на початку свого життя під час сварки на кораблі, де я виконував обов’язки юнги, я випав за борт і опинився у цьому місті.

– Але я зовсім не хочу ставати яянином!

– За рогом моєї вежі лежать кельми для новоприбулих, бери собі якусь і починай будувати свою вежу.

– Невже з цього міста немає виходу?

– Ще на початку, коли я щойно сюди потрапив, я здибав одного юродивого, який сидів біля каміння цієї вежі, котру я оце марно будую. Він повідав мені, що місто має сім брам і з кожної можна вийти, хоча досі жоден мешканець цього міста не міг відчинити брами з тієї простої причини, що ніхто з тутешніх насельників не спроможний вимовити коротесеньке слово, що відчиняє ці брами.

– Яке ж це слово?

– Це слово знають усі яяни: звичайнісіньке «ти». Але коли хтось із Ян, – а це стається так рідко, що про це ходять лише легенди, – отож коли хтось із Ян пробує вимовити «ти», в устах яянина це чомусь завжди обертається на «я», і тому брами не відчиняються.

– Я спробую, – мовив пастушок. – Ходімо разом, бо я тобі дуже вдячний за пораду, в мене померли батьки, і я хотів подбати про тебе.

– Я вже застарий, і ноги вже не тримають мене.

– Я візьму тебе на плечі, і ми разом подамося далі.

– Я не пристосований до іншого світу, і час, відпущений мені вищими силами, добігає кінця.

– Я хочу, аби ти бодай перед смертю дихнув свіжим повітрям, – мовив пастушок, обережно садовлячи собі старого на плечі й простуючи до найближчої брами. Перед брамою він низько вклонився й промовив: – Вельмишановна брамо, чи була б ти така ласкава й випустила нас на волю, бо тільки ти можеш нас випустити.

І брама вперше за все своє існування навстіж відчинилася, адже ніхто до неї так не промовляв, хоч цього вона чекала відтоді, як її вставили в мури цього міста, і пастушок побачив себе серед знайомих скель.

– Тепер ти бачиш, який гарний цей світ! – вигукнув козопас й торкнувся старого, аби обережно зсадити його з плечей на землю. Та замість дідуся він намацав тільки мішок, по гузир наповнений самоцвітами.

– Як на мене, люди завжди захоплюються марнотами, на подобу самоцвітів. У пустелі їх часом можна подибати на поверхні, але я не чув, аби якийсь шакал спокусився цим непотребом.

– На першому плані воно, звісно, все ясно. Але люди шукають джерел буття, біля яких ми сидимо. Тільки й ми – через нашу близькість до них – теж не бачимо цих джерел. Щоб побачити, треба вміти відійти, податися в мандри.


Казка про мандрівника


Був колись на світі чоловік, який став великим мандрівником, бо йому якось забаглося довідатися, чому все є таким, яким воно є. Прокинувшися однієї ночі в повню, він вихилився з вікна, аби подивитися, чому це так сяє навколо. А що вночі кожен предмет згортає своє нутро, зосереджуючися на собі, й не заважає іншим, як удень, то майбутній мандрівник і побачив, що місяць тримає повну жменю ниток, які вряди-годи смикає.

– Що ти робиш? – запитав чоловік місяця, і той скрикнув так, що посипалися зорі.

– Ти своїм недоречним запитанням налякав мене, бо так питають тільки ті, що на кожному кроці ставлять мені пастки. Нитки, якими я регулюю припливи й відпливи, я надто міцно смикнув, а це спричинило потоп там, де його ніхто не очікував. Твоя цікавість призвела до загибелі багатьох людей, за життя яких я несу тимчасову відповідальність, і тепер частину цієї провини ти мусиш спокутувати, мандруючи доти, доки знайдеш вхід до вчорашнього дня. На порозі вчорашнього дня лежить золота галузка, яку ти мусиш мені принести, аби я міг якось зарадити лихові, яке ти накоїв своєю цікавістю, такою згубною для життя людини.

– Я не хотів чинити нічого злого!

– Ніхто цього не хоче, але не можна бути дурним. Хіба ж ти не знаєш, що малі причини можуть мати великі наслідки?

– Ой лишенько, – забідкався чоловік, – де ж мені тепер шукати той вхід до вчорашнього дня.

– Він скрізь і ніде. Однак ти мусиш його знайти, бо інакше не тільки мене, а й тебе, негайно постигне смерть.

Чоловікові не вельми хотілося кидати тепле ліжко й дах над головою, та іншої ради не було, і він подався в мандри. На своєму довгому шляху він відвідав багато різних країн, перепитав силу-силенну людей – бідних і заможних, розумних і дурних, однак ніхто не міг сказати йому, де є вхід до вчорашнього дня.

Врешті чоловік дійшов до царства, на межі якого стояла сторожа, і кожному, хто бажав іти далі, вартові веліли роззуватися й ретельно обнюхували його ноги.

– Який дивний звичай, – не стримався мандрівник, ніяково простягуючи пильнувальникам порядку свої натомлені ноги. – Пощо ви це робите?

– Тільки з запаху ніг видно, чи людина зла чи добра. – З усього тіла лише ноги дотикаються до землі, що унедійснює всі маскувальні перегородки, а ми охороняємо нашу країну від тих, хто коять зло.

– Може, ви тоді знаєте, де є вхід до вчорашнього дня?

– Для цього ти не потребував нас. Адже цей вхід ти сам носиш на власних кісточках.

І справді, тієї миті, як вартові це вимовили, мандрівник роздивився, що ті синці на кісточках його власних ніг, що їх він набив, падаючи в провалля протягом свого довгого шляху, це не садна, а вхід у вчорашній день, на порозі якого лежить золота галузка.

– Місяцю, місяцю! – подумки покликав мандрівник, вимахуючи золотою галузкою, від якої ширилося м’яке лагідне сяйво. – Ось тобі те, що ти бажав.

Проте цього разу місяць нічого не відповів, тільки усміхнувся, не повертаючи до мандрівника голови, а чоловік постеріг, що він може тепер з галузкою в руці мандрувати крізь видиме й невидиме до самої сутності речей, за якою відкриваються неосяжні рівнини Божого віддиху.


Джалапіта

(фрагменти)


Джалапіта універсальний. Він кожен з існуючих предметів і людей, але він не вони, він Джалапіта. Коли дві тисячі років тому пробували писати життєпис Джалапіти, то покинули, бо Джалапіта не вміщався в слово. Він виливався із слова, як тісто, і його кожного разу бігали шукати в небі і на землі. Джалапіту описати неможливо.


Ім’я Джалапіти міняється від настрою, погоди і від того, на якій віддалі він перебуває від води.


Джалапіта з’їхав ліфтом на Вавилонську башту і глянув вниз. Серед куряви на одній із центральних вулиць сиділа товста дитина і довбала пальцем у носі. «Дитина ця може бути моїм учнем, – подумав Джалапіта. – Для неї відкрита таємниця життя, як свіжа мушля».

Він звісив запасну ногу з башти на ту вулицю і сів поруч з тією дитиною. «Учнем?» – сказала дитина і вийняла палець з носа. «Ні, – подумав Джалапіта, – ця дитина непослідовна. Не бути їй моїм учнем».


Джалапіту можна їсти. По Джалапіті можна ходити, він ландшафт.


Джалапіта вірив слову. А слово взяло поламало Джалапіті всі кісточки, всю душу, вкинуло в кадовб і змішало Джалапіту з цементом і брудом. Бідний Джалапіта лежить, подертий на шматочки, а невірне слово ходить, приспівуючи: «Джалапіта нерозважний, хіба можна вірити слову».


Джалапіту змусили носити воду. Він пішов, узяв на руки ріку і приніс усю ріку на стіл, бо йому було шкода відривати від неї шматочки води. Тоді йому веліли віднести ріку назад. Джалапіта слухняно відніс, положив назад у річище і довго стояв на одному місці, сумуючи, що ним незадоволені. Джалапіта був дуже добрий.


Джалапіта вийшов у парк і сів на першу лавку. Йому страшенно хотілося плакати, як хочуть води, маючи спрагу, але він не вмів. Він сидів такий незграбний і сумний, опустивши руки і лапи на землю, що біля нього зібралися діти і почали кидати в нього пісок. «Добре було б умерти хоч на день, – думав Джалапіта, а в нього над губою вже зробилися з піску вуса, і діти вже повзали по ньому й били його по зелених віях, що обламувалися ящірками й зникали в траві, – мокрими, дзвінкими долонями.


Джалапіта так часто ходив думати в парк, що понадумував цілі місця в повітрі. Ці місця висіли в парку, як велетенські гриби, і кожен, хто проходів повз них, набирався думок Джалапіти.


Джалапіта ходив по березі й думав про плинні речі, коли до нього підійшла дівчина й накинула на нього зі слова вуздечку. І Джалапіта став чахнути, бо слово випікало з нього всі думки. Дівчина не знала, що вона накоїла, а Джалапіта лежав на березі, і через нього перекочувалися хвилі. «Як важко», – скаржився Джалапіта, але хвилі були занадто легкі, щоб змити з нього слово, що вздовж і впоперек виходило йому тіло й душу. Джалапіта мучився, гризучи пісок, пощо Джалапіта – Джалапіта. Джалапіту можна вбити однією необережною думкою.


Коли Джалапіта втомлювався, він сідав просто на землю й перетасовував навколо себе всі ландшафти. Потім розкладав з краєвидів пасьянс, і це його заспокоювало.


«Хто бачив моє обличчя, – сказав Джалапіта, – той завжди дивитиметься на воду».


Джалапіта має тільки одну сталу прикмету: доброту, решта все плинне.

Джалапіта пішов на виставку образотворчого мистецтва, і всі шедеври, засоромившись, тихенько вийшли з зали, притримуючи рами, щоб не грюкати.


«Чому людина має тінь?» – спитали Джалапіту. «Тому, що в ній погано працює освітлення зсередини», – відповів Джалапіта.


«Одяг обмежує тіло й душу», – вирішили люди й одягли Джалапіту, щоб нарешті унормувати й окреслити його хоч для тих, які ним захоплювалися, але поки вони бралися до роботи, Джалапіти вже було стільки поза одягом, що найбільші експерти не відважилися вирішити, чи Джалапіта той, що в одязі, чи той, що поза одягом, бо і той і другий були Джалапітою.


Джалапіта винайшов сито, що крізь нього пройшовши, лиха людина ставала доброю, але це сито з державних міркувань заборонили.


Вірші


^ Дзвіночки зору


Низовина. Вогонь. Зі смертю флірт.

Перетрощили, – кому свічку – вчора.

Та замість вийти, знов – бігцем – в печеру.

З-за обрію – косою ж бо – голяр.


Поплутав репліки – площин суфлер,

І підвелись калюжі-яничари.

Мутанти випадкові ікла щирять.

Меридіяни, що бузок, як хлор.


Та серед щораз швидших переміщень –

Найвищі бастіони – неімущі.

Щойно циклоном скручена стихія,


Надкришуючись, в бульбашках стихає. –

Як існування видовжена мить

Триває, хоч нічого вже нема.


^ Прочинені двері


Передчуття – крізь хащі – мастодонт, –

Свідомість (рештки) на всі боки чвірка.

Зерно посіяли, а сходить череп,

Заки – колеса – з-під пелюстки – день.


Ще в путах повні – стіни і майдан,

І тінь – угудзикована почвара.

Ану ж бо світло та поверне в чорне

І не витрушуватиме видінь


З матерії, що – нутрощі на вітер,

Аби лише в конкретнім існувати, –

Нехай мала, та – з живчиком – громада


З самих ще сколопендр, рачків і мідій. –

Стан – замість мозку – плин низовини,

Де – в кінці світу – в інший світ – дзвінок.


Заграва


Єдиний геть обвуглений димар

На обрії (шматками) – від повсякдення.

Завершилось (шаблями) випадання

Зубів молочних. Інший водомір


Для тих, хто серед неладу не вмер,

Дарма що ребра – лопать прорідіння.

Та плівка луснула. З мачул бездоння –

Ще поки що в диму – веранда, мур, –

Свідомість – щедро – запасні частини,

Хача здавалося, – вже гвинт останній,

Вогні – під стіл – й за браму – розпорядник. –


Лиш серед тиглів на нове поріддя

Змигне ще динозавровий хребет, –

Торішнє листя, яке час згріба.


(Із підбірки сонетів «Засвітити інші елементи»,

надрукованої у журналі «Світо-вид», 1998, № ІІІ (32))


Підземка

(новелетка)


Кожна підземка має свої закони. Десь із центру надходять вказівки на п