Реферат: Вищий господарський суд україни

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
Узагальнення судової практики розгляду господарськими судами справ у спорах, пов'язаних із земельними правовідносинами 1. Загальна характеристика спорів
Конституцією України встановлено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави; об'єктом права власності Українського народу.

Відповідно до статті 13 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють від імені Українського народу права власника в межах, визначених Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону. Відповідно до статті 14 Конституції України право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

З урахуванням визначеного статтею 8 Конституції України принципу верховенства права та встановлених статтею 2 Закону України "Про судоустрій України" завдань суду як державної правозахисної інституції суд, здійснюючи правосуддя у сфері земельних правовідносин, покликаний забезпечити захист гарантованих Конституцією України та законами України прав і свобод громадянина, інтересів юридичних осіб, суспільства і держави.

Метою даного узагальнення є аналіз застосування господарськими судами земельного законодавства, виявлення складних і неоднозначних питань у судовій практиці вирішення відповідних спорів, розробка пропозицій щодо забезпечення однакового застосування господарськими судами норм права, а також заповнення прогалин у земельному законодавстві. В узагальненні проаналізовано практику розгляду господарськими судами спорів, пов'язаних із земельними правовідносинами, за 2006 - 2009 роки.

Враховуючи наведене у статті 47 Закону України "Про судоустрій України" визначення Верховного Суду України як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції, що забезпечує однакове застосування законодавства всіма судами загальної юрисдикції, при підготовці даного узагальнення особливу увагу приділено фундаментальним правовим позиціям, викладеним у постановах Верховного Суду України (далі - ВСУ).
^ 1.1. Аналіз статистичних даних
Згідно із статистичними відомостями, наданими судами першої інстанції, починаючи з 2006 року щорічно зростає кількість розглянутих господарськими судами України справ, що виникають при вирішенні спорів у сфері земельних правовідносин. Так, протягом 2008 року закінчено провадженням 5237 справ, що на 14 % більше, ніж у 2007 році (4482 справи); їх кількість, порівняно з 2006 роком (4063 справи), також збільшилася на 10 %.

Із загальної кількості справ цієї категорії, закінчених провадженням, у 2008 році прийнято 3828 рішень, що на 18 % більше, ніж у 2007 році (3256); їх кількість, у свою чергу, збільшилася на 13 % порівняно з 2006 роком (2878).

Аналіз структури вирішених спорів даної категорії та їх динаміки свідчить про тенденцію до збільшення частки розглянутих справ щодо надання земельних ділянок у користування, у тому числі в оренду (з 27,7 % у 2006 році до 30,7 % у 2007 році та 37 % у 2008 році), справ, пов'язаних із самовільним зайняттям земельних ділянок (з 24,4 % у 2007 році до 25,6 % у 2008 році), та зменшенням питомої ваги розглянутих справ з інших спорів. У більшості випадків це спори: про визнання недійсними актів щодо землекористування (з 31,6 % у 2006 році до 28,2 % у 2007 році та 22,2 % у 2008 році); про набуття та реалізацію права власності на земельні ділянки (з 7,4 % у 2007 році до 6,3 % у 2008 році); про припинення прав і вилучення земельних ділянок (з 8,6 % у 2006 році до 7 % у 2007 році та 6,2 % у 2008 році).

Загалом протягом 2006 - 2008 років господарськими судами України розглянуто 13782 справи, пов'язані із застосуванням земельного законодавства, зокрема:

- про надання земельних ділянок у користування, у тому числі в оренду, - 4440;

- про самовільне зайняття земельних ділянок - 3469;

- про набуття та реалізацію права власності на земельні ділянки - 867;

- про припинення прав і вилучення земельних ділянок - 990;

- про встановлення земельного сервітуту - 125;

- про забудову земельної ділянки державної власності - 66;

- про використання земель охоронних зон - 54;

- про захист прав іноземного інвестора - 7;

- про розпорядження земельними ділянками, на яких розташовані об'єкти, що підлягають приватизації - 21.
^ 1.2. Питання застосування законодавства
Слід зазначити, що здійснене узагальнення судової практики свідчить, що судами при вирішенні спорів не завжди береться до уваги необхідність застосування до земельних правовідносин спеціального законодавства, що призводить до помилкових обґрунтувань та висновків у судових рішеннях.

Водночас, слід зауважити, що в кожній окремій справі суд має звертати особливу увагу на те, що до правовідносин має застосовуватись саме та редакція закону, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин, оскільки згідно із статтею 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі.

При цьому, застосовуючи нормативно-правові акти, суди мають враховувати, що згідно з частиною 4 статті 4 Цивільного кодексу України (далі - ЦК), частин 1, 2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК) та роз'ясненнями пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" від 01.11.96 року N 9 судам при вирішенні господарського спору необхідно виходити з того, що підзаконні нормативно-правові акти підлягають оцінці на відповідність як Конституції, так і закону. Якщо при розгляді справи встановлено, що нормативно-правовий акт, який підлягав застосуванню, не відповідає чи суперечить закону, суд зобов'язаний застосувати закон, що регулює ці правовідносини.

Особливу увагу при вирішенні даної категорії спорів судам слід звернути на рішення і висновки Конституційного Суду України (далі - КСУ), прийняті у сфері спірних правовідносин.
^ 1.3. Юрисдикція господарських судів щодо спорів, пов'язаних із застосуванням земельного законодавства
Питання розмежування юрисдикції господарських та адміністративних судів залишається найбільш актуальним проблемним питанням щодо розгляду земельних спорів зважаючи на те, що земельне право за своєю природою є комплексною галуззю права, для якої характерним є застосування як адміністративно-правового, так і цивільно-правового методів регулювання суспільних відносин.

З встановленням права приватної власності на землю, відносин оренди землі, відчуження земель державної та комунальної власності виникли земельні правовідносини приватного характеру. Однак у таких відносинах зберігається адміністративно-правовий елемент. Наприклад, частина 1 статті 124 Земельного кодексу України (далі - ЗК) встановлює, що передача в оренду земельних ділянок, які перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Наявність адміністративно-правових елементів у юридичному складі, на підставі якого виникає право господарюючого суб'єкта на земельну ділянку, що є приватним, обумовлює труднощі, дискусії та суперечливу судову практику у визначенні виду судочинства для вирішення спорів, що виникають з таких відносин.

Починаючи з 2005 року, після набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства України (далі - КАС), судова практика з питання підвідомчості спорів про визнання недійсними (незаконними, нечинними тощо) рішень органів місцевого самоврядування або державних адміністрацій, на підставі яких земельні ділянки передавались у користування, оренду або у власність була досить неоднаковою і свідчить про таке.

Протягом 2006 - 2007 років переважна більшість спорів за участю суб'єктів владних повноважень (місцева рада, місцева державна адміністрація) щодо оскарження (скасування, визнання недійсним повністю або частково) рішень цих суб'єктів стосовно розпорядження земельними ділянками розглядалися за правилами КАС виходячи з того, що відповідач є суб'єктом владних повноважень у земельних відносинах, а тому спір є публічно-правовим.

Наприклад, господарським судом Чернігівської області за правилами, встановленими КАС, розглянуто справу за позовом Підприємства до Облдержадміністрації про скасування рішення останньої про відмову у видачі державних актів на право постійного користування земельними ділянками лісового фонду та справу за позовом Товариства до Міськради про визнання частково нечинним рішення сесії Міськради щодо надання, вилучення і передачі земельних ділянок у межах міста.

Під час перегляду справи в касаційному порядку ВСУ публічно-правовим спором, що підлягає розгляду за правилами КАС, визнано спір за позовом Музею до Райради про визнання недійсним рішення сесії Райради від 15.11.2002 року "Про припинення права користування земельною ділянкою та припинення договору оренди землі". Аналогічною була правова позиція ВСУ у справі за позовом Райдержадміністрації до Сільради і Товариства про визнання недійсними актів.

Однак у переважній більшості випадків суб'єкти господарювання поєднували позовні вимоги про визнання недійсним відповідного рішення органу місцевого самоврядування або місцевої державної адміністрації з позовними вимогами, спрямованими на захист права на землю, що ускладнювало визначення підвідомчості таких спорів. Як наслідок такі справи розглядалися господарськими судами як за правилами, встановленими ГПК, так і за правилами, встановленими КАС.

Так, ВСУ скасовано судові рішення у справі за позовом Товариства до Селищної ради про визнання недійсним рішення та зобов'язання укласти з позивачем договори купівлі-продажу та оренди земельної ділянки і зазначено, що за суб'єктним складом і характером правовідносин дана справа є справою адміністративної юрисдикції.

Разом з тим, ВСУ залишено без змін постанову Вищого господарського суду України (далі - ВГСУ) у справі за позовом Прокуратури в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до Райдержадміністрації, Благодійного фонду про визнання недійсними розпорядження голови Райдержадміністрації від 26.10.2004 року "Про передачу в оренду земельної ділянки Благодійному фонду" та договору оренди земельної ділянки.

В іншій справі ВСУ зазначив, що правовідносини, які виникли між позивачем і відповідачами, щодо усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою і зобов'язання суб'єктів підприємницької діяльності розібрати тимчасову споруду та звільнити земельну ділянку, є господарськими і відповідно до статті 17 КАС не належать до компетенції адміністративного суду, оскільки в даних правовідносинах відповідач - БТІ не здійснює владні управлінські функції щодо позивача. Стосовно решти позовних вимог (про визнання неправомірною та скасування первинної та поточної державних реєстрацій права власності на приміщення, анулювання (вилучення) запису про реєстрацію права власності, про визнання акта ненормативного характеру недійсним), то враховуючи встановлену частиною 3 статті 21 КАС заборону щодо об'єднання в одне провадження кількох вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства, якщо інше не встановлено законом, зазначений спір не повинен вирішуватися адміністративним судом.

Аналіз судової практики свідчить про відсутність єдиного підходу у визначенні юрисдикції при вирішенні земельних спорів про спонукання вчинити певні дії.

Так, ВСУ визнав публічно-правовим спір за позовом господарюючого суб'єкта про зобов'язання Головного управління земельних ресурсів Міськдержадміністрації передати проект рішення Міськради про передачу позивачу земельної ділянки разом з проектом відведення земельної ділянки та всією необхідною технічною документацією до постійної комісії Міськради з питань містобудування та землекористування, зобов'язати Міськраду винести на розгляд пленарного засідання чергової сесії ради заяву позивача про надання йому земельної ділянки для будівництва торговельного центру та прийняти за результатами розгляду відповідне рішення.

Справу ж за позовом господарюючого суб'єкта до Райдержадміністрації про зобов'язання оформити право користування земельною ділянкою шляхом укладення договору оренди земельної ділянки розглянуто за правилами господарського судочинства.

З 2007 року сформувалась правова позиція, згідно з якою спір щодо оскарження актів органів державної влади, органів Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування, на підставі яких виникли цивільні права і обов'язки (спір про право), не є публічно-правовим і розглядається за правилами ГПК.

Ця позиція була відображена у пункті 15 рекомендацій президії ВГСУ "Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам" від 27.06.2007 року N 04-5/120, де визначено, що, оскільки земля є об'єктом цивільних прав і обов'язків і використовується в господарській діяльності на підставі цивільно-правових угод, спори за участю господарюючих суб'єктів, що виникають із земельних відносин, підлягають розгляду в господарських судах. Зокрема, до спорів про право віднесені справи, пов'язані із захистом права власності або користування землею, стягненням заборгованості з орендної плати за договором на користування земельною ділянкою, спори, предметом яких є право власності на земельну ділянку або право користування нею, в тому числі відновлення права, порушеного третьою особою, яка на підставі рішень владних органів претендує на спірну земельну ділянку.

Посиланням на наявність між сторонами спору про право, який підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, обґрунтовувались ухвала Вищого адміністративного суду України (далі - ВАСУ) від 07.06.2009 року у справі за позовом Підприємця до Селищної ради про визнання недійсним рішення Селищної ради; постанова ВГСУ від 16.09.2008 року за позовом Товариства до Міськради про вилучення земельної ділянки, визнання за позивачем переважного права на поновлення договору оренди земельної ділянки, спонукання Міськради прийняти рішення про поновлення договору оренди); постанова ВСУ від 25.03.2008 року у справі за позовом Товариства до Міськради про визнання недійсним рішення Міськради про передачу земельної ділянки у довгострокову оренду третій особі.

Позиція, згідно з якою справи в спорах про визнання недійсними рішень органів місцевого самоврядування, якими порушуються права суб'єктів господарювання на користування земельною ділянкою, підвідомчі господарським судам, висловлювалась також в інформаційних листах "Про практику застосування у вирішенні спорів деяких норм чинного законодавства (за матеріалами справ, розглянутих Верховним Судом України)" від 20.11.2008 року N 01-8/685 та "Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм процесуального-права (за матеріалами справ, розглянутих Верховним Судом України)" від 21.01.2009 року N 01-08/33.

Проте така практика не стала єдиною. Справи, аналогічні зазначеним, розглядались (у тому числі судами вищих судових інстанцій) і в порядку адміністративного судочинства.

Наприклад, постановою ВСУ (Судова палата в адміністративних справах) від 14.10.2008 року в адміністративному провадженні переглянуто спір за позовом Товариства до Міськради про вилучення земельної ділянки з постійного користування Товариства та передачу її Підприємцю в оренду. В ухвалі від 27.01.2009 року у справі за позовом Товариства про визнання недійсним рішення Міськради про надання Товариству дозволу на проведення проектно-дослідних робіт для будівництва та узгодження Товариству місця розташування земельної ділянки для будівництва ВАСУ дійшов висновку про публічно-правовий характер спору та його підвідомчість адміністративному суду.

Подібна ситуація простежується у справі за позовом Мінтрансу до Міськради, Райради, Головного управління земельних ресурсів Міськдержадміністрації, третя особа - Державний університет, про визнання нечинним рішення Міськради про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею. У цій справі ВАСУ в ухвалі від 28.01.2009 року вказав, що Земельним кодексом України (далі - ЗК) та іншими нормативно-правовими актами держава делегувала органам місцевого самоврядування та органам виконавчої влади розпорядження землями відповідних територіальних громад, землями комунальної й державної власності, та наділила їх компетенцією щодо вирішення у встановленому законом порядку інших питань у галузі земельних відносин; отже, в розумінні пункту 1 частини 1 статті 3 КАС спір, який виник між сторонами у даній справі, є публічно-правовим, оскільки однією з його сторін є суб'єкт владних повноважень - орган виконавчої влади, що реалізовував у спірних правовідносинах надані йому чинним законодавством владні управлінські функції; тому відповідний спір підвідомчий ВАСУ.

09.06.2009 року Вінницький окружний адміністративний суд в адміністративному провадженні задовольнив позов про визнання протиправним та скасування рішення Райдержадміністрації про відмову в задоволенні заяви позивача про надання в оренду земельної ділянки водного фонду та зобов'язання Райдержадміністрації розглянути заяву про надання дозволу на виготовлення технічної документації для подальшої передачі в оренду позивачу земельної ділянки водного фонду. Відмова Райдержадміністрації обґрунтовувалась посиланням на необхідність виготовити проектно-кошторисну документацію з відведення земельної ділянки, а передачу в оренду земель водного фонду здійснити шляхом проведення земельних торгів (аукціонів).

Постановою Донецького апеляційного господарського суду від 28.01.2009 року в адміністративному порядку переглянуто спір за позовом Товариства до Міськради про визнання недійсним та скасування рішення Міської ради, визнання права на купівлю земельної ділянки та зобов'язання укласти договір купівлі-продажу.

Існує позиція, згідно з якою у тих випадках, коли позивач оскаржує дії органу місцевого самоврядування з підстав порушення процедури прийняття рішення про надання земельної ділянки або порушення порядку оформлення права на земельну ділянку (бездіяльність органу місцевого самоврядування або державної адміністрації), справи мають розглядатись в адміністративному провадженні.

Наприклад, Житомирський апеляційний господарський суд скасував рішення місцевого господарського суду і припинив провадження у справі, оскільки дійшов висновку, що вимогу про визнання недійсним рішення Міськради слід розглядати за правилами КАС, оскільки позивач, не претендуючи на земельну ділянку, надану вказаним рішенням підприємцю, фактично не погоджується саме з діями органу владних повноважень, котрий, як вважає позивач, прийняв рішення про надання земельної ділянки без виготовлення проекту відведення та попереднього погодження меж земельної ділянки. Постановою ВГСУ вказану постанову апеляційного господарського суду скасовано, а рішення місцевого господарського суду залишено без змін.

В адміністративному судочинстві розглядався спір у справі за позовом Товариства до Головного управління земельних ресурсів виконавчого органу Міськради про визнання незаконною бездіяльності відповідача щодо погодження проекту відводу та спонукання відповідача надати проект щодо передачі позивачу в оренду земельної ділянки на розгляд Міськради; визнання погодженим відповідачем проекту відводу щодо передачі позивачу в оренду земельної ділянки; зобов'язання відповідача надати Міськраді проект відводу (матеріали кадастрової справи) щодо передачі позивачу в оренду земельної ділянки.

Херсонським окружним адміністративним судом розглянуто справу за позовом Товариства до відділу Держкомзему, третя особа без самостійних вимог - Міськрада, про визнання незаконною відмови відповідача в наданні позитивного висновку позивачу на матеріали погодження місця розташування пансіонату котеджного типу на земельній ділянці та зобов'язання відповідача надати позивачу позитивний висновок на матеріали погодження місця розташування пансіонату.

Як адміністративний розглянуто позов Товариства до Центру державного земельного кадастру в особі Міського реєстраційного округу регіональної філії про зобов'язання вчинити певні дії. Міський реєстраційний округ регіональної філії Центру ДЗК своїм листом відмовив позивачу в державній реєстрації договору оренди земельної ділянки від 14.08.2008 року, посилаючись на відсутність даних про проведення аукціону щодо земельної ділянки, на яку укладено договір оренди, а також на те, що рішення стосовно надання в оренду земельної ділянки було прийнято після 01.01.2008 року і цільове використання земельної ділянки не належить до тих винятків, за яких відповідно до ЗК та Закону України "Про оренду землі" проведення аукціону з надання земельної ділянки в оренду не потрібно.

У справі Волинського окружного адміністративного суду Прокуратура звернулася з адміністративним позовом до Міськради про визнання нечинним рішення сесії, обґрунтовуючи позовні вимоги тим, що згідно з рішенням, прийнятим на сесії Міськради, було внесено зміни до попереднього рішення Міськради, а саме вилучено з переліку земельних ділянок, призначених для реалізації на земельних торгах, земельну ділянку 0,25 га, та цим же рішенням було надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення даної земельної ділянки Підприємцю для розширення власної земельної ділянки з метою розміщення стоянки вантажного автотранспорту для подальшого надання земельної ділянки у власність, шляхом викупу.

В порядку адміністративного судочинства розглядались спори за позовами суб'єктів господарювання проти державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах" (регіональних філій) про оскарження відмови здійснити державну реєстрацію договорів про надання земельних ділянок (договорів оренди, суперфіцію, емфітевзису), про визнання протиправною реєстрації таких договорів тощо.

Відсутність належного розмежування юрисдикцій господарських та адміністративних судів призводить до того, що аналогічні за предметом спори розглядаються і господарськими, і адміністративними судами. Для прикладу, спори про визнання укладеним договору на використання чужої ділянки для забудови (суперфіцій), предметом дослідження в яких була правомірність відмови органу місцевого самоврядування або відповідної державної адміністрації у задоволенні клопотання про надання земельної ділянки на умовах суперфіцію, розглядались господарськими судами за правилами ГПК (див. відповідний розділ цієї довідки). А спори про визнання протиправними дій міських державних адміністрацій (або органів місцевого самоврядування) щодо відмови у задоволенні клопотання про надання земельної ділянки у користування для забудови (суперфіцій), зокрема, господарським судом Автономної Республіки Крим, розглядалися за правилами адміністративного судочинства. У відповідних спорах у справах господарського суду Київської області постановами ВГСУ від 29.09.2009 року публічно-правовим визнано спір за позовом Товариства до Міськради про відмову в наданні земельної ділянки позивачу на умовах суперфіцію, у зв'язку з чим рішення місцевого господарського суду скасовано.

У зв'язку з наведеним необхідно зазначити таке.

Відповідно до статті 3 КАС справа адміністративної юрисдикції (далі - адміністративна справа) - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування, які одночасно здійснюють владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, у земельних правовідносинах виступають як представницькі органи суб'єкта власності - народу України, територіальної громади власників землі щодо права розпорядження, притаманного власнику. Такий висновок випливає з положень статей 13, 14, 140, 142, 143 Конституції України, статей 11, 16, 167, 169, 374 ЦК, статей 2, 8, 133 Господарського кодексу України (далі - ГК), статей 80, 84, 123, 124, 127, 128 ЗК, якими врегульовано порядок розпорядження землею.

Рішення органу місцевого самоврядування або державної адміністрації про надання земельної ділянки господарюючому суб'єкту у власність або у користування втілює волевиявлення власника землі і реалізується у цивільних правовідносинах з урахуванням вимог ЗК, спрямованих на раціональне використання земельних ділянок як об'єктів нерухомості (власності).

Відтак, помилковим є віднесення спорів за участю органів виконавчої влади та самоврядування, пов'язаних з наданням земельної ділянки господарюючим суб'єктам у власність або у користування, з оформленням цих прав, укладенням договору, реєстрацією прав на земельну ділянку, договорів оренди земельної ділянки, суперфіцію тощо, видачею документів, що посвідчують право власності або користування земельними ділянками, до публічно-правових. Вищевказані адміністративні правовідносини між органами місцевого самоврядування або виконавчої влади та господарюючими суб'єктами не надають спору, що з них виник, публічно-правового характеру, оскільки повноваження, які реалізуються органами місцевого самоврядування або виконавчої влади у цих відносинах, не є владними, а мають лише організаційно-розпорядчий характер.

Віднесення до адміністративного судочинства правовідносин, пов'язаних з набуттям права власності (оренди) на землю, має наслідком порушення засад цивільного і земельного законодавства.

До спорів, які повинні вирішуватися адміністративними судами, слід віднести спори з правовідносин, які можна окреслити розділом VII ЗК, це, зокрема: встановлення та зміна меж, зонування земель, питання землеустрою, моніторингу земель, бонітування ґрунтів, державної реєстрації земельних ділянок, та спори, пов'язані з виконанням таких функцій державних органів, завданням яких є забезпечення охорони земель та державної реєстрації власників і землекористувачів земельних ділянок.

Прикладом типового публічно-правового "земельного" спору може слугувати справа за позовом Селищної ради до Верховної Ради АРК про визнання протиправним і нечинним рішення Верховної Ради АРК "Про скасування рішення Верховної Ради АРК "Про встановлення меж смт Щебетівка та смт Курортне Селищної ради (АРК)".

Таким чином, необхідно звернути увагу господарських судів на те, що у вирішенні питання щодо підвідомчості земельного спору, незалежно від формулювання позовних вимог, судам належить виходити не лише зі складу сторін спору та його предмета, а і враховувати підставу позову, що визначається сутністю правовідносин, з яких виник спір, і яка визначає правове становище сторін спору стосовно одна одної. Так, якщо підставою позову є порушення права суб'єкта господарської діяльності на спірну земельну ділянку, то такий спір підвідомчий господарським судам.
^ 2. Права на землю 2.1. Право власності на землю 2.1.1. Питання набуття права власності на земельні ділянки
Вирішуючи спори, пов'язані з набуттям права власності на земельну ділянку (в т. ч. права власності, права постійного користування та права оренди), суди мають враховувати, що момент виникнення відповідного права чітко регламентовано статтею 125 ЗК, а документи, що посвідчують право на земельну ділянку, - статтею 126 цього Кодексу.

При цьому слід брати до уваги, що відповідно до пункту 1.13 Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі (затвердженої наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 04.05.99 року N 43, який зареєстровано в Міністерстві юстиції України 04.06.99 року за N 354/3647) складання державного акта на право власності на земельну ділянку проводиться після встановлення і закріплення на місцевості меж земельних ділянок власників і землекористувачів за затвердженою в установленому порядку відповідною документацією, а тому, вирішуючи спір відповідної категорії, суд має з'ясовувати відповідність технічної документації вимогам статей 25, 29, 30 Закону України "Про землеустрій" та статті 186 ЗК.

Також необхідно враховувати, що право на набуття у власність чи користування земельної ділянки за давністю користування відповідно до статті 119 ЗК (набувальна давність) може бути реалізовано з урахуванням пункту 1 розділу IX "Прикінцеві положення" ЗК з 1 січня 2017 року.

Не може набуватись право власності на земельні ділянки за рішенням суду шляхом встановлення факту, що має юридичне значення.
^ 2.1.2. Визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельної ділянки
З позовами у визначеній категорії спорів мають право звертатись не лише сторони договору, а й особи, зацікавлені у придбанні земельної ділянки, що є об'єктом спірного договору. При цьому інтерес такої особи стосовно придбання у власність земельної ділянки повинен бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям, охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого дано в резолютивній частині Рішення КСУ від 01.12.2004 року N 18-рп/2004.

У разі якщо предметом спору є визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки та витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння за наявності відомостей про те, що відповідачі можуть вчинити дії, спрямовані на отримання державного акта про право власності на спірну земельну ділянку з метою її відчуження або вчинення інших дій з розпорядження нею в подальшому, суд має задовольняти клопотання про забезпечення позову, зокрема, шляхом встановлення заборони реєструвати право власності на таку земельну ділянку, відчужувати її будь-яким способом, передавати в іпотеку, користування, а також використовувати зазначену земельну ділянку або її частину, оскільки такі заходи перебувають у необхідному правовому зв'язку із заявленими позовними вимогами та їх предметом, а їх невжиття може ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду в майбутньому, в разі задоволення позову.
^ 2.1.3. Вимоги про визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки
Щодо позовних вимог про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, то така вимога, як правило, заявляється як другорядна (у комплексі з іншими вимогами), а тому вирішення такого питання є похідним від встановлення факту наявності права власності на спірну земельну ділянку. Отже, при встановленні такого оспорюваний акт є нікчемним і визнання його незаконним не вимагається, а оцінка цих обставин має міститись не в резолютивній, а в мотивувальній частині рішення.
^ 2.2. Право користування землею 2.2.1. Право постійного користування земельною ділянкою
Порядок надання у постійне користування земельних ділянок юридичним особам визначено статтею 123 ЗК.

Інститут постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Земельні ділянки у постійне користування передаються у порядку безоплатного відведення з наступним посвідченням цього права шляхом видачі державного акта на право постійного користування земельною ділянкою.

Суб'єктивне право постійного користування земельною ділянкою суттєво відрізняється від права власності на землю та права оренди. Власники землі та орендарі, поряд із повноваженнями щодо володіння та користування, наділяються і повноваженнями щодо розпорядження земельними ділянками (орендарі - в частині передачі земель у суборенду за згодою власника), а постійні користувачі такої можливості позбавлені.

Разом з тим, право постійного землекористування є безстроковим, на відміну від права оренди, і може бути припинене лише з підстав, передбачених законодавством.

Права та обов'язки постійних землекористувачів визначені чинним земельним законодавством і не можуть бути звужені. При цьому постійні землекористувачі, як і землевласники, сплачують земельний податок, розмір якого визначається відповідно до чинного законодавства, на відміну від договірного характеру орендної плати.

Стаття 92 ЗК передбачає, що право постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають лише підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності, а також громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об'єднання), установи та організації та релігійні організації України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності. Однак ця норма не обмежує і не скасовує чинне право постійного користування земельними ділянками, набуте особами в установлених законодавством випадках за станом на 01.01.2002 року.

Відповідно до пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження форм державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою" від 02.04.2002 року N 449 раніше видані державні акти на право приватної власності на землю, державні акти на право власності на землю та державні акти на право постійного користування землею залишаються чинними і підлягають заміні в разі добровільного звернення громадян або юридичних осіб.
^ 2.2.2. Припинення права користування земельною ділянкою
Як засвідчив проведений аналіз судової практики, деякі проблеми виникають при розгляді спорів про визнання недійсними рішень (пунктів рішень) органу місцевого самоврядування, які суперечать законодавству та порушують права та законні інтереси господарюючих суб'єктів, оскільки позбавляють їх права постійного користування земельною ділянкою.

Слід звернути увагу на те, що суб'єкти звернення не завжди коректно викладають свої позовні вимоги, однак це не може бути єдиною підставою для відмови в задоволенні позовних вимог (з посиланням на невірно обраний спосіб захисту порушених прав).

Так, слід зазначити, що визнання "нечинним" рішення органу місцевого самоврядування як спосіб захисту порушених прав відповідає приписам чинного законодавства, зокрема пункту 2 статті 20 ГК та статті 16 ЦК, оскільки слова "недійсний" та "нечинний" є синонімами і означають, що спірний акт не має юридичної сили, а тому суди при вирішенні даної категорії спорів не мають правових підстав вважати, що позивачем неправильно обрано спосіб захисту своїх прав та інтересів.

Порядок припинення права користування земельними ділянками, які використовуються з порушенням земельного законодавства, врегульовано статтею 144 Земельного кодексу України.

Необхідно також зауважити, що згідно з пунктом 4 частини 1 статті 268 ЦК позовна давність не поширюється на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право.

Водночас, судам необхідно враховувати, що підставою припинення права користування земельною ділянкою є, зокрема, добровільна відмова від такого права.

Відповідно до статті 142 ЗК припинення права власності на земельну ділянку або права постійного користування у разі добровільної відмови власника