Реферат: Політичне рішення: процес підготовки І прийняття

Політична психологія. 2003            Political Psychology. 2003




ПОЛІТИЧНЕ РІШЕННЯ: ПРОЦЕС ПІДГОТОВКИ І ПРИЙНЯТТЯ Тетяна Тіщенко
Кінець ХХ-го століття ознаменований швидкими за темпом і глибинними за зна-ченням змінами політичної ситуації у світі. Особливістю є руйнування стійких структур діяльності і свідомості, які в недалекому минулому здавалися непорушними, усталени-ми засадами життєвого світу.

Процес створення демократичної моделі влади правової держави в Україні охоплює процедуру прийняття політичних рішень, як невід’ємного елементу розвитку політичного процесу. Формування демократичних інститутів влади, підготовка законо-давчої бази, розробка та регулювання національної політики, – все це складає систему політичних рішень.

Проблематика прийняття політичного рішення активно розроблялась зокрема американською політичною наукою, виділяючи декілька підходів до питання:

політичне рішення, як елемент демократичної форми правління, як елемент полі-тичного процесу;

в нормативній, позитивіській та системній методології політичне рішення роз-глядається, як канал політичного впливу влади на суспільство;

термін “політичне рішення” ще не отримав однозначного тлумачення і категорія політичне часами зводиться до понять управлінське, керівне, наукове, системне.

В сучасній англійській політичній психології проблема специфіки політичного рішення обумовлюється особливостями політичної культури. Зокрема Р. Роуз вбачає в політичному рішенні стабілізуючий фактор, спроможний, при відповідному застосу-ванні, гальмувати небажані модерніські тенденції. В такому трактуванні політичне рішення розглядається як інструмент розповсюдження та підтримування традиційних, консервативних цінностей, вірувань, емоцій і як інструмент регулювання ними. Іншими словами, у рішеннях поряд з регулярною функцією спостерігається функція охорони та обмеження у сфері культури та моралі.

Інший англійський дослідник Д. Ронг виділяє такі характеристики рішення як інтенціональність, ефективність, асиметрія та рівновага. Також цей автор вважає, що рішення – це прояв сили, маніпуляції і авторитету влади.

Професор Ж.-Д. Дюроссель розробляє та використовує категорію політичного рішення в теорії міжнародних відносин. Він вважає, що в цій сфері рішення набуває “чисто політичних” характеристик і позбавляється якостей “управління”. Ж.-Д. Дюрос-сель цікавиться структурою суб’єкта рішення. Він виділяє в суб’єкті рішення дві нерів-ноцінні категорії діячів: ті, хто приймають рішення та ті, хто виконують його. Іншоми словами, “стратеги” і “тактики”. Політичне рішення в інтерпретації Дюросселя – це політична дія поінформованого суб’єкта влади за для реалізації своєї мети в спілкуванні з рівновеликими (за вихідними передумовами) суб’єктами влади інших державних утворень.

Структура політичного рішення складається з незмінних елементів та зв’язків, що створюють політичне рішення як процес. Аналіз точок зору різних зарубіжних та вітчизняних авторів дозволяє подати цю структуру таким чином:

оцінка ситуації суб’єктом державної влади;

виявлення проблеми в об’єкті влади в структурі суб’єкта влади (само рефлексія);

постановка проблеми в законодавчому порядку;

розробка проблеми експертами;

вибір мети та засобів її досягнення;

обговорення та прийняття законодавчого акту.

Це лише структура, але коли йде мова про механізм підготовки і прийняття відбувається конкретизація елементів структури через введення обов’язкових значимих факторів: інформації, рівнів рішення, груп тиску, перекладу рішень на юридичну мову, боротьба більшості та опозиції, роль лідера та інші. Політичне рішення слід розуміти як процес, в якому елементи структури, розкриваючись послідовно, передають накопичену інформацію та напрацьовані команди один одному. Саме політичне рішення є еле-ментом політичного процесу і не може знаходитись в статистичному стані. Політичне рішення постає своєрідною віхою розвитку політичного процесу. Рішення – це ре-зультат попередніх подій, що викликали проблему на яку спрямоване рішення. Рішення є джерелом наступних подій, подальшого розвитку політичного процесу. Тобто рішення – це можливий пункт перелому усталеного розвитку подій.

По змісту рішення Тихомиров Ю. відрізняє прості, складні і унікальні. Саймон виділяє програмовані і не програмовані рішення, традиційні і нетрадиційні. За значен-ням для державної влади та її використання ми фіксуємо значимі, чергові й нейтральні рішення. За часом дії – довготривалі і короткочасні. Рішення, що виражають перспек-тивність мислення суб’єкта можуть поділятися на прогностичні (що містять профілак-тичний вплив на об’єкт), своєчасні й запізнілі політичні рішення, прийняті навздогін проблемі.

В умовах сучасної демократичної держави підготовка політичного рішення тіль-ки самим суб’єктом влади є практично неможливою. Підготовка парламентського рі-шення, президентського наказу, постанови уряду завжди стикається з проблемою адекватності рішення дійсному стану справ. Адекватність забезпечують два фактори: а) компетентність і поінформованість; б) знання громадської думки. Ці фактори вима-гають участі експертів і засобів масової інформації.

Отже, структура суб’єкта підготовки політичного рішення складається з таких елементів: а) суб’єкт влади; б) експерти, або експертні організації, які безпосередньо приймають участь; в) опосередкована участь засобів масової інформації.

Щаблі підготовки політичного рішення слід розглядати, як функціонування рівнів політичної влади: а) макрорівень (центральні інститути влади); б) мезорівень (органи та апарати влади, підпорядковані політичні інститути); в) мікрорівень (малі політичні групи суспільства, нижній рівень взаємодії влади і суспільства); г) мегарівень (розповсюдження центральної макровлади і мікро процесуальних відносин назовні, влада у міжнародних відносинах і організаціях).

На макрорівні відбувається формування проблеми і бажаної образної моделі рі-шення, а також ймовірні результати майбутнього рішення. На мезорівні рішення дослід-жується експертами. Тут розміщується державна бюрократія і рішення проходить процедуру кодування в бюрократичну мову, отримує форму юридичного документу. На мікрорівні завдяки засобам масової інформації та малим політичним групам активі-зується громадська думка. Вихід на мегарівень веде до ускладнення завдання, оскільки у взаємодію вступають мікрорівні двох або декількох держав, експертні роботи про-водять міжнародні організації.

Отримання інформації – це стадія розвитку політичного рішення. Однак інформа-ція отримує ще й якість базового матеріалу і на стадії постановки проблематики рішен-ня і на стадії створення й прийняття рішення, виступаючи в якості самого рішення. Кожен тип рішення має свою інформаційну базу, яка суттєво визначає його параметри.

Суб’єкти інформації – це в основному спеціалізовані інститути по збору, збере-женню і передачі інформації, але система неформальних зв’язків робить суб’єктами інформації окремих людей або організації, які формально за своїми соціально-політич-ними функціями такими не є.

слід виділити такі суб’єкти інформації в умовах демократичного правління:

найбільш відкрита система інформації – це засоби масової інформації;

агентство опитування громадської думки;

місцева адміністрація, філіали державних служб (мікро- та мезорівень державної влади);

дипломатична інформаційні служби;

розвідувальні інститути;

неформальні канали отримання інформації;

Особисті зустрічі та бесіди політиків між собою та з громадянами.

Між інформатором та суб’єктом рішення створюються форми координації при отриманні й використанні інформації. Форми координації визначаються типом інфор-мації, способами її передачі і збереження. Виділяють декілька типів інформації: а) від-крита; б) закрита; в) секретна; г) дипломатична; д) неформальна. Залежно від того, хто є суб’єктом інформації її також можна кваліфікувати як офіційну та неофіційну.

Процес забезпечення рішення інформацією об’єктивує підготовку рішення, але це не означає, що рішення буде ґрунтуватися виключно на об’єктивній інформації. Причиною цього в тому, що політична діяльність детермінується політичними інтере-сами. Пропонують наступну класифікацію політичних інтересів:

^ Загальнодержавний або загальнонаціональний інтерес. Виразником таких інтере-сів є система державної влади. Інтереси різноманітних політичних груп, які диферен-ціюють політичну сферу, задають багатовекторний характер її розвитку. Інтереси полі-тичних груп слугують системою взаємоконтролю політичними групами одна одної, спонукаючи до взаємного дотримання законів держави. Відкритою системою узгод-ження інтересів є парламент, в якому інтереси груп та лідерів проходять складний процес погодження, наслідками якого стають парламентські рішення.

Інтереси окремих політичних лідерів, які виражають особисте відношення лідера до цілей і задач політичної діяльності. Цей інтерес виявляє індивідуальні особливості політичного мислення і суб’єктивний бік політичної діяльності, міру “харизматичності” політика.

Політичний інтерес міждержавних об’єднань. Цей тип інтересу виступає як ін-теграція національних інтересів групи країн для встановлення взаємовигідних політич-них відносин.

Вибір політичної мети підштовхує і вибір засобів її реалізації. Найбільш тради-ційний шлях реалізації політичної мети – це постановка проблеми в парламенті та прийняття законодавчого рішення. Досягнення політичної мети в парламенті має вигляд як діяльність лідерів та груп по організації вибору політичного рішення, яке найбільш адекватно задовольняє політичні цілі.

Вибір рішення також залежить від поєднання офіційних та особистих цілей політиків. З огляду на це Дюроссель поділяє причини політичного вибору на два типи: “глибинні” та “впорядковані”. “Впорядковані” причини вибору викликаються полі-тичною програмою лідера, публічними виступами, результатами голосування. Також упорядковані причини є наслідком підконтрольних феноменів економіки та соціального життя. “Глибинні” причини вибору складаються із прихованих, таємних цілей полі-тичних суб’єктів, які неможливо проявити в раціональному аналізі, або іншими словами таккі ірраціональні стимули, які Ніцше позначав терміном – “воля до могутності”. З іншого боку – це ті економічні явища, які не піддаються контролю вдладі на даний момент, але які стають суттєвим фактором, що впливає на політичне рішення (зокрема криза, інфляція, безробіття), а також соціально-політичні і психологічні феномени, які впливають на політику (загострення міжнаціональних відносин, популярність або зниження рейтингу лідера, політична пасивність населення).

Вибір рішення зумовлюється спів падінням “глибинних” та “упорядкованих” причин, доля присутності кожної з них може спричинити вибір раціональним на основі контролю ситуації, або перетворити вибір в наслідок малоконрольованих процесів.

Індикація ризиком виникає з моменту вибору рішення, включає фазу прийняття рішення і остаточно з’являється у наслідках рішення. Отже процес підготовки і прий-няття політичного рішення охоплює три фактори ризику: а) ризики вибору рішення; б) ризики прийняття рішення; в) ризики наслідків рішення.

Етап підготовки політичного рішення здійснюється суб’єктом підготовки рішен-ня, який має складну структуру, що функціонує на декількох рівнях. Необхідною умо-вою є інформаційне забезпечення. Процес підготовки рішення передбачає виявлення і погодження систем політичних інтересів. Погодження інтересів дозволяє здійснити вибір рішення з метою його подальшої розробки.

___________________

Абизовт В. Політичне рішення: процес підготовки й прийняття. К., 1994.

Основи політології / За. ред. В. Д. Бабкіна. К., 1991.

Лузан А. Політичне життя суспільства: питання теорії. К., 1989.

Рокар М. Трудиться с душой. М., 1990.

Солнцева Г. Психологический аналіз проблемы принятия решения. М., 1985.


© Т. Тіщенко, 2003