Реферат: Тема: Розпад світової колоніальної системи. Етапи деколонізації. Шляхи розвитку незалежних держав. Нові індустріальні країни

Всесвітня історія


13.03.12


Тема: Розпад світової колоніальної системи. Етапи деколонізації. Шляхи розвитку незалежних держав. Нові індустріальні країни.


План

1. Розпад світової колоніальної системи.

2. Шляхи розвитку незалежних держав.

3. Нові індустріальні держави.


1. Розпад світової колоніальної системи.

Закінчення Другої світової війни стало новим етапом у житті народів Азії та Африки. У XX ст. колоніалізм в осно­вному вже вичерпав себе. По-перше, економічно розвинутим європейським державам, насамперед Великій Британії, стало зрозуміло, що набагато вигідніше вивозити капітали до країн Азії та Африки для будівництва промислових і сільськогоспо­дарських підприємств, оскільки тут є велика кількість дешевої робочої сили, джерел сировини та енергоносії, а також не існує необхідності витрачати великі кошти на охорону навколишнього середовища, як у країнах Європи.

У колоніальних країнах було закладено основи гірничодо­бувної промисловості, запрацювала система постачання сировини до Європи в обмін на промислові товари та сформувалася місце­ва буржуазія, що могла контролювати цю діяльність за участю й під керівництвом європейського капіталу. Друга причина була політичною. Зміни в політичному устрої країн Західної Європи, рух до демократії виявилися несумісними з існуванням колоній, які були фактично відірвані від суспільства. Отже, європей­ським країнам стало невигідно утримувати колонії. Водночас у самих країнах Азії та Африки виникли умови для посилення національно-визвольного руху. Серед чинників, що сприяли цьо­му процесові, слід виокремити прагнення національної буржу­азії посісти панівне становище у своїх країнах, зростання ролі інтелігенції та робітничого класу, створення нових політичних партій та організацій.

^ Процес деколонізації, тобто ліквідації колоніального воло­дарювання й надання політичної незалежності народам, розтяг­нувся на кілька десятиріч. Його можна поділити на три етапи.

1-й етап (1945—1955 рр.) розпочався революціями у В'єтнамі та Індонезії. їхні колишні метрополії — Франція та Голландія, відновивши власну державність після німецької окупації, спробували повернути панування над цими країна­ми, але в багатолітній кровопролитній війні зазнали поразки. Лаос, що в жовтні 1945 р. оголосив незалежність, був знов оку­пований Францією і виборов свободу лише в 1954 р. разом із Камбоджею.

Інакше повелися англійці зі своїми колоніями в Азії, що вимагали незалежності. Лейбористський уряд підтримав націо­нальні сили залежних країн, передавши до їхніх рук усю повно­ту влади. У 1947 р. було створено незалежні уряди в Індії та Пакистані, 1946 р. — у Бірмі, Ізраїлі, Шрі-Ланці (Цейлон). Так протягом першого етапу деколонізації з'явилося 15 суверенних держав із населенням 1,2 млрд осіб.

^ 2-й етап (середина 50-х — кінець 60-х рр. XX ст.) був більш організованим і планомірним у питаннях про надання незалеж­ності колоніям. Велика Британія вчасно подбала про додаткову підготовку управлінських, військових кадрів, лікарів, аби не допустити хаосу в нових державах і зберегти в них свій вплив. Для цього колонізатори нерідко йшли на контакт із національно-визвольними рухами. У той період незалежність отримали сім країн Азії, 37 — Північної та Екваторіальної Африки.

Особливе значення мав 1960 р., коли Генеральна Асамб­лея ООН з ініціативи СРСР прийняла Декларацію про надання незалежності колишнім колоніальним країнам. Цей рік було визнано «роком Африки», оскільки одразу 17 країн стали неза­лежними. Тільки у випадку з Алжиром Франція використала всі сили й засоби, щоб перешкодити незалежності країни. Протягом 1954—1962 рр. вона вела колоніальну війну, що була пов'язана з більшою інтегрованістю двох економік, а також зі знайденими в Алжирі родовищами нафти. Лише в 1962 р. завдяки підтримці світової громадськості та ООН Алжир став незалежним.

^ На 3-му етапі, що почався в першій половині 70-х рр. XX ст., було ліквідовано залишки колись могутніх колоніаль­них імперій. У 1975 р. впала остання з них — португальська, надавши незалежність Анголі, Мозамбіку, Сан-Томе і Принсіпі. До середини 90-х рр. XX ст. 11 країн Південної Африки набули державного статусу. Зазначимо, що більшість африканських кра­їн зберегла тісні зв'язки з метрополіями. Багато з них входять до Британської та Французької співдружності націй. Прихід до влади у Південноафриканській Республіці нового уряду, який узявся за ліквідацію расистської системи, зумовив надання в 1990 р. незалежності Намібії — останній колонії в Африці.



^ 2. Шляхи розвитку незалежних держав.

Перед народами молодих країн, що звільнилися, постали завдання становлення і зміцнення їхньої політичної незалежності, здобуття економічної самостійності, проведення соціальних реформ, розвитку освіти і культури. Вирішення цих завдань супроводжу­валося гострим протиборством між різними політичними силами.

Велика група країн (Індія, Пакистан, Філіппіни, Кенія, Марокко, Туніс та ін.) обрала цінності ринкового плюралізму, зміцнення зв'язків із західними країнами. Практика засвідчила: якщо більше заохочувалося приватне підприємництво, якщо швидше ліквідувалася феодальна спадщина і зміцнювалися конституційні основи держави, то успішніше переборювалися труднощі становлення суверенітету.

Низка країн Азії та Африки, зазнаючи настійного тиску з боку СРСР, що прагнув збільшити свій геополітичний вплив, обрали «соціалістичну орієнтацію». Серед них — Ангола, Ал­жир, Гвінея-Бісау, Ефіопія, Мозамбік, Народно-Демократична Республіка Ємен та ін. Для цієї групи характерною є наявність державного сектора, централізоване регулювання економіки, на­сильницьке кооперування, створення авторитарних політичних структур із суттєвим обмеженням громадянських свобод, орієн­тація на східний блок. У 80-ті рр. XX ст. майже всі країни, що обрали цей шлях розвитку, опинились у глибокій політичній кризі. На зламі 80—90-х рр. XX ст. вони ступили на шлях економічної та політичної лібералізації, офіційно відмовилися від ідеології марксизму-ленінізму.

У перші роки незалежності більшість країн Сходу переживали значні економічні труднощі, пов'язані як із слабкістю національних економік, зорієнтованих на видобуток сировини та виробництво напівфабрикатів, демографічним бумом, нерозвиненістю інфра­структури, так і з нерівноправним міжнародним розподілом праці.

Попри всі ці проблеми, більшість країн Азії та деякі країни Африки у другій половині XX ст. перетворилися з переважно аграрних на аграрно-індустріальні, а деякі навіть стали передо­вими індустріальними державами.

^ 3. Нові індустріальні держави.

Феноменом трьох останніх десятиріч став вихід на пере­дові позиції у світовій економіці нових індустріальних країн Сходу, які відіграють дедалі більшу роль в економічних про­цесах сучасності.

У 70—90-ті рр. XX ст. на повний голос заявили про себе на світовій арені країни Південно-Східної Азії — Південна Ко­рея, Тайвань, Гонконг, Сингапур, згодом — Таїланд, Малайзія, Індонезія, Філіппіни.

Попри різний політичний статус і особливості внутрішньо­політичного становища в кожній з них, країни цього регіону досягли вражаючих успіхів в економічному розвиткові. Основу їх складали ринкові реформи і відкрита економіка, пріоритет інформатики, освіти, наукоємних галузей виробництва, певний протекціонізм США та Японії, велика частка державного регу­лювання, орієнтація на кон'юнктуру світового ринку, пошук нових ринків збуту. Швидким темпам розвитку сприяли ін­вестиції капіталу, а також працьовитість, дисциплінованість, ощадливість населення.

Темпи економічного зростання Південної Кореї, Тайваню, Гонконгу і Сингапуру, яких ще називають «азіатськими дра­конами», у 70—80-ті рр. XX ст. були чи не найвищими у світі й становили в середньому близько 8—10 % на рік. Це дозволило їм стати передовими державами.

^ Сучасна Південна Корея може слугувати моделлю для ба­гатьох країн, що розвиваються. Кілька десятиріч тому вона була найвідсталішою з країн. Тепер її економіка вийшла на 11-те міс­це у світі. Конкурентоспроможність південнокорейських товарів пояснюється не тільки їхньою якістю, а й нижчою вартістю та високою продуктивністю праці.

Високі темпи економічного розвитку, величезний потенціал Південної Кореї зайшли в суперечність з авторитарним режимом управління. Сильна авторитарна влада тут кілька років тому була послаблена внаслідок енергійного протесту населення, осо­бливо — бунтівного студентства. Це відіграло певну роль у ви­мушеному переході влади до демократичних форм правління. Визнання ролі опозиції та введення багатопартійної системи сприяли помітній зміні в політичній структурі, формуванню громадянського суспільства. Політичні перетворення, попри фі­нансову кризу середини 90-х рр. XX ст., ще більше піднесли можливості корейської економіки.

За останні десятиріччя Сингапур досяг вражаючих успі­хів в економіці. Він перетворився на виробника високотехнологічних товарів, зокрема дисководів для комп'ютерів, став центром нафтохімічної та фармацевтичної промисловості. За обсягом перегонки нафти Сингапур посідає третє місце у світі. Країна є одним із найбільших світових кредиторів. Із населен­ням близько 3 млн осіб Сингапур має резерви іноземної валюти близько 60 млрд дол. США. Важливою частиною економіки є зовнішня торгівля. Великі прибутки дає іноземний туризм (до 5 млн туристів на рік). Сингапур — один з найбільших портів у світі. Сингапурці (переважно китайці) вважають свою країну центром нового світу, столицею регіону планети, що найбільш динамічно розвивається.

Ще одним «азіатським драконом» є Гонконг. Попри відсутність природних багатств і обмеженість те­риторії, Гонконг протягом останніх десятиріч розвивався дуже динамічно.

За обсягом товарообігу він посідав восьме місце у світі, одразу після «сімки» розвинених країн. Після Нью-Йорка і Лон­дона ^ Гонконг є третім у світі фінансовим центром. Гонконгівські банки і страхові компанії відіграють у регіоні провідну роль.

У 1984 р. між Великою Британією і Китаєм було підписано угоду про повернення цієї території КНР. Після завершення дії угоди з 1 липня 1997 р. колишнє британське володіння набуло в рамках КНР особливого статусу, високого ступеня автономії та збереже існуючу там соціально-економічну систему протягом наступних 50 років.

Такі самі швидкі темпи економічного розвитку демонструє Тайвань. На початку 2008 р. прибуток на душу населення на Тайвані був принаймні в десять разів вищий, ніж у КНР.

Таїланд, Малайзія, Індонезія й Філіппіни, а в останні роки і В'єтнам являють собою щось на зразок другого ешелону країн, що активно розвиваються в напрямку ринкових реформ з орі­єнтацією на японську модель і досягли при цьому помітних результатів.


Запитання

Які чинники вплинули на розпад колоніальної системи?

Чому 1960 р. називають «роком Африки»?

Яка африканська країна і коли останньою здобула незалежність?

Назвіть країни, що свого часу обрали «соціалістичну орієнтацію».

Які країни й чому називають новими індустріальними кра­їнами Сходу?

6) За яких обставин Гонконг увійшов до складу КНР?


Домашнє завдання.

Ю.В. Бураков, Г.М. Кипаренко, С.П. Мовчан. Всесвітня історія. 11 клас. §30.

Скласти таблицю «Розпад колоніальної системи».




Періодизація

Назва країн, що визволилися

Рік здобуття незалежності

Перший етап







Другий етап







Третій етап