Реферат: Вступ

План.

Вступ
І. Доходи (виручка) від реалізації продукції, робіт, послуг

ІІ. Доходи від фінансово-інвестиційної та іншої діяльності

ІІІ. Формування валового і чистого доходу

Використана література


Вступ

У процесі виробничо-господарської діяльності підприємств постійно здійснюється кругообіг коштів. Укладання коштів у виробництво з метою виготовлення товарів і отримання виручки від їх продажу характеризує кругообіг коштів підприємств.

Забезпечення грошових надходжень, які потрібні для відшкоду­вання витрат виробництва й обігу, своєчасне виконання фінансових зобов'язань перед державою, банками та іншими суб'єктами госпо­дарювання, формування доходів і прибутку є найважливішою сто­роною діяльності підприємств.

Вхідні грошові потоки підприємств за їхніми джерелами мо­жна поділити на внутрішні та зовнішні. Коли кошти надходять з будь-яких джерел на самому підприємстві, вони належать до внутрішніх. Надходження коштів за рахунок ресурсів, які мобі­лізуються на фінансовому ринку, свідчить про використання зо­внішніх джерел. Структура вхідних грошових потоків залежить від сфери діяльності та організаційно-правової форми підприєм­ства. У країнах з розвинутою ринковою економікою 60-70 % фі­нансових ресурсів надходить на підприємства за рахунок внут­рішніх джерел.

Трансформація ринкових відносин потребує створення необхід­ної інфраструктури. Розвивається фінансово-кредитна система, ство­рюється і функціонує фінансовий ринок. За таких умов багато під­приємств поряд з основною займається і фінансово-інвестиційною діяльністю: купівлею і продажем цінних паперів, укладанням тим­часово вільних коштів на депозитні рахунки, лізингом; валютними та іншими операціями з метою отримання додаткових доходів.

Доходи від цієї діяльності мають значну питому вагу у вхідних грошових потоках підприємств і є мірою розвитку ринкової інфра­структури, особливо фінансового ринку. Ці доходи зростатимуть. Доходи від фінансових операцій справляють прямий, безпосередній вплив на формування загального прибутку.

На рис. 1 приведена структурно-логічна схема формування і використання доходів підприємств згідно з національними поло­женнями (стандартів) бухгалтерського обліку, що введені з 2000-го року в Україні.

Відповідно грошові надходження підприємств включають:

Доходи від основної (операційної) діяльності — виручка від реалізації продукції, товарів, робіт, послуг.

Доходи від іншої операційної діяльності (реалізація оборотних активів, іноземної валюти; від операційної оренди, операційних кур­сових різниць; одержані пені, штрафи, неустойки; від списання кре­диторської заборгованості; одержані гранти, субсидії, інші доходи).

Доходи від фінансових операцій: від спільної діяльності, інве­стицій в асоційовані і дочірні підприємства, одержані дивіденди, одержані відсотки за облігаціями, інші доходи.

Доходи від іншої звичайної діяльності: реалізації фінансових інвестицій, основних засобів, нематеріальних активів, інших необо­ротних активів; ліквідації необоротних активів; неопераційних кур­сових різниць; безоплатно отриманих оборотних активів; уцінки необоротних активів і фінансових інвестицій.

Д
оходи від надзвичайних подій: відшкодування збитків від надзвичайних подій; інші надзвичайні доходи.

Рис. 1 Структурно-логічна модель грошових надходжень, формування й використання доходів підприємств.


Отже, грошові надходження підприємств відіграють значну роль у процесі кругообігу коштів. Відшкодовуючи авансовані у виробни­цтво вкладення, формуючи доходи і грошові фонди, вони створю­ють економічні умови для нового циклу виробництва і реалізації продукції, удосконалення та розширення власного господарства, збільшення власного капіталу.


І. Доходи (виручка) від реалізації продукції, робіт, послуг

Процес виробництва завершується доведенням продукції до споживача. Реалізація продукції (Т — Г') — це кінцева стадія круго­обігу коштів підприємства (Г — Т ... В ... Т' — Г'), яка є його важли­вим показником. Рух товарів і коштів створює основу економічних відносин між виробниками, постачальниками, посередниками і по­купцями.

Для підприємства-виробника реалізація продукції є свідченням, що вона за споживчими властивостями, якістю та асортиментом відповідає і потребам покупців, суспільному попиту.

На практиці можуть використовуватись два методи визначення моменту реалізації продукції:

а) продукцію відвантажено або відпущено споживачу (відбулася передача права власності), — метод нарахування;

б) одержано кошти на рахунок постачальника за реалізовану продукцію — касовий метод.

В обох випадках усі розрахунково-платіжні документи мають бу­ти оформлені відповідно до чинного положення. Реалізація продук­ції завжди передбачає зміну форми вартості (Т — Г). Тому бартер, або прямий товарообмін (Т — Т), не можна вважати реалізацією продукції. За бартерного обміну товарів не відбувається руху кош­тів, нема надходжень виручки від реалізації продукції, тобто не від­бувається зміни форми вартості.

Однак в економіці України досить велика питома вага товарооб­мінних бартерних операцій. Зростання бартерних операцій зумовлене кризовим станом пла­тежів. Багато підприємств за браком коштів на рахунках змушені користуватися бартерними операціями.

Згідно з діючим господарським законодавством, бартерні опера­ції нині включаються у звітність з реалізації продукції підприємств, що певною мірою викривляє реальний стан справ.

Розмір виручки від реалізації продукції, за інших однакових умов, залежить від:

1) кількості, асортименту та якості продукції, що підлягає реалізації;

2) рівня реалізаційних цін.

Обсяг (кількість) реалізованої продукції прямо впливає на вели­чину виручки, а сама кількість реалізованої продукції залежить від обсягу виробництва товарної продукції і зміни величини перехідних залишків нереалізованої продукції на початок і кінець року. Асор­тимент реалізованої продукції справляє двоякий вплив на величину виручки. Зростання в загальному обсязі реалізованої продукції пи­томої ваги асортименту з більш високою ціною збільшує величину виручки, і навпаки.

Прямий вплив на розмір виручки справляє й рівень відпускних цін. У свою чергу, на рівень цін впливають якість і споживчі влас­тивості, строки реалізації продукції, попит і пропонування на ринку.

На окремі види продукції, робіт і послуг держава встановлює фік­совані чи регульовані ціни. Тоді виручка від реалізації продукції за­лежить від рівня прейскурантних цін.

За умов ринкової економіки існують вільні, фіксовані і регульо­вані ціни.

Фіксовані ціни встановлюються адміністративне (державою), пе­реважно на послуги першої необхідності і на товари, які монопольно виготовляються державою (газ, електроенергія та ін.). Регульовані ціни встановлюються регулюванням рівня рентабельності товарів першої необхідності, наприклад хлібобулочних виробів, продуктів дитячого харчування тощо. При цьому державою встановлюються індикативні ціни — мінімальний і максимальний рівні цін. У решті випадків користуються вільними цінами, тобто цінами, які склалися на ринку під впливом попиту і пропозицій за домовленістю сторін — постачальників і споживачів.

Установлюючи вільні ціни, за основу беруть собівартість і при­буток (планову рентабельність). Потім додають акцизний збір (для підакцизної продукції) і податок на додану вартість.

Розрахунок ціни продукції можна здійснити за такими формулами:

ЦІ= С + П,

де ЦІ — ціна продукції (ціна виробника продукції);

С — собівар­тість продукції;

П — прибуток.

Ц2= С + П + ПДВ,

де Ц2 — ціна продукції з податком на додану вартість;

ПДВ — податок на додану вартість.

Ц3= С + П + A3 + ПДВ,

де Ц3 — ціна продукції з акцизним збором і податком на додану вартість;

A3 — акцизний збір.

Відтак повну роздрібну ціну продукції можна розрахувати за формулою:

Ц4= С + П + A3 +ПДВ + ТН,

де Ц4 — роздрібна ціна продукції;

ТН — торгова націнка.

Залежно від того, кому реалізується продукція, встановлюють­ся відпускні та роздрібні ціни. Відвантаження продукції здійсню­ється посередникам оптом або партіями за відпускними цінами. Посередники реалізують цю продукцію роздрібним торговим ор­ганізаціям за цінами, які включають збутові націнки. Безпосеред­ньо споживачам роздрібні торгові організації продають товари за роздрібними цінами, тобто з торговою націнкою. Продаючи това­ри за фіксованими цінами, торгові організації отримують торгову знижку.

За умов ринкової економіки ціни стають найважливішим факто­ром регулювання процесу виробництва та споживання і безпосеред­ньо впливають на попит і пропонування.

Планову виручку від реалізації продукції визначають методом прямого рахунку, множенням кількості реалізованих виробів на їх­ню реалізаційну ціну і додаванням отриманих сум за всією номенк­латурою виробів.

Виручку від реалізації кожної номенклатури виробів визначають за формулою:

В = Р ∙ Ц,

де В — виручка,

^ Р— кількість .реалізованих виробів,

Ц — ціна реалізації кожного виробу.

Обсяг реалізації можна розрахувати, виходячи з товарного випу­ску виробів у плановому періоді, додаючи залишки виробів на поча­ток планового періоду і віднімаючи такі на кінець планового періо­ду. Плановий обсяг реалізації обраховують з формули:

Р = 31 + Т - 32,

де Р — обсяг реалізації в плановому періоді;

З1 — залишки кожного виду готових виробів на складі та відвантажених на початок планового періоду;

^ Т — випуск товарної продукції в плановому періоді;

32 — за­лишки кожного виду виробів на складі на кінець планового періоду.

Реалізаційні ціни в плановому періоді визначають на основі цін базового періоду, які коригують на передбачувані зміни в планово­му періоді, у тім числі з урахуванням попиту і пропонування.

Виручка від реалізації продукції, робіт і послуг є основним дже­релом відшкодування коштів на виробництво і реалізацію продук­ції, утворення доходів і формування фінансових ресурсів. За рин­кової економіки обсягу продажу і виручці приділяється особлива увага. Від величини виручки залежить не тільки внутрішньовироб­ниче відшкодування витрат і формування прибутку, а й своєчас­ність і повнота податкових платежів, погашення банківських кре­дитів, які впливають на рівень виплачених відсотків, що в кін­цевому рахунку позначається на фінансовому результаті діяльності підприємства.

^ Виручка від реалізації продукції— це сума коштів, які надійшли па рахунок підприємства за реалізовану продукцію. Вона є основним джерелом грошових доходів і фінансових ресурсів підприємств. Ви­ручка від реалізації продукції є фінансовою категорією, яка виражає грошові відносини між постачальниками і споживачами товару.


ІІ. Доходи від фінансово-інвестиційної та іншої діяльності

З переходом на ринкові основи господарювання зростає роль фі­нансової діяльності підприємств. Пошук фінансових джерел розвит­ку підприємств у напрямку найефективнішого інвестування фінан­сових ресурсів, операцій із цінними паперами та інші питання фінансової діяльності набувають важливого значення для фінансо­вих служб підприємств.

Фінансові інвестиції зумовлені потребою ефективного викорис­тання вільних фінансових ресурсів, коли кон’юнктура фінансового ринку уможливлює отримання значно більшого рівня прибутку на вкладений капітал, ніж операційна діяльність на товарних ринках.

Важливий напрямок фінансової діяльності підприємства за рин­кової економіки — це раціональне використання вільних фінансо­вих ресурсів, пошук ефективних напрямків інвестування коштів, які даватимуть підприємству додатковий прибуток. Прибуткове інвес­тування грошових коштів здійснюється на фінансовому ринку.

Купуючи акції, облігації інших підприємств, необхідно виходити з того, що інвестувати треба тільки надлишкові фінансові ресурси. При цьому в підприємства мають бути готівкові кошти на випадок надзвичайних обставин. Ця готівка може бути у формі грошового залишку на банківських рахунках або у високоліквідних цінних па­перах (державних облігаціях, казначейських зобов'язаннях).

Перш ніж придбати акції (облігації) будь-якого підприємства, необхідно всебічно вивчити його діяльність, проаналізувати його фінансові результати. Цінність акцій визначається тими дохода­ми, котрі очікуються підприємством у майбутньому, а не рівнем дивідендів, обіцяних у рекламних проспектах. Не рекомендується давати згоду, маючи лише неперевірену інформацію про стан справ того підприємства, цінні папери котрого планується при­дбати. Не можна купувати акції фірм, які не публікують звітів про свої доходи.

Стан справ підприємства, до акцій якого виник інтерес, необхід­но порівнювати із загальною ситуацією у відповідній галузі еконо­міки.

Підприємствам не рекомендується відмовлятися від придбання акцій (облігацій) тільки через невисокі дивіденди. Іноді ліпше пого­дитись на порівняно невисокі дивіденди, якщо при цьому забезпечу­ється стабільність і тривалість їх отримання.

Однак брак у нашій країні необхідних умов для функціонування вільного фінансового ринку унеможливлює дотримання цих вимог. В Україні поки що відсутнє ефективне державне регулювання випу­ску й торгівлі цінними паперами. Немає необхідної інформації, кот­ра б забезпечувала прийнятну міру ризику операцій із цінними па­перами.

Тимчасово вільні грошові засоби підприємства можуть вкладати на депозитні рахунки в комерційні банки під обумовлений відсоток.

Підприємство має право здавати в оренду нерухоме майно (буді­влі, споруди, обладнання, техніку та інше) за відповідну плату або здійснювати фінансовий лізинг.

Лізинг — це форма довгострокової оренди, яка передбачає передачу права користування майном іншому суб'єкту підприємницької діяль­ності на платній основі і на визначений угодою строк. Об'єктом лізин­гу є матеріальні цінності, які входять до складу основних засобів. У лі­зинговій угоді беруть участь три сторони: підприємство-постачальник, лізингова фірма (підприємство-орендодавець), орендатор, який отри­мав нерухоме майно і користується ним протягом визначеного часу.

Є два види лізингу: фінансовий та оперативний. ^ Фінансовий лізинг передбачає виплату постачальнику (лізинговій фірмі) вартості облад­нання, яке замовлене орендатором, і передачу його в оренду. За фінан­сового лізингу строк оренди обладнання відповідає строку його амор­тизації. Фінансовий лізинг має також назву лізингу майна з повною окупністю або з повною виплатою. Це означає, що лізингодавець про­тягом чинності договору повертає собі всю вартість майна й отримує прибуток від лізингової операції. Після закінчення строку дії договору орендатор може викупити об'єкт лізингу за залишковою вартістю або повернути його лізингодавцеві, або укласти новий контракт на оренду. Оперативний лізинг укладається, як правило, на час, менший за амор­тизаційний період майна. Після закінчення договору об'єкт лізингу по­вертається лізингодавцеві або знову здається в оренду.

Важливим аспектом лізингового договору є лізингова плата. Лі­зингова плата залежить від виду основних засобів, строку лізингу та інших умов договору.

Як правило, сума лізингової плати є фіксованою і вноситься од­наковими частинами протягом усього терміну дії договору. Однак за високої інфляції в договорі можна передбачати можливість періоди­чного збільшення лізингового відсотка.

Крім цього, підприємства можуть одержувати додаткову курсову різницю на валютні рахунки чи операції в іноземній валюті.

У процесі фінансово-господарської діяльності окремі підприємст­ва порушують фінансові зобов'язання, умови господарських догово­рів, за що до них застосовуються економічні санкції. Коли ці умови порушує контрагент, він зобов'язаний сплатити штрафи, пені, не­устойки та інші види санкцій, а також відшкодувати збитки, завдані підприємству. Як уже було сказано, у звітному році в підприємства може з'явитися прибуток минулих років тощо.

Отже, за ринкової економіки результати фінансово-інвестиційної діяльності і позареалізаційних операцій є постійними джерелами грошових доходів і формування прибутку підприємств.


ІІІ. Формування валового і чистого доходу

Виручка від реалізації продукції у відтворювальному процесі ма­теріального виробництва відіграє важливу роль як одна з ланок ново­го кругообігу коштів підприємства. За рахунок грошових надходжень від реалізації продукції передовсім відшкодовується вартість матеріальних витрат на виробництво — використаної сировини, напівфаб­рикатів, матеріалів, електроенергії, палива та ін., а також перенесена частина вартості основних фондів (амортизаційні відрахування).

Таким чином, утворюються економічні умови для нового вироб­ничого циклу. Залишок виручки становить валовий дохід.

«Валовий дохід є та частина вартості... і виміряна частина вало­вого продукту..., котра залишається після відрахування частини вар­тості і виміряної частини всього виробленого продукту, який замі­щує вкладений у виробництво і спожитий у ньому постійний капітал. Валовий дохід дорівнює, таким чином, заробітній платі...+ прибуток + рента».

Це визначення підкреслює, що валовий дохід є тією частиною валового продукту, яка залишається після відрахування частини цього продукту, що використовується на відтворення виробницт­ва. Водночас, вартість цієї частини продукту —- валового доходу, утворена у вигляді заробітної плати і вартості додаткового про­дукту, набирає грошової форми і є фінансовою категорією. Однак у практиці обліку і планування цей важливий показник не обра­ховується і не планується (крім колективних сільськогосподарсь­ких підприємств).

Валовий дохід — це грошовий вираз вартості знов створеної продукції. Він визначається як різниця між виручкою та матеріаль­ними витратами й амортизаційними відрахуваннями у складі собі­вартості реалізованої продукції. Валовий дохід є важливим показни­ком діяльності підприємства і характеризує її ефективність. У ньому відображається підвищення продуктивності праці, збільшення заро­бітної плати, скорочення матеріаломісткості продукції. Використан­ня валового доходу як основного узагальнюючого показника ефек­тивності дає змогу визначити реальний економічний ефект, котрий отримується від діяльності кожного підприємства. Переваги показ­ника валового доходу полягають у тім, що в ньому найбільш реаль­но відбито таку важливу сторону діяльності, як підвищення продук­тивності праці. Валовий дохід, показуючи ступінь ефективності виробництва, є величиною знов створеної вартості — основного джерела національного доходу. Валовий дохід — основне джерело утворення фінансових ресурсів не тільки підприємств, а й держав­ного бюджету, позабюджетних фондів.

З народногосподарського погляду валовий дохід є складовим елементом національного доходу країни.

У процесі відтворення валовий дохід поділяється на оплату праці й на чистий дохід. Оплата праці — це витрати на виплату основної та додаткової заробітної плати, які виражають у грошовій формі вартість необхідної праці.

За будь-якої форми суспільного виробництва праця поділяється на дві частини — необхідну й додаткову працю. Продукт останньої зав­жди призначений для задоволення суспільних потреб. Додатковий продукт — це продукт, створений працею людей на підприємствах, ко­трий виступає як чистий дохід (грошова форма додаткового продукту).

В економічній літературі країн СНД поняття чистого доходу і грошових нагромаджень іноді ототожнюються. «За умов товарно-грошових відносин вартість додаткового продукту (чистий дохід), — пише Д. Моляков, — реалізується в грошовій формі і виокремлюєть­ся в самостійну категорію — грошові нагромадження. Без огляду на те, що основою виникнення чистого доходу і грошових нагрома­джень є додатковий продукт... за своєю суттю вони — самостійні категорії. Перша (чистий дохід) є категорією будь-якої форми суспі­льного виробництва, друга (грошові нагромадження) є категорією розподільчою. Тільки за умов товарно-грошових відносин чистий дохід реалізується в грошовій формі і виокремлюється в самостійну фінансову категорію — грошові нагромадження». Але поняття «грошові нагромадження» є надуманою фінансовою катего­рією, тому що чистий дохід є грошовим виразом додаткового про­дукту, створеного працею людей на підприємствах. Таким чином, чистий дохід виражає в грошовій формі вартість додаткового про­дукту і визначається як перевищення виручки від реалізації продук­ції над вартістю матеріальних витрат, амортизаційних відрахувань і заробітної плати, або як різниця між валовим доходом і заробітною платою.

Чистий дохід реалізується у вигляді акцизів, податку на додану вартість, відрахувань у фонди пенсійного й соціального страхуван­ня, інші державні цільові фонди тощо. Значна частина чистого до­ходу реалізується у формі прибутку. Таким чином, чистий дохід є найважливішим джерелом фінансових ресурсів не тільки підпри­ємств, а й держави. У цьому зв'язку ніяк не можна погодитись з дум­ками авторів стосовно того, що прибуток як економічна категорія являє собою чистий дохід, утворений додатковою працею, а отже, поняття «прибуток» і «чистий дохід» є однозначними .

Водночас за економічним змістом прибуток — це грошовий ви­раз частини вартості додаткового продукту, тобто частини чистого доходу, отриманого підприємством.

Використана література

Бланк. И. А. Управление прибылью. — К.: Ника—Центр, Эльга, 1998.

Моляков Д. С. Финансы предприятий, отраслей народного хозяйства. — М.: Финансы и статистика, 1996.

Словарь по экономике. Пер. с англ. под ред. П.А. Ватника. СПб.: Экономическая школа. 1998.

Фінанси підприємств: Підручник / керівник авт. кол. і наук. ред. проф. А.М. Поддєрьогін. – К.: КНЕУ, 2000.

Финансы. Учеб. пособие. 3-е изд. — М.: Фи­нансы и статистика, 1998.

Финансы, денежное обращение, кредит / Под ред. Л. А. Дробозиной. — М.: Финансы, 1997