Реферат: Україна ХХІ століття очима молоді

УКРАЇНА ХХІ СТОЛІТТЯ ОЧИМА МОЛОДІ

26 травня 2001 року у конференц-залі Центру національного відродження ім.Степана Бандери в Києві проходила молодіжна науково-теоретична конференція “Україна ХХІ століття – шлях і мета”, ініційована Молодіжним Націоналістичним Конгресом.

У заході взяли участь молоді науковці та студенти з усіх регіонів України. З привітальним словом до учасників звернувся Голова Проводу революційної ОУН друг Андрій Гайдамаха. На адресу конференції надійшли привітання від Головної Ради ОУН, а також від наших друзів зі Львова та Криму.

Особливе зацікавлення викликали доповіді Петра Швидкого, Олександра Сича, Левка Шипілова, Ігора Каганця, Олександра Хоруженка, Ростислава Мартинюка, Андрія Лучика, Станіслава Федорчука, Михайла Бігуса, Богдана Яцуна.

Високим науковим рівнем та оригінальністю відзначалися доповіді на теми місця і ролі національної ідеї в українському державотворенні та щодо геополітичних орієнтирів нової України, дослідження з історії національно-визвольного руху.

Подаємо до вашої уваги першу тематичну добірку деяких доповідей, що надійшли на конференцію.
Упорядники


До науково-практичної конференції
^ Молодіжного Націоналістичного Конгресу
“Україна у ХХІ-ому столітті – шлях і мета”


ДОРОГІ ДРУЗІ!


Цим листом Головна Рада ОУН передає сердечний привіт організаторам та учасникам Науково-практичної конференції Молодіжного Націоналістичного Конґресу “Україна у ХХІ-му столітті – шлях і мета”.

Головна Рада ОУН дивиться з великим зацікавленням на вашу зустріч. Націоналістичний рух та наша нація стоїть перед великим незнаним майбутнім, яке є наповнене великим потенціалом, але також великими небезпеками. Так як і в минулому, Наш Рух далі відіграватиме основну роль в формуванні національної свідомости. Такі конференції, як ваша, мають широкий резонанс в психіці нації. А зміна в психіці сучасного народу в Україні є конечно необхідною для розквіту нації.

Головна Рада ОУН є дуже скріплена тим, що молоде “некаране покоління” бере на себе завдання осмислити шлях та мету нації в ХХІ-му столітті.

^ Слава Україні! Героям слава!

Нестор
Голова Головної Ради ОУН

24.05.2001р.


Шуст Леонід, МНК,

студент Волинського державного університету

ім. Лесі Українки, м. Луцьк.


^ УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ: ПИТАННЯ ВЗАЄМОВПЛИВІВ І ВЗАЄМОЗВ`ЯЗКІВ ВІД МИНУЛОГО ДО СУЧАСНОСТІ


“Націоналізм, цей загальноєвропейський рух,

що утворив великі національні культури

і літератури – цей рух світла і волі українська

інтелігенція, подурена усякими московськими

теоріями, вважала нічого не вартою дурницею

на радість москалям і на свою і на народу

свого погибіль. Українська нація мусить йти

тим самим шляхом, як і поневолені народи

Заходу, перейде його і повалить все те, що

стоятиме перепоною на цій дорозі”.

М.Міхновський.


Саме цими словами ідеолога українського націоналізму я хочу розпочати тему, головною метою якої буде спроба висвітлення еволюції українського націоналізму у взаємовпливах з націоналізмами інших країн та ідеологіями взагалі. Слова ж Міхновського свідчать про те, що вже на зламі ХІХ-ХХ ст. було розуміння потреби взаємодії і використання досвіду національної боротьби європейських націй українцями.

Аналізуючи історію українського націоналізму, стає зрозумілим, що його еволюція не проходила у вакуумі. І можливо, він значною мірою був продуктом зовнішніх впливів, результатом складної взаємодії і взаємопроникнення інших ідеологій, доктрин та концепцій зарубіжного націоналізму. Однак, слід зазначити, що така тенденція була притаманна не лише українському націоналізмові, а й іншим націоналістичним доктринам та взагалі будь-яким ідеологіям. Зрозуміло, що без наявності відповідних внутрішніх чинників виникнення українського націоналізму було б неможливим. Але саме зовнішні чинники і впливи, напевно, стали тим необхідним поштовхом, завдяки якому український націоналізм став дійсністю.

Роблячи історичний екскурс до початків оформлення вітчизняної націоналістичної ідеології, насамперед, варто зауважити, що український націоналізм на зорі свого становлення запозичив елементи загальної націоналістичної доктрини з Заходу. Вагомий вплив на зрушення в політичній свідомості українців справили Французька революція, в часи якої широкого поширення набула ідея, яка стала потужним двигуном всіх соціальних перетворень: суб`єктом творення держави новоєвропейського типу, заснованої на принципах демократії, лібералізму та права, має бути населення країни, самоорганізоване як етнополітична спільнота – нація. Також, еволюція українського націоналізму в ХІХ ст. відбувалася під впливом західноєвропейського романтизму, що пізніше став одним з основних передумов українського націоналізму. Європейський позитивізм підштовхнув українство до пошуку етнографічних доказів на підтримку української національної ідеї. З реакцією на кризу просвітянства, що втілилось у т. зв. українське народництво та українофільство на зламі ХІХ-ХХ ст., пов`язаний ідеологічний дебют радикального українського націоналізму. Підтвердженням цього є діяльність “Братства Тарасівців”, програмові засади Революційної Української Партії, Української Народної Партії та ін.

Перетворенню етнічної самосвідомості українців середини ХІХ ст. у самосвідомість національну сприяли також впливи російського та польського націоналізмів. В Росії це, зокрема, виникнення концепції “самодержавство, православ`я, народність”, що, напевно, змусило українську еліту шукати і розробляти український варіант цього формулювання. Щодо Польщі, то постійна боротьба поляків за відновлення своєї держави (повстання 1831, 1863 років), в якій інколи брали участь і українці, стала поштовхом для розробки ідеї українського політичного сепаратизму. В Галичині ж боротьба з самими поляками була прикладом для самоорганізації українців, а також потужним чинником еволюції і оформлення українського націоналізму

Стосовно впливу українського націоналізму на інші політичні течії, то його неважко відшукати в українському консерватизмі, соціалізмі, демократизмі. Впливаючи на кожну з цих течій, вітчизняна націоналістична ідеологія відповідно і сама зазнавала певних впливів з їхнього боку. І тут цікавим моментом є взаємодія українського націоналізму з соціалізмом і комунізмом, - що було не лише українським, а й світовим явищем. Перші заклики до незалежності, як відомо, пролунали від українських соціалістів в Галичині (В.Будзиновський, Ю.Бачинський), а у Наддніпрянщині від Миколи Міхновського, який наголошував лише певні елементи соціалізму, та й то в соціальній політиці, поєднуючи його з радикальним націоналізмом. Надалі також відбувались досить вагомі взаємовпливи, а на підтвердження цього можна навести ряд аргументів: перші програмові документи українських націоналістів (РУП, УНП) містили ряд соціалістичних вимог і гасел; - створення Української держави в 1917 р., що є націоналістичним ідеалом, було справою українських соціалістів; - в 1923-1932 рр. український радянський уряд проводив політику українізації; і хоча це було підступно спланованим актом, ряд її заходів за своїм духом були досить близькими до націоналістичних гасел і благотворно відбились на українській культурі; - і, нарешті 1991р.- здобуття незалежності України було результатом адаптації націоналізму частиною комуністичної еліти України.

Також варто згадати про такий феномен, як український націонал-комунізм 20-х рр. Це були щирі спроби поєднати дві протилежні ідеології. Особливо виділяється праця українських компартдіячів В. Шахрая і С. Мазлаха “До хвилі. Що діється на Україні і з Україною”, написана в стилі безкомпромісності щодо Москви, а ідеї, викладені в ній, за своїм змістом наближаються до націоналістичних. Слід згадати і про діяльність таких націонал-комуністів як Микола Скрипник і Микола Хвильовий.

Важливим моментом і прикладом зовнішніх впливів і внутрішнього розвитку в українському націоналізмі є інтегральний націоналізм 20-30 рр. Його поява була закономірним наслідком поразки національно-визвольних змагань 1917-20 рр. і загальносвітовою тенденцією радикалізації націоналістичних рухів після Першої світової війни. Інтегральний націоналізм являє собою низку запозичень з націоналістичних доктрин інших країн з долученням до нього певних традицій української політичної думки. Це стосується як і Дмитра Донцова, так і ідеологів ОУН Миколи Сціборського, Юліяна Вассияна та ін.

Після еміграції в середині ХХ ст. значної кількості українських націоналістів в Західну Європу і в США розвиток ідеології українського націоналізму мимоволі проходив під впливом політичних концепцій тих країн, де осіла українська еміграція. Взаємодії і взаємовпливам українського націоналізму з націоналізмами інших народів також, сприяло створення Антибільшовицького Блоку Народів, де представники кількох десятків поневолених Радянським Союзом народів поєднали свої зусилля в боротьбі з “Державою - ГУЛАГом”. І в процесі свого співробітництва націоналістичні кола цих народів взаємно впливали один на одного.

В середині ХХ ст. український націоналізм доходить до такого етапу еволюції, коли деякими теоретиками починає поєднуватись з іншими ідеологіями та витворюватись в нові форми, що й виливається в розкол в українському націоналістичному русі (утворення кількох “ОУН”). Але й надалі більшу частину українських націоналістів репрезентує ОУН(б); меншою мірою - ОУН(м). Інші утворення є малочисельними та інтелектуально слабкими.

Отже, прослідкувавши розвиток ідеології українського націоналізму, зрозуміло, що від початків свого розвитку і до середини ХХ ст. він безупинно взаємодіяв і засвоював елементи націоналістичних концепцій і досвід інших націй. Ці взаємозв`язки дещо припинились в ІІ пол. ХХ ст.

Щодо сучасного стану українського націоналізму, то я вважаю, що саме в цей час, на зламі тисячоліть європейські зв`язки повинні відновитись. Український націоналізм повинен певною мірою “європеїзуватись”, водночас не відходячи від традиціоналізму і головних засад власне українського націоналізму, “доганяючи” перерваність взаємозв`язків українського та європейського націоналізмів 20 – 30 рр. Адже зрозуміло, що по-перше - Україна є європейською державою, а по-друге - теоретичні розробки і практичні результати західних націоналістів є досить багатими і перспективними і тому можуть успішно застосовуватись і в українському варіанті.

Ще Дмитро Донцов вважав, що одним з важливих аспектів його “чинного націоналізму” є вимога орієнтації на західну культуру й на західні зразки державної і політично-суспільної організації. Крім того, Донцов говорив, щоб українська нація через впливи Заходу не лише засвоювала кращі духовні цінності, але ці впливи мають стати чинниками, за допомогою яких Україна позбудеться російського впливу.

Отже бачимо, що питання європейської орієнтації України є актуальним і сьогодні, тим більше, коли Росія веде наступ на культурницькому, економічному і політичному рівні, мета якого всім відома. Сучасний націоналізм європейських держав і взагалі націоналізм як світове явище можна розглядати в кількох аспектах:

– це власне практичне втілення націоналізму, яке здійснюється політичними партіями та організаціями;

– це теоретичні розробки націоналістичної ідеології;

– це взаємодія українського націоналізму з іншими політичними ідеологіями (лібералізм, консерватизм та ін.), чого я не торкатимусь, оскільки вважаю, що в цьому напрямі український націоналізм вже досить вдосконалився і подальше його “розбавлення” іншими ідеологіями може стати для нього фатальним.

Щодо першого аспекту, то на підтвердження його актуальності можна навести ряд прикладів успіху європейського націоналізму. Це і участь австрійської Партії Свободи в уряді, значима перемога на виборах Народної партії К.Блохера у Швейцарії, зростання впливу Vlaams Blok у Бельгії, успіхи датських та шведських націоналістів, в сусідній Румунії в листопаді 2000 р. партія “За Велику Румунію” здобула 22% голосів виборців; її лідер К.Тудор отримав 30% голосів на президенських виборах. В чому ж причини успіху? Це питання потребує досконалих досліджень, але вже тепер можна відзначити, що успіхи в цих державах полягають в єдності всіх націоналістів. Поглянувши на програмові засади австрійської Партії Свободи, слід відзначити кілька її важливих пунктів:

Пункт 1 “Свобода - найвище право кожної людини”;

П. 2: “Людська гідність недоторканна”;

П.3: “Спочатку Австрія”;

П.5: “Християнство – основа Європи”;

П.12: “Сім`я – єдність поколінь”;

П.13: “Захист оточуючого середовища”;

П.15: “Вільні фермери - культивування землі”.

Отже, тут стає зрозуміло, на чому розставляють акценти австрійські націоналісти.

Стосовно теоретичних розробок націоналізму, то в світі сьогодні є вже досить великі напрацювання. Слід докладніше зупинитись на кількох дослідниках цієї ідеології. Зокрема Е.Сміт, один з найвідоміших західних дослідників націоналізму зазначає, що стрижнева доктрина націоналізму є чимось більшим за просту “доктрину волі” і складається з кількох основних тверджень:

1-людство природним чином поділяється на нації;

2-кожна нація має свій самобутній характер;

3-джерелом всієї політичної влади є нація, колектив в цілому;

4-задля свободи і самоздійснення люди повинні ототожнювати себе з нацією; 5-нації можуть реалізувати себе тільки у їхніх власних державах;

6-відданість нації-державі перевершує інші відданості;

7-найважливішою умовою всесвітньої свободи й гармонії є зміцнення національної держави.

Націоналізм, в розумінні Е.Сміта - це візія майбутнього, яка повертає людині її сутність, її усталений спосіб життя й буття, що був колись її беззастережним природним правом. Він не є і механічним прив`язуванням, у ланцюгу поколінь минулого до майбутнього, ні еволюцією традиційного в новочасне. Він є атакою і на традицію і на модернізм в тій мірі, в якій вони притемнюють і спотворюють справжній зв`язок людини з природою та зі своїми ближніми. І це визначення є, напевне, досить актуальним для українського націоналізму, який повинен усвідомити свою наступальну сутність.

Інший відомий західний теоретик Е.Гелнер стверджував, що перехід від аграрного до індустріального суспільства, а тепер вже й до інформаційного, має бути добою націоналізму – періодом бурхливої перебудови, коли або політичні, або культурні кордони перетворюються так, щоб задовільнити націоналістичну настанову, яка саме в цей час вперше і заявляє про себе. Оскільки уряди неохоче віддають територію – позаяк зміна якоїсь культури дуже часто є найважчим досвідом, і більше того, оскільки існують конкуруючі культури, що борються за душі людей, так само, як ворожі центри політичної влади, які намагаються підкупити людей і захопити території, то з цього безпосередньо випливає, що цей перехідний період має бути шаленим і сповненим конфліктів. Реальні історичні факти повністю підтверджують це припущення.

Звичайно, це лише кілька думок щодо ролі і дії націоналізму. Є ще фундаментальні дослідження таких науковців, як Е.Гобсбаум, Д.Пламенац, Д.Армстронг, А.Валіцький та багато інших, праці яких потребують досконалого вивчення і можливого застосування цих надбань в українському націоналізмі.

Отже, можна зробити висновок, що протягом всього свого історичного розвитку український націоналізм розвивався під впливом європейських націоналістичних концепцій, в ІІ пол. ХХ ст. взаємозв`язки дещо призупинились. Сьогодні ж, на порозі вступу в ІІІ тисячоліття, український націоналізм знову повинен відновити активні контакти з західними націоналістичними концепціями та організованими націоналістичними структурами, щоб перейняти їх багатий досвід і з свіжими силами вступити в новий етап свого розвитку.

“Безперечно Україна була окраїною Європи, межею проти іншого неєвропейського світу. Як Іспанія на Заході, так і Україна на Сході Європи боронила останні бастіони європейського духу проти турецько-татарського чи арабського світу. Але, борючись, вона жила європейським життям. Український розвиток був завжди європейським розвитком. Україна - духовна частина Європи, незважаючи на всі особливості її розвитку, вимушені обставинами, і тут нема чого європеїзувати, треба тільки підтримувати її вічний європейський дух. Органічний шлях українського розвитку - європейський.”

Дмитро Донцов.
^


Богдан Яцун, Пласт, аспірант історичного факультету ЛНУ ім.І.Франка, м.Львів

ГОЛОВНІ ЗАСАДИ ІДЕОЛОГІЇ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ МИКОЛИ МІХНОВСЬКОГО


У світогляді Міхновського напевне визначальною є засада, що у світі, в усіх сферах буття панує "біологічний закон боротьби за існування". Для людства в суспільних відносинах цей закон виявляється в боротьбі за відстоювання власних інтересів різних індивідів та суспільних груп, зокрема класів і націй: "Боротьба між націями відповідає своїм змістом боротьбі між класами, і боротьба за національність є тільки одна з форм боротьби за життя", або "Потреба боротьби випливає з факту нашого національного існування". В цій боротьбі перемагає сильніший, тоді як слабший приречений на загибель.

На цій підставі Міхновський визначає силу як вирішальний чинник у світі та суспільних відносинах зокрема. Сила у Міхновського є єдиною запорукою для відстоювання власних інтересів у загальній боротьбі за існування та єдиною реальною підвалиною для встановлення суспільного правопорядку: "Без сили нема права, щоб здобути право треба мати силу."

Міхновському властиве широке розуміння сили, не звужене виключно до фізичної чи збройної переваги. Поняття сила у нього є близьким за змістом до понять якість чи досконалість. Поряд з фізичною, матеріальною силою важливою є духовна - психічна, моральна та інтелектуальна сила, оскільки боротьба за існування відбувається в усіх площинах людського життя: в політиці, економіці, культурі. Більше того, за Міхновським, саме ця духовна сила є вирішальною, є запорукою до утвердження сили матеріальної. Ця духовна сила виявляється перш за все у волі до утвердження своїх інтересів та почутті ненависті до тих, що стоять на шляху до цього. Відсутність же цієї духовної сили веде до неминучої загибелі: "хто не борониться - на того нападають і пожирають".

В етичній площині Міхновський, очевидно вважав силу та прагнення до сили головною людською чеснотою, тоді як слабість - головною людською вадою. На його думку, саме сила є запорукою осягнення добра, свободи, справедливості та інших благ: "Вся суть в тому, щоби ми з себе складали силу, тоді нам скрізь і завжди буде гарно, а коли ми будемо слабі.., тоді нам скрізь і завжди буде погано". Правдоподібно, для Міхновського такі головні етичні категорії як правда, справедливість, добро були прямо споріднені з категорією сили за правилом: нема добра і правди без сили і навпаки.

Міхновський не дає однозначно негативної моральної оцінки явища насильства. Воно для нього є безпосереднім виявом панування природного закону боротьби у світі. Для Міхновського є самозрозумілим "моральне право убити насильника обороняючись від насильства". Моральним злом є не існування насильства, а існування слабкості, яка не здатна йому протиставитись. Саме слабкість, а особливо духовна слабкість, на противагу до сили, могутності, заслуговує морального засудження: "І розумний і справедливий той факт, що вимирають ті нації, що стратили почуття ненависті до своїх гнобителів. Таким чином людність вичищає себе від "сміттєвого елементу", знищує гніздо зарази морального розкладу".

Іншою головною засадою у світогляді Міхновського, поряд з ідеєю боротьби за існування, є ідея нації як основної природної форми суспільної самоорганізації людства: "З погляду космополітичного, усі люди - це спілка спілок... А окремі спілки найлегше можуть закладатись (розуміється без примусу, без насилля державної ідеї) - іменно поміж людьми, які вже з'єднані самою природою через спільну мову, психічну схожість, культурну близькість, здебільшого через економічну солідарність... Таким чином натуральні національні спілки становлять велику вселюдську спілку".

Міхновський трактував націю як природну та водночас добровільну політичну, морально-духовну спільноту індивідів, об'єднаних спільними потребами, вартостями та інтересами. У зв'язку з цим він також писав: "Сила нації тим менша, чим більше панує в ній ворожнеча і боротьба поміж верствами її". А також: "Нехай вчені розшукають, хто був кому родичем, — ображене чуття нації і кривда цілого народу гидують визнати моральні зв'язки з російською нацією!"

Важливою характеристикою нації Міхновський визначав належність нації певної території, на якій вона, внаслідок тривалого історичного розвитку, становить абсолютну більшість населення.

Міхновський вважав самостійний державний розвиток націй на своїх етнічних територіях та здійснення їх інтересів запорукою для поступу матеріального і духовного розвитку людства та запорукою для задоволення інтересів окремих індивідів та суспільних груп, що входять до них: "Тільки держава одноплемінного національного змісту може дати своїм членам нічим не обмежену змогу всестороннього розвитку духового і осягнення найліпшого матеріального гаразду... Щоб можна було супокійне кожній поневоленій нації розв'язати свої проблеми соціальні, їй треба насамперед розв'язати свою проблему національну... Інтереси тієї чи іншої соціальної кляси уступили перед інтересами цілої нації". Відтак Міхновський відстоював національну засаду в державно-політичній організації людства: "Державна самостійність є головна умова існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин... Кожен нарід, який би він малий не був має право на самостійне існування на своїй території".

Засада боротьби за існування та засада вільного розвитку націй в цілому гармоніювали у світогляді Міхновського. Поряд із засадою боротьби між націями за свої інтереси та вирішального значення сили в міжнаціональних відносинах, він одночасно відстоював засаду утворення націями своїх національних держав на своїх етнічних територіях. На практиці, підкреслював Міхновський, створити свою національну державу може тільки та нація, "що відчула свою силу і хоче скористуватись своїм "правом сильного". "Народ має право жити тільки тоді, коли він має силу жити. Невблаганний біологічний закон боротьби за існування не знає жалю до слабих. Тільки сильні народи можуть жити".

Третьою суттєвою засадою в світогляді Міхновського є визнання вирішальної ролі провідної верстви в суспільно-політичному розвитку нації. Саме провідній суспільній верстві, за окресленням Міхновського - "інтелігенції", як "найкультурнішій", "єдино свідомій частині нації" належить історична роль бути "стерном національного корабля". Саме від постави провідної верстви залежить доля нації: її панування чи поневолення, розвиток чи занепад. На думку Міхновського, нація буде вільно розвиватися, якщо її провідна верства ототожнює свої інтереси з інтересами цілої нації та безкомпромісно відстоює їх. В іншому випадку, якщо провідна верства зраджує інтереси своєї нації на користь своїх групових чи чужонаціональних інтересів, така нація приречена на поневолення і занепад.

Микола Міхновський був свідомим прихильником і виразником ідеології націоналізму, що ставила інтереси нації та ідею вільного суверенного розвитку нації понад інтереси інших суспільних груп і відстоювала національну засаду суспільно-політичної організації людства. Щодо ваги націоналізму, як системи цінностей та суспільного руху, в здійсненні інтересу нації загалом та в національно-визвольній боротьбі зокрема Міхновський писав: "Націоналізм - це велетенська і непереборна сила, яка надто яскраво почала проявлятися з XIX віку. Під її могучим натиском ламаються, здається, непереможні кайдани, розпадаються великі імперії і з'являються до історичного життя нові народи, що до одного часу покірно несли свої рабські обов'язки проти чужинців-переможців. Націоналізм... загальноєвропейський рух, що визволив десятки поневолених і упосліджених націй, що утворив великі національні культури і літератури - цей рух світла і волі".

На окреслених вище світоглядно-ідеологічних засадах Микола Міхновський розвинув свою політичну програму "Самостійної України" - створення національної держави українського народу на своїй етнічній території.

Висунуті Міхновським вище названі світоглядно-ідеологічні засади (висловлені ним в українському суспільстві вперше), від 1900 року, часу написання ним відомої роботи "Самостійна Україна", дотепер становлять ядро ідеології українського націоналістичного руху.


Сергій Кулик, асистент кафедри політології Волинського державного університету, м.Луцьк


^ НАЦІОНАЛІЗМ МИКОЛИ МІХНОВСЬКОГО

Головна причина нещастя нашої нації –

брак націоналізму серед широкого загалу її.

М.Міхновський. “Справа української інтелігенції в програмі Української Народної партії”.


Кожен народ з моменту усвідомлення себе нацією стає на позиції націоналізму. Степан Ленкавський вказує, що організований український націоналізм розпочинає свою історію від “Братства Тарасівців”, що постало 1891 р. Одним з дієвих організаторів братства був Микола Міхновський. Його публіцистика, політологічні статті і програмні документи склали цілу епоху в історії вітчизняної суспільно-політичної думки. Саме з його ідей зродилися пізніше ОУН і УПА.

В самостійницькій концепції Миколи Міхновського, сформованій ще на початку ХХ століття виокреслено такі аспекти українського націоналізму:

1. ХХ століття – століття розв’язання національних питань, за умови, що “державна самостійність головна умова існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин”. Тому українське питання набуває європейського та світового контексту.

2. Визнання перебування українського народу у становищі зрабованої нації.

3. Пошук державно-історичної минувшини – правовий аналіз легітимності української залежності від Москви за Переяславським договором (брошура “Самостійна Україна”).

4. Проекція націоналістичної історіософії: “через увесь час свого історичного існування нація наша з найбільшими зусиллями пильнує вилитися у форму держави самостійної й незалежної”.

5. Ідея “дужої, бадьорої” нації, що відчула свою силу і хоче скористатись своїм “правом сильного” вже сьогодні. Звернення до морального чуття нації.

6. “Одна, єдина, неподільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі” – нехай кожна українська дитина тямить, що вона народилася на світ, щоб здійснити цей ідеал. Українська держава у такому потрактуванні – цілість усіх етнографічних українських земель.

7. Україна для українців, тобто панування й визнання українського національного духу обов’язкове для всього населення: “українська національна думка мусить обнімати всіх українців, де б вони не проживали”. Відповідальність кожного за долю нації, “коли він бореться за народ, то мусить дбати за ввесь народ”.

8. “Без сили нема права, щоб здобути право, треба мати силу”. Створення визвольно-революційної етики, що випливає з необхідності тотальної боротьби (читай: війни) за політичні ідеали нації: “візьмемо силою те, що нам належиться по праву, але віднято в нас теж силою”.

9. Поступовість і незаперечність кінцевих національних політичних домагань: Переяславська угода, автономія, в певній мірі соціалістичні гасла, як тактичні кроки до стратегічної мети – самостійної України.

10. Провід боротьби за свої національні інтереси має очолити інтелігенція – це її право і обов’язок. Вона має знайти шляхи звільнення української думки від чужих впливів і заснування власних організацій, партій. Ідеалом сучасного політичного українства Микола Міхновський вважає Тараса Шевченка.

Міхновський трактує націоналізм у широкому розумінні: перш за все як право боротися за своє людське “я”; домінанта нації та її інтересів у всіх сферах суспільства (насамперед, освіта, культура, преса); космополітизм й гуманізм є продовженням ідеї націоналізму; здоровий націоналізм – джерело творчості і свободи й базується на засадах знищення експлуатації людини людиною, братерства й солідарності.

Завдяки Миколі Міхновському український націоналізм з площини думок вийшов у дію, хоча й “дуже припізнився”. Він витримав іспит часом й містить немало актуальних для характеристики сьогоднішнього стану української нації висновків, порад політичної дії.


Володимир Мороз, МНК, історик, м.Львів


^ КРИТИКА КОМУНІСТИЧНОЇ СИСТЕМИ ПЕТРОМ ПОЛТАВОЮ


Комуністична система, яку критикував Петро Федун “Полтава”, і яку розглядатимемо ми сьогодні - це теоретична соціалістична-комуністична ідеологія та більшовицька практика, що панували в СССР.

Для того, щоб зрозуміти праці Петра Федуна, насамперед слід торкнутися найважливішої риси усіх його праць, яка випливає з його функціональних обов'язків в Організації Українських Націоналістів і визначає спрямованість підпільних писань. Отже, Петро Федун “Полтава” - довголітній співробітник референтури пропаганди ОУН, її керівник у 1945-51 роках. Він був справжнім організатором, натхненником та керівником тієї масової пропагандистської роботи, яка забезпечила домінування націоналістичних ідей на терені дії підпілля аж досьогодні. Усі праці Петра Федуна були надруковані у підпільних брошурах та періодичних виданнях, а частина передана для публікації, поширення та використання за кордон. Усі праці писалися, друкувалися і поширювалися з пропагандивною метою. Відповідно, усі вони мають пропагандистський характер. Це є та основна риса, без врахування якої праці Петра Федуна ніколи не матимуть належного розуміння.

Петро Полтава висвітлював, пояснював ті питання, які повинні були якнайефективніше сприяти національно-визвольній боротьбі ОУН, залучати їй нових учасників і симпатиків, послаблювати позиції ворога. На жаль, неможливо встановити, наскільки погляди Петра Федуна відповідали тій пропагандистській концепції, яка співвідносилася з потребами ОУН і яка висвітлена в працях за підписом "Петро Полтава". Саме тому сьогодні ми розглядаємо те, що написано як пропаганда.

Праці Петра Полтави написані і надруковані у 1946-51 рр. Відповідно, вони відображали ті питання, що стояли перед національно-визвольним рухом, перед ОУН тоді.

Головний Осередок Пропаганди при Проводі Організації Українських Націоналістів, яким керував Петро Федун, у квітні 1947 року видав для референтури пропаганди інструкцію, в якій визначені такі першочергові завдання масової пропаганди:

1. Розшифровувати на кожному місці і в усіх середовищах імперіалістичну суть большевизму.

2. Вказувати на те, що політика большевицької еліти в СССР стає щораз більше реакційною, виразно протинародною.

3. Вказувати на посилення курсу большевицької політики на російський шовінізм.

4. Популяризувати нашу програму, наші ідеологічні заложення.

5. Побіч розшифрування імперіалістичної суті большевизму і популяризації нашої програми, треба звертати велику увагу і на поглиблювання національної свідомості народних мас взагалі; на плекання високих національно-моральних вартостей /патріотизму, національної солідарності, жертвенності, героїзму.(1)

Із цього документу бачимо, що з п'яти основних завдань три перших стосуються комунобільшовицької системи, яка панувала в СССР. В подібній інструкції від 7 квітня 1948 року робиться коротке резюме дотогочасної пропагандистської роботи:

"Основна увага нашої пропаганди впродовж останніх чотирьох років була зосереджена головно на розшифруванні протинаціональної (з погляду інтересів як українського, так і всіх інших поневолених большевиками народів СССР), протинародної (з погляду інтересів працюючих мас) суті большевицької системи".(2)

Обидва документи, як і інші, показують, що поборювання комуністичної системи ОУН ставила на головне місце у своїй пропагандистській роботі. Це не дивно, оскільки найбільшим, а на той час єдиним ворогом українців була червона Москва. Тому Петро Полтава, як один з провідних теоретиків ОУН, у своїх працях значну увагу приділяв критиці комуністичної системи, що в тій чи іншій мірі відображено в усіх його творах (а їх ідентифіковано більше двадцяти). Найповніше ж це питання викладене в праці "Концепція самостійної України та основна тенденція політичного розвитку сучасного світу" (вийшла друком в підпіллі у 1947 році).

В Україні в часи діяльності Петра Федуна суспільство було заражене комуністичною ідеологією, а тому ОУН утверджувала свої ідеї, крім їх прямого пропагування, також шляхом виявлення, висвітлення та використання існуючих всередині більшовицької системи суперечностей. Через це пропагандисти підпілля, зокрема і Петро Полтава, використовували в своїх працях положення комуністичної ідеології, її аргументацію, термінологію; цитували Маркса і Леніна. Ті декларовані, і, щоправда, надзвичайно рідко здійснювані положення комуністичної ідеології, які мали позитивний, прогресивний характер, Петро Полтава вважав основою для критики всього загального негативного в большевицькій системі. Це загальнолюдські цінності, якими фальшиво прикривалися комуністи: демократичні права і свободи, права націй на самовизначення, недопустимість експлуатації людини людиною, розвиток промисловості, міст, ліквідація неписьменності. Цим декларованим принципам протиставляли реальну дійсність радянського режиму - з її тотальним визиском усіх працюючих верств, із жорстокою колоніальною системою господарювання на землях поневолених народів, з повною відсутністю будь-яких прав і свобод, з владою, за визначенням Петра Полтави, невеликої "касти большевицьких вельмож".

Суперечності між теорією і практикою комунізму, як теж невідповідність інтересам народу ряду ідеологічних постулатів використовувалися з метою зародити сумнів, викликати в людей недовіру до комуністичного режиму, які поступово переростали у його несхвалення, засудження, а далі й поборювання. Проте використання Петром Полтавою деяких положень комуністичної ідеології аж ніяк не дає підстав вважати його їх прихильником - це лише використання суперечностей у таборі ворога.

Аналіз однієї з найважливіших тез комуністичної ідеології про примат класової боротьби і співставлення її із національною ідеєю приводить Петра Полтаву до наступного висновку: "Ідея нації має домінуюче значення серед усіх інших факторів, що впливають на хід історії. Вона є найбільша сила історичного процесу, в зударі з якою капітулюють усі інші сили, скеровані проти неї. Вона через те визначає й основну розвиткову тенденцію історичного процесу". І далі: "Сторічний майже досвід існування соціалізму доказує, що йому не вдалося знищити чи як небудь захитати ідею нації. Вона із зудару з соціалізмом виходить переможно". Сьогодні правильність того висновку можна тільки підтвердити.

Демократичні ідеї, які наскрізно проходять через усі праці Петра Полтави, спростовують ще одну тезу комуністичної ідеології - диктатуру пролетаріату, як теж її практичне втілення в умовах СССР - владу "касти большевицьких вельмож".

Це те, що стосується критики Петром Полтавою комуністичної ідеології. Ще більше зусиль він доклав до критики конкретної практичної діяльності комуністів в СССР, і, зокрема, в УССР.

Практика:

терор;

русифікація;

3) економічний визиск.

Критика комуністичної системи ведеться з точки зору концепції національної і соціальної справед