Реферат: Київський національний університет внутрішніх справ На правах рукопису Шруб Інна Володимирівна

Київський національний університет внутрішніх справ


На правах рукопису


Шруб Інна Володимирівна


УДК 347.998.85+342.95


ФУНКЦІОНУВАННЯ АДМІНІСТРАТИВНИХ СУДІВ В УКРАЇНІ: ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ТА ЇХ РЕАЛІЗАЦІЯ


12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право


Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук


Науковий керівник

Лошицький Михайло Васильович, кандидат юридичних наук, доцент


Київ – 2009

ЗМІСТ






^ Перелік умовних позначень………………………………………......

3




Вступ……………………………………………………………………..

4

Розділ 1.

Загальна характеристика адміністративної юстиції




1.1.

Зміст і ознаки адміністративної юстиції……………………………...

15

1.2.

Історичний розвиток адміністративної юстиції……………………….

36

1.3.

Порівняльно-правовий аналіз моделей адміністративної юстиції та характеристика української моделі…………………………………….

Висновки до першого розділу……………………………………..........


54

74

Розділ 2.

Організаційно-правові засади діяльності адміністративних судів в Україні




2.1.

Правове забезпечення діяльності адміністративних судів……………

77

2.2.

Система адміністративних судів України……………………………...

95

2.3.

Кадрове забезпечення адміністративного судочинства………...…….

Висновки до другого розділу……………………………………….......

117

137

Розділ 3

Особливості реалізації адміністративного судочинства в Україні




3.1.

Компетенція адміністративних судів і відмежування адміністративного судочинства від інших видів судочинства………………………………………………………………



139

3.2.

Характеристика справ адміністративної юрисдикції………………….

155

3.3.

Порядок розгляду справ в адміністративних судах України………....

Висновки до третього розділу…………………………………………..

175

198




Висновки………………………………………………………………...

Додатки………………………………………………………………......

201

211




Список використаних джерел…………………………………….......

309

^ ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ


АПК України – Адміністративний процесуальний кодекс України

АРК – Автономна Республіка Крим

ВАСУ – Вищий адміністративний суд України

ВР АРК – Верховна Рада Автономної Республіки Крим

ВРУ – Верховна Рада України

ВСУ – Верховний Суд України

ЄС – Європейський Союз

ЗМІ – засоби масової інформації

КАСУ – Кодекс адміністративного судочинства України

ККУ – Кримінальний кодекс України

КМУ – Кабінет Міністрів України

КСУ – Конституційний суд України

КУпАП – Кодекс України про адміністративні правопорушення

НБУ – Національний Банк України

РМ АРК – Рада Міністрів Автономної Республіки Крим

РФ – Російська Федерація

США – Сполучені Штати Америки

ЦВК – Центральна виборча комісія

ЦПК України – Цивільно-процесуальний кодекс України

^ ВСТУП


Актуальність теми. З набуттям незалежності, Україна проголосила курс на побудову демократичної правової держави, що обумовило виникнення якісно нових поглядів на систему гарантій прав і свобод людини та громадянина. Стрімке проникнення в національну правову систему міжнародних норм, які закріплюють стандарти правовідносин держави та особи, засвідчило неефективність існуючих механізмів вирішення правових спорів між громадянами та органами публічного управління. Саме це призвело до активізації теоретичних досліджень і законопроектної діяльності в правозахисній сфері. Підсумком теоретичних пошуків стало законодавче закріплення ідеї адміністративного судочинства, яка за сімнадцять років незалежності України викристалізувалася в цілком самостійний та демократичний правовий інститут, спрямований на захист суб’єктивних прав і свобод громадян у сфері публічно-правових відносин.

Водночас, слід констатувати, що швидка та поспішна трансформація законодавства, на жаль, не призвела до підвищення його якості. Навпаки, відсутність цілеспрямованої науково обґрунтованої концепції розвитку адміністративного судочинства обумовила декларативність та незабезпеченість більшості прийнятих норм і, відповідно, зниження потенційних можливостей аналізованого правозахисного інституту. Так, наприклад, 41 % опитаних громадян – учасників розгляду справ в адміністративних судах, вважають, що існуюча на сьогодні система адміністративних судів неповною мірою забезпечує вільний доступ до правосуддя; 11 % опитаних зазначає, що пересічному громадянину неможливо добитися справедливого вирішення справи в адміністративному суді, оскільки організаційна побудова, кадрове та матеріально-технічне забезпечення адміністративного судочинства перешкоджають цьому, а більшість суддів не бажають приймати рішення, що йдуть у розріз із рішеннями органів публічного управління; 17 % опитаних вважає існуючу сьогодні систему адміністративних судів корумпованою, оскільки державою не було розроблено дієвих механізмів боротьби з корупцією в судовій системі.

Викладене свідчить про актуальність та необхідність проведення глибоких теоретичних досліджень, наукового узагальнення та систематизації емпіричного матеріалу, оцінки напрямів і тенденцій, що проявляються у сучасних соціально-економічних умовах з метою отримання цілісного уявлення про інститут адміністративного судочинства та його роль в системі механізмів захисту суб’єктивних прав і свобод людини та громадянина.

Питання адміністративної юстиції та адміністративного судочинства детально висвітлювалися у працях науковців кінця ХІХ – початку ХХ століття, а саме: В.А. Гагена, Р. Гнейста, С.К. Гогеля, А.Д. Градовського, Л.О. Зейденмана, В.В. Івановського, Н.М. Коркунова, С.А. Корфа, Н.І. Лазаревського, К. Лемайера, С.П. Покровського, І.Т. Тарасова та інших; адміністративістів радянської доби: С.Н. Абрамова, С.С. Алексєєва, А.П. Альохіна, М.В. Баглая, С.В. Боботова, В.П. Божєва, А.Т. Боннера, С.Е. Десницького, А.І. Елістратова, М.Д. Загряцкова, В.Т. Квіткіна, Д.М. Чечота та інших; сучасних вчених-адміністративістів: В.Б. Авер’янова, Ю.П. Битяка, Ю.В. Георгієвського, І.П. Голосніченка, Є.В. Додіна, Ю.В. Іщенка, В.М. Кампо, І.Б. Коліушка, В.К. Колпакова, Р.А. Калюжного, В.В. Конопльова, А.Т. Комзюка, О.В. Кузьменко, Р.О. Куйбіди, В.І. Олефіра, В.К. Шкарупи та інших.

Визнаючи досягнення цих вчених, відзначимо, що сьогодні не достатньо розробленими залишаються більшість практичних питань, які стосуються організаційного, кадрового, матеріально-технічного та іншого забезпечення функціонування адміністративних судів. Нерозробленість зазначених проблем у теорії, негативно позначається на правотворчій діяльності, обумовлює прийняття невиважених, недосконалих і суперечливих правових актів. Внаслідок цього знижується ефективність розгляду адміністративних справ, гальмується процес створення адміністративних судів, комплектування їх висококваліфікованими кадрами, забезпечення належними приміщеннями та фінансуванням.

Таким чином, недосконалість нормативно-правових актів, що регулюють функціонування адміністративних судів, порядок розгляду та вирішення публічно-правових спорів, а також недостатня розробка цих питань у науковій літературі, обумовлюють актуальність та необхідність наукового дослідження інституту адміністративного судочинства з урахуванням сучасних суспільно-політичних умов, національних правових традицій та позитивного зарубіжного досвіду.

^ Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дисертаційного дослідження належить до числа пріоритетних у галузі удосконалення адміністративного права та процесу, а також розбудови судової системи України. Тема дисертації затверджена Вченою радою Київського національного університету внутрішніх справ України та виконана відповідно до Плану проведення науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт у Київському національному університеті внутрішніх справ на 2008 рік (п. 78). Тема дослідження розглянута та схвалена у 2007 році відділенням Академії правових наук України (п. 428). Робота безпосередньо спрямована на подальшу реалізацію положень Концепції судово-правової реформи в Україні, Концепції адміністративної реформи в Україні та Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів.

^ Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає у тому, щоб на основі комплексного аналізу та вивчення теоретичних положень, нормативно-правового регулювання та сучасної системи адміністративного судочинства розробити рекомендації щодо удосконалення функціонування адміністративних судів в Україні.

Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:

визначити місце адміністративної юстиції в адміністративному праві, сформулювати її поняття, мету, завдання та основні принципи функціонування в умовах демократичних перетворень і становлення України як демократичної правової держави;

дослідити історичний розвиток адміністративної юстиції та світові моделі її організації, а також визначити можливість і межі застосування позитивного історичного та міжнародного досвіду у нормотворчій та правозастосовчій діяльності адміністративних судів;

проаналізувати основні нормативно-правові акти, що регулюють порядок створення та функціонування адміністративних судів, а також порядок їх фінансового, матеріально-технічного, соціального та іншого забезпечення;

проаналізувати основні принципи побудови системи адміністративних судів, а також визначити напрями їх удосконалення;

визначити основні проблеми, що існують у сфері кадрового забезпечення адміністративного судочинства та розробити рекомендації, спрямовані на підвищення правого статусу суддів адміністративних судів;

визначити компетенцію адміністративних судів і розробити критерії відмежування адміністративного судочинства від конституційного, цивільного, господарського судочинства, а також від судочинства в судах загальної юрисдикції щодо розгляду справ про адміністративні правопорушення;

розкрити процесуальні особливості розгляду публічно-правових спорів в адміністративних судах і на цій основі розробити практичні рекомендації з їх удосконалення;

проаналізувати ефективність правових норм, що регулюють виконання рішень в адміністративних справах і сформулювати пропозиції щодо їх удосконалення.

^ Об’єктом дослідження є суспільні відносини, які виникають під час реалізації адміністративного судочинства.

Предметом дослідження є організаційно-правові засади функціонування адміністративних судів.

^ Методи дослідження. Відповідно до поставленої мети та завдань, в роботі використано сукупність як загальних, так і спеціальних методів і прийомів наукового пізнання, застосування яких дозволило всебічно проаналізувати об’єкт дослідження, а саме: діалектичний метод, за допомогою якого поглиблено понятійний апарат, визначено сутність і зміст адміністративного судочинства (розділ 1, 2, 3); аналіз і синтез, за допомогою яких з’ясовано місце інституту адміністративного судочинства в системі адміністративного права в цілому, та адміністративному процесі зокрема (підрозділ 1.1); системний підхід застосовувався з метою досягнення принципової єдності теоретико-пізнавальної основи розуміння структурно-функціональної характеристики адміністративного судочинства як цілісної системи соціального порядку (підрозділ 1.1, 2.1, 3.1, 3.2); формально-логічний метод дозволив з’ясувати логіко-методологічні засади побудови основних дефініцій (підрозділ 1.1, 1.3, 3.1, 3.2); формально-юридичний метод, який у поєднанні з методом логічного аналізу дозволив всебічно вивчити існуючу систему правових норм, які закріплюють систему адміністративних судів і порядок здійснення адміністративного судочинства, а також окреслити напрями вдосконалення законодавства у цій сфері (розділ 1, 2, 3); історико-правовий метод дав змогу дослідити історичні витоки та розвиток теоретичних поглядів у сфері адміністративного судочинства (підрозділ 1.1, 1.2, 2.2, 3.1, 3.2); методи класифікації та групування використовувалися при дослідженні наукових підходів до визначення адміністративної юстиції, системи її ознак і принципів, світових моделей організації, а також при аналізі нормативних актів, що регулюють діяльність адміністративних судів (розділ 1, 2, 3); порівняльно-правовий метод дозволив провести більш глибоке дослідження світових моделей організації адміністративної юстиції та визначити напрями можливого запозичення зарубіжного досвіду в процесі удосконалення вітчизняного інституту адміністративного судочинства (підрозділ 1.3, 2.2, 2.3, 3.2, 3.3); контент-аналіз документів використовувався при вивченні нормативних актів, що регулюють діяльність адміністративних судів, виявленні на цій основі недоліків, прогалин, суперечностей та прорахунків, а також розробці рекомендацій, спрямованих на їх усунення (розділ 2, 3); статистичні методи використовувалися при характеристиці якості роботи адміністративних судів (розділ 2, 3); соціологічні методи використовувалися при з’ясуванні наявних у досліджуваній сфері проблем на основі проведення анкетувань (розділ 2, 3).

^ Емпіричну базу складають Конституція України, Кодекс адміністративного судочинства України, чинні законодавчі та інші нормативно-правові акти, що забезпечують функціонування адміністративних судів; нормативні документи міжнародних організацій, законодавчі та інші нормативно-правові акти деяких зарубіжних країн (Франції, Німеччини, США, Австрії, Нідерландів, Російської Федерації, Польщі), досвід яких у сфері адміністративного судочинства може бути використаний в Україні; історичні правові джерела часів Російської імперії, державності України 1917-1920 рр. та радянської влади; рішення Верховного Суду України та Вищого адміністративного суду України; статистичні дані, аналітичні довідки та узагальнення судової практики Міністерства юстиції України, Верховного Суду України, Вищого адміністративного суду України, Академії суддів України, Державної судової адміністрації України; дані проведеного анкетування 641 респондента, з яких: 37 – судді і помічники суддів адміністративних судів; 53 – громадяни, які брали участь у судовому розгляді адміністративних справ; 265 – фахівці у галузі права; 286 – пересічні громадяни.

^ Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що це одне із перших в українській адміністративно-правовій науці комплексне монографічне дослідження, спеціально присвячене безпосередньо аналізу організаційно-правових засад функціонування адміністративних судів, яке ґрунтується на положеннях Кодексу адміністративного судочинства України та враховує практику діяльності незалежних адміністративних судів.

На основі проведеного дослідження сформульовано та обґрунтовано низку концептуальних положень, висновків, пропозицій, що мають важливе значення не лише для теорії адміністративного права та процесу, але й для правозастосовчої діяльності адміністративних судів, а саме:

вперше:

розроблено проект Комплексної програми розвитку адміністративного судочинства на 2009-2019 роки, в якій зосереджено основні заходи, спрямовані на удосконалення правового регулювання адміністративного судочинства, системи та структури адміністративних судів, їх кадрового, фінансового, матеріально-технічного, інформаційного, соціального та іншого забезпечення;

обґрунтовано необхідність позбавлення Президента України повноважень утворювати та ліквідовувати адміністративні суди, запропоновано закріпити їх систему в Законі України «Про систему адміністративних судів України», розроблено проект цього закону, а також обґрунтовано позбавлення Президента України права призначати на посади та звільняти з посад голів адміністративних судів і їх заступників, наділивши цим повноваженням збори суддів;

запропоновано створити в рамках судової системи Раду з вирішення конфліктів з метою забезпечення оперативності розв’язання спорів про підсудність справ судам різних юрисдикцій, а також розроблено проект Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій України», в якому визначено основні організаційні засади функціонування такого органу;

обґрунтовано доцільність прийняття Закону України «Про адміністративні суди», в якому мають бути закріплені додаткові вимоги, обмеження, заборони, обов’язки та повноваження для суддів таких судів, а також розроблено конкретні пропозиції до цього закону;

розроблено практичні рекомендації, спрямовані на підвищення ефективності правових норм, що регулюють виконання судових рішень в адміністративних справах.

удосконалено:

поняття адміністративної юстиції, під якою пропонується розуміти комплексний інститут адміністративного права, норми якого регулюють діяльність органів правосуддя чи квазісудових органів з розгляду та вирішення спорів публічно-правового характеру між громадянами чи юридичними особами, з одного боку, та суб’єктами владних повноважень, з іншого, відновлення суб’єктивних публічних прав або порядку публічного управління, а також об’єктивного правопорядку в державі;

періодизацію історії розвитку вітчизняного інституту адміністративної юстиції, що враховує об’єктивні фактори, які впливали на розвиток адміністративної юстиції на кожному виділеному етапі, а також охоплює не лише практичну, а й теоретичну сторону становлення цього інституту від часів Російської імперії та до сьогодні;

класифікацію правових актів у сфері адміністративного судочинства, в основу якої покладено такий критерій, як сфера їх регулювання;

поняття публічно-правового спору, під яким пропонується розуміти різновид юридичного конфлікту, що виникає з публічно-правових відносин між суб’єктами владних повноважень та іншими суб’єктами права на підставі дійсного чи уявного порушення суб’єктивних прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб;

поняття «рішення», «дія» та «бездіяльність» органів публічного управління, які пропонується закріпити в ст. 3 Кодексу адміністративного судочинства України;

критерії розмежування адміністративного судочинства від конституційного, цивільного, господарського судочинства та від судочинства в судах загальної юрисдикції щодо розгляду справ про адміністративні правопорушення;

нормативно-правові акти, якими визначається система та структура адміністративних судів, їх компетенція, а також кадрове забезпечення;

нормативно-правове регулювання інституту забезпечення позову в адміністративному судочинстві, а також інституту судових викликів.

дістало подальший розвиток:

положення про те, що адміністративна юстиція є невід’ємним складовим елементом адміністративного права. Водночас, враховуючи специфіку прояву цього інституту в Україні, а також сучасну тенденцію докорінного оновлення наукових поглядів на предмет адміністративного права, висунуто тезу, що адміністративне судочинство поступово виокремиться з адміністративного права та складатиме самостійну галузь – судовий адміністративний процес;

положення про те, що інститут адміністративної юстиції існує в різноманітних організаційних формах, а тому зводити його виключно до функціонування системи незалежних адміністративних судів є помилковим;

положення про необхідність залучення до розгляду справ в адміністративних судах народних засідателів;

положення про те, що необхідно прийняти Закон України «Про адміністративні процедури», в якому мають бути закріплені стандарти відносин особи з органом влади, додержання яких мають перевіряти адміністративні суди за правилами Кодексу адміністративного судочинства України;

положення про необхідність поглиблення спеціалізації суддів адміністративних судів з розгляду окремих категорій адміністративних справ, зокрема, щодо вирішення податкових, митних, екологічних спорів, спорів у сфері соціального забезпечення, проходження державної служби, вчинення нотаріальних дій, громадянства та міграції населення, виборів і референдуму, законності діяльності органів публічного управління тощо.

^ Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що сформульовані в дисертації теоретичні положення, висновки та пропозиції використовуються:

у правотворчій діяльності – при підготовці змін і доповнень до нормативно-правових актів, якими визначається: система та структура адміністративних судів України; порядок призначення та звільнення суддів адміністративних судів, їх навчання та підвищення кваліфікації; організаційне, матеріально-технічне, фінансове, соціальне та інше забезпечення діяльності адміністративних судів; порядок розгляду публічно-правових спорів в адміністративних судах тощо (Довідка Інституту законодавства Верховної Ради України про реалізацію наукових досліджень № 326/08 від 3 червня 2008 р.);

у навчальному процесі – під час викладання навчальної дисципліни «Адміністративне право» та спеціальних курсів: «Адміністративний процес», «Адміністративна реформа в Україні», «Адміністративно-деліктне право», «Адміністративна діяльність органів внутрішніх справ України», «Основи міграційного права», «Забезпечення законності та прав людини в діяльності міліції громадської безпеки», а також при підготовці навчальних посібників, лекцій, методичних рекомендацій та розділів підручників для студентів вищих навчальних закладів (Акт впровадження наукових розробок у навчальний процес Київського національного університету внутрішніх справ № 46/2718 від 26.06.2008 р.);

у правозастосовчій діяльності (Акт впровадження наукових розробок у практичну діяльність Солом’янського РУ ГУМВС України в м. Києві № 59/1184/2 від 31.10.2008 р.);

Результати проведеного дослідження також можуть бути використані у науково-дослідній роботі: для поглиблення теоретичних розробок питань, пов’язаних з ефективністю функціонування адміністративного судочинства, визначення його сутності та змісту, мети та завдань, принципів, а також з’ясування його місця в системі адміністративного права.

^ Апробація результатів дисертації. Результати проведеного наукового дослідження обговорювались на засіданнях кафедри адміністративної діяльності Київського національного університету внутрішніх справ. Підсумки розробки проблеми у цілому, окремі її аспекти, одержані узагальнення та висновки були оприлюднені на таких науково-практичних конференціях: науково-практична конференція «Забезпечення громадської безпеки – головне завдання правоохоронних органів держави» (23 лютого 2007 року, м. Донецьк – Донецький юридичний інститут Луганський державний університет внутрішніх справ); ХІІІ Міжнародна науково-практична конференція «Україна в євроінтеграційних процесах» (23-24 лютого 2008 року, м. Київ – Київський міжнародний університет); Міжнародна науково-практична Інтернет-конференція «Становлення сучасної юридичної науки» (29 квітня 2008 року – Міжнародна науково-практична Інтернет-конференція за участю Тернопільської міської громадської організації «Правозахисна організація «АКВІТАС»); V Міжнародна науково-практична конференція «Актуальні питання реформування правової системи України» (30-31 травня 2008 року, м. Луцьк – Волинський національний університет ім. Лесі Українки).

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження дістали відображення у восьми наукових статтях, п’ять з яких опубліковані у фахових виданнях, затверджених ВАК України, три – у тезах науково-практичних конференцій.

^ Структура та обсяг дослідження. Специфіка теми дослідження, сформульовані мета і завдання визначили структуру дисертації, послідовність і логіку викладення матеріалу. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, які містять дев’ять підрозділів, висновків, 19 додатків і списку використаних джерел (321 найменування). Загальний обсяг роботи – 210 сторінок.


РОЗДІЛ 1.

^ ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА АДМІНІСТРАТИВНОЇ ЮСТИЦІЇ



Зміст і ознаки адміністративної юстиції


Демократичні перетворення, що відбулися в Україні після проголошення незалежності, обумовили необхідність перебудови всього державного механізму з метою приведення його до міжнародних стандартів у галузі захисту прав людини. В зв’язку з цим, особливо гостро постала необхідність трансформації судової гілки влади та створення дієвого механізму захисту прав і свобод громадян. Такий механізм, перш за все, повинен забезпечувати захист особи від свавілля чиновників, оскільки останні наділені значним обсягом владних повноважень та можуть приймати рішення, обов’язкові для виконання. Саме тому потреба дієвого контролю за діями органів публічного управління цілком логічно викристалізувалася в ідею створення незалежних адміністративних судів, які є невід’ємним атрибутом сучасної демократичної правової держави та однією з гарантій дотримання законності в сфері публічного управління [1, с. 42].

Сьогодні з упевненістю можна говорити, що в Україні ідея створення адміністративних судів перейшла у практичну площину: у 1992 р., майже через два сторіччя з моменту виникнення адміністративної юстиції в Європі, вона отримала своє нормативно-правове закріплення [2], а в 2005 р. світ побачив основний законодавчий акт, який регулює діяльність адміністративних судів – Кодекс адміністративного судочинства України [3]. Ці події можна вважати результатом кропіткої роботи вітчизняних науковців – представників теорії держави та права, адміністративного, цивільного права, організації та діяльності судової влади тощо, які протягом півтора сторіччя закладали фундамент теорії адміністративної юстиції.

Зокрема, теоретичні основи адміністративної юстиції досліджували в своїх працях вчені кінця ХІХ – початку ХХ ст.: В.А. Гаген, Р. Гнейст, А.Д. Градовський, С.Е. Десницький, Л.О. Зейденман, В.В. Івановський, Н.М. Коркунов, С.А. Корф, Н.І. Лазаревський, К. Лемайер, С.П. Покровський, І.Т. Тарасов та інші; адміністративісти радянської доби: С.С. Алексєєв, М.В. Баглай, В.П. Божєв, А.Т. Боннер, А.І. Елістратов, М.Д. Загряцков, В.Т. Квіткін, В.Л. Кобалевський, Д.М. Чечот та інші. Підкреслимо, що більшість із вказаних науковців, поряд із дослідженням теоретичних питань, працювали над розробкою спеціального законодавства в сфері вирішення публічно-правових спорів. Проте практика не врахувала їх думки та пішла шляхом вирішення спорів публічно-правового характеру в рамках цивільного судочинства [4, с. 12].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Особлива природа адміністративно-правових спорів, на вирішення яких спрямований цей інститут [43, с. 217]. Такі спори виходять із конфліктних управлінських ситуацій, що виникають між невладними суб’єктами та органами публічного управління [42, с. 6]. В їх основі лежить публічний, загальнокорисний інтерес, носієм якого є суб’єкт публічного управління [4, с. 218]. Зазначимо, що в різних країнах, залежно від моделі, в рамках адміністративної юстиції можуть розглядатися найрізноманітніші категорії спорів: про порушення суб’єктивних прав, про законність діяльності органів публічного управління, про законність нормативних актів тощо. Крім того, органи адміністративної юстиції можуть розглядати не лише адміністративні спори, а й цивільно-правові, якщо вони виникають в результаті адміністративних дій1, а також надавати консультативну допомогу органам публічного управління2. Проте, при будь-якому науковому підході, вирішення саме адміністративно-правових спорів є виключною прерогативою органів адміністративної юстиції.

Особливий характер спору, що вирішується органами адміністративної юстиції, обумовлений також і специфічним колом його учасників. Тут також зустрічаються численні національні варіації: в одних країнах позивачами можуть бути лише фізичні особи, а в інших – як фізичні, так і юридичні особи1; в одних країнах обов’язковою умовою є заподіяння прямої шкоди особі2, а в інших – достатньо, щоб особа мала законну вигоду від оспорювання акту чи рішення3. Проте, принцип «зацікавленості» при визначенні особи, яка має право на адміністративний позов, має бути обов’язково визначений [47, с. 38]. Крім того, для адміністративно-правового спору необхідна обов’язкова участь як відповідача суб’єкта публічного управління, на відміну від цивільно-правового спору, де будь-яка зі сторін правовідносин може звернутися за захистом своїх прав.

Підставою для виникнення адміністративно-правового спору може бути будь-яка дія (бездіяльність) суб’єкта публічного управління: прийняття незаконного індивідуального чи нормативного акту, вчинення незаконних дій. При цьому обов’язковим наслідком таких дій має стати порушення суб’єктивних публічних прав особи (організації), компетенції іншого суб’єкта публічного управління тощо.

Усі публічно-правові спори вирішуються системою спеціально створених органів. При характеристиці таких органів варто враховувати національну специфіку організації системи адміністративної юстиції кожної з країн. Зокрема, адміністративно-правові спори можуть вирішуватися системою незалежних адміністративних судів4, спеціальними відділеннями (палатами, колегіями, комісіями) в судах загальної юрисдикції5, загальними судами без будь-яких винятків6, так званими квазісудовими органами (комісіями, трибуналами)7 тощо. Проте, органи адміністративної юстиції повинні бути незалежними (відносно чи абсолютно) від органів інших гілок влади та від загальних судів [27, с. 74]. Крім того, посадові особи, які розглядають публічні спори, мають володіти певними знаннями та кваліфікацією в конкретних галузях функціонування органів публічного управління.

Адміністративно-правові спори розглядаються за спеціально встановленими процесуальними правилами, з дотриманням встановленої процедури та форми. Процесуальна форма вирішення публічно-правових спорів (адміністративне судочинство) залежить від національних правових традицій. Тому в одних країнах може застосовуватися цивільно-процесуальна форма1, а в інших – адміністративно-процесуальна2. Також у більшості англосаксонських країн застосовується «квазісудова» форма, що відповідає принципам так званого «природного правосуддя»3. Залежно від національних особливостей відрізняється також і порядок визначення процесуальних правил розгляду публічних спорів. Іноді вони визначені в єдиному нормативному акті4; іноді – в цілому ряді актів, що регулюють порядок вирішення або конкретного різновиду адміністративних спорів, або порядок діяльності конкретного органу з вирішення таких спорів5; іноді в країні відсутній жодний подібний акт, і тоді всі адміністративно-правові спори вирішуються за правилами цивільного судочинства6. Проте, розгляд публічно-правового спору відбувається за встановленими процесуальними правилами, що забезпечують його сторонам формальну (процесуальну) рівність.

Розгляд публічно-правового спору в органах адміністративної юстиції закінчується правовим результатом, тобто прийняттям конкретного рішення в справі. Правовий результат розгляду публічного спору залежить від моделі адміністративної юстиції, від правових традицій кожної з країн, а також від компетенції того чи іншого органу, який його вирішує. Так, наприклад, органи адміністративної юстиції можуть бути наділені повноваженнями відміни оспорюваного акту, дії чи рішення1; можуть мати право визнавати такі акти, дії чи рішення незаконними2; змінювати їх3; покладати на адміністрацію обов’язок усунути наслідки дії неправомірного акту, дії чи рішення та відновити порушені права4; відшкодувати завдану матеріальну шкоду чи іншим чином відновити порушені суб’єктивні права зацікавленої особи5.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Отже, дослідивши наукові підходи до визначення поняття, ознак, мети та принципів адміністративної юстиції, ми можемо сформулювати власне визначення цього інституту – це комплексний інститут адміністративного права, норми якого регулюють діяльність органів правосуддя чи квазісудових органів з розгляду та вирішення спорів публічно-правового характеру між громадянами чи юридичними особами, з одного боку, та суб’єктами владних повноважень, з іншого, відновлення суб’єктивних публічних прав або порядку публічного управління, а також об’єктивного правопорядку в державі. Таке визначення, на нашу думку, відображає найсуттєвіші матеріальні, організаційні та процесуальні аспекти адміністративної юстиції, а також допомагає визначити її місце та роль у сучасній правовій системі України. Адже адміністративна юстиція по праву відноситься до фундаментальних гарантій дотримання законності в сфері публічного управління, що ґрунтується на принципі поділу влад і спрямована на забезпечення обов’язку органів публічного управління діяти виключно в рамках правового поля. Крім того, цей інститут є специфічним правозахисним інструментом із специфічним функціонально означеним місцем в правоохоронній системі нашої держави.


^ 2.2. Історичний розвиток адміністративної юстиції


Дискусія про сутність адміністративної юстиції в нашій державі триває вже більш ніж півтора століття. Спір, що виник на сторінках вітчизняної літератури в середині ХІХ ст. розвивався в напрямі пошуку найбільш прийнятних засобів захисту прав громадян від незаконної діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб [4, с. 95]. При цьому зазначимо, що Україна з самого початку намагалася втілити таку модель адміністративної юстиції, що найбільш повно відображає позитивні риси європейських зразків. Цей висновок підтверджується аналізом низки правових актів: від законів Царської Росії, Адміністративного кодексу УРСР 1927 р. до Конституції незалежної України, Закону «Про судоустрій України» та КАСУ [69, с. 12]. Водночас, недостатня відокремленість адміністративного права в правовій системі, неоднозначна оцінка ролі держави в управлінні економічними та соціальними процесами, а також недосконалість адміністративного законодавства, що мало місце як в середині ХІХ ст., так і в наш час, призвела до неоднозначного сприйняття інституту адміністративної юстиції на всіх етапах його становлення.

З огляду на те, що політичні, економічні та соціальні чинники, що впливали на розвиток адміністративної юстиції, по-різному проявляли себе і за часів Російської Імперії, і за часів тоталітарного режиму, і за часів становлення незалежної української держави, перш ніж давати правову оцінку елементам аналізованого інституту, вважаємо за необхідне звернутися до історії його виникнення та становлення в Україні.

Передусім, слід відзначити, що будь-яке явище, зокрема інститут адміністративної юстиції, в своєму розвитку проходить декілька етапів, дослідження яких дає змогу отримати достовірні відомості про обставини об’єктивної дійсності, які чинили вплив на його розвиток, спрямовуючи в те чи інше русло. У зв’язку з цим, з метою глибокого осмислення історії розвитку інституту адміністративної юстиції, причин і умов, які на нього впливали, пропонуємо вивчати його поетапно. При цьому зауважимо, що в науковій літературі зустрічаються різноманітні підходи до періодизації історії розвитку адміністративної юстиції. Так, наприклад, Д.М. Чечот виділяє такі