Реферат: Л. О. Кадомцева (Націо­нальна академія сбу); канд філол наук, доц

Л.І.МАЦБКО, О.М.МАЦБКО




Рекомендовано Міністерством освіти і науки України

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів


2-ге видання, стереотипне


Київ «Вища школа» 2006


УДК 808.5(075.8) ББК 83.7я73 М36

Гриф надано Міністерством освіти і науки України (лист від 16 грудня 2001 р. № 14/18.2-135)



Рецензенти: д-р філол. наук, проф. Л. О. Кадомцева (Націо­нальна академія СБУ); канд. філол. наук, доц. Л. В. Кравець (Націо­нальний педагогічний університет ім. М. П. Драгоманова)


Мацько Л. І., Мацько О. М.

М36 Риторика: Навч. посіб. — 2-ге вид., стер. — К.: Вища шк.,

2006. —311 с.

ISBN 966-642-331-6

Розглянуто предмет риторики, основний зміст понять і всіх розділів класичної риторики. Висвітлено надбання цієї науки за всю історію її розвитку, які покладено в основу сучасних наук: неориторики, стилі­стики, поетики, прагматики, теорії комунікації тощо. Посібник містить також дидактичний матеріал та зразки ораторської майстерності.

Для студентів вищих навчальних закладів. Може бути корисним для викладачів, учителів та учнів гімназій, ліцеїв, коледжів, середніх загальноосвітніх шкіл та училищ.

УДК 808.5(075.8) ББК 83.7я73

ISBN 966-642-331-6

© Л. І. Мацько, О. М. Мацько, 2003

ПЕРЕДМОВА


Історія риторики сягає середини 1 тис. до н. е. Зародившись у Давній демократичній Греції з суспільної потреби переконувати слухачів живим словом, вона швидко здобула суспільне визнання в єдності з філософією і логосом, виробила свої технології, кате­горії й закони, стала наукою, моральною й патріотичною, перетво­рилася на мистецтво слова і засіб здобуття кар'єри громадського діяча, політика, державця. Захоплюючи елітні прошарки суспільств, риторика поширилася у просторі й часі на всю Європу.

Прикметно, що, сповідуючи постулати істинності й щирості, ри­торика багато набувала, щось втрачала, пишно розквітала в періоди навіть короткого демократизму, національного відродження, Про­світництва і занепадала в періоди тоталітарних режимів, які керува­ли силою влади і зброї, а не засобами переконливого дійового слова.

Здобувши наприкінці XX ст. незалежність, Україна вступила у З тисячоліття демократичною правовою державою; керуючись гу­маністичними ідеями, дбає про людину як найвищу цінність, про її освіту і розвиток. У цих благородних намірах і діях маємо вико­ристати освітньо-виховні надбання риторичної науки від найдавні­ших часів до наших днів.

Інтенсивний розвиток теоретичної риторики (зокрема, різних напрямків та частин її) призвів до того, що риторика як наука ніби зруйнувала саму себе в класичному вигляді і відділила свої части­ни й окремі сфери іншим наукам. Логос риторики, те, що станови­ло єдність думки і виразу, забезпечувало точність і ясність висло­ву, логічні операції (силогізми), відійшло до логіки. На основі розділів риторики — «Інвенції» і «Диспозиції» — розвинулась уже в XX ст. теорія аргументації, яка ввійшла як складова частина до теорії комунікації.

Граматика правильності риторики (puritas) ще за середньовіччя перейшла до граматики.

Найпродуктивнішим для наукотворення розділом класичної ри­торики виявилася елокуція. Це в ній зародилося поняття стилю —складу, ладу («рубаного» — у Лісія, «надутого» — в Ісократа, «на­пруженого» — у Демосфена, «ясного», «доброго» або «тяжкого», «холодного» — в Арістотеля). З теорії трьох стилів Арістотеля в елокуції почалася стилістика, хоча вона ще носитиме назву рито­рики до XVIII — початку XX ст., але потім стилістика поглине всю елокуцію. У сферах елокуції виникла семіотика як наука про знаки і знакові системи, лінгвістика тексту.

Риторика звузиться до краси, образності висловлення, її нази­ватимуть короткою, редукованою, частковою, практичною тощо. Це завадить риториці і на певний період вона набуде іронічного іміджу формальних прикрас. У ній іще збережеться елоквенція (вчення про тропи і фігури), але й вони вже стануть предметом стилістики (тропи і стилістичні фігури) та теорії літератури. Дру­га половина XX ст. закликала риторику до соціально активних наук, що мають забезпечувати ефективну передачу інформації через ка­нал мови, формувати гуманістично орієнтовану мовну особистість, толерантний мовний клімат у суспільстві. І тут починається новий період розвитку риторики — неориторика.

Нині поширюється інтерес до вивчення риторики і використан­ня її в суспільному житті. Це позитивна ознака, яка свідчить про те, що відходить у минуле тоталітарна епоха, що в суспільстві на­бирають сили процеси демократизації й гуманізації. Проте дуже важливо в цей період відродження інтересу до риторики не схиля­тися в бік прикрашальної риторики (елоквенції), пафосу й образ­ності, а рівномірно й виважено використовувати набутки всіх розділів класичної риторики. Прагматично-інформаційне XXI ст. спонукає нас до раціонально-експресивної нової риторики, в якій правила й закони винайдення ідей, задумів, тем, предметів викла­ду і способів їх таксономічного представлення (інвенція), тезуван­ня і теорії аргументації (диспозиція) органічно втілювалися б у природну і доречну мовну форму (елокуція), прикрашаючи пред­мет мовлення в міру доцільної потреби і здорового глузду (елоквен­ція), гідно й майстерно виголошувалися (акція).

Мета навчального посібника — дати знання основ класичної і сучасної риторики як науки про мисленнєво-мовну діяльність, спря­мовану на переконання, вплив, на досягнення цілей у процесі мов­ної комунікації, а також виробити у студентів уміння й навички аналізувати та продукувати тексти різного типу відповідно до мети, призначення й умов спілкування в процесі їхньої майбутньої ро­боти.

Як наука, що налічує 2,5 тис. років своєї писемної історії, рито­рика має великий обсяг матеріалу. Для цього посібника матеріал відібрано і подано так, щоб збереглася спадкоємність різних етапів розвитку риторики, був використаний історичний досвід класич­ної риторики, стали зрозумілими і доступними закони сучасної

4

риторики і щоб це позитивно трансформувалося у сучасну рито­ричну практику і культуру мовлення.

При вивченні курсу «Риторика» необхідно:

засвоїти знання, що складають зміст риторики як науки, усві­домити й запам'ятати систему понять, оволодіти риторичною термінологією;

вивчити історію і джерела риторики та педагогічної майстер­ності, тому що кожний відомий ритор був і майстерним педаго­гом риторики;

уважно ознайомитися зі зразками промов якомога ширшого кола визначних ораторів минувшини і сучасності з тим, щоб макси­мально використати їхній досвід;

оволодіти методом риторичного аналізу текстів різних типів промов, навчитися членувати текст, точно визначати тему, тези, докази, операції, мовні засоби (тропи і фігури), доцільність кож­ного слова;

навчитися самому, використовуючи свої знання і досвід інших промовців, продукувати тексти різних типів промов з потрібної теми і для різних ситуацій;

виробити в собі уважне і критичне ставлення до свого мовлен­ня і суспільної мовної практики.

Засвоєння теоретичних основ риторики й оволодіння практични­ми вміннями та навичками побудови мовних текстів рекомендуєть­ся здійснювати відповідно до вимог, викладених у цьому посібнику.

Основні наукові праці з риторики, навчальні та методичні по­сібники з курсу «Риторика» наведено у списку рекомендованої літе­ратури.

ВСТУП


Риторика як наука і навчальна дисципліна

З демократизацією суспільного життя і гуманізацією освітньої системи в Україні посилюється інтерес до такої призабутої за то­талітарних часів класичної науки, як риторика.

У багатьох вищих навчальних закладах, старших класах гімназій, ліцеїв, середніх шкіл вводиться курс риторики. Можна сказати, що викладання риторики в Україні не починається, а відновлюється, тому що з давніх часів в українській освітній системі риторика була однією з основних гуманітарних дисциплін, і ми маємо з тих часів риторів світового рівня, зокрема києво-могилянської рито­ричної школи, про що йтиметься пізніше. Відновлюючи перерва­ну традицію викладання риторики не з кращих для неї часів, мимо­вільно схиляємося до риторики епідейктичної, тобто прикрашаль­ної як ближчої, зрозумілішої і легшої. Саме на ній закінчувався попередній етап викладання риторики в дорадянські часи. Ні­скільки не применшуємо ролі епідейктичної риторики у формуван­ні особистості, тому що, як учив Феофан Прокопович, епідейктич-не красномовство, шукаючи, прикрашаючи й звеличуючи добро, чесність, справедливість, гідність, примножує ці чесноти в суспіль­стві, подає для молоді взірці для наслідування. Звернімо увагу лише на кілька, на наш погляд, специфічних і суттєвих ознак риторич­ної науки й ораторської практики.

Насамперед риторика — це наука лінгвістична, тобто мовознав­ча, більше того — живомовна. Такою вона виникла у Давній Греції, і на це розраховані всі її постулати. Сподівання на те, що можна незнання, неволодіння українською мовою прикрити риторикою, є марними. Усі поради і застереження щодо культури спілкування без знання мови залишаться пустими брязкальцями, від яких мовці самі відмовляться. З цього випливає наступне: риторика універ­сальна, вона потрібна в усіх галузях професійного навчання, в усіх сферах суспільного життя, бо суспільство омовлене — немає су­спільства без мови. Актуальність риторики як лінгвістичної науки зумовлюється універсальністю й феноменальністю самої мови,

6

адже мова підносить людину над світом природи, виділяє її як інте­лектуальний феномен, який здатний пізнавати, освоювати і твори­ти світ. Мова дає можливість людині реалізувати себе як духовну особистість, ідентифікуватися з власним «я», з колективом, су­спільством, нацією. Вона моделює вчинки, щоденну прагматику людини. Знецінення мови знецінює її носіїв — мовців, знецінює націю і її духовну культуру.

Мова підтримує в людині стан психологічної впевненості, рівно­ваги, дає відчуття життєвої перспективи, духовної опори. На ос­нові мови формується національно-культурне поле з протяжністю у часі (через віки) і у просторі, бо мова є каналом духовного й інформативного зв'язку у суспільстві, вона здатна актуалізувати через лексику і фразеологію морально-етичні, звичаєві норми.

Мову можна визначити як стан розуму в певний час, екзистен­цію інтелекту, канал інтелекту, результат мислительної діяльності, фіксатор мислення, лакмус мислення, відновник інформації, мо­дель, картину світу, річ у собі і річ для нас одночасно — і все це буде правильно, бо визначатиме кожного разу якусь з цих ознак.

Риторика — це наука успіху. Однак він може залишитися тільки вербальним, словесним, перетворитися на віртуальний, якщо не смішний, коли в ньому не буде фахових, професійних складників.

Як і кожну науку, риторику треба вчити, нею треба оволодівати, бажано й шляхом критичного, реструктивного і конструктивного аналізів. Основними методами вивчення в давній риториці були повтори, декламації взірців і написання своїх промов за зразками. Проте не треба забувати, що риторика, можливо, як ніяка інша нау­ка, є суто індивідуальною, особистісною. Цим вона цікава й по­трібна, адже виховуємо особистість, але потребує ґрунтовної підго­товки, такту, обережності, смаку, щоб чужа ідея, манера, фраза, прийом, слово стали твоїми, не перетворились на протилежність.

Риторика — це наука текстотворча, в центрі її — закони мис­лення і мовлення, механізми продукування тексту усного й писем­ного. Отже, потрібно ширше осягати предмет і сфери риторики та глибше проникати у зміст основних понять і категорій риторичної науки.

Виникнувши з народного мовлення істинно демократичної Дав­ньої Греції 2,5 тис. років тому з єдиним призначенням впливати на розум і волю громадян засобами живого слова і тим допомагати їм та захищати, риторика розвинулася у багатоаспектну і багатогалу­зеву науку, зродила зі свого лона ще гроно благородних наук — логіку і філософію, граматику й поетику, етику й естетику. Історія риторики свідчить, як і скількох мудреців і державців, геніїв і вла­столюбців підіймала вона на п'єдестал влади і слави, скільком да­вала натхнення і задоволення, скількох утішала чи окрилювала. Ця ж історія свідчить, наскільки залежить риторика від міри сво-

7

боди й демократії в суспільстві, від розвитку культури й духов­ності, як у різні періоди влада слова замінюється владою зброї. Проте в духовному поступі людства перемагає все ж таки мудрість, сила, добро і краса Слова. Формування гармонійно розвиненої особистості без інтелектуально-естетичного впливу мови немож­ливе, в якій би сфері суспільно-виробничої діяльності не реалізову­вала себе сучасна людина. Вміння виголосити політичну промову чи ювілейне привітання, побудувати розгорнений монолог з фахової проблематики і приємно його виголосити, аргументовано дискуту­вати, природно вести цікаву бесіду чи конструктивний діалог, не відчуваючи браку слів, знайти своє місце у полілозі, ненав'язливо підтримувати розмову або непомітно чи невимушено вийти з неї, доречно зауважити чи просто шляхетно звернутися і пошанувати співрозмовника або слухачів і при цьому не тільки самому відчувати задоволення, а й дарувати його іншим, бездоганно володіючи мо­вою, маючи гарне чуття і смак до мови, — цьому вчить лінгвістич­на риторика.

Класична риторика мала надзвичайно широкий предмет дослі­дження, опису й вивчення красномовства — від ідеї, задуму, на­міру, теми, предмета мовлення, засобів, звучання до завершення акту спілкування—виголошення промови і рефлексації, тобто все те, чим займався оратор у всіх сферах життя. А участь його була повсюдною. У розділі «Про похвалу красномовству і, передусім, про його переваги» десятикнижної праці «Про риторичне мисте­цтво» Феофан Прокопович писав так: «...він [оратор] турбується і проводить найважливіші справи на форумі, в судах, курії, церквах. Він розкриває і переслідує злочини, дискутує про чесноти і до­стоїнства, викриває таємниці природи, нарікає на нестійкість долі, говорить про виникнення і загибель царств і про суєтну мінливість речей, ставить перед очі подвиги героїв і царів, величаво прикра­шає мужів, що здобули славу, тлумачить священні справи трисвя­того і найбільшого Бога, виголошує похвали, викладає народові накази і закони. Одним словом, все, що тільки є у природі речей, може бути,предметом [промов] оратора...»1.

Предмет риторики формувався у кількох вимірах. У вертикаль­ному вимірі — це вивчення й опис усіх видів риторичної діяль­ності від задуму, ідеї до породження тексту, виголошення його і релаксації. Все це є предметом п'яти розділів класичної риторики: інвенції, диспозиції, елокуції, меморії та акції.

У горизонтальному вимірі — це риторика трьох основних родів промов — судових, дорадчих, епідейктичних (похвальних) — та кількох їх жанрових видів,, технологія і методика підготовки та виголошення яких залежить від сфери, в якій реалізується красно-

хПрокопович Феофан. Філософські твори: В 3 т.—К., 1979.—Т. 1. — С. 107.


мовство (політичне, педагогічне, дипломатичне, сценічне та ін.). Накладали свій відбиток й історичні епохи та літературно-мис­тецькі стильові течії в національній культурі.

Риторика як наука про розумне й прекрасне дійшла в такому вигляді майже до XX ст. У XIX ст. М. Ф. Кошанський писав: «Мета загальної риторики полягає в тому, щоб, розкриваючи джерела винайдення думки, розкрити всі здатності розуму, щоб, показую­чи нормальне розташування думок, дати Розумові і Моральному почуттю відповідне спрямування, — щоб навчити виражати тендіт­не, збудити, посилити в душах учнів живу любов до всього благо­родного, великого і прекрасного»1.

Багато чого з того, що входило в предмет риторики часів її роз­квіту, пізніше з розвитком і диференціацією та переформуванням науки відійшло до предметів інших наук. Тому риторику назива­ють систематичною наукою, оскільки вона все систематизувала, або синтетичною, бо поєднувала в собі те, що пізніше розвинуло­ся в інші науки. В результаті виникали й інші означення риторики крім класичної: повна, скорочена, редукована (що є тим самим). Виникали й галузеві риторики за родами промов: судова ритори­ка, шкільна, педагогічна, сценічна, театральна, політична тощо. Це ще раз засвідчує універсальний характер лінгвістичної риторики, те, що вона потрібна в усіх тих сферах людської діяльності, де мова є основною рушійною силою і засобом творення суспільно корис­них людських цінностей.

Значення терміна «риторика» і його концепт виразніше просту­пає через його опозицію до інших термінів. Риторика — мисте­цтво прозової мови, тоді як поетика— мистецтво поетичної мови, хоча кожний з термінів поширив свій вплив і на «сусіда»: є риторика поетичної мови і поетика прозової мови. Риторика — це гарна або прикрашена мова, тоді як звичайна практична мова спеціальних прикрас не має. Риторика — це наука породження тексту, тоді як герменевтика—наука розуміння тексту. Лінгвістична риторика — це правила побудови мовлення на рівні фраз і понадфраз, це вчен­ня про типи переносних значень, тропи і фігури та соціальне функ­ціонування тексту як цілісних семіотичних (знакових) утворень...

Сучасна риторика як наука переконання засобами мови вихо­дить далеко за межі публіцистичних промов. Вона має широке за­стосування в найрізноманітніших ситуаціях мовного спілкування як усього соціуму, так і окремих мовців.


1Кошанский Н. Ф. Общая риторика. — СПб., 1836. — С. 3.


9

Традиційно риторику сприймають як науку про красномовство. Однак у сучасному мовознавстві з'явилося і поняття «дискурсив­на риторика», тобто риторика дискурсу як щоденного мовного спілкування в соціумі. Саме така риторика має перспективу широ­кого застосування у сучасному українському суспільстві, тому що вона з риторики красномовства транспортує технологічний апарат побудови висловлювань і текстів для мовного спілкування нащо-день у різних сферах життя.

Сприймаючи мову просто як засіб спілкування, ми, на жаль, спрощуємо і мову, і мовну свідомість, і свій мовний образ, тому що забули, що мова—це дар розуму і серця, яким треба користува­тися майстерно, по-мистецькому. Залежно від того, що говорити і кому, риторика відповідає на питання, як говорити, для чого і де.


Основні поняття класичної риторики

Найпростіше визначення класичної риторики — мистецтво пе­реконувати — реалізується через такі основні загальні поняття риторики, що мали назви в античній науці: логос, етос, пафос, то-пос.

Логос. У давньогрецькій мові слово logos означало такі дві гру­пи понять:

а) слово, мова, мовлення і б) поняття, думка, розум, а точні­ше — єдність цих понять обох груп як всезагальну закономірність. Це відбилося в семантиці сучасних слів з коренем лог-, які зосе­реджені в основному у сферах логіки (науки про закони і форми мислення) та мовознавства: логічна граматика, логічне мовлення, логічний наголос, логічний суб'єкт, логічне судження, логотип, логограма, логічний предикат тощо.

Логос як основна категорія класичної риторики покликаний був воєдино представляти думку і слово, що практично означало: сло­во має зміст, думку, воно має йти від розуму й апелювати до нього. Засновник риторичної науки Арістотель бачив Логос, тобто рито­рику як науку, що має два основні засоби переконувати: 1) силогізм (висновок від загального до часткового) і 2) ентимему (скорочений силогізм, в якому процедура міркування і висновку не повністю показана, а маємо ніби вже готовий висновок) — троп. Ентиме-ма — це троп, а троп з погляду логіки — це скорочений силогізм. Перший спосіб реалізується у розділі «Диспозиція», де зосереджено всі правила розташування матеріалу і логічних процедур з ним, всі види силогізмів, типи аргументацій. Другий спосіб (коротке, ніби стиснуте міркування) розвинувся у розділі «Елокуція» в підрозділ елоквенції як система засобів фігурального мовлення (фігури слова і фігури думки).

У сучасній риториці логічність є однією з основних ознак промо­ви і тексту. Вона реалізується через можливість вибору у мовному викладі послідовності міркувань, несуперечності тез і положень промови, у доцільності співвідношень, якщо реальність диктує

10

суперечливі положення. У розділі «Елокуція» описуються мовні засоби, якими досягається логічність комунікації (система службо­вих слів, які виражають логічні відношення; порядок слів і синтак­сичних структур; лексеми з семантикою відношень; граматичні парадигми відмінкових, особових, видо-часових форм).

^ Етос. У давньогрецькій мові слово ethos означало звичай, звич­ка, характер, норов (від нього походить і сучасне слово етика) і в античній риториці спочатку вживалося як ознака до слова оратор, а потім закріпилося в риторичній науці як моральний принцип її. Етос є основою формування риторичного ідеалу.

Як одна з основних категорій класичної риторики етос визначав зразкову суспільну й особисту морально-етичну поведінку оратора, інакше промовець не зможе переконувати інших і впливати на них. Власне, без етосу (морального кодексу) риторика самознищується, перетворюється не в істину думок і почуттів, а в самообман. За Арістотелем, промовець має впізнаватися слухачами як людина достойна, гідна промовляти до їхніх сердець і розуму. Арістотель писав, що «істина й справедливість за своєю природою сильніші за свої протилежності»1, тому їх треба дотримуватися неухильно. Слухачі завжди і всюди складають уявлення про етос оратора, в цьому допомагає їм його промова.

Антична риторика широко послуговувалася поняттям етосу, вихо­вувала високу мораль (гідність, чесність, справедливість, порядність).

Розвиваючи засади античної риторики, Феофан Прокопович подавав етос риторики як види чеснот: мудрість, справедливість, хоробрість, поміркованість. Кожна з цих чеснот описувалася як комплекс рис промовця, правил поведінки і дій, які мають вести до вдосконалення моралі й етики особистості.

Звичайно, риторику як технологію мовлення, як комунікатив­ний матеріал можна використати як на благо людей, так і на зло. Однак риторична наука і практика декларувала і відстоювала ви­соку моральність оратора як непорушний закон, як велике благо оратора і риторики в цілому. В усі віки цінувалися високі помисли, чисте серце, щира душа оратора.

Пафос (гр. pathos — пристрасть, почуття) — це інтелектуальне, вольове, емоційне устремління мовця (автора), яке виявляється і в процесі мовної комунікації, і в його продукті — тексті.


1Античная риторика. — М., 1978. — С. 17.


11

Пафос є категорією естетики. У «Лекціях з естетики» Г. Гегель так визначив поняття пафосу, посилаючись на античне розуміння його: «Ми можемо за прикладом античних авторів позначити сло­вом Pavos ті всезагальні сили, які виступають не тільки самі со­бою, у своїй самостійності, а й живуть у людських грудях і руха­ють людську душу в її найпотаємніших глибинах...

...Пафос утворює справжній осередок, справжнє царство мис­тецтва; його втілення є головним як у творі мистецтва, так і в сприй­нятті останнього глядачем. Бо пафос зачіпає струну, яка знаходить відгук у кожному людському серці. Кожний знає цінне й розумне начало, яке міститься в змісті справжнього пафосу, і тому він ви­знає його. Пафос хвилює, тому що в собі і для себе він є могут­ньою силою людського існування»1.

Пафос є фактом життя. Певні справи, погляди, ідеї можуть на­стільки оволодівати особистістю людини, що стають пристрастю (пафосом) її життя, творчості чи суспільної або виробничої діяль­ності. І безперечно, все це виявляється у пафосі мовлення спон­танно, тобто незалежно від волі автора, природно або зумисне, з певною настановою на досягнення очікуваного стилістичного ефек­ту, співчуття, переживання, захоплення тощо. Проблема пафосу як поняття риторики постає в розмежуванні пафосу самого мовця, тобто його особистих почуттів, що виливаються в промові, і того пафосу, який досягається мовними засобами, який іде до слухачів від тексту, а не від промовця. У промовця пафос може виникати під враженням його ж тексту і власного проголошення, промовець сам входить у пафос від своєї риторики — «як добре я говорю». Питання полягало в тому, чи має право оратор і якою мірою вияв­ляти свої особисті почуття в промові, адже риторика потребує від промовця бути щирим. Як можна стримувати свій пафос і як керу­вати пафосом аудиторії, щоб не бути смішним, пишномовним, над­міру трагічним,—для цього техніка риторики пропонує цілу низку прийомів організації мовних засобів промови і мовної поведінки оратора.

Ці три основоположні категорії класичної риторики можна ви­значити як три важливі наукові критерії, успадковані й іншими філологічними (і не тільки) науками, що розвинулися дотично до риторики: критерій істинності (логос), критерій щирості (етос), критерій відповідності мовної поведінки (пафос).


кегель Г. В. Ф. Зстетика: В 4 т. — М.,1968. — Т. 1. — С. 240—241.


12

В античній риториці категорія етосу розумілася досить широко. Вона охоплювала такі поняття, як справедливість, благо, щастя, доброчинність, краса, користь у їх поєднаності і залежностях. Ут­верджувалися всі позитивні якості, осуджувалися негативні. Про­те кожний вид промов (а Арістотель вважав, що є й три види рито­рик)— судових, дорадчих, похвальних (епідейктичних) — мав свій етос. В основі етосу судових промов лежить справедливість або несправедливість, а всі інші моральні поняття є супутніми, так само у дорадчих — користь або шкода, у похвальних — хвала чи хула. Позивач у суді шукає справедливість, а одержати може й неспра­ведливість, дорадник радить або вдає, що радить, на користь, а вийти може й на зло. Той, хто вихваляє або гудить, керується пре­красним або потворним і відповідно оцінює, але має прагнути тільки прекрасного. Прекрасне те, що є благом, і воно заслуговує на похвалу.

Про характер етосу церковної риторики — гомілетики — мож­на судити з уривка проповіді одного з перших християнських ора­торів — проповідника Василя Великого:«.. .будь добрим з другом, не злопам'ятним до зухвалих, людинолюбним до смиренних, уті­шай злощасних, відвідуй хворих, зовсім ні до кого не стався пре­зирливо, вітай з приємністю, відповідай зі світлим обличчям, до всіх будь прихильним, доступним, не хвалися сам, не змушуй інших говорити про тебе, приховуй, скільки можеш, свої переваги, а в гріхах сам себе звинувачуй...».

У давньоукраїнській риториці невідомого автора «Сказання про сім вільних мудрощів» риторика подається через персоніфікова­ний образ мудрості і чесності: «...я — мудрість солодкомовного говоріння, я — солодощі чудового й стрункого сказання, я — доб­рота не зменшуваного багатства, я—скарб неокраденої корисності, я — велемовність, яка не обтяжує слух, я — від людей ворогуван­ня темне віджену і замість нього світлу любов у них вселю. Я гнів відганяю і сварку відкидаю, благостиню уводжу й посаду скла­даю, я нещирі слова відсікаю й неправду викриваю, лестощі відки­даю, а чесноту стверджую. Я — світла слава й розумна сила»1.

Топос (гр. topos — місце), топіки — це риторичне поняття, що означає загальні місця у промові. До них належать найтиповіші часо-просторові мовні ситуації та описи їх, які легко запам'ятати і які майже у всіх мовців однакові (Моя сім 'я; У магазині; У транс­порті тощо). Антична риторика любила топоси і розробляла заго­ловки для них (логограми) та схеми, які легко можна було присто­сувати до аналогічних ситуацій, а люди, що розробляли такі лого­грами, називалися логографами. Цій меті значною мірою служили й зразки промов з певних тем і для певних ситуацій.

Індивідуально-оригінальним у мовленні є якраз те, що перебу­ває поза топіками, або топіки мають якесь незвичне вираження. Однак треба пам'ятати, що існує певна пропорційність між топо-сом і оригінальністю у промові, і наявність топосів підкреслить красу й доцільність оригінальних висловів.


хСпафарий Николай. Зстетические трактати. — Л., І978. — С. 145.


13

У повсякденному житті ми спілкуємося у межах топосів різних моделей: театр, гості, хвороба, робота, навчання дають нам багато звичних ситуацій, у яких не постає питання: як запитати? що відпо­вісти? Тут діє аналогічна стратегія побудови текстів. Проте кож­ний з нас колись та потрапляє в ситуацію невідомої нам мовної поведінки, де тих, уже нам відомих, загальних місць мало, а є більше невідомих, які ми маємо уже самі витворити, заповнити можливостями свого інтелекту і мовного смаку (зрада близької людини, перший прийом у посольстві тощо).

У риториці використовуються вирази детальний топос (широ­кий набір правил і формул мовної поведінки), техніка топосу (вміння швидко пристосуватися до мовного спілкування, ввійти в рамки топосів, вдало поставити запитання, точно відповісти).

Людина, яка не орієнтується в топосі, ставить зайві, недоречні або некоректні запитання.


Основоположні розділи класичної риторики

Інвенція (лат. inventio — винахід, вигадка) — це перший розділ класичної риторики, в якому розробляється етап задуму, намірів, ідей, формулювання гіпотези майбутнього виступу. На цьому етапі промовець має систематизувати власні знання про реальні пред­мети, явища чи абстракції в обраній галузі, що стануть предметом промови, потім зіставити їх зі знаннями про інші і визначитись, який предмет і в якому обсязі промовець може представити у про­мові. Основне в інвенції — вдало, доречно вибраний предмет роз­мови і намір його представити та розкрити так, щоб досягти здійснення задуму.

Диспозиція (лат. dispositio, від dispono — розташовую, розмі­щую) — це другий розділ риторики, в якому формулюються основні поняття про предмет виступу і визначаються правила оперування поняттями, тобто формуються аналогічні процедури. Основне при­значення гарної диспозиції, тобто на етапі побудови промови, — запропонувати цілий набір положень і в такій послідовності, щоб вони не суперечили одне одному, а конкретно переміщувалися з однієї частини в іншу аж до закономірного висновку. Диспозиція пропонує також логічні операції, якими знімається суперечливість визначень.

Елокуція (лат. eloguor — висловлююсь, викладаю) — третій розділ класичної риторики, в якому розкриваються закони мовно­го вираження предмета спілкування. Основний зміст елокуції з кла­сичної риторики перейшов у сучасну стилістику (вчення про стилі і вчення про тропи та фігури).

Розробки першого і другого етапів — інвенції і диспозиції — в елокуції набувають мовного фігурального вираження і в резуль­таті — додаткових змістових, оцінних, емоційних, вольових ефектів. Якщо перший і другий етапи підготовки промови підпо­рядковані суворій логіці операцій, то на третьому етапі — елоку­ції — зміст промови входить у зону паралогіки, яка допускає вико­ристання слів і виразів у переносному (фігуральному) значенні.

Такі порушення, зміщення логіки (паралогіка) створюють нові смисли і часом викликають ефекти неймовірної сили. Це зона ви­користання мовних засобів, що здатні трансформувати основні зна­чення слова у переносні (тропи), і мовних засобів, які здатні тран­сформувати значення синтаксичних структур та елементів думки (фігури). На етапі елокуції розвинулося вчення про стилі. Тому цей розділ риторики називають найкрасивішим і найефективнішим. Саме він приводить мовця до мети.

Елоквенція — підрозділ елокуції — найбільшого розділу рито­рики, в якомудосліджуються фігури слова (тропи) і фігури думки (риторичні фігури)1. Отже, цю частину можна назвати серцеви­ною красномовства. Іноді її просто називають красномовністю. В класичній давньогрецькій риториці від часів Горгія, римській часів Цицерона, традиційній ренесансній, просвітницькій, бароковій і особливо в шкільній риториці за тропами й фігурами закріплюва­лася прикрашальна функція. Це усолоджувало промови, але часто прикривало примітивний зміст, і цим викликало у XIX—XX ст. іронічні напади на риторику як пусту красиву забавку.

Нині утверджується погляд на тропи і фігури як на творчі еле­менти мови, що відбивають специфіку творчого мислення, худож­нього бачення предмета мовлення, а не пусті прикраси: «Тропи не є зовнішньою прикрасою, певного роду апліке, що накладається на думку зовні, — вони складають суть творчого мислення, і сфе­ра їх ширша, ніж мистецтво. Вони належать творчості взагалі»2. На підтвердження такої думки можна навести приклади наявності тропів і фігур у певних стилях, їх жанрах і конкретних типах текстів та сферах звучання живої мови, де немає й натяку на прикрашан­ня. Наприклад, метафори й епітети в науковому та офіційно-діло­вому стилях: воронована криця, вушко голки, вушко ресори, носик чайника, ніжка стола, заява пішла тощо.

, Тропи і фігури виникають в результаті складних семантико-син-таксичних процесів між словами і словосполученнями, і вже це також свідчить, що вони не є простими засобами прямого прикра­шання. Це метаболи — одиниці перетворення мислительної і мов­ної енергії та вербальної субстанції. Тропи і фігури є органічними складниками мови, а виявляються в тексті тільки у формі непря­мої дії істинних ознак предметів.

Меморія (лат. memoria — пам'ять, згадка) — це наступний розділ риторики, призначення якого—допомогти оратору запам'я­тати зміст промови так, щоб не розгубити не тільки фактичну інфор­мацію, а й образність, цікаві деталі. Його можна назвати тренуван-


ням пам'яті. Змістом цього розділу є мнемотехніка—система «сек­ретів», прийомів запам'ятовування матеріалу, швидкого відтворен­ня, розвитку оперативної пам'яті, вміння користуватися набором енциклопедичних знань з обраної галузі і суміжних, якими володіє


!Див.: Клюев Е. В. Риторика. — М, 1999. — С. 9.

2Лотман М. Ю. Риторика // Избр. статьи: В 3 т.—Таллинн, 1992. — Т. 1. — С 169.


промовець. По-сучасному це можна визначити як збагачення і впо­рядкування «банку даних».

Акція (лат. actio — дія, дозвіл) — п'ятий розділ класичної рито­рики, призначення якого полягало в тому, щоб підготувати орато­ра зовнішньо і внутрішньо до виступу. Це найважливіший і найвід­повідальніший етап риторичної діяльності оратора, бо на ньому під час виголошення промови за короткий час має реалізуватися вся тривала попередня підготовча робота і привести до очікуваної мети. Тут великого значення набуває самоконтроль оратора і його вміння «на ходу» коригувати свої дії, не чекаючи остаточного про­валу промови, мобілізувати свої сили, активізувати увагу слухачів, достойно завершити акцію.

Оратор має зовнішньо добре виглядати, справляти приємне вра­ження не тільки змістом промови, а й дикцією, силою звучання го­лосу, тоном, вмінням тримати паузу, мімікою, жестами, кінесикою.

Після виступу, виголошення промови настає етап релаксації (від лат. relaxatio — зменшення, ослаблення), тобто спадає фізичне й інтелектуально-психологічне напруження. Гарний оратор обов'яз­ково використає цей стан, щоб «по свіжих слідах» ще раз пережити виступ, проаналізувати його, виділивши вдалі й невдалі місця, знайти їм пояснення, зробити собі застереження на майбутнє, чого не слід казати.


Зв'язок риторики з іншими науками

Риторика пов'язана з іншими науками як пранаука, з якої вийшло мистецтво мовного спілкування в усіх наукових сферах. Найближче риторика пов'язана з філософією і є частиною її. Філософія вивчає загальні закони розвитку людини, природи, суспільства і формує світогляд людини; риторика вивчає й описує конкретні закони, за­кони ефективної мисленнєво-мовної діяльності, виробляє правила мовного спілкування, а також сприяє формуванню цілісного світо­гляду та морально-етичних норм людини.

Риторику і логіку єднає не тільки спільний генезис (логос), а й те, що основою кожної є мислення. У логіці йдеться про загальні закони мислення, його форми, види. В риториці основним є вер­бальне мислення. У логіці панує теорія доказу, в риториці найваж­ливішими є аргументи переконання.

Арістотель зазначав, що риторика слугує уяві,