Реферат: Міністерство освіти І науки україни ю. В. Білоусов виконавче провадження

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Ю. В. Білоусов

ВИКОНАВЧЕ ПРОВАДЖЕННЯ

Навчальний посібник

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України

Київ

Прецедент 2005




ББК 67.310я73 ь01

Рекомендовано Міністерством

освіти і науки України

(лист №14/18.2-2040 від 14 вересня 2004 р.)

Рекомендовано до друку вченою радою

Хмельниііького інституту регіонального

управління та права

(Протокол №11 від ЗО серпня 2004 р)

Білоусов Юрій Валерійович — завідувач Подільської лабораторії НДІ приватного права і підприємництва АПрН України, доцент кафедри цивільно-правових дисциплін Хмельницького університету управлін­ня та права, кандидат юридичних наук, доцент

Рецензенти:

Шевченко Я. М. — доктор юридичних наук, професор, академік Ака­демії правових наук України, Заслужений діяч науки і техніки України Крупчан О. Д. — кандидат юридичних наук, професор, член-корес-пондент Академії правових наук України

Білоусов Ю. В.

Б 61

Виконавче провадження: Навч. посіб. — К.: Прецедент, 2005. — 192 с.

І8ВИ 966-520-061-5

У навчальному посібнику розкриті основні положення правового регулювання виконання рішень суду та інших визначених законом юрисдикційних органів, в тому числі у примусовому порядку. Про­аналізовано інститути виконавчого провадження, які складають його систему, у тому числі загальні правила здійснення виконання, особ­ливості проведення виконавчих дій у грошових, речових та особистих зобов'язаннях. Окреслено правовий статус учасників виконавчого про­вадження, способи забезпечення захисту їхніх прав, участь суду у процесі виконання рішень.

Призначений для студентів вищих навчальних закладів, викладачів, юристів-практиків, усіх, хто цікавиться процесуальним порядком за­хисту цивільних прав фізичних та юридичних осіб.

ББК 67.310я73

966-520-061-5

© Ю. В. Білоусов, 2005. © Прецедент, 2005.

ЗМІСТ

/ Глава 1. Виконавче провадження у системі юрисдикційної

діяльності 5

§ 1. Становлення законодавства про виконавче провадження

в Україні 5

§ 2. Поняття виконавчого провадження 8

/ Глава 2. Принципи виконавчого провадження 15

§ 1. Поняття та значення принципів виконавчого провадження . . 15

§ 2. Зміст та гарантії принципів виконавчого провадження 17

/ £ ^лава 3. Підстави виконання. Виконавчі документи 22

§ 1. Підстави виконання 22

§ 2. Поняття,, види, змісті форма виконавчого документа 33

§ 3. Строк пред'явлення виконавчого документа до виконання

(виконавча давність) 40

Глава 4. Суб'єкти виконавчого провадження

(виконавчих правовідносин^ 44

§ 1. Поняття та класифікація суб'єктів виконавчих правовідносин 44

§ 2. Державний виконавець 45

§ 3. Сторони виконавчого провадження та інші особи,

які беруть участь у виконанні 53

§ 4. Особи, які сприяють виконанню 58

Глава 5. Стадії виконавчого провадження 62

§ 1. Право на звернення про виконання рішення 62

§ 2. Поняття й система стадій виконавчого провадження.

Відкриття виконавчого провадження 64

§ 3. Підготовка до примусового виконання рішення 66

§ 4. Примусове виконання як стадія виконавчого провадження . . 71

§ 5. Ускладнення під час виконавчого провадження 77

§ 6. Закінчення та відновлення виконавчого провадження 86

§ 7. Поворот виконання 88

Глава 6. Звернення стягнення на майно боржника 91

§ 1. Загальні засади застосування заходів примусового виконання 91

§ 2. Арешт майна. Вилучення та зберігання арештованого майна . 92

§ 3. Звернення стягнення на майно юридичної особи 98

§ 4. Порядок реалізації майна, на яке звернено стягнення 101

Глава 7. Особливості звернення стягнення

на окремі види майна 107

§ 1. Особливості звернення стягнення на валюту та валютні цінності . 107
§ 2. Особливості звернення стягнення на цінні папери,

ювелірні вироби та дорогоцінне каміння 108

Зміст

§ 3. Особливості звернення стягнення на майно боржника,

яке знаходиться в інших осіб 111

§ 4. Особливості звернення стягнення на майно юридичної особи чи фізичної особи-підприємця у разі припинення їх діяльності 112

§ 5. Особливості звернення стягнення на заставлене майно .... 113

§ 6. Особливості виконання рішень за речовими зобов'язаннями . 116

Глава 8. Звернення стягнення на доходи фізичної особи ... 117

§ 1. Загальні засади звернення стягнення на заробітну плату

на інші доходи боржника-фізичної особи 117

§ 2. Порядок звернення стягнення на доходи фізичної особи. ... 120

/> § 3. Особливості виконання рішень про стягнення аліментів. ... 125
(_? § 4. Особливості виконання рішень про накладення штрафу

та конфіскацію майна. Виконання постанов про накладення

\ адміністративних стягнень 133

ч

ХГлава 9. Виконання рішення у немайнових справах 138

§ 1. Загальні засади виконання рішення про обов'язок

вчинити певну дію чи утриматися від її вчинення 138

§ 2. Виконання рішення про поновлення на роботі 140

§ 3. Виконання рішення про відібрання дитини 142

§ 4. Виконання рішення про виселення 144

§ 5. Виконання рішення про вселення 148

§ 6. Виконання рішення про примусовий обмін 150

§ 7. Загальні умови виконання рішення

про заборону діяльності об'єднання громадян 151

Глава 10. Гарантії захисту прав учасників

виконавчого провадження 154

/У § 1. Поняття та значення гарантій прав учасників

виконавчого провадження 154

§ 2. Контроль, нагляд та юрисдикційний захист

у виконавчому провадженні 156

§ 3. Відповідальність у виконавчому провадженні 167

Глава 11. Виконання рішень з іноземним елементом 173

Список умовних скорочень 176

Законодавство та література 177

Покажчик термінів і понять 188

.ІМ в»:

Глава ^ X. ВИКОНАВЧЕ ПРОВАДЖЕННЯ У СИСТЕМІ ЮРИСДИКЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

§ 1. Становлення законодавства про виконавче провадження в Україні

Виконання як елемент діяльності супроводжує попередню діяль­ність юрисдикційного органу щодо розгляду та вирішення спо­ру. Виконувати необхідно щось, тобто акт уповноваженого ор­гану чи особи. Тому виконання рішення і є кінцевим етапом юрисдикційної (правозахисної) діяльності. Без реалізації цієї стадії (етапу) втрачається сенс попередньої діяльності суду та інших органів (осіб), які уповноважені на здійснення захисту прав, свобод та законних інтересів фізичних чи юридичних осіб, територіальних громад чи держави.

Виконанням рішення суду та інших юрисдикційних органів завершується процес захисту суб'єктивних майнових та особи­стих немайнових прав громадян та юридичних осіб шляхом їх фактичної реалізації у спосіб та порядок, визначений Консти­туцією та законами України.

Наприклад, важливими ознаками рішення суду є загально­обов'язковість та реалізованість. Відповідно до ст. 124 Кон­ституції України та ст. 11 Закону України "Про судоустрій України" рішення суду підлягає виконанню як за колом осіб, так і у просторі (є обов'язковим до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх поса­довими особами, об'єднаннями громадян та іншими організа­ціями, громадянами та юридичними особами на всій території України). Враховуючи, що захист прав здійснює низка органів та осіб, лише при виконанні такого юрисдикційного рішення захист прав набуває реального змісту, доконаного вигляду. Адже, щоб поновити порушене право, не завжди достатньо отримати захист з боку суду чи інших юрисдикційних органів у формі владного рішення. Його слід реалізувати, виконати.

В Україні законодавство про виконання рішень суду та ін­ших органів становило інститут цивільного процесуального за­конодавства. Основними актами був Цивільний процесуальний кодекс України від 18 липня 1963 р. (далі — ЦПК) та Інструк­ція про виконавче провадження, затверджена наказом Міністра

Глава 1.

юстиції СРСР від 15 листопада 1985 р.1 № 22. Виконання рі­шення було покладено на судових виконавців, які працювали при народних судах.

1998 року було прийнято Закон України "Про державну ви­конавчу службу України"2, який скасував інститут судових ви­конавців, поклавши завдання виконання рішень судів та інших юрисдикційних органів на спеціально сформовану службу в структурі Міністерства юстиції України (Мінюсту) — Держав­ну виконавчу службу (ДВС).

Для успішного виконання завдань нової структури у 1999 році Верховна Рада України прийняла Закон України "Про виконавче провадження" , а Мінюст — Інструкцію про проведення виконавчих дій4. Ці акти стали базовими у діяль­ності ДВС. Зміни у законодавстві про організацію та здійснен­ня виконання вимагали, своєю чергою, змін до чинного зако­нодавства України, яке тією чи іншою мірою стосувалося ви­конавчого провадження. Це було зроблено вже у 2000 році5.

Однак і це не створило достатніх умов для успішної та ефективної роботи ДВС та зацікавленості державних виконав­ців у реалізації покладених на них завдань. Причинами цього були: недостатня матеріально-технічна база ДВС та грошове забезпечення державних виконавців, перевантаженість їх робо­ти, часом недостатня кваліфікація працівників ДВС, наявність великої кількості прогалин у законодавстві, що дозволяло ма­ніпулювати законом як з боку учасників виконавчого провад­ження, так і з боку працівників ДВС, брак координації діяль­ності ДВС з іншими правоохоронним органами тощо. Певний

Інструкція про виконавче провадження, затверджена наказом Міністра юстиції СРСР від 15 листопада 1985 р. № 22 // ЛІГА: Еліт 7.5.1. — ІАЦ "Ліга", ЛІГАБізнесінформ, 2003.

2 Про державну виконавчу службу України: Закон України від 24 березня
1998 р. // Відомості Верховної Ради (ВВР). — 1998. — № 36—37. — Ст. 243.
(далі — Закон України "Про ДВС").

3 Про виконавче провадження: Закон України від 21 квітня 1999 р. // ВВР. —
1999. — №24. — Ст. 207.

Інструкція про проведення виконавчих дій, затверджена наказом Мінюс­ту від 15 грудня 1999 р. № 74/5, зареєстровано в Мінюсті 15 грудня 1999 р. за № 865/4158 // ОВУ. — 1999. — № 51. — Ст. 2563.

5 Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям законів України "Про державну виконавчу службу" та "Про вико­навче провадження": Закон України від 19 жовтня 2000 р. // ВВР. — 2000. — № 50. — Ст. 436.

Виконавче провадження у системі юрисдикційної діяльності 7

вихід із цієї ситуації було знайдено у 2002 році шляхом при­йняття низка актів Кабінету Міністрів України, а також узгод­жених рішень Мінюсту та інших правоохоронних органів що­до координації їх діяльності1. Пошук оптимальних способів організації та забезпечення ефективності у діяльності органів ДВС, практика застосування законодавства про виконавче про­вадження зумовили внесення змін та доповнень до чинного за­конодавства, що й було зроблено Верховною Радою України законами від 28 листопада 2002 р. та 30 липня 2003 р.2

Цей процес триває і нині, зокрема у ході реформування процесуального законодавства, наприклад у зв'язку з прийнят­тям 18 березня 2004 р. нового Цивільного процесуального ко­дексу України3 (далі — ЦПК 2004 р.).

Хоча й надалі законодавство про виконавче провадження ви­знають складовою цивільного процесуального4, питання про міс­це виконавчого провадження у системі права завжди перебува­ли у центрі уваги юридичної науки. З часу виокремлення дер­жавних виконавців у самостійну структуру ці питання набули нового звучання. Деякі автори розглядали виконання судових рішень саме як стадію процесу (П. П. Заворотько, В. В. Кома-ров, В. В. Баранкова). Окремі науковці вважають, що виконан­ня рішень — це окремий вид провадження (В. М. Шерстюк,

1Про заходи щодо підвищення ефективності діяльності органів державної
виконавчої служби: постанова Кабінету Міністрів України від 29 липня
2002 р. // ОВУ. — 2002. — № 31. — Ст. 1479; Інструкція про порядок
взаємодії органів внутрішніх справ України та органів державної виконавчої
служби при примусовому виконанні рішень судів та інших органів (посадо­
вих осіб), затверджена наказом МВС, Мінюсту від 25 червня 2002 р.
№ 607/56/5, зареєстровано в Мінюсті 27 червня 2002 р. за № 541/6829 //
ОВУ. — 2002. — № 27. — Ст. 1298; Про затвердження Порядку передачі
митними органами майна, конфіскованого за рішеннями судів, органам дер­
жавної виконавчої служби: наказ Мінюсту, Державної митної служби України
від 17 серпня 2001 р. № 46/5/571, зареєстровано в Мінюсті 17 серпня 2001 р.
за № 720/5911 // ОВУ. — 2001. — № 34. — Ст. 1619 та ін.

2 Про внесення змін до Закону України "Про виконавче провадження":
Закон України від 28 листопада 2002 р. // ВВР. — 2003. — № 5. — Ст. 46;
Про внесення змін до законів України "Про державну виконавчу службу" та
"Про виконавче провадження": Закон України від 10 липня 2003 р. // ОВУ. —
2003. — № 33. — Ст. 1775.

Цивільний процесуальний кодекс України, прийнятий 18 березня 2004 р. // ОВУ. — 2004. — № 16. — Ст. 1088.

Див., напр.: Класифікатор галузей законодавства України, затверджений наказом Мінюсту від 2 червня 2004 р. № 43/5 // Юридичний вісник Ук­раїни. — 2004. — 28 липня.


Ви*
Глава 1.

конавче провадження у системі юрисдикціПної діяльності


В. І. Тертишніков); хоча висловлювали і висловлюють думки про існування окремої галузі права — виконавчого права (М. К. Юков). Останнім часом в Україні є тенденція щодо ви­знання адміністративно-процесуальної природи виконавчих правовідносин (М. Й. Штефан, С. Я. Фурса, С. В. Щербак), хоча збільшується й кількість прихильників визнання за вико­навчим провадженням статусу самостійної галузі права, під назвою „цивільне виконавче право".

§ 2. Поняття виконавчого провадження

Залежно від того, яким чином юрисдикційне рішення набирає
законної сили, розрізняють: ■■" /

виконання рішення, яке набрало законної сили;

негайне виконання;

попереднє виконання.

Виконання рішення, яке набрало законної сили (або його ще можна назвати виконання за загальними правилами), засто­совують у разі, якщо не встановлено підстав для негайного та попереднього виконання.

^ Негайне виконання — це виконання рішення ще до на­брання ним законної сили. Негайне виконання застосовують, як правило, за результатами попередньої юрисдикційної діяль­ності суду у формі відправлення правосуддя (вирішення цивіль­ної чи господарської справи) або забезпечення ходу процесу (забезпечення позову, вжиття запобіжних заходів).

Підстави для застосування негайного виконання чітко пе­редбачено у чинному законодавстві, а саме:

підстави для обов'язкового (імперативного) застосування
негайного виконання;

підстави для факультативного (імперативно-диспозитивно­
го) застосування негайного виконання;

підстави, за яких негайне виконання не застосовується.

Відповідно до ст.ст. 217—219 ЦПК 2004 р. та ст. 25 Закону України "Про виконавче провадження" (далі — Закон) рішен­ня суду підлягає обов'язковому негайному виконанню у спра­вах:

про стягнення аліментів — у межах суми платежу за один
місяць;

про присудження робітникові або службовцеві заробітної
плати, але не більше ніж за один місяць;




про стягнення відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом
або іншим ушкодженням здоров'я, а також втратою годуваль-
ника> — у межах суми стягнення за один місяць;

про поновлення на роботі незаконно звільненого або пере­
веденого працівника;

про примусове виселення з приміщення, яке було предме­
том іпотеки, і реалізоване відповідно до законодавства.

Підставами для застосування факультативного негайного вико­нання є:

стягнення усієї суми боргу у справах про стягнення алімен­
тів та стягнення заборгованості по заробітній платі;

якщо затримання виконання рішення може заподіяти знач­
ну шкоду для сторони, на користь якої постановлено рі­
шення;

якщо є підстави вважати, що виконання рішення згодом
може стати неможливим або ускладненим;

примусове виселення з приміщення, яке є предметом іпотеки.

Не може бути застосовано негайне виконання у справах, якщо воно може зумовити такі зміни у майні, після яких повер­нути його до попереднього стану, у разі скасування рішення, буде неможливо або дуже складно, а також у справах про ви­селення фізичних осіб із жилих приміщень, за винятком при­міщень, які є предметом іпотеки (ст. 219 ЦПК 2004 р.).

Підлягають негайному виконанню також ухвали загального територіального суду та господарського суду про забезпечення позову та застосування запобіжних заходів (ст.ст. 626, 156 ЦПК 2004 р., ст.ст. 436, 66 Господарського процесуального ко­дексу України, далі — ГПК).

ЦПК 2004 р. передбачає зміни щодо підстав та порядку за­стосування негайного виконання судових рішень. Зокрема, від­повідно до ст. 367 цього Кодексу рішення суду підлягає обо­в'язковому негайному виконанню у справах щодо:

стягнення аліментів — у межах суми платежу за один мі­
сяць;

присудження працівникові виплати заробітної плати, але не
більше ніж за один місяць;

відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкод­
женням здоров'я або смертю фізичної особи, — у межах
суми стягнення за один місяць;




10

Глава 1.

поновлення на роботі незаконно звільненого або переведе­
ного на іншу роботу працівника;

відібрання дитини та повернення її тому, з ким вона про­
живала;

розкриття банком інформації, яка містить банківську таєм­
ницю, стосовно юридичних та фізичних осіб.

Підставами для застосування факультативного негайного ви­конання є можливість стягнення з відповідача усієї суми забор­гованості у справах, у яких обов'язковим є стягнення лише певної її частини (ч. 1 ст. 367 ЦПК 2004 р.).

^ Попереднє виконання — це чітко передбачені законом ви­падки, за яких виконання може бути застосовано до постанов-лення юрисдикційного акта, а саме у позовах про стягнення аліментів, коли суддя, у разі необхідності, до вирішення спра­ви по суті має право, враховуючи майновий стан сторін, по­становити ухвалу про те, в якому розмірі один із подружжя повинен тимчасово надавати утримання іншому з подружжя, хто з подружжя і в якому розмірі має тимчасово давати кошти на утримання і виховання дітей, а так само хто з дітей пови­нен тимчасово видавати і в якому розмірі кошти на утримання батьків (ст. 220 ЦПК). ЦПК 2004 р. відмовляється від можли­вості застосування попереднього виконання як способу захис­ту прав осіб, які потребують утримання.

Залежно від суб'єкта здійснення виконання (дій, спрямова­них на реалізацію рішення юрисдикційного органу), розрізня­ють:

рішення, які не вимагають виконання (рішення про визнан­
ня, конститутивні рішення), якщо предметом судової діяль­
ності є встановлення наявності чи відсутності правовідно­
син між сторонами або судової їх трансформації (зміни чи
припинення). Ці рішення, зазвичай, мають преюдиційний
характер;

рішення, які суди направляють для виконання, які вимага­
ють реєстрації певного факту, стану, інших правових пози­
цій, що встановлено у відповідному рішенні. До цього виду
виконання також належить виконання окремої ухвали, оскіль­
ки суд направляє її безпосередньо відповідним органам дер­
жавної влади, органам місцевого самоврядування, службо­
вим чи посадовим особам для виконання, котрі, своєю чер­
гою, зобов'язані її виконати та повідомити суд про резуль­
тати виконання;

^ Виконавче провадження у системі юрисдикційної діяльності 11

— рішення, які виконують органи ДВС або інші, передбачені
законом, органи та особи (наприклад, щодо виконання рі­
шень про стягнення коштів із рахунків, на яких облікову­
ються кошти Державного бюджету України та місцевих
бюджетів або з бюджетних установ). Як правило, такими є
рішення про присудження.

Саме останні рішення виконуються у порядку виконавчого провадження.

Виконавче провадження розуміють у таких значеннях:

як певну сукупність (систему) правових норм, які регулю­
ють певне коло суспільних відносин;

як процесуальну (процедурну) діяльність.

^ Виконавче провадження у першому значенні — це сукуп­ність правових норм, які регулюють умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх добровільно.

^ Предмет правового регулювання становлять виконавчі від­носини, під якими слід розуміти процесуальні (процедурні) відносини, які складаються між державним виконавцем та ін­шими учасниками виконавчого провадження з приводу реалі­зації припису юрисдикційного акта.

Особливі ознаки (риси) цих правовідносин:

це відносини владного характеру, оскільки виникають між
державним виконавцем як органом державної влади та ін­
шими учасниками виконавчого провадження;

обов'язковим суб'єктом цих правовідносин є державний ви­
конавець як особа (орган), уповноважена державою викону­
вати приписи юрисдикційних органів та осіб;

мають тісний взаємозв'язок з іншими правовідносинами,
які виникають при виконанні рішення (цивільно-правовими,
цивільними процесуальними, господарськими процесуаль­
ними, кримінально-процесуальними, адміністративно-право­
вими та іншими);

виникають із приводу виконання рішення;

становлять цілісну систему правовідносин, що дає можли­
вість окреслити їх спільну (загальну) мету — виконання рі­
шень, передбачених законом;

дістають свій об'єктивний вияв у відповідній формі проце­
суальних (процедурних) дій суб'єктів виконавчих правовід­
носин.

12

Глава 1.

Тв°вОг° Р^™™"™ ВИ^ОНаВЧИХ ВІДНОСИН - ІМ-

о-диспозитивний.

ЛМЄТОДП°ЛЯГаЄУ «явності зобов'язальних та
певну ГГ ГРМ' Ж1ЩДП0ВІДН0 ^ують на обов'язок вчинити
вимог ? УЧ>и™ся від її вчинення. За порушення таких

Ги пепеГНУМ°ЖЄбУ™ Застосован° заходи примусу. Ці нор­ми переважають у виконавчому пров^женні, характеризують

ника яК?«ДЄ^Жаі;:ЮГ0ВИК0™' а ^акож, як правило борж-

^ Дисіг. ЯЗа"ШСТ°Р0НИУПРОЦЄС1І виконання.
епемТиі Ш ~ ЦЄМЄТОД Д°3вол1у, уповноваження. Його

шктТиЦТаК°ЖЄУВИКОН™У проввадіенні і, зазвичай, ха­рактеризують уповноважену сторону у, виконанні - стягувача.

не викоГ/ РЖШКМЗЄПРЗВ° ВИб0рРУ поведінки (добровіль-

сІгнеГя ' ПРаВ° ВКа3уВа™ Ш РЄЧЧІ наякіСЛІД ЗВЄРНУ™ стягнення у першу чергу та ін)

^ГТ" вШОНаечог° "Роеаджепняя - це зовнішні (об'єк- ЯВИПраВ°ВИХН°РМ' які Регулюють виконання, в наГчпгГ УПриМусовомУ П0РяДку. Основним джерелом вико­навчого провадження є нормативно-праіавові акти, а саме:

^ Т'^^ УКРаїт(ВІД28ЧеРвн«* 1996 Р-) якос«°вний РЖЗВИВИЗНЗЧаЄЗЗГальнізасісади діяльності ДВС як у державно! виконавчої влад,ци> загальний правовий статус учасників виконавчого провІВадження та інших су-б єктів виконавчих правовідносин-

бепезня^я" 7Р° держатУ виконавчу службу" (від 24 „;„ п^ Р-) РегламентУє організаційну побудову орга­нів ДВС, порядок призначення та звіаільнення її працівників, їх правовий та соціальний захист, зазагальний правовий ста-тус (повноваження) державного виконавця;

іооо" ■І9"""" "Пр° втонав^ провасадження" (від 21 квітня іууу р.) визначає умови і порядок ВІ виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), щад0 відповідно до закону підлягають примусовому виконанню о у разі невиконання їх У Добровільному порядку;

^ 4. Цивільний процесуальний кодекс України (від 18 липня ^°-5 р.,1 регулює порядок звернення ія до виконання рішень судів у цивільних справах, участь судуду у виконавчому про­вадженні, питання повороту виконанняГніу цивільних справах.

«тТс? 9Рпп?^ УВПРИЙНЯТИЙН°НОВИЙ Ц111^' Щ° НабеРе чинності 1 січня 2005 року, але не раніаніше набрання чинності

Адміністративним процесуальним кодеідексом України;

Виконавче провадження у системі юрисдикціГіної діяльності 13

^ Господарський процесуальний кодекс України (від 6 листо­
пада 1991 р.) регламентує порядок звернення до виконан­
ня рішень господарських судів, вирішення питань, пов'яза­
них із виконанням постанов господарського суду;

^ Кримінально-процесуальний кодекс України (від 28 листо­
пада 1960 р.) визначає особливості виконання вироків су­
дів у частині майнових стягнень, які підлягають виконан­
ню у порядку виконавчого провадження;

^ Кримінально-виконавчий кодекс України (від 11 липня
2003 р.) окреслює особливості участі ДВС щодо виконан­
ня вироків суду;

.8. Кодекс України про адміністративні правопорушення (від 7 грудня 1984 р.) регламентує порядок та особливості ви­конання постанов у справах про притягнення особи до ад­міністративної відповідальності у частині майнових стяг­нень;

^ 9. Закон України "Про нотаріат" (від 2 вересня 1993 р.) ви­значає порядок та умови звернення до виконання виконав­чих написів нотаріусів та їх участь у виконавчому прова­дженні;

Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України,
Сімейний кодекс України та інші акти матеріального зако­
нодавства;

акти Кабінету Міністрів України;

акти Мінюсту України, серед яких особливе місце посідає
Інструкція про проведення виконавчих дій, затверджена на-

г ,, казом Мінюсту України від 15 грудня 1999 року № 74/5, ,;,,,, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 15 грудня .... 1999 року за № 865/4158, яку розроблено на виконання Закону України "Про виконавче провадження". Вона ви­значає умови та порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до чинного зако­нодавства підлягають виконанню у разі невиконання їх у ' добровільному порядку.

Окремо у системі джерел виконавчого провадження слід вказати рішення Конституційного Суду України, які давали відповідь на предмет відповідності Конституції України (кон-ституційності) окремих актів законодавства, а також роз'ясню­вали чинне законодавство:

• рішення у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції Украї-

^ 14

Глава 1.

принципи виконавчого провадження

15


ни (конституційності) Закону України "Про введення мора­торію на примусову реалізацію майна" (справа про мора­торій на примусову реалізацію майна) від 10 червня

2003 р};

• рішення у справі за конституційним зверненням спільного підприємства "Мукачівський плодоовочевий консервний за­вод" про офіційне тлумачення положення пункту 10 стат­ті 3 Закону України "Про виконавче провадження" (справа про виконання рішень третейських судів) від 24 лютого

2004 р.2

Для правильного застосування правових норм та вирішення справ у судах, що стосуються виконавчого провадження, ма­ють значення також роз'яснення Верховного Суду України3 та Вищого господарського суду України4.

Визначення предмета та методу правового регулювання, на­явність структурованої системи джерел разом із окресленням принципів виконавчого провадження (про що йтиметься у гла­ві 2) дає підстави говорити про становлення у системі права України самостійної галузі права — цивільного виконавчого права.

Виконавче провадження у другому значенні — це діяль­ність (сукупність процесуальних (процедурних) дій) органів та осіб (передусім державних виконавців) та інших учасників ви­конавчого провадження, спрямована на реалізацію юрисдикцій-них рішень, визначених законом, у передбаченій процесуальній формі.

^ Виконавча процесуальна форма — це визначений законом порядок діяльності державного виконавця щодо виконання припису юрисдикційного рішення. Вона передбачає як безпосе-

1ОВУ. — 2003. — № 25. — Ст. 1217.

2 ОВУ. — 2004. — № 9. — Ст. 536.

3 Див, напр.: Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або
бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звер­
нень учасників виконавчого провадження: постанова Пленуму Верховного
Суду України від 26 грудня 2003 р. № 14 // Вісник Верховного Суду Украї­
ни. — 2004. — № 2.

4 Див. напр.: Про Закон України "Про внесення змін до деяких законо­
давчих актів України у зв'язку з прийняттям Законів України "Про державну
виконавчу службу" та "Про виконавче провадження": лист Вищого арбітраж­
ного суду України від 11 грудня 2000 р. № 01-8/739 // Вісник господарського
судочинства. — 2001. — № 1.

едньо визначену законом процедуру діяльності органів та по­садових осіб (виконавчу процедуру), так і визначену законо­давством фіксацію ходу виконавчого провадження у процесуаль­них (процедурних) документах (виконавчі постанови).

Виконавче провадження є процесуальною формою, котра гарантує примусову реалізацію рішення суду та інших юрис-дикційних органів, реалізацію підтвердження ними прав та обов'язків суб'єктів матеріальних правовідносин.

У виконавчому провадженні здійснюється остаточний захист прав громадян та юридичних осіб, що є фактичним продовжен­ням правозахисної функції суду, оскільки відбувається на підста­ві "вказівки" суду, наділеного правом робити загальнообов'язкові висновки, а також на підставі інших виконавчих документів.

Глава 2. ^ ПРИНЦИПИ ВИКОНАВЧОГО ПРОВАДЖЕННЯ

§ 1. Поняття та значення принципів виконавчого провадження

У зв'язку з виокремленням із цивільного процесу виконавчого провадження перед юридичною наукою постало питання про визначення основних засад, положень правового регулювання підстав та порядку виконання рішень судів та інших органів (осіб), які можуть виконуватися у примусовому порядку. Було сформовано відповідну систему принципів виконавчого провад­ження.

Єдиного погляду у юридичній науці щодо галузевої належ­ності й місця виконавчого провадження у системі права Украї­ни немає, а це не тільки зумовлює наукові диспути, а й не до­зволяє сформувати (окреслити) і систему принципів виконав­чого провадження.

Різними є погляди і на систему принципів виконавчого провадження, адже фактично не існує її доктринальної систе­ми. Наприклад, М. И. Штефан називає серед принципів вико­навчого провадження принципи гласності, державної мови, юридичної істини, змагальності, доступності, безпосередності1;

Штефан М. Й., Омельченко М. П., Штефан С. М. Виконання судових рішень: Навч. посібник. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — С. 54—64.

16

Глава 2.

Принципи виконавчого провадження

17


С. В. Щербак — верховенство права, реординації, сприяння громадянам, установам, підприємствам, організаціям, обов'яз­ковості вимог державного виконавця, пріоритетності звернен­ня стягнення на майно боржників-громадян, одноособовості прийняття рішень1; В. І. Тертишніков — гарантованості прав, контролю і нагляду, обов'язковості вимог державного вико­навця2.

Слід визнати, що принцип права як правове явище існує і без його окреслення юридичною наукою. Тому одним із за­вдань юридичної науки є саме визначення, кристалізація прин­ципів, у тому числі виконавчого провадження.

У процесі створення правових норм про виконавче провад­ження законодавець керувався певними міркуваннями, ідеями, поглядами на порядок виконання рішень суду та інших юрис-дикційних органів. Тому у цей, конкретний момент часу ми можемо лише шляхом аналізу правових норм з'ясувати спря­мованість правового регулювання, визнати принципи правово­го регулювання або окреслити назрілі нові положення, ідеї, бачення, які необхідно перетворити у правові норми у ході удосконалення чинного законодавства про виконавче провад­ження.

Принципи (від лат. ргіпсіріит — основа, начало, засада), які сприяють об'єднанню норм та інститутів, додатково до предмету, методу і завдань правового регулювання суспільних відносин, є ознаками, що індивідуалізують відповідну галузь права. Значення принципів полягає у тому, що в них відоГлава 2.

^ Принципи виконавчого провадження

21


Чинним законодавством встановлено територіальну компе­тенцію районних (міських) відділів ДВС, чіткий порядок пере­дачі справ від одного відділу до іншого, підстави та порядок здійснення виконавчих дій на території іншого відділу ДВС (причому розрізняються випадки вчинення дій у межах області та в межах України) (п. 3.2.3 Інструкції про проведення вико­навчих дій).

За ознакою предметної юрисдикції ст. 20і Закону розмежо­вано підвідомчість виконавчих проваджень органам ДВС по вертикалі структури залежно від предмету виконання та сторін виконавчого провадження.

Принцип недоторканості житла закріплено у ст. 30 Кон­ституції України, яка визначає, що кожному вона (недоторкан­ність житла) гарантується і не допускається проникнення до житла або іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше, як за мотивованим рішенням суду.

Це конституційне положення не досить чітко було відобра­жено у законодавстві про виконавче провадження. Однак нині його закріплено у ст. 5 Закону, за яким державний виконавець зобов'язаний звернутися до суду з поданням про постановлен-ня вмотивованого рішення про примусове проникнення до жит­ла чи іншого володіння боржника-фізичної особи або іншої особи, в якої перебуває майно боржника чи майно та кошти, що належать боржникові від інших осіб.

Законом не встановлено чіткого порядку вирішення цього питання судом. Тільки ЦПК 2004 р. визначено, що для прове­дення виконавчих дій, пов'язаних із примусовим проникнен­ням до житла чи іншого володіння особи, державний викона­вець подає до суду заяву, погоджену із начальником відділу ДВС. Ці питання суд вирішує негайно за участю державного виконавця, без виклику чи повідомлення сторін чи інших заін­тересованих осіб (ст. 376).

Принципи диспожтивності та публічності у виконавчо­му провадженні, як і цивільному процесуальному та господар­ському процесуальному праві, є тісно взаємопов'язаними — вони взаємодоповнюють один одного. Принцип диспозитивно-сті полягає у розпорядженні сторонами виконавчого прова­дження своїми матеріальними та процесуальними правами. Підґрунтям є диспозитивний характер прав, які захищаються на підставі рішення.

Підставою для відкриття виконавчого провадження є заява стягувача або його представника. Сторони мають право уклас­ти мирову угоду, яку затверджує суд. Стягувач має право по­дати заяву про відмову від стягнення і повернення виконавчо­го документа. Боржник має право добровільно виконати рі­шення у строк, визначений державним виконавцем, без засто­сування до нього несприятливих наслідків (ст. 11і Закону).

Принцип повноти та оперативності (своєчасності) ви­конання закріплено у ст. 1 Закону України "Про ДВС" та ст. 5 Закону, відповідно до яких державний виконавець пови­нен вжити заходів щодо своєчасного та повного виконання рі­шення.

Ст. 25 Закону встановлює положення про те, що державний виконавець забезпечує своєчасність примусового виконання рі­шень судових і несудових органів у часових межах шляхом найбільш повного і раціонального використання процесуаль­них засобів для досягнення швидкого і правильного здійснен­ня виконання. Державний виконавець зобов'язаний провести виконавчі дії з виконання рішення протягом шести місяців із дня винесення постанови про відкриття виконавчого провад­ження, а з виконання рішення немайнового характеру — у двомісячний строк.

Принцип контролю за виконавчим провадженням тісно пов'язаний із принципом законності. Зумовлено його також постюрисдикційним характером діяльності державного вико­навця, який повинен виконати те, що вже присудив уповнова­жений державний чи недержавний орган (особа).

Оскільки державний виконавець є суб'єктом владних відно­син, то можуть мати місце такі випадки, коли він порушує нор­ми чинного законодавства, а, отже, і права, свободи та законні інтереси сторін та інших учасників виконавчого провадження. Тому у цьому разі може бути застосовано зовнішні способи забезпечення захисту права.

Закон передбачає дві форми: оскарження особами, які бе­руть участь у виконавчому провадженні, рішень, дій чи бездіяль­ності державного виконавця (ст. 7); перевірка та контроль ви­конавчого провадження (ст.ст. 8, 8^). Однак ц