Реферат: Публічної влади в україні

Григор'єв В.А. кандидат юридичних наук,

викладач кафедри Конституційного права

Одеської національної юридичної академії


ІДЕЙНІ Й ІНСТИТУЦІОНАЛЬНІ ДЖЕРЕЛА

ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ


Владу потрібно розглядати як невід'ємну властивість політично організованого суспільства. Політична і юридична науки докладно аналізують питання сутності влади, її природи як особливого феномена, який володіє своїми специфічними внутрішніми рисами. При визначенні влади слід враховувати множинність її проявів (форм). Традиційно розрізняють: родоплеменну владу, владу громади, батьківську, церковну, політичну (державну), економічну, владу різних суспільних об'єднань [1]. Кожна з цих різновидів влади відрізняється специфічними властивостями й особливостями. Але існують загальні риси, синтез яких дозволяє віднести всі дані види до суспільної, соціальної влади, визначити і дати їй характеристику як загальної соціальної категорії.

Мислителі, державні і політичні діячі минулого і сучасності у своїх судженнях про державу так чи інакше, але завжди акцентували увагу на її особливостях і основних рисах. А переважна більшість з них, відрізняючи державну організацію соціального життя від додержвної чи недержавної (наприклад, суспільні об'єднання, політичні партії), відзначали наявність апарата влади і управління, що виділений із суспільства і нерідко стоїть над цим суспільством.

Цей апарат складається з особливого кола людей, основним заняттям яких є виконання владних і управлінських функцій. Вони не роблять безпосередньо ні матеріальних, ні духовних благ, а займаються лише управлінням соціально значимими справами. Свої посади такі люди займають шляхом обрання, призначення, спадкування чи заміщення. Основними складовими частинами управлінського апарата є органи державної влади і державного управління, судові органи, органи прокуратури й інші, де первинною ланкою державного апарата виступає державний орган (орган держави).

Особливістю держави є наявність, поряд з апаратом влади і управління, апарата примушення. Він складається з особливих загонів озброєних людей у виді армії, поліції, розвідки, контррозвідки, а також у виді всякого роду примусових установ (в'язниці і т.п.). Саме цей симбіоз апарата управління з особливими загонами озброєних людей у літературі нерідко називають публічною владою, додаючи їй першорядне значення [2].

У науковій літературі немає однакового розуміння і тлумачення терміна "публічна влада". Як правило, її розглядають у якості однієї з найважливіших ознак держави. Іноді – навіть як синонім держави. Але, незважаючи на подібні розбіжності, всі автори єдині в тому, що наявність публічної влади має принциповий характер для будь-якої державної організації, яка якісно відрізняється від додержавної, первісно-общинної організації суспільства. Крім того, вони прямо зв'язували реалізацію публічної влади із здійсненням власне влади – можливості керувати, командувати, розпоряджатися людьми, матеріальними об'єктами, територіями за допомогою авторитету, слова, акта, дії, у тому числі примушення [3].

В умовах первісного ладу влада мала суспільний характер. Вона цілком і повністю збігалася безпосередньо з населенням. У суспільстві не було людей, які б не займалися продуктивною працею, а тільки панували і керували. Продуктивна праця органічно сполучалася і з'єднувалася з управлінською працею. Владні функції по керуванню справами роду, племені, союзу племен, фратрії й інших об'єднань, які існували в рамках первісно-общинного ладу, здійснювалися людьми, що не виділялись із суспільства і не ставили себе над ним, як це має місце в умовах державної організації, а безпосередньо самими, зайнятими продуктивною працею дорослими членами цього суспільства.

Тоді владні функції здійснювалися як через систему органів самоврядування – ради родів, фратрій, племен і ін., так і безпосередньо – участю в зборах родових і інших об'єднань. Старійшини родів, воєначальники, жерці й інші особи, які здійснювали владні функції, були виборними і змінюваними. Вони обиралися з числа самих шановних членів роду. На відміну від державних чиновників, за якими стоїть держава з її розгалуженим апаратом і примусовими органами, будь-який вождь, жрець чи старійшина роду спирався лише на моральний авторитет, повагу і підтримку з боку членів цього об'єднання.

Однак суспільна влада, яка виникла і зміцнилася в умовах первісного суспільства, заснованого на матеріальній і соціальній рівності всіх його членів, вже не могла функціонувати і на більш пізніх етапах, в умовах розколотого по матеріальній і іншій ознаках суспільства на імущі і незаможні класи, соціальні кола і групи. Ця влада неминуче повинна була трансформуватися в публічну владу, що, як відзначається в науковій літературі, існує в кожній державі. І вона складається не тільки із озброєних людей, але і з речовинних придатків, в'язниць і примусових установ всякого роду, які були невідомі родовому суспільству. Ця влада може бути дуже незначною, майже непомітною в суспільствах із ще нерозвиненими класовими протиріччями, але вона підсилюється в міру того, як загострюються класові протиріччя держави й у міру того, як держави, що граничні між собою, стають більше і населеннєє [4].

Говорячи про соціальну роль публічної влади, необхідно відзначити, що, поширюючись й охоплюючи своїми веліннями все суспільство, вона завжди і у всіх державах обслуговувала в першу чергу інтереси пануючих кіл. При цьому вона незмінно виступала між конфронтуючими один одному класами у виді яблука розбрату.

"Спрага влади, - писав у зв'язку з цим давньоримський історик Тацит, - яка з незапам'ятних часів властива людям, міцніла разом з ростом Римської держави і, нарешті, вирвалася на волю. Поки римляне жили скромно і непримітно, дотримуватися рівністі було неважко. Але коли весь світ скорився римлянам, а держави і царі, які суперничали з ними, були знищені, то для боротьби за владу відкрився широкий простір. Спалахнули розбрати між Сенатом і плебсом; то буйні народні трибуни, то властолюбні консули брали верх один над іншим. На форумі і на вулицях Рима ворогуючі сторони пробували сили для прийдешньої громадянської війни. Незабаром Гай Марій, що вийшов із плебейських низів, і кровожерливий аристократ Луцій Корнелій Сулла зброєю придушили свободу, замінивши її самовладдям" [5].

У юридичній науці радянського періоду в питанні про сутність владовідношень приділялася також вирішальна роль економічному і матеріальному фактору. Доводилося, що "владовідношення кореняться у виробничих відносинах, останні визначають їхній вольовий сенс і цілеспрямованість..." [6].

Однак наукова позиція матеріальної обумовленості влади не була домінуючою. У Російській юридичній школі, наприклад, існував напрямок, прихильники якого бачили реальний базис, який творить силу влади, не в матеріальних умовах, а в психологічних факторах. Відомий росіянин учений Н.М. Коркунов, розглядаючи поняття "державного володарювання", писав, що "володарювання не припускає неодмінно пануючу волю". На його думку, основою влади є свідомість залежності з боку підвладного, причому саме свідомість, а не існуюча реальність такої залежності, "у ступені свідомості залежності – міра і границя влади держави". Підводячи підсумок, учений указував, що "державна влада – це сила, обумовлена свідомістю залежності від держави" [7].

В умовах демократизації суспільного і державного життя, становлення і розвитку цивільного суспільства і правової, демократичної державності, багато фахівців починають ототожнювати публічну владу з владою політичною, яка володіє повноваженнями і здійснює діяльність по керуванню суспільством і державою, що носить соціально-регулятивний і навіть сінергетичний характер. Насамперед , більшості поглядів на владу присуща її характеристика "як авторитету, що володіє можливістю змусити покорятися, підкорити своїй волі інших людей" [8].

Разом з тим, авторські дефініції влади відрізняються як по глибині, так і по пріоритетах в об'єктно-суб'єктних характеристиках. Так Є.А. Тихонова, трактуючи владу в розширювальному аспекті, визначає її як "здатність індивіда чи групи осіб направляти діяльність інших осіб і об'єднань, забезпечувати єдине управління людським колективом..." [9].

М.І. Байтін, даючи владі більш широке політологічне визначення, формулює її як "відповідне характеру і рівню громадського життя засіб функціонування всякої соціальної спільності, що полягає у відношенні підпорядкування волі окремих осіб і їхніх об'єднань керівної в даному співтоваристві волі" [10].

А.Є. Козлов розуміє владу більш спрощено, але і більш технологічно, процесуально, як "можливість розпоряджатися чи керувати ким-небудь і чим-небудь, підкоряти своїй волі інших" [11].

Визначаючи політичну владу в широкому розумінні, С.А. Авакьян відзначає, що це в значної мірі державна влада, тобто управління справами держави і суспільства через систему державних органів за участю в цьому процесі також недержавних організацій, які використовують ті чи інші засоби впливу на державні органи, а через них – на управління державою і суспільством [12].

Разом з тим, незважаючи на його системний підхід до розуміння політичної влади, він же дає, як представляється, не тільки дуже розширювальну, але і досить утилітарну, навіть примітивну характеристику публічної влади, відрізняючи її від влади політичної, під якою, на відміну від першої, розуміє владу, здійснювану в суспільстві й адресовану широким масам [13].

Таким чином, визнаючи владу в якості соціального явища, об'єктивно необхідного регулятора суспільних відносин, що характеризується здатністю і реальною можливістю соціального суб'єкта здійснювати свою волю, використовуючи для цього спеціальні засоби (необхідні ресурси, закон, авторитет, силу, примушення, традиції, звичаї і т.д.), багато вчених "ідуть" від дефінітивного визначення публічної влади, або розуміють її дуже спрощено тільки на "ідеальному" чи прикладному, інструментальному рівнях, як прояву влади політичної, "розмиваючи", тим самим, систему взаємодії соціальних суб'єктів, яка складається в умовах демократизації суспільного і державного життя. І це при тому, що саме в цих умовах методи і форми здійснення влади перетерплюють суттєву трансформацію, при якій змінюються як її акценти, так і власне її характеристики – влада виступає вже не як сполучення відносин "панування – підпорядкування", а як "оптимальне керівництво – компромісне підпорядкування" [14].

Таке положення, здається, актуалізує не тільки необхідність вироблення дефінітивного визначення публічної влади, але і його інтерпретацію з позицій модифікації якості самої влади, реалізованої в умовах "соціального партнерства" її суб'єктів [15].

Звичайно ж, влада, яка поширюється на всіх членів суспільства ("publіcum"), а не на окрему особистість, що володіє такою властивістю як загальність, носить суспільний характер, тобто є публічною. Ця влада поширюється по територіальному принципу, їй підкоряються всі, хто знаходиться на визначеній території. І в цьому змісті суспільна влада практично тотожна "публічної владі".

Треба помітити, що термін "публічна влада" тривалий час не використовувався у вітчизняній юридичній науці. К. Маркс і Ф. Энгельс у своїх творах вживали його стосовно до державно оформленого суспільства, визначаючи державну владу як "особливу публічну владу", яка володіє відмітними ознаками [16].

Пізніше В.І. Ленін у своїх роботах не застосовує термін "публічна влада", заміняючи його терміном "суспільна влада", навіть цитуючи К. Маркса і Ф. Энгельса [17].

Сучасні автори, зокрема Б.А. Страшун, етимологічно визначаючи "публічну владу" як владу суспільну, державну, офіційну, розуміють її термінологічно в декількох значеннях:

1. як систему повноважень по керуванню суспільними справами, забезпечувану в разі потреби примусовим виконанням рішень, які прийняті в здійснення цих повноважень;

2. в множині термін "публічна влада" в конституціях деяких держав, які переважно належать до романської системи права (наприклад, Іспанії), уживається для родового позначення органів державної влади й органів самоврядування, головним чином місцевого [18].

Далі, даючи структурну характеристику такої влади, названі автори відзначають, що в залежності від рівня управління публічна влада здійснюється або державою в особі її органів (державна влада), або самоврядними публічними корпораціями в особі їхніх органів у відношенні встановленого законом кола ведення (серед публічних корпорацій потрібно, насамперед, виділити територіальні – місцеве самоврядування). В окремих випадках акти публічної влади можуть прийматися прямим народним голосуванням на зборах громадян у невеликих громадах чи референдумом [19].

Інші автори, зокрема С.А. Авак'ян, додають останньому аспекту в легітимації і функціонуванні публічної влади вирішальне значення, фактично ототожнюючи її з народовладдям. Влада народу – це публічна влада: метою її здійснення є суспільне благо (інакше кажучи – публічний інтерес); вона звернена до всього суспільства і кожному його члену; всім доступна (кожна людина вправі брати участь у реалізації тих чи інших функцій і форм влади) [20].

У цьому зв'язку, представляється своєчасним і необхідним зробити акцент на нормативну основу народовладдя. Народовладдя, як приналежність всієї повноти влади народу, відображена в багатьох статтях Конституції України, насамперед – в ст. 5, відповідно до якої носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є її народ. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить винятково народу і не може бути узурповано державою, її органами чи посадовими особами. Ніхто не може узурпувати державну владу [21].

Народний суверенітет (суверенітет, верховенство народу) означає, по-перше, приналежність народу всієї повноти влади в даній країні, по-друге, можливість здійснення народом приналежної йому влади як прямо – безпосередньо, так і опосредованно – через органи державної влади й органи місцевого самоврядування. Таке структурування публічної влади через її здійснення народом за допомогою різних організаційних і організаційно-правових форм знайшло своє закріплення в ч. 2 ст. 5 Конституції України – "Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та місцевого самоврядування".

Таким чином, у залежності від суб'єкта здійснення публічної влади, можна констатувати, що вона здійснюється: народом у цілому, його частиною, яка проживає на відповідній території, обраними народом представниками, сформованими їм і створенними від останніх органами.

Отже, здійснювати народовладдя, реалізовувати публічну владу – значить, керувати справами суспільства, держави, окремих територій, об'єднань людей; діяти і домагатися бажаної поведінки (результату) в ім'я визначених цілей.

На думку С.А. Авак'яна, влада народу (публічна влада) здійснюється в трьох основних формах:

1. У формі державної влади, суть якої виражається в прийнятті актів (здійсненні дій), які мають державно-обов'язкову силу, які забезпечувані авторитетом, організаційними заходами, а якщо необхідно – то і примушенням з боку держави. На відміну від суспільної влади вона поширюється на всіх громадян. Державна влада здійснюється безпосередньо народом чи органами державної влади.

Вищим вираженням безпосереднього (прямого) здійснення державної влади народом в Україні є референдум (народне голосування), вибори єдиного органа законодавчої влади України (Верховної Ради України), а також глави держави – Президента України. При цьому органи державної влади, які здійснюють владу народу, поділяються на три види – органи законодавчої, виконавчої і судової гілок влади.

2. У формі суспільної влади як об'єднання окремих груп громадян (нерідко масових) всередині політичних партій, інших громадських організацій і рухів, релігійних громад, родини, трудових колективів, при проведенні спільних акцій (мітинги, збори, демонстраціє та ін.).

В Україні, згідно ст. 36 Конституції, громадяни України мають право на свободу об'єднання в політичні партії і громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод і задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних і інших інтересів, за винятком обмежень, установлених законом в інтересах національної безпеки і суспільного порядку, охорони здоров'я населення чи захисту прав і свобод інших людей.

Члени й учасники суспільних формувань, спільних акцій добровільно підкоряються колективно встановленим правилам, спираються на методи суспільного впливу. Навіть якщо тут і прибігають до примушення, то воно виходить не від держави і її органів. Воно складається лише в організаційних мірах, застосовуваних до визначених фізичних суб'єктів (виключення з об'єднання, громадські осуди і т.п. ).

3. Має місце змішана суспільно-державна форма у виді влади місцевого самоврядування. По переконанню С.А. Авак'яна, місцеве самоврядування – це форма народовладдя, яка забезпечує населенню можливість самостійно і під свою відповідальність вирішувати питання місцевого значення, тобто керувати своїм життям і справами на відповідній території. Воно реалізується на зборах (сходах) громадян за місцем їх проживання або на місцевих референдумах. Питання місцевого значення можуть вирішуватися обраними представницькими органами місцевого самоврядування і його посадовими особами.

С.А. Авак'ян вважає, що суспільна (недержавна) природа місцевого самоврядування виявляється тільки при рішенні їм питань чисто місцевого значення, хоча його рішення мають обов'язковий характер для населення на даній території. Разом з тим, відповідно до Конституції України (ч. 3 ст. 143), як і Конституції Російської Федерації (ч. 2 ст. 132) [22] органам місцевого самоврядування можуть надаватися окремі повноваження органів виконавчої влади. При їхньому здійсненні акти органів місцевого самоврядування забезпечуються державно-обов'язковою силою. Сукупне здійснення двох видів задач, на думку С.А. Авак'яна, і робить владу місцевого самоврядування змішаною суспільно-державною формою публічної влади народу [23].

З аналізу зазначеної системи структурування публічної влади можна зробити висновок про те, що вона здійснюється не тільки державою, але й іншими недержавними самоврядними системами. Звідси з неминучістю напрошується методологічний висновок, що система публічної влади є сукупність влади державної і влади самоврядувальної.

Необхідно, однак, мати на увазі, що при всій єдності публічної влади (задачі, мети) спостерігається суттєве розходження в її суб'єктному складі – якщо публічна державна влада виходить безпосередньо від держави і реалізується тільки при її прямій чи непрямій участі, то публично-самоврядувальна влада здійснюється спеціальним суб'єктом, який має спеціальний об'єкт управління й інші іманентні властивості, що характеризують таку владу саме як владу.

У цьому відношенні представляє прагматичний інтерес аналіз поняття "територіальний пристрій" ("територіальна організація") держави. На думку І.А. Алебастрової, він страждає суттєвим недоліком, тому що не дає представлення про те, що в рамках території багатьох сучасних держав існує не тільки влада самої держави, але і влада щодо відособлених частин його території, насамперед, як вона відзначає, суб'єктів федерації, автономних і муніципальних одиниць [24].

Тобто, фактично, уже навіть на теоретичному рівні не сприяє визначенню структурування публічної влади. Тому, як вона справедливо вважає, дане поняття можна використовувати лише тільки для характеристики влади самої держави, стосовно частин своєї території, але з її допомогою практично неможливо показати роль публічної влади самих цих територіальних частин території держави.

Разом з тим у підручнику "Конституційне (державне) право закордонних країн" за редакцією Б.А. Страшуна запропонований термін "територіальна організація публічної влади" [25]. І хоча його дефінітивне визначення в підручнику не дається, у змісті ж відповідної глави розглядаються питання взаємин між державною владою в цілому і владою окремих частин її території, а також пристрій публічної влади в територіальних одиницях держави (суб'єктах федерації, в автономних одиницях і на локальному рівні).

Представляється, що при такому "наповненні" поняття "територіальна організація публічної влади" перетворюється в конгломерат різнорідних явищ, які мають, стосовно до проблематики початого дослідження, як позитивний, так і негативний аспекти. Позитив бачиться, насамперед, в тому, що проблема знаходить своє вираження у виді структурування вертикальних взаємин між різними рівнями публічної влади, а негатив – в тому, що вона штучно об'єднана з проблематикою горизонтальних зв'язків, що складаються між різними елементами публічної влади одного рівня.

Крім того, поняття "територіальна організація публічної влади" без указівки про те, що мова йде про її організацію всередині держави, породжує помилкове враження про те, що їм охоплюються і міжнародно-правові аспекти організації публічної влади (дійсно, міждержавні об'єднання здійснюють ряд функції публічної влади).

Звідси, представляється, що найбільш оптимальним для характеристики територіального аспекту організації влади усередині кожної окремо взятої країни є поняття "територіальна організація (чи територіальний пристрій) публічної влади в державі" за умовою його розмежування з поняттям "органи публічної влади в державі", включивши в перше з них систему вертикальних відносин публічної влади, які існують у рамках тієї чи іншої держави, а в друге – систему організації і взаємин між різними гілками публічної влади на кожнім з її рівнів, тобто самої держави, суб'єктів федерації, автономних утворень, місцевих територіальних одиниць і інших територіальних утворень, що входять до складу території даної держави.

Таким чином, територіальний пристрій (територіальна організація) публічної влади в державі можна трактувати як систему взаємин між різними рівнями публічної влади в державі, тобто державою в цілому й окремими частинами її території, а точніше – між центральною владою держави і владою її різних територіальних складових, а також між владою самих цих територіальних частин держави. Поняття ж "територіальна організація держави", як правильно відзначає І.А. Алебастрова, треба розуміти лише як елемент більш широкої категорії "територіальна організація публічної влади в державі" і мати на увазі під ним систему взаємовідносин, що складається між державою в цілому і найбільш великими частинами її території, на які вона безпосередньо поділяється [26].

Слід зазначити, що всі названі вище поняття, які зв'язані з характеристикою взаємовідносин різних рівнів публічної влади в межах території держави, є в основному доктринальними і мають переважно теоретичний характер, тому що конституції і законодавство держав світу використовують їх досить рідко. Серед малочисленних прикладів сучасного закордонного досвіду їхнього офіційного застосування можна назвати Конституцію Польщі 1997 року, яка говорить про те, що "територіальний устрій Польської Республіки забезпечує децентралізацію публічної влади" (ст. 15) [27]. Розділ восьмий Конституції Іспанії 1978 року називається "Про територіальний устрій держави" [28], а розділ третій Конституції Бразилії 1988 року, який регламентує питання устрою території країни, – "Про організацію держави" [29].

У цьому відношенні треба вказати, що хоча розділ ІX Конституції України і носить найменування "Територіальний устрій України", він не містить у собі закріплення взаємовідносин різних рівнів публічної влади в межах території держави, обмежуючись лише вказівкою принципів територіального устрою і закріпленням його адміністративно-територіальної системи, по суті, на макро- і мезоуровнях (центри – області, Автономна Республіка Крим). Тому організацію публічної влади в сучасній Україні можна представити тільки на основі систематичного тлумачення конституційних правоположень з використанням, для зручності, відомої класичної ідеї Ш.-Л. Монтеск'є "про поділ влади", у наступному виді:

1. центральна (державна влада), яка здійснюється за принципом її розподілу на три самостійні гілки – законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6 Конституції України);

2. місцева влада, здійснювана шляхом виділення державної (виконавчої) (ст. 118 Конституції) і самоврядувальної, котра, у свою чергу, має два види (рівня) – представницьку і виконавчу (ст. 140 Конституції).

Стосовно до предмета дослідження необхідно усвідомлювати, що як сам сенс, так і суб'єктно-функціональна характеристика місцевого самоврядування мають домінуюче, інструментально-методологічне значення для повного і всебічного дослідження як організації публічної влади в державі в цілому, так і в її організації на місцях. Адже місцеве самоврядування є не тільки носієм, але й основною організаційною й організаційно-правовою формою прояви і функціонування публічної самоуправлінської влади.

В становленні і функціонуванні як самої публічної влади, так і її самоврядувальної гілки важливе значення грає дихотомічні взаємовідносини влади і закону. Як відзначає Ю.А. Тихомиров, у перебудові суспільства ці два явища привертають найбільшу увагу. І в цьому немає нічого дивного, тому що перетворення влади і владовідношень завжди було найважливішою задачею революції. Він виділяє в цьому процесі визначену систему інтересів:

а) інтерес до справді народного характеру влади, не відчужуваної від суспільства, як у минулі роки;

б) усвідомлюваний багатьма громадянами інтерес до нової ролі закону, оскільки саме закон створює стабільний порядок у суспільстві і демократичні процедури, захищає особистість [30].


Литература:

См.: Матузов Н.И., Малько А.В. Теория государства и права.

– М.: Юристъ, 1997. – С. 43.

Общая теория государства и права. Академический курс в 2-х томах / Отв. ред. М.Н. Марченко. – Т. 1. Теория государства. – М.: Зерцало, 1998. – С. 94.

Конституционное право. Энциклопедический словарь. – М.: Норма, 2000. – С. 94.

Маркс К. и Энгельс Ф. Соч. – Т. XVI. – Ч. I. – С. 146.

Тацит. История. – Кн.4. – М., 1956. – С. 312.

Степанов И.М. Советская государственная власть. – М.: Наука, 1970. – С.13.

Коркунов Н.М. Русское государственное право. – С.Пб, 1909. – С. 24.

Матузов Н.И., Малько А.В. Теория государства и права.

– М.: Юристъ, 1997. – С. 43.

Тихонова Є. Державна влада та її конституційне закріплення // Проблеми реформування державної влади: конституційні та управлінські аспекти: Тези доп. і наук. повідомлень. – К., 1995. – С. 42.

Матузов Н.И., Малько А.В. Теория государства и права. – М.: Юристъ, 1997. – С. 44.

Конституционное право: Ученик / Отв. ред. А.Е. Козлов. – М.: изд-во БЕК, 1996. – С. 137.

См.: Авакьян С.А. Политическая власть // Конституционное право. Энциклопедический словарь. – М.: Норма, 2000. – С. 425.

Там же. – С. 426.

Крусян А.Р. Взаимодействие местных органов исполнительной власти и органов местного самоуправления в Украине // Дисс. канд. юрид. Наук. – Одесса, 1999. – С. 15.

Баймуратов М.А., Григорьев В.А. Муниципальная власть: актуальные проблемы становления и развития в Украине. – Одесса: Юрид. лит., 2003. – С. 10, 11. (Баймуратов М.О., Григор’эв В.А. Мунiципальна влада: актуальнi проблеми становлення и развитку в Украiнi. – Одеса: Юрид. лiт., 2003. – С.11.)

Ленин В.И. Государство и революція // Полн.собр. соч. – Т. 33.

– 433 с.

Там же. – С. 373-374.

Страшун Б.А. Публичная власть // Конституционное право: Словарь / Отв. ред. В.В. Маклаков. – М.: Юристъ, 2001. – С. 404.

Там же.

Авакьян С. Народовластие // Конституционное право: Энциклопедический словар / Отв. ред. С.А. Авакьян. – М.: Норма, 2000. – С. 373.

Конституция Украины 1996 года // Відомости Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

Конституция Российской Федерации 1993 года. – М., 1993. – С. 56.

Авакьян С. Народовластие // Конституционное право: Энциклопедический словар / Отв. ред. С.А. Авакьян. – М.: Норма, 2000. – С. 375.

Алебастрова И.А. Конституционное право зарубежных стран: Учебное пособие. – М.: Юрайт, 2001. – С. 128.

Конституционное (государственное) право зарубежных стран. Общая часть / Отв. ред. Б.А. Страшун: В 2 т. 3-е изд. – М.: БЕК, 1999. – Т. 1. – С. 683.

Алебастрова И.А. Указ соч. – С. 129.

Конституция Республики Польша 1997 года. – Варшава: Из-во Сейма, 1997. – С. 8.

Конституции государств Европейского Союза. – М.: Инфра-М, 1997. – С. 401.

Конституция Федеративной Республики Бразилія // Конституции государств мира. – CD ROM.

Тихомиров Ю.А. Публичное право. – М.: из-во БЕК, 1995. – С. 93.



Аннотация


Григорьев В.А. Идейные и институциональные истоки публичной власти в Украине. – Статья.

Данная статья посвящена идейным и институциональным истокам публичногй власти в Украине. Сегодня в научной литературе нет одинакового понимания и толкования термина “публичной власти”. Ее, как правило, рассматривают в качестве одного из важнейших признаков государства, а иногда – даже в качестве синонима государства. Но, несмотря на подобные расхождения, все авторы едины в том, что наличие публичной власти имеет принципиальный характер для любой государственной организации, качественно отличающейся от догосударственной, первообщинной организации общества.

Автор отмечает, что в условиях первобытного строя власть имела общественный характер. А в условиях демократизации общественной и государственной жизни публичная власть отождествляется с властью политической, обладающей полномочиями и осуществляющей деятельность по управлению обществом и государством. Таким образом, автор приходит к выводу, что общественная власть, возникшая и укрепившаяся в условиях первобытного общества, трансформировалась в публичную власть, которая существует сегодня в каждом государстве.


Григорьев В.А. – кандидат юридических наук,

преподаватель кафедры Конституционного права

Одесской национальной юридической академии


^ Идейные и институциональные истоки

публичной власти в Украине


Власть следует рассматривать, как неотъемлемое свойство политически организованного общества. Политическая и юридическая науки подробно анализируют вопросы сущности власти, её природы как особого феномена, обладающего своими специфическими внутренними чертами. При определении власти следует учитывать множественность ее проявлений (форм). Традиционно различают: родоплеменную власть, власть общины, родительскую, церковную, политическую (государственную), экономическую, власть различных общественных объединений [1]. Каждая из этих разновидностей власти отличается специфическими свойствами и особенностями. Но существуют общие черты, синтез которых позволяет отнести все данные виды к общественной, социальной власти, определить и дать ей характеристику как общей социальной категории.

Мыслители, государственные и политические деятели прошлого и настоящего в своих суждениях о государстве, так или иначе, но всегда акцентировали внимание на его особенностях и основных чертах. А подавляющее большинство из них, отличая государственную организацию социальной жизни от догосударственной или негосударственной (например, общественные объединения, политические партии), отмечали наличие выделенного из общества и нередко стоящего над ним аппарата власти и управления. Этот аппарат состоит из особого слоя людей, основным занятием которых является выполнение властных и управленческих функций. Они не производят непосредственно ни материальных, ни духовных благ, а занимаются лишь управлением социально значимыми делами. Свои должности такие люди занимают путем избрания, назначения, наследования или замещения. Основными составными частями управленческого аппарата являются органы государственной власти и государственного управления, судебные органы, органы прокуратуры и другие, где первичным звеном государственного аппарата выступает государственный орган (орган государства).

Особенностью государства является наличие, наряду с аппаратом власти и управления, аппарата принуждения. Он состоит из особых отрядов вооруженных людей в виде армии, полиции, разведки, контрразведки, а также в виде всякого рода принудительных учреждений (тюрьмы и т.п.). Именно этот симбиоз аппарата управления с особыми отрядами вооруженных людей в литературе нередко называют публичной властью, придавая ей первостепенное значение [2].

В научной литературе нет одинакового понимания и толкования термина “публичной власти”. Как правило, ее рассматривают в качестве одного из важнейших признаков государства. Иногда – даже в качестве синонима государства. Но, несмотря на подобные расхождения, все авторы едины в том, что наличие публичной власти имеет принципиальный характер для любой государственной организации, качественно отличающейся от догосударственной, первообщинной организации общества. Кроме того, они напрямую связывали реализацию публичной власти с осуществлением собственно власти – возможности управлять, командовать, распоряжаться людьми, материальными объектами, территориями посредством авторитета, слова, акта, действия, в том числе принуждения [3].

В условиях первобытного строя власть имела общественный характер. Она целиком и полностью совпадала непосредственно с населением. В обществе не было людей, которые бы не занимались производительным трудом, а только властвовали и управляли. Производительный труд органически сочетался и совмещался с управленческим трудом. Властные функции по управ­лению делами рода, племени, союза племен, фратрии и других объ­единений, существовавших в рамках первобытно-общинного строя, осуществлялись не выделяющимися из общества и не ставящими себя над ним людьми, как это имеет место в условиях государст­венной организации, а непосредственно самими, занятыми произ­водительным трудом взрослыми членами этого общества.

Тогда, властные функции осуществлялись как через систему орга­нов самоуправления — советы родов, фратрий, племен и др., так и непосредственно, путем участия в собраниях родовых и иных объединений. Старейшины родов, военачальники, жрецы и другие лица, осуществлявшие властные функции, были выборными и сменяемыми. Они избирались из числа самых уважаемых членов рода. В отличие от государственных чиновников, за которыми стоит государство с его разветвленным аппаратом и принудительными органами, любой вождь, жрец или старейшина рода опирался лишь на моральный авторитет, уважение и поддержку со стороны членов этого объединения.

Однако, общественная власть, возникшая и укрепившаяся в условиях первобытного общества, основанного на материальном и социаль­ном равенстве всех его членов, уже не могла функционировать и на более поздних этапах, в условиях расколотого по материальному и другим признакам общества на имущие и неимущие классы, соци­альные слои и группы. Эта власть неизбежно должна была трансформироваться в публичную власть, которая, как отмечается в научной литературе, существует в каждом государстве. И она состоит не только из вооруженных людей, но и из вещественных придатков, тюрем и принудительных учреждений всякого рода, которые были неизвестны родовому обществу. Эта власть может быть весьма незначительной, почти незаметной в обществах с еще неразвитыми классовыми противоречиями, но она усиливается по мере того, как обостряются классовые противоре­чия государства и по мере того, как соприкасающиеся между собою государства становятся больше и населеннее [4].

Говоря о социальной роли публичной власти, необходимо отметить, что, распространяясь и охватывая своими велениями все общество, она всегда и во всех государствах обслуживала в первую очередь интересы господствующих кругов. При этом она неизменно выступала между противостоящими друг другу классами в вид