Реферат: Бухгалтерський облік та аудит фінанси

бухгалтерський облік та аудит. фінанси


УДК 336.221.26

О.В. Білоцький, магістрант, V курс, гр. ФМ-1, ОФФ

Науковий керівник – д.е.н., проф. Мошенський С.З.

Житомирський державний технологічний університет


ПРОБЛЕМИ ВЗАЄМОВІДНОСИН МІЖ КОНТРОЛЮЮЧИМИ ОРГАНАМИ
ТА ПЛАТНИКАМИ ПОДАТКІВ


Д
© О.В. Білоцький, 2011
осліджуючи державну податкову політику, а також визначаючи пріоритетність її окремих напрямів, неможливо не звернути уваги, що особливістю системи оподаткування є численні конфлікти і протистояння між контролюючими органами у сфері оподаткування та платниками податків.

Аналізуючи об’єктивні умови, що сприяють виникненню та загостренню таких конфліктних ситуацій, слід зауважити, що останні зумовлені цілим рядом причин, серед яких, насамперед, слід виділити низький рівень податкової культури та відсутність податкової свідомості у вітчизняних платників податків.

Розглядаючи питання податкової свідомості, слід зауважити, що її відсутність у вітчизняних платників податків зумовлена, насамперед, радянським досвідом справляння податків. Загальновідомо, що в соціалістичній системі господарювання процес адміністрування податків був надзвичайно простим і не потребував турботи з боку держави щодо формування та підвищення рівня свідомості платників податків у цій сфері. Завдяки такому підходу з боку держави до формування податкової свідомості платники податків на цьому етапі розвитку податкових правовідносин не мають історичного досвіду суспільної свідомості, відповідних податкових традицій, а їх податковий менталітет характеризується схильністю лише до примусової сплати податків.

Аналізуючи сучасний етап податкової ситуації в Україні, можна зауважити, що методи роботи контролюючих органів у сфері оподаткування взагалі та податкових органів зокрема характеризуються певною однобокістю, яка розрахована лише на примусове адміністрування податкових платежів. Щодо методів, спрямованих на прищеплення та розвиток у платників податків податкової свідомості, орієнтованої на добровільне обчислення та сплату податків до бюджетів усіх рівнів, то їм, на жаль, не приділяється належної уваги в роботі контролюючих органів у сфері оподаткування.

Досвід розвинених країн світу переконливо свідчить, що затрати на забезпечення оптимального рівня свідомості, яка спрямована на добровільну сплату податкових платежів, значно нижчі від затрат на забезпечення примусового адміністрування податків. Так, наприклад, у Сполучених Штатах Америки 90 % усіх податкових надходжень сплачуються добровільно.

Щодо податкової культури вітчизняних платників податків, то її низький рівень зумовлений насамперед, постійними та численними змінами в податковому законодавстві, з одного боку, і відсутністю завчасної поінформованості платників про очікувані податкові зміни – з іншого. Статистика розгляду податкових правопорушень свідчить, що велика кількість зареєстрованих правопорушень у сфері оподаткування була вчинена не з корисливих мотивів та з метою ухилення від сплати податків, а через непоінформованість платників податків заздалегідь про майбутні зміни у податковому законодавстві.

Треба додати, що однією з причин, яка сприяє виникненню конфліктів між платниками податків та контролюючими органами у сфері оподаткування, є також мотивація роботи останніх, яку можна сформулювати у вигляді тези “взяти максимальні гроші сьогодні за будь-яку ціну”, а ефективність їх роботи визначається кількістю та обсягами штрафів.

Така мотивація роботи контролюючих органів у сфері оподаткування і відповідне оцінювання рівня ефективності їх роботи (кількість штрафних санкцій за результатами здійснених перевірок), а також процедури та правила їх діяльності не відповідають сучасному стану, а тим більше перспективам економічного розвитку, оскільки не тільки не сприяють налагодженню партнерських взаємин з платниками податків, а, навпаки, породжують і стимулюють численні конфлікти.

З огляду на це основним завданням роботи контролюючих органів у сфері оподаткування повинен стати контроль за дотриманням податкового законодавства, при здійсненні якого необхідно усвідомлювати, що бюджет поповнюють лише платники податків і аж ніяк не державні контролюючі органи у сфері оподаткування. У випадку усвідомлення цієї життєвої істини стає очевидним той факт, що в разі закриття та розорення підприємства внаслідок роботи відповідних державних органів бюджет завжди втрачає. Навіть у випадку, коли констатується одноразове надходження до бюджету великих сум, втрачається назавжди перспектива отримання податків від певного підприємства.

Неабияке значення для вирішення проблеми гармонізації відносин між контролюючими органами у сфері оподаткування та платниками податків має правова регламентація організаційних засад податкового контролю.

Контроль за сплатою обов’язкових платежів є необхідним організаційно-правовим засобом адміністрування у будь-якій промислово розвиненій країні.

Податкова служба повинна своєчасно забезпечувати громадян об’єктивною та різнобічною інформацією про свою діяльність, спрямовану на виконання державних завдань. Один з важливих аспектів стратегії створення позитивного іміджу податкової служби охоплює оновлення змісту, форм та методів масово-роз’яснювальної роботи, яка сьогодні повинна стати головним інструментом і взяти на себе основну роль в активізації людського чинника, особливо великої аудиторії платників податків і зборів, формуванні податкової культури, мобілізації їх на високопродуктивну працю для повнішого задоволення власних потреб та зміцнення економіки держави.

Основна мета соціально-інформаційної діяльності щодо державної податкової служби – створити в громадській думці сприятливе, доброзичливе або хоча б толерантне ставлення до неї. На формування громадської думки, крім зусиль Державної податкової служби, одночасно впливають незалежні від неї інформаційні сигнали, насамперед – через посередництво засобів масової інформації.

Розроблення нової стратегії організації роботи зі зв’язків з громадськістю, які за своїм призначенням мають сприяти гармонізації взаємин між державою та суспільством, зумовлене потребою підвищення ефективності цього важливого для Державної податкової служби напряму діяльності, забезпечення єдиних підходів у її здійсненні органами Державної податкової служби усіх рівнів.

На сьогодні варто приділити більше уваги роботі податкових органів з платниками податків у таких напрямках: організація навчання платників податків і працівників податкових органів з питань застосування податкового законодавства; інформування платників податків про податкове законодавство; формування податкової культури населення та платників податків; роз’яснення нормативно-правових актів про податки, збори, обов’язкові платежі й неоподатковувані доходи, що сплачуються до бюджетів та державних цільових фондів.

Масово-роз’яснювальна робота в сучасних умовах повинна досягти якісно нового змісту та стану, спираючись на дані таких наук про людину, як психологія та педагогіка. Звідси й її вирішальне значення щодо максимально позитивного впливу на платників податків.

Найоперативнішою формою роботи з платниками податків є відповіді на листи, телефонні дзвінки, особисті звернення платників податків до податкових органів, індивідуальні консультації тощо.

Для забезпечення виконання реального курсу держави в створенні належного податкового клімату, доведення до громадян країни їх основних конституційних обов’язків щодо своєчасної та повної сплати належних державі податків необхідне створення особливих умов реалізації таких планів, а саме поступовість і виваженість для впровадження перелічених вище пропозицій.

Однією з важливих умов є створення такої податкової служби, яку б підтримувало суспільство і яка б спиралася на визначені в податковому законодавстві правові норми відносин між платниками податків та податковою службою, неупереджено ставилася до добросовісних платників податків та ефективно застосовувала заходи і санкції щодо випадків ухилення від сплати податків.

УДК 330

А.А. Болух, аспір.

Науковий керівник – д.е.н., проф. Малюга Н.М.

Житомирський державний технологічний університет


^ ІЄРАРХІЧНА КЛАСИФІКАЦІЯ ЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
ЯК ПЕРЕДУМОВА ВИЗНАЧЕННЯ
ПРЕДМЕТНОЇ ОБЛАСТІ КОНТРОЛЮ


Без здійснення контролю неможливо уявити діяльність будь-якого підприємства, установи чи організації. Процес створення та функціонування системи контролю умовно можна поділити на декілька етапів: прийняття рішення про створення системи контролю; розробка структури служби контролю, методологічне забезпечення суб’єктів контролю, визначення предметів і об’єктів контролю, формування контрольної служби; власне здійснення контролю; оцінка діяльності контрольної служби на підприємстві, використання результатів контролю в прийнятті управлінських рішень.

Оскільки всі підприємства, установи та організації є унікальними системами зі своїми, характерними лише для них, особливостями, неможливим є створення універсальних рекомендацій, які дозволять за єдиним шаблоном створювати системи контролю на підприємствах. Усі підприємства повинні визначити вид господарської діяльності, який вони провадять. Це затверджується в установчих документах.

В Україні є такі класифікатори: Класифікатор видів економічної діяльності (КВЕД), Державний класифікатор продукції та послуг (ДКПП), Український класифікатор товарів зовнішньоекономічної діяльності (УКТ ЗЕД).

Оскільки підприємства з ідентичними видами діяльності мають подібні виробничі цикли, є можливим створення методичних рекомендацій з організації та здійснення внутрішнього контролю на підприємствах однієї галузі або підприємствах, які провадять один вид господарської діяльності. Зокрема, створення рекомендацій з використанням державних класифікацій як основи дозволить чітко визначити предметну область внутрішнього контролю на підприємстві.

Тому на значну увагу заслуговує дослідження різних видів класифікацій та екстраполяція їх ознак на інші галузі знань.





© А.А. Болух, 2011

Зараз спостерігається розвиток міжнародних економічних відносин, інтернаціоналізація економік, наявність транснаціональних компаній, що зумовлює необхідність гармонізації та уніфікації нормативної документації різних країн. Це чітко прослідковується на класифікаціях – три рівні класифікацій (світовий, європейський запроваджуються на європейському рівні й уже потім впроваджуються на національному рівні). Це проілюстровано на рисунку 1.

Окрім ієрархічних зв’язків між класифікаціями різних рівнів, між ними існує тісний взаємозв’язок на одному рівні, що полегшує роботу суб’єктів, які пов’язані з формуванням інформації, та користувачів такою інформацією.

Узагальнюючи вказане вище, можна сказати, що рекомендації щодо здійснення внутрішнього контролю актуально формувати на основі існуючих класифікацій, оскільки класифікації взаємоузгоджені на різних рівнях (світовому, європейському, національному), їх можна використовувати при здійсненні контролю в транснаціональних корпораціях, а результати контролю будуть мати цінність і для власників-нерезидентів.


УДК 657.411.8

^ М.В. Борейко, магістрант

Науковий керівник – к.е.н., доц. Панченко І.А.

Житомирський державний технологічний університет


Еволюція підходів до розподілу прибутку


В умовах товарно-грошових відносин основним показником, що характеризує кінцевий результат діяльності підприємства, є прибуток. З прибутком підприємства пов’язане вирішення важливих соціальних, економічних, політичних, етичних проблем суспільства як на мікро-, так і на макрорівні.

На сьогодні система розподілу прибутку на підприємствах побудована неефективно. Це пов’язано з тим, що законодавство регулює питання розподілу прибутку лише для підприємств державної форми власності. Законодавче регулювання розподілу прибутку для підприємств приватної та колективної форм власності обмежується визначенням виплат учасникам у вигляді дивідендів і створенням та поповненням резервного фонду підприємства. Пріоритетними напрямами розподілу та використання прибутку для підприємств приватної форми власності є напрями, передбачені установчими документами, а також визначені за рішенням керівників (власників) підприємства. Тому дуже часто прибуток, що залишається у розпорядженні власників, використовується нераціонально. Визначені напрями розподілу прибутку не враховують фактори виробництва, які брали участь у його формуванні. Це, насамперед, стосується людського капіталу як важливої складової такого фактора виробництва, як капітал.

Погляди на еволюцію факторів виробництва, які мають вплив на формування прибутку та визначають напрями його розподілу, від початку зародження людства до сьогодення зазнали значних змін. Від початку розвитку економіки праця залишалася основним фактором виробництва, який впливає на формування прибутку, проте даному фактору виробництва не відводиться належного місця у системі розподілу прибутку. З розвитком товарного виробництва, появою нових засобів виробництва роль людського фактора у формуванні фінансового результату не змінилася, адже засоби виробництва, земля, як зазначалося, самі собою прибутку не створюють. Зокрема, прибуток створює праця, що витрачається на покращання якості землі, її родючості. Стосовно засобів виробництва, то за сучасних умов значної фондо- й енергоозброєності праці, ні праця, будучи відокремленою від засобів виробництва, ні засоби виробництва, відокремлені від праці, прибутку не створюють. Прибуток створюється в результаті поєднання вказаних вище факторів.

Змін зазнав такий фактор виробництва, як капітал. Якщо класики політичної економії у
XVIII ст. визначали дане поняття як сукупність засобів виробництва, які приносять дохід (фізичний капітал), то сучасні вчені отримання прибутку пов’язують не лише з речовими факторами виробництва, а й з особистими, людськими факторами (людський капітал). До них належать надбані знання, звички, енергія людей, а інвестиціями в людський капітал називають затрати на здобуття освіти, інформації, кваліфікації. У XXІ ст. людський капітал повинен враховувати не тільки вміння користуватися засобами виробництва й наявність фінансових ресурсів для ведення підприємницької діяльності, а й наявність здібностей, таланту. Саме в цей час з’являється поняття «ризикового прибутку», це пов’язано з тим, що підприємницька діяльність здійснюється за умов ризику й невизначеності, які притаманні сучасному ринковому середовищу.

Прибуток створюється не лише працею найманих робітників у сфері матеріального виробництва. До працівників також належать великий штат менеджерів різних ланок (вищої, середньої, нижчої), наукові працівники, спеціалісти, зайняті збором, обробкою і наданням інформації.

Оскільки в первісному суспільстві основним фактором виробництва була земля, то отриманий прибуток із землі, власного господарства використовувався на власні потреби господарів, розширення їхнього господарства. В сучасних умовах прибуток формується за рахунок підприємницьких здібностей, праці персоналу, капіталу учасників, а отже, розподіл має здійснюватися відповідно на інновації, модернізацію виробничого процесу, заробітну плату персоналу, поповнення фондів підприємства.

Отже, система розподілу прибутку потребує нових підходів. Сучасними факторами формування прибутку є не тільки засоби праці та капітал, але й підприємницькі здібності, що поєднують у собі працю та вміння йти на ризик.


© М.В. Борейко, 2011

УДК 657

Ю.В. Борисейко, аспір.

Науковий керівник – к.е.н., доц. Остап’юк Н.А.

Житомирський державний технологічний університет


^ НЕГОСПОДАРСЬКІ ДОХОДИ: МЕХАНІЗМ ЗНИЖЕННЯ ПОДАТКОВОГО ТИСКУ
ТА ПІДВИЩЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ ЗАХИЩЕНОСТІ ПРАЦІВНИКІВ


При аналізі господарської діяльності підприємств встановлено, що в структурі доходів підприємств вирізняються доходи, які, виходячи з їх змісту, необхідно відносити до негосподарських. Визначення операцій, що формують негосподарські доходи, є принциповим для оподаткування.

В процедурах оподаткування підприємства виокремлюють поняття господарської діяльності, тобто виправданим є визнання негосподарської діяльності.

Відповідно до пп. 14.1.36 Податкового кодексу України, під господарською діяльністю розуміється діяльність особи, що пов’язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і яка проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема за договорами комісії, доручення та агентськими договорами. З визначення господарської діяльності випливає, що це будь-яка діяльність, кінцевим результатом якої є отримання доходу.

Господарська діяльність отримує своє трактування й в інших законодавчих документах. Так, відповідно до Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність”, господарська діяльність – будь-яка діяльність, в тому числі підприємницька, пов’язана з виробництвом і обміном матеріальних та нематеріальних благ, що виступають у формі товару. Дане визначення більш вузьке, оскільки господарська діяльність обмежується лише виробництвом і обміном, поза увагою залишаються одержані штрафи, пені, неустойки, які, відповідно до зазначеного вище визначення, не є господарською діяльністю, хоча з метою оподаткування такі доходи все ж таки вважаються господарською діяльністю, так само, як і дохід від відновлення корисності. Ці операції не відповідають принципам процесу обміну, а відтак, не є господарською, діяльністю, відповідно до Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність”. Фактично аналогічним є визначення відповідно до Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності”, згідно з яким господарська діяльність – будь-яка діяльність, у тому числі підприємницька, юридичних осіб, а також фізичних осіб-підприємців, пов’язана з виробництвом (виготовленням) продукції, торгівлею, наданням послуг, виконанням робіт. На відміну від визначення в Законі України “Про зовнішньоекономічну діяльність”, дане трактування господарської діяльності ширше, проте так само не містить доходи від отримання штрафів, пені, неустойки, від відшкодування раніше списаних активів тощо.

Закон України “Про оподаткування прибутку підприємств”, відповідно до прикінцевих положень ПКУ, діє до 1 квітня 2011 р. та визначає як господарську будь-яку діяльність особи, спрямовану на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формі, у разі, коли безпосередня участь такої особи в організації цієї діяльності є регулярною, постійною та суттєвою.

Недосконалим, проте найбільш вдалим є визначення господарської діяльності, наведене в Законі України “Про оподаткування прибутку підприємств”, оскільки, відповідно до нього, до господарської діяльності належать всі доходи, отримані в результаті звичайної діяльності, та виключаються доходи, отримані в результаті діяльності надзвичайної, оскільки участь суб’єкта господарювання в організації такої діяльності не є регулярною, постійною та суттєвою, хоча такі доходи включаються до бази оподаткування, а відтак, отримані в результаті господарської діяльності.

Визначення негосподарської діяльності в даних законах, так само, як і в інших нормативно-правових документах, відсутнє. Через це неможливо стверджувати остаточно, що включається до негосподарської діяльності. Можна зауважити лише те, що всі доходи, які отримує підприємство, належать до господарської діяльності з метою оподаткування, на відміну від витрат, які з метою оподаткування належать до бази оподаткування, лише в тому випадку, якщо вони здійснені в межах господарської діяльності підприємства безпосередньо на господарські потреби. Отже, існування витрат, які не враховуються при оподаткуванні, зумовило виділення доходів, які не належать до господарської діяльності, до таких доходів варто віднести:

– доходи, отримані від реалізації основних фондів та товарно-матеріальних цінностей, витрати на придбання яких визнано такими, що не пов’язані з господарською діяльністю;

–
© Ю.В. Борисейко, 2011
безоплатне отримання основних фондів та товарно-матеріальних цінностей;

– суми штрафів та/або неустойки чи пені, фактично одержані за рішенням сторін договору або відповідних державних органів, суду.

Так ці доходи пропонується вважати негосподарськими і звільнити від оподаткування лише за умови, що прибуток від здійснення такої діяльності буде спрямований на соціальний захист працівників такого суб’єкта господарювання, а саме:

– збільшення матеріального заохочення роботи працівників як метод мотивації праці, отже, збільшення її продуктивності;

– створення безпечних умов праці для працівників;

– запровадження необхідних заходів щодо охорони праці та соціального захисту працівників;

– забезпечення працівників та членів їх сімей прожитковим мінімумом матеріальних засобів у разі безробіття, втрати або зниження доходу внаслідок хвороби, народження дитини, нещасного випадку в побуті, виробничої травми або професійного захворювання, інвалідності, старості, втрати годувальника тощо.

Такі операції потребують контролю з боку держави і власників. Для відображення цих операцій пропонуємо ввести такі субрахунки в план рахунків бухгалтерського обліку:

795 “Результати негосподарської діяльності” для відображення доходів і витрат, яких зазнали в результаті негосподарської діяльності;

445 “Прибуток негосподарської діяльності” для відображення прибутку, отриманого в результаті негосподарської діяльності, причому використання такого прибутку можливе лише на соціальні цілі.

Для кращого розуміння зазначеного вище наведемо приклад: підприємство роздрібної торгівлі 01.08.2008 р. придбало в кабінет директора антикварний годинник, вартість якого становила 4500,00 грн., без ПДВ. 25.09.2010 р. вирішено реалізувати даний годинник, вартість реалізації становила 7000,00 грн., сума нарахованого зносу, відповідно до П(С)БО, становила 590,00 грн.

Таблиця 1

Порядок відображення в бухгалтерському обліку негосподарського прибутку



№ з/п

Зміст господарської операції

Сума

Д-т

К-т

Зобов’язання з ПП

ВД

ВВ

Аморт.

Серпень 2008 р.–серпень 2010 р.

1.

Придбано годинник в кабінет директора. Витрати на придбання не пов’язані з господарською діяльністю

5400,00

106

631

–

–

–

2.

Нараховано амортизацію відповідно до П(С)БО на основні фонди, витрати на придбання яких визнано такими, що не пов’язані з господарською діяльністю

590,00

949

131

–

–

Негосподарська діяльність

3.

Списано витрати на фінансові результати від негосподарської діяльності

590,00

792

949

–

–

–

Вересень 2010 р.

4.

Переведено годинник до складу необоротних активів, утримуваних для продажу, витрати на придбання якого визнано витратами, які не пов’язані з господарською діяльністю

4810,00

286

106

–

–

–

5.

Списано знос основних фондів, які планується реалізувати, витрати на придбання яких визнано такими, що не пов’язані з господарською діяльністю

590,00

131

106

–

–

–

6.

Відображено дохід від реалізації основних фондів, витрати на придбання яких визнано такими, що не пов’язані з господарською діяльністю

7000,00

361

712

Негоспо-дарська діяль-ність

–

–

7.

Списано дохід на фінансові результати від негосподарської діяльності

7000,00

712

795

–

–

–

8.

Відображено собівартість реалізованих основних фондів, витрати на придбання яких визнано такими, що не пов’язані з господарською діяльністю

4810,00

943

286

–

Негоспо-дарська діяль-ність

–

9.

Списано витрати на фінансові результати від негосподарської діяльності

2190,00

795

943

–

–

–

10.

Визначено фінансовий результат від негосподарської діяльності – прибуток

2190,00

795

445

–

–

–




Використано прибуток від негосподарської діяльності для збільшення матеріального заохочення працівників

2190,00

445

477

–

–

–


Таким чином, звільнення від оподаткування для таких операцій є кроком для покращання соціальної захищеності працівників, а відтак, соціальної спрямованості обліку. Це потребує наукового обґрунтування, на що спрямовані подальші дослідження.

УДК 336

^ С.В. Борисюк, студ., IV курс, гр. ФК-9, ОФФ

Науковий керівник – к.е.н., доц. Литвинчук І.В.

Житомирський державний технологічний університет


^ ШЛЯХИ ЗМІЦНЕННЯ ДОХІДНОЇ БАЗИ
ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ


Ефективність фінансової системи досягається за умови забезпечення фінансової самостійності та стабільності соціально-економічного розвитку окремої території, що, в свою чергу, залежить від якості виконання покладених на органи місцевого самоврядування функцій.

Фінансовою базою місцевого самоврядування є місцеві бюджети. Зазвичай особлива увага приділяється саме дохідній частині місцевого бюджету, оскільки за її рахунок фінансуються видатки відповідного бюджету. А тому збільшення надходжень до місцевого бюджету з одночасним забезпеченням фінансової незалежності місцевого самоврядування є досить актуальним завданням.

Підтримуємо думку І.І. Легкоступ про те, що доходи місцевих бюджетів – це сукупність економічних відносин, пов’язаних з розподілом частини ВВП з приводу формування законодавчо затверджених цільових грошових фондів місцевих органів влади й самоврядування, призначених для фінансування власних і делегованих повноважень.

Склад доходів і форми мобілізації ресурсів до місцевих бюджетів залежать від побудови фінансової та бюджетної систем, економічної моделі держави та завдань, які вирішуються суспільством у певний період його розвитку.

В Україні одночасно використовуються різні форми наповнення місцевих бюджетів шляхом розподілу загальнодержавних фінансових ресурсів:

1) постійна, визначена чинним законодавством основа поділу загальнодержавних податків і зборів між бюджетами;

2) система трансфертів, призначених для бюджетного вирівнювання;

3) система місцевих податків і зборів, що встановлюються місцевими органами влади самостійно.

Практика наповнення місцевих бюджетів в Україні свідчить про недостатність доходів місцевих бюджетів для ефективного вирішення суспільних потреб.

Проте слід зазначити, що актуальним є зміцнення саме власної дохідної бази місцевих бюджетів. Під власними доходами місцевих бюджетів розуміють доходи, сформовані на підставі прийнятих місцевим самоврядуванням рішень. Крім того, такі доходи повною мірою надходять до місцевого бюджету.

До власних доходів відносять:

податок на майно;

платежі за використання природних ресурсів, у т. ч. земельний податок і орендну плату за землю;

податки, збори та мито;

інші власні доходи.

Проблемним залишається податковий аспект, оскільки низька фіскальна роль місцевих податків і зборів призводить до зменшення їх питомої ваги у доходах місцевого бюджету.

Місцеві бюджети в розвинутих країнах поповнюються переважно за рахунок податкових надходжень. Так, наприклад, у країнах-членах Європейського Союзу податкові надходження становлять близько 70 %, а у Швеції та Данії – понад 80 %. Місцеві податки утворюють майже 60 % дохідної бази місцевих органів влади в Німеччині, 48 % – у Швейцарії, 38 % – в Італії, 45 % – в Австралії та 44 % – в Норвегії. В Україні ж частка місцевих податків і зборів у доходах місцевих бюджетів становить приблизно 0,6–0,7 %.

В Україні встановлений законодавством перелік місцевих податків і зборів значно вужчий, ніж у більшості країн світу, а витрати на адміністрування місцевих податків і зборів значно переважають податкові надходження.

Податковим кодексом України затверджено такі місцеві податки та збори:

1. Місцеві податки:

П
© С.В. Борисюк, 2011
одаток на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.

Єдиний податок.

2. Місцеві збори:

Збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності.

Збір за місця для паркування транспортних засобів.

Туристичний збір.

Отже, одним з можливих шляхів наповнення місцевого бюджету є розширення переліку місцевих податків і зборів, що в результаті дозволить збільшити обсяги податкових надходжень до бюджету.

Перспективним інструментом зростання фінансового забезпечення регіонів могли б стати місцеві екологічні податки, використання яких стимулюватиме покращання екологічної ситуації в регіонах та забезпечить додаткові надходження до місцевого бюджету.

Водночас слід зауважити, що розширення переліку місцевих податків та зборів повинно здійснюватися виключно в законодавчому порядку.

Ще одним з альтернативних варіантів є податок на нерухомість.

Зокрема, погоджуємося із твердженням А.М. Науменка, який вважає, що податок на нерухомість – одне з найперспективніших джерел поповнення місцевих бюджетів.

На нашу думку, даний податок буде своєрідною платою за користування локальними суспільними послугами, а надходження від нього стануть фінансовим підґрунтям для розвитку інфраструктури на місцях.

Науковцями також чітко обґрунтовано необхідність запровадження такого податку, яка визначається такими чинниками:

1) через дещо послаблений та недостатньо об’єктивний контроль з боку держави за формуванням доходів фізичних осіб в окремих категорій громадян виник так званий «надлишок нерухомості», що призводить до різного роду маніпуляцій на ринку нерухомості, і як результат – маємо стрімке зростання цін на останню;

2) як варіант такий податок дасть змогу перенести податкове навантаження з виробництва на сферу споживання.

Згідно зі статтею 265 розділу ХІІ Податкового кодексу України, податок на нерухоме майно включено до переліку місцевих, проте дана стаття набирає чинності з 1 січня 2012 р.

Запровадження такого податку повинно бути економічно обґрунтованим та фінансово визначеним, для того щоб кінцевий результат виправдав основну мету. Тобто повинні враховуватися інтереси всіх прошарків суспільства в аспекті податкової спроможності й, у першу чергу, інтереси саме малозахищених верств населення. Ми вважаємо, що максимальний фіскальний ефект від цього податку та уникнення соціального конфлікту можливі лише при диференційованій системі ставок оподаткування.

Ще одним з можливих варіантів забезпечення поповнення дохідної частини місцевого бюджету є перегляд ставок перерозподілу загальнодержавних податків і зборів на користь місцевих бюджетів. Така тенденція не зменшить доходів державного бюджету, але допоможе знизити рівень дотаційності більшості місцевих бюджетів шляхом скорочення обсягів міжбюджетних трансфертів, що, в свою чергу, зміцнить незалежність місцевого самоврядування.

Таким чином, вказані вище рекомендації можуть стати ефективним інструментом органів місцевого самоврядування на шляху зміцнення дохідної бази місцевих бюджетів.

УДК 336.774.3

В.Г. Виговський, аспір.

Житомирський державний технологічний університет


^ ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ОЦІНКИ КРЕДИТОСПРОМОЖНОСТІ
СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ


Створення адекватної та самодостатньої економічної системи є пріоритетним завданням України на сучасному етапі становлення та розвитку ринкової економіки. Важливу роль у цьому відіграють банки як суб’єкти кредитних відносин, які, зважаючи на недостатній розвиток фінансового ринку та невідповідність обсягів капітального інвестування реальним потребам економіки, є основним каталізатором економічного розвитку держави.

У нинішніх умовах господарювання українські комерційні банки вимушені працювати в надзвичайних обставинах. Вони опинилися в центрі багатьох суперечливих кризових і важкопрогнозованих процесів, що відбуваються в економіці, політиці й соціальній сфері. Початковим моментом в оцінці можливостей потенційного клієнта, охочого одержати кредит, є визначення банком можливості позичальника повернути основну суму кредиту в обумовлений час і сплатити відсотки за користування ним. Одним з основних способів уникнення неповернення позики є ретельний і кваліфікований відбір потенційних позичальників. Головним засобом такого відбору є економічний аналіз діяльності клієнта з позиції його кредитоспроможності. Водночас із забезпеченням банківському бізнесу найбільшої частки доходів кредитні операції залишаються і найбільшим джерелом ризиків. Саме тому захист від ризиків, зокрема від кредитного ризику як одного з основних, є серед пріоритетних завдань банківської системи України. Особливого значення це питання набуває у зв’язку з інтеграцією вітчизняної банківської системи у світову.

Оскільки джерело кредитного ризику банку полягає у нездатності позичальника своєчасно та в повному обсязі виконати свої зобов’язання за отриманим кредитом, одним із заходів, спрямованих на мінімізацію збитків, є проведення якісної оцінки його кредитоспроможності. Існуючі проблеми сучасних умов ринкових відносин в Україні – тіньова економіка, недосконалість правової бази та податкової системи – спричиняють необхідність вдосконалення існуючого механізму оцінки кредитоспроможності клієнтів банків.

Вагомий внесок у теорію й методологію методів оцінки кредитоспроможності позичальника зробили західні економісти Е.Альтман, А.Бітті, К.Бюлер, Е.Ваухем, Д.Гелей, Ф.Захер, Т.Карлін, М.Кроухі, А.Макмін, А.Томпсон, Г.Притч, П.Рассел, М.Роберт, М.Слау. Дослідженню питань щодо оцінки кредитоспроможності позичальників банківських установ присвячено також багато вітчизняних наукових праць. Ця проблема набула широкого висвітлення у працях В.В. Вітлін­ського та О.Пернарівського, О.В. Дзюблюка, А.М. Мороза та ін. Серед розробок російських науковців можна назвати праці В.Н. Єдронової, О.І. Лаврушина, Г.С. Панової, В.М. Усоскіна та ін.

Проблему оцінки кредитоспроможності позичальника і сам термін «кредитоспроможність» вивчали і розробляли в різні часи. Так дане питання розглядалося і в дореволюційний період, і в 20-ті рр. ХХ ст., і нині вивчається. Проаналізувавши історичні нариси використання поняття «кредитоспроможність», можна зробити висновок, що це поняття з’явилося ще у ХVІІІ ст. Його використовували у своїх працях А.Сміт, Н.Х. Бунге, В.П. Косинський та ін. Так Н.Х. Бунге в роботі «Теорія кредиту» (1852 р.) пов’язував кредитоспроможність з нерухомістю капіталу та вважав гарантією повернення боргу вкладення коштів у нерухомість. Історія використання поняття «кредитоспроможність» свідчить про те, що це економічне поняття тісно пов’язане, насамперед, з культурою кредитування, яка є відображенням розвиненості кредитних відносин у країні. Еволюція даного поняття відбувається під впливом економічного середовища, у якому функціонують кредитні установи, тобто залежить від ступеня розвиненості економіки країни, її вступу у світо