Реферат: Вісник львівського університету філософські науки

ВІСНИК

ЛЬВІВСЬКОГО

УНІВЕРСИТЕТУ


Філософські науки


Випуск 11


Виходить з 1999 р.


Львівський національний університет імені Івана Франка

Львів–2008

Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка


Вісник Львівського університету. Серія: філософські науки. 2008. Вип. 11. 288 с.

Visnyk of Lviv University. Series: Philosophical sci. 2008. Vol. 11. 288 p.

Висвітлено актуальні філософські, політологічні, культурологічні та психологічні проблеми розвитку духовного світу людини, проаналізовано його місце та значення для становлення громадянського суспільства, сучасного державотворчого процесу в Україні.


The actual philosophical, politological, culturological, psychological problems of the development of the spiritual world of a person are enlightened in the articles in Visnyk, its place and importance for formation of civil society of modern state formation process in Ukraine are analysed.


Редакційна колегія: Іван Баклицький, канд. психол. наук, доц.; Мирон Варій, д-р психол. наук, проф.; ^ Надія Гапон, д-р філос. наук, доц.; Олег Гринів, д-р філос. наук, проф.; Валерій Денисенко, д-р політ. наук, проф., Василь Лисий, д-р філос. наук, проф. (заступ. відп. ред.); Анатолій Карась, д-р. філос. наук, проф.; Марія Кашуба, д-р філос. наук, проф.; Антоніна Колодій, д-р філос. наук, проф.; Володимир Кульчицький, д-р юрид. наук, проф.; Борис Мар’єнко, д-р медичн. наук, проф.; Володимир Мельник, д-р філос.наук, проф. (відп. ред.); Віктор Москалець, д-р психол. філос. наук, проф.; Людмила Рижак, канд. філос. наук, доц. (відп. секр.), Лідія Орбан, д-р психол. наук, проф.; Андрій Пашук, д-р філос. наук, проф.; Микола Поліщук, канд. філос. наук, доц.; Борис Поляруш, канд. філос. наук, доц.; Мирослав Савчин, д-р психол. наук, проф.; Наталія Черниш, д-р соціол. наук, проф.

Editorial board: Ivan Baklyts’kyi, Myron Variy, Nadiya Hapon, Oleh Hryniv, Valeriy Denysenko, Vasyl’ Lysyi (assistant of editor-in-chief), Anatoliy Karas’, Mariya Kashuba, Antonina Kolodiy, Volodymyr Kulchyts’kyi, Borys Maryenko, Volodymyr Mel’nyk (editor-in-chief), Victor Moskalets’, Liudmyla Ryzhak (editorial secretary), Lidiya Orban, Andriy Pashuk, Mykola Polishchuk, Borys Poliarush, Myroslav Savchyn, Nataliya Chernysh.

^ Адреса редакційної колегії:

Університет, філософський факультет

вул. Університетська, 1, Львів, 79000

Тел. (032) 239-45-79

Address of the Editorial board:

Ivan Franko National University of L’viv, Universytets’ka Str., 1, L’viv, 79000

Tel. (032) 239-45-79

Відповідальний за випуск В. Мельник

Редактори Н. Дудко, Л. Баран

Редактор (англ. анотацій) О. Висоцька

Макетування, комп’ютерна верстка В. Бабенко


^ Друкується за ухвалою Вченої Ради
Львівського національного університету імені Івана Франка

Протокол № 24 / 5 від 28. 05. 2008 р.



© Львівський національний університет імені Івана Франка, 2008.
ЗМІСТ ФІЛОСОФІЯ Пітер Кемп. Переосмислення філософії як сили слова 7 Володимир Мельник. Наука: проблеми обґрунтування та об’єктивності 15 Людмила Рижак. ЄВРОІНТЕГРАЦІЯ ВИЩОЇ ОСВІТИ УКРАЇНИ: АКСІОЛОГІЧНИЙ ВИМІР 27 Анатолій Карась. ТРАНСФОРМАЦІЯ ФІЛОСОФІЇ ПІД ВПЛИВОМ СУЧАСНИХ ВИКЛИКІВ 38 Ігор Держко. МЕТАФІЗИКА БУТТЯ І НЕБУТТЯ В КОНТЕКСТІ АКСІОЛОГІЇ 47
Оксана Петрусенко. УТОПІЯ І КАЗКА: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ

55
^ Марія Альчук. СУЧАСНА ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВА МЕТОДОЛОГІЯ 64 Володимир Боднар. ОНТОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ЖИТТЯ В КОНТЕКСТІ СУЧАСНОЇ БІОЛОГІЇ 72 Роман Височанський. Дескрипції ісламу в призмі європейського гуманізму 80 Роксолана Вербова. МАНІФЕСТ ПЕРСОНАЛІЗМУ ЕМАНУЕЛЯ МУНЬЄ ТА ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПЕРСОНАЛІСТСЬКОЇ ТРАДИЦІЇ 90 Людмила Слободянюк. Ідея Приватності та її значення У ЖИТТІ ЛЮДИНИ 99 Марія Закала. Раціоналістичне підґрунтя свободи людини у філософії Григорія Сковороди. 107

КУЛЬТУРОЛОГІЯ
^ Ольга Ліщинська. МОРАЛЬНІ АСПЕКТИ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ 115 Оксана Дарморіз. ЕСТЕТИЧНИЙ ІДЕАЛ В УКРАЇНСЬКІЙ ФІЛОСОФСЬКІЙ ДУМЦІ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОРІЧЧЯ 124 Олег Мальчевський. НАЦІОНАЛЬНА СВІДОМІСТЬ У КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКОЇ КАТОЛИЦЬКОЇ ТРАДИЦІЇ (XVI–ПЕРША ПОЛОВИНА XVII СТ.) 133 Ігор Колесник. НЕСВІДОМЕ У ДЗЕН-БУДДИЗМІ ТА ЙОГО ІНТЕРПРЕТАЦІЇ У СХІДНІЙ ТА ЗАХІДНІЙ ТРАДИЦІЯХ 142


ПОЛІТОЛОГІЯ Валерій Денисенко. РЕФОРМУВАННЯ ІНСТИТУЦІЙНОЇ СИСТЕМИ ПОЛІТИЧНИХ ВІДНОСИНТА ВЛАДИ В ДЕРЖАВАХ ТРАНЗИТНОГО ХАРАКТЕРУ (НА ПРИКЛАДІ УКРАЇНИ) 150 Юрій Шведа. Трансформація організаційної структури політичних партій як чинник трансформації сучасних партійних систем 160 Костянтин Ващенко. СУТНІСТЬ ТА ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИЧНОГО АНАЛІЗУ 169 Микола Тур. Постметафізичне розуміння політики: стратегії легітимації 178 Вікторія Бунь. ЕЛЕКТОРАЛЬНИЙ ВИБІР: СУТЬ ТА ОСНОВНІ СКЛАДОВІ 192 Дмитро Виговський. ГРУПИ ІНТЕРЕСІВ ЯК ЦЕНТР ПОЛІТИЧНОГО ВПЛИВУ НА ВНУТРІШНЬОДЕРЖАВНОМУ РІВНІ 202


ПСИХОЛОГІЯ ^ Тетяна Партико. КОНТЕНТ-АНАЛІЗ ДИТЯЧИХ УЯВЛЕНЬ ПРО ПСИХОЛОГІЧНУ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ 212 Галина Католик. ДІТИ ТРУДОВИХ ЕМІГРАНТІВ: ОСОБЛИВОСТІ ОСОБИТІСНИХ КОНФЛІКТІВ (опис психотерапевтичного досвіду) 220 Вікторія Гупаловська, Ольга Каляманська, Ольга Щербатюк. ҐЕНДЕРНІ ОСОБЛИВОСТІ КАР’ЄРНИХ ОРІЄНТАЦІЙ МОЛОДІ 229 Лідія Орищин. СТРЕС, ЩО ВИНИКАЄ У МІСЬКОМУ ДОВКІЛЛІ 247 Христина Турецька. ПРОБЛЕМА ЕМПІРИЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ ОСОБИСТІСНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ 259 Ірина Садова. Дослідження інтеріоризації моральних норм як одного із чинників конфліктності в молодшому шкільному віці 268 Юрій Вінтюк. ОБҐРУНТОВАНА КЛАСИФІКАЦІЯ МОТИВІВ: ТРУДНОЩІ СТВОРЕННЯ ТА ШЛЯХИ ЇХНЬОГО ПОДОЛАННЯ 278

CONTENTS
PHILOSOPHY Peter Kemp. Rethinking Philosophy as Power of the Word 7 Volodymyr Mel’nyk. Science: problems of substantiation and objectivity 15 Liudmyla Ryzhak. THE EUROPEAN INTEGRATION OF HIGH EDUCATION IN UKRAINE: axiological measurement 27 Anatoliy Karas’. PHILOSOPHY TRANSFORMATION INFLUENCED BY CONTEMPORARY CHALLENGES 38 Ihor Derzhko. METAPHYSICS OF BEING AND NON-BEING IN AXIOLOGICAL CONTEXT 47
Oksana Petrushenko. UTOPIA AND FAIRY TALE: COMPARATIVE ANALYSIS

55
^ Mariya Al’chuk. Modern philosophico-legal methodology 64 Volodymyr Bodnar. ONTOLOGICAL АSPECTS OF LIFE in the context of modern Biology 72 Roman Vysochans’kyi. Descriptions of Islam in the light of European humanism 80 Roksolana Verbova. THE PERSONALISM MANIFESTO ЕMANUEL MOUNIER AND THE REVIVAL OF THE UKRAINIAN PERSONALISTIC TRADITION 90 Liudmyla Slobodianiuk. The idea of privacy and its meaning in Human’s Life 99 Mariya Zakala. Subsoil of rationalism of freedom of man is in philosophy of Hrigory Skovoroda 107

THEORY AND HISTORY OF CULTURE
^ Оl’ha Lishchyns’ka. MORAL ASPECTS OF ENTREPRENEURIAL ACTIVITY 115 Oksana Darmoriz. THE ISSUE OF THE AESTHETIC IDEAL IN THE UKRAINIAN PHILOSOPHIC THOUGHT IN THE FIRST HALT OF THE 20TH CENTURY 124 Oleh Mal’chevs’kyi. National identity in the context of the Ukrainian Catholic tradition (the XVI-th the first half of the XVII-th c.) 133 Ihor Kolesnyk. UNCONSCIOUS IN ZEN AND ITS INTERPRETATIONS IN EASTERN AND WESTERN TRADITIONS 142


^ POLITICAL SCIENCE Valeriy Denysenko. REFORMATION OF TNE INSTITUTIONAL BASIS OF THE POLITICAL RELATIONSSYSTEM AND OF AUTHORITIES IN TRANSITIONAL STATES (ON THE EXAMPLE OF UKRAINE) 150 Yuriy Shveda.^ TRANSFORMATION OF THE ORGANIZATIONAL STRUCTURE OF THE POLITICAL PARTIES AS A FACTOR OF THE TRANSFORMATION MODERN PARTY SYSTEMS 160 Kostiantyn Vashchenko. The essence and peculiarities of political analysis 169 Mykola Tur. Postmetaphysical conception of the politics: models of legitimation 178 Victoriya Bun’. THE ELECTORAL CHOICE: ESSENCE AND BASIC COMPONENT 192 ^ Dmytro Vyhovs’kyi. INTEREST GROUPS AS A CENTER OF THE POLITICAL INFLUENCE ON THE INNERSTATE LEVEL 202

PSYCHOLOGY
^ Tetіana Partyko. CONTENT-ANALYSIS OF CHILDS’ ASSOCIATIONS ABOUT PSYCHOLOGICAL INDEPENDENCE 212 Halyna Katolyk. CHILDREN OF LABOUR EMIGRANTS:PECULIARITIES OF PERSONAL CONFLICTS (DESCRIPTION OF PSYCHOTHERAPEUTIC EXPERIENCE) 220 Viktoriya Hupalovs’ka, Ol’ha Kaliamans’ka, Ol’ha Shcherbatiuk. Gender peculiarities of career orientations of young people 229 Lidiya Oryshchyn.^ STRESS WHICH ARISES UP IN A CITY ENVIRONMENT 247 Khrystyna Turets’ka. THE PROBLEM OF EMPIRICAL RESEARCH OF PERSONAL IDENTITY 259 Iryna Sadova. The investigation of moral norms interiority as one of the factors of contradictions in the period of a junior school age 268 ^ Yuriy Vintiuk. GROUNDED CLASSIFICATION OF REASONS: DIFFICULTIES OF CREATION AND WAYS OF THEIR OVERCOMING 278


Ф ВІСНИК ЛЬВІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ VISNYK LVIV UNIVERSITY
Філософські науки. 2008. Вип.. 11. С.7-14 Philos. Sci. N 11. P.7-14
ІЛОСОФІЯ


^ Переосмислення філософії як сили слова
(Rethinking of Philosophy as Power of the Word)


Вступна промова

Президента Міжнародного організаційного комітету Конґресу

проф. Пітера Кемпа (м. Копенгаґен)


Чому ми, філософи, зібралися разом на світовий конґрес, який відбуватиметься весь тиждень? Що можемо запропонувати світові нашими доповідями, симпозіумами, лекціями і дискусіями? Адже все це – ніщо інше, ніж чисті слова, слова і слова. Яким чином наші слова можуть бути важливими для сучасного світу?

Інші вчені мають спеціальні дослідницькі галузі, вони представляють визначені дисципліни, окремі ділянки знання і освіти. Але ми, філософи, не маємо якоїсь однієї вузької спеціальної дисципліни. Ми можемо вести дискусії не лише з дослідниками різних галузей, але й з техніками, митцями, моралістами тощо. Ми можемо заходити до їхніх галузей, але наша активність не належить до жодної з них. Ми є скрізь і одночасно ніде. Наша сила не в тому, щоб мати справу з окремою ділянкою дослідження чи мислення, і не в тому, щоб продукувати результати, працюючи у таких відокремлених ділянках; наша сила у нашій здатності промовляти раціонально про все, беручи до уваги роль всього в цілому. Більше ніж будь-який інший дослідник чи теоретик маємо перед собою лише мову, мовлення і слово. Використовуючи філософські концепти і дискурс, ми вивчаємо і пам’ятаємо міркування філософів, які були до нас, але намагаємося думати на свій манер, відповідно до умов нашого часу, прагнемо переосмислити філософію сьогодні, коли описуємо, аналізуємо, аргументуємо, критикуємо, навчаємо, пропонуємо і т. ін. А коли відкриваємо небезпеку, що виникає перед людством, перед світом, перед індивідом чи перед уразливими групами, то маємо за обов’язок пропонувати спосіб унеможливлення зла чи катастрофи і здатні попереджувати людство щодо прихованих деструктивних сил або чиєїсь недбалості, які можуть принести катастрофу тощо.

Проте, щоб ми не робили, єдина сила, якою ми володіємо, – це сила слова, сила мови, сила мовлення тих, хто навчає, освічує, проводить лекції, пропонує огляди чи міркування на певні теми. Великий філософ ХХ сторіччя якось говорив, що “слово є моїм королівством (la parole est mon royaume), і я цього не соромлюся”.


© П. Кемп, 2008



Інколи політичні лідери і керівники інститутів прагнуть присоромлювати нас за це; вони не можуть збагнути, чому повинні підтримувати і надавати місце філософії, оскільки філософія не має технічної мети, вона не здатна прямо впливати на виробництво матеріальних благ чи посилювати наші технічні спроможності. Іноді філософи навіть усуваються чи виключаються з університетів і системи вищої освіти тому, що їх розглядають, як некорисних, а то й небезпечних для теперішнього порядку. Але незважаючи на це, сьогодні є багато познак, які вказують на життєдайність філософії і на те, що філософське мислення все ще відіграє величезну роль у нашому світі.

Про це свідчить велика кількість учасників на цьому конґресі. Це також демонструє міцність філософських товариств у всьому світі. Підтвердженням цього слугує ентузіазм учасників щорічних Міжнародних філософських олімпіад, на яких учні середніх шкіл із багатьох країн змагаються у написанні кращих філософських есеїв. У світі підтримується високий рівень публікацій праць усіма важливими мовами, що теж свідчить на користь важливої ролі філософії. У всьому світі, зовні й усередині наукових інституцій, філософи виступають із доповідями, більшість з яких добре сприймають. Тому, якщо “сила” означає культурний і політичний вплив, філософія перетворилася на глобальну світову силу. Справді, коли на нашій планеті зростає кількість війн і конфліктів, сила філософії маніфестується завдяки захисту свободи думки, свободи вираження великих цінностей, свободи критики несправедливості та свободи діалогу, який поширюється поза всі культурні й національні кордони. Коротко кажучи, філософія з’являється скрізь як сила, здатна підтримувати волю до миру. І, мабуть, світ став би найгіршим місцем для людського життя, якби не було філософії.

Звідси випливає, що сила – не тотожна потребам домінувати над іншими. Вона може бути звільнюючою і такою, що створює простір для нових можливостей, відкриває нові горизонти, розгортає приховані потуги й зміни.

Досить часто забувають, що економічні, технологічні й мілітарні сили не володіють світовою монополією. Філософська аргументація і рефлексія конституює засобами слова не економічну, технологічну, мілітарну силу, а таку, яка здатна кинути виклик усім іншим потугам, здатна викривати ошуканство й ілюзії та пропонувати кращий світ для людського існування.

Часто силу філософського слова нехтують. Це відбувається тоді, коли філософію розглядають як чисту дескриптивну форму тлумачення, чисту референцію, невинне дзеркало, що забуваючи про власне існування, зображує перед нами речі. Така ідея філософії, як дзеркала природи, була піддана критиці водночас з погляду герменевтики і з погляду прагматизму. Ганс-Ґеорґ Ґадамер показав у “Істині і методі” (1960), що не існує жодної дескрипції поза інтерпретацією тієї історичної ситуації, в якій ми описуємо речі. Ричард Рорті проголосив у праці “Філософія і дзеркало природи” (1979), що філософія повинна зосередитися на діях, які вносять зміни у світ.

Однак ще в 1955 році в Оксфорді філософ Джон Остін провів цикл лекцій про мовленнєві дії (мовлення – “speech acts”), які були опубліковані в 1962 році у брошурі “Як пов’язані речі зі словами”. Філософ показав, що речення, яке несе значення, є дією, і назвав її локутивною дією; далі він проголосив, що локутивна дія не може бути цілком відокремлена від дії, названою іллокутивною, яка полягає у певній потузі щось промовляти. Інакше кажучи, цілісна ситуація, в якій здійснюється висловлювання і яку Дж. Остін назвав цілісною мовленнєвою дією (total speech act), є водночас локутивною та іллокутивною. Уже вибираючи те, що хочемо сказати, водночас оминаючи речі, які не вважаємо важливими, ми маємо певний вплив на тих, хто читає або чує те, що пишемо чи говоримо. Отже, слово завжди має силу у світі. А це означає, що філософування ніколи не буває тотально нейтральним. Ми, філософи, несемо відповідальність за те, яким чином речі пов’язані зі словами.

Одначе якщо філософія несе силу слова, тоді не всі види філософування з необхідності будуть добрими для людськості. У ХХ сторіччі ми дізналися, наскільки деструктивними і катастрофічними можуть бути для людства націоналістичні, фашистські та інші тоталітарні форми мислення. Буває дуже спокусливим для певної групи підкидати харч для масових суджень, навертаючись до найгіршої частини нашої самості. І ця частина нашої самості формується не лише нашими егоїстичними спонуками, вона також конституюється тим, що Томонобу Імамічі назвав “нозистичними” спонуками, тобто егоїзмом множини (від латинського “nos” ми), або груповим егоїзмом, який розводить людство на окремі позиції і розглядає кожного як потенційних ворогів, що належать до іноземців, до різних груп, до різних націй чи різних культур.

Проте іллокутивного елемента мови не достатньо, щоб зрозуміти, яким чином наше мовлення може бути водночас і добрим, і лихим. У ситуації мовлення ми знаходимо не лише те, що слова мають вплив, переносячи значення від однієї особи до іншої, подаючи інформацію про щось комусь засобом запитань, відповідей, звернень, наказів чи вибачень.

Мовленнєва дія може навмисне впливати на іншого, наприклад, для того, щоб домінувати, покоряти чи принижувати. Через те існує третій аспект мовленнєвих дій, який проникливий Джон Остін згадав, але не достатньо розвинув, і якому ми мусимо надати більше уваги. Йдеться про перлокутивну дію, яку філософ визначив як “досягнення певного ефекту тим, що мовиться про дещо”.

У нинішній ситуації ця перлокутивна дія може бути найважливішою мовленнєвою дією, і ми, філософи, повинні уважно дослідити її роль і значення. Адже у всій філософії мови, розвинутій у ХХ ст., я не знаходжу належного аналізу щодо того, яким чином мова може досягати певного ефекту і торкатися іншого, промовляючи щось до нього.

Справді, від початку лінґвістичного повороту, до якого істотно долучився Дж. Остін у 1950-х роках, багато філософів були зайняті тим, щоб зрозуміти природу мови. Наприклад, Людвіг Вітґенштайн та інші проводили аналіз повсякденної мови, Мартин Гайдеґер і Моріс Мерло-Понті досліджували феноменологію мови, Ганс-Ґеорґ Ґадамер та інші вивчали герменевтичну рефлексію щодо інтерпретації мовлення і тексту, Поль Рікер та інші дослідники проводили рефлексію поетичних символів, метафор і наративів, здійснювали студії над ще багатьма аспектами філософії мови в аналітичній чи синтетичній традиціях, водночас зсередини чи ззовні європейської культури.

Завдяки лінгвістичному повороту й увазі, наданій мові, ми навчилися розуміти, яким чином сама філософія може не лише просвічувати і визволяти, але й також спокушати і маніпулювати. Пам’ятаємо, що намагання просвітлювати і визволяти разом із намаганням уникати спокус і маніпуляцій стало метою філософії ще від Платона, який приписав вирозумілу розмову, наприклад, розмову, в якій можемо досягати згоди у процесі діалогу, коли кожен його учасник є чесний перед собою і чесний перед іншими. Очевидно, для Платона, а пізніше особливо для Сьорена К’єркеґора, також іронія і те, що Жак Дерида назвав філософуванням на прикордонні, теж можуть бути вирозумілими. Але спокушання і маніпуляція, нехай назвемо їх філософією, – це те, що має тенденцію зводити мислення людини до сліпого інструменту ідеології чи до ошуканства, що ніколи не може призвести до вирозумілості.

Одначе розум (reason), яким оперують філософи, є тим розумом, який вони допильновують. Тому філософія може бути лише контрпродуктивною, якщо вона застосовується як засіб анестезії, не кращою буде і провокативність у сенсі ворожого мовлення чи мови ненависті. Справді, добрий філософ переймається його чи її справою, говорить із натхненням про те, у що він чи вона вірять, і зберігає тверезі міркування навіть у процесі різкої критики. Але ворожа розмова, у якій застосовуються образи і наклеп проти інших, не залежно від того, є вони філософами чи не є, наприклад, серед політиків, зводять аргументи до насильства і перетворюють філософію у засіб егоїстичної чи нозистичної зброї.

Сьогодні філософія втратила свою невинність; ми не можемо філософувати поза рефлексією на нашу лінгвістичну практику. Потрібно глибоке розуміння перлокутивної дії, щоб ставати свідомішими в тому, яким чином кожна комунікативна ситуація – від найінтимнішої до найбільш політичної сфери – може водночас підбадьорювати і травмувати, стимулювати і притискати інших.

Не лише тому, що філософи володіють видимою силою конкретного слова і покликані суспільством звітувати перед ним за те, що чинять у процесі навчання філософії і в процесі мовлення у публічній сфері, але й тому, що вони не зможуть пояснити своєї власної активності поза рефлексією щодо сили слова загалом. І саме тому вони мають визнати, що ця сила є величезною. Вони не могтимуть пояснити іллокутивну і перлокутивну роль філософії сьогодні, без того, щоб спробувати вияснити те, що ми чинимо один одному, розмовляючи і пишучи як звичайні люди, а не лише як філософи, у світі, який ми, можливо, більше ніж будь-чим іншим, формуємо нашими словами.

Вважаю такий звіт за найнагальніше завдання, що стоїть перед філософами сьогодні, для кожного, хто хоче переосмислювати філософію і хто хоче застосувати свої здібності для аналізу і критики найактуальнішої проблеми сучасності: яким чином можемо ми уникнути “зіткнення цивілізацій”, яке Самюел Гантінґтон визначив як найбільшу загрозу людству в цьому сторіччі.

Звідси випливає, що філософи покликані не лише зрозуміти самих себе, але й силу нашого філософського слова. Ми мусимо зробити вагомий внесок у розвиток розуміння сили слова у більш загальному сенсі. Як члени королівства слова ми є відповідальними за навчання і пояснення того, що слово може робити серед людей не лише в одній окремій країні, але й серед усіх людей на Землі, що належать до різних націй, різних культур, різних мов, традицій і релігій.

Дозвольте використати як приклад той наслідок, що був досягнутий у результаті публікації у Данській газеті “Jyllandsposten” малюнків пророка Мухамеда, в яких він поставав терористом, скажімо з бомбою у своєму тюрбані. Такі малюнки супроводжувалися словами редактора, які повчали, що мусульмани наділені “пихою, зневагою та глумом відносно інших”. Реакція у мусульманському світі на такий агресивний випад була гарячою й інколи вкрай відчайдушною: данські прапори горіли у багатьох місцях, згоріли навіть деякі дипломатичні резиденції.

Водночас більшість інших данських газет відмовилися друкувати малюнки, проте данський прем’єр-міністр Андерс Фог Расмусен не заявив чіткої опозиції відносно надрукованих газетою малюнків, а виголосив, що в Данії існує свобода слова і що уряд не міг би і не мав би втручатися у рішення, за які несе відповідальність газета. Коли ж його попросили вибачитися за публікацію малюнків, він зрозумів це як вимогу взяти відповідальність за те, що уряд не вчинив, і відмовився від будь-яких вибачень. Дехто вважав, що тут йшлося про проблеми права і що малюнки повинні бути заборонені законом, але більшість бачила в цьому моральну проблему. Але прем’єр-міністр на початку не вважав це ні проблемою права, ні проблемою моралі. Одначе, коли цього року данський творець фільмів, Ґірт Вайлдерс, сконструював короткий фільм за назвою “Фітна”, вкрай агресивний щодо мусульман, запустив його в Інтернеті й приїхав до Данії, сподіваючись на підтримку нашого прем’єр міністра, останній проте різко дистанціювався від фільму і в такий спосіб моральна дистанція могла також тлумачитися відносно данської газети. Проте чому він не зробив цього раніше?

Малюнки одержали захист у Данії в ім’я захисту права на свободу слова. А нещодавно данська секретна служба повідомила пресу про трьох молодих людей (данця і двох іноземців), які заповзялися планувати смерть для художника (з міркувань безпеки докази не публікувалися). Тоді жодна данська газета не вважала цих трьох осіб за простих кримінальних злочинців, але майже вся данська преса була охоплена чимось на зразок війни логіки й опублікувала образливі малюнки для того, щоб захистити Данію – “країну свободи слова” – проти всіх її ворогів. Наслідки не забарилися: відбулася кривава самовбивча атака на амбасаду Данії в Пакистані.

Мені хотілося б запитати: чи не була ця нещаслива історія наслідком поганої філософії? Ідея свободи слова з’явилася у першому додатку до Конституції Сполучених Штатів Америки з 1791 року і проголошувала, що “Конґрес не повинен робити жодного закону… який би обмежував свободу слова чи преси”. Це було проголошено, щоб забезпечити можливість критики тих, хто є при владі. Півтора сторіччя пізніше свобода слова була визнана як людське право у статті 19 Універсальної декларації прав людини з 1948 року: “Кожен має право на свободу поглядів і їхнє вираження”. Одначе Декларація прав людини і громадянина 1789 р., що постала внаслідок Французької революції завдяки свободі слова відважних громадян, не проголошувала право на свободу слова без обмежень. Це обґрунтовувалося тим, що не існує свободи без відповідальності; це відповідало визначенню свободи у статті 4-ій, яка промовляла, що свобода полягає у праві робити все, що не шкодить будь-кому іншому, і що межі цього права мусять визначатися законом.

Справді, абсолютна свобода слова та її вираження є проблематичними. Це особливо зрозуміло у випадку вимоги свободи совісті (релігійної віри), яка історично передує вимогам свободи слова. Релігійна свобода була проголошена як свобода віри, і це було проголошено саме як право людини, але не без обмежень. Оскільки свободу практикувати релігію, яка включає насилля в тому, щоб примушувати людей до віросповідання, загалом, ніколи не приймали за людське право. Інакше кажучи, свобода віросповідання є правом остільки, оскільки воно не перешкоджає будь-кому іншому мати таку саму свободу. Тому також свобода слова (і його вираження) стає проблематичною, якщо вона проголошується без обмежень; вона може практикуватися як насильство, якщо це перлокутивний акт, який шкодить і принижує інших з метою домінування, придушення чи приниження.

Існує значно фундаментальніше людське право, ніж право на свободу слова, і це є право на свободу думки. Право на свободу думки проголосили Вольтер у своєму “Філософському словнику” (1764) та багато інших європейських філософів у добу Просвітництва. Право на таку свободу можна вважати абсолютним, якщо під думкою розумітимемо внутрішнє переконання чи віру, які не включають насильства проти інших. Отже, існує абсолютна свобода думки, але не абсолютна свобода вираження думки.

Культ публічної свободи вираження в такій країні, як Данія, є дещо дивним у порівнянні з тим, що вважається нормальним у родинному житті Данії. Кожен знає, що в родині чи серед друзів можна думати все, що ти хочеш про свою дружину чи свого партнера, про своїх батьків і своїх дітей, а також про своїх найближчих друзів. Але якщо ви хочете доброго життя разом з ними, ви мусите завжди бути обережними щодо тих способів, якими повідомляєте про свої думки. Тобто ви не можете використовувати слова як зброю проти них. Яким чином тоді свобода може бути інакшою у її застосуванні відносно великої родини, якою ми називаємо людство?

Як члени такої людськості, як громадяни світу, ми мусимо визнати, що приниження інших може вважатися найбрутальнішим насиллям, яке можна практикувати поза прямим вбивством. Економічна експлуатація великої частини населення світу його меншою, багатою частиною, є великою проблемою, але не найбільшою. Найбільша проблема полягає у нестачі взаємного визнання між людьми різних культур, різних мовних груп, різних історичних дійсностей, різних рас і різних релігій. Для нас, європейців і американців, пропозиція визнання не буде коштувати ні грошей, ні капіталів. Незважаючи на це, така практика видається для нас значно труднішою, ніж навіть відмова від матеріального достатку. Це потребує покірності, якою ми не володіємо.

Протилежність між визнанням і приниженням, направду, є дуже повчальною. Визнати іншого – це не лише прийняти чисту екзистенцію іншого, але й утриматися від насильства проти цієї особи. Приниження, з іншого боку, – це таке ставлення, яке може дати іншому відчуття меншовартості, поранити самооцінку іншого і самоповагу культурної спільноти. Коли чиясь самооцінка поранена, вона може лягати в основу нездорового ставлення до іншого людського буття, тому що неможливо себе розкрити без участі іншого. Приниження руйнує наше “життя разом” не лише на рівні персональних стосунків, але також на рівні соціального життя.

Покірність та скромність, які походять із визнання рівності між собою та іншим людським існуванням, є протилежністю до гордовитості й зухвальства. Навпаки, приниження іншого не є чеснотою (цнотою), воно є недоліком, пороком, будучи спробою домінування над іншим, присилуючи його чи її до покори і смиренності. Проте присилувана покірність ніколи не стане справжньою смиренністю, оскільки вона мусить прийти великодушно з відповідного характеру індивіда, а не зовні, не зі страху перед іншим.

Покірність є смиренністю перед спільнотою, до якої ми належимо. У цьому сенсі це не відчуття меншовартості, а відчуття належності. І воно полягає в переконанні, що жоден із нас не має нашої ідентичності поза тим, що ми одержуємо від інших. Фактично, людська ідентичність у добу модерну є синтезом ідентичностей. Як говорить Амартя Сен (Amartya Sen) “У нормальному житті ми бачимо себе членами різноманітних груп: ми належимо до кожної з них”.

Нині ми маємо кілька великих проблем, які повинні розв’язати разом. Отож, мусимо бути космополітами, і це більше не романтична мрія, а дуже конкретне завдання. Дозвольте мені згадати лише три конкретні проблеми: проблему глобального потепління і довкілля загалом; проблему міжкультурного співіснування; проблему фінансової глобалізації. Ми не досягнемо жодного мирного розв’язання цих проблем, якщо не навчимося поводитися мирно у своїй мові й мовленні, тобто використовувати мову як інструмент миру, а не зброї. Ми живемо з проблемами, викликаними складнощами технології, але ми не зможемо опанувати ці складнощі, якщо не опануємо нашу мову. Отже, мусимо переосмислити філософію відповідно до еко-етики, етики нашого часу як “ойкосу”, як спільного мешкання задля доброго життя.

Тому ми потребуємо філософії, потребуємо сили слова. Така потреба є найглибшим нуртом, який ми маємо. Молодий китаєць написав мені, коли намарно шукав гроші, щоб відвідати наш конґрес: “Я не можу прибути на Світовий конґрес із філософії, але філософія буде в моєму серці”.

Цей молодий учений належить до королівства слова. Він має переконання, з якими ми всі зібралися тут у Сеулі. Він із нами у нашому палкому бажанні: хай живе філософія!

30 липня 2008 року, м. Сеул (Республіка Корея).


Переклав з англійської:

^ Анатолій Карась, учасник ХХІІ-го

Світового конгресу з філософії.


УДК 16+002.8

^ ВІСНИК ЛЬВІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ VISNYK LVIV UNIVERSITY
Філософські науки. 2008. Вип.. 11. С.15-26 Philos. Sci. N 11. P.15-26


Наука: проблеми обґрунтування та об’єктивності


Володимир Мельник

Львівський національний університет імені Івана Франка,

вул. Університетська, 1, Львів, 79000, Україна, dfilos@franko.lviv.ua


Розглянуто проблему об’єктивності наукового знання, сутності логіко-гносеологічних процедур обґрунтування та знаходження емпіричних основ теоретичних конструктів. Підтверджено атрибутивний характер принципу об’єктивності стосовно розвитку науки.


^ Ключові слова: наукове знання, об’єктивність науки, обґрунтування наукового знання, теорія, науковий факт.


Досліджуючи цивілізаційну роль науки передусім нині, в епоху постнекласичної науки, необхідно звернути увагу на проблему обґрунтування та об’єктивності наукового знання. Тобто відповісти на два взаємопов’язані питання, які зумовлені таким твердженням: якщо наукова раціональність є визначальним чинником детермінації цивілізаційного процесу, то, очевидно, важливо знати, який зміст несе в собі наукове знання та наскільки вивірені правила його виведення?

Слід зазначити, що наука, на відміну від інших форм освоєння світу, характеризується наявністю логіко-методологічних процедур обґрунтування та рефлексивного визначення загальних засад позанаукового знання, критеріїв та норм, які відокремлюють наукове знання від масиву ненаукового знання. До таких критеріїв належать: достовірність, обґрунтованість, раціональність, емпірична підтверджуваність та принципова фальсифікованість, принципова можливість опредметнення та інші. У різних галузях науки вимоги до її критеріальності відмінні. Якщо в природничих науках провідним є принцип верифікації, то в гуманітарному знанні – ціннісно-антропологічний вимір, у технічних науках – предметно-перетворювальна та соціальна означеність, у математиці – відповідність вимогам аксіоматичності та внутрішньонесуперечливої побудови теоретичних концептів.

Очевидна вразливість абсолютизації принципу строгої критеріальності до окреслення і виділення наукового знання. Це, швидше, підхід до демаркації корпусу знань, які протистоять ненауковому знанню і дають змогу говорити про універсальні характеристики, що зближують наукове знання різного характеру – від природничого до гуманітарного.

К
© В. Мельник, 2008



ритерії та процедури науковості не встановлюють довільно чи як результат зовнішнього стосовно наукової діяльності трансцендентального чинника. Вони виводяться та експлікуються у процесі історичної еволюції наукових систем знання та їхнього емпіричного обґрунтування. Зазвичай, у процесі обґрунтування знання головну увагу зосереджують на критеріях і нормах логіко-гносеологічного та емпірико-дослідницького характеру. До логіко-гносеологічних критеріїв та процедур зараховують ті, які забезпечують формальну адекватність та оптимальність внутрішньої організації науково-теоретичних систем знання. Йдеться передусім про критерії несуперечливості, повноти та незалежності аксіом.

Дослідники цієї проблематики особливу увагу, зокрема, приділяють критеріям, які до певного ступеня умовності можна зарахувати до норм логіко-гносеологічного та ціннісного характеру. До першого кола критеріїв належать процедури й норми обґрунтування та доведення предметного поля досліджуваних об’єктів до несуперечливого вираження в системі понятійно-категоріальних структур. Стосовно інших критеріїв наукового знання, то йдеться насамперед про процедури розуміння та пояснення, що, по суті, є нічим іншим, як продовженням процедур обґрунтування. Виходячи з теоретико-концентуальних побудов предмета дослідження, факти про нововиявлені його сутності отримують понятійне вираження та “підводяться” під пояснення існуючої теорії. Невідоме пояснюють, ґрунтуючись на онтологічних та гносеологічних засновках існуючої теорії як певної системи цінностей.

Окреме місце займають процеси пояснення та розуміння як сутності раціоналізації в тому випадку, коли нові факти про невідоме, що вивчають, не “просвічуються” існуючою теорією, а більше того, суперечать їм. Це якраз той випадок, коли в процесі фальсифікаційного процесу та висунення і обґрунтування нових ідей ми стаємо свідками народження нових теоретичних конструктів, революційних проривів у розвитку науки.

Водночас у науковій практиці часто виникають ситуації, коли, крім названих критеріїв науковості, об’єктивно необхідно звертатись до інших критеріїв, які не можна звести винятково до логіко-гносеологічних та емпіричних. Їх зазвичай класифікують у розряд неемпіричних та, якщо і не антилогічних, то, швидше, алогічних або позалогічних. Забезпечення зазначених норм та індикаторів науковості пов’язане з особливостями наукової ситуації, коли в науці функціонують альтернативні підходи та теоретичні конструкти в окремій галузі знання стосовно певного кола досліджуваних об’єктів. Такий процес, зокрема, характерний для сучасної теоретичної науки, якій притаманна тенденція до посилення плюралістичності конструювання та функціонування теоретичних систем. Очевидно, такі процеси пов’язані з необхідністю надання переваги тій чи тій системі знання, яка здійснюється на основі ціннісних особистісних переконань (уподобань) дослідника або наукового співтовариства. До таких критеріїв зараховують принципи краси (елегантності та симетрії), евристичності, прагматичності тощо.

Неемпіричні та позалогічні критерії науковості апелюють до інтуїтивісько-досвідного чинника наукового пізнання, виражають не стільки ненаукове суб’єктивістсько орієнтоване дослідження, як його антропологічні виміри. Загалом, у сукупній взаємодії логічні, емпіричні та позанаукові критеріальні засади забезпечують повноцінне обґрунтування науково-теоретичних систем.

У процедурах обґрунтування науково-теоретичних концептів важливо знайти їхні емпіричні основи або підтвердження. Емпірична обґрунтованість наукового знання означає передусім можливість встановлення істинності або хибності теоретичних конструктів через їхнє зіставлення з безпосередньо спостережуваним об’єктом, дослідну (або досвідну) виправданість (верифікованість) та випробуваність (фальсифікованість) теоретичних концептів. У природничих науках дискусія з цього питання є незатихаючою (перманентною) і досить часто набирає гостросуперечливих форм. В історії філософії науки емпірико–верифікаційно–фальсифікаційна проблематика, по суті, як би її дехто не хотів відтіснити на третій план під тиском метафізичних пошуків, є однією з центральних. І це передусім зумовлено самою сутністю науки як пошуку зрозумілих, прозорих, очевидних основ для пояснення, розуміння і практичного застосування здобутих знань. Логічно і змістовно вказані процеси предметно виражаються в процедурі інтерпретації, яку слід розуміти, як приведення до загальноприйнятих і зрозумілих основ та їхнього емпіричного обґрунтування різного роду наукових конструктів. Вказана процедура складає парадигмальні основи науково-технічної картини світу.

Очевидно, не потрібно вузько догматично інтерпретувати верифікацію як лінійну зводимість, релятивізм теоретичного до емпіричного та виведення понять і теорій із дослідних фактів. Між теоретичним та емпіричним існує взаємообумовленість та опосередковані дедуктивно-редуктивні зв’язки. Водночас покладання на експериментальні факти як вирішальний критерій істинності теорії, після негативної оцінк