Реферат: Становлення України як суверенної, демократичної держави вимагає вивчення широкого кола проблем державного будівництва

ПЕРЕДМОВА


Становлення України як суверенної, демократичної держави вимагає вивчення широкого кола проблем державного будівництва. У сучасних умовах виникають надзвичайно складні проблеми державотворення, які неможливо розв’язати без оволодіння історичним досвідом.

Потреба глибоких знань історії державного будівництва України викликана необхідністю реформування, гуманізації та гуманітарізації освіти й відповідає світовій практиці викладання історичних дисциплін у вищих навчальних закладах. Без знань історії держави не може бути цілісної чіткої системи філософських, економічних, соціально-політичних поглядів. Історичні знання державного будівництва – важлива частина загальної культури, при відсутності цього компонента освіта особистості не може бути повною. Вивчення державної історії забезпечує історизм мислення як одну з передумов активної та цілеспрямованої діяльності майбутнього фахівця. Звернення до нашого державного минулого зумовлюється перш за все необхідністю краще усвідомити сучасну історію державної справи, зазирнути у її майбутнє.

Проте створенню правдивої різнобічної картини складного й суперечливого розвитку минулого державного будівництва в Україні поки що мало допомагають вже видані праці. Та це й не дивно: застій в історичній науці був тривалим. Опубліковані раніше праці в деяких випадках не позбавлені помилок та фальсифікацій й багато в чому не відповідають вимогам об’єктивного історичного підходу.

Відверте, інтелектуально насичене обговорення проблем державного будівництва України, що відбувається в нашому суспільстві, знаходить своє відображення переважно в періодичній пресі. Вона й сьогодні залишається фактично єдиним джерелом, що тією чи іншою мірою задовольняє запити студентів. Разом з тим регулярне звернення до періодики не завжди доступне. Крім того, у деяких публікаціях переважає вплив політичної та ідеологічної кон’юнктури і навіть пряме викривлення історичних фактів та подій.

Усе це змусило авторський колектив підготувати навчальний посібник з історії українського державного будівництва на основі недоступних раніше для дослідників документів і джерел, нової інтерпретації багатьох фактів, подій, справжньої ролі окремих діячів українського національно-визвольного руху. На його сторінках знайшов своє відбиття перший досвід викладання в гуманітарному університеті курсу історії України в контексті всесвітньої історії. Книгу побудовано за проблемно-хронологічним принципом.

Як предмет вивчення, історія державного будівництва перебуває на стадії свого становлення. На цьому етапі авторський колектив спробував зберегти спадок всього позитивного, що було досягнуто історичною наукою в минулому, й разом з тим позбутися догматизму, шаблону, схематизму, котрі були притаманні значній кількості історичних праць.

Оскільки підручник зорієнтований на студентів, він допоможе виробити навички і вміння застосовувати історичні знання у практичній роботі. Безпосереднє звертання до книги розширить кругозір тих, хто навчається, їх можливості творчого використання опублікованих матеріалів в організації виховного процесу, при підготовці вечорів, конференцій, історичних читань. В умовах, коли відбувається складний процес світосприймання, дуже корисні дискусії, пошук істини, концентрація уваги на тих проблемах, які ще недостатньо вивчені, тривалий час через різні причини замовчувались.

Маємо також надію, що посібник допоможе студентам оволодіти методологією історичних підходів до оцінки фактів, подій, особистостей. Звертаючись до історії, неправомірно звеличувати або замовчувати тих чи інших діячів. Необхідно віддавати належне народові. Аморально оцінювати минуле й з позицій стороннього спостерігача, керуючись принципами абстрактної моралі. Людина свідома, принципова не повинна забувати про свою причетність до історії, до подій нашого недалекого минулого. "Жартувати" сьогодні з історією, перетворювати її в поле задоволення тих чи інших честолюбивих і політичних амбіцій – це означає, врешті-решт, безвідповідально гратися долею Вітчизни, довготривалими інтересами народу.

Звернення до історії українського державного будівництва надасть можливість тим, хто навчається, опанувати передові методи вивчення джерел, розв’язання навчальних і реальних життєвих завдань. Це сприятиме інтелектуальному розвиткові особистості майбутнього фахівця, серйозному і об’єктивному підходу до уроків історії, розумінню руху науки, того, що пошук істини – важкий і складний процес. Такий підхід допоможе формуванню умінь думати самостійно, самому виробляти, висловлювати та відстоювати власну точку зору, яка ґрунтується на знаннях та аналізі певної сукупності фактів про життя суспільства й окремих діячів.

Авторський колектив не розраховує на те, що, прочитавши цю книгу, читачі повністю солідаризуються з думками і висновками авторів. Ми запрошуємо поміркувати разом про деякі витоки труднощів та невдач у державному будівництві в Україні, про жорсткий диктат об’єктивних обставин у розвитку багатьох історичних подій, про роль та місце суб’єктивного фактора у вітчизняній історії.

Пошук разом з авторами відповідей на складні питання минулого, на нашу думку, допоможе читачеві переконатися в чомусь важливому для його історичного сприймання, а від чогось і відмовитися. Адже історія належить не тільки людству, народу в цілому, але й кожній людині особисто. Однак це не означає, що кожен має невід’ємне право на суто індивідуальне осмислення, тлумачення та використання уроків її неоціненного досвіду.

Автори будуть вдячні читачам за зауваження і пропозиції, які врахуються під час переробки посібника при його подальших виданнях.


^ Глава 1. Методологічні засади вивчення історії державного будівництва України
Зміни в нашій країні не тільки не послабили інтерес громадськості до історії, а, навпаки, посилили його увагу до застарілих уявлень про історичний процес. Розвиток України як суверенної, незалежної, демократичної держави висунув питання про необхідність створення дійсно наукової історії державного будівництва та її глибокого вивчення.

Історія України не має бути відображенням сучасної політики, спрямованої у минуле. Мета історії не користь, яка випливає з істини, а достовірно передана нащадкам пам’ять. Історик має бути об’єктивним в оцінці подій, а не писати історію "заради пурпурного кафтану".

До недавнього часу люди були усунені від справжніх історичних знань. І саме сьогодні їх потяг до історичної науки є показником національного відродження народу. Тому вивчення історії України полягає перш за все в тому, щоб з позиції історичної правди відтворити реальну картину соціально-економічного, суспільно-політичного й культурного життя українського народу. Особливу увагу в цьому треба приділити ліквідуванню "білих плям" у вітчизняній історії, зокрема, висвітленню питань української державності, нації, суперечливості економічного й політичного розвитку й здобуття справжнього суверенітету й незалежності України. Проте можливості досягнення історичної істини немислимі без оволодіння методологічними засадами вивчення історії.

^ Науково-теоретичні засади вивчення історії України
Структура
історичної науки

За тисячоліття свого розвитку людство створило чимало природничих і суспільних наук. З-поміж двох тисяч існуючих сьогодні наукових дисциплін в наявності є дві, що систематично вивчають досвід усієї науки. Перша з них – філософія. Вона зосереджує увагу на методологічних проблемах й найбільш загальних закономірностях розвитку людського знання. Друга – історія суспільства, природознавства й техніки, яка літописує суспільний, науково-технічний прогрес, узагальнює його історичні закономірності і також є методологічною [4, с. 6]. Термін "історія" в науці вживається у двох розуміннях: 1) як рух у часі й просторі, процес; 2) як пізнання процесу. У першому розумінні йдеться про історію Землі, окремих наук. У другому – історію людського суспільства, яке пізнається з метою з’ясування його сучасного стану й перспектив майбутнього. Нас цікавить саме цей аспект.

У процесі вивчення історії суспільства в історичній науці відбувалася неминуча спеціалізація окремих її частин, яка триває й дотепер. Сучасна історія стала галуззю знань, яка складається з окремих розділів і галузей науки, допоміжних і спеціальних історичних дисциплін і наук. Ступінь спеціалізації окремих частин різний, що дозволяє виділити з-поміж них декілька груп (див. схему 1.1.).
^ Складові історичної науки




Схема 1.1. Структура історичної науки

Першу групу складають окремі розділи й галузі історичної науки, у межах якої історики вивчають історію суспільства в цілому (всесвітня історія) і за частинами. У цій групі історія вивчається за формаціями і епохами, просторово-географічним принципом, комплексними проблемами, а також зосереджується увага на вивченні окремих сторін і явищ в історії людства. У першому випадку в курсі всесвітньої історії вивчаються: історія первісного суспільства, стародавня історія, середньовічна історія, нова і новітня історії. За просторово-географічним принципом – реґіональна історія великих, історично пов’язаних між собою реґіонів (наприклад, історія Європи та інших частин світу, окремих реґіонів: Ближній та Середній Схід, Середня Азія тощо) і історія окремих країн і народів (див. схему 1.2.).


^ в с е с в і т н я і с т о р і я
формаціями

та епохами

просторово-географічним принципом

комплексними проблемами

комплексними

проблемами

історія первісного суспільства;

стародавня історія;

середньовічна історія;

нова історія;

новітня історія.

історія первісного суспільства;

стародавня історія;

середньовічна історія;

нова історія;

новітня історія.


в и в ч е н н я в і д б у в а є т ь с я з а


вивченням окремих сторін і явищ

в історії людства


спільне
та особливе
в історії країн
та народів (історія
Відродження, Реформації
та ін.).

історія
первісного
суспільства;

стародавня історія;

середньовічна історія;

нова історія;

новітня
історія.

економічна
історія;

політична
історія;

історія
зовнішньої політики;

воєнна історія;

історія
робітничого руху тощо.




реґіональна історія;

історія окремих країн
та народів.



Схема 1.2. Напрямки вивчення всесвітньої історії

Розробка комплексних проблем обумовлена необхідністю вивчення загального й особливого в явищах, які пережили групи країн і народів (історія Відродження, Реформації тощо). Вивчення окремих сторін історії людства призвело до виділення галузевих історичних наук, таких як економічна історія, політична історія, воєнна історія, історія зовнішньої політики, історія робітничого руху тощо.

Другу групу складають допоміжні та спеціальні історичні дисципліни: джерелознавство, археографія, палеографія, дипломатика, хронологія, метрологія історична, сфрагістика, генеалогія, геральдика, нумізматика та інші1. Їх виділення в наукові історичні дисципліни та розвиток були обумовлені необхідністю вироблення для історії власної методики дослідження. З цією метою допоміжні історичні дисципліни досліджують природу джерел, їх види (див. схему 1.3.).





Схема 1.3. Склад допоміжних та спеціальних історичних дисциплін

Самостійне місце посідають дві спеціальні історичні дисципліни – археологія та етнографія, які є органічними частинами історії2. Особливу групу складають суміжні науки, відособлення яких викликане потребами розвитку інших наук. До них належить: історія природознавства та її розділів (історія фізики, історія хімії тощо), історія техніки, історія держави та права, історія економічних учень, історія воєнного мистецтва та ін. (див. схему 1.4.). Історію самої історичної науки вивчає історіографія.




Схема 1.4. Структура суміжних наук

Історія як наука виконує важливу суспільну функцію. Цінність історії полягає в тих результатах, які досягнуті нею в пізнанні закономірностей історичного процесу, бо лише досвід всесвітньої історії в цілому дозволяє відокремити всезагальне від одиничного, необхідне від випадкового. Лише на ґрунті досягнень історії взагалі є можливим формулювання законів розвитку суспільства. Тому історична наука, поряд з іншими суспільними науками, відіграє важливу роль в якості наукової методологічної основи керівництва суспільним життям.


С Предмет
вивчення
учасна наука визначає два предмети історичного пізнання. По-перше, накопичення знань, потреб, звичаїв, життєвих вигод, які, з

одного боку, поліпшують приватне життя окремої людини, а з іншого – встановлюють і вдосконалюють суспільні стосунки між людьми, тобто становлення людини й людського суспільства – один із предметів історичного дослідження. Ступінь цього становлення, досягнутий тим чи іншим народом, називають його культурою або цивілізацією. Ознаки, за якими історичне пізнання визначає цей ступінь, складають зміст особливої галузі історичного вивчення – історії культури, цивілізації.

Другий предмет історичного спостереження – це природа й дія історичних сил, що будують людські суспільства. Історичне вивчення побудови суспільства, організації громадських спілок складає іншу галузь людського пізнання – історичну соціологію (див. схему 1.5.). Вона істотно відрізняється від історії цивілізації тим, що зміст останньої становлять результати історичного процесу, а в першій спостереженню піддаються сили й засоби досягнення, його, так би мовити, кінетика [6, с. 34–35].





Схема 1.5. Зміст предмета "Історія України"

У структурі всесвітньої історії переважає культурний – історичний, а в місцевій – соціологічний погляд в історичному вивченні. Розглядаючи явища в дуже великому масштабі, всесвітня історія зосереджує увагу головним чином на культурних завоюваннях тих чи інших народів. Коли ж вивчається історія окремого народу, взаємодія народів, порівняння їх культур підлягають спостереженню меншою мірою. Тут переважає соціологічний аспект. Однак ці погляди аж ніяк не виключають один одного, а навпаки – взаємно доповнюють. Але в цілому, вивчаючи місцеву історію, історик мусить бути, насамперед, соціологом. Ідеальною метою історичного соціологічного дослідження є з’ясування багатоманітності сполучень зовнішніх і внутрішніх умов розвитку для конкретного народу на більш чи менш тривалий час. Ці сполучення – основний предмет місцевої історії.

Таким чином, предметом вивчення історії України як навчальної дисципліни є соціально-економічний, політичний та культурний розвиток українського суспільства, державного та військового будівництва на різних етапах його історичного шляху. До засад її вивчення, як правило, береться проблемно-хронологічний принцип, який дозволяє чітко визначити хронологічні межі історичного періоду, що розглядається.


П ^ Періодизація історії державотворення України евний період історичного розвитку визначається як об’єктивно-матеріальними чинниками, реальним співвідношенням класових сил, так й ідейно-духовними, культурологічними моментами, накопиченими в процесі

історичного розвитку та існуючими в межах культури уявленнями про світ, соціальні цінності, стереотипи поведінки. Звідси в розвитку державності України можна виділити такі найбільш важливі етапи:

1. Київська Русь та її військо.

2. Галицько-Волинське князівство – продовження української державної традиції.

3. Українське козацтво та гетьманщина, їх військова організація (XVI–XVIII ст.).

4. Шляхи національного відродження (XIV – початок XX ст.).

5. Українська національна державність та її збройний захист (лютий 1917 – 1920-ті роки).

6. Соціалістична державність України в умовах нової економічної політики та тоталітарно-репресивного режиму (1921–1938 рр.).

7. Україна під час Другої світової війни (1939–1945 рр.).

8. Державний та соціально-економічний лад України у 50–80-ті роки.

9. Україна та її Збройні сили на сучасному етапі.


П ^ Історіографія історії держави України итання виникнення України-Русі вперше постало на початку XII ст. Автор літопису "Повість временних літ", чернець київського Печерського монастиря

Нестор, робить спробу відповісти на запитання "откуда есть пошла земля Руськая?" Цікавило його і призначення влади князя, яку він убачав у тому, щоб "володеть по праву".

У київському літописі 1187 року ми зустрічаємо вперше термін "Україна". Тоді ж наприкінці XII ст. було написано "Слово о полку Ігоревім", де автор обґрунтовує необхідність возз’єднання Русі.

Певне значення для пізнання минулого України мають мемуари XVI – першої половини XVII ст. Так, в мемуарах М. Литвина ми знаходимо дані про соціально-економічні і політичні відносини. У щоденнику дипломата Еріха Лясоти, який виконував кілька дипломатичних місій у Московській державі, у Польщі та в Україні, відображено його позитивне ставлення до українського народу, до його Визвольної війни, до козацтва.

Значно зростає роль історичної науки в Україні у XVII ст. Заслуга в цьому належить І. Гізелю, Л. Барановичу, І. Галятовському, С. Яворському, Ф. Прокоповичу та ін. У їх працях знайшли своє відображення основні історичні події тих часів, зокрема, Визвольна війна 1648–1654 років. У 1647 році в друкарні Києво-Печерської лаври вийшов "Синопсис", за словами М. Грушевського, "перша історія України". Гадають, що в ньому зроблено спробу викладання історичних фактів у системі.

У XVIII ст. з’явилися так звані козацькі літописи, авторами яких були вихованці Києво-Могилянської академії – Самовидець, Григорій Грабянка, Самійло Величко. Їх праці – це спроба переходу від літописання до історичної науки. Наприклад, у "Літописі" Г. Грабянки дається перелік гетьманів Війська Запорізького, назви полкових міст та імена полковників з обох берегів Дніпра. С. Величко у праці "Сказание о войне казацкой с поляками через Зиновия Богдана Хмельницкого" дає документальний, історичний матеріал й ідеологічне висвітлення подій з погляду козацької верхівки.

У 60-х роках XVIII ст. з’явилася книга "Історія росів або Малой Росії". Історію України автор починає від часів слов’янського розселення, а український народ уважає відособленим від поляків і росіян. З Московією з’єдналися українці "як рівні з рівними, як вільні з вільними". Цей твір уперше означив ідею державності України і переніс її у майбутнє.

Науковий інтерес викликають праці таких істориків, як Петро Симоновський, автор "Краткого описания о казацком малороссийском народе", Василь Рубан, який видав "Краткую летопись Малой России" невідомого автора, учений-історіограф М. Бантиш-Каменський та ін. Пам’яткою української історіографії є "Краткое описание Малороссии", складене невідомим автором, у якому виражається протест проти політики царату, спрямованої на ліквідацію автономії України.

Першим істориком Коліївщини був видатний учений-енциклопедист М. Максимович. Він виступив також проти норманської теорії походження державності на Русі.

Велику роль у формуванні історичної свідомості українського народу відіграла праця М. Марковича "История Малороссии" (1842–1843). Багато архівних матеріалів про Запорізьке козацтво зібрав А. Скальковський у праці "История Новой Сечи или последнего коша Запорожского" (1841).

Протягом XIX ст. чимало істориків розробляли питання історії України. Цій проблемі були присвячені як окремі дослідження, так і колективні праці. У той період створюються спеціальні установи для вивчення історії України – наукові товариства і комісії. Значна робота в цьому плані провадилася на історико-філологічних факультетах університетів Києва, Одеси, Харкова. Відомими центрами розробки історії України були Москва і Петербург.

З оригінальними працями, присвяченими історії Закарпаття ("История о карпатороссах" и "О Юго-Западной Руси", виступив на початку XIX ст. закарпатський українець І. Орлай. Автор полемізує з австро-угорською історіографією, яка заперечувала національні зв’язки українців Закарпаття з Великою Україною, переконливо доводить, що закарпатці є нащадками давньокиївських русів.

Українська історіографія в другій половині XIX ст. внесла в науковий обсяг велику кількість документальних матеріалів. Плідно працювала створена у 1843 р. київська Тимчасова комісія з розробки древніх актів. Комісія видала 35 томів "Архива Юго-Западной России", де були опубліковані документальні матеріали з історії України XV–XVI ст. Археографічна комісія Львівського наукового товариства ім. Т. Г. Шевченко видала 11 томів "Джерел до історії України-Русі", у яких були опубліковані документальні матеріали з історії як східноукраїнських, так і західноукраїнських земель XVI–XVIII ст.

У пореформені десятиріччя важливі дослідження з історії України зробили М. Костомаров, П. Куліш, М. Владимирський-Буданов, І. Малиновський, М. Максимейко. М. Костомаров на основі архівних джерел розглянув причини виникнення Визвольної війни, дав оцінку державній діяльності Б. Хмельницького, акту приєднання України до Московської держави. Патріотичні погляди на минуле українського народу знайшли відображення в працях українського вченого-історика В. Антоновича. Особливої уваги заслуговує його теза про демократизм українського народу.

Але головною фігурою української історіографії кінця XIX – першої третини XX ст. був видатний український учений М. Грушевський, який опрацював найбільш детальну наукову схему історичного минулого українського народу. Ця схема пройшла крізь усю його творчість, знайшла детальне обґрунтування в десятитомній "Історії України-Русі". Заслуга М. Грушевського, перш за все, в тому, що він визначив для українського народу національну ідею, показав історичну закономірність здобуття Україною державності, народність і демократизм козацької держави, народність гетьманської України XVII–XVIII ст.

Великий внесок у розвиток історії української державності зробила Комісія (відділ) для вивчення історії України, яку було створено у 1924 році в системі АН УРСР. На Комісію було покладене завдання пошуку та видання джерел, складання бібліографії тощо. До складу Комісії входили відомі українські вчені О. Левицький, Д. Багалій, А. Кримський, І. Малиновський, М. Товстоліс, С. Борисенок та ін.

Історію державотворення досліджували також такі історики, як К. Гуслистий, Д. Похилевич, І. Бойко, В. Самойленко, А. Дубровіна [8, с. 26–30].

У другій половині XX ст. над проблемами історії держави України працюють такі вчені, як В. Дядиченко, А. Шевченко, А. Рогожин, О. Копиленко, Л. Потарикіна, М. Настюк, Н. Долматова, В. Чехович, І. Усенко, П. Музиченко та ін.

Проголошення України незалежною державою у 1991 р. дало поштовх до поглибленого вивчення історико-державної спадщини українського народу та подальшого розвитку історичної науки в Україні.

^ Світоглядні, методологічні та методичні проблеми курсу

О Поняття методології історії б’єктивне дослідження кожного періоду забезпечується науковою методологією пізнання, яка спирається на досягнення

усієї суспільної та історичної думки. Вона розглядає життя й боротьбу українського народу, як природоісторичний процес, що має об’єктивну та суб’єктивну сторони, і умовно містить чотири компоненти:

1) загальні світоглядні положення та теоретичні принципи, які характеризують зміст пізнання;

2) теоретичні положення й висновки самої історичної науки;

3) логіку історичного дослідження, що вивчає закономірності розвитку і структуру історичної науки;

4) методику історичного вивчення (дослідження) як сукупність дослідницьких операцій, прийомів та засобів пізнання історичних явищ.

Підхід до методології як до теорії історичного пізнання і сукупності принципів та методів дослідження дозволяє, перш за все, побачити в ній теоретичну методологію і методологічну практику. У нинішній зламний період розвитку українського суспільства дуже важливо, передусім, правильно визначити загальні методологічні проблеми історичного пізнання. До недавнього часу радянські історики виходили з марксистсько-ленінської концепції історії. Основні її положення загальновідомі. Сьогодні вони стали об’єктом критики, інколи прямого тотального заперечення. Не витримавши випробування життям, зруйнувалися багато які політичні, економічні та ідеологічні засади колись "всепереможного вчення". Соціалізм у тій моделі, у якій він існував, зазнав краху, обернувся для нашої країни величезним лихом. За цих обставин легше за все просто відкинути марксизм, піддати остракізму. Значно складніше розібратися з причинами та наслідками його відторгнення.

Деякі з тих, хто не хоче йти шляхом сліпого заперечення, намагаються довести, що те, що сталося, – не провина, а лихо вчення. Воно було викривлене й реалізувалося не так, як це задумувалося його засновниками. Буде слушним визнати, що сталінська практика, звичайно, мала небагато спільного з початковими ідеями марксизму. Звісною мірою соціалізм спіткала приблизно та сама доля, що й ідеї християнства, якщо користуватися аналогією М. Бердяєва, який писав: "…християнське людство в своїй історії спочатку зрадило християнську істину, а потім, доконавши цієї зради, воно почало плямувати християнство, нападати на нього, стверджуючи, що християнство не вдалося. Але не вдалося саме тому, що ті, які заперечують його, від нього відступили" [2, с. 157]. Не будемо судити про слушність філософа з приводу християнства. Та й історичні аналогії завжди умовні, відносні. Але до деяких паралелей вдатися все-таки можна.

По-перше, у ранньому марксизмі знайшло відображення вікове прагнення людей до соціальної справедливості, народовладдя, свободи, що забезпечило йому широке розповсюдження на межі ХІХ–ХХ століть. У тих чи інших формах соціалістична ідея живе й сьогодні у лівому русі. До того ж капіталізм навіть і в сучасному вигляді навряд чи може бути останнім щаблем у розвитку людства. Водночас альтернативи йому, крім загальнолюдських ідей соціальної справедливості, народовладдя, свободи, не видно. На конференції ООН (у червні 1992 р.) з проблем навколишнього середовища й майбутнього розвитку цивілізації на рівні глав держав і урядів був зроблений висновок про те, що модель розвитку, використана багатьма капіталістичними країнами світу, вичерпала себе. Інтенсивне нарощування в межах цієї моделі промислового потенціалу значною мірою за рахунок пограбування інших країн і з нанесенням величезної шкоди природі, з використанням традиційної ринкової системи, рушійною силою якої є приватна власність і нестримне прагнення до безперервного зростання споживання, – призводить до різкої диференціації рівня життя населення Землі.

Детальний аналіз показує, що планета в ресурсному й економічному відношенні просто не витримає, якщо країни, що розвиваються, підуть цим же шляхом. Потрібна нова модель зі значно більш потужними важелями централізованого регулювання (як на рівні держави, так і світового співтовариства в цілому) економічного й соціального процесів. Таке регулювання неминуче спиратиметься перш за все на зінтегровані інтереси суспільства й лише потім – на інтереси приватного підприємства або групи підприємців. На цьому шляху, яким має намір іти світове співтовариство, гіперболізація приватної власності стає перешкодою. Тому видається неминучим певне зміщення застарілої моделі в бік соціалістичних варіантів організації життя суспільства.

Разом з тим добре відомо, що марксизм багато разів підлягав забороні в різних країнах. Але не заборони й не репресії проти його прибічників підірвали це вчення. Нищівного удару йому завдала догматизація. Теорія була настільки фетишизована, що її творці, якщо вони були б живі, напевно, не пізнали б свого дитя й відкинули б його як чужого самій сутності марксизму. Творці марксистської традиції підходили до неї як до живого творчого вчення, яке мусило розвиватися й збагачуватися у відповідності з новим історичним досвідом на ґрунті об’єктивного аналізу. Але саме ця головна сутність вчення якраз більш за все ігнорувалася його апологетами, що зумовило його глибоку кризу.

По-друге, у самій основі теоретичної концепції було закладено багато нежиттєвих, утопічних ідей. Історичний досвід виявив граничну неефективність економічного ладу, який базується лише на державній власності, за якого все стає "нічийним" і практично зникають економічні стимули й особистий інтерес до високої продуктивності праці й науково-технічного прогресу. І які б ідеологічні маневри не проводилися, очевидним стало те, що без розвиненого, повноцінного ринку не може бути ефективної економіки, а отже, й соціального добробуту.

Було б спрощенням приписувати марксизмові відстоювання абсолютного примату матеріальної сторони життя суспільства. Широко відомими є висловлювання основоположників вчення про виняткове значення духовних чинників. Але якщо брати за основу його головну методологічну спрямованість і порівнювати, наприклад, теорію й метод М. Вебера або філософську концепцію М. Бердяєва з підходом, запропонованим К. Марксом, то не можна не побачити суттєву різницю в теоретичних аспектах. Останній більш поглиблено аналізував об’єктивну сторону історичного процесу, тоді як Вебер і Бердяєв наголошували на його суб’єктивних аспектах, всіляко підкреслюючи, що економічне життя суспільства має духовний базис, духовну основу. Очевидно, сьогодні слід не протиставляти, а взаємно доповнювати ці підходи.

Марксисти вважали, що з революційним перетворенням форм власності й суспільних відносин швидко зміняться суспільна й індивідуальна свідомість та психологія людей. Але історична практика спростувала припущення про жорстко однозначний зв’язок між ними. Економічний детермінізм у підході до людини виявив свою обмеженість, неможливість розв’язання проблеми без урахування біологічних, психофізіологічних та інших процесів, що визначають діяльність людей. Але справа полягає не тільки в теоретичних помилках, що згубно вплинули на політику. Застій економічної моделі суспільства спричинив тоталітарний характер політичного ладу, монополізм догматизованої офіційної ідеології. Були проголошені гасла демократичних свобод, рівності, соціальної справедливості. Але за неефективної економіки ці гасла, заклики, теоретичні положення могли б у найкращому разі лише декларуватися. Реалізувати їх на практиці було неможливо, бо економіка не була внутрішньо стимульованою і тому суспільне та й економічне життя не могло функціонувати без насильства, політичного та ідеологічного примусу. Ця головна об’єктивна обставина поряд з багатьма суб’єктивними причинами призвела до антигуманного режиму, до змертвіння принципу "без демократії немає соціалізму". Усе це гостро поставило питання про науковий зміст марксистської концепції та її використання в історичній науці, про ставлення до немарксистських соціальних учень і теорій, про розширення методологічної бази історичних досліджень. Іншими словами, за об’єктивного відображення й пізнання людини й світу, що змінюються, історична наука не може обмежитися лише одним якимось ученням або методологією.

Беручи до уваги природну обмеженість будь-якої наукової теорії й методології, в історичних дослідженнях важливо спиратися на весь накопичений арсенал суспільної й історичної думки. Спроби занадто універсалізувати якусь методологію призводять лише до нехтування суттєвих особливостей розвитку народу, до викривлення історичної дійсності в цілому. Наприклад, відомо, які складні проблеми виникали, коли замість конкретного дослідження специфіки розвитку України починали обмежувати її історію класичними визначеннями суспільно-економічної формації. І нерідко виникали казуси. Бо, скажімо, багато переселень народу України неможливо пояснити тільки родоплемінними стосунками чи класовими суперечностями. Здебільшого все відбувалося "простіше: до масових переселень змушували демографічні процеси, суттєві зміни кліматичних умов у районах мешкання". Тобто, за будь-якої методології найважливішою вимогою до історичних досліджень залишається точність вивчення конкретних умов та причин виникнення тих чи інших суспільних явищ та подій.

Сьогодні в історичній науці все більшого поширення набуває цивілізований підхід. Автор цієї концепції англійський історик Арнольд Тойнбі у своїй праці (12 томів) "Дослідження історії" характеризує 21 цивілізацію [10, с. 22–23]. Щоправда, потім їх зводить до 13: китайська, арабо-мусульманська, західноєвропейсько-християнська та ін. Усі вони визначаються як групи країн за просторово-часовим принципом. Смисл цієї концепції: кожна минула та сучасна цивілізації не тільки унікальна й неповторима, але й цінна сама по собі. Розвиваючись за принципово загальними для всіх законами, вона виникає, розвивається, зводиться нанівець і врешті-решт гине [10, с. 94]. Кожна з них досліджується як генезис культури, як якісна характеристика розвитку груп народів. Тому першим предметом історичної науки – історії культури (цивілізації) – правомірно є використання і цивілізованої концепції.

Родоначальником такого підходу є німецький історик Генріх Рюкерт. Про це писав ще 1869 року наш співвітчизник М. Я. Данилевський у праці "Росія і Європа", де визначає 10 "культурно-історичних типів" людства. Потім ця проблема стала темою робіт Освальда Шпенглера. Ну а фундаментально вона, зокрема, досліджена А. Дж. Тойнбі.

Ця методологічна концепція розвинена та сконцентрована у сучасних умовах. Наш сучасник професор Ю. Борко в європейській цивілізації виділяє три епохи: епоху загального божевілля – Друга світова війна як фінал; епоху розколу Європи на два світи: Західна Європа перебудовувалась і йшла до прогресу, а Східна Європа – йшла до краху тоталітарного соціалізму; третя епоха – епоха європейських надій, у тому числі і для України [9, с. 68].

У сучасній західній історіографії щодо цивілізованого підходу прийнято вживати три політичні моделі суспільного розвитку: традиційну, командну й ринкову як різні рівні культури управління й виробництва [1, с. 69–76]. Традиційна модель відповідає укладу відносно нерозвинутих суспільств, вирізняється замкнутістю, стабільністю звичаїв, натуральним виробництвом; командна – характеризується браком економічних ресурсів й передбачає перерозподілені функції держави в інтересах розв’язання пріоритетних політичних завдань. Ринкова – припускає мінімальні перерозподільні функції держави, покладаючись на ринкові важелі регулювання.

Разом з тим не можна "закрити" п’ятиланковий, формаційний підхід у дослідженні (вивченні) другого предмета історичної науки – історії соціології, викинути разом з віджитими положеннями марксизму його наукові здобутки. Категоричне заперечення марксизму користі не принесе. Історична наука, очевидно, не зможе відмовитися від багатьох його методологічних положень, зокрема, матеріалістичного розуміння історії, природи й структури капіталістичного ладу на ранньому ступені його розвитку. Під час аналізу історичних подій не уникнути вивчення інтересів класів. Безумовно, всю історію пояснити лише класовою боротьбою неможливо, але й нехтувати вплив класових інтересів і суперечностей на безліч суспільних подій також не слід. Не втратили значення й теоретичні положення про сутність і походження війн, природу насильства, про загальні засади організації збройного захисту держави, тлумачення багатьох конкретних воєнних подій.

Проте підвищеної уваги дослідників потребують духовний світ народу й людини, моральність і культура суспільства й особи, вивчення соціальної психології різних суспільних груп і рухів, що впливають на розвиток суспільства. Таким чином, лишаються актуальними й деякі теоретичні розробки М. С. Грушевс