Реферат: Загадки походження руських книг Збірка статей

Загадки

походження

руських книг





Збірка статей


Київ 2008







Ілюстрації з сайтів: Національної бібліотеки України

імені Володимира Вернадського nbuv.gov.ua,

“Русское письмо” character.webzone.ru

та “Белая мышь” whitemouse.ru

На обкладинці: фрагмент оформлення

Пересопницької Євангелії 1556-1561 рр.
^ © Укладення, макет, коментарі Валерій Лисенко, Київ 2008








Витоки української писемності

Михайло Лукінюк. "Київський політехнік" №34

ntu-kpi.edu.ua/newspaper/534-12.html

9 листопада – день української писемності та мови


Нема необхідності доводити, що наші пращури зовсім не жили в умовах беззаконня та сваволі, навпаки, вони свято шанували закони, що дісталися їм від попередників. Певен, коли б вони записували їх на камені, як славнозвісний вавілонський цар Хаммурапі, то, можливо, до нашої доби збереглися б значно старші писемні пам'ятки давньослов'янської законотворчості, аніж звід звичаєвого права, що діяв на теренах Київської Русі в IX–XI ст., відомий як «Закон Руський».

Про існування у слов'ян власної («докириличної») писемності незаперечно свідчать деякі дохристиянські пам'ятки, зокрема відоме Корсунське Євангеліє ІХ ст., написане давньоруським письмом. Але не тільки воно. На думку відомого російського філолога-славіста ХІХ ст. академіка І. Срезневського, «і до 988 р.» на Русі «були книги… і за княгині Ольги, і за Оскольда й Дира, і навіть раніше» . Причому, наголошує він, то були не лише «списки праць учителів слов'янських Костянтина й Мефодія та їх учнів, .. але й домашні руські (тут і далі виділення автора. – Ред. ), про що свідчить… оповідь самого Костянтина-філософа, який побачив у Корсуні руський переклад Євангелія та Псалтиря ще в ті часи, коли сам він не починав свого подвигу освічення слов'ян…» .

Більш детально ця обставина описана в «Моравсько-паннонському житії Костянтина і Мефодія». А в редакціях т. зв. «Толковой Палеи» наведено ще таке: «І грамота руська явлена Богом дана в Корсуні Русину; від неї ж навчився філософ Костянтин, оттуду сложив (тобто, склавши на її підставі свою абетку, – М.Л. ) написав [книги] руським гласом…» .

Інформативне значення цього повідомлення, наголошує доктор історичних наук М. Брайчевський, важко переоцінити, оскільки «воно незаперечно засвідчує наявність руської книжності до виникнення кириличного алфавіту» . З нього також «стає ясним, що переклади християнських книг на слов'янську (руську) мову існували ще до моравської місії Кирила й Мефодія» . Відомий історик схиляється до думки, що ті книжки були писані протоглаголицею (в основу якої, ймовірно, покладено «русько-хозарське» письмо рунічного кшталту» ).

Звертаючи у своїх «читаннях про давні руські літописи» увагу на те, що у «Повісті временних літ» (а Нестор-літописець жив на зламі ХІ–ХІІ ст.) «є згадки про події не лише VII–VIII ст., а й більш ранніх, і ряд річних чисел починається в ній з 6360 (852) року» , І. Срезневський зазначав, що навіть коли вилучити ті з них, котрі могли бути «запозичені з візантійських і болгарських джерел» , то й тоді там «залишиться доволі значне число подій, про які літописець міг дізнатися тільки з джерел домашніх » . Від 860-х років до 1110-х, коли останній з низки літописців «Повісті» дописував її кінцівку, минуло два з половиною століття, тому «підтримувати [усним] переказом роки подій такого обширу часу пам'ять народна не могла» , тим більше, що у літопис переважно вносилися описи подій, які стосувалися княжого, а не народного життя. А тому подібні «подробиці» , зазначає Ізмаїл Іванович, «мали б згинути з пам'яті» , і на підтвердження цієї думки наводить цілу низку подібних подробиць. А якщо вони «не згинули й занесені у літописи, – вважає І. Срезневський, – то занесені [були] у свій час » . Отже, доходить висновку цей відомий філолог-славіст, «були літописи дуже давні, дуже близькі до часу подій, переказ яких можна вважати вірогідним» . І, вочевидь, саме з них перейшли у більш пізні літописи, скажімо, тексти договорів Русі з Візантією, укладені в ІХ–Х ст.

На думку академіка С. Обнорського, який присвятив окрему працю дослідженню перших договорів Русі з Візантією [це договори 907, 911 та 944 рр.; М. Брайчевський доводить, що насправді перший договір було укладено не 907 року, а у 860-х роках, другий – 874 року, за часів Аскольда. І тільки пізніше – в третій редакції «Повісті временних літ» – «вони [були] перенесені на 907 та 911 рр., тобто на час врядування Олега». У дослідженні М. Брайчевського «Літопис Аскольда» наведено розгорнений текст договору між «греками і Руссю» , датований 2 вересня 867 р.] «в жодному разі не було б сміливим припущення про належність якихось форм писемності уже русам антського періоду (в VІ–VІІІ ст.)» . Це, можливо, й була т. зв. протокирилиця, котра, як наголошує відомий київський історик і палеограф С. Висоцький, «значно старша за глаголицю» .

Із цим, до речі, кореспондується повідомленням про знайдену в 1803 р. П. Сумароковим на Тамані плиту з білого мармуру, на якій, як повідомляє професор С. Шелухін, вирізьблено «грецький напис майже цілком слов'янськими літерами, якими потім писали в Києві». Дослідженню цього напису, відомого як «Напис Євпатерія», знаний російський історик В. Латишев присвятив велику статтю, в якій зокрема доводить, що «напис належить до періоду царювання імператора Маврикія і саме до 590 року» .

Тож не на порожньому місці виникла згодом Київська писемна школа, до якої, на думку провідних сучасних славістів, належав і автор славнозвісної перлини руської писемності «Слова о полку Ігоревім». Зауважимо, що хоча розвиток писемності, зокрема створення Київської писемної школи (до речі, «однієї з найдавніших графічних систем Європи» , як зазначає С. Висоцький), став важливою складовою частиною культури Київської держави і є незаперечним свідченням її цивілізованості, цим набутки згаданої культури, звісно ж, далеко не обмежуються: до загальновизнаних культурних надбань наших предків слід віднести також багату пісенну творчість і правічні колядки, виготовлення ювелірних прикрас і тисячолітні традиції писанкарства, досягнення в храмо– та містобудуванні й культурі землеробства, прадавні традиції вироблення одягу і величезну скарбницю освячених тисячоліттями звичаїв – та хіба все перелічиш!

Тому не маємо жодних підстав почуватися меншовартими в сім'ї інших європейських народів, устидатися нав'язаного нам примарного «варварства» наших предків…

Більш детально про витоки української писемності можна дізнатися з монографії автора “Обережно: міфи!” (2003 р.).


Література

Брайчевський М. Походження слов'янської писемності. К.: Вид. дім "Києво-Могилянська академія", 2007.


^ Загадки походження слов’янської писемності
Валерій Лисенко


Приблизно за 900 років до Нової ери було створено Ветхий завіт – одну з перших відомих нам книг, писаних літерами, а не ієрогліфами. Пізніше виникли фінікійська, грецька, етруська, латинська абетки, проте найславетніші твори тієї доби, “Іліада” та “Одіссея”, тривалий час передавалися з вуст до вуст, а записані були значно пізніше, як і руські билини.

Відносно слов’ян прийнято вважати, що їх мови формувались у середині І тисячоліття, а писемність започатковано візантійськими місіонерами Кирилом та Мефодієм. Палко виступав за розширення цих тісних рамок Сергій Лєсной (Парамонов), незаслужено забутий на батьківщині. Звернімось же до його роздумів.


^ Постановка питання

Авторитетним першоджерелом щодо цього питання вважається трактат укладений у Х ст. болгарським ченцем Храбром "Про письмена" (пізніша копія зберігається у фондах Російської національної бібліотеки в Санкт-Петербурзі nlr.ru:8101/fonds/manuscripts/w4a.htm), де зафіксовано три стадії початку слов'янської писемності:

архаїчними "рисами і резами";

латинськими і грецькими літерами, але "без порядку", тобто безладно, безсистемно, як кому було зручніше або здавалося краще;

кириличною писемністю, започаткованою у 863-му р.

Складається враження, що до цієї дати у слов’ян не могло бути власної поважної писемної традиції. Між тим, існує велика кількість свідчень і пам’яток, які дозволяють відкрити ширші часові й територіальні обрії. Та й сама постановка питання про "винахід" нової абетки в якийсь певний час є вкрай сумнівною, адже така потреба з'явилася століттями раніше. Цілком ймовірно, що живучи на перехресті міжнародних зв’язків, знаючи про існування єврейської, грецької, рунічної, латинської та інших писемностей, слов'яни намагалися пристосувати до своїх потреб чужі абетки або поступово виробити свої власні.

На початку Нової ери Гаєм Юлієм Цезарем відмічено, що кельти користувалися грецькими літерами – і це за агресивного тиску сусідньої латинської культури! Якщо грецький вплив сягав навіть Атлантичного узбережжя, то ще помітнішим він був серед слов’янських народів, які здавна сусідували і змішувалися з греками.

Політичним тлом початку ІІ тисячоліття був розкол християнського світу на православ’я й католицизм, безжальне переслідування іновірців-єретиків. Молоді слов’янські народи формувались на міжкультурному розломі. Саме цим можна пояснити, що православний чернець Храбр демонстративно ігнорував глаголичну писемність західних слов'ян, тяжіючих до Риму. Як буде видно з подальшого, католицькі історики відповідали взаємною зневагою. Не зупинявся Храбр докладніше й на інших, нехристиянських письменах. Побіжною згадав лише про знаходження св. Кирилом у Корсуні "корсуніпи" – абетки, винайденої якимсь русином, що згодом було освячено традицією руської церкви: "грамота руська явися, Богом дана, в Корсуни русину, от нея ж научися Константин Философ".

^ Загадкові пам’ятки
Між тим, написи, які вдалось прочитати слов’янськими мовами трапляються навіть серед спадків загадкових етрусків, за кількасот років до Нової ери. Близько 1640 р. дослідник Рафаїл Ленакович відзначив, що глаголиця була укладена задовго до Різдва Xристового. Є також відомості, що під час християнізації албанців у II ст. була запроваджена абетка місцевого походження, схожа на глаголицю.

Святий Іоан Золотовустий у промові 398 р., наведеній в його “Житії”, вказав, що "скіфи, фракійці, сармати, маври, індійці, та ті, що живуть у кінці світу, філософствують, кожний перекладаючи Слово Боже своєю мовою". Чи не є це аргументом на користь існування у ті часи слов’янської писемності? Адже під іменем скіфів, згаданих першими, ми маємо підстави взнати пра-слов'ян.

У трактаті про письмена архієпископ міста Майнца Грабан Мавр (Hrabanus Maurus, 776-856 рр.) згадував “скіфського” філософа Етіка, слов'янського походження, родом з Істрії, який у 1-й половині IV ст. винайшов оригінальне слов'янське письмо. Етік був видатним вченим, зокрема Святий Ієронім, про якого йтиметься далі, перекладав його твір з космографії.

Серед інших реліквій у Ватикані зберігається образ Христа на рушнику, так званий образ Вероніки. Подробиці щодо нього наведено у брошурі А. З. Петрушкевича "О древних иконах с кириллическими надписями, находящихся в Риме", Львів, 1860. Цей рушник створений у перші століття християнства. На ньому, окрім букв IС (Ісус) ХС (Христос), є ясний напис: "ОБРАЗЪ ГСПДН НА УБРУСЕ" (убрусом називається ще й дотепер у деяких місцевих діалектах рушник для обличчя). Впадають у вічі традиційні релігійні скорочення. Прикметно, що деякі букви мають дві форми: то вони обернені праворуч, то ліворуч. Це характерна риса багатьох стародавніх написів, що відображає ще рунічну практику: писали рядок зліва направо, наступний – справа наліво (спосіб так званий "бустрофедон", тобто бичача стежка на ріллі). Причому, йдучи ліворуч, букви писали оберненими у зворотний бік. Так і тут: в слові "образ" буква "б" – з опуклою частиною, оберненою праворуч, як завжди. А в слові "убрус" вона повернута опуклістю ліворуч.

В каталозі Джакомо Грімальді від 1617 р. під номером 52 вказано ікону апостолів Петра і Павла з кириличними написами. За характером письма вона відноситься до перших століть Нової ери. Вказано, що вона знаходилася до VI ст. в одному з вівтарів собору св. Петра, але згодом була перенесена у відділ реліквій. Вочевидь, причиною цього були саме написи кирилицею.

До ХІХ ст. зберігалася так звана “Салонська Псалтир”, переписана ченцем Миколою з Арба у 1222 р., за папства Гонорія, імператорства Фрідріха та Роберта, при королі Андрії Угорському, архієпископі Гунцеллюсі зі Спалато. Переписано її було глаголичними буквами, абсолютно точно, зі старої слов’янської Псалтирі, написаної за наказом і коштом Феодора, останнього архієпископа Салони. Місто ж Салона було зруйноване близько 640 р.

В XVIII сторіччі у чорногорському роді князів Черноєвічів зберігався документ, писаний кирилицею, за підписом папи Льва IV (847-855).

На думку академіка Дмитра Лихачова (ж. "Вопросы истории", М., 1951): "Глаголиця могла бути стародавньою абеткою, але це не значить, що поряд із глаголицею руське населення північного Причорномор'я, тісно сусідуючи з грецькими колоніями, не могло вживати грецькі літери для письма руською мовою. Саме ці букви могли дати початок пізнішій кирилиці".

Русичі писали на вощених табличках, а також видавлювали тексти на дереві чи бересті, втираючи потім фарбник у витиснуті місця, якщо збиралися берегти написане довго. В зв'язку з цим кирилиця, з її прямими або злегка округлими лініями, мала перевагу перед глаголицею, з її дрібними завитками та петлями, які вирізувати або видавлювати було важче.

Часом у деяких рукописах траплялось змішування двох абеток, наприклад у буквицях. На повторно використаних, після відчищення, пергаментах-палімпсестах кирилиця завжди перекриває глаголицю.


^ Походження глаголиці

Ульфіла (бл. 311–383). Архідиякон Хома (пом. у 1268 р.) писав, що для пропаганди "готичного" письма і "готської" віри у Далмацію прибув свого часу священик Ульфіла, і що в місті Томі (нині Констанца) дотримуються глаголиці, навіть коли кирилиця вже всюди перемагає. До того ж він зазначив, що люди Томі, йменовані готами, насправді слов'яни, а так звані “готські” літери винайдені єретиком Мефодієм, який написав слов'янською мовою багато наклепів проти католицької церкви. Очевидно, католик Хома, пишучи через кілька сторіч після ненависних йому Кирила та Мефодія, дещо переплутав.

Валафрід Страбон (пом. у 840 р.) писав, що задовго до Святого Кири­ла у місті Томі поблизу Чорного моря, де у IV ст. єпископствував Ульфіла, вже були перекладені місцевою мовою священні книги, тобто була писемність, і богослужіння правились рідною мовою. Місцеве населення він називає гетами (від грецького "пастухи"), і вказує, що в старовину вони мали високу культуру. Самі греки свідчили, що гети майже нічим не відрізняються від греків. Є резони виводити історію гетів, яких ще Фукідід згадував саме у зв'язку з цією ж місцевістю, аж від часів Троянської війни, від якої вели походження також і легендарного празасновника Риму Енея.

Дід Ульфіли родом був гет, жив у Капподокії, під час війни був захоплений у полон і переселений на Балкани. Сам Ульфіла освіту отримав у Візантії і був рукопокладений єпископом у Царгороді (Константинополі), ймовірно, самим Іоаном Золотовустим. Єпархія Ульфіли була в межах Римської імперії, на нинішній території Північної Болгарії. Отже, немає нічого дивного, що, проповідуючи християнство у гетів, він скористався існуючими гетськими рунами.

Традиційно з іменем Ульфіли пов’язують т. зв. Codex Argenteus – “Срібну книгу”, яка є взірцем саме готської, а не слов’янської писемності. Це переклад готською мовою майже всієї Біблії (за винятком Книги Царств) писаний посрібленим чорнилом на пурпуровому пергаменті, з позолоченими буквицями. Між тим, датується він VI-м століттям, тобто часом, набагато пізнішим за Ульфілу. Пишно оздоблений рукопис нині зберігається в університетській бібліотеці шведського міста Упсала.

Що глаголицю винайшов або, принаймні, запровадив Ульфіла, доводив Сергій Лєсной (про якого йтиметься нижче):

глаголиця продовжувала розвиватися у Далмації, де її батьківщина, і збереглася дотепер, переживши 16 сторіч;

у Хорватії глаголицю ввів до вжитку Ульфіла, коли був там священиком, а пізніше її “успадкував” Св. Ієронім;

видатним культурним центром, куди перейшов Ульфіла, було місто Томі (Констанца): з легкої руки Ульфіли глаголиця вживалася тут майже до кінця XIII ст.

^ Святий Ієронім (бл. 347-419). У праці 1538 р. Вільгельм Постелл стверджував, що винахідником глаголиці був Святий Ієронім. У 1613 р. Клод Дюре навів у своїй книзі дві глаголичних абетки (шрифти?), приписувані Ієроніму. Один із засновників російської науки Василь Татищев писав, посилаючись на католицькі джерела, що Ієронім винайшов глаголицю у 383 р.

Ієронім був слов’янином, народився в Стридоні, на межі Далмації та Паннонії, і уславився багатьма звершеннями, зокрема, славетним латинським перекладом Біблії, знаним під назвою “Вульгата”.

Згідно енциклопедії Брокгауза і Ефрона, Ієроніму приписується також авторство “Glagolita Clozianus” – найдавнішої глаголичної пам’ятки, знайденої у бібліотеці тірольського графа Клоца і виданої у Відні в 1836 р. Цей кодекс був об’єктом релігійного культу: його пергаментні листки, обрамлені у срібло й золото, ділились між нащадками могутнього роду Франкопанів, щоб кожному дісталось хоч що-небудь від цінного спадку. А написаний він був хорватською мовою, глаголицею! Хорвати ж офіційно прийняли християнство у 640 р.




Святий Ієронім.

^ Гравюра Альбрехта Дюрера

(Німеччина, 1471-1528).


Святий Ієронім вважається небесним покровителем перекладацької справи. День вшанування його пам’яті

30 вересня – Всесвітній день перекладачів.


Близько 1499 р., у Новгороді, нещодавно приєднаному до московської держави, було укладено першу повну руську Біблію, відому під назвою Генадіївської, за іменем тодішнього новгородського архієпископа. До роботи було запрошено хорватського ченця Веніаміна, який надав важливі розділи зі спадщини Святого Ієроніма, дотоді відсутні у руській рукописній традиції. Прийнято вважати, що то була латинська “Вульгата”, проте ймовірнішим здається використання прототипу слов’янською мовою, писаного ще не забутою глаголицею.

Фенізій. У 1766 р. граф Клеменс Грубісіч видав у Венеції книжку “Про походження та історію слов’янської глаголичної абетки, приписуваної Ієроніму”, де уточнював, що авторство глаголиці належить Фенізію з Фрігії, який взяв за основу гетські руни. У доказ він наводив літери, схожі на глаголичні, які траплялись на монетах. Між тим, з праць Страбона, Фукідіда, і “батька історії” Геродота можна зробити висновок, що Фенізій, Ієронім та Ульфіла були земляками, і могли бути знайомі з деякими працями один одного. Багатовікова запекла боротьба між католицизмом та православ’ям спричинила замовчування їхніх слов’янських творів.





Зразки глаголичних текстів: округлий болгарський шрифт “Київських листків” ХІ ст. і гострокутний хорватський шрифт “Реймської Євангелії” XІV ст. із сайту whitemouse.ru





“^ Київські глаголичні листки” ХІ ст. Національна бібліотека України імені Володимира Вернадського nbuv.gov.ua


Писемність княжої Русі

Святослав Хоробрий (940-972), онук балтійського варяга Рюріка, син убитого древлянами Ігоря та мудрої княгині Ольги, був відомий ворожістю до християнства, а відтак і до кирилиці, як до християнського письма. Якою ж абеткою користувались за його часів?

У договорі з візантійським імператором Іоанном Цімісхієм, знаходимо: "Цю грамоту дано у Верестрі місяця липня дня "д1" (Л. И. Лейбович, 1876, "Сводная летопись", составленная по всем изданным спискам, вып. 1, 63-64).

Дослідник І. І. Срєзнєвський вказував, що у глаголиці літери "д1" означали число 14, а у кирилиці 15 ("Древние памятники русского письма и языка", СПб., 1882, стр. 10). І справді, з інших достовірних джерел відомо, що зустріч Святослава з Цімісхієм 972-го року відбулась не 14-го, а саме 15-го числа. Отже, це свідчить, що оригінал договору був писаний саме глаголицею, і лиш значно пізніше транслітерований кирилицею.

При копіюванні літописів переписувачі точно повторювали літери-цифри, не враховуючи, що у кирилиці вони означали вже інші числа, про що докладніше йтиметься нижче. Помилку міг помітити історик, а не простий копіїст. У даному ж випадку, за рядом ознак, можна дійти висновку, що писар був не надто обізнаний у глаголиці.

^ Володимир Великий (960-1015), прозваний Хрестителем, син Святослава та древлянської княжни Мали. П. А. Лавровський ("Исследование о летописи Иокимской". Ученые записки 2-го Отд. Ак. наук., 1856, кн. 2) наводить слова польського хроніста Стрийковського (1582), який користувався старими, нині втраченими, руськими літописами, про навчання синів Володимира: "і дав... синів своїх, і при них кілька стольників синів боярських навчати письму грецькому, а також глаголичному, поставивши над ними дяків і навчену молодь".

Треба взяти до уваги розмах заходів Володимира: він примусив вчитися декілька сот боярських дітей. Можна подумати, що діти Володимира вчилися писати грецькою мовою. Але ж для цього, перш за все, довелося б вивчати саму грецьку мову, а про це не існує жодної згадки.

І чи могли діти Володимира вчитися глаголиці та грецькому письму, а кирилиці не вчитися? Було це, поза всяким сумнівом, після 990 р. (хрещення Русі), тобто коли середньоєвропейські слов'яни вже більше 100 років мали літературу, писану кирилицею.

Насправді ж "грецьким письмом", через схожість з грецькими літерами, називали саме кирилицю. Отже, у Володимировій школі вивчалось два слов'янські алфавіти: 1) кирилицю, що на той час писалася знизу вгору, і 2) глаголицю, що йшла вже донизу.

При Володимирі остання була ще такою вживаною, і було стільки рукописів, нею писаних, що вивчати її було необхідно. За свідченням того ж Стрийковського, глаголицю Русь застосовувала ще за його часів, у XVI ст.

^ Ярослав Мудрий (978-1054), син Володимира та полоцької княжни Рогнеди. За Ярославового правління, у 1047 р., новгородський піп Упир Лихий (досить дивне ім’я для священика) переписав "Книгу пророків з тлумаченнями". В приписці мовиться: "Слава тобі. Господи, царю небесний, яко сподобив мя написати книги сі іс коуриловце князю Володимеру, Новеграде княжащу, синові Ярославлю Болшемоу". На думку Сергія Лєсного, переписувач тут мав на увазі не просто копіювання тексту, а його транслітерування кирилицею з іншого алфавіту (очевидно, з глаголиці), і цим підкреслив цінність своєї праці. На Упиря Лихого посилається і вищеназвана Генадіївська Біблія (1499). Можна припустити, що хорватський спадок Святого Ієроніма залучався сюди подібним же способом.

^ Анна – королева французька (бл. 1024-1075). Реймська Євангелія – найцінніша реліквія, що зберігалася з 1554 р. в соборі французького міста Реймса. Цю книгу київський князь Ярослав Володимирович, прозваний Мудрим, дав у посаг доньці Анні, коли близько 1050 р. її взяв заміж французький король Генріх І (до речі, неписьменний). Їх син Філіп I при вступі на престол присягав на материній Євангелії, і за його прикладом так само чинили й наступні французькі королі.





^ Королева Анна Руська. Скульптурний портрет

у заснованому нею абатстві Сен-Ліс.


Кодекс має 45 аркушів, писаних з обох боків, і складається з двох частин. Перша, з 16-ти аркушів кирилицею, містить у собі недільні читання з Нового Заповіту за слов'янським обрядом, орнамент рукопису візантійський, IX-Х ст. Друга частина, з 29-ти аркушів, дописана значно пізніше глаголицею, і містить недільні читання з Нового Заповіту (від Святого тижня до Благовіщення) за католицьким обрядом.

На глаголичному тексті надписано французькою мовою: "Літа Господня 1395. Ця Євангелія і послання написані слов'янською мовою. Вони повинні співатися протягом року, коли правиться архієрейська служба. Що ж до іншої (першої) частини цієї книги, то вона відповідає руському обряду, написана власною рукою св. Прокопа, ігумена, і цей руський текст був дарований покійним Карлом IV, імператором Римської імперії, для увічнення св. Ієроніма і св. Прокопа. Боже, дай їм вічний спокій. Амінь". Св. Про­кіп, ігумен монастиря в Сазаві (Чехія), походив з Київщини, помер 25 лютого 1053 р. Служив літургії за римським обрядом, але старослов’янською мовою, і писав кирилицею. Глаголицю ж офіційно пов'язували з іменем св. Ієроніма.


^ Походження кирилиці

Назва "кирилиця" походить, безумовно, від імені св. Кирила. Проте ми не можемо приписувати йому роль винахідника. Його заслуга скромніша: він впорядкував існуючу абетку. Є багато даних, що до кирилиці робилися спроби писати грецького типу письмом. Кирило вчинив практично – взяв за основу вже наявну в обігу абетку грецького типу, доповнив її. І лише така засаднича акція, як видання священних книг слов'янською мовою і слов'янським шрифтом, дала підставу оголосити його винахідником кирилиці.

Покласти в основу глаголицю він не міг: вона була непридатна для скоропису, а ще – за нею були Ульфіла, Евзебій, Ієронім та інші особи, з погляду православної церкви, або прямі, або підозрювані єретики. Зрештою, глаголиця не зближувала греків зі слов'янами, а роз'єднувала.

Наведемо уривок з "Атологіону Києво-Печерської лаври", від 1619 р., під днем 14 лютого: "святої пам'яті Кирила, єпископа Моравії, Апостола слов'ян і болгар, що з грецького письма влаштував слов'янську азбуку і охре­стив слов'ян і болгар". В тому ж джерелі під 11 травня сказано: "святої па­м'яті Мефодія, єпископа Моравії, що був братом Кирила Філософа, Апостола слов'ян, який винайшов слов'янське письмо і пояснив його Василю Ма­кедонцю". Перший уривок прямо свідчить, що Кирило створив слов'янське письмо з грецького, глаголиця ж нічого з грецьким спільного не має. Другий уривок уточнює час створення кирилиці. Таким чином, у цитаделі руського православ'я – Києво-Печерській лаврі дивилися на речі ясно і визначено.

Зрозуміло, давня слов'янська писемність не була чимось єдиним: в різних місцях і в різні часи питання розв'язувалося по-різному. На жаль, цей спадок вивчався недостатньо. У найкапітальніших же працях радянських вчених про це не було жодного слова.

^ Конкуруючі абетки
Зіставляючи структури глаголиці та кирилиці, Сергій Лєсной дійшов наступних висновків.

1. Обидва алфавіти пройшли довгу історію розвитку, етапи якої нам мало відомі. Тому не можна їх розглядати як щось єдине ціле. Кожний з них поступово обростав доповненнями і варіантами, притому не по одній лінії розвитку: до писемності прагнули в різних кутках слов'янського світу. Розвиток писемності відбувався у різних місцях і йшов неоднаковими шляхами. Особливо успішно розвивалися зразки, що брали за основу графіку грецького письма. Цікаво відзначити, що латинський алфавіт не мав стількох варіантів.

2. Обидва алфавіти складено спеціально для слов'янських мов, відтак включають букви, що відображають характерні у слов'ян звуки, які відсутні або не характерні для інших народів.

3. Кирилиця, графічно походить від грецької абетки, чому її часто й називали "грецьким письмом", і в цьому її корінна відміна від глаголиці. По своєму ж фонетичному ладу вона, навпаки, наслідує глаголиці.

4. Вже пізніше кирилиця пройшла довгий шлях змін, адже чорноризець Храбр (початок Х-го ст.) писав, що в ній "по чину грецьких письмен було 24 букви, а по слов'янській мові – 14, тобто всього 38. Якщо ж ми підрахуємо кількість літер у абетці, їх виявиться 44. Насправді число їх було ще більше, бо існували і варіанти, наприклад, не тільки “і” з крапкою, але також "ї" з двома крапками тощо. Ці додаткові букви розвинулися, звичайно, вже після Кирила. В рівній мірі змінювалися зображення або з'являлися нові варіанти у вже існуючих старих літер.

5. Важко назвати винахідника і глаголиці, і кирилиці, настільки вони старі. Глаголиця швидше породження слов'янського Заходу. Там вона роз­винулася, там вона все більш закріплювалася, і там ще й дотепер існує.

6. І глаголиця, і кирилиця, подібно до грецького алфавіту, давали буквам в його порядку певне цифрове значення (арабських цифр тоді ще не вживали). Букви означали цифри, якщо над ними ставили крапку або особливий значок. Цифрове значення букв у глаголиці було: а=1, б=2, в=3, г=4, д=5, е=6, ж=7, з=8, дз=9, i=10, и=20 і т.д. В кирилиці ж: а=1, б або в=2, г=3, д=4, е=5, ж, з=6, дз=7, и=8, фіта =9, i=10 і т.д. Повний збіг був лише у випадках а=1, i=10. У грецькій абетці букви "в" немає зовсім, у кирилиці вона розташована в тому ж порядку, що і в глаголиці, але цифрового значення не має. Вірніше, для однієї і тієї ж цифри можна за бажанням вживати і "б", і "в". Цим, зокрема, пояснюється різнобій у деяких датах хронології, а до цього додаються ще й відмінності у календарях. Якщо глаголичний оригінал переписувався кирилицею, з механічним повторенням букв оригіналу, то фактично змінювались цифри, як це ми показали на прикладі з договором Святослава. Це може мати особливе значення для монументальних коротких написів: дати можуть розходитися на десятки літ від дійсності, якщо ми не візьмемо цього до уваги.


Зарубіжні дослідники проблеми
^ Вітчизняна філологія ставиться до наведених фактів вельми скептично. Переймались же цими здогадами в основному дилетанти. Казахський поет Олжас Сулейменов. У своїх книгах на фактичному матеріалі він дослідив найдавніші витоки людської писемності, прослідкував взаємозв’язки шумерських, тюркських та слов’янських писемних па­м’яток. Його багаторічна праця викликала спротив офіційної наукової еліти. Протоієрей Стефан Ляшевський (1899-1986). Покинув Росію під час Другої Світової війни. З Німеччини переїхав до Сполучених Штатів. Настоятель приходів у Балтіморі і у Флоріді, автор ряду книжок:
“Преісторії Русі як науки не існувало до останнього часу. Не існувало вже з тієї причини, що перші відомості про слов'ян, за документальними даними, відносилися тільки до V-го століття, коли про них згадали візантійські історики, та й ті стосувалися появи слов'ян на Балканах.

Що було у нас до Рюріка, лишалося абсолютно невідомим. Були тільки загальні міркування про те, що слов'яни на Російській рівнині жили і до Рюріка і що їх побут, напевно, не надто відрізнявся від побуту часів Рюріка і Олега, якщо, звичайно, не брати до уваги твердження історика часів Катерини II Шлецера, що "до приходу варягів слов'яни жили так, як живуть звірі й птахи".

Нечисленні свідоцтва античних істориків були вельми короткі і непевні, писалося головним чином про скіфів-іранців, які етнічно не мають ніякого відношення до слов’ян. Писалося також про роксоланів і тавро-скіфів, але ніхто й не підозрював, що це і є наші прямі предки. Вітчизняні історики з цього питання зберігали мовчанку.

Вітчизняна археологія також не дала жодної певної відповіді – та вона і не могла створити руську передісторію, тому що могла тільки з'ясувати, які предмети і який спосіб поховання існували в ті або інші століття в різних місцях Російської рівнини, етнічно нічого не визначаючи, а даючи тільки умовні назви культурам, що були на її території: трипільська, кіммерійська, зарубинецка, черняхівска тощо.

Вперше матеріали по передісторії Русі з'явилися в працях проф. С.Я. Парамонова (С. Лєсного) – «История русов в десяти книгах». На жаль, він не пов'язував свої роботи з археологічними даними – незважаючи на мою багаторічну полеміку з ним у цьому питанні, – вважаючи, що вітчизняна археологія знаходиться у стадії накопичення знань і що їх недостатньо для створення преісторії Русі.

Друга спроба з'ясувати основні віхи нашої преісторії була зроблена мною в книзі «Очерки по преистории России» (Балтимор, 1968) на основі всієї сукупності знань: історичних, археологічних, дослідницьких, а також історичних відомостей, що знаходяться у нововідкритому дохристиянському літописі IX століття, про які вже відомо в історичній і дослідницькій літературі нашого часу, головним чином у роботах проф. С.Я. Парамонова. Хоча тексти всіх 44 дощечок цього дохристиянського літопису вже опубліковані Н. Ф. Скрипником в Гаазі-Лондоні у 1970-1972 рр., все ж таки самі ці тексти не можуть дати справжньої картини нашої преісторії і стають зрозумілими тільки у зв'язку з багатьма даними історії, археології та новітніх досліджень. Їх мова пересічному читачу просто незрозуміла. Частково переклади текстів опубліковані російською та українською мовами останніми роками.

Необхідно відзначити, що мова цих текстів – це зовсім не мова відомих нам джерел, написаних стародавньою церковнослов’янською мовою, тобто мовою Остромирової Євангелії 1056-го року, мовою святих Кирила та Мефодія. Ця мова набагато стародавніша, примитивніша, має всього 24 букви, не рахуючи твердого і м'якого знаків, була донині абсолютно невідомою і лише завдяки копітким роботам Ю. П. Міролюбова, А. А. Кура, проф. С.Я. Парамонова і останніми роками П. Е. Соколова починає ставати надбанням ширшої громадськості.

Проф. Парамонов (Сергій Лєсной) навів текст і переклад тільки восьми дощечок. Причому переклад далеко не повний, що дуже утруднює читання. В даний час існує вже два повні переклади і один частковий російською мовою і один українською всіх 44 дощечок. Маючи всі ці переклади, я зробив надзвичайно важку роботу – пов'язав відомості з дощечок зі всіма археологічними і дослідницькими даними, а також відомості з античних авторів у послідовний і цільний виклад нашої, поки далеке ще не повної преісторії.”

^ Сергій Лєсной – псевдонім Сергія Яковича Парамонова (1898-1968), емігранта, історика та письменника, професора австралійського Інституту промислових та наукових досліджень британської королівської Академії наук. Після смерті вченого його архів лишився на зберіганні в цьому інституті, у місті Канберра.

Українець за народженням, духом і сферою наукових інтересів, у своїх книгах він пристрасно заперечував усталені упередження щодо слов’янських культур. Зокрема, численними аргументами він доводив, що видатні історичні постаті, шановані серед фундаторів католицької церкви – Святий Ієронім, єпископ Ульфіла та інші – насправді мають стати гордістю слов’янства, поряд зі святими Кирилом та Мефодієм. Кожен рядок його полемічних творів заперечує спрощений, примітивний погляд на історію і духовні скарби нашої землі.

Народився Сергій Парамонов 1898-го року в Харкові. У 1917 р. закінчив Київський університет, одержавши диплом біолога, спеціалізованого у галузі ентомології, а згодом здобув звання доктора наук і зайняв пост директора Зоологічного музею АН України.

У 1941 р., перед фашистською навалою, заради врятування музейної колекції, не евакуювався разом із колегами. Окупанти відправили його разом з музейними фондами до Німеччини. Парамонов був змушений, знаходячись практично під арештом, супроводжувати колекції, і берегти їх від пограбування. Він не побоявся подати скаргу, коли стали зникати найцінніші експонати. Завдяки його старанням національні скарби були врятовані і згодом повернені до Києва. Самого ж ученого було кинуто до концентраційного табору Мюнден, де він провів чотири роки. У 1945 р. його звільнила британська армія, він жив у Парижі і Лондоні, а з 1947 р. став професором в Університеті Канберри (Австралія).

З 1955 по 1966 роки С. Лєсной випустив чотири яскраво написані книги, присвячені стародавній історії слов'ян, і, перш за все, “Велесовій книзі”. Він також підготував тези для V Міжнародного з'їзду славістів, опубліковані в науковій збірці: Слов'янська філологія. Доклади, съобщения и статии по литературознание. София. 1963. Т.4.

Висновки
Приймаючи все сказане до уваги, можна припустити, що з IV ст. ряд авторів (Етік, Ульфіла, Ієронім) писали для слов'ян різними слов'янськими письменами. Були, звичайно, також інші імена й спроби, яких ми не знаємо, а можливо й лінуємося взнати. У слов'ян (і не в одного племені) вже була своя писемність, і далеко не примітивного характеру, бо перекладати богослужебні книги можливо на досить високому ступені культури.

Отже, протягом століть слов'яни користувалися двома корінним чином різними (графічно і нумерично) алфавітами. Глаголиця існувала принаймні з IV ст., і досконаліша фонетично. Укладав її, п