Реферат: В. Д. Бакуменка Заснований у 2004 році

АКАДЕМІЯ МУНІЦИПАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ


НАУКОВИЙ ВІСНИК

АКАДЕМІЇ МУНІЦИПАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ


ЗБІРНИК НАУКОВИХ ПРАЦЬ


СЕРІЯ «УПРАВЛІННЯ»


ВИПУСК 1/2010


За заг. ред. В.К. Присяжнюка,

В.Д. Бакуменка


Заснований у 2004 році


КИЇВ – 2010


УДК (351+352+353+354)(477)(06)


Наукове фахове видання України з державного управління.

Засновник: Академія муніципального управління.

Реєстраційне свідоцтво серії КВ №8846 від 9 червня 2004 року.


Схвалено Вченою радою Академії муніципального управління

^ Протокол №3 від 10 лютого 2010 р.


Редакційна колегія:

Голова редакційної колегії – В.Д.Бакуменко, д.держ.упр., професор;

члени редакційної колегії:

М.М.Білинська, д.держ.упр., професор;

О.І.Васильєва, к.держ.упр., доцент;

В.Є.Воротін, д.держ.упр., професор;

Т.В.Іванова, к.е.н., професор;

М.Х.Корецький, д.держ.упр., професор;

Т.О.Лукіна, д.держ.упр., професор;

С.В.Майборода, д.держ.упр., професор;

В.І.Тимцуник, д.держ.упр., доцент.


Рецензенти: Корецький М.Х., д.держ.упр., професор;

Іваницька О.М., д.держ.упр., професор.


Збірник висвітлює результати досліджень науковців і практиків щодо різних аспектів державного управління та місцевого самоврядування.

Наукове видання розраховано на працівників органів державного управління, органів місцевого самоврядування, підприємств та організацій систем державного та муніципального управління, науковців, викладачів, студентів вищих навчальних закладів.


Адреса редколегії: 01042, м. Київ, вул. І.Кудрі,33, к. 214, к. 316.

Контактні телефони: +38 (044) 529-00-23 (внутр. 1157,1206),

+38 (044) 529-05-16(факс).


© Академія муніципального

управління, 2010

ЗМІСТ


ПЕРЕДМОВА 6


^ РОЗДІЛ I. ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ 7

Бакуменко В.Д. До питання методологічного обгрунтування процесу управління в соціальних системах. 7

Гнибіденко І.Ф., Орлатий М.К., Кравченко М.В., Сич Н.А.

Управління соціальним захистом населення України. 12

^ Лукіна Т.О., Чайка Л.В.Оцінювання ефективності професійного навчання. 21

Алексеєва К.А. Державні заходи щодо протидії поширенню пандемічних інфекційних захворювань як складова національної безпеки 29

Шубін С., Бенюх Н. Соціально-економічна сфера: проблемні питання формування громадянського суспільства в Україні. 36

Бова Т.В. Державне регулювання в сфері інвестиційної дивідендної політики. 46

^ Драган І.О. Оцінка ефективності тарифного регулювання як інструменту

державного управління житлово-комунальною сферою в Україні 54

Жарая С. Б. Досвід надання адміністративних послуг у зарубіжних системах державного управління. 64

^ Олійченко І.М. Удосконалення системи введення статистичної інформації в головному управлінні статистики. 71

Пельтек Л.М. Державне регулювання розвитку промислово-інноваційного комплексу за пріоритетними напрямами. 77

^ Половцев О.В. Вибір методів прийняття рішень для СППР в державному управлінні. 88

Романенко К.М. Державно-адміністративний менеджмент як складова маркетингової парадигми державного управління. 99

^ Рудкевич І.В. Самозахист соціально-економічних прав в сфері праці як об’єкт державного управління. 106

Солових В.П. «GOOD GOVERNANCE» як одна із сучасних моделей державного управління. 112

^ Темиргалієв Р.І. Організація і механізми державного управління в рамках реалізації регіональних програм. 121

Чала Н.Д. Генеза державної економічної політики України. 129

^ Шевченко Н.О. Роль держави в удосконаленні організаційної структури сільського господарства України. 139

Шпак Ю.В. Проблеми державного регулювання розвитку новостворених агроформувань і вдосконалення міжгалузевих економічних відносин. 149

^ Бабко В.М. Організаційний механізм державного регулювання розвитку агробізнесу в Україні. 158

Волохова Н.В. Этика ответственности государственного служащего как одно из условий современного профессионального образования. 165

^ Гаман Н.О. Державна політика в сфері регулювання

зайнятості населення. 172

Ганєва О.М. Методичні основи оцінки нерухомості, що використовуються державними органами управління в регулюванні ринку житла. 180

Єгоров Ю. В. Теоретико-методологічні засади аналізу екологічної безпеки в контексті державного управління. 186

^ Кахович О.О. Державне управління інвестиційними ресурсами в Україні. 196

Клименюк О.М. Проблема уніфікації функцій державного управління правоохоронною діяльністю. 204

^ Новицька Т.А. Шляхи удосконалення державної інвестиційної політики з урахуванням закордонного досвіду. 209

Побережний О. В. Соціальна політика держави в контексті трансформаційних процесів. 216

^ Проніна О.В. Eкологічно збалансований розвиток в державі. 222

Рибчинська Л.В. Оцінювання державного управління за чинником людського виміру. 227

Ровинська К. І. Державне регулювання капіталізації банків (організаційно-корпоративні засади). 237

^ Твердохліб О.С. Використання геоінформаційного ресурсу в діяльності органів державної влади України. 244

Шатило О.А. Проблеми державного регулювання

інноваційно-інвестиційної діяльності в Україні 252

Шевченко Н.І. Методи реалізації державної інвестиційної політики. 259


^ РОЗДІЛ ІІ. РЕГІОНАЛЬНЕ ТА МІСЦЕВЕ УПРАВЛІННЯ 269

Ашикова Е.І. Перспективи покращення екологічного стану та енергетичної самодостатності в Автономній Республіці Крим. 269

^ Боднарчук В.Д. Державні важелі посилення інноваційної складової в розвитку регіональної господарської системи. 278

Ветвицький Д.О. Інструмeнти регулювання eкологічно сталого рeгіонального розвитку в ринковиx умоваx. 286

Грищенко І. М. Аналіз розвитку та становлення інституту представницьких органів субрегіонального рівня на основі періодизації

законодавства 1919 – 2009 років. 296

^ Громова О.Є. Інноваційно-інвестиційна політика підприємств вінниччини за умов економічної кризи. 314

Зайцева І. О. Реалізація статутного права в сполучених штатах Америки:

досвід для України 320

Ільховська М.Ю. Пошук шляхів підвищення ефективності управління комунальними підприємствами. 328

^ Клименко О.М. Формування інвестиційного потенціалу промисловості в регіональних системах держави. 336

Машурян А.Г. Створення інтегрованих структур господарського управління в агропромисловому комплексі за участю держави. 342

Снігур С. П. Сучасний стан та проблеми функціонування місцевого

самоврядування в Україні на регіональному рівні. 349

^ Штурхецький С.В. Актуальні детермінанти для впровадження

інформаційно-комунікативних стратегій у місцевому самоврядуванні. 357


ПЕРЕДМОВА


Черговий 1/2010 випуск Наукового вісника Академії муніципального управління (серія «Управління»), який є фаховим виданням у галузі науки «Державне управління», присвячений широкому спектру актуальних питань державного та регіонального управління і місцевого самоврядування як в Україні, так і за рубежем. Більшість статей в ньому представлено докторантами, аспірантами та здобувачами.

Наукове видання зорієнтовано, насамперед, на наукові спеціальності 25.00.02 – «механізми державного управління» та 25.00.04 – «місцеве самоврядування» галузі науки «Державне управління», що найбільше відображає напрями освітньої та наукової діяльності його засновника.

У виданні отримали розвиток дослідження з сучасних проблем державного управління та місцевого самоврядування, зокрема: напрями державного впливу на інноваційно-інвестиційну складову економічного розвитку; розвиток інноваційних ідей в теорії державного управління; державно-управлінські механізми забезпечення роботи зі зверненнями громадян до Уряду; аксіологічний підхід до концептуалізації парадигми суспільної стабільності в державному управлінні; інформаційний підхід у дослідженнях ефективності функціонування системи державного управління; чинники впливу на розвиток соціального захисту населення на рівні держави; процеси формування органів управління державою та її адміністративно-територіальними одиницями та інші.

Даний збірник оформлено відповідно до вимог ВАК України. Для кожної статті наведено анотації на трьох мовах (українській, російській та англійській), зазначено рецензентів.

Зміст збірника виставлено на WEB-сайті Академії муніципального управління: www.amu.kiev.ua.


РОЗДІЛ I

^ ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ


УДК 30:0002.8 Бакуменко В.Д.,

д.держ.упр., професор,

проректор з наукової роботи

Академії муніципального управління


^ ДО ПИТАННЯ МЕТОДОЛОГІЧНОГО ОБГРУНТУВАННЯ ПРОЦЕСУ УПРАВЛІННЯ В СОЦІАЛЬНИХ СИСТЕМАХ


Анотація. В статті визначено низку методологічних засобів обгрунтування процесу управління в соціальній системі на прикладі типового циклу такого управління.

^ Аннотация. В статье определено ряд методологических средств обоснования процесса управления в социальной системе на примере типового цикла такого управления.

Summary. The paper identified a number of methodological justification process of the social system at a typical example of such a cycle.


^ Постановка проблеми. Науково-методологічне забезпечення соціального управління не втрачає своєї актуальності й безперервно поповнюється та розвивається. Особливої актуальності воно набуває на вищих його рівнях, зокрема в системі державного управління.

Мета дослідження полягає у визначенні низки методологічних засобів обгрунтування процесів управління в соціальних системах..

^ Аналіз наукового доробку. Серед відомих вітчизняних та зарубіжних вчених, що мають сучасні праці за обраною тематикою дослідження, слід зазначити В.М. Князєва, С.О. Кравченка, П.І. Надолішнього, Ю.П. Сурміна та ін. [1 - 4].

^ Виклад основного матеріалу. В сучасних стратегіях, політиках, програмах, концепціях на різних рівнях соціального управління все частіше зустрічаються словосполучення «науково-обгрунтоване управління» та «випереджаюче управління». Якщо в першому з них закладається зміст аналітичної обґрунтованості управлінських рішень та дій, то в другому фактично мається на увазі управління, що орієнтоване на розвиток та спирається на прогнозно-аналітичні розрахунки.

У першому й другому зазначених варіантах суб’єкт управління повинен добре знати об’єкт управління та ситуацію, в якій він знаходиться. Ці знання, насамперед, стосуються об’єктивно обумовлених процесів та явищ – законів та закономірностей функціонування та розвитку соціальних систем. Якщо закони можна визначити та описати, то закономірності, здебільшого, проявляються шляхом виявлення певних тенденцій та визначення принципів.

У даній статті зроблено спробу розглянути процес управління в соціальних системах та синтезувати модель його методологічного обгрунтування. На рис. 1 наведено модель процесу такого управління, сформовану автором виходячи з логіки управління.

Точкою (моментом) початку процесу управління в соціальних системах завжди є зміна умов функціонування або розвитку об’єкту управління. Така зміна, якщо вона оцінюється як достатньо суттєва, призводить до зміни проблемної ситуації, що, у свою чергу, ставить на порядок денний питання про прийняття нового управлінського рішення. Останнє у трактовці сучасного менеджменту розглядається як частина управлінського процесу з етапами: виявлення та діагностування проблемної ситуації; визначення критеріїв та обмежень; розробка альтернатив; оцінювання альтернатив; вибір найкращої з них або такої, що в цілому задовольняє цілі управління (за принципом обмеженої раціональності управлінських рішень, сформульованим Г. Саймоном).




На першому етапі йдеться про оцінювання нової ситуації для об’єкта управління (як внутрішньої, так і зовнішньої) внаслідок зміни умов його функціонування або розвитку. Така зміна призводить до зміни потреб і мотивів об’єкта управління. Наприклад, поява нових технологій потребує переобладнання об’єктів виробництва, торгівлі, транспорту, зв’язку, освітньої та наукової систем тощо. Відтак, можна сформулювати принцип обумовленості потреб і мотивів об’єкта управління умовами, що склалися в ньому або довкола нього. Виникають нові завдання управління.

Зміна потреб і мотивів, у свою чергу, призводить до виникнення нових або перегляду та корекції чинних інтересів об’єкта управління. Продовжуючи логічний методологічний ланцюг, можна сформулювати принцип обумовленості інтересів об’єкта управління його потребами та мотивами.

На підставі та для задоволення інтересів об’єкта управління суб’єктом управління формулюються нові цілі функціонування або розвитку об’єкта управління на певний період (термін) – довгостроковий, середньостроковий або короткостроковий. Вибір такого періоду залежить від рівня (чим вище рівень, тим, як правило, більший період) та характеру управління (стратегічне, тактичне, оперативне). На підставі цього уявляється доцільним продовжити логічний методологічний ланцюг принципом обумовленості цілей об’єкта управління його інтересами.

Процес постановки нових або корекції цілей є найбільш складним та відповідальним елементом управління й здійснюється суб’єктом управління, виходячи з проблемної ситуації в об’єкті управління. З одного боку, він залежить від повноти, об’єктивності, достовірності та адекватності оцінки ситуації, що склалася для об’єкта управління, а, з другого боку, пов’язаний з структуруванням цілей з метою їх подрібнення та конкретизації. Структурування цілей передбачає побудову дерева цілей, тобто виділення ієрархії цілей, а також визначення їх пріоритетності.

Дуже важливим моментом при постановці цілей є їх як не завищення, так й не заниження. Останнє призводить до зменшення ефективності функціонування та штучного гальмування розвитку об’єкта управління. Завищення цілей призводить до недостатнього ресурсного забезпечення та невиконання цільових зобов’язань, що, наприклад, на різних рівнях управління державою та у місцевому самоврядуванні може призвести до підриву авторитету влади. До аналогічних наслідків може призвести невдале визначення пріоритетності цілей.

Саме не завищення й не заниження цілей, що складає сутність принципу адекватності цілей проблемній ситуації, що склалася в об’єкті управління, робить їх постановку дуже складним завданням для управлінців. Наслідки порушення цього принципу у значній мірі проявляються на вищому рівні соціального управління й зменшуються по їх ієрархії зверху донизу. Виправити помилки та обмежити наслідки невдалої постановки цілей після запуску циклу процесу управління повністю неможливо. Їх можна лише зменшити шляхом своєчасного корегування або зміни цілей. Чим пізніше відбудеться це корегування, тим більшими будуть негативні наслідки. Останні можуть бути політичними, економічними, соціальними, гуманітарними, екологічними, правовими, інституціональними, організаційними, а також пов’язаними з невиправданою втратою часу.

Цілі – це очікувані результати стану об’єкту управління, орієнтири його функціонування та розвитку на певний період. Щоб перейти в цій стан, слід діяти, функціонувати певним чином. Тому, за визначеними цілями суб’єкт управління планує та організовує певні дії, функції для реалізації їх об’єктом управління. Маємо принцип обумовленості функцій та дій об’єкта управління його цілями. Але функції, як визначав Готе – це перетворення призначення у дії. А дії ці мають виконувати певні організаційні структури. Тобто відбувається матеріалізація задуманого, прив’язка програм, планів, завдань до конкретних організацій, що будуть їх реалізовувати у своїй діяльності. Таким чином, вималювався певний методологічний ланцюг: цілі  функції  структури, який нагадує нам ще про два принципи. По-перше, це загальновідомий принцип відповідності форми та змісту, або, в авторській трактовці, обумовленості структури об’єкта управління його функціями. По-друге, це принцип О.Чандлера «стратегія визначає структуру», або, як за нашим трактуванням, обумовленості структури об’єкта управління його стратегічними цілями (місією). При зміні стратегії розвитку об’єкта управління необхідно привести у відповідність їй його структуру.

В процесі діяльності об’єкта управління при досягненні нових цілей, реалізації стратегій, політик, програм, проектів він змінюється, змінюються умови його функціонування та розвитку. Цикл процесу управління замкнувся. В даному разі йдеться про принцип обумовленості зміни умов функціонування або розвитку об’єкта управління, з одного боку, його діяльністю, а, з іншого, зовнішнім впливом інших структурних елементів відкритої соціальної системи.

Якщо знову виникає проблемна ситуація невідповідності бажаного за нових умов та чинного стану об’єкта управління, то запускається новий цикл управління. Цей процес циклічний (такий, що повторюється), безперервний, стійкий, необхідний, тобто такий, що має всі ознаки закономірності. Назвемо останню закономірністю циклічності управління в соціальних системах.

Саме ця закономірність обумовлює синергетику соціального управління. Безліч циклів утворює динамічний хаос й перетворює соціальну систему на дисипативну, яка, за певних умов незбалансованого невдалого управління, може перейти в стан, так званого, «дивного атрактора», з якого дуже важко виходити. Саме це відбувалося в перші роки незалежності України з країною та було викликано складністю застосування управління в умовах тяжкої та затяжної кризи (політичної, економічної, соціальної, ціннісної).

Для певної стабілізації та впорядкування динамічного хаосу управління в соціальних системах необхідною є розробка та реалізація стратегій, політик, програм розвитку, в яких передбачено орієнтири довгострокових дій різних сфер, галузей, адміністративних територій, територіальних громад і суспільства в цілому. Введення у дію таких стратегій, політик, програм розвитку дозволяє на певний період синхронізувати динаміку циклів управління, спрямувати різні галузі, сфери, території на узгоджену роботу у напряму досягнення загальних цілей держави.

При описі послідовності циклу процесу управління в соціальній системі було зазначено низку принципів обумовленості :

потреб і мотивів об’єкта управління умовами, що склалися в ньому або довкола нього;

інтересів об’єкта управління його потребами та мотивами;

цілей об’єкта управління його інтересами;

структури об’єкта управління його функціями;

структури об’єкта управління його стратегічними цілями (місією);

зміни умов функціонування або розвитку об’єкта управління, з одного боку, його діяльністю, а, з іншого, зовнішнім впливом інших структурних елементів відкритої соціальної системи.

На підставі послідовності застосування цих принципів можна синтезувати схему методологічного супроводу циклу процесу управління в соціальній системі, як це показано на рис. 2. Цю методологічну схему слід розглядати як проекцію науково-методологічного забезпечення на цикл процесу управління. В цьому ми вбачаємо основний результат даної статті.




Висновки. В статті визначено низку методологічних засобів обгрунтування процесу управління в соціальній системі на прикладі типового циклу такого управління.


^ Використані джерела інформації:

Методологія державного управління : Словник-довідник / Уклад.: В. Д. Бакуменко (кер. автор. кол.), В. М. Князєв, С. О. Кравченко, Ю. П. Сурмін. за заг. ред. В. І. Лугового, В. М. Князєва, В. Д. Бакуменка. – К.: Вид-но НАДУ, 2004. - 196 с.

Управління суспільним розвитком : Словник-довідник / Уклад.: В. Д. Бакуменко, С. О. Борисевич, О. А. Бутрін та ін. за заг. ред. А. М. Михненка, В. Д. Бакуменка. – К.: Вид-но НАДУ, 2006. - 248 с.

Державне управління: основи теорії, історія і практика: Навчальний посібник /

В. Д. Бакуменко, П. І. Надолішній, М. М. Іжа, Г. І. Арабаджи // За заг. ред.

П. І. Надолішнього, В. Д. Бакуменка. – Одеса: ОРІДУ НАДУ, 2009. – 394 с.

Сурмін Ю. П. Майстерня вченого : Підручник для науковця. – К.: НМЦ «Консорціум з удосконалення менеджмент-освіти в Україні», 2006. – 302 с.

Рецензент: Орлатий М.К., д.держ.упр., професор.

УДК 364-1./6(1-21) Гнибіденко І.Ф.,

доктор економічних наук,

професор, Рада національної безпеки та

оборони України

^ Орлатий М.К.,

доктор економічних наук, професор, Національна академія державного управління при Президентові України

Кравченко М.В.,

кандидат наук з державного управління, доцент, Національна академія державного управління при Президентові України

Сич Н.А.,

к.е.н. , Національна академія державного управління при Президентові України


^ УПРАВЛІННЯ СОЦІАЛЬНИМ ЗАХИСТОМ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ


Анотація: Зроблено аналіз основних засад управління соціальним захистом населення України в сучасних умовах та запропоновано нові підходи до вдосконалення цієї системи.

Аннотация: Сделан анализ главных основ управления социальной защитой населения Украины в современных условиях и предложены новые подходы для усовершенствования этой системы.

Summary. The analysis of the main bases of management by social protection of the population of Ukraine in modern conditions is made and new approaches for improvement of this system are offered.


^ Постановка проблеми. Ринкова економіка вимагає створення системи со­­­ціального регулювання, центральним елементом якого є державна політика щодо соціального захисту населення. Ринок сам по собі не створює і не зда­тен створювати засобів соціального захи­сту ні для суб’єктів процесу госпо­дарювання, ні, тим більше, нетрудоактивного та непрацездатного населення. На відміну від ринкового ме­ханізму, який діє через диференціацію доходів, поглиблен­ня майнової нерівності, економічне усунення неконкурен­тоспро­можних суб’єктів господарювання, система соціаль­них заходів зорієнтована на вирівнювання доходів, підтримку нужденних, захист неконкурен­тоспро­можних, соціально вразливих верств населення. За умов ринку цю роль може ви­конувати тільки держава, оскільки підприємства намагаються звільнитися від неконкурентоспро­можної робочої сили і перешкод­жа­ють її найму.

Водночас, діюча система соціального захисту в Україні страждає вада­ми, притаманними бідній країні з соціалістичною доктриною: влада прагне надати допомогу надто широкому колу своїх громадян, що далеко виходить за межі фінансових можливостей держави, а безпосередні виплати (чи то по страхових подіях, чи у формі соціальної допомоги) є дуже низькими і не за­по­бігають бід­ності. Неприпустимо високе співвідношення різноманітних тран­сфертних вип­лат із заробітною платою протидіє настановам населення на активну еко­номіч­ну діяльність і провокує утриманські настрої в суспі­ль­стві [2].

^ Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано вирі­шен­ня даної проб­леми. На сьогодні існує певний теоретико-науковий доробок з досліджуваної проблематики. Серед вітчизняних учених, які різнобічно дос­лід­жують зазначене питання, варто виділити Н.П.Борецьку, Н.С.Власенко, О.А.Грішнову, І.В.Калачову, І.О.Курило, Е.М.Лібанову, О.В.Макарову, О.Ф.Но­вікову, В.В.Онікієнка, О.О.Яременко та ін. Водночас, аналіз наукових пуб­лі­ка­цій свідчить, що ступінь вивчення проблеми вітчизняними авторами не мож­на вважати достатнім і вона потребує подальших розробок.

^ Мета статті – проаналізувати основні засади управління соціальним захистом населення України в сучасних умовах та запропонувати нові підходи до вдосконалення цієї системи.

^ Виклад основного матеріалу. Формування певних уявлень суспільства щодо управління соціальним захистом населення необхідно для підвищення соціальної безпеки громадян, особливо соціально вразливих категорій – пен­сіонерів, інвалідів, багатодітних родин, малозабезпечених груп населення.

Соціальний захист – це система організаційних, правових та еконо­міч­них заходів щодо забезпечення основних соціальних прав і гарантій грома­дя­нина в державі [5]. Результатом соціального захисту є забезпечення добробуту та гідного рівня життя для кожної особи, покращення соціального самопочуття людини, впевненості в своєму майбутньому. У широкому сенсі об’єктом управ­ління в системі соціального захисту населення виступають усі громадяни дер­жа­ви, а у вузькому – соціальні групи, що за різних обставин не можуть само­стій­но забезпечити для себе відповідний рівень життя.

Структурно соціальний захист складається з: державного соціального за­­­хисту – а) загальна система соціального захисту (загальнообов’язкове дер­жав­не соціальне страхування та державна соціальна допомога); б) спеці­а­ль­ний со­ціальний захист; в) додатковий соціальний захист та недержавного со­ціального забезпечення (недержавне пенсійне забезпечення та недержавні со­ціальні пос­луги).

Особливістю українського суспільства є те, що в державі існує значна частина громадян, які не мають можливості здійснювати трудову діяльність в силу об’єктивних причин, або які мають низькі доходи, тому вони викликають потребу в особливому механізмі соціального захисту, спрямованому на під­т­рим­ку чи надання певного рівня життєзабезпечення та потребують посиленої дер­жавної підтримки і, відповідно, адаптації системи соціального захисту на­се­лення до таких реалій.

В Україні майже третина громадян бідні – рівень бідності декілька років поспіль становить 27%. У 2008 р. соціальну допомогу отримали 4,2 млн осіб на загальну суму 12,1 млрд грн, із них: 595,7 тис. непрацездатним грома­дянам із мінімальними доходами було призначено цільову грошову допомогу на суму 260,1 млн грн; державну соціальну допомогу отримали 21,4 тис. осіб, які не мають права на пенсію та інвалідам (загальна сума призначеної допомоги з урахуванням надбавок, підвищень та сум індексації становила 11,6 млн грн); дер­жавну соціальну допомогу на догляд було призначено для 530 осіб (за­га­льна сума призначеної допомоги з урахуванням надбавок, підвищень та сум ін­дексації становила 39,6 тис. грн); 478,5 тис. малозабезпеченим пенсіонерам, не­працездатним громадянам та інвалідам було надано адресної грошової до­по­моги на загальну суму 84,1 млн грн; 1646,7 тис. одержувачам було вип­лачено 9662 млн грн державної допомоги сім’ям з дітьми; 275,2 тис. осіб одержували державну соціальну допомогу на інвалідів з дитинства та ді­тей-інвалідів, яким було нараховано 2015,4 млн грн [3].

Система адресної соціальної допо­моги охоплює близько 2,3 млн сімей, які отримують 558,9 млн грн, зокрема: для 1424,6 тис. сімей було призначено 128,3 млн грн субсидій на відшкодування витрат на оплату житлово-кому­на­ль­них послуг; для 399,5 тис. сімей було призначе­но 198,4 млн грн субсидій на відшкодування витрат для придбання скрапленого газу, твердого та рідкого піч­­ного побутового палива; 459,8 тис. сімей отримали державну соціальну до­по­могу малозабезпеченим сім'ям на суму 232,2 млн грн. [3].

Станом на 1 січня 2009 р. на обліку в органах соціального захисту насе­лення перебувають 216,7 тис. учасників бойових дій, 411,5 тис. сімей загиблих і померлих ветеранів війни, 1884,4 тис. учасників війни, 6146,8 тис. дітей вій­ни, 2430,1 тис. інвалідів, з них 213,2 тис. інвалідів війни, 115 осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною, 4633,6 тис. ветеранів праці. Загальна чи­сельність пенсіонерів – 13,8 млн осіб, у тому числі 9,4 млн осіб, які прожи­вають у міських поселеннях та 4,4 млн – у сільській місцевості. Пенсії отри­му­ють за віком 76,8% від загальної чисельності пенсіонерів, по інвалідності – 11,2%, у разі втрати годувальника – 6,1%, за вислугу років – 4,5%, соціальні пенсії – 1,4%. Середньомісячний розмір пенсії пенсіонерів, які перебувають на обліку в органах Пенсійного фонду України на початок 2009 р. (з ураху­ванням компенсаційних виплат і цільових допомог, передбачених чинним за­конодавством), становив 898,36 грн, у тому числі за віком – 942,7 грн, за ін­валідністю – 742,7 грн, у разі втрати годувальника – 647 грн, за вислугу років – 945 грн, соціальну пенсію – 538 грн [3].

Загалом сьогодні держава несе зобов’язання з надання 156 видів соціа­льних пільг, гарантій і компенсацій 230 категоріям населення; систему пільг нині регулюють 46 законодавчих актів. За різними оцінками, вартість задек­ла­рованих пільг становить 19–29 млрд грн на рік, що в декілька разів пе­ревищує обсяг бюджетних коштів, які виділяються на їх фінансування [4].

У Державному бюджеті за 2008 р. витрати на соціальний захист і со­ціа­ль­не забезпечення зросли на 52,7%, тоді як у 2007 р. – лише на 14% [3].

Державними органами влади розроблена і впроваджується низка заходів щодо реалізації соціальної політики, але через підміну її дієвого реформування екстенсивним збільшенням соціальних видатків ці ресурси витрачаються не­ефективно. При постійному збільшенні абсолютних розмірів соціальних ви­дат­ків, жодна з соціальних функцій держави досі не реалізується в кількісних та якісних параметрах, передбачених Основним законом, а тому суттєвих прак­тичних зрушень в сфері соціального захисту досягнуто не було. Фінансуван­ня соціальної сфери організовано вкрай нераціонально, адже значна частка фі­нансів не надходить до людей, які дійсно потребують соціального захисту. Від­сутність чітких стратегічних пріоритетів соціальної політики призводить до розпорошування коштів та тоталь­ного недофінансування соціальних установ. Соціальна політика залишається патерналістською і не сприяє розвитку люд­сь­кого потенціалу.

Нині спостерігається недієвість соціальної політики у вирі­шенні проб­лем най­більш незахищених прошарків населення, має місце від­сутність сис­тем­­ного підходу до формування державних соціальних гарантій, сучасного ін­ст­ру­ментарію вибору прі­о­ритетів соціальної політики та механізмів її реа­лі­­за­ції. Суперечності соціального забезпечення виявляються й у високій регі­о­­на­ль­ній диференціації, нездатності виплачувати заплановані зарплати та ви­ди со­ціальної допомоги. Приватизовані ринки житла, освіти та охорони здо­ров’я іс­нують поряд із вкрай низьким рівнем оплати праці та мінімальної со­ціа­ль­ної до­помоги. Отже, створення сучасної системи соціального захисту в Ук­раїні має свої особливості, пов’язані із затяжним характером реформ, трива­лою від­сутністю економічного пожвавлення в економіці, одночасним зрос­тан­ням зу­божіння переважної частини населення та соціальної поляризації в сус­пі­льстві при глибокій кризі дер­жавних фінансів, що суттєво обмежує соціальні заходи.

Можна цілком погодитися з науковцями Національного інституту стра­те­гічних досліджень, що протягом тривалого періоду реформ в Україні пріо­ри­тетність фактично надавалась головним чином трансформації економічних ін­ститутів, в той час як цілям побудови адекватних інституційним змінам сис­теми соціального розвитку та важелів підвищення рівня і якості життя грома­дян не приділялось необхідної уваги [5]. Соціальна сфера розглядалась як вто­ринна, похідна від економічної та як така, що обтяжує економіку. Внаслідок та­кого підходу, з самого початку реформ 90-х років ХХ ст. економічні та соціа­ль­ні процеси увійшли в гостре взаємне протистояння.

Таким чином, проведення цілеспрямованої державної політики щодо со­ціального захисту працездатних громадян і підтримка найбідніших прошарків потребує чіткої координації дій органів законодавчої і виконавчої влади, з виз­на­ченням та розмежуванням основних функцій суб’єктів управління, які без­по­­середньо впливають на забезпечення соціальних гарантій захисту на всіх рів­нях (державному, регіональному, місцевому) [6].

До основних функцій, які забезпечуватимуть вста­новлені Конституцією України соціальні гарантії пенсіонерів, інвалідів, оди­ноких непрацездатних гро­­­мадян, дітей – сиріт, інших соціально незахищених осіб, належать: pea­ліза­ція державної політики у сфері захисту соціально незахищених громадян; ор­га­нізація надання адресної соціальної допомоги малозабезпеченим верствам населення; здійснення разом з місцевими органами влади та органами місце­вого самоврядування, громадськими організаціями соціальних кoмп­лекс­них про­грам; організація надомного обслуговування інвалідів та одиноких не­пра­це­здатних громадян; правильне та своєчасне призначення державних пенсій та допомог; призначення субсидій по оплаті житлово-комунальних послуг, твер­до­го палива, зрідженого газу, електроенергії; правильне і своєчасне приз­на­чен­ня державних допомог сім’ям з дітьми тощо.

Державне управління у сфері соціального захисту здійснюють органи за­гальної і спеціальної компетенції. Державна система управління соціаль­ним захистом здійснюється через державні законодавчі, виконавчі, правові органи та суб’єкти, що мають спеціальне повноваження. До органів держав­ного управління, що уповноважені законодавчими актами державної виконав­чої влади, які, крім функцій загального управління, виконують функції щодо формування й забезпечення peaлізації державної політики у сфері соціаль­но­го захисту населення, зокрема належать:

Президент України; Верховна Рада України;

Кабінет Міністрів України;

– Рада національної безпеки та оборони України;

– Міністерства України (праці та соціальної політики; oxорони здо­ро­в’я; освіти і науки; з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту на­селення від наслідків Чорнобильської катастрофи; у справах сім’ї, молоді та спорту; з питань житлово-комунального господарства тощо);

– Пенсійний фонд України;

– Фонди загальнообов’язкового державного соціального страхування Ук­раїни (від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань; на випадок безробіття; з тимчасової втрати працездатності);

– Фонд соціального захисту інвалідів;

– Фонд гарантування вкладів фізичних осіб;

– недержавні пенсійні фонди;

місцеві органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Сьогодні в Україні функціонує розгалужена система державних соціа­ль­них служб. Зокрема, 321 будинок-інтернат, 56 дитячих будинків-інтернатів, 149 психо-неврологічних інтернатів, 5 спеціальних будинків-інтернатів, де на повному державному забезпеченні перебуває 57 тис. громадян, з яких майже 30 тис. осіб – з вадами розумового розвитку. Обслуговування майже мільйона пенсіонерів, одиноких непрацездатних громадян та інвалі­дів відбувається в 743 територіальних центрах со­ціального обслуговування, 908 відділеннях со­ціальної допомоги вдома, 322 будинках-інтернатах для громадян похилого віку та інвалідів. Крім того, у 400 дитячих будинках сімейного типу перебуває 2605 вихованців, у 2461 прийомній сім’ї – 4050 осіб, у центрах соціально-психологічної реабілітації дітей – 3930 осіб, а в 21 закладі соціального захи­с­ту надаються послуги для бездомних громадян [3]. Для осіб з обмеженими фі­зичними можливостями, яких в Україні близько 3,5 млн осіб, функціонує Фонд соціального захисту інвалідів та 27 територіальних відділень Фонду, Все­український центр професійної реабілітації інвалідів, 14 реабілітаційних установ професійної реабілітації інвалідів [2].

Виплати, пов’язані з соціальним захистом соціально вразливих про­ша­р­ків населення (житлові субсидії, допомога малозабезпеченим сім’ям, пільги ветеранам війни тощо) фінансуються з державного та місцевого бюджетів, спеціальних фондів, коштів підприємств, установ та організацій, плати за соціаль­ні послуги, коштів благодійної допомоги, коштів одержувачів соціальних послуг та інших джерел, передбачених законодавством.

Нормативно-правову базу соціального захисту громадян України виз­на­чає чинне законодавство – цілісна система законодавчих актів, що регулюють відносини у сфері соціального захисту населення. Основи законодавства у цій сфері складають: Консти­туція України, закони України “Про загально­обов’­я­зкове державне пенсійне страхування”, “Про загальнообов’язкове дер­жавне соціальне страхування від нещасних в