Реферат: Держава І право українських земель у складі великого князівства литовського та речі посполитої

ДЕРЖАВА І ПРАВО УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У СКЛАДІ

ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО ТА РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ

1. Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського і Речі Посполитої.

2. Виникнення українського козацтва. Запорізька Січ.

3. Суспільний лад українських земель у складі Великого князівства Литовського і Речі Посполитої.

4. Державний устрій українських земель у складі Великого князівства Литовського і Речі Посполитої.

5. Характеристика права.


Приєднання українських земель до

Великого князівства Литовського і Речі Посполитої

Татаро-монгольська навала, князівські міжусобиці і свавілля великого боярства послабили, а згодом спричинились до остаточного розпаду Київської Русі. Найпершою відокремилась Галичина (у середині 11 ст.), а невдовзі Чернігівщина виділилась як князівство за Святослава Ярославича у середині 70-х рр. 11 ст., у 80-х рр. її захопив Великий Київський князь Всеволод Ярославич, але за Любецьким з`їздом 1097 р. Святославичі (а саме, Олег Святославич-Гориславич) повернули її собі і засіли тут, утримуючи другий “стіл” (престол) у Новгород-Сіверському. У середині 12 ст. відокремилась Переяславщина, що управлялась суздальськими князями, і Туровопінська земля (Прип`ятське Полісся) – у Турові засідав нащадок Святополка Ізяславича. Тоді ж відокремилась Волинь, а в другій половині 12 ст. вона розділилась на Володимирське і Луцьке князівства, а згодом на ще дрібніші – Белзьке, Холмське, Пересопницьке, Берестейське, Дорогичинське та ін. Панування монголо-татарського хана на території колишньої Київської Русі упродовж майже 80 років (щоправда, у безпосереднє управління цими землями він мало втручався, а лише здійснював загальне керівництво і збирав данину), а також переїзд Київського митрополита з Києва до Суздаля - завершили політичний занепад Подніпров`я з центром у Києві; політичний центр перенісся до Галицько-Волинського князівства, та остаточно відкололась Володимиро-Суздальська земля. У той час посилився вплив на українських землях Литви, Польщі, Угорщини, Молдовського князівства.

Литовська держава остаточно сформувалась у 13 ст. у ході боротьби з німецькими рицарськими орденами і Галицько-Волинським князівством. Внаслідок постійних нападів на українські і білоруські землі литовські племена прийняли державну організацію за зразком сусідніх князівств, засади християнства, українсько-білоруську мову як мову знаті. Об`єднання литовських земель в єдину державу відбулось у другій половині 13 – на початку 14 ст. за князів Міндовга і Гедиміна, який заснував столицю Великого князівства Литовського – Вільнюс над р.Вілією, за його правління Литовська держава почала захоплювати сусідні (білоруські і українські) землі. Ще до Гедиміна у 1307 р. до Литви була приєднана Полоцька земля, а Гедимін захопив Вітебську, Турово-Пінську, Дорогичинську і Берестейську землі (у 1321-1322 рр.). Його син Любарт у 1340 р. став Волинським князем і управляв у Галичині, а син Ольгерд (Альгердас) (у 1345-1377 рр. Великий Литовський князь) захопив чернігівсько-сіверську землю, Переяславщину, у 1362 р. зайняв Київ, а у 1363 р. разом з українськими військами завдав нищівної поразки татарам на Синіх Водах на Поділлі, яке також приєднав до Литви. При Ольгердові Литовська держава займала територію від Балтійського до Чорного моря, від р.Оки до Західного Бугу, і охоплювала: Білу Русь (Полоцьке, Мінське і Смоленське князівства), Чорну Русь (Гродненська і Мінська губернії), Червону Русь (Полісся, Східна Волинь – Володимир і Луцьк, Поділля) і Україну (Київське, Переяславське, Чернігівське і Сіверське князівства), що становило майже половину земель Київської Русі і більшість земель Білорусії; притому, литовські землі і їхнє населення становили лише 1/10 частину. У здобутті цих земель литовські князі не зазнавали опору місцевого населення, оскільки: 1. звільняли їх від монголо-татарського іга; 2. зберігали незмінними місцевий устрій і уклад, зокрема, місцеве управління і правові норми; 3. офіційною мовою Великого князівства Литовського була визнана українсько-білоруська, а державною вірою – православна. Входження українських земель до складу Литви відбувалось, здебільшого, на підставі договору, за яким князь української землі зобов`язувався коритись Великому Литовському князеві, а той – обороняти цю землю від татар. Притому, Литовська держава запозичила місцеву систему організації адміністрації, суду і податкової організації, а також назви посадових осіб Київської Русі (намісник, городничий, тіун, конюший, ключник та ін.), а м.Луцьк було визнано другою резиденцією Великого князівства Литовського.

У той час Галицько-Волинське князівство увійшло до складу Польського королівства. Ще у 1340 р. польський король Казимир ІІІ Великий по смерті князя Юрія ІІ Тройденовича рушив на Галичину, здобув Львів і встановив там свою владу. Та по його поверненні у Польщу, у Галичині вибухло повстання на чолі з воєводою Дмитром Дєдьком, і Казимир був змушений визнати його фактичним правителем Галичину, а той – владу польського короля. У 1349 р. Казимир вдруге напав на Галичину і приєднав її до Польського королівства, взявши титул “Пан королівства Руського”. Завоювання сходу Казимир здійснював під гаслом хрестового походу проти поганців-литовців і схизматів (тобто, християнських розкольників)-українців. У 1366 р. після тривалої польсько-литовської боротьби за Галичину і Волинь (притому, литовців підтримували українці, а поляків – угорці) уся Галичина і Західна Волинь (Холм і Белз) остаточно відійшли до Польського королівства, внаслідок чого польське завоювання охопило територію близько 52 тис.км2 з населенням понад 200 тис., що збільшило територію Польщі майже у 1,5 раза.

Після звільнення Казимира папою Бенедиктом XII у 1341 р. від зобов`язань перед українцями щодо збереження їхніх звичаїв, традицій і привілеїв, даних у 1340 р. при здобутті Львова, він почав роздавати галицькі землі польським, німецьким і угорським феодалам за військову службу. Головні міста Галичини і Волині отримали німецьке (магдебурзьке) право, ширилась католицька віра, у т.ч. будівництво костелів і монастирів францисканського і домініканського орденів. По смерті Казимира у 1370 р. галицькі землі захопила Угорщина, яка воювала за них з Литвою, а польським королем став угорський король Людвиг Великий, так як Казимир не залишив по собі синів. У 1382 р. польською королевою стала дочка Людвига Ядвіга, і у 1387 р. рушила на Галичину, вигнала звідти угорців і знову увела Галичину до складу Польської держави. Усі права і привілеї надавались лише польській шляхті, католикам, польським і німецьким міщанам, внаслідок чого багато галицьких бояр перейшли у католицьку віру, а пізніше за Едлінським привілеєм 1430 р. король Ягайло зрівняв галицьку шляхту у правах з короною. У 1430 р. польські феодали загарбали Західне Поділля. У 1434 р. Галичина була повністю інкорпорована до складу Польського королівства, а Львівські, Перемишльські і Сяноцькі землі були перетворені у Руське воєводство як провінцію Польського королівства, де було уведено польський адміністративний і судовий устрій та шляхетське самоврядування, як офіційну – польсько-латинську мову, а урядові посади могли займати лише католики.

Водночас землі Північної Буковини, що раніше перебували у складі Галицько-Волинського князівства, перейшли під владу Угорщини, а з 1359 р. потрапили у залежність від Молдовського князівства, разом з яким у 1564 р. перейшли під протекторат султанської Туреччини. Закарпаття, заселене, здебільшого, східнослов`янським плем`ям білих хорватів, у 10-11 ст. входило до складу Київської Русі; наприкінці 11 ст. його захопила Угорщина і в 13 ст. угорські феодали, підтримувані католицькою церквою і німецькими імператорами, остаточно утвердились у Закарпатті. Після турецької навали 1543 р. Угорське королівство фактично розпалось і Західне Закарпаття потрапило під владу австрійської династії Габсбургів, а Східне Закарпаття увійшло до складу Трансільванії (сучасна Румунія).

У 1377 р. після боротьби з братом Великим Литовським князем (1377-1392) став Ягайло Ольгердович, він зазнавав зазіхань братів, Польщі, Тевтонського ордену, а зі сходу – міцніючого на території колишнього Володимиро-Суздальського князівства Московського князівства (на яке двічі невдало ходив Ольгерд), а тому уклав союз з татарським ханом Мамаєм, але у 1380 р. на Куликовому полі татари були ущент розбиті, і становище Ягайла ще більш ускладнилось. Тоді польські правлячі кола, які прагнули заволодіти рештою українських земель і потребували оборони від Тевтонського ордену, що вже відрізав Польщу від Балтійського моря, запропонували Ягайлові укласти унію між Польщею і Литвою, одружившись з Ядвігою. У 1385 р. у м.Креві обидві сторони уклали Кревську унію (союз), за якою Ягайло зобов`язувався прийняти католицизм як державну релігію, використовувати свої багатства в інтересах Польщі та приєднати до Польського королівства назавжди литовські, у т.ч. українські, землі. Опісля у 1386 р. на сеймі у Любліні Ягайло був обраний польським королем із титулом “Король польський і Великий князь литовський Володислав ІІ Ягайло”. Кревська унія ліквідувала Литовсько-Руське князівство і перетворила його на частину Польського королівства, але фактично Велике князівство Литовське залишалось міцною державою. Ягайло почав скасовувати напівсамостійні українські князівства і перетворювати їх на литовські провінції; роздавав литовсько-українські землі польським магнатам і шляхті, призначав на посади польських емісарів і урядовців. Литовська і українсько-білоруська опозиція згуртувалась довкола кузена Ягайла князя Вітовта (Вітаутаса) і він змусив брата визнати його Великим литовським князем (1392-1430). Вітовт кілька разів намагався розірвати Кревську унію і проголосити повну незалежність Литви. У 1398 р. литовські і українсько-білоруські князі проголосили його королем Литовським і Руським; йому підпорядовувались Литва та білоруські і майже всі українські (крім Галичини, яка перебувала під владою Польщі) землі; він усунув з Київського престолу Володимира Ольгердовича, надавав містам магдебурзьке право. Однак, нищівна поразка Вітовта у бою з татарами над Ворсклою у 1399 р. змусила його укласти військовий союз між Литвою і Польщею у 1401 р. – Віленську угоду, за якою Вітовт присягнув на вірність Ягайлові і Польській короні, і у разі смерті Вітовта Литовським князем мав стати Ягайло, а у разі смерті Ягайла Польським королем ставав Вітовт. Завдяки союзу у 1410 р. під Грюнвальдом об`єднані польсько-литовські війська, у т.ч. з українськими, білоруськими і російськими полками, розгромили Тевтонський орден. Вітовт внаслідок невдоволення українських і білоруських князів з поширення католицизму і пов`язаних з ним привілеїв почав замінювати їх литовськими намісниками і воєводами, а місцеві князі отримували нижчі посади; щоправда, завдавши удару по удільній системі, Вітовт залишив цим землям автономію, місцеве управління зберігалось у руках місцевого боярства. У 1413 р. в м.Городлі була укладена Городельська унія про подальше польсько-литовське зближення за умови збереження Великокнязівського престолу у Литві; литовська і українсько-білоруська знать, яка масово переходила у католицизм, отримувала від короля нові великі привілеї і землі, ширились польсько-литовські шлюби; Польща встановлювала більший контроль над внутрішніми справами і управлінням Литви. У 1430 р. Вітовт раптово помер і Великим Литовським князем став молодший брат Ягайла Свидригайло (1430-1440), але внаслідок залучення до державного управління української шляхти був позбавлений престолу польськими і литовськими магнатами. У 1440-1447 рр. Великий Литовський князь Казимир Ягайлович проводив централістичну політику та наступ на автономію українських земель. У 1447 р. помер брат Казимира Польський король Володислав ІІІ і Казимир був обраний Польським королем (1447-1492). У 1452 р. він ліквідував Волинське князівство, у 1470 р. на Пйотрковському сеймі він склав обіцянку не віддавати з-під влади Польської корони Молдову та литовські і українські землі, у 1471 р. він лівідував Київське князівство, та перетворив Волинь, Київщину і Поділля на воєводства (провінції) на чолі з намісниками-воєводами, що стало завершенням української автономії. По смерті Казимира у 1492 р. Польським королем став його син Ян Альбрехт, а Великим Литовським князем – син Олександр.

На початку 16 ст. (у 1500-1503 рр.) ^ Московське князівство відібрало у Великого князівства Литовського Чернігівську, Новгород-Сіверську (перейшли під його владу добровільно як до захисника православної віри) і Смоленську землі; внаслідок московсько-литовських війн кінця 15 – початку 16 ст. до Москви відійшло 70 волостей і 319 міст. Попри те, почалися нашестя татар – у 1479 р. Крим визнав протекторат Туреччини, тож Чорноморське узбережжя України перейшло під контроль татар і турків, а у 1484 р. Менглі-Гірей на прохання російського царя Івана ІІІ здійснив перший Великий похід татар на Україну, у ході якого було зайнято Київ і взято великий ясир, у 1485 р. татари спустошили Поділля, згодом Волинь і Холмщину, і відтоді відбувались їхні щорічні набіги. Велике князівство Литовське було змушене звернутись по допомогу до Польського королівства, але те поставило умову об`єднання Польщі і Литви в єдину державу. У січні 1569 р. польський король Сигізмунд Август скликав у Любліні загальнодержавний сейм, на якому було укладено Люблінську унію про створення з Польського королівства і Великого князівства Литовського єдиної держави – Речі Посполитої – зі спільними органами влади і управління (на спільному Сеймі і Сенаті обирався король, якого проголошували Великим князем), єдиною грошовою і податковою системою та єдиною зовнішньою політикою, а польська і литовська шляхта отримала право набувати землі в обох частинах держави. Щоправда, Литва ще зберігала певну автономію: місцеве самоврядування, військо, скарбницю, державний герб і печатку, систему судочинства і право. Позитивним моментом в укладенні Люблінської унії було отримання українською і білоруською православною шляхтою низки привілеїв. Так, за Волинським привілеєм: 1. стани Волинської землі зрівнювались у правах з коронними; 2. в адміністрації і судах зберігалась українська мова; 3. світські і духовні посади могла займати лише місцева, волинська шляхта; подібний привілей отримала і Київщина.

Отож, українські землі у 16 ст., втративши національну єдність, опинились у складі різних держав: Галичина, Холмщина, Підляшшя, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина – під Польщею; Берестейщина і Пінщина – під Литвою; землі по нижній течії Десни і Сейму, по Остер і Гомель над Сожею, у т.ч. верхів`я Псла, Ворскли і Дінця, а також Полоцьк та багато чернігівських і новгород-сіверських князів зі своїми володіннями – під Москвою; Буковина з 1564 р. разом з Молдовою – під протекторатом Туреччини; Закарпаття – спершу під Угорщиною, а з середини 16 ст. під Австрією.


^ 2. Виникнення українського козацтва. Запорізька Січ

Після Люблінської унії розпочалась широка полонізація українських земель. Так, у 1569 р. була проведена ревізія земель у Волинському, Подільському і Брацлавському воєводствах, і король став масово роздавати польській шляхті землі на Київщині, Брацлавщині і Задніпров`ї, де панівними стали католицизм, польські мова і право. Найбільш полонізованою була Галичина, яка ще з 14 ст. стала провінцією Польського королівства. Найшвидше полонізувалась Холмщина і Підляшшя, де ще здавна оселилось багато дрібної польської шляхти. На Україні почали з`являтись величезні латифундії польської і місцевої шляхти; так, вінницький староста Калиновський отримав усю південну Київщину, а канівський і черкаський староста (обраний у 1550 р.) Олександр-Дмитро Вишневецький (прозваний у народі Байда), з роду волинських удільних князів Гедиміновичів, захопив третину земель Полтавщини.

У підсумку, 3 чинники спричинились до зародження українського козацтва:

1. земля опинилась у власності кількох десятків українських магнатських сімей, притому селяни на цих землях звільнялись від будь-яких повинностей на 20-40 рр., тож виросло ціле покоління, яке не знало кріпацтва;

2. постійна небезпека від татарських нападів зумовила навики володіння зброєю і ведення воєнних дій;

3. масова роздача землі польській і спольщеній шляхті, посилення панщини, безправ`я селян, бідних міщан і дрібних ремісників призвели до їх масової втечі (зокрема, з Полтавщини у 1630-1640 рр. втекло понад 20 тис. селян) у гори до опришків або на доволі вільні простори Східної України та у Причорноморські степи (зокрема, по нижній течії Дніпра) і Московське прикордоння, де вони почали засновувати поселення – слободи, села, хутори.

Провідники і ватажки втікачів-поселенців виділились в окрему категорію населення – козаків; вперше це слово згадується наприкінці 14 ст. і позначало людей, які займались вільним ремеслом чи обороною краю; у половецькій мові це – “вартовий, воїн”, у турецькій – “незалежна людина, волоцюга”. Козаки були вільними людьми, об`єднувались у ватаги, групи і разом полювали, рибалили, нападали на татар, відбиваючи полонених і награбоване; більшість серед них становили українці, та були і поляки, білоруси, росіяни, молдавани та ін. Вільні козаки-поселенці утворили нову суспільну організацію – громаду, в якій кожен вважався вільним від кріпацтва, отримував формально рівні з усіма права користуватись господарськими угіддями і промислами, брати участь у самоврядуванні – у виборах козацької старшини (отаманів, суддів, писарів тощо). Козацтво було соціально неоднорідним – до нього входило зубожіле і заможне селянство, міщанство, іноді нижче духовенство і навіть дрібна українська шляхта; серед них з`являється майнова диференціація – виділяються заможні козаки (сімейні, городові), які походили, головно, з Київщини і Брацлавщини та мали господарства, хутори, пасіки тощо, і низові козаки.

З початку 16 ст. у степах за Дніпровими порогами козаки почали засновувати укріплені табори з військовими залогами – січі – як оборонні пункти; королівські урядовці, зокрема старости прикордонних земель, використовували їх для захисту кордонів від татар. З середини 16 ст. вони вже утворили певну організацію - кіш (кош) – як об`єднання січей; козаки, що входили до нього, становили гарнізон. У 1553-1554 рр. неспольщений православний князь Дмитро Вишневецький остаточно організував козаків, побудувавши за Дніпровими порогами на острові Мала Хортиця форт Запорізька Січ, яка вже з 70-80-х рр. почала виступати як самостійна держава. А на початку 17 ст. козацтво стало могутньою самостійною політичною і військовою силою, яка очолила створення у середині 17 ст. (в роки національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького) незалежної Української держави.

Кожен християнин чоловічої статі міг вільно увійти-вийти з козацького братства, жінок і дітей у козацтво не приймали. При записі до куреня козаку надавали нове прізвисько. Старшинство поміж козацтвом розподілялось за часом перебування у Запорізькій Січі, і, відповідно, козаки звертались один до одного через “батько-син”. Козацтво поділялось на січових (несімейні) і волосних (сімейні) козаків; окрему категорію становило “лицарство” чи “товариство”, які отримували ці почесні титули-звання за відзнаки у боях чи інші заслуги, за тривалу службу у війську і т.п. Козацтво, яке постійно перебувало у Січі по куренях, - січове (несімейне) - поділялось на “старше” і “молодше” і становило власне козацьке військо. Наприкінці 16 ст. Запорізька Січ нараховувала 5-6 тис. козаків, з яких 1/10, постійно змінюючись, служила січовою залогою, а решта брали участь у походах або займались мирними промислами. Волосне (сімейне) козацтво, на відміну від “лицарства”, теж допускалось у Запорізьку Січ, але не мало права проживати на її території, тому селилось із своїми сім`ями на її околицях – у степах, хуторах, де займалось хліборобством, скотарством, торгівлею, ремеслом і промислами, і проживало у паланках; вони називались підлеглі посполитих січових козаків, “сидні”, “гніздюки”. Поза тим, разом січове і волосне козацтво становили єдине військо Запорізької Січі.

Військово Запорізька Січ поділялась на курені (максимально їх було 38; це слово мало два значення: 1. житло і 2. самостійна частина війська; тут йдеться саме про друге значення), а територіально – на паланки (5-8; це слово теж мало два значення: 1. невелика фортеця і 2. певна частина території Запорізької Січі; тут йдеться про друге значення).

Система органів самоуправління Запорізької Січі:

1. Військова Рада (Віче) – в ній брали участь усі козаки з рівним правом голосу. Вона розв`язувала найважливіші питання, зокрема оголошувала війну і укладала мир, оголошувала військові походи, здійснювала судочинство, проводила щорічний перерозподіл між куренями земель, річок, озер, лісів, рибної ловлі, обирала і зміщувала козацьку старшину тощо. Вона скликалась за потреби, але обов`язково 1 січня і 1 жовтня. Також скликались у разі потреби Ради у куренях (“сходки”) для вирішення дрібних справ і таємних чи термінових питань, та Ради у паланках для вирішення дрібних господарських спорів.

2. Військові начальники (військова старшина) – кошовий отаман, військовий суддя, військовий писар, обозний, курінні отамани, військовий отаман (осавул). Більшість з них обирала Військова Рада 1 січня на 1 рік. У мирний час військова старшина займалась адміністративними і судовими справами, а у час війни очолювала козаків, передаючи свої “мирні” повноваження наказній старшині. Військовій Раді був підзвітним кошовий отаман, що мав найвищу військову, адміністративну, судову і духовну владу. У воєнний час кошовий отаман був лише володарем Запорізької Січі і діяв на підставі козацьких звичаїв і традицій; він затверджував обраних Військовою Радою службових осіб та узаконював розподіл за куренями земель, розподіл військової здобичі і військових доходів, прийняття до Запорізької Січі нових людей і звільнення старих козаків, встановлення дипломатичних відносин із сусідніми державами. Притому, при усій повноті влади він не був абсолютним диктатором – його влада обмежувалась 3 умовами: звіт перед Військовою Радою по завершенні строку повноважень, річний строк перебування на посаді, безпосередньо сама Військова Рада. Військовий суддя заступав кошового отамана як наказний гетьман, а поза тим, здійснював військові функції і був начальником артилерії. Військовий писар завідував канцелярією і вів усі письмові справи війська – надсилав накази по куренях і паланках, здійснював усі розрахунки, приймав укази і послання. Військовий осавул здійснював нагляд за дотриманням козаками порядку і дисципліни, за виконанням судових рішень Військової Ради і кошового отамана у військових таборах на час військових дій, проводив дізнання за вчинені на території Запорізької Січі правопорушення, а також заготовляв продовольство для війська на випадок війни, видавав хлібне і грошове забезпечення козакам, відав охороною кордонів тощо. Курені як адміністративні і військові одиниці очолювали вибрані куренями і підзвітні Військовій Раді курінні отамани, які здійснювали функції інтендантів – забезпечували курінь усім необхідним, зберігали гроші і майно козаків у курінній скарбниці тощо.

3. Військові службовці (військові чиновники) – булавничий, хорунжий, бунчужний, довбиш, пушкар, гармаш, шафар, чауш, кантаржій, тлумач, канцеляристи та ін. Вони надавали допомогу військовій старшині у виконанні її обов`язків. Військовий довбиш відав полковими літаврами, якими скликали козаків на Військову Раду, а також був присутнім при виконанні судових вироків, забезпечував стягнення податків і торгівельного мита. Військовий пушкар завідував всією запорізькою артилерією і військовою в`язницею. Військовий тлумач був перекладачем та іноді здійснював військову розвідку у прикордонній зоні. Військовий кантаржій був охоронцем військових мір і ваг, єдиних для всієї Запорізької Січі. Військові шафарі збирали мито (“перевізне”) на переправах через Дніпро, Буг, Самару. Військовий булавничий, бунчужний і хорунжий зберігали, відповідно, булаву, бунчуки як символи влади кошового отамана і військове знамено – хоругву. Військові чауші виконували функції посланців.

4. Похідні і паланкові начальники – полковники, писарі, осавули. ^ Похідна старшина у воєнний час організовувала охорону передової Запорізької Січі; похідний полковник був командиром певної передової частини війська. Паланкова старшина (полковник, писар, осавул, підосавул, підписарій) керувала паланками – козаками, що проживали за межами Запорізької Січі (у слодобах і зимівниках), у паланках.

Отже, організація козацького самоврядування Запорізької Січі свідчить про відродження Української державності, побудованої на засадах військової демократії, оскільки уся система органів військово-адміністративної влади забезпечувала виконання внутрішніх і зовнішніх функцій, властивих державі. Правова система Запорізької Січі містила усі правові норми, які діяли на Україні, та звичаєве право козаків як сукупність правових звичаїв, що утверджувались у сфері козацьких суспільних відносин, - воно закріплювало військово-адміністративну організацію козацтва, діяльність судових органів, порядок землекористування, договірних відносин, систему правопорушень і покарань тощо. Завдяки вдалим походам козаків проти татар і турків, зокрема наприкінці 17 ст. проти “бісурман” під проводом П.Конашевича-Сагайдачного, на Запорізьку Січ почали приїздити іноземні посольства задля союзу з козацтвом; і загони козаків воювали у Молдові, Польщі, Семигороді, Франції, брали участь у народних повстаннях на чолі з К.Косинським, Т.Трясилом, С.Наливайком, Г.Лободою та ін.

Реєстрове козацтво. У 1520 р. Великий Литовський князь вперше завербував козаків для військової служби. Згодом правлячі польсько-литовські кола прагнули розколоти козацтво – взяти на державну службу частину заможних козаків для боротьби проти народних мас і охорони південно-східних кордонів від Туреччини і Кримського ханства. Універсалом від 5 червня 1572 р. польський король Сигізмунд ІІ Август наказав коронному гетьману Ю.Язловецькому провести набір козаків на оплатну військову службу – сформований загін з 300 чол. було підпорядковано призначеному урядом “старшому судді всіх низових козаків”. Ці козаки вносились у реєстр (список) – звідси їхня назва; відтоді офіційно козаками вважались лише внесені до реєстру (з часом їх кількість зросла). Реєстрові козаки входили до складу польського прикордонного війська, командували ними здебільшого польські офіцери-шляхтичі; наприкінці 16 ст. вони становили близько 3 тис. чол. На час війни польський уряд закликав до реєстру усіх бажаючих, у т.ч. державних і приватних селян, а по завершенню війни вони виключались з реєстрових списків і навіть повертались колишнім господарям. Реєстрові козаки мали низку важливих привілеїв: 1. виходили з-під юрисдикції феодалів, звільнялись від влади старост і воєвод (якщо проживали на королівських землях) та міських магістратів і переходили під виключну юрисдикцію реєстрового війська; 2. реєстр мав свій “присуд” – право судитись у своїх судах; 3. звільнялись від податків; 4. мали право власності на землю; 5. мали право вільно займатись різними промислами і торгівлею. Крім плати за службу, реєстрові козаки періодично отримували сукно, порох, свинець. Реєстрове козацтво поділялось на верхівку, “чернь” і “середину”. Верхівку реєстрових козаків становили козацька старшина і заможне козацтво, які походили з дрібної української шляхти, володіли селами і хуторами, різними промислами, млинами, корчмами, мали наймитів “підсусідків”. Слободи і хутори, зайняті реєстровим козацтвом вздовж Дніпра, розташовувались серед державних, магнатських і шляхетських володінь. Козацька старшина використовувала рядове козацтво у власних інтересах – на важких роботах, обкладала податками. У час народних повстань наприкінці 16 – у першій половині 17 ст. низи і “середина” реєстрового козацтва переходили на бік народних мас, виступали проти кріпацтва.

Отже, на початку 17 ст. існували ^ 3 чітко не розмежовані категорії козацтва: заможні реєстрові козаки, що служили польському уряду; заможні козаки, що жили поза межеми Речі Посполитої; більшість козацтва, що жила у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визначеного статусу.


^ 3. Суспільний лад українських земель у складі Великого князівства Литовського і Речі Посполитої

З кінця 14 ст. і упродовж майже усього 15 ст. на українських землях безперервно зростало велике феодальне землеволодіння польських, литовських і українських феодалів, джерелом чого були загарбання общинних земель, купівля-продаж земельних маєтків, освоєння пустуючих земель, а також феодальні земельні пожалування за службу, отримувані від Великого Литовського князя і Польського короля, а з кінця 15 ст. і від представників місцевої адміністрації – воєвод і старост, якими феодали володіли у 2 формах: 1. тимчасовій – на час несення служби на користь сюзерена, а у 16 ст. ці землі роздавались “до живота”, тобто до смерті володільця, а з 30-50-х рр. 16 ст. – “до двох животов”, тобто до смерті васала і його сина, і навіть “до трьох животов”, та 2. постійній – з правом успадкування.

Соціальні відносини розвивались у напрямі формування замкнутих суспільних верств – станів; станова організація, невідома у Київській Русі, проникла в Україну із заходу, через Польщу. На відміну від класів, що відображають економічний статус певних соціальних груп, стани виникали на підставі визначених законом прав, привілеїв та обов`язків. Отож, оформились, як і на заході, 3 основних стани: магнати (шляхта), духовенство, третій стан (міщани). Спершу правові відмінності між ними були нечіткими, і люди могли вільно переходити з одного стану в інший, та згодом розмежування між станами стало спадковим.

Верхівку соціальної ієрархії у Великому князівстві Литовському посідала верства князів, до якої належали чини литовської правлячої династії, інші литовські князі, нащадки давньоруських династій – українські і білоруські князі, позбавлені політичних прав і прав управління своїми уділами, але із збереженням великих землеволодінь. Ці великі землевласники оформились у вищий феодальний стан магнатів (княжат, аристократію), які мали широкі політичні права і привілеї: підлягали юрисдикції виключно Великого Литовського князя чи Польського короля; займали найвищі державні посади (воєвод, старост), які навіть могли передавати у спадщину; мали своє військо і виводили його на війну під власними хоругвами. Політичне значення магнатів у Великому князівстві Литовському було оформлене привілеями 1492 і 1 506 рр., за якими Рада Великого князя (Пани-Рада), до складу якої входили здебільшого литовські магнати, стала самостійним, незалежним від великокнязівської влади вищим державним органом, і Великий князь видавав закони і розпорядження, підтримував зв`язки з іноземними державами, виносив вироки з найважливіших справ лише за її згодою. За цими привілеями магнати отримали також особисті права – імунітет від суду місцевої адміністрації, на суд Великого князя вони викликались за 4 тижні, скарги на них повинні були подаватись лише Великому князеві або Пани-Раді. Магнати і пани несли лише військову повинність – виставляли по 1 кінному воїну від 8 селянських дворів; не сплачували податків, до них не застосовувались тілесні ганьблячі покарання. Литовський статут 1588 р. надав князям і панам радним право судити не лише залежних селян, а й їхніх васалів – дрібних і середніх феодалів (шляхту і дружинників). Після Люблінської унії 1569 р. продовжували поширюватись права і привілеї магнатів, у т.ч. українського походження, - магнати українських земель набули право входити до складу вищого органу влади Речі Посполитої – Сейму, брали участь у виборах короля Речі Посполитої, виключно магнати обирались чи призначались на вищі державні посади, у т.ч. воєводами і старостами. У Речі Посполитій магнати-землевласники становили сенаторський стан, до якого входили найвищі духовні і світські сановники – архиєпископи, єпископи, воєводи, каштеляни; вони засідали у Сенаті. З 17 ст. з-поміж них Сенат регулярно призначав кожних 2 роки 16 сенаторів-резидентів, з якими повинен був узгоджувати свої дії король Речі Посполитої.

Другою більш чисельною групою пануючого класу на українських землях були дрібні бояри і шляхта – середні і дрібні землевласники, становище яких було різне і постійно змінне. Українська шляхта перебувала у менш привілейованому становищі, ніж польські шляхтичі. Так, галицькі шляхтичі разом з певною кількістю залежного селянства, залежно від розміру маєтку, повинні були безкоштовно брати участь у військових походах Польського короля, за що отримували у користування земельні володіння; а також сплачували у польську скарбницю значні грошові і натуральні податки, ремонтували власними силами королівські замки, допомагали будувати фортеці, дороги, мости; та не мали шляхетського самоврядування, вже наданого польській шляхті. Привілеї 1425, 1430, 1433 рр. поширили на територію Галичини деякі інститути польського права щодо прав і привілеїв української шляхти, а привілей 1434 р. звільнив галицьку шляхту від сплати податків, тобто остаточно юридично зрівняв її з польською шляхтою. Подібним було становище шляхти і на українських землях у складі Великого князівства Литовського. Титул боярина можна було отримати від Великого князя і людям інших верств – міщанам, духовенству, навіть селянам; існували своєрідні перехідні ступені до боярства – путні бояри, панцерні слуги, боярська шляхта тощо. Згодом верства боярства зникає – спершу на українських землях у складі Польщі, де галицьке боярство, яке перейшло у католицизм, було зрівнене з польською шляхтою у 1430 р.; а у 16 ст. і у Великому князівстві Литовському. У 1522 р. Сейм видав постанову про “вивід” шляхти, що передбачила відокремлення її від нижчих соціальних прошарків (заможних селян і міщан) – до шляхетського стану могли зараховуватись лише нащадки тих землевласників, які належали до бояр (військово-служилого прошарку у Литві) періоду Великих князів Вітовта, Сигізмунда і Казимира IV. У 1528 р. було проведено перепис шляхти – “попис земський”; нові списки шляхти були затверджені Сенатом і стали незаперечним доказом приналежності до шляхетства. В українських землях для перевірки реального складу шляхти були здійснені у 1545 і 1552 рр. ревізії (люстрації) замків і староств на Волині, Брацлавщині і Київщині з метою приведення у належний стан оборонних споруд і складання списків служилої шляхти. Остаточному оформленню шляхетського стану сприяла аграрна реформа 1557 р. – волочна поміра, у ході якої перевірялись права на землю і шляхетство; притому, привласнені самочинно землі відбирались, а особи, які не могли документально або показами кількох шляхтичів підтвердити своє шляхетське походження, повертались у стан звичайних людей. Внаслідок відокремлення шляхти від інших верств вона остаточно перетворюється у лицарський стан - шляхетство передавалось у спадок і лише Сейм мав право дарувати шляхетство, а втрачалось воно лише на підставі вироку суду, коли шляхтич переїздив до міста і починав займатись там ремеслом і торгівлею. Верхівка шляхти володіла вотчинними, а решта – удільними землями. Шляхта була звільнена від податків і повинностей, крім земської служби – обов`язку виставляти, залежно від розміру земельного наділу, певну кількість кінних воїнів, та повинностей з оборони країни. Шляхта мала право отримувати зі своїх маєтків від населення податки, вимагати несення повинностей. Шляхта мала право торгівлі, експорту будь-яких продуктів сільського господарства, лісу, виробів з дерева тощо, та імпорту багатьох товарів без сплати мита чи збору. Особа шляхтича вважалась недоторканою, він міг бути покараний лише за вироком особливих шляхетських трибуналів. Права і привілеї шляхти постійно розширювались - Нешашівські статути 1454 р. звільнили шляхту від суду королівських чиновників; у 1496 р. шляхта була звільнена від сплати мита за